Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

П‘єса на 2 не-дії.                                                            

Безодня  кличе  безодню…

Частина перша

Вона весь час повернута спиною. Можливо, вона весь час буде прати та розвішувати білизну.

 

Він (входить у кімнату з газетами в руках. Сідає, розгортає газету, робить вигляд, що занурюється в читання, а сам підглядає за нею.): Ти маєш це знати, давній цар на С... Схоже, ти склеротичка. Забула повернутися до мене обличчям. (читає далі). А зрештою, це можна зрозуміти. Можна. (знов утикає носа в газету). Бачиш, я хоч би намагаюся тебе зрозуміти. Хоч би. (читає) Китайська поезія. Дві літери. А? Ти повинна знати. Правильно. Ши. А ось, ріка в Індії. От і не вірно. Це Ганг. Я з ким розмовляю? А ось і не вгадала! З твоєю відсутністю.

  Куди ти дивишся? У вікно? (підходить до вікна, дивиться, знизує плечима) . Я – твоє вікно. (Закриває вікно. Потім приносить дошки, починає  його забивати.) Ось так. Як раніше. Пам”ятаєш? Тільки ти і я. (підходить до дверей, потім починає пересувати меблі, барикадуючи двері). 

Я так боюсь розчаруватись. Твій світ повен таких  небезпек. І ти знаєш – я бережу тебе від них. Якщо би ти пішла тоді від мене...я знаю...сталась би трагедія...Для тебе, такої витонченої, тендітної...Ти би просто не перенесла мого розчарування. (Брехач-клепач, трюкач, пустий квач… )

  Іноді  здається – ти не чуєш мене. Говорю як у стіну. ( як у піну – недо-спину- без упину….) Хм-м…

  (Роздивляючись її спину, потім зв”язує її). Гарно. Як тоді. Коли ми вдвох були на морі.

(Сміється). Тільки ж ми його не бачили. Тому що замкнулися у готелі, і в нас було своє море. Море, ні, океан пристрасті. Пам”ятаєш? ... Блаженні безрозсудно закохані, блаженне безмірне шаленство. “І стануть двоє однією плоттю”. Моя пісня  над піснями. (Моя? Ні, це здається, не моє. Хтось це вже промовив.) Коли спускаєшся у безодню –у тебе народжується  посмішка. І ця безкорисна посмішка є кохання. (Пошепки) Безодня кличе безодню, і цей поклик має ім”я. (На вухо). Це твоє ім”я.

  Ім”я  твого тіла. Воно світиться у темряві...неймовірно прозора шкіра...крізь неї видні всі блакитні річки, водоспади... Пам”ятаєш, я ніяк не міг віднайти той відтінок, саме твій...Відтінок прозорого золота, білопінних хвиль японської вишні. Твоя краса, я божеволів від неї. А вона нікуди не вміщувалась. Її ніяк не можливо було впіймати... І все ж-таки, ти тут. Зі мною. І нам добре вдвох? Не вгадала! Нам божественно! (співає – як прекрасна  оця мить… повернись… )

(Благаючи) Повернись. Благаю. До мене. (Різко)

Це може погано скінчитись. Ти знаєш це. (пауза)

Ти все робиш, щоб я збожеволів. Так-так. Ти вкрадаєшся між мною та моїми почуттями. Вклинюєшся. Як, як....(бере ніж) ось, як  ніж. Але у тебе нічого не вийде.

Робиш вигляд, що тобі все байдуже. Ну так, ти розумна. Відвертаєшся, щоб полонити мою увагу...Віддаляєшся – щоб тобою оволоділи. Якщо б ти справді мене не хотіла, ти би так не гралась. Ти би не ставила пасток моєму бажанню. Прийняла би мене. Впустила до себе.

Іноді я думаю, ти не дуже розумне створіння. Тобі не варто так зі мною поводитись. Взагалі не варто перебувати поза розумом. Я цього не люблю. Ти  не маєш права бути ображеною. Це моє право. Кожен має нести відповідальність за скоєне зло. (Виходить з кімнати, повертається з великою кліткою) Ось так. (приміряє, наче нову сукню, потім одягає клітку зверху на Неї. Відходить, дивиться, здається, він задоволений). Ось так. (Одягає на себе щось схоже на мантію судді). Всім встати! Пане прокуроре! Пане адвокате! Прошу сідати.

Отже, ця особа звинувачується у ...всьому. У боже...вільності. Так. Ваша Честь, можна зачитати вирок? Ні-ні, ще рано... Добре, по пунктах...Ця істота звинувачується в тому, що ошукала мене. Вона злодійка. Взяла більше, ніж принесла. Кохання – означає безсмертя. І вона мені його обіцяла. Та вкрала моє безсмертя. Ви записали це? Я можу  довести.

Ваша Честь, дозвольте мені нагадати, що давньогрецьке слово “краса” одного кореня з дієсловом  “кликати”. Краса – те, що кличе до себе. Краса – це поклик життя. Отже, я був нею викликаний, порушений зі свого місця... Ваша Честь, ви стежите за моєю думкою? Добре.      

Але я зразу знав, ще до нашої зустрічі, Вона стане причиною мого нещастя.

І я чекав. Терпляче чекав, коли це станеться. Бо немає більше злочину, ніж мати бажання. А вона була настільки підступна, що скористалась моїм станом. Вона запровадила страшні тортури. Це вже другий пункт обвинувачення. Записуєте? Наприклад? В мене є докази.  (ходить по кімнаті).  Всі знають, що очікування  – це територія залежності. (бере телефонний апарат, демонструючи його як доказ). Коли він не дзвонить, а ти чекаєш, це вбиває.

 Щоб не вмерти, я пускався в мандри хитрощів. Наприклад, я роблю вигляд, що я забув про телефон. І про те, що він не дзвонить. І тут головне, не спокуситись і не завести собі  цю слухавку, що невдахи носять завжди при собі, як якогось прирученого щура, який повзає по тобі, забираючи з твоєї кишені останні хвилини надії…Не відволікайтеся! Так!  Бо тоді, навіть, надії не залишиться на власну свободу… Отже, спускаюсь за газетами, або до магазину. Але ж я сам, можливо, на рівні підсвідомості, розумію, це великий ризик. Раптом якраз в ту саму мить, коли я їду ліфтом, а не дай Боже, ліфт зупиниться, - і в цю мить пролунає дзвоник?!

І я не встигну. Але я іду на це! Щоб приборкати власну залежність від неї...від дзвоника...від свого бажання говорити – я кохаю тебе...Потім я іду до кухні готувати тости. Вона любить з сиром. Спочатку я вирішую, що можу обійтись без телефону, але проходить чотири хвилини, на більше мене не вистачає, - я волочу на кухню цей клятий-клятий телефон. Цілий день я вожу його за собою як собачку – у ванну, в спальню, кабінет і чекаю...чекаю...чекаю...перебираю чекання як чотки. “Уставай же, подруго моя, моя красна, й до мене ходи! Дай побачити мені твоє личко, дай почути мені голосок твій, бо голос твій милий, а личко твоє вродливе”!...Чекання це ознака панування. Так, твоя  злочинна імперія –самодостатність кохання – перетворює мій світ на залежну колонію. І я , як справжній бунтівник, розбиваю це знаряддя моїх тортур...(пауза).    Нарешті десь під вечір лунає дзвоник... Ну, я все ж-таки потім склеїв телефон, перев”язав його рану скотчем, так що він став схожий на недобитого вояка... Отже, нарешті лунає дзвоник.  Я майже непритомнію, але піднімаю трубку...А це дзвонять в якийсь зоомагазин...питають щось від гельмінтів…, і я вже за себе не відповідаю, знов кидаю телефон о підлогу, він розбивається, і це вже остаточно, -  а разом б‘ється і моє серце, мої почуття, моя доля... Вибачте, Ваша Честь, за пафос сентименту ... Але він тут потрібний. Ви потім зрозумієте, до чого… А вона – а вона продовжує собі існувати без мене. Вона – досконало недосяжна. Тим більше, що я знаю, -  вона ніколи не дзвонить. Вона цього не любить. І у неї взагалі немає мого телефону...І вона нічого не знає про моє існування… Щось горло пересохло (п”є воду). Отак мільйони років сидиш та споглядаєш за нами – закоханими в тебе – як ці іскорки народжуються, і за мить – зникають. Перепрошую. 

 Ну і нарешті переходимо до третього пункту звинувачень. Найголовнішого. ...Вона захотіла втікти від мене, сховатись. Змінити свою долю. Ти просто злякалась. Ти волієш бути не зі мною - з ним. Зі своїм божевіллям! Це велика зрада і свавілля. Саме воно і робить тебе недосяжною. Ставить між нами кордони. І це великий злочин, через  що ти будеш покарана. Але, колись я його заберу - твій останній захист, твій панцир. (Панцир-шманцер, данцер, це що німецька…так, це вона - нетутешня як яєчня…Годі) Отже, все ж-таки панцир.  Я і туди прийду.

Я все сказав. Тепер слово передаю адвокатові.

(Змінює одяг, або якусь деталь. Лагідно, як до дитини.) Вони думають, що ти...не ображайся...це вони так думають...не я. Думають, що ти божевільна. На цьому і спробуємо побудувати захист. Головне, не боятись, не треба істерик.(істерик – материк чи матерИк?) Головне – бути впевненим та спокійним. А я з тобою. Я завжди буду з тобою.(Ноно,двоно,троно…)

   Твоя свобода у дистанції між нами. (Гарний вислів!Цікаво – це моє?) Мій вибір – не вибирати. Це і є захист.

Вона не слухає мене. Як у пустелі. Але, Ваша Честь, я все ж-таки буду говорити, промовляти до неї і за неї. Щоб вона раптом не подумала, ніби я ображаюсь, або хочу її звинуватити у чомусь. Покинути її. Ні. Я хочу просто доторкнутись, лише доторкнутись...і все. До щастя. (торкається її. Щастя-мордастя). Ось так. Це і є  життя. А знаєш, як мені уявляється смерть? Це коли ти мовчиш. Німота.

До мене іноді приходить той, хто мовчить. Тоді я перестаю себе відчувати, не знаю, де я. Стаю якимсь непрозорим. Довго не можу себе знайти. (Одного разу я таки й собі й знайшов. У кутку. На колінах. На гречці. Майже – над прірвою у гречці. Вона мене покарала. Ноно-двоно).  А ти...ти вмієш жити над безоднею.

Я б і сам з задоволенням утік кудись у передчуття, у пракохання...Мій розум весь час грається зі мною як кіт з мишею. Коли я його відкидаю, він повертається, щоб знайти мене і не дати втекти. Коли я тримаю його, він губиться і стає мені непідвладний. Ти правильно зробила, що пішла від всього  того...бо тут нічого немає. Тільки відсутність. Твоя. Моя. Кохання.(пауза).

Ваша Честь, з огляду на все вищеозначене, можна зробити висновок: моя клієнтка не може існувати у цьому середовищі, у цьому світі. Її треба відпустити. Якщо вона й винна, то тільки  в тому, що (раптом як скажений) я – маленьке немовля, що хоче заволодіти матір”ю. В мене любовний голод! В середині мене любовежер!!! Чатер-патер-шістер! (спокійно) Ну а що ж робити? Так, кохання деформується, коли проходить скрізь тіло. Тому, пане Суддя, прошу його звільнити. Кохання від тіла.

 Ваша Честь, у мене все. (пауза, він знов переодягається в суддю).

 Гм, звісно, я волів би почути останнє слово підсудної. А? Не буде говорити? Добре. Тоді, тоді я виношу вирок.  Всім встати!  

  (читає) “Хто вона, що виходить із пустині, спираючись на свого коханого?...

Яка ти прекрасна, моя подруженько, яка ти хороша!

Твої очі, немов ці голубки, глядять з-за серпанку твого! Твої коси – немов стадо кіз, що хвилями сходять з гори Гілеадської! Твої зубки –немов та отара овець пообстриганих, що з купелю вийшли, що котять близнята, і між ними немає неплідної...Забрала ти серце мені, моя сестро, моя наречена! Скільки ліпше кохання твоє за вино, а запашність олив твоїх – за всі пахощі! Лоно твоє – сад гранатових яблук, нард і шафран, пахуча тростина й кориця! Ти – джерело живої води...

(під цей час він має робити щось агресивне, протилежне тексту, ці дії в результаті мають привести його до вбивства – встромити їй у спину ножа)

...Поклади ти мене, як печатку на серце своє, бо сильне кохання як смерть, його жар – жар огню! Води великі не зможуть згасити кохання, ані ріки його не заллють!...         

Виноградника мав Соломон у Баал-Гамоні...

 

 Ноно-двоно-троно-чатер-патер-шістер-містер-нутка-вутка-чах!                                      

                                           

                                            Частина друга

 

Вона так само стоїть спиною до глядача. З ножем у спині. Потім вислизає з верхнього одягу, що залишається висіти з ножем, вислизає з клітки,  повертається до глядача.

 

Вона: …Чах…Я сплю – моє ж серце чуває...Ось голос мого коханого...Стукає ”Відчини мені, сестро моя, о моя ти подруженько, бо росою покрилася вся моя голова, мої кучері – краплями ночі! Зняла я одежу свою, як знову її надягну? Помила я ніжки свої, як же знову їх занечищу?

Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, - і нутро моє схвилювалось від нього! Встала я відчинити своєму коханому. – а з рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців...відчинила своєму коханому, - а коханий мій зник, відійшов!”...

  Так, я завжди любила, коли він грався з моїм іменем...(посміхається)...перекочував  його як виноградинку у роті...потім давав йому плоть...і...відпускав у повітря...

   Тіло тільки форма бажання та обіцянок. Я не можу повернутись. 

Тихо! Чуєте? Він тут, зовсім близько...ходить десь поруч...А перетнути не може. Ну, тому що мучать його сумління. А треба було тримати себе в руках! Його ж попереджали. І головне – це ж не вперше.

От здавалось, ми нібито дорослі, розумні люди...Принаймні, розуміємо – до чого приводять пристрасті, ті крайнощі. А ні – все одно... (пауза).

    Здається, у нього колись була дружина. Не пам’ятаю, звідки я це чула... Ще нібито, казали, що вона не змогла винести його кохання і пішла від нього. А може щось сталось і гірше... Того вже моя пам”ять не тримає.

Отже, пропала без вісті. Пам”ять. Тобто, вона. Чи я? Тому у нього дах і зірвало.

Напевно, мені шкода його...Не знаю...

...Коли народжується дитина, дев”ять богів вирішують як вона помре...Цар Собекенсаф, битіє 1. Не переймайтеся.       

 

 Якось одній кішці наснилось. Вона носить у себе на хвості кільце царя Соломона. Ну, вона його охороняє, поки та, її приятелька, Савська-цариця, у басейні з молоком ніжиться. Згодом хвіст стає мудрий. Вирішує, що це обручка, і хвіст та перстень – єдині…Перст, тобто хвіст божий.. Про що це я? Ні, коти не крадуть – якщо взяли щось – то треба було… Тому я і сховала. Поклала в сріблястий папір, зверху покрила тонким склом та й закопала свій скарб. Поховала. Бо це справді було написано для мене. Вона просто привласнила собі цю летючу істину. «І це пройде…» Але хвіст мій більш вірно зміг відчути – «і не пройде…» І це було правдою. Воно не проходить. Навіть, коли мені відтяли хвоста, і я зникла в пащі володаря Нілу…я це знала. Рано чи пізно богів  знищують. У мене залишалось ще вісім життів…Вісім не-зустрічей з тобою…   

 

Ні, справді, щось у мене сьогодні з пам”яттю. Як у темряві. І вчора була темрява. Дивно. Ну , тому, що мені завжди залишають світло. Як підказку, куди йти. У мене зір поганий. А вчора щось не залишили. Забули? І блукала я цим великим  будинком, і світло було вимкнено. Тільки в одному місці я його відчула. І я пішла на нього. Світло – скрізь щілину. Так довго йшла. Піднімалась сходами. Й нарешті опинилась перед дверима. Світло йшло звідтам. Мені залишалось зробити маленьке зусилля. Простий рух. По-ба-жа-ти відкрити двері.

  До речі, відчуваю,- щось змінилось… Я пішла, а ти і не помітив…Я вже інша, а ти продовжуєш звертатися до цієї…яка вже не я…

«відчини мені, сестро моя…»

Чогось пригадалось: один мій чоловік –  робив такі персні з бірюзою і написом – і це пройде…Ми їх продавали за 10 , а коли оптом на кілограми – навіть виходило більше 100 … Може тоді все і почало мінятися? Така плутанина виникла…всі хотіли зустрітись…І мені теж захотілось його мати – це тіло…Приміряти його. Захотілось мати якусь іншу реальність.

Чого ти хочеш від мене? Повелитель Баал-гамонської долини, гори Голеадської і мого лівого вуха! Справді, я лівим вухом якось краще сприймаю цю нетемперовану музику!............

 

 Так чого ж ти все ж-таки хочеш?  Щоб я тримала рівновагу?  Балансування на лезі твоєї посмішки?

Я вже не можу повернутись…Треба пережити смерть, щоб дотягнутися до кохання.

 А ти якось дуже погано виглядаєш. Давно казала тобі, залиш  це все…Ти ж стомився вбивати наші зустрічі.  Це вже схоже на якусь лиху звичку. Треба іноді відпочивати від життя. Відпружуватися. Просто кохати. Кажеш, це вищий пілотаж? Пригадую одну історію – мій …п*ятий, ні, шостий… не важливо…чоловік був – він літав...

 Хоча ні, ця історія почалась ще раніше…Це відчуття лету…ага, пригадала…Сьомий поверх, балкон, маленька дівчинка на балконі. Тримає кошеня. Пуха. Показує йому вулицю внизу. Він її дряпає, від страху плями  і сірі смуги на спині збираються у знак оклику…він зовсім не хоче туди, вниз. А дівчинка знає, що кішка завжди ж падає на лапи, мама казала, що у котів багато життів. Майже як віршик. Раптом одна пляма не може утриматись, летить вниз…Дівчинка якусь мить вагається, але ж куди ж кошенятові без цієї плями?... Пух, коли летить, зверху здається маленьким сірим парашутиком. Так стрімко несеться в інший вимір! Шалений лет!   О, це вже не пух, це … взагалі це моя улюблена історія! Така коротка, швидкоплинна і небесна як твоя посмішка.

Я – уявляєте, вперше стрибаю з парашутом. Це моя мрія ще з дитинства, спробувати.

…Коли мій Пух зник у повітрі і так і не повернувся, я дуже засмутилась, а мама, побачив мій стан, сказала, що Пух зустрівся там зі своїм ангелом, і вони вдвох літають на маленькому парашутику…

І ось я – вперше – піднімусь у небо –зараз прийде мій інструктор, він  одягне на мене крила – перетворить на птаха. Він з*являється – мій ангел-літун.

І я зразу його впізнаю –  це саме він – мій інструктор…по щастю. Що саме з ним ми будемо летіти по життю, випромінюючи шаленство, лет, що ніколи не стане спогадом…Він говорить, щось пояснює, а сам обнімає мене ременями безпеки, чи, навпаки, небезпеки, - говорить про якісь кільца, які треба смикнути, я якось невдало жартую – сподіваюсь там не написано – пройде і це…? Він вдає, що все розуміє, що вже знає про НАС . «У нас не пройде…» - і продовжує розповідати…Як твоє ім*я, запитую, - він раптом так посміхається, ніби чекав на це запитання все життя. «Ви його почуєте  там». Так, тепер я знаю, що шлюби теж творяться Там!І зустрічі! Тоді в небі я почула і відчула все, що тільки може відчути жінка, яку кохають і яка сама закохана до безтями. Кохання – як дотик абсолюту, і нас обох любив Він., його посмішка весь той час (мить?) була за нашими плечима. « Чи погоджуєшся раб божий…взяти собі за дружину…поклади ти мене, як печатку на серце своє…»  Потоки слів повітря обгортали  нас ніжністю …

Ми мали разом смикнути за це кільце – я знаю – нас спочатку рвоне вверх, потім крила розкриються і ми довго-довго ще будемо плавати як великі риби в океані нашого свята…(примружується) гарно…

Пам*ятаю, що тоді щось відбулось…таке цікаве…Щось незвичне…А, ну так, зовсім  із голови випустила. Щось не спрацювало – парашут не розкрився.

Напевно, занадто важкою виявилась наша спільна надія…Або вже  просто не було потреби повертатися на землю…І все одно, це моя найулюбленіша історія. Ну хто ще так зустрічався  в небесах?

До речі, ти маєш рацію. Це дурість. Мати тіло. Велика дурість. Ще таке недосконале, як у тебе. Тобі ж його теж важко носити? Тіло – це інший. Він диктує пластику руху, нав”язує свої звички, реакцію, палицю...Не дає тобі бути собою.

Люблю медитувати на тополиний пух. (Знову летить пух) А у нього на цей пух  – алергія…А її тіло...світиться у темряві. У неї взагалі така прозора шкіра. Видні всі блакитні річки, водоспади морських зірок. Багато хто намагався написати її портрет. Але ніхто не міг віднайти саме той відтінок, її відтінок... Її краса нікуди не вміщується. Якась вона летюча, невловима, майже неіснуюча. Ти би сказав – порожнеча...   

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now