Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

І все-таки я тебе не зраджу

Ролей - від 4 до 7 (з них жіночих - від 1 до 3)
Постмодерна імпровізація автора на тему особистого життя Лесі Українки, яка руйнує стереотип пам’ятника і створює новий образ – живої, земної, лукавої жінки. Три земні кохання – як три перетворення духу за Ніцше, проте усім вона зраджує із найсильнішою любов’ю – невідомим... А паралельно до майже реальних сцен – сни і фантазії у супроводі напівінфернальних сил у масках Арлекіна і П’єро

 

Драматична імпровізація 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

ЛЕСЯ (ДІВЧИНА) - Леся Українка.

ДРАМАТУРГ.

Н ЕСТОР -  Нестор Гамбарашвілі.

СЕРГІЙ - Сергій Мержинський.

КЛЬОНЯ - Климент Квітка.

П’ЄРО - Білий Дух.

АРЛЕКІН - Чорний Дух.  

 

ПРОЛОГ

       Порожньо, сутінки, можливо, ефект туману. Пролог міг би  відбуватися пе­ред завісою чи просто перед сценою. Виходить Дівчина, розгублено озирається, щось шукає.

ДІВЧИНА: Овва... Либонь, заблукала... Де ж ця дорога поділа­ся?..  Оце? (Йде в один бік). Ні, там темно. Може, сюди? (Розверта­ється і йде в інший). Холодно... Агов! Тут є хто?

На сцені з’являються двоє, одягнутих контрастно, але однотипно. Це АРЛЕКІН і  П’ЄРО.

АРЛЕКІН: Я...         

П’ЄРО: Я...                 

ДІВЧИНА: Хто ви?

АРЛЕКІН: А тобі кого треба?                

ДІВЧИНА: Не знаю, мені все одно.          

АРЛЕКІН: Тоді все одно, хто ми.

ДІВЧИНА: А ви часом не знаєте дороги?

П’ЄРО: А куди прямуєш?

ДІВЧИНА: Я йшла на світло, а потім згубила.

П’ЄРО: Тоді ходи сюди. (Відводить убік).   Оно   бачиш, там, унизу, мріє…

ДІВЧИНА: Так... Як там гарно!.. Мабуть, якийсь благословен­ний край.

АРЛЕКІН: Бог з тобою, це занапащена, Богом забута земля.

ДІВЧИНА: Але чому? За віщо?

АРЛЕКІН: Не шануються. Хто шанувався, тих майже всіх повибивали, а ті, що залишилися, ходять, як тіні, бо зреклися навіть імені свого.

ДІВЧИНА: Бідолашні... І що, я теж буду без імені, коли піду туди?

П’ ЄРО: Ні-ні, ти піднімеш його з пороху, як перлину, і понесеш...

АРЛЕКІН: І буде воно важким, як хрест.

ДІВЧИНА: Ім’я хіба буває важким? Чудні ви... Дякую вам і прощавайте.

П’ЄРО: Стривай, ще маєш час.

Д ІВЧИНА: А ви звідкіль знаєте?

АРЛЕКІН: О, ми багато чого знаємо...

ДІВЧИНА: Як ви такі знавці, то поворожіть, що на мене чекає.

АРЛЕКІН: А не боїшся?

ДІВЧИНА: А чом би це я мала лякатися?

АРЛЕКІН: Гаразд. Дай руку. (Вона подає). Я бачу біль, відчу­ження, страждання...

ДІВЧИНА: (відсмикує руку). Досить, не треба... Я вже не хочу туди.

П’ЄРО: Але ти мусиш... Не бійся, ми підемо за тобою назирці.

Д ІВЧИНА: Та хто ви такі, врешті-решт? Чом це маю вам вірити?

П’ЄРО: Я твій плач...

АРЛЕКІН: А я твій сміх... Ходімо, тебе чекають.

ДІВЧИНА:  Куди? На страждання? Красно дякую!

П’ЄРО: Це не вся правда. Тобі дано великий дар Божий!

АРЛЕКІН: За нього й душу продаси і долю зрадиш.

ДІВЧИНА: Дар? Який?

П’ЄРО: Лети на землю — і дізнаєшся.

АРЛЕКІН: Тобі лишилося зовсім мало часу. Ти готова?

ДІВЧИНА: (після паузи). Так...

Наступна сцена може бути схожа на якусь пластичну гру і водночас на ша­манське дійство, чаклування. Вона має вирізнятися і від попереднього і від наступного. Дівчина — ніби лялька в руках цих двох.

П’ЄРО: Людино! Слухай! Один!

АРЛЕКІН: Два! Про що віщує північ глухо?

П’ЄРО: Три! Ти спала, сну пропав і слід.

АРЛЕКІН: Чотири! І щезли марева миттєві,

П’ЄРО: П’ять! Глибокий світ,

АРЛЕКІН: Шість! Він глибший, ніж задається дневі.

П’ЄРО: Сім! В скорботі світовій глибінь,

АРЛЕКІН: Вісім! Та радість ту глибінь долає.

П’ЄРО: Дев’ять! Скорбота намовляє: “Згинь!”

АРЛЕКІН: Десять! А радість вічності жадає,

П’ЄРО: Одинадцять! Безмежжя вічності жадає!

АРЛЕКІН і П’ЄРО: Дванадцять!!!

На останніх словах Дівчина зникає за лаштунками. Можливо, чути крик не­мовляти. АРЛЕКІН і П’ЄРО ховаються. Далі розсуваються завіси чи якось інакше візуально змінюється простір сцени.

ВЛАСНЕ П’ЄСА

На сцені з’являється ДРАМАТУРГ, одягнутий класично, але в його образі є щось від ілюзіоніста.

ДРАМАТУРГ:  Я – Драматург. Я обертаю дім на планетарій, де кожен слідує накресленій орбіті і сяє відображеним світлом авто­ра... Я оживляю тіні й мумії і перетворюю вогонь тіла у попіл слів і пожовкле листя рухів... Я - ДРАМАТУРГ: Я падаю у безодні людей і дістаю вугілля для зіпсованих машин мандрівних сюжетів..- Сьо­годнішній сюжет — про любов і зраду, про болюче щастя найсамот-нішої людини — генія. Я напишу п’єсу без пера і паперу тут і зараз, п’єсу про солодку принаду талановитої і безталанної жінки. Я не праг­нув достовірності. Сприймайте все, як міф, легенду, притчу. (На сцені з’являються АРЛЕКІН і П’ЄРО, бажано у зміненому одязі. Вони підхо­дять до ДРАМАТУРГА. От і мої помічники. Нарешті, можна починати. Дозвольте представити. (Показує на П’ЄРО:). Білий Ангел.

П’ЄРО: Можна просто: Добрий Дух.  

ДРАМАТУРГ: І Чорний Ангел.

АРЛЕКІН: По-простому: Злий Геній

ДРАМАТУРГ: Тепер час дії:

П’ЄРО: Fin du siecle, або ж для простих смертних — кінець минулого століття.

ДРАМАТУРГ: Місце дії:

АРЛЕКІН: Трішки на схід від центру Європи  Україна зви­чайна. Інтелігентна родина юриста і письменниці.

ДРАМАТУРГ: І, нарешті, головна героїня п’єси  Леся.            

П’ЄРО:  Мила, кмітлива дівчина.

АРЛЕКІН: Веселої вдачі.

ДРАМАТУРГ: Дитинство — час солодких мрій і сподівань. Хто б не хотів повернутися в нього хоча б на мить? Але для нашої героїні воно скінчилося надто рано. Адже дитинство триває до пер­шого лиха.

ДРАМАТУРГ зникає, ЛЕСЮ виводять на авансцену. Розмова нагадує допит.

АРЛЕКІН: Коли це сталося?

ЛЕСЯ: Коли мені було десять.

 П”ЄРО: Коли саме, дата?

ЛЕСЯ: На Водохреще, було свято.

П’ЄРО: Отже, 19 січня, занотуємо... Де?

ЛЕСЯ: На річці, такій змерзлій... Забула, як вона звалася.

АРЛЕКІН: Погано... Що саме сталося?

ЛЕСЯ: Тріснув лід, і води було трохи...

АРЛЕКІН: І ти, звичайно, полізла у воду?

ЛЕСЯ: Ні, вона сама у валянці залізла... і ті змокли...

П’ЄРО: Гаразд, і ти, як розумна дівчинка, зразу побігла додому?

ЛЕСЯ: Ні, не зразу, там був натовп, мене затиснули, я не могла...

АРЛЕКІН: Так-так... І що ти з цього мала? Леся (похнюпилася, тихо). Сухоти...

АРЛЕКІН: Голосніше, не чую.

ЛЕСЯ: Туберкульоз! Кісток... руки, ноги...

П’ЄРО: О, якби ж ти не пішла в такий мороз!

АРЛЕКІН: Якби ж то не твоя цікавість!

ЛЕСЯ: Я не винна, я не хотіла...

АРЛЕКІН: А чого ж ти хотіла?

ЛЕСЯ: Свята! (Тікає, на сцені з’являється ДРАМАТУРГ).

 ДРАМАТУРГ: Назву я вам три перетворення духу: як дух стає іерблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев. “Що таке тягар — питає витривалий дух, уклякаючи, ніби верблюд. Чи це означає бути хворим і відіслати розрадників, а подружитися з глухими, які ніколи не почують, чого ти хочеш... Наша п’єса почалася—трагічно. Одна мрія була зруйнована: музика зачинила перед нею свою браму і не лишила вибору — писати чи не писати. Але інша музика — почуттів, тонких порухів душі, зосталася з нею. Наша п’єса про іншу Лесю — земну, живу, лукаву... (До АРЛЕКІНА й П’ЄРО). Представте нашого наступного персонажа.

П’ЄРО: Минає час. Леся — вже молода панночка і зрілий поет — мешкає в Києві разом з численними своїми родичами.

АРЛЕКІН: У їхній квартирі поселяються квартиранти-студенти. Із одним із них, грузином Нестором Гамбарашвілі, Леся заприятелювала.

Світло гасне чи просто зменшується, сцена змінюється. Тепер на сцені кім-іага в оселі Косачів. З атрибутів важливі ляше розкидані всюди папери, стоси книжок. Леся може забігти, щось написати, залишити написане і прожо­гом вибігти. З’являється НЕСТОР Гамбарашвілі — молодий гарний чоловік. Грузинське походження не акцентується, але може бути присутнім у якійсь деталі одягу. Він запалює світло, помічає шарварок і стиха говорить щось по-грузинськи — вочевидь, лається.

НЕСТОР: От кляті сатрапи,   вже й сюди    дісталися...Тринадцятий обшук, майже ювілей, чортів...

Зазирає Леся, спостерігає за ним.

ЛЕСЯ: Доброго вечора, пане Несторе, перепрошую, не заважа­тиму?

НЕСТОР: (схоплюється). Ні, що ви, панночко Лесю, ви як про­мінчик сонця в цьому похмурому житті.             

ЛЕСЯ: Чом же воно таке похмуре?

НЕСТОР: Ви ще не знаєте? Погляньте, ці негідники, дегенера­ти, перепрошую, то не для ваших вушок, але ці горили порпалися в моїх речах, як свині в апельсинах...

ЛЕСЯ: (спохмурніла). А ви вже здогадалися, хто це був?’

НЕСТОР: Що ж тут гадати, жандарми, звісно.     

ЛЕСЯ: Але тут нікого не було, принаймні я не бачила, може це не жандарми.

НЕСТОР: А хто? Не привиди ж... Цікаво, я ще ніколи не бачив привидів.

ЛЕСЯ: А хіба щось пропало?

НЕСТОР. Ні, здається, але це мене й бентежить... Що вони шукали?

ЛЕСЯ: Тоді, може, щось з’явилося?

НЕСТОР. О, ні... (Оглядає все). Вони не приносять, лише заби­рають. (Помічає записку). Стривайте... Записка, без підпису... Та ще й французькою, вони ще й знущаються!

Леся (розчаровано). А ви хіба не знаєте французької?

НЕСТОР. Лише почав... Ларисо Петрівно, голубонько, перек­ладіть мені це “посланіє”, прошу вас.

Леся (бере записку і не читає). Дослівно це звучить приблизно так: “Коли кота немає вдома, миші танцюють”, а переносно...

НЕСТОР. Стривайте, це не жандарми, у них лише одна звивина, а для гумору потрібно хоча б зо дві... Так це ці малі шибеники!..

Перепрошую, не хотів ображати ваших родичів... (Розглядає запис­ку, Леся, вочевидь, розчарована). Але почерк якийсь недитячий...

ЛЕСЯ: Овва! (Жартома забирає записку). Ви переймаєте жан­дармські навички.

НЕСТОР: Все-все, мовчу, я став занадто підозріливим. (Посмі­хається). Кидаю все і вчу лише французьку...

ЛЕСЯ: А хто ж ваш учитель?

НЕСТОР: Та я так, самотужки. Учитель для мене зараз — то розкіш.

ЛЕСЯ: Самотужки — то марна річ. Хочете, я буду вашою роз­кішшю?

НЕСТОР: Це спокусливо, але з мене кепський учень, та й чим я зможу віддячити?

ЛЕСЯ: А ви вчіть мене грузинської.

НЕСТОР: Вас? Грузинської? Для чого?

ЛЕСЯ: (розгублено). Гарна мова.

НЕСТОР: Але так можна і китайську вчити.

ЛЕСЯ: Можна, але ж у мене немає китайця-квартиранта.

НЕСТОР: То ви чисто за сусідським принципом?

ЛЕСЯ: Ви просто неможливий, Несторе Георгійовичу!

НЕСТОР, Григоровичу...

ЛЕСЯ: А мені хочеться називати вас Георгійовичу!

НЕСТОР: Коли хочеться — називайте.

ЛЕСЯ: Ви не вірите, що я можу цікавитися грузинською? Так знайте: це я була тут, я шукала чогось грузинського. Тепер можете зневажати мене, але це так.

НЕСТОР: Зневажати? Що ви, панночко Лесю, ваша цікавість робить честь моєму народові.

ЛЕСЯ: Як ви не сердитесь, то дайте почитати щось із грузинсь­ких авторів, мені так соромно, але я в цьому табула раса.

НЕСТОР: Прошу, ось “Витязь у тигровій шкурі” Руставелі... (Леся бере й гортає). Тут гарні картинки.

ЛЕСЯ: Ой, це в оригіналі? Шкода... Бачте, як погано не знати мови. В ній уся сутність, весь характер народу.

НЕСТОР: Але ж є ще костюми, обряди. Зрештою, танці...

ЛЕСЯ: Ой, а ви вмієте танцювати по-грузинськи?   

НЕСТОР: Звичайно, вмію, можу й вас навчити. Хочете? 

ЛЕСЯ: Ой, ні, в мене, мабуть, не вийде.

НЕСТОР. Це дуже просто. (Наспівує якусь просту грузинську мелодію і запрошує на танець, показує кілька рухів). Подобається? А тепер ви. (Леся захоплюється і теж починає танцювати). Тепер так, бачите, як легко?.. У вас все чудово виходить! (Ритм танцю прис­корюється, Леся танцює все швидше, потім робить якийсь невда­лий рух, скрикує і падає, НЕСТОР підхоплює пі несе в крісло чи щось подібне).

НЕСТОР. Що з вами, Лесенько?

ЛЕСЯ: Ця клята нога... Часом я забуваюся і гадаю, що можу безкарно веселитися, а хвороба хапає за п’ятку.

НЕСТОР: Це я, дурний, не застеріг вас.

ЛЕСЯ: То пусте. Хтось не застеріг мене, як мала народитися, а тепер уже запізно.

НЕСТОР. Болить, а ви жартуєте. Ви дивовижна жінка, панно Лесю. Щасливий буде ваш обранець.                   

Леся (враз спохмурніла). Я каліка, а каліки приносять нещастя.

НЕСТОР. Дарма ви так. У вас є найцінніший дар...

ЛЕСЯ: Перестаньте, а то в мене розвинеться маніа грандіоза.

НЕСТОР. Я не про те. У вас чарівне і гаряче серце лані.

ЛЕСЯ: Чом це воно чарівне?      

НЕСТОР. Бо не може не чарувати.

Леся (здивовано). Це щиро?

НЕСТОР. Я ще ніколи не був з вами таким щирим, панночко Лесю.

ЛЕСЯ: Знаєте, якби я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою.

НЕСТОР Гамбарашвілі виходить, Леся сама, світло змінюється, на сцені з’яв­ляються АРЛЕКІН і П’ЄРО, зараз вони одягнуті по-жебрацьки. Ця сцена має перегукуватися з прологом.

АРЛЕКІН (до Лесі). Ласкава панночко, подайте нещасному вбогому...

П’ЄРО: Подайте, Христа ради, інваліду війни і сироті з ди­тинства...

Леся мовчки дістає дріб’язок, подає. В цей час вони продовжують Квилити, але як тільки бачать, що їм дають, замовкають.

АРЛЕКІН: Най береже вас Бог, ї діва Марія, і всі святі...

П’ЄРО: Най відпустяться гріхи ваші... (Розглядають дріб’я­зок і презирливо відкидають його). О, ні, нам не треба ваших мі­дяків.

ЛЕСЯ: Чого ж вам треба? Золота, то його не маю. АРЛЕКІН: Нам не потрібні ваші гроші, лишень почуття... Леся (сахнулася). Ви помилилися, я не з тих жінок...

П’ЄРО: Ні-ні, ми бачимо, ви чесна панна, того і просимо...

АРЛЕКІН: Трохи ніжності, блаженної усмішки, щастя в очах...

ЛЕСЯ: Ви божевільні, хіба таке дарують? Та я й не маю того, я радше хвора, ніж щаслива.

П’ЄРО: О, то не хворість, то закоханість.              

ЛЕСЯ: Яка дурниця! З чого ви взяли таке?

АРЛЕКІН: Кохання аж світиться у ваших очах, дайте хоч промінчик цього дива...

ЛЕСЯ: Ви помиляєтесь, я не люблю нікого.

П ‘ ЄРО: (вороже). Вам все одно не вистачить його на двох, віддайте.

АРЛЕКІН: Чим меньше почуття, тим легше переносити розлуку.

ЛЕСЯ: Але ж розлука скоро промайне.

АРЛЕКІН: Вона ще не починалася.

ЛЕСЯ: Дайте мені спокій! Ви варті лише мідяків.

П’ЄРО: О ні, твоє кохання цього варте!

АРЛЕКІН і П’ЄРО: зникають. Світло змінюється, знов кімната НЕСТОРА. Він заходить, втомлений, змерзлий. Невдовзі заходить Леся, одягнута по-домашньому. Це дуже пізній вечір. На сцені з’являється ДРАМАТУРГ, він один.

ДРАМАТУРГ: І хто не тримав на тебе зла, дівча обплутає, облудне? Хто у серці твоїм не згорав дотла, дівча невинне, дів­ча неспинне, вітровійна, дитинноока грішнице уїдлива?.. (Вихо­дить).

НЕСТОР: Ларисо Петрівно, голубонько, ви?

ЛЕСЯ: Що, не чекали? Як сніг на голову? Хотіла en surpris— застукати вас на чомусь гарячому, та не вдалося. Гуляєте десь до півночі.

НЕСТОР: Каюсь, каюсь, грішний. То як ви, як нога?

ЛЕСЯ: Бачите, жива, як не дивно. Та й ногу ще не відрізали.

НЕСТОР. Ви в доброму гуморі...

ЛЕСЯ: (Різко). В злому, в злому я гуморі. Не будемо про хворо­би, цур їм, пек.

НЕСТОР. Які новини в Колодяжному?

ЛЕСЯ: Які там новини... Дощить безперестанку. Небо падає на землю, та ніяк не впаде... Я рада, що ви знову в нас, Несторе.

НЕСТОР. Я теж... Ви мені вже як рідні. Як, з усіма вже бачи­лись?

ЛЕСЯ: Так, цілісінький день мене обмацували, обпитували, то потомилися й сплять.

НЕСТОР. То може б і ви спочили з дороги?

ЛЕСЯ: Та вже думала вас дочекатися.

НЕСТОР. То ви мене чекали? Панночко Лесю, якби я знав, на Крилах прилетів би!

ЛЕСЯ: Не трудіть дарма крил. Може, так і ліпше: ми самі, ніч...

НЕСТОР. Ви завжди мене дивуєте, Ларисо Петрівно.

ЛЕСЯ: Хіба вам те не до вподоби?

НЕСТОР. Ні, чому ж...

ЛЕСЯ: А що вам ще подобається?

НЕСТОР (після паузи). Ваша сміливість.

ЛЕСЯ: У чому ж вона?

НЕСТОР. Лише смілива дівчина може носити зброю...

ЛЕСЯ:  Невже привезли?.. Справжній?!

НЕСТОР (дістає кинджал). Справжніший не буває. Подарунок з гір.

ЛЕСЯ: Я ж була пожартувала... Дайте вас розцілую! (Розгля­дає). Гострий?

НЕСТОР. Обережно, пальця вріжете... Будьте тверді, як ця криця, і гострі в слові, як його лезо! (Виголошує врочисто, як по­святу).

Леся (сміється). Хіба була тупою?

НЕСТОР (розчаровано). Ні, вам ніколи не вгодиш комплімен­том.

ЛЕСЯ: Вгодили, вгодили. Тепер я не боятимусь ходити поночі... Я так люблю нічний Київ! А ви, Несторе

НЕСТОР. Боронь, Боже, це небезпечно!

ЛЕСЯ: А я все одно буду! (Відступає до дверей).

НЕСТОР (пробує забрати кинджал). А то заберу назад.

ЛЕСЯ: А я не віддам!

НЕСТОР: Тоді лише зі мною, якщо моя компанія вам не осо­ружна.

ЛЕСЯ: Ловлю на слові. А ходімо зараз!

НЕСТОР: Із задоволенням... Але ви з дороги, може, іншим разом?

ЛЕСЯ: Який ви нудний! Та що вже з вами поробиш... А я ще й подарунок для вас приготувала. Стривайте, зараз принесу. (Вибігає і приносить фото і списаний лист паперу).

НЕСТОР: Дуже мила фотокарточка, красно дякую.

ЛЕСЯ: Такий собі баранек Божий, та інші були геть ніякі.

Н ЕСТОР: (розглядає аркуш паперу). А це може самі прочитаєте?

ЛЕСЯ: Ні, щось не хочеться.

НЕСТОР: Тоді я сам з вашого дозволу. (Читає при світлі свічки).

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? — Одказую: ні!

(Розгублено). Так несподівано, такий прямий стиль...

ЛЕСЯ: Це так, варіація на тему з Міцкевича, досить слабенька, певно, дарма вам дала... Ліпше викину. (Намагається забрати, він не дає).

НЕСТОР. Ви несправедливі до свого творіння! (Коротка бороть­ба за аркуш, нарешті Леся вириває його і тицяє у вогонь свічки, ар­куш спалахує). Що ви наробили! (Пробує врятувати, але марно).

ЛЕСЯ: Така його доля... Та й фотокартка не варта ліпшого. Віддайте.

НЕСТОР. Ні, оце я вам точно не віддам. (Ховає фото подалі).

ЛЕСЯ: Гаразд, тоді подаруйте своє фото.

НЕСТОР. Але я не готував...

ЛЕСЯ: Невже у вас немає чогось із останніх кавказьких карто-чок? Покажіть, а я, може, щось виберу, як вам не жаль.

НЕСТОР. Для вас мені нічого не жаль, панночко Лесю. (Дістає фото). Просто тут не дуже вдалі фотокартки.

ЛЕСЯ:(розглядає). Чому? Є дуже милі. А хто оця симпатична дівчина біля вас?

НЕСТОР. Та так, одна знайома... До речі, на вас трохи схожа.

ЛЕСЯ: На мене? Хіба? Чим же це?

НЕСТОР: Характером.

ЛЕСЯ: У вас гарний смак, Несторе Григоровичу.

НЕСТОР: Це не те, що ви думаєте, Лесю...

ЛЕСЯ: У вас гарний смак на види для фотографій. От тільки ви тут вийшли невдало. Нема чого вибрати. На жаль.

НЕСТОР: Може, ще подивитесь?

ЛЕСЯ: Дякую, моя цікавість задоволена. (Повертає фото). Я хотіла вас щось попросити. Обіцяйте, що зробите! Так, на віру обі­цяйте. Для вас це дрібниця, а для мене важливо.

НЕСТОР: Добре, я обіцяю, для вас я все зроблю.

ЛЕСЯ: Нестрое, якщо зі мною щось станеться, спаліть мої лис­ти і розвійте попіл у Кавказьких горах.

НЕСТОР: Але що з вами має статися? Який ґедзь вас укусив?

Леся (іронічно). Такий великий, чорний і косматий Я дуже вдячна вам за кинджал. Це справжній geste d “ami... Він розважить мене в лиху годину. (Грається кинджалом, пробує його лезо).

НЕСТОР: Не жартуйте так, панночко Лесю.

ЛЕСЯ: Гадаєте, я жартую?.. Так, звісно, жартую. Що мені ще лишається?.. (Неприродно сміється). Смійтеся, я ж так весело жар­тую!

НЕСТОР: Лесю, що з вами?

Вона істерично сміється, вибігає, він теж. За мить Леся повертається, озира­ється й слухає, чи не йде хто, щось пише, виймає кинджал і говорить.

ЛЕСЯ:

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

 

І прийде той, чий образ я носила           

З піснями вкупі в серденьку свому.          

“Вона для тебе сей вогонь лишила”, —        

Його пізнавши, скажуть всі йому.

 

Коли коханий мій і там у самотині       

Так само гордо відречеться нас,               

Тоді, мої пісні, нехай у домовині          

Край мого серця поховають вас.

    

     ЛЕСЯ зупиняється, заносить кинджал над собою, безсило опускає, відкидає геть, переглядає написане, рве, піднімає кинджал, ховає, гасить свічку і йде. За мить запалюється інше світло. З’являється ДРАМАТУРГ, потім АРЛЕКІН і П’ЄРО.

ДРАМАТУРГ: Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев... У найсамот-нішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут на лева, хоче здобути собі свободу й панувати у власній пустелі... Те­пер, щоб здобути свободу від своєї любові, він навіть у цій святині має вбачати божевілля й сваволю...

АРЛЕКІН: Перше кохання — найсолодше і найтрагічнҐше... Всім закоханим воно здається фатальним і останнім.

П’ЄРО: Перше кохання нагадує смак зеленого яблука, зірваного передчасно, але ми забуваємо, що найсолодші яблука — восени...

ДРАМАТУРГ: Представте нашого наступного персонажа. (Йде).

АРЛЕКІН: Невдовзі Леся їде до Криму. Там її наздогнала звістка про одруження Гамбарашвілі. До туберкульозу додається істерія...             ;

П’ЄРО: Але літній Крим — не така вже й кепська річ: сонце, купання, прогулянки з друзями...

АРЛЕКІН: До речі, про друзів. Давній Лесин знайомий пан Тучапський познайомив її зі своїм товаришем Сергієм Костянтино­вичем Мержинським.

АРЛЕКІН і П’ЄРО: виходять. Сцена змінюється. Тепер це щось на зразок бал­кона (великого) з видом на море. Заходить Леся, сумна, замислена. Звідти, звідки вона вийшла, чути легку музику, голоси, сміх. Невдовзі вихо­дить СЕРГІЙ Мержинський. Леся не повертає голови.

СЕРГІЙ: Ось ви де сховалися, Ларисо Петрівно. (Пауза). Нех­туєте товариством?

ЛЕСЯ: Я занадто нудна для товариства. Та й хотілося побути тут із морем...

СЕРГІЙ: Так, море... (Починає робити дихальні вправи). Я не заважаю?

ЛЕСЯ: Стійте собі на здоров’я, місця досить.

СЕРГІЙ: Цей проноза Тучапський таки вміє надибати добру місцину. Ялта в порівнянні просто пекло!

ЛЕСЯ: Чим же завинила перед вами бідолашна Ялта?

СЕРГІЙ:  Бідолашна? Це я бідолашний, що потрапив до неї на гачок. Моря не видно, народу купами; купання брудне... І ще ці кля­ті москіти позаїдали... (Ловить їх).                    

ЛЕСЯ:  (іронічно). І ще не зовсім з’їли?

СЕРГІЙ: Ні, трохи лишили на потім... Одне тішить — може, скуштують, отруяться та й повиздихають. От тільки не знаю, чи хво­ріють москіти на сухоти.

ЛЕСЯ: А у вас що, теж туберкульоз?

СЕРГІЙ: І у вас? Бачите, я відчував між нами якусь спорідне­ність.                                              ЛЕСЯ: Але я ніколи б не подумала, що ви хворі...

СЕРГІЙ: А все чому? Треба радіти життю! А не хмуритись і буркатись. Усмішка вам більше личить, ніж серйозна міна. Правда, Ларисо Петрівно, насолоджуйтесь морем, свободою...

ЛЕСЯ: Свобода — це єдине, що я справді ціную, чого прагну. Але це така відносна річ...

СЕРГІЙ (таємниче). Я знаю таке місце, де вона стає абсолю­том.

ЛЕСЯ: (іронічно). І де ж це?

СЕРГІЙ: У в’язниці...

ЛЕСЯ: (здивовано). Ви були у в’язниці?

СЕРГІЙ: Доводилося... Але не лякайтеся, я не злодій і не вбивця.

ЛЕСЯ: Цих людей, напевно, більше при владі, ніж у в’язниці.

СЕРГІЙ: О, тс-ссс... Панна революціонерка?

ЛЕСЯ: Ні-ні, у ранній юності я гралася в ці ігри, але зараз я служу іншому Богові.

СЕРГІЙ: Напевно, Ніцше, вгадав?

ЛЕСЯ: Я не ніцшеанка, але й не марксистка, я сама по собі.

СЕРГІЙ: А що ви читали Маркса, маніфест? У нас усі знавці! Щоб судити про Маркса, варто прочитати хоча б “Капітал”. Але, перепрошую, це не чтиво для шляхетних панянок, не роман a 1а mode.

ЛЕСЯ: (заводиться). А я зовсім :не “кисейна баришня”, і щоб довести вам, прочитаю ваш “Капітал”. Але начувайтеся, аби я не рознесла його геть чисто!

СЕРГІЙ: Яка критична панночка! А може вам спершу щось популярне, легеньке?..                     

ЛЕСЯ: Ні, ви принесіть, принесіть.

СЕРГІЙ: Перепрошую, я хотів вас розважити, а не зажурити. Давайте краще завтра поїдемо кататися на човнах. То, як?

ЛЕСЯ: Це спокусливо, але...

СЕРГІЙ: А я захоплю Маркса, і буду вашим вірним охоронцем від усіх негод, буду вірним зброєносцем, чи марксоносцем, чи носі­єм... Я вже й сам заплутався.

ЛЕСЯ: Чи не забагато шани для моєї скромної персони?

СЕРГІЙ: Що ви, великий поет вартий більшої шани!

ЛЕСЯ: По-перше, не великий, я невеличка на зріст. А по-друге, я вже не пишу віршів — суціль драму.                   

СЕРГІЙ: Драму? Справді? Це чудово! А де її будуть ставити?

ЛЕСЯ: По правді, я її ще боюся виставляти.

СЕРГІЙ: Така смілива панна, і Маркса не боїться, а сцени злякалася...

ЛЕСЯ: Це ще слабенька дещиця, а як ще яка партацька трупа буде...

СЕРГІЙ: Давайте так: ви мені принесіть, а я поговорю з деким. У мене є знайомі в театрах. Можу звести вас із Кропивницьким. Як?

ЛЕСЯ: Розумієте, це не побутове, символістське... “Блакитна троянда” називається, чи вони за таке візьмуться?

СЕРГІЙ: Коли за справу береться Мержинський — усе владна­ється!

ЛЕСЯ: Дивно, зі мною ще ніхто так не говорив — як із малою й беззахисною.

СЕРГІЙ: То ви така і є. Не ображайтеся, але ви схожі на дитину, що вдає з себе дорослу і ледь стримується, аби не розсміятися.

ЛЕСЯ: А це погано?

СЕРГІЙ: Це прекрасно!.. (З-за лаштунків чути голоси — їх кличуть). Цей проноза Тучапський, нема від нього порятунку. То як? Ми на вас чекаємо. Завтра на човні?

ЛЕСЯ: Ми?

СЕРГІЙ: Ну, я з Марксом, а ви з “трояндою”.

ЛЕСЯ: Ви диявол-спокусник!

СЕРГІЙ: Вважаю за особливу честь ним бути. То як? До зав­тра?

ЛЕСЯ:  До завтра.

Мержинський виходить. Змінюється снітло, сцена. Це знову аналогія до про­логу. З’являються АРЛЕКІН і П’ЄРО. Тепер це продавці квітів.

АРЛЕКІН: Ясновельможна панночко, купіть квіточок!

ЛЕСЯ:{хоче обминути їх). Красно дякую, але мені не треба ваших квітів.

П’ЄРО: А моїх? Погляньте, які гарні...

ЛЕСЯ: І ваших теж.

АРЛЕКІН: Та як це — не треба? Це ж не квіти — чисте золото! Троянди — квіти кохання, ваші улюблені квіти! Леся (зацікавлюється). А ви звідки знаєте?

АРЛЕКІН: Бачите, я — провидець! Саме небо послало мене до вас.

П’ЄРО: Яке небо? Пройда! Пхе... Всі панночки просто мліють від троянд. Не оригінально!                          

АРЛЕКІН (до П’ЄРО:). Ану йди геть! Мій товар дивляться. Ласкава панночко, погляньте: червоні, білі, блакитні... Пелюсточ­ки — як шкіра в немовляти, а запах — вмерти можна.

ЛЕСЯ: Та в мене й грошей немає...

П’ЄРО: Ай-ай-ай... Як це нема, а отам, у сумочці.

ЛЕСЯ (відкриває сумочку). Ось, дивіться.. Дивно... Я ж наче не брала... Їх не було.

АРЛЕКІН: Така заможна панночка, гріх не взяти. Леся (розглядає його квіти). Та ж вони якісь прив’ялі, аж осипаються.

АРЛЕКІН: А ви отак у жменьку затисніть, а як прийде час,  розкидаєте по дорозі...

ЛЕСЯ: Який час, про що ви?

АРЛЕКІН: Самі знаєте. Є час збирати квіти і час розкидати...

ЛЕСЯ: Якийсь абсурд! (Відходить від АРЛЕКІНа, підбігає П’ЄРО:).

П’ЄРО: А ви подивіться мій товар! Дешевше не знайдете.

ЛЕСЯ: Якісь вони як неживі. (Торкається). Та ж вони сухі!

П’ЄРО: Туди, куди ви йдете, тільки таких і треба.

ЛЕСЯ: Я взагалі додому йду.

АРЛЕКІН (підходить, сміється). Ну й панночка, ну й хитрує.Та ж ця дорога на цвинтар.

ЛЕСЯ: Я, мабуть, помилилася. А ця дорога?

П’ЄРО:(теж сміється). І ця дорога на цвинтар.

ЛЕСЯ: (сахається). Тоді я назад...

АРЛЕКІН: І там теж. Тут усюди цвинтар!

П’ЄРО: Купуй, панночко. Мертві, як актори, не люблять, як до них із порожніми руками ходять. Купуй, а то камінням закидають!

АРЛЕКІН: Брудом обіллють!

ЛЕСЯ: Не каркайте, зле гайвороння! Ану геть з очей! (Жене їх, ті поволі йдуть вглиб сцени, зникають. Леся виходить на авансцену).

       Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зов’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій дру­же... створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і зас­тавляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому ба­жанні згинути, зникнути з сього світа, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптово, як дитяче ридання, і я побачила тебе... я пішла до тебе... як оплакана дитина йде в обійми того, хто її жалує... Тільки з тобою я не сама... Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що... тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої краї­ни...

       Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?.. Візьми мене з собою... Я створю тобі світ, новий світ нової мрії... Я ж для тебе... вмерла і воскресла... Візьми... ми підемо тихо посеред цілого ліса мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були... нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

ЛЕСЯ виходить. З’являється ДРАМАТУРГ. Потім підходять АРЛЕКІН і П’ЄРО.

ДРАМАТУРГ: Чимало вмирає надто пізно, а дехто — надто рано. Ще незвично звучить повчання: “Вмирай своєчасно!” Вільний для смерті і вільний у смерті, він каже священне “ні”, коли вже не залишається часу промовити “так”.

Друзі мої, нехай ваша смерть не стане прокляттям людині і світові. У вашій смерті має горіти ваш дух і ваша чеснота, як вечірня заграва над видноколом... (Виходить).

АРЛЕКІН: Лесі роблять складну операцію, і вона практично івільнясться від хвороби.

П’ ЄРО: Але Сергію Мержинському стає дедалі гірше. Надії не лишається, і Леся їде до нього, наражаючи себе на нову небезпеку. Але вона твердо вирішила залишатися з ним до останнього подиху... (Виходять),                                        

Сцена може змінитися. Це кімната хворого Мержинського. Він лежить чи напівлежить. Входить Л ЕСЯ у штучно бадьорому настрої.

ЛЕСЯ: Ми вже прокинулись?.. Сьогодні ти виглядаєш значно краще.                        

СЕРГІЙ: Лесенько, не було листів?

ЛЕСЯ: Листи зранку бувають, а зараз пізній вечір.

СЕРГІЙ: Справді, я втратив відчуття часу. Але в мене листів не буває ні зранку, ні ввечері. Чому, чому вони непишуть?

ЛЕСЯ: Ти вередуєш. У тебе ж був один, ще й тижня не минуло.

СЕРГІЙ: Я ж не можу читати його нескінченно!

ЛЕСЯ: Хочеш, я буду тобі писати?

СЕРГІЙ: Мила, мила ЛЕСЯ:.. Дай мені свою руку. (Леся дає). У гебе такі добрі ніжні руки... Я з таких рук навіть отруту прийняв би... ( Леся різко забирає руку). Для чого ти мучиш мене?

СЕРГІЙ: Прости, прости. (Хоче спіймати руку). Не залишай мене... Прийде весна, і ми поїдемо вдвох до Швейцарії, правда?

ЛЕСЯ: Звичайно, поїдемо.

СЕРГІЙ: А може вже не поїдемо?.. Чому ти не приїхала раніше? Тоді все було б інакше...

ЛЕСЯ: Але ж ти не кликав мене.

СЕРГІЙ: Я не міг, не мав права. Але я кликав, кликав серцем.

ЛЕСЯ: Для чого ти так, ти робиш мені боляче...

СЕРГІЙ: Лесю, Лесю, не слухай мене. Я страшний егоїст. Я

мучаю тебе і себе... Я тягну тебе за собою в могилу... Тікай звідси,їдь від мене!

ЛЕСЯ: Ти женеш мене?! Гаразд, коли ти так хочеіш...

СЕРГІЙ: (коли Леся вже біля виходу). Ні, ні, не йди, я не витримаю цього!

ЛЕСЯ: Добре, я залишусь.

СЕРГІЙ: Ти — мій добрий ангел. Хтось стукає? (Прислухається).

ЛЕСЯ: Хіба?.. Хочеш, я перевірю?

СЕРГІЙ: Ні-ні, не відчиняй. (Зі страхом). Ти впустиш ії…

ЛЕСЯ: Кого?

СЕРГІЙ: А я не казав тобі? Вона приходила вчора.

ЛЕСЯ: Хто?

СЕРГІЙ: Смерть... Вона стояла отут, зовсім близько... Тсс... Вона, задається, вже тут... Дай руку, дай, поки ти тримаєш мене, вона не забере, ні...

ЛЕСЯ: (теж злякана, але стримує себе). Тут нікого немає, заспокойся.

СЕРГІЙ: Здається, відступила... Але вона ще вернеться... Пос­лухай, Лесенько, поки в мене ясний розум, я хочу проститися.

ЛЕСЯ: Не кажи так, ти одужаєш...

СЕРГІЙ: Мовчи... Ти єдина жінка, яка мене не зрадила... Тільки зараз я збагнув, що ти для мене значиш... Прости, я мав стати твоєю опорою, а став твоїм нещастям...

ЛЕСЯ: Неправда, я благословляю Бога за те, що він дав нам, двом приреченим, можливість зустрітися...

СЕРГІЙ: Знаєш, якби я не був невдахою, та ще й живим мрецем...

ЛЕСЯ: Не кажи так.

СЕРГІЙ: Я просив би твоєї руки... Хоча я простий смертний, а на тебе чекає слава...

ЛЕСЯ: Я люблю тебе...

СЕРГІЙ: Тепер мені буде веселіше вмирати — мене кохала найдивніша і найпрекрасніша жінка... Ти будеш носити жалобу по мені гордо й мовчазно, як цариці в давнину...

ЛЕСЯ: Я піду за тобою.

СЕРГІЙ: Ні... Обіцяй, що нічого не заподієш собі. Поклянись. Це моя воля.

ЛЕСЯ: Клянусь...

СЕРГІЙ: І ще я маю заповіт... Такий смішний, сентиментальний. Коли я доживу до весни, поклади мені в могилу багато квітів... І посади криваві троянди на могилі... Білий мармур і червоне — буде гарно, правда? Бачиш, я ще й естетствую...

ЛЕСЯ: Ти повинен боротися, вірити...             

СЕРГІЙ: Для чого?.. Я дуже стомився... Смерть — це спокій, прости.

Мержинський затихає, Леся повільно, як сновида, відходить від нього. Леся йде в куток углиб сцени, стає на коліна, молиться. Мержинський встає з ліж­ка і зникає за лаштунками. Сцена у напівтемряві, освітлена лише героїня. На авансцені з’являються АРЛЕКІН і П’ЄРО.

АРЛЕКІН (дивиться на Лесю), Овва, що я бачу, вона мо­литься?

П’ЄРО: (прислухається до неї). Вона просить чуда.

АРЛЕКІН: Та ж ми не чудотворці, лишень посланці, можемо передати прохання і принести відповідь.

П’ЄРО: (наближається до неї і повертається). Тоді вона про­сить передати, щоб його повернули.                    

АРЛЕКІН: Ні, це неможливо, оцього ми не можемо, але іншого...

П’ЄРО: (повторює операцію). Не хоче іншого.

АРЛЕКІН: Ні, ви подумайте! Буцімто вона зазнала щастя з тим Мержинським!

П’ЄРО: О, це було найкраще почуття, на яке вона здатна, і якби воно з’явилося ще раз.

АРЛЕКІН: Так-так, це вже ближче, вже є за що зачепитися. Ходімо.

На сцені з’являється ДРАМАТУРГ, але він загорнутий у темний плащ чи щось подібне, можливо, на обличчі маска. Обоє звертаються до нього, як до володаря, божества.

ДРАМАТУРГ: Чого прагне ця жінка?       

П’ЄРО: (жалібним голосом). Вона терпіла фізичні муки без нарікань.

ДРАМАТУРГ: Ми знаємо це, далі.

АРЛЕКІН: Але душевних винести несила...       

ДРАМАТУРГ (роздратовано). Відомо, далі. Бажання?

П’ЄРО: Кохання, хоча б малого, але спокійного, щоб не боялась втратити щомить.

ДРАМАТУРГ: Могла б і чогось більшого бажати, але в прохан­ні тім є мудрість. Та плата буде не мала. Чи згодна?

АРЛЕКІН (швидко). Згодна.

ДРАМАТУРГ: Гаразд. Тож буде дано. Йдіть. (АРЛЕКІН і П’ЄРО: Схиляються в подяці, підводяться, але не йдуть). Чого вам ще?

П’ЄРО: А як пізнає його панна?

ДРАМАТУРГ: Ось квітка. (Дістає червону троянду). У ній розгадка таємниці.

П’єро з АРЛЕКІНом беруть квітку і несуть Лесі. Вона бере її, здивовано роз­глядає, і вони втрьох зникають за лаштунками. ДРАМАТУРГ знімає плащ і маску, звертається до глядача.

ДРАМАТУРГ: Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев... Чому лев-грабіжник ще має стати дитиною? Дитина — це невинність і забут­тя, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, свята згода з усім. Так, брати мої, для гри творення потрібне святе слово згоди — своєї волі прагне тепер дух, свій світ здобуває собі забутий сві­том. (На сцені з’являються АРЛЕКІН і П’ЄРО:). Представте нашого останнього персонажа. (Виходить).

АРЛЕКІН: Климент Васильович Квітка був давнім приятелем родини Косачів. Юрист за освітою, музикант за покликанням.

П’ЄРО: А літній Крим — не така вже й кепська річ, особливо якщо подорожувати ним з давнім приятелем... (Виходять).

Сцена змінюється. Це може бути той самий балкон у Криму, але з іншим освітленням. На сцені з’являються Леся і Климент Квітка (Кльоня) — молодий чоловік (на вісім років молодший за Лесю), педантич­ний, підкреслено акуратний, можливо, в пенсне.

ЛЕСЯ: Нарешті ми разом. Я так втомилася, Кльоню.

КЛЬОНЯ: Лесенько, але ти ніяк не розповіси про результати поїздки.

ЛЕСЯ: Результати? А їх нема. Еміграція до Галичини від-мі-няється!

КЛЬОНЯ: Але чому, що сталося? Як же робота?

ЛЕСЯ: Архіваріуса? Але розумієш, їм потрібні благонадійні. А я — сам знаєш, обов’язково щось утну, щось ляпну... Я не можу...Та і який з мене архіваріус? Так, суцільна комедія.

КЛЬОНЯ: А я? Може б я міг узяти цей, можна сказати, тягар на себе?

ЛЕСЯ: Міг би, звичайно. Я так і сказала, що ти в мене най-най-найблагонадійніший і найархіваріусніший... Але ця посада лише для мене. Так сказав Павлик.

КЛЬОНЯ: Ні, що він собі дозволяє! Це обурливо! Це принизли­во, врешті-решт!

ЛЕСЯ: Заспокойся, Квіточко моя. Просто він мій друг, тебе він не знає.

КЛЬОНЯ: Звичайно, друг. А я ніхто, так?

ЛЕСЯ: Любий, ти знаєш, що це не так. Любий, невже ти ревну­єш? Квіточко моя...

КЛЬОНЯ: Не називай мене так! Прости, Лесенько, вибач, але я знову хочу повернутися до розмови, якої ти уникаєш...

ЛЕСЯ: А може іншим разом? У мене був такий чудовий настрій. Я так мріяла, що ти мені щось зіграєш.

КЛЬОНЯ: Лесю, мне непокоїть непевний характер наших стосунків.

ЛЕСЯ: Ну, що тут непевного? Ми всюди разом, нам добре, хіба ні?

К льон я. Це все так. Але є деякі “але”. Я чесна порядна люди­на... Я звик до порядку. Словом, я знову наполегливо, саме наполег­ливо, прошу... вийти за мене заміж.

Леся (іронічно). Саме наполегливо? Кльоню, котику мій, хто ж сумнівається у твоїй порядності. Але ж ти знаєш, як я ставлюсь до церковних обрядів. Якби ще для дітей, але ти знаєш, ми не маємо права на дітей. Це був би злочин.

КЛЬОНЯ: Але ж родина — не лише діти. Це знак взаємної довіри. Ти не довіряєш мені? Чи не поважаєш?  

ЛЕСЯ: Сонечко моє, довіряю, поважаю. Але ж я не молода, у мене важкий характер. Я звикла до свободи.

КЛЬОНЯ: Лесю, одруження — це ж не в’язниця. Я хочу дати тобі певність і спокій... захистити тебе.

ЛЕСЯ: Від чого?

КЛЬОНЯ: Від неслави, поговору, шепоту за спинами...

ЛЕСЯ: Мені те байдуже.

КЛЬОНЯ: Але не мені! Я чоловік, а це звучить... Але я не про це. По-перше, мої батьки, по-друге, начальство, моя посада потребує моральної бездоганності. Пліткують, що я розбещую дівиць...

ЛЕСЯ: О, так, ти навчив мене крутити ручку фонографа, а це аморально.

КЛЬОНЯ: Лесю, твої жарти недоречні!

ЛЕСЯ: Жарти завжди доречні.

КЛЬОНЯ: Лесю, ти знаєш мій стан... здоров’я. Я не хочу, щоб про тебе пліткували, як після смерті Мержинського...

ЛЕСЯ: (вражена). Що? Як ти смієш? Що ти знаєш, врешті-решт! Геть! Міщанський попихачу!

КЛЬОНЯ: Я хотів як краще, Лесю!

ЛЕСЯ: Це як ніж у спину. Трагедія повторюється фарсом...

КЛЬОНЯ: Най буде так. Але вислухай мене. Не знаю, може, це божевілля... Але останнім часом у мене якась ідея фікс: що ти вря­туєш мене, коли ми поберемося, я виживу...

ЛЕСЯ: Кльоню, милий, прости. (Кидається до нього, обнімає). Обніми мене міцно. Я не віддам тебе нікому, навіть смерті.

Виводить Квітку зі сцени, підгримуючи його. В цей час з’являються АРЛЕКІН І П’ЄРО, розстеляють вбрання — біле з плямами бруду. Тепер вони кравці. Повер­тається ЛЕСЯ. Освітлення змінюється. Сцена подібна до прологу.

ЛЕСЯ: Що вам потрібно, панове?

АРЛЕКІН: Ми принесли вам весільну сукню, панночко.

ЛЕСЯ: Перепрошую, але я не замовляла.

П’ЄРО: Напевно, хтось хотів зробити для вас сюрприз. Пог­ляньте, остання мода...

Леся (розглядає, помічає плями). Але ж вона якась брудна, у плямах.

АРЛЕКІН: О, це дуже зручна сукня, бо ж коли вас почнуть закидати брудом, це не буде помітно.

ЛЕСЯ: Що ви таке кажете? У мене немає ворогів.

П’ЄРО: Ні, то знайомі, друзі, рідні. Ніхто не сприйме цього шлюбу всерйоз.

АРЛЕКІН: Скажуть, що це помилка, курйоз.

ЛЕСЯ: Але чому?

АРЛЕКІН: Він вам не пара. Він значно молодший.

ЛЕСЯ: То й що? Хадіджа була ще старшою за Мохаммеда.

П’ЄРО: Але ж він хворий, ви забуваєте про власні недуги!

ЛЕСЯ: Яке їхало, таке здибало.

АРЛЕКІН: Але ж хіба ви його любите? Хіба так, як колись...

ЛЕСЯ: Я вже любила, досить. То що ж, мені вічно носити квіти на могилу? Ви цього хочете?

П’ЄРО: А ви хочете, щоб їх носили на вашу могилу?

ЛЕСЯ: Так, забирайте своє дрантя і забирайтеся геть, я обій­дусь без церемоній!..

Виганяє їх за лаштунки і йде сама. Виходить ДРАМАТУРГ

ДРАМАТУРГ: Один вирушив, як герой, шукати істини і зреш­тою здобув малу розмальовану брехню. І назвав те шлюбом... Ва­ша любов до жінки і любов жінки до чоловіка — о, якби це було співчуттям до стражденних і потаємних богів! Та майже завжди нат­рапляють одне на одного два звірі... Через те ви мусите випити гіркий келих своєї любові...

ДРАМАТУРГ виходить, з’являються АРЛЕКІН і П’ЄРО у звичному вбранні.

АРЛЕКІН: Двадцять п’ятого липня тисяча дев’ятсот сьомого року в маленькій Вознесенській церкві, що на Деміївці в Києві, від­бувся обряд вінчання Климента Квітки і Лариси Косач.  

П’ЄРО: Вінчання було коротким і скромним, “без огпашеній”, не запрошували нікого, крім конечних свідків.

АРЛЕКІН і П’ЄРО: виводять на сцену врочисто вдягнутих Лесю і Кльоню.Залишають їх.

КЛЬОНЯ: От і все скінчено.

ЛЕСЯ: Слава Богу!

КЛЬОНЯ:Ніколи не думав, що це так просто.

ЛЕСЯ: Хіба було б краще — купа народу, галас?

КЛЬОНЯ: Ні-ні, так ліпше — тихо, аби ніхто не знав і не чув, як у підпіллі...

ЛЕСЯ: Не заводь нудної, а то й так сумно, аж вити хочеться.

КЛЬОНЯ: Ти не рада?

ЛЕСЯ: Ти так кажеш, ніби я цього хотіла.

КЛЬОНЯ: Це потрібно було нам. Хіба ні?

ЛЕСЯ: Але чому ми не відчуваємо свята? Все, як у тумані, як не з нами. Колись я зовсім інакше це собі уявляла. Подружній обов’я­зок. Як фальшиво звучить.  КЛЬОНЯ: Ти знаєш, що це не так.

ЛЕСЯ: Але ти маєш такий вигляд!..

КЛЬОНЯ: Просто, я щось почуваюся дуже зле...

Леся (стривожена, підходить до нього, торкається лоба). Кльоню, ти ж весь гориш! Як же я не помітила? Лягай негайно, я покличу лікаря.

КЛЬОНЯ: Ні, що ти, як можна, а гості?

ЛЕСЯ: До біса гостей.

КЛЬОНЯ: Ти вибач, що я такий, зіпсував таке свято...

ЛЕСЯ: То нічого. Я все одно хотіла побути одна.

КЛЬОНЯ: Удвох. Тепер ми завжди будемо вдвох. Правда?

ЛЕСЯ: Правда-правда. (Відводить його вглиб сцени. Вже на виході почувся кволий голос).

КЛЬОНЯ: Я все зроблю, щоб ти була щаслива...

Кльоня зникає за лаштунками, Леся залишається на самоті. Можливо, роз­глядає аркуші паперу, списані віршами, і знаходить шукане.

ЛЕСЯ:

Тебе я може зраджу. — В ту годину,

як таємницею весь світ укриє мла,

приникне геній з поглядом огнистим

     із поцілунком до мого чола.

 

І я тоді бліда й тремтяча встану,        

покину ліжко і піду за ним.

Крізь темряву піду за гордим і величним

     таємним генієм моїм.

 

Моїм устам свої слова надасть він,

одкриє всі дива, що знає сам.

Із серця глибини тоді полинуть;

к широким неозорим небесам            

     нестримані, одважні, вільні співи...

 

Леся йде вглиб сцени, на авансцені з’являється ДРАМАТУРГ.

ДРАМАТУРГ: П’єсу майже дописано. У ній не буде ефектного фіналу. Він був би недоречний. Адже писалася вона за законами життя. Останні роки Лесі — час родинного щастя і великих злид­нів, час найбільших страждань і найсильніших творів...

Жадання моє! Ти не уникаєш нових знегод, ти — моя неминучість! Убережи мене від дрібних перемог... для єдиної великої долі!

Хай буду я готовий і зрілий у час великого полудня: як розжаре­на бронза, як повна блискавок хмара, як наповнене молоком вим’я... як зірка, палюча, пронизана, щаслива під нищівними сонячними стрілами... (Схиляється перед публікою).

ЕПІЛОГ

Драматург зникає, Леся виходить на авансцену. На сцені з’являються як привиди, АРЛЕКІН і П’ЄРО у чорних офіційних костюмах або чомусь подібному.

АРЛЕКІН: Ви Лариса Петрівна Квітка, дівоче прізвище Косач, прибране ім’я Леся Українка?

ЛЕСЯ: Так. Чого вам треба?

П’ЄРО: Ви заборгували нам. Надійшов час розплати.

ЛЕСЯ: Так ви лихварі? Але я нічого не брала. Це помилка!

АРЛЕКІН: Ось розписки. (Дає їй аркуші паперу, але вони падають і розлітаються).

ЛЕСЯ: Гаразд, ось беріть, це останнє.

П’ЄРО: Цього мало.

ЛЕСЯ: То почекайте трохи. Скоро надішлють, я певна...

АРЛЕКІН: Ми не можемо чекати – ваш час минув. (Починають обшукувати кімнату, переглядати, обмацувати все довкола).

ЛЕСЯ: Не нишпоріть. Я все віддам. Ось одяг, речі...

АРЛЕКІН: О, ні, ми шукаємо не це – а ваші вірші, драми, щоденники, листи...

ЛЕСЯ: Ні, цього я не віддам, це моє.

П’ЄРО: Ви помиляєтеся, пані, це вже давно не ваше. Ви сторінка історії, сторінка літератури.

АРЛЕКІН: І ваші спогади, і почуття, думки і мрії – усе піде в оплату.

ЛЕСЯ: Але навіщо вам усе це?!

П’ЄРО: О, для музеїв, дисертацій, політичних гасел тощо...

ЛЕСЯ: Та ж я платила досить за життя!

АРЛЕКІН: Ні, то були лише тілесні муки. Ви забагато брали у життя, зависоко злетіли. Тож вам іще платити доведеться за сотні років уперед... (Збирають листи, різні папери і т.д.).

П’ЄРО: Та й тіло це – уже не ваше тіло.

ЛЕСЯ: Але що ж це? Де я?

АРЛЕКІН: На власному похороні. Вас поминають. Не хочете випити за упокій власної душі? (Подає їй чарку). Це так пікантно.

ЛЕСЯ: Ні, я хочу поглянути на це... видовище...

П’ЄРО: О, це справді видовище! Дивіться! (Розглядають уявний похорон).

ЛЕСЯ: Скільки народу! Де ж вони всі були, поки я була живою? Навіть жандарми! Чого вони злякалися?

П’ЄРО: Вашої тіні – демонстрацій, мітингів...

ЛЕСЯ: Навіщо перетворювати похорон у балаган?!

АРЛЕКІН: О, ви ще не знаєте, який гучний поминальний бенкет влаштовано на вашу честь!

ЛЕСЯ: Яка іронія! А я не мала за що купити ліків...

АРЛЕКІН: Ні, вам ніяк не догодиш! Може хоч на могилу киньте оком, який чудовий пам’ятник отут!

ЛЕСЯ: Це бовдур в латах, а не я. Та ні, це не моя могила, це Косач, а я – Квітка.

П’ЄРО: Ви ж знаєте, як це трапляється – хтось недобачив, недочув...

ЛЕСЯ: Досить, тут усе чуже: могила, похорон, бенкет... Але поки що я тут господиня кілька миттєвостей, тож прошу – вийдіть геть, подіньтеся десь. Зникніть! (Виганяє їх, Арлекін і П’єро ховаються). Нарешті я одна, наодинці з собою і світом. Я відіграла свою роль. Порожня сцена. Чому ж завісу не опускають? Нема для кого? Агов! Де ви поділися всі, люди? Нікого, пустка Торрічелева. Хоч би затупали, закидали чим, засвистали! Півкупи грошей за свисток, пів-ку-пи!

З’являються Арлекін і П’єро, повторюється чи якось видозмінюється та ритуальна сцена-посвячення, яка була на початку п’єси.

П’ЄРО: Людино! Слухай! Один!

АРЛЕКІН: Два! Про що віщує північ глухо?

П’ЄРО: Три! Ти спала, сну пропав і слід.

АРЛЕКІН: Чотири! І щезли марева миттєві,

П’ЄРО: П’ять! Глибокий світ,

АРЛЕКІН: Шість! Він глибший, ніж задається дневі.

П’ЄРО: Сім! В скорботі світовій глибінь,

АРЛЕКІН: Вісім! Та радість ту глибінь долає.

П’ЄРО: Дев’ять! Скорбота намовляє: “Згинь!”

АРЛЕКІН: Десять! А радість вічності жадає,

П’ЄРО: Одинадцять! Безмежжя вічності жадає!

АРЛЕКІН і П’ЄРО: Дванадцять!!!

ЗАВІСА

 

 

У п’єсі використано цитати з книги “Так казав Заратустра” Ф.Ніцше та твори Лесі Українки.

 

П’єса була поставлена в Київському Камерному театрі-студії (1996), лауреат театрального фестивалю “РІБА” (Литва, 1999), Луганському українському музично-драматичному, а також у студентських постановках Києва, Рівного, Львова, Херсона.   

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now