Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Надія Симчич

 

ЕНЖІ, АНГЕЛ

 

(за романом Ірен Роздобудьмо «Ґудзик»)

 

Дійові особи:

Ліка, дівчина 19  років

Голоси: Денис, Ліза, Джошуа Маклейн, Дівчина, Хлопець, І жінка, ІІ жінка 

 

 

КАРТИНА ПЕРША

 

ЛІКА. Є люди, над якими в якусь мить розкривається небо. Одного разу – тоді мені було два роки – я сиділа на підлозі нашої маленької кімнати й намагалася щось намалювати. Світло падало так, що все мені видавалося занадто яскравим: червона підлога, жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни. У промінні призахідного сонця танцювали золоті балерини… Я намагалася намалювати все це, коли в кімнаті потемнішало, і я озирнулася. У дверях стояла мама й дивилася на мене. Я не могла добре роздивитися її тому, що вона стояла навпроти світла – тільки сріблястий контур видовженого тіла… І саме тоді я відчула, як на мене посипалося невидиме пір’я й огорнуло теплом. Я й досі дивуюся тому, як яскраво і просто може відчути дитина дотик Бога.

ГОЛОС ДЕНИСА. Чому моє життя пішло шкереберть того серпня, сімнадцять років тому? Я ж був хлопчиком зі зразкової родини. Я тихо і спокійно летів над лісами, ланами і пустелями, і міг приземлитися там, де на мене справді чекали, але зненацька катапультувався на невідому місцину, в інше життя, і побрів у ньому, загрузаючи то в крові, то в болоті, то в купонах, то в купюрах… Мені було вісімнадцять. Їй – двадцять вісім. Лізо, Лізо! Де ти?…

ЛІКА. Я росла трохи дивною – надто мовчазною, надто заглибленою в себе. У сім років намалювала і повісила у своїй кімнаті плакат із написом: «Люди, ви вільні!». Я могла малювати годинами… Мама віддала мене до художньої школи, потім я вступила до інституту, де відразу ж стала «білою вороною».

…Це трапилося 4 листопада.

ГОЛОС ДЕНИСА. Це трапилося 4 листопада. Погода і мій настрій були огидними: на вулиці щільною, схожою на драглі, масою висів густий туман і такий самий в’язкий смог-сплін забивав легені зсередини – мабуть, починався нежить. Вбогий інтер’єр Будинку кіно та меню в ресторані одразу ж навіяли на мене ще більшу нудьгу.

ЛІКА. Тоді у місті стояв густий туман. Ми з мамою зустрілися у Будинку кіно, пообідали разом.

ГОЛОС ДЕНИСА. Жінка сиділа до мене боком. Чому я відразу зрозумів, що це – вона, Ліза? Ось питання, на яке не можу знайти відповіді. Мене охопив справжній жах. Від того, що нарешті збулася моя мрія – зустріти її, а ще більше – від того, що все, що я вважав минулим і дурнувато-юнацьким, виявилося таким болючим, ніби до моїх грудей притисли розпечений шмат заліза. Її супутниця сиділа навпроти, обличчям до мене. У неї були ясні очі, що нагадували очі янгола з полотен іконописців. У Лізиному промінні дівчина здалася мені такою ж прекрасною. Втім, мене це не обходило.

ЛІКА. А потім ми вийшли на вулицю. Мама сіла в авто і поїхала, а я… Я почула дзвін небесний.

ГОЛОС ДЕНИСА. Я дивився як чорний опель завернув за ріг. А потім пішов за дівчиною. Вона видалася мені єдиною ниткою, котра може привести до клубка моїх несправджених сподівань.

Вона йшла.

Я простував за нею.

Я наздоганяв її, але вона не втікала.

Вона просто ще не знала про моє існування.

Що я робив у схожих випадках, років із десять тому? Я покопирсався у кишенях, знайшов там свої ключі, і… кинув їй під ноги.

ЛІКА. А наступної миті я почула голос. Твій голос.

ГОЛОС ДЕНИСА. Дівчино, це ви загубили?

ЛІКА. Це були твої ключі. Але до мене дійшло не відразу. Лишень за кілька кроків я здогадалася перевірити свою сумку. Мої ключі були на місці.

Ти просто хотів запросити мене на каву.

  • Я щойно пообідала! І каву пила.

ГОЛОС ДЕНИСА (із вдаваним розпачем) Що ж мені робити?

ЛІКА. Ви ж – великий вигадник. Має ж бути ще якийсь варіант.

ГОЛОС ДЕНИСА. Ще є – чай, морозиво, кіно, цирк, боулінг, більярд…

ЛІКА. Я вибрала більярд. Чудовий вечір, м’яке світло, зелений оксамит скатертин, і ти, безіменний, напроти. Але я вже знала, хто ти. Я вже знала про тебе все. Навіть те, що в твоїй кишені дві запальнички і носова хустинка. Вчорашня, із крихтами тютюну.

ГОЛОС ДЕНИСА. Вона була цілісна і справжня, мов яблуко, переповнене життєвими соками та круглою дитячою радістю. Мені було приємно дивитися як вона їсть – із апетитом, із непідробним блаженством! Ми пили вино. Я дізнався, що вона «вчиться на художника», любить шоколад. Вона дедалі більше подобалася мені. Наприкінці вечора я вже розумів, що мені не варто використовувати цю дівчину аби знайти Лізу.

Коли я провів її до під’їзду, сталося найдивніше. Вона сама потягнулася до мене і поцілувала в щоку.

ЛІКА. Дякую. Мені було дуже добре. Коли у мене під ногами дзенькнули твої ключі, я подумала – ти тільки не смійся! – що це дзвін небесний… Якби ти зі мною одружився, я б відчула себе найщасливішою в світі!

ГОЛОС ДЕНИСА (сміючись) Як тебе звуть, наречена?

ЛІКА. Ліка.

ГОЛОС ДЕНИСА. Анжеліка?

ЛІКА. Просто – Ліка!

Я не хотіла ніякого весілля. Мені було байдуже. Я навіть не очікувала, що таке може бути: раз – і все круто змінилося!

Мені однаково, де ми житимемо.

Я готова їхати за тобою, куди завгодно – за край світу!

- Він татусеві не сподобається, - сказала я мамі. – Він – «барабанщик».

- Тобто? Він що, грає в ансамблі? – не зрозуміла вона.

- Ні, «барабанщик» - це той, кому все «по барабану».

- Мені казали, що він – ділова людина…

«Ділова людина»… Ненавиджу це слово! Можна працювати й навіть чогось досягти, але при цьому лишитися «барабанщиком», як ти. Це – найвищий пілотаж.

Я знаю, ти кохатимеш мене. Довго-довго.

ГОЛОС ДЕНИСА. Ми поїхали до загсу, а потім – до неї. А потім я вже не міг дихати. Це був жах, абсурд, маразм, лажа, кінець усьому, смерть: з напівтемряви передпокою мені назустріч вийшла Ліза.

ЛІКА. До зустрічі з тобою мене гнітила власна безпорадність. Мені казали, що я добре малюю, і я майже вірила в це. Але потім зрозуміла: якщо не бути ВЕЛИКИМ художником – краще не бути ним узагалі!

…Ні, я не перестану малювати. Це неможливо. Я відчуваю над собою якусь субстанцію, котра прагне висловитися через мене. Мабуть, це МОЯ субстанція, дух, що витає в ноосфері. Щось згори ніби говорить до мене, неначе крізь товстий ватяний шар, - я намагаюся зрозуміти, почути, але слова губляться, чую лише уривки, незрозумілі звуки! А ТАМ чекають саме мого слова, мого малюнку, образу, а я – мовчу… Жах. І від цього мовчання страждає моя субстанція, мій дух. Мабуть, для того щоби висловитися – треба бути вільною. Вільною від усього. А це неможливо.

ГОЛОС ДЕНИСА. У перші місяці нашого дивного шлюбу мене охоплював жах від того, що відбулося. «Відчайдушна ніжність» - ось так можна було б назвати те, що я відчував до Ліки. А ще точніше – відчай та ніжність, але це звучало зовсім безнадійно. Мені здавалося, що вона помилково замкнулася в чотирьох стінах із таким покидьком, як я.

ЛІКА. Ти накупив мені купу різних речей для малювання: дорогі олійні фарби, полотна, пензлі, етюдники – переносний та великий. Кілька разів пропонував влаштувати виставку…

Але мені було байдуже.

Мені було байдуже до навчання та інституту, який я покинула на останньому курсі. Мені було байдуже до грошей. Мені було байдуже до всього, що не було тобою.     

І малювала я тільки тому, аби ти порадів. Не більше. Коли ти був на роботі, я ще шила. Свою стару джинсову куртку розмалювала спеціальними фарбами та пришила ґудзики, обшиті тканиною. І на кожному намалювала мініатюрних ангелів. На одній з вечірок якась пані запропонувала мені за неї шалені гроші, а потім ще довго набридала дзвінками, аби я зробила їй щось подібне.

ГОЛОС ДЕНИСА. Ця куртка особливо зворушувала мене. Я любив, коли вона одягала її. З якоюсь особливою ніжністю застібав оті дивовижні ґудзики.

ЛІКА. Ти справді іноді ставився до мене як до дитини. Називав мене різними зменшувально-лагідними слівцями. Мені ніколи це не подобалося.

А потім нам на очі потрапила шафа.

ГОЛОС ДЕНИСА (захоплено) Поглянь! Ось до чого б я звернувся на «ви». «Вельмишановна шафо…» Це справжнісіньке «дворянське гніздо»! У ній же можна жити!

ЛІКА. Це була перша річ, яку тобі закортіло придбати за весь час нашого подружнього життя!

- Ми можемо її купити? – запитала я, маючи на увазі фінанси.

Проте шафа не продавалася. Це була експериментальна модель, яку виставили для вивчення споживацького попиту! А я так хотіла, щоб твої бажання збувалися завжди! Мені стало так сумно…

Мабуть саме тому, аби трохи заспокоїти мене, ти зацікавився покупками, і ми накупляли купу якогось мотлоху – комплект постільної білизни, якийсь торшер…

А потім, удома, ти чомусь розлютився.

ГОЛОС ДЕНИСА. Тобі цікаво так жити? Бути хатнім кошеням, маючи розум і талант?! Ні, звичайно, мене, як нормального мужика, цілком влаштовує такий стан справ – «хороший дім і дружина під боком»! Але хіба ти такого життя хотіла? Тобі все це цікаво?

ЛІКА. Я не розуміла тебе!

ГОЛОС ДЕНИСА. Послухай. Я не хотів тебе образити. Мені просто шкода, що ти марнуєш свій час і… життя.

ЛІКА. Любов ніколи не буває марною. Я тебе не розумію…

ГОЛОС ДЕНИСА. Вона, здається, й справді не розуміла. І я припинив будь-які намагання вплинути на її марнославство.

 

ЛІКА. Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, птахи, вода? Завжди відчуваю брехню, як звір – усією шкірою, усім, що є всередині мене, – від шлунка до душі. Можна жити бідно, безтямно, дурнувато, легковажно, важко, але при цьому жити чесно – необхідно! Інакше – морок, ніч, смерть.

Найстрашніше – втратити віру. Її гублять раз – і назавжди… А потім шукають. І знаходять виправдання собі. Роблять вигляд, що усе гаразд, і посміхаються. Але голка в серці залишається. З нею можна якось жити. Але хіба це життя?

 

Півтора місяці по тому мені зателефонували з інституту. У Карпатах мало відбутися щорічне бієнале. Виглядало це приблизно так: біля підніжжя гір облаштовувалося «художнє містечко». Ставилися намети для учасників, будувався імпровізований вернісаж під величезним брезентовим тентом. Два тижні молоді таланти працювали на пленері, виставляючи свої роботи на продаж. Сюди ж автобусами час від часу звозили журналістів, мистецтвознавців, навіть іноземців-колекціонерів. Справжнісінька божевільня! Яке там малювання? Так, профанація… Застілля до ранку.

Ти зрадів, що про мене не забули.

  • Ти – талановита малярка, це – твій світ, твоє оточення! Зрештою, ти зможеш там продати свої картини і… О! Ти продаси свої картини й подаруєш мені шафу!

А от ця ідея мені сподобалася. Я аж заплескала в долоні!

І одразу почала складати свої малярські прибамбаси.

  • Цей янгол тебе обожнює, – казала я, коли ти застібав ґудзики з янголами на курточці. – Цей – захистить, цей – убереже, а цей трохи сердиться.

ГОЛОС ДЕНИСА. Я трохи хвилювався, ніби вона й справді була маленькою дитиною. Але з кожним застебнутим ґудзиком в мені підіймалася ледь відчутна хвилька радості, що вона їде, що я зможу побути сам, СПРОБУВАТИ побути сам, без неї.

ЛІКА. Як я не хотіла лишати тебе! Я знала – мені без тебе буде погано. Ніби втрачаю якийсь орган – руку чи ногу.  Вже стоячи на порозі, обхопила твою шию руками і не могла пустити! Ти навіть образився:

  • Зрештою, не хочеш їхати – лишайся! Схоже, ніби я тебе на каторгу відсилаю!

А потім, згадавши про гроші, вигріб з ящика цілу пачку купюр. Я аж злякалася: навіщо стільки?

- Раптом тобі там не сподобається – оселишся в готелі, зрештою – повернешся літаком.

 

Я їхала на вокзал із відчуттям, ніби мене відправили в космос. Але в кишені лежав квиток, фарби з етюдником прибули на місце раніше за мене, погода була чудова й таксі їхало швидко.

Лишався час до потягу, аби поблукати привокзальним майданом. І раптом я побачила те, що могло б змінити плани: «нашу» шафу у вітрині. На ній висіла табличка: «Продається!» Я відчула неймовірне полегшення: причину лишитися було знайдено! Гроші в мене були, і я швидко оформила покупку. А тоді мені на думку спала «геніальна ідея»: буду вдома, а потім, перед твоїм приходом, заховаюсь у шафу. Ось такий сюрприз мав бути…

Ти чомусь прийшов разом з матір’ю. Моєю.

Мати обійшла дім, я чула її кроки.

Вона закурила. Я чула дим від її цигарок.

 

ГОЛОС ЛІЗИ (холодно). Так про що ви хотіли зі мною поговорити? Про Ліку?

ГОЛОС ДЕНИСА. Ні… Може мартіні?

ГОЛОС ЛІЗИ. Добре.

ГОЛОС ДЕНИСА. Лізо… Лізо, ти не впізнала мене?

ГОЛОС ЛІЗИ. Денис? Ви?! Це – ти?

ГОЛОС ДЕНИСА. Я любив тебе все своє життя. Я шукав тебе… Хто з усіх тих, кого ти зустрічала на своєму шляху, може сказати так само?! Всіх я порівнював з тобою, й перед цим порівнянням програвали навіть дуже гідні жінки. І я покараний. Навіть зустріч із тобою, про яку мріяв стільки років, призвела до жахливого, підлого вчинку! Але повір, я в ньому не винен… Лізо, я люблю тебе досі…

ГОЛОС ЛІЗИ. Яка бридота… Яка вульгарна мильна опера!

ГОЛОС ДЕНИСА. Ти не зрозуміла! 

ГОЛОС ЛІЗИ. Яка бридота! Одним словом, так. З Лікою я все владнаю сама – заберу її з вокзалу додому, коли вона повернеться. І… і більше ніколи не з’являйтеся до нас.

ГОЛОС ДЕНИСА. Ти не зрозуміла! Я не знав, що Ліка – твоя дочка! Не знав, не цікавився. Я пішов за нею тільки тому, що побачив вас разом. І… і я люблю її, як усе, що пов’язане з тобою.

 

ЛІКА. Я померла…Я повернулася на вокзал, купила новий квиток і сіла в потяг.

 

 

КАРТИНА ДРУГА

 

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Погляньте, Лисиця! Приїхала таки…

ГОЛОС ХЛОПЦЯ. Як завжди, у своєму репертуарі. Ніби з Місяця звалилася. Піду зустріну наше янголятко, а то заблукає…

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Дістало, мабуть, її подружнє життя…

ГОЛОС ХЛОПЦЯ. Пий, дорогенька, вдома не наллють! Ну ось, і рум’янець з’явився! А то сидиш, ніби нежива. Нічого, за пару днів зробимо із тебе людину!

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Прикид треба змінити. Слухай, а хочеш я тобі дреди заварганю?

ГОЛОС ХЛОПЦЯ. Точно! Давай, Лисице, зголошуйся! Татусь на вуха стане!

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Вирішено! Пішли до намету! Дреди – це круто! Завтра на пленері будеш неперевершеною! Гайда!

 

ГОЛОС ДЖОШУА МАКЛЕЙНА (з американським акцентом). Перша наша зустріч виглядала так: переді мною майже на самому краю скелі, з якої відкривалося мальовниче море кольорів – осінній ліс – стояла дивакувата істота, перемазана фарбою, з копицею довгого, скрученого рурочками волосся. Я бачив її зі спини й не одразу зрозумів, хлопець це чи дівчина. Мою увагу привернув малюнок. А коли вона обернулася, я обпікся об очі. Такі очі зазвичай малюють на іконах – великі, сумні і… порожні. Мені стало страшно. Потім я часто згадував це обличчя, шкодував, що не посмів заговорити…

 

ЛІКА. Тікати, тікати… Треба негайно тікати… Від цих наметів, від запаху фарби і алкоголю, від незрозумілих слів і вчинків якихось невідомих мені людей.

Вночі я тихо вислизнула з намету і полізла вгору. І чим далі відходила від табору, тим виразніше відчувала – це те, що мені треба. Я потрапила туди, де мені належало бути. Я розрізняла запахи, мов звір, і бачила в темряві. Мені здається, я навіть бігла на чотирьох кінцівках, бігла всю ніч, аж поки запах наметового містечка перестав мучити мене. На крутих схилах я вгрузала руками в землю й відчувала, що вона рухлива й жива. Я йшла, доки над верхівками сосон не затріпотіли рожеві стрічки ранку. Тоді нагребла на себе листя і проспала до наступного ранку. А вночі знову рушила в дорогу.

Якби зараз мене запитали, куди я йшла, – я б не змогла відповісти. Видиралася на гору, спускалася в долину і знову підіймалася. Тут мені було не так страшно, як там, унизу, де я нічого не розуміла.

Людську мову я сприймала, як неорганізований потік звуків, проте кожен порух природи, як-от – дзюркіт джерела, шелест листя, перегук пташок, таємничий шепіт лісу та гір – був зрозумілим. Я керувалася лише інстинктами, і це було так просто. Спати, їсти, дихати, йти, сидіти й всотувати в себе сонячні промені, знову йти… Усе це замінило думки, адже думки могли мене вбити.

Якось опинилася біля людської будівлі. Притулилася спиною до стіни, відчувши тепло дерева. Сонце омивало моє обличчя, ніби я занурила його в теплу воду. Ніг не відчувала. Всередині все вібрувало, ніби я увесь час напружено йшла по канату. Біля теплої стіни я задрімала, але сторожко, по-звірячому. Вухо перетворилося на локатор й ловило найменші звуки. Здавалося, я чула, як десь далеко дзижчить бджола.

Почула, як у хаті рипнуло ліжко, заскрипіли дошки, зачовгали ноги по дерев’яній підлозі. Невдовзі наді мною схилилася людина. Бабуся.

  • Хто ти є? – нарешті спитала вона. – Не розберу, хлопець ти чи дівка?

Відповідати мені було нудно, втома скувала язик. Слова не мали для мене жодного значення.

- Де ж ти ходило? – знову запитала стара, розглядаючи мій брудний одяг. – Їсти хочеш?  

Вона витягнула з кишені біле яйце і простягнула мені. Яйце було ще теплим. Я вхопила його, роздушивши в долонях, і жадібно висмоктала. Якщо б воно навіть впало на землю, я могла б злизати його, як це роблять коти чи собаки…

 

Ось так я лишилася в цій загубленій посеред гір оселі.

  • Якщо тобі немає куди йти, живи в мене, - сказала бабуся. –  Допомагатимеш по господарству. Я тебе годуватиму. Спати можеш на веранді. А далі подивимось.

Вночі було чути, як хата наповнюється нічними звуками, дерев’яні стіни веранди потріскували, холонучи, десь нагорі шурхотіли миші, час від часу в саду падали яблука. На веранді духмяно пахли сухі трави, на старих газетах сохнули горіхи, зі стін звисали низки грибів. Я всотувала звуки й запахи, мов губка. Вони були новими, незвичайними та цілющими. Я навіть змогла вдихнути на повні груди – вони були немов забиті голками.

Зірки наблизилися до самого вікна і притислися до нього веселими дитячими личками. Я ще не могла посміхатися. Просто махнула їм рукою й заплющила очі…

Щось сталося не тільки з моїм слухом і голосом, а й із зором. Усе загострилося, й те, на що раніше не звертала уваги, поставало переді мною як одкровення. А сенс людських стосунків було втрачено. Сенс – вогник, що блимає в темряві. Коли він згасає, усе вмирає разом із ним.  

Час щез. Минуле висіло над моєю головою, ніби чавунна куля на тоненькій нитці, але вона, ця куля, чомусь не рвалася. Якби розірвалася – розчавила б мене…

Мабуть, я мала жити.

 

ГОЛОСИ.

І ЖІНКА. Господи! Що це за негра? Звідки?

ІІ ЖІНКА. Бог її зна. Прибилася з лісу.

І ЖІНКА. А Петровичу ти сказала?

ІІ ЖІНКА. Та ти що, нашого Петровича не знаєш? Погубить приблуду, як Ієланума погубили…

І ЖІНКА. От що. Вона хоч і приблуда, а все ж таки дівка! Ти приводь її завтра до мене. Я воду нагрію – скупаємо її. Може й до Петровича потім заведемо – він усе таки яка-ніяка, а влада. Може, її шукають…

ІІ ЖІНКА. Ні! Досить із нас Ієланума, в мене за нього досі душа болить. Кому він заважав тут? Мало того, що виріс у лісі з ведмедицею, як звірятко, то ще й убили її в нього на очах!

І ЖІНКА. Бо треба було ведмежатину подавати в колибі… Гріха не бояться!

ІІ ЖІНКА. А як, бувало, страшно вив на місяць!

І ЖІНКА. Привчили до людської одежі, їв із миски. Вже й спав у ліжку… А говорити не навчився. І не розумів нікого. Тільки кричав: «Ієланум!»

ІІ ЖІНКА. А був він – посланець. Істинно кажу – святий… Всім, хто не приходив на нього подивитися, удачу приносив! А забрали в столицю, то й слід за ним захолов…

І ЖІНКА. Може, приблуда замість нього?!

 

ЛІКА. Ієланум! Ім’я його – вітер у полі, ім’я-виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках.

Ієланум не любить слів і ніколи не знайде співрозмовника. Слова – п’явки, що наповнюють рот гіркотою.

ГОЛОС ДЕНИСА. Ліко! Ліко, де ти…

ЛІКА. Ієланума виштовхали в світ, і світ не прийняв його.

Ієланум дивиться на життя з глибокого колодязя, та бачить лише круглу пляму яскравого світла й нічого не розуміє в метушні тіней навколо себе.

ГОЛОС ДЕНИСА. Ліко, де ти зараз, моя дівчинко?..

ЛІКА. Ієланум будує свій світ – у собі.

Ієланум не змушує любити себе.

ГОЛОС ДЕНИСА. Якщо тебе більше немає на світі – як це трапилося? Де?

ЛІКА. Ієланума ніхто не любить – він викликає страх і огиду.

Самотність Ієланума – безкінечна.

ГОЛОС ДЕНИСА. А якщо ти є – що робиш у цю мить, коли я божеволію без тебе?!

ЛІКА. Ієланум бреде з пітьми в пітьму – світло лякає його.

Ієланум – той, хто збожеволів за власним бажанням.

ГОЛОС ДЕНИСА. Якщо хто-небудь зустрічав або може повідомити – прошу сповістити за телефоном… Ліко, якщо ти мене чуєш – повертайся!

 

ЛІКА. Вранці, коли зірки в посивілому небі почали лопатися, як бульбашки, я відчула, що в мене заболіла шкіра на голові.

Я спробувала залізти у волосся рукою і наштовхнулася на якесь клоччя. Що воно таке? Глянула на себе в скло: скачане, як в опудала,  волосся стирчало на всі боки. А шкіра на голові боліла все нестерпніше! Як я раніше цього не відчувала? Так-сяк почала зрізати волосся іржавими ножицями. Стало легше. Настільки, що спромоглася вперше за весь час стягнути з себе светр та брудні джинси. Як я могла так довго бути в них? Тепер я відчула, як болить шкіра на всьому тілі. Ніби з мене її здерли – навіть легкий порух викликав неймовірний пекучий біль.  

Я лягла в ліжко й відчула, як добре лежати під ковдрою без одягу. Час від часу торкалася голови, і це було приємно. Я почала дрімати. А потім трапилося те, що потім не повторилося жодного разу, навіть тоді, коли мій розум прояснився. Навіть тепер…

 Спочатку мені здалося, що хтось сів на край ліжка – воно навіть трохи прогнулося. Потім – рука… Вона погладила мене по щоці із такою ніжністю, що я не наважилася розплющити очі та причаїлася, затамувавши подих. Рука та дихання, яке я відчула, були такими реальними, такими знайомими… Потім хтось обійняв мене поверх ковдри, обхопив, як дитину, й теплі вуста зігріли моє палаюче вухо… Я почула ледь чутне:

ГОЛОС ДЕНИСА. Я любитиму тебе довго… Завжди… Я так тужу за тобою…

 

ЛІКА. Мене викупали в сільській лазні, обстригли обскубане волосся, одягнули в чисте. А потім налили вина. Воно було чорне та густе, як мед. Або кров…

Такий самий чорний та густий морок затопив хату зовні. Ніч притислася до вікна, спостерігаючи за нами жовтими очима. Лампочка ледь жевріла. Це скидалося на якийсь таємний ритуал. Я зняла  хустку, й моя голомоза голова, мабуть, засвітилася, мов підсвічений паперовий ліхтарик. Бабця сплеснула руками:

- Ну ти глянь – чистий янгол! Ось випий, – і простягнула мені кухлик.

Я побачила в чорному колі відбиток свого ока… Зробила ковток…

Він здався мені розпеченою в’язкою смолою. Солодка та густа лава гарячим потоком омила всі нутрощі. Я ніби побачила себе із середини, відчула кожну клітинку; у грудях ніби розкривав крила метелик. А ще – особливий аромат невідомого зілля. Я жадібно припала вустами до кухлика й відірвалась лише тоді, коли він спорожнів.

Гаряча хвиля, що докотилася до пальців ніг, наростаючи, покотилася назад. Діставшись рівня грудей, вона вимила голки, що застрягли в серці та легенях. Я намагалася стримуватися, але за мить хвиля вже палахкотіла в горлі, потім – зашуміла в голові, шукаючи вихід. Аж доки гарячий потік сліз не прорвався назовні. Я плакала й сміялась водночас. З кожною хвилиною  мені ставало легше, ніби вивергала з себе слизьких змій, ящірок, тарганів та чорну мишву.

Відтоді я ніколи не плачу. І не тому, що соромлюся чи надто горда. Просто не можу…

- То ж як тебе звати? Може, тепер скажеш? – запитала бабця, погладжуючи мою голову.

- Анжеліка…

Я не впізнала свого голосу. І цього імені, яке відтепер має стати моїм.

Я прожила в бабусі Ганни до середини зими.

 

А потім, одного дня, зрозуміла: час! І почала збиратися в дорогу.

- Куди ж ти підеш? – журилася бабця.

Але я вже розуміла, що мені ТРЕБА йти. Ніби з рукава неба мені випала руна під назвою «Путь»… Тоді, тієї зими, в невеличкому гірському селі, я ще не могла знати, що рано чи пізно мені б усе одно випала ця руна.

Дорога не лякала мене. Вона почалася з яскравої крапки болю, як і належало починатися всьому справжньому.

Коли підходила до траси, витягла з кишені ключі. Затисла їх у долоні, почекала, поки метал нагріється… І закинула далеко. Вони дзеленькнули в повітрі й потонули в снігу…

 

…Я дісталася якогось великого міста.

Жила на горищах багатоповерхівок.

Ночувала на жорстких вокзальних лавах.

Мені було байдуже, що мене часто, коли не завжди, трусило від голоду.

Я ніби пірнула в дзеркало й випливла з іншого боку – зі срібною амальгамою на шкірі.

Справжнім у моєму житті була тільки дорога. Зміна облич та вражень – калейдоскоп відчуттів, заради яких прийшла в цей світ.

 

Одного разу мені пощастило – мене взяли до розкішного, велетенського, як на мене, просто неосяжного будинку. Я мала мити, чистити, прибирати, прислужувати за столом…

Але це лише продовження дороги. І я люблю її.

 

…Моя кімната знаходиться нагорі, на антресолях. Сюди я дістаюся під вечір, ледь тримаючись на ногах від утоми. М’яке вечірнє проміння струменить крізь невибагливі ситцеві фіранки, й від цього кімната скидається на баночку із прозорим медом. У ній добре спати. Вікно розміщене майже над моїм ліжком (дах трохи скошений, як у мансарді); через нього видніються гілки старого дуба. Часом, коли вночі здіймається вітер, на скло падає жолудь, і тоді я прокидаюся. І довго не можу заснути, не розуміючи, де я…

Іноді мені здається, що я на веранді в забутому Богом селі, й серце моє стискається від ніжності. Я поринаю в ауру запахів, притлумлених нічних звуків, в стан новонародженості – із легкою необтяжливою порожнечею всередині, яка поволі наповнюється новими відчуттями. Іноді ж – здригаюся, підскакую, аби втікати від міліцейських свистків.

Думки мої скачуть, я не можу зібрати їх докупи. Я знову боюся повторення хвороби. Надто щільним та непроникним коконом я себе забинтувала…

 

Життя завжди здавалося мені випадковістю. Я й зараз вважаю, що треба благословляти лише один день, який розпочинається за вікном, і не замислюватися про два найближчих! Усе, що я вибудовувала у своїй уяві, було зруйноване в одну мить – затишний будинок, подорожі, море квітів на підвіконні, бібліотека, зібрана з любов’ю, кіт і пес, картини на стінах, фільми, які хочеться дивитися удвох, музика, дощ, сніг, новорічні свята, камін, хрусткі простирадла й, звичайно ж, приємна важкість немовляти на перехресті рук… Нелегко усвідомлювати, що цього вже НЕ БУДЕ. Я й досі не розумію, звідки взялася сила прийняти це «не буде».

 

…А потім у домі була вечірка, розмова на кухні з якимось чоловіком. Він бачив моє фото в столичному метро.

  • Тебе розшукують, - сказав він.

Я не могла, не могла говорити!

- А ти, - продовжував він, - не хочеш, щоби тебе знайшли. Це цікаво. Отже, ти щось накоїла. Що саме?

І-і-і-є-є-л-а-а-ну-у-ум…

Я відчула його вуста на своїй шиї. Від чужих дотиків у мене паморочилося в голові. Ніч почала заливати мозок.

 У цей момент до кухні влетіла господиня.

 

Через кілька годин я вже йшла передранковим містом – цілком вільна. Побита, і… щаслива. Дивне й солодке відчуття. Я зайшла у сквер, заглибилася в найдальший кут і сіла на лаву. Задрімала.

Коли розплющила очі, був уже ранок.

Вмилася, як звичайно, в туалеті вокзалу. Полізла за хустинкою до кишені й витягла звідти усе, що там було. Виявляється, мала трохи грошей та якусь пластикову картку з іменем «Джошуа Маклейн».

Місто ще недостатньо очистилося від сірого кольору, й мені раптом несамовито захотілося інших фарб. Я віддала кожушок якомусь жебракові та взяла квиток у загальний вагон до Криму.

Я зовсім не пам’ятаю своїх тодішніх емоцій. Можливо, їх зовсім не було? Я вже казала, що могла спокійно взяти до рук мишу чи гадюку…

 

ГОЛОС ДЖОШУА МАКЛЕЙНА (з американським акцентом). Я знайшов Енжі на коктебельській набережній. Кажу «знайшов», але я не шукав. Ця зустріч була випадковою, як і перша – в горах. Впізнати її було майже неможливо. Обличчя та тіло її вкривали синці та шрами. Одні були зовсім свіжі, інші загоювалися. Погляд, звичайно ж, змінився. У ньому більше не було порожнечі – тільки подив. Бачити його було ще нестерпніше.

Енжі сиділа на набережній в ряду інших вуличних художників і малювала портрети. Я замовив свій.

Потім я слідкував за нею.

Увечері, повечерявши чіпсами, вона попрямувала в бік пляжу, де вже запалили багаття волоцюги. Я ледь встиг перехопити її біля самих сходинок кам’яної огорожі.

Не пам’ятаю, що казав…

Набагато пізніше я зрозумів, що слова для Енжі важили так само мало, як і гроші. Вона довіряла відчуттям. Вона усміхнулася до мене. У цей момент мені здалося, що скупався під сонячним душем. Я запропонував їй повечеряти. Збоку це, мабуть, виглядало досить брутально. Але Енжі була далека від реальності. До неї простягали руку зі шматком хліба – вона не могла її відштовхнути. Усе просто…

Потім я провів її до себе в готель. Дав халат, показав, де ванна кімната.

Коли вийшла, я її не впізнав. Вона була справжньою красунею.

Цілу ніч просидів у кріслі, дивлячись, як вона спить.

Більше не відпускав її.

Коли – вранці – я запитав, як її звуть, вона вимовила дивне слово: «Ієланум».

Тоді я ще мало знав про неї, але зрозумів, що її необхідно вивезти звідси. Як вивозять старовинні ікони, або антикваріат.

Минуло майже півроку перед тим, як я зміг легалізувати її, купивши документи та вивезти звідси.

Мої запитання викликали в неї такі напади відчаю, що доводилося користуватися медикаментами. Я мріяв якнайшвидше вивезти її, показати найкращим психіатрам, яких знав особисто.

…Я заберу її за кілька тижнів.

Я знаю, що вона сяде в крісло на нашому балконі, я загорну її ноги пледом, і вона дивитиметься на океан. А я дивитимусь на неї і душа моя співатиме: я знайшов те, чого мені бракувало в цьому шаленому світі.

Але. Це сказати найважче.

Вона не любить мене… 

 

ГОЛОС ДЕНИСА. В самому кутку шафи я знайшов ґудзик. Той самий ґудзик з її куртки. «Цей янгол тебе обожнює». Звук, що вирвався з мого горла, міг би перевернути землю…

ЛІКА. Цей янгол тебе обожнює… Цей – захистить… Цей – убереже… Цей – обожнює… Цей – захистить…

 

 

2010 рік, м.Київ

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now