Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Неда Неждана

 

КОЛИ  ПОВЕРТАЄТЬСЯ  ДОЩ

 

Небезпечна гра на дві дії

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

МАРК – чоловік 35 років, середньої зовнішності, головний редактор газети “Міські вісті”.

МАРТА – приваблива жінка 30 років, нешлюбна дружина Марка, модельєр весільних суконь.

П’ЄРО – він же Петро, довговидий чоловік 35 років, директор місцевого кладовища.

АНДРІЙ – чоловік 30 років, відверто вродливий, історик, директор місцевого музею.

ГАЛИНА – дівчина 27 років, господиня і кельнерка кав’ярні “Під парасолькою”, у недавньому минулому – кандидат історичних наук. Чужинка.

ТІНЬ – молода дівчина, дивакувата, подейкують, що божевільна.

У довгій сукні, простоволоса, боса.

 

Діється у невеличкому містечку Без Назви буцімто в наші дні.

                 

КАРТИНА 1

СЦЕНА 1

Кімната. Стильна. Затишна, але холодна. Входить Марта – гарна сумна жінка з довгими віями і довгими сукнями. Вона кутається у власний одяг, ніби змерзла. Ходить із кутка в куток. Зупиняється біля вікна, відсуває завісу, дивиться у вікно. Входить Марк –  оманлива м’якість рухів, за якою – неподатливість і жорсткість. Він одягається на ходу. Зупиняється в протилежному кінці кімнати, дивиться на Марту. Пауза. Марта чує, що він зайшов, але не озирається.

МАРК. Ти все приготувала?

МАРТА. Все. Навіть себе…

МАРК. Марто, що сталось?

МАРТА. Нічого.

МАРК. Насправді?

МАРТА. Просто мені знову захотілось дощу.

Марк поволі простує до неї.

МАРК. Навіщо? У дощ приходить нудьга.

МАРТА. Хіба буває більша нудьга, ніж тепер?

МАРК. Ти хочеш мряки, крапель за коміром, брудних калюж?

МАРТА. Так. І ще маленьких равликів на дорозі... Марку, я почуваюсь якоюсь тотально засохлою… На вулиці так похмуро, ніби йде дощ. А його немає…

МАРК. І слава Богу. Що ж тут поганого?

МАРТА. Не знаю… Але я не можу, просто не можу більше без дощу! Я задихаюсь...

МАРК. Іди до мене. (Обнімає її, вона механічно починає допомагати йому одягатися). Подумай сама, як добре без дощу. Не треба тягати з собою парасольку. Не треба ховатися по підворіттях, не треба стрибати через калюжі… Можна з легким серцем читати прогноз погоди – жодних опадів. Чудово. І ще можна спокійно вдягатися в біле…

МАРТА. В біле… можна. Тільки чомусь ніхто не хоче. (Рвучко обертається до нього). Послухай, а давай поберемось.

МАРК (випростується). Марто, що з тобою? Що це на тебе раптом найшло? Навіщо? Хіба від цього щось зміниться?

МАРТА. А раптом зміниться?

МАРК. Поясни мені, що? Ти будеш іншою? Я буду іншим? Ми станемо жити інакше? Ні. Ти ж знаєш, що ні.

МАРТА. Не знаю. І ти не знаєш. Як можна все знати наперед?

МАРК. Гаразд... А навіщо тобі зміни? Тобі що погано так, зі мною? Тоді, може вже краще розійтись? Яких перемін ти хочеш, можеш пояснити?

МАРТА. Можливо, народиться дитина...

МАРК. Дитина? Ти знаєш, діти народжуються не від цього...  Незалежно від цього...

МАРТА. Але ж так вони не народжуються. Чомусь...

МАРК. Господи, ти сама як дитина... Не тільки у нас – ти прекрасно це знаєш.  У всіх так у цьому місті...  І вже скільки років - жодної дитини... Може, клімат такий... Зрештою, власні природні задатки...

МАРТА. Я перевірялася у лікаря....

МАРК. Ти ходила сама до лікаря і нічого мені не сказала? Що за таємниці, Марто?

МАРТА. Ну от сказала ж... Я так і знала, що ти на мене накинешся!

МАРК. Та нічого я не кидаюсь... Просто дивно... І що сказав лікар?

МАРТА. Нічого. У мене все гаразд...  Жодних відхилень....

МАРК. То ти натякаєш, що у мене не все гаразд? Так?

МАРТА. Я нічого не натякаю... Я просто не розумію, чому...

МАРК.  Ти можеш мені пояснити логічно? Саме зараз? Ти розумієш, скільки це проблем? І головне – до чого тут шлюб?

МАРТА. Може, він думає, що у нас це несерйозно, і тому не приходить... Чи вона...

МАРК. Ти себе взагалі чуєш? Хто думає? Де? В якому місці? Чим? Якщо його немає, то він не може думати... У нього ще немає такого органу, як і будь-якого іншого. Здається, тобі справді треба піти до лікаря, тільки до іншого...

МАРТА. Все, облишмо це. Я так і знала, що ти нічого не зрозумієш. А весілля – не тільки тому... Просто, може… Буде свято… 

МАРК. І стільки мороки заради цього? Свято може бути і без цього.  

МАРТА. А чому ні? Можна вдягнутися  в біле. Ти забув про мої весільні сукні… Ти ж знаєш, їх ніхто не купує. А так я вдягну одну сукню до собору, одну до пам’ятника, одну на вечерю, ще одну на танці… Наступного дня – ще зо дві… І потім фотки, ти зможеш надрукувати їх у своїй газеті. Можна повісити їх на вітрині фотоательє… Теж реклама. Можливо, їх нарешті захочуть купити…

МАРК. Навіщо цей цирк? Їх можуть купити і так.

МАРТА. Цирк? Ти називаєш це цирком?... Ти знаєш, т а к  їх не купують.

МАРК. То ти хочеш зіграти весілля, щоб зробити рекламу своїм сукням?

МАРТА. А що в тім поганого?

МАРК. Я просто питаю.

МАРТА. Ти так питаєш, ніби це якийсь страшний злочин.

МАРК. Просто я не хочу бути живим манекеном.

МАРТА. Ти будеш щасливим нареченим, мій любий.

МАРК (пауза). Знаєш, мене ця ідея абсолютно не тішить.

МАРТА. Тому що стосується мене, моєї роботи, моєї творчості. А тобі на це начхати. Ти вважаєш це дурницями. А для мене це дуже-предуже серйозно.

МАРК. Марточко, ти моє серйозне сонечко, мені дуже подобаються твої сукні… І ти в них напрочуд гарна… А продаються чи ні… Хіба це так важливо? Тобі бракує грошей? Я мало заробляю? Ти на це натякаєш? То кажи прямо.

МАРТА. Я не про це. Ти робиш свою газету…

МАРК (саркастично). Ти знаєш  я к   і  з   ч о г о   я  її роблю… Як я висмоктую новини з бозна якого пальця… Всі ці нескінченні убивства, катастрофи, політичні скандали, теракти… В цьому дикому місті, де нічого не відбувається… Ні-чо-го… Все спокійно як на цвинтарі... Та навіть на цвинтарях десь щось відбувається... Тільки не в нас... І гадаєш, їх це хвилює?  Аніскілечки, анікрапельки, анітрішечки…

МАРТА. Можна без філологічних вибриків?

МАРК. Чому ні? Бачиш, яка багата наша мова… Безліч варіантів позначити Ніщо…

МАРТА. Все одно. Ти фантазуєш, пишеш. Її купують, читають. І ти не розумієш, що відчуваю я! Шити сукні, які ніхто не вдягає, які нікому не потрібні. Це як народжувати мертвих дітей!

МАРК. Марто, навіщо цей пафос… І що за дикі порівняння – ти їх все одно не народжувала – ні живих, ні мертвих…

МАРТА. І ти мені ще дорікаєш?...

МАРК. Я не дорікаю. Знайшла час з’ясовувати стосунки: вже за п’ять шоста - от-от будуть гості…

МАРТА. Я нічого не з’ясовувала. Просто у тебе на мене ніколи не буває часу…

МАРК. Марточко, ну перестань… Ну хочеш, я скуплю всі твої весільні сукні?

МАРТА. Ні.

МАРК. Хочеш, організуємо лотерею, де вони будуть призами? 

МАРТА. Ні. Я вже нічого не хочу.

МАРК. Послухай, мені набридло бути твоїм психоаналітиком. Зрештою, у мене теж може бути поганий настрій. Якщо тобі так уже погано зі мною…

МАРТА. Ні. Мені погано з собою, Марку…

Лунає дзвінок у двері. Обоє завмирають.

МАРК. Ну от. Перша ластівка. Певно, П’єро.

МАРТА. Якщо П’єро, то скоріше шуліка, а не ластівка. Але це, напевне, Андрій.

МАРК. Звідки ти знаєш?

МАРТА. Я вже навчилася пізнавати людей по дзвониках. Не віриш? Хочеш парі?

МАРК. Не хочу. Відчиниш?

МАРТА. Давай ти. Я вийду на хвильку - поправлю зачіску.

МАРК. У тебе й так усе супер.

Іде до протилежних дверей. Знову лунає дзвоник.

МАРТА. Ну я прошу тебе...

МАРК. Добре. Я відчиню. Тільки вертайся швидше.

Марта виходить, Марк іде відчиняти.

СЦЕНА 2

     Марк заводить Андрія. У нього тужливий погляд, як у голодної собаки.

МАРК. Прошу, проходь, розташовуйся. Що новенького?

АНДРІЙ. Це вас, журналістів цікавить новеньке. А нас, музейних щурів, стареньке. Чим старіше, тим краще. А я що, перший?

МАРК. Як не дивно, П’єро спізнюється, а це на нього геть не схоже. Може, поки пропустимо по келишку винця? У мене є Токайське врожаю 49-го року…

АНДРІЙ. Дякую… Може, дочекаємось П’єро? У мене передчуття, що ця його затримка неспроста.

МАРК. Сподіваюсь, хоч у нього є новини про чужинців.

АНДРІЙ. Може, вони вже стали оминати наше місто? Пішли чутки про нашу негостинність... до чужих... Розумієш?

МАРК. Та це навряд... Не знаю, як ти, а я вже так занудьгував за Грою...

АНДРІЙ. Аналогічно... Уяви, в музеї за тиждень – жодного відвідувача... Жах!

МАРК. Може, не сезон... Якраз є час попрацювати з новими поповненнями...

АНДРІЙ. Якими поповненнями? Чим його поповнювати? Що такого визначного є в нашому місті, щоб його поповнювати? Та й хто віддасть? З якого доброго дива?

МАРК. Дива немає, ні доброго, ні злого... Нічого не відбувається... Я знаю це як ніхто... І все таки створюю новини в газету... І не жаліюсь...

АНДРІЙ. Я так само... Але ж ми добре знаємо ціну таких новин і „поповнень”.

МАРК. Все-таки як бракує Гри! Особливо бідолашна Марта сумує...

АНДРІЙ. До речі, а куди це ти подів свою половинку?

МАРК. Наводить останні штрихи...

АНДРІЙ. Навіщо їй ще якісь штрихи? Вона і так шедевр…

МАРК. Обережно з виразами, бо почну ревнувати...

МАРТА (входить). Якщо я шедевр, то може, поставиш мене у свій музей як експонат? (Простягає руку Андрію, він цілує руку). Рада бачити тебе, Андрію.

АНДРІЙ. Звичайно, ти була б окрасою експозиції. Але років так через триста.

МАРТА (забирає руку). О ні, краще нехай із мого черепа п’ють вино, ніж він пилитиметься під склом…

АНДРІЙ. Чому такі похмурі  ідеї?

МАРК. Марта жартує. Ти ж любиш чорний гумор, мила, правда?

МАРТА. Знаєш, Андрію, іноді мені здається, що Марк краще за мене знає, що я люблю, а чого ні. От зараз перевіримо. Скажи мені, Марку, ти знаєш, яку б я вибрала отруту?

МАРК. Ціаністий калій.

МАРТА. От і не вгадав. Але я подумаю над цією пропозицією. А ти, Андрію? Вгадаєш?

АНДРІЙ. Та ну вас до біса з такими жартами. Живи до ста років, Марто.

МАРТА. Та що ти, Андрію, я так довго не витримаю. Як не від отрути, так від нудьги… І де дістати отруту, щоб потруїти нудьгу? Вона мов той щур, така живуча...

АНДРІЙ. Чого нема, того нема. Але в мене є сюрприз.

МАРТА. Сюрприз?! Я хочу сюрприз! Обожнюю сюрпризи!

АНДРІЙ (виймає старовинне намисто). От, дивися. Подобається?

МАРТА. Яке чудо! (Розглядає). А як переливається…

АНДРІЙ. Це розкопали в кургані тут неподалік. Здається, І століття до н.е., Череповецька культура, такі носила тільки вища знать.

МАРК. Так це ж сенсація, відкриття! Я такий матеріал забахкаю до “Вістей”!

АНДРІЙ. Ну-у… Це ще не зовсім перевірені факти…

МАРТА (розглядає). Андрійчику, а можна мені приміряти?

МАРК. Марто! Ти що! Його руками чіпати не можна. А то раптом розсипеться…

АНДРІЙ. Не розсипеться. Як за стільки  сотень років не розсипалось... Давай-но я сам приміряю, а то ти з цими хитрими застібками нічого не втямиш. Я й сам заледве второпав.  (Міряє їй прикрасу).

МАРТА. Вже?

АНДРІЙ. Ще ні. От яка ти нетерпляча.

МАРТА. Так подивитися ж кортить. Все?

АНДРІЙ. Все. (Вона притьмом біжить до дзеркала, розглядає). Справжня князівна.

МАРТА. А ти що скажеш, Марку?

МАРК. Як у коханої жінки вождя з племені Румба-Юмба… Ти збираєшся це носити?

МАРТА. А що, ти мені забороняєш?

МАРК. Та ні, просто ти забула про свою алергію...

МАРТА. Так, звісно, моя алергія… Андрійчику, мені дуже подобаються твоє намисточко, тільки я не можу носити нічого, крім золота.

МАРК. Марто, не нахабній.

МАРТА. Я ж абстрактно.

АНДРІЙ. Чого нема, того нема. Жаль. Тобі справді личить. Напевно, таку шкіру тобі заповіла якась давня аристократична родичка…

МАРТА. Краще б вона заповіла мені золото без алергії, ніж алергію без золота. (Андрію, показуючи на намисто). Знімеш?

АНДРІЙ. Із задоволенням. (Знімає).

МАРТА. Слухай, а жива людина може заповісти себе як експонат для музею? Скажімо, у вигляді мумії?

АНДРІЙ. Я такого не стрічав, але теоретично може бути…

МАРК. Марто, якби всі просилися в експонати, то довелося б збудувати для музею хмарочос чи підземне містечко.

МАРТА. А поки б він будувався, це ж скільки репортажів з будівництва можна наробить! Уявляєш, Марку?

МАРК. Можливо... До речі, Марто, от котрусь із твоїх весільних суконь можна в музей. А то й дві. Правда, Андрію?

МАРТА. Ти що хочеш сказати? Що вони настільки вийшли з моди, що вже час і до музею? Дякую... Не чекала...

МАРК. Та що ти! Я тільки про те, що вони варті історії… Як ти гадаєш, Андрію?

АНДРІЙ. Я подумаю… Але не обіцяю…

МАРТА. Та ні, що ти, Андрійчику. Марк жартує. Він просто любить плаский гумор. Краще я їх спалю. Гамузом.

МАРК  (блазнює, патетично). Так не діставайтеся ви нікому! Ах! Вічна слава Геростратам! Тільки не спали, будь-ласка, за компанію наш дім.

МАРТА. А як і спалю, то що? У тебе буде статейка для колонки “Нещасні випадки”.

МАРК. Скоріше, для кримінальної хроніки...

АНДРІЙ. Головне тут бути автором, а не потерпілим.

Різкий дзвінок у двері.

МАРТА. Ну от, оце вже точно П’єро.

МАРК. Цікаво, є фізіономісти, а от Марта у нас „дзвоникіст” – пізнає знайомих по дзвониках.

МАРТА. Скажу навіть більше – П’єро з добрими новинами.

АНДРІЙ. І це ти зрозуміла по дзвонику?

Дзвоник повторюється.

МАРТА. Авжеж. Марку, хочеш парі?

МАРК. Я пас. Твоя черга відчиняти.

МАРТА. Вже йду. (Озираючись). А ти, Андрію, хочеш парі? Що П’єро з новинами?

АНДРІЙ. Згода. На що?

МАРТА. Намисто.

АНДРІЙ. А як же твоя алергія?

МАРТА. Вилікую.

АНДРІЙ. Гаразд.

Марта йде відчиняти.

СЦЕНА 3

        Марта повертається з П’єро – у чорному костюмі, з цупким неприємним поглядом.

П’ЄРО. Вечір добрий усій чесній компанії.

МАРК. Добрий-добрий. Ми вже так ждали-ждали…

АНДРІЙ. Що й всі жданики погубили.

П’ЄРО. Перепрошую, сподіваюсь, ви ще не все з’їли й випили?

МАРК. Ми ще й не починали.

П’ЄРО. То ви такі голодні, що ладні з’їсти мене живцем. Ясно. Марто, ти так сяєш, мов наречена...

МАРТА. А ти такий врочистий, ніби щойно з похорон.

П’ЄРО. У-у, твої б слова та Богові у вуха. На жаль, ні. Поховальному бюро – лише на жаль. Якби не муніципальна дотація... Прогоріли б дощенту...

МАРК. Нічого, у мене для тебе пречудові новини, П’єро. Ти бачив наші останні “Вісті”?

П’ЄРО. Ні, каюсь, іще не встиг. А що таке?

МАРК. То ти безнадійно відстав від життя. (Кидає йому газету). От, на, почитай, вчора неподалік від нашого містечка сталася аварія – впав літак, близько 80 пасажирів на борту. Так що на тебе, як директора цвинтаря, скоро звалиться купа клієнтів.

П’ЄРО. 80 одночасно? Ні, це занадто, де я візьму стільки копачів? Доведеться вас наймати в копачі. (Розглядає газету).

МАРК. Ой, ні, я - пас, мені доведеться стрибати з фотокамерою і диктофоном цілодобово. А от із Андрія вийде чудовий копач.

АНДРІЙ. А чого це з мене?

МАРК. Ти ж в археологічній експедиції був?

АНДРІЙ. Був. Так я ж розривав, а не закопував. Є різниця?

П’ЄРО.  В результаті, але процес майже той самий.

МАРТА. Стривайте, я чула, що така аварія сталася в іншій країні.

МАРК. То інша.

МАРТА. Ти певен?

МАРК. Така сама, але інша. Збіг. Так буває. Ти що хочеш сказати, моя газета дає недостовірну інформацію?

МАРТА. Ні…  Але ти певен, що це не міраж?

АНДРІЙ. Міражі трапляються лише в пустелях.

МАРТА. А хіба наше містечко вже не в пустелі? Жодної краплі, жодної рослинки, камінь і порох, що стає піском і заглушає наші кроки…

П’ЄРО. А чим вам не подобається камінь? Асфальт, будинки, стовпи… це все творіння рук людських. Хіба вони не ближчі людині, ніж чужа і дика природа? Я за асфальт!

МАРК. Чудовий перший тост. За асфальт! Я вже йду за вином… Токайське 48-го року…

МАРТА. Чекай, П’єро ще не поділився новинами… Правда?

П’ЄРО. Вгадала!

АНДРІЙ. Є?

П’ЄРО. Є!

МАРК. Нарешті! Він чи вона?

П’ЄРО. Вона. Звати Галиною. Стовідсоткова чужинка, приїхала зі столиці.

АНДРІЙ. Супер!

МАРТА. Слава Богу!

МАРК. За це варто випити! Я вже біжу.

МАРТА. Андрію! Я виграла парі! Віддавай мені намисто.

АНДРІЙ. Прошу. Тобі справді личить.

МАРК. Марто, ну навіщо тобі ці дешеві камінці з твоєю вічною алергією?

МАРТА. Для тебе, любий. У племені Румба-Юмба чоловіки теж носять прикраси.

Забирає намисто і прямує до Марка.

МАРК. О, то ти теж перейшла на пласкі жарти, мила?

МАРТА. Авжеж, любий. Я ж твоя половинка, хоч і ліва.

МАРК. Тоді ходімо - принесеш посуд, половинко, поки я приготую вино.

МАРТА. Ми залишимо вас на одну хвильку. Не засумуєте?

АНДРІЙ. Передчуття гри вже п’янить немов вино.

МАРК. Тільки не впивайтесь передчуттям. Бо на вас ще чекає моє Токайське врожаю 47-го року.

Марк та Марта виходять.

П’ЄРО. Токайське… Бачив я таке токайське в труні в білих капцях, знову намішає якоїсь бурди, наліпить липову наліпку…

АНДРІЙ. Погодься, наліпки він малює добре, професійно, чого не скажеш про вино…

П’ЄРО. Краще б він робив добре вино без наліпок, ніж добрі наліпки для бурди...

АНДРІЙ. Ми всі щось робимо з нічого. Я – експозиції, ти – процесії, Марк – новини і вино. Тільки Марта робить щось реальне –  та воно нікому не потрібне.

П’ЄРО. Я вже не знаю, що робити... Вчора знову закопували порожню труну за муніципальний кошт. Треба хоч якось виконувати план... Он землі скільки...

АНДРІЙ. А як же старий Максиміліан? Ти казав, що той от-от  - лічені години...

П’ЄРО.  Лічені то лічені, та ніхто їх не злічить... Старий зробив операцію і знову живчик. (Тихо). Я в такому відчаї, що вже скоро почну наймати кілерів...

АНДРІЙ. Які кілери в нашому спокійному благочинному містечку?... Хіба що хтось у когось жбурне тухлим яйцем...

П’ЄРО. Угу. Та й те не вцілить.

АНДРІЙ. Хіба це історія? І чим поповнювати музей?

П’ЄРО. Всі ми робимо щось із повітря...

АНДРІЙ. Повітря також має край. Скоро почнемо задихатися...

Входять Марта й Марк із пляшкою вина та келишками.

МАРТА. Що таке? Вам бракує повітря? Відчинити вікно?

П’ЄРО. Ні-ні, я про гру. Ми задихаємось без гри.

МАРК. Точно сказано. Тоді по конях? Прошу до столу, панове.

Всі займають звичні позиції за круглим столом.

МАРТА. Куди поспішати? Варто пригоститися. Розливай.

МАРК. Токайське 45-го року!

П’ЄРО (тихо, Андрію). Здається, вино старішає на рік за хвилину.

АНДРІЙ. Так за що піднімемо келихи, за асфальт?

П’ЄРО. Може, краще, за початок?

МАРК. За що ще може пити людина, яка постійно має справу з кінцем? За початок!

МАРТА (сумно). За початок…

АНДРІЙ. За початок того, що робить наше життя не таким прісним.

МАРТА. Не таким правильним і монотонним.

П’ЄРО. За ту, що наповнює життя сенсом, а серце неспокоєм і щемом! За гру!

Всі виконують ритуал смакування вина.

П’ЄРО. Вишукано. Присмак якоїсь трави…

АНДРІЙ. Скоріше, чорносливу…

МАРК. Це особливий сорт винограду, який росте лише на горі Ай-дора з боку моря і обвівається південно-західним вітром, коли вівці ходять колами…

МАРТА. А що, вівці можуть ходити трикутниками, Марку?

МАРК. Так кажуть, це традиція... Прошу, панове, частуйтеся…

П’ЄРО. Дякую… Може, вже час починати?

МАРК. Слово гостя – закон. Але спершу, хто вона, ця чужинка? Ти бачив її? Ти щось знаєш про неї?

П’ЄРО. Бачив лише мигцем, у профіль. Молода, доволі симпатична, тільки сумна...

АНДРІЙ. Це вже радує, що симпатична.  Все-таки приємніше.

МАРТА. Вона ж чужинка, Андрію... Відколи це тебе цікавлять чужинки?

АНДРІЙ. Невже ти ревнуєш, Марто?

МАРТА. Не діждешся... Так що це за краля? Ти щось про неї знаєш?

П’ЄРО. Дещо. Доволі дивне. Приїхала зі столиці. За фахом – історик.

АНДРІЙ. Овва, невже я матиму конкурента?

П’ЄРО. Сумніваюсь. Здається, вона вирішила покинути це заняття.  Придбала оту нещасну забігайлівку на розі біля собору Петра і Павла. Пригадуєте?

МАРК.  Аякже. Останній притулок для бомжів і алкашів. Бридотне місце.

П’ЄРО. Тому й дешеве. Так от, тепер там доволі мило й затишно.  Але найсмішніше, знаєте, як вона її назвала? Тільки не падайте – „Під парасолькою”.

МАРК. Актуально, нічого не скажеш...

МАРТА. Бідолашна дівчина... Хіба така може прижитися в нашому місті?

АНДРІЙ. А що вона тут забула, в нашій дірі? Покинула престижну роботу в столиці - навіщо? Що за цим криється?...

МАРТА. Може, розбите серце? Від чого ще може тікати молода дівчина?

МАРК. Від себе не втечеш...

АНДРІЙ. Все-таки, переміна атмосфери, нові люди – нові враження...

МАРТА. Це у нас переміни? Знущаєшся?

П’ЄРО. Вона ж цього не знає... Для неї наша глушина - переміна. Ще й нова справа.

Вона там усім заправляє – і директор, і кельнерка. А для нас це вільний доступ. Ідеальна ситуація. Жодних перешкод. Грай – не хочу.

АНДРІЙ. Так усе-таки серце розбите чи ні?

П’ЄРО. А ти пережити не можеш, що не ти розбив? Охолонь. По ходу з’ясуємо.

МАРК. То як, панове, робимо ставки? Хто перший?

П’ЄРО. Я починаю з сотні.

АНДРІЙ. Круто. Ні, я поки п’ятдесят.

МАРК. Тоді я сімдесят п’ять.

МАРТА. Поміж небом і землею.

МАРК. А ти ставитимеш окремо?

МАРТА. А ти мені відмовиш, мій деспоте?

МАРК. Звичайно, ні. І не роби з мене цербера.

МАРТА. Тоді я – 200.

АНДРІЙ. Нічого собі.

П’ЄРО. Ну ти даєш, Марто. Слухай. А що я такого сказав, що ти йдеш на ризик?

МАРТА. Нічого. Це проста жіноча інтуїція.

МАРК. Сподіваюсь, ти розумієш, що робиш? Отже, маємо банк 425. Минулого разу було 350.

АНДРІЙ. Зростаємо.

П’ЄРО. Скоріше, інфляція.

МАРК. Так, тепер робимо ставки. Моє слово – тиждень.

П’ЄРО. Оптиміст. Я ставлю на місяць.

АНДРІЙ. А я три тижні. 21 день.

П’ЄРО. Марто, а ти?

МАРТА. Зеро.

АНДРІЙ. Що?

П’ЄРО. Що ти маєш на увазі? Не розумію…

МАРТА. Нуль, повний нуль…

П’ЄРО. Вона відразу поїде?

МАРТА. Ні. Навпаки.

МАРК. Тобто ти робиш ставку на наш провал? Ми не виженемо її звідси?

МАРТА. Ні. Вона залишиться...

Всі підводяться,відсувають стільці,  дивляться на Марту, як на божевільну.

П’ЄРО. Ти жартуєш?

МАРТА. Ні...

МАРК. З тобою все гаразд? Може, температура... (Торкається лоба).

МАРТА (роздратовано відводить його руку). Облиш.

АНДРІЙ. Подумай добре.

МАРТА. Я сказала – зеро...

АНДРІЙ. Такого ще не було…

П’ЄРО. Такого просто не може бути. Ти ставиш на наш провал? Ти хочеш, щоб чужинка лишилася тут? Навіщо? Що ти хочеш цим довести?

МАРТА. Нічого. Я просто хочу виграти свою ставку.

МАРК. Сподіваюсь, ти не будеш грати проти нас?

МАРТА. Я гратиму чесно. Робитиму все, що в моїх силах, як завжди. Даю слово.

АНДРІЙ. Але звідки такий песимізм?

МАРТА. Не знаю. Передчуття…

МАРК. Ну то що, ми приймаємо ставку Марти?

П’ЄРО. Доведеться, вона грає по-крупному.

МАРК. Тоді я тасую карти. Будемо витягувати комбінації гри. Кому що дістанеться.

Марк приносить колоду карт і як фокусник тасує їх, дістає кілька, потім обходить компанію, пропонуючи вибрати, кожен витягує і показує іншим.

П’ЄРО. Хрестовий туз. І щастить мені на хрести…

АНДРІЙ. Чирвовий валет. От чорт…

МАРТА. Пікова шістка.

МАРК. Ну а мені дістанеться… (витягує карту) піковий валет.

П’ЄРО. Всі пам’ятають значення карт? Нагадувати ролі не треба?

АНДРІЙ. Не треба.

МАРК (тихо до Марти).  Я зрозумів – ти хочеш перемін. Але це утопія...

МАРТА. Побачимо...

МАРК (до всіх). То як, іще по келишку?

П’ЄРО. Пропоную тост, простий до геніальності…

АНДРІЙ. Просимо, слово від покійників має…

П’ЄРО. Андрію, ти жартуєш? Невже? Певно, щось у лісі здохло…

АНДРІЙ. Не діждетесь…

МАРК. Прошу, панове, не сваріться…

П’ЄРО. Мій тост за гру. За ту, що наповнює життя сенсом, а серце неспокоєм!

МАРК. Будьмо!

ВСІ: Гей, гей, гей!

Всі цокаються і п’ють. Затемнення.

 

              КАРТИНА 2

              СЦЕНА 4

     На сцені невеличка затишна кав’ярня. За стійкою Галина – дівчина 27 років. Вона не красуня, але симпатична, із гарною фігурою, із тих жінок, котрі мають свій стиль, індивідуальність. Уважні, розумні очі, часто всміхається, але попри це лишається сумною. Вона ретельно протирає стійку ганчіркою, наспівуючи якусь пісеньку, виходить з-за стійки, переглядає уважним оком зал, щось поправляє – котрийсь стілець, вазочку з квітами тощо. Потім розглядає себе в дзеркало і наводить останні штрихи. І все раз по раз поглядаючи на годинника, що цокає підкреслено голосно. Нарешті стає рівно 10  година – він бомкає. Галина здригається і притьмом кидається до дверей, рвучко відчиняє їх, при цьому дзвонить дзвіночок над дверима. Вона поправляє його, лишає двері відчинені, зазирає на вулицю – нікого. Галина зітхає і повертається до залу, сідає за столика, пильно стежачи за вікном і дверима.

    Нарешті до кав’ярні заходить дівчина - Тінь. Вона тоненька, вродлива, але її врода якась дивна, ніби іграшкова. На ній довга сукня, можливо, довге розпущене волосся, або навпаки – дуже коротка зачіска – “їжачок”. У неї на руці може бути якась “фенічка”. Вона входить із “відсутнім” поглядом, зупиняється розгублено посеред залу. Галина схоплюється і починає швидко-швидко лопотіти, імітуючи рекламно-пафосні імітації.

ГАЛИНА. Вітаю вас, пані. Ви перша відвідувачка оновленої кав’ярні “Під парасолькою”! Як першій клієнтці, вам приз – безкоштовна кава. У нас багатий вибір кави. Ось, будь-ласка, перегляньте меню. Кава по-французьки, кава по-турецьки, по-грецьки, по-польськи… Яку ви хочете?

ТІНЬ (дивиться). Я?…

ГАЛИНА. Прошу сідайте, вибирайте столика. Хочете біля вікна? Там світліше…

ТІНЬ. Ні, тільки не це… Я так не люблю сонця…

ГАЛИНА. Тоді перепрошую… А що ви любите? Каву? Чай? Сік? Щось міцне?

ТІНЬ. Дощ.

ГАЛИНА.  Дощ?… (Всміхається). Це щось дуже міцне. Перепрошую, але ж я не можу налити вам дощу у філіжанку…

ТІНЬ. Зовсім?

ГАЛИНА. Я розумію, слово клієнта – закон, але на жаль, це неможливо…

ТІНЬ. Жаль…

ГАЛИНА. То якої кави ви хочете?

ТІНЬ. Дякую, я хочу лише дощу…

ГАЛИНА. Та ж немає в мене дощу. Нема! Бачите? І тут нема. (Демонструє відсутність дощу всюди). І тут теж. Я не ховаю його від покупців…

ТІНЬ. Це блюзнірство – так називати кав’ярню: «Під парасолькою».

ГАЛИНА. Блюзнірство? Чому?

ТІНЬ. Ви будите спогади про дощ. Це жорстоко. Це як згадувати втрачене кохання.

ГАЛИНА (холодно).  То ви будете пити каву чи ні?

ТІНЬ. Скажіть, а у вас немає срібних парасольок? Таких, які блищать у темряві?

ГАЛИНА. Немає. Ніяких. Послухайте, пані, не знаю вашого імені…

ТІНЬ. Тінь.

ГАЛИНА. Що?

ТІНЬ. Мене звати Тінь.

ГАЛИНА. Мда… Ваші батьки – великі оригінали, нічого не скажеш…

ТІНЬ. У мене немає батьків…

ГАЛИНА. Співчуваю… А мене звати Галина. Так от, тут кав’ярня, а не крамниця.

ТІНЬ. Я розумію. Але ви ще не знаєте нашого міста. Тут живуть без дощу… Звикли. А ви пропадете. Всі ми пропадемо пропадом…

ГАЛИНА (скептично). Угу. І нас врятують тільки парасольки?

ТІНЬ. Срібні, лише срібні парасольки. Ви знаєте, від перевертнів рятують срібні кулі, а від бездощів’я срібна парасолька…

ГАЛИНА. Так, пані Тінь… Чи панна Тінь? Пийте вашу каву. Зважте, на шару, тобто, задарма. А як не хочете, то забирайтеся шукати ваші парасольки деінде.

ТІНЬ. Добре, я піду. Ви сердитесь… Потім ви зрозумієте… Та боюсь, буде запізно… Стережіться цього міста… Ви й не помітите, як почнете говорити його мовою, як почнете розчинятися в його словах…

Виходить, дзвенить дзвоник. Галина знизує плечима, знову починає наводити лад.

 

СЦЕНА 5

Дзеленчить дзвоник. З’являється П’єро.

П’ЄРО. Доброго ранку.

ГАЛИНА. Доброго ранку, пане…

П’ЄРО. О-о, як тут стало гарно, затишно…

ГАЛИНА. Приємно, що ви помітили мої скромні зусилля…

П’ЄРО. Аякже! Кав’ярню не впізнати… (Обходить, оглядає кав’ярню).

ГАЛИНА. А у мене для Вас, як для першого відвідувача – сюрприз.

П’ЄРО. Першого? Але ж звідси вийшла дівчина...

ГАЛИНА. Так, але... (Розгублено шукає  пояснення). Але вона не зовсім відвідувачка... Вона помилилася – думала, що тут магазин. Назва „Під парасолькою”.     

П’ЄРО. Вона питала про срібні парасольки?

ГАЛИНА. Звідки ви знаєте?

П’ЄРО. Її всі знають. Це щось на кшталт місцевої блаженної... Несповна розуму. Бідолашна дівчина... Не звертайте уваги на те, що вона говорить.

ГАЛИНА. А те, що вона казала про дощ? Невже, тут справді не буває дощів?

П’ЄРО. Ну, я не сказав би, що їх тут ніколи не було... Але останнім часом і справді посушливо... То ви щось казали про сюрприз?

ГАЛИНА. А, так... Першому відвідувачу – безкоштовна кава. У нас чималий вибір.  Кава по-французьки, по-польськи, по-італійськи, по-бразильськи... Скажіть, яку ви любите? Білу? Чорну? Міцну? М’яку? Може, зі спеціями? Солодкими чи гіркими? Я підкажу, яку вибрати…

П’ЄРО. Давайте, мабуть, каву по-французьки.

ГАЛИНА. А ви знаєте, як це?

П’ЄРО. Ні, але звучить звабливо. Тільки у мене принцип – нічого безкоштовного.

ГАЛИНА. Це просто як першому відвідувачу... Така традиція.

П’ЄРО. Ні. У мене своя традиція. Я за все плачу готівкою.

ГАЛИНА. Як хочете...  Можливо, щось солодке до кави? Тістечка, шоколад, морозиво?

П’ЄРО. Ні, тільки каву.

ГАЛИНА. Прошу зачекайте хвильку.

Іде готувати каву, чути специфічні звуки кавового млина тощо. П’єро сідає за столика.

П’ЄРО.  А ви надовго в наші краї?

ГАЛИНА. А звідки ви знаєте, що я нетутешня?

П’ЄРО.  Ваша вимова.

ГАЛИНА (продовжує готувати). А, так, я не й подумала про це. Взагалі-то я планую лишитися. Мені подобається це містечко – таке миле, затишне. Але як воно насправді складеться – хтозна. Адже ніхто не знає своєї долі... (Ставить на тацю філіжанку з кавою і несе до столика). Прошу, ваша кава.

П’ЄРО. Чому ніхто не знає? Є багато способів дізнатися. Астрологія, карти, ворожіння на кавовій гущі, розгадування снів, хіромантія...

ГАЛИНА. А ви знаєтесь на цьому? (Виставляє на столика).

П’ЄРО. Трохи на хіромантії.

ГАЛИНА. Справді? І можете поворожити?

П’ЄРО. Можу. Вам на минуле чи на майбутнє?

ГАЛИНА. А навіщо ворожити на минуле? Я й так його знаю.

П’ЄРО. Так перевіряють правдивість ворожіння. Дайте вашу руку. (Вона простягає йому руку, він розглядає лінії на руці).  Так... У вас цікава рука, незвична... Тут я бачу лінію життя – вона довга... Кар’єра у вас ішла досить успішно і рівно... (Крутить руку). Ймовірно це зв’язано з якоюсь наукою, гуманітарною... Але потім стався злам, якась професійна переміна... (Згинає їй руку). Дозвольте... Так, дітей у вас поки що немає... Одружені ви не були... Але було якесь кохання, яке раптово обривається. Інша жінка...

ГАЛИНА. (Різко вириває руку, відступає). Досить, більше не треба...

П’ЄРО. Що таке?

ГАЛИНА. Ваша кава захолоне.

П’ЄРО. О, то нічого, я не люблю гарячої.... Але я ще не дійшов до майбутнього, це ж найцікавіше.

ГАЛИНА. Не треба.

П’ЄРО. Чому? Хіба я помилився?

ГАЛИНА. Це вас не стосується.

П’ЄРО. По вашій реакції бачу, що не помилився.

ГАЛИНА. Це не хіромантія, ви звідкись дізналися. Це нечесно.

П’ЄРО. Чому ви не довіряєте хіромантії?

ГАЛИНА. Я не довіряю вам... Перепрошую...

Вона йде до стійки, Він п’є каву, спостерігаючи за нею, вона демонстративно порається біля стійки, він підводиться і йде до неї.  

ГАЛИНА.  Ви ще будете щось замовляти?

П’ЄРО. Ні, дякую. Каву ви готуєте гарно, але я більше не хочу...

ГАЛИНА (холодно). Тоді з вас п’ятірка.

П’ЄРО (кладе на стійку  гроші). Здачі не треба... Ви образились?

ГАЛИНА. Просто я  не розумію, навіщо втручатися в те, що вас не стосується.

П’ЄРО. Я хотів би ще дещо купити...

ГАЛИНА. Ось меню, прошу.

П’ЄРО. Цього напевно немає в меню.

ГАЛИНА. Звідки ви знаєте? Ви ще не дивилися...

П’ЄРО (тихо, інтимно).  Я хотів би купити ваше тіло...

ГАЛИНА. Що?

П’ЄРО. Я пропоную вам продати своє тіло.

З рук Галини випадає якась річ і падає на підлогу з гуркотом, вона нахиляється. Він пильно дивиться на неї.

ГАЛИНА.  Ви помилилися адресою. Тут кав’ярня, а не бордель.

П’ЄРО. Це я прекрасно зрозумів. 

ГАЛИНА. І я не продаюсь.

П’ЄРО. Ну, всі ми потроху продаємось – всі, хто живе своєю працею. Хіба зараз ви не продаєте мені свій час – руки, що готують каву, ноги, що йдуть до мене, усмішку...

ГАЛИНА. Це інше... Я не з тих жінок.

П’ЄРО. Це я теж зрозумів. Знаєте, мені нецікаво купувати таку жінку, яка продавалася до того. Мені цікаво купувати таку, що не продається.

ГАЛИНА (збирає скалки). Мене не цікавить, що вам цікаво. Нічим не можу допомогти.

П’ЄРО. Вам допомогти?

ГАЛИНА. Не варто. (Ріже палець, схоплюється). Ну от...

П’ЄРО. Навіщо так нервувати – бачте, навіть палець врізали... Давайте я вам змажу...

ГАЛИНА. Я обійдусь сама... Вам цей палець не належить, так що можете не хвилюватися...

П’ЄРО. Просто я хвилююсь, тому що ви хвилюєтесь... Ви не думайте, я не збираюсь робити нічого такого, що було б неприємно чи боляче... І ви навіть не спитали ні про ціну, ні про строки.... (Вона намагається зав‘язати палець, він пише щось на папірці). От сума – хіба не справляє враження? А строк – місяць... Що таке місяць у порівнянні з вічністю....

ГАЛИНА.  Послухайте, мене не цікавлять ні ціна, на строки! Я маю за що жити.

П’ЄРО. Якби ви були такою заможною, то не працювали б офіціанткою...

ГАЛИНА. Між іншим, я власниця цього кафе, а працюю сама тому, що так хочу. Зрозуміло? Питання вичерпане?

П’ЄРО. Здається, я здогадався – та пані, яка поцупила вашого коханого, була офіціанткою, так?

ГАЛИНА. Я вже просила  - не втручайтеся в мої особисті справи...

П’ЄРО. Отже, я вгадав... Ви хочете зрозуміти – чим вона краще...

ГАЛИНА. Дайте пройти – я викину сміття...

П’ЄРО. Прошу (іде за нею). Послухайте, це потрібно вам не тільки заради грошей. Це необхідно з точки зору психології... Вас проміняли на іншу, і ви почуваєтеся спустошеною, непотрібною, зрештою, знеціненою. Вам необхідно повернути відчуття значної цінності вас, як жінки. Розумієте?

ГАЛИНА. З точки зору психології – я не хочу ніяких оцінок, особливо чоловічих, мене мутить від однієї думки про вашу оцінку...

П’ЄРО. А  це взагалі небезпечно – так можна розізлитися на весь світ – і кому від цього буде гірше? Тільки вам...

ГАЛИНА (закипає). Я не знаю, як щодо всього світу, а от на одного конкретного чоловіка я дуже розізлилася. Ще трохи – і наступний стакан полетить йому в голову, тому що слова до нього не доходить. (Із шумом ставить стакан на стійку).

П’ЄРО (відступає, іронічно). Оце мені вже подобається. Я люблю темпераментних жінок. Я сподівався, що ви саме така... Цей ваш екс коханий – просто йолоп.  І невже ви не хочете йому помститися?

ГАЛИНА. Ні. Я хочу робити те, що я хочу, а не те, що мені хтось нав’язує.

П’ЄРО. Добре. Я не буду тиснути. Я дам вам час подумати і самій прийняти рішення...

ГАЛИНА. Я вже прийняла рішення...

П’ЄРО. Не поспішайте... Невідомо, що може трапитися. Гроші ніколи не бувають зайвими... Я залишу свої координати про всяк випадок... І ще одне – додаток до можливого контракту. Мені потрібне ваше живе тіло на місяць, а також після смерті – коли б вона не трапилася....

ГАЛИНА. Господи, навіщо? Ви що...

П’ЄРО. Ні-ні-ні, це зовсім не те, про що ви могли подумати... Тіло мені потрібно для захоронення. Ви збираєте свою клієнтуру, а я свою...

ГАЛИНА. Хто ж ви такий?

П’ЄРО. Дозвольте представитися: Петро Павлович. Для близьких друзів – просто П’єро. Директор міського цвинтаря... До побачення, пані, до скорої зустрічі...

П’єро виходить, Галина лишається заціпеніла. Тоді іде прибрати чашку і витерти столика.

СЦЕНА 6

Теленькає дзвіночок. Вона злякано схоплюється і повертається. Але це не П‘єро. Входить Андрій. Вона полегшено зітхає і вимушено всміхається.

ГАЛИНА. Здрастуйте.

АНДРІЙ. Доброго дня.

ГАЛИНА. А на вас чекає сюрприз.

АНДРІЙ. Справді? Ваша кав’ярня – уже сюрприз. (Оглядається). Тут стало так мило...

ГАЛИНА. Вам як першому відвідувачу – безкоштовна кава. У нас великий вибір кави... По-французьки, по-польськи, по-турецьки...

АНДРІЙ. Дякую, але я не буду кави. Якщо можна – чай з лимоном... Є?

ГАЛИНА. Є... Зачекайте хвильку... А ви що, зовсім не п’єте кави?

АНДРІЙ. Чому? П’ю, просто сьогодні я випив уже три чашки...

Андрій сідає за столика. Галина готує чай..

АНДРІЙ. Щось ви так засмутилися... Невже через каву?

ГАЛИНА. Та ні, просто... Я все намагаюся зробити приємний сюрприз. Та ніяк не вдається. Дивне місто. Ніхто не хоче сюрпризу...

АНДРІЙ. Можливо, тому, що люди самі хочуть влаштовувати сюрпризи?

ГАЛИНА (приносить і ставить чай, сумно). Можливо...

АНДРІЙ. Але вам уже вдалося зробити сюрприз. Я про кав’ярню. Те, що тут було раніше - просто небо і земля.

ГАЛИНА. Я рада, що вам сподобалось. Хоч робила це і не я, а будівельники...

АНДРІЙ. Але ж ви були ініціатором, якщо не помиляюсь...

ГАЛИНА. Не помиляєтесь.

АНДРІЙ. От тільки шкода, що це ненадовго.

ГАЛИНА. Чому? Мені подобається у вашому місті, я планую лишитися...

АНДРІЙ. Я не про вас, а про кав’ярню. Хіба ви не знаєте про археологічний проект?

ГАЛИНА. Ні... Який такий проект?

АНДРІЙ.  Є рішення міської влади про знесення цього будинку і проведення археологічних робіт. Дослідження встановили, що на цьому місці – поховання князя Черепуської культури... Ви, можливо, не чули... Але їхні поховання знаті були дуже багаті... Тут можна знайти справжній скарб... Це буде відкриття століття...

ГАЛИНА. Я знаю, що таке Черепуська культура... Але хіба в цій місцевості можуть бути їхні поховання?

АНДРІЙ. Так, вони доходили сюди, я довів це документально і фактографічно. Я історик, директор місцевого музею. Власне, за моїм проектом і плануються розкопки.

ГАЛИНА. Але як же так – мені ніхто не казав про це...

АНДРІЙ. Співчуваю... Напевно тому її і продали так терміново й дешево...

ГАЛИНА. Хіба це дешево? І тут був такий стан...

АНДРІЙ. Та все ж таки центр міста, зручно розташоване... Вони повелися непорядно, звісно, що не попередили... Ви розумієте –  їм аби продати... (Галина помітно зблідла). Та не переживайте ви так...  Сядьте... Може, принести води?

ГАЛИНА (сідає). Нічого, зараз пройде...

Андрій іде до стійки.

АНДРІЙ. Я вам наллю мінералки... (Наливає, приносить).

ГАЛИНА. Дякую... Але ж я власниця, вони не можуть так просто забрати її у мене...

АНДРІЙ. Ні, звісно, ні, не хвилюйтеся... Вам дадуть якесь приміщення на околиці...

ГАЛИНА (випиває). На околиці? Красно дякую. Мені не потрібна околиця...

АНДРІЙ. Я шкодую, що засмутив вас...

ГАЛИНА. Ні-ні, добре, що ви сказали... Я все розумію – якщо відкриття... Черепуська культура... Але... Я вклала гроші в ремонт, в обладнання...

АНДРІЙ. А як же історичне значення...

ГАЛИНА. Я розумію значення... Я сама колишній історик...

АНДРІЙ. Ви – історик? Який чудовий збіг... Історик не буває  колишнім – це спосіб життя...  Я вам покажу дещо – це вас напевно зацікавить... (Виймає коробочку, в ній - прикрасу). Дивіться, Черепуська культура... 10 століття до нашої ери...

ГАЛИНА (розглядає). Справді гарно.... Тільки це не Черепуська культура, а сучасна підробка...

АНДРІЙ. Бачу, ви справді фахівець... Звісно, це копія. Невже ви гадаєте, що я б носив оригінал із собою? Його немає навіть в музейній експозиції. Тільки у фондах.   

ГАЛИНА. Ви що, перевіряли мене?

АНДРІЙ. Ні, просто хотів розважити. Ви так засмутилися через ці розкопки...

ГАЛИНА. Засмутилася? М’яко сказано... Я стільки вклала в це все...

АНДРІЙ. Можливо, я зможу допомогти вам...

ГАЛИНА. Чим? (Пошепки змовницьки). Підкупити когось у мерії?

АНДРІЙ. Тсс... Ні, я не про це...

ГАЛИНА. Я все одно вже не маю на це коштів... (Підводиться). Ще щось принести?

АНДРІЙ. Ні, дякую. А намисто – це вам подарунок.

ГАЛИНА. Подарунок мені? Чому це раптом?

АНДРІЙ. Просто так. Ви мені подобаєтесь... До того ж я став невільним винуватцем  ваших проблем...

ГАЛИНА. Ми навіть не знайомі...

АНДРІЙ. Ми можемо познайомитись, мене звати Андрій... Перепрошую, а вас?

ГАЛИНА. Мене – Галина. Але я не можу прийняти вашого подарунка...

АНДРІЙ. Це ж від щирого серця... Я ображуся...

ГАЛИНА. Гаразд... (Бере прикрасу і йде до стійки).

АНДРІЙ. Скажіть, а у вас можна палити?

ГАЛИНА. А, так, зараз я принесу попільничку... (Приносить попільничку).

АНДРІЙ. А ви не палите?

ГАЛИНА. Ні. А що?

АНДРІЙ. Це добре... Дуже добре... В наш час жінки палять більше за чоловіків. (Він запалює, вона йде). Зачекайте...

ГАЛИНА. Щось іще?

АНДРІЙ. А можна одне нескромне питання?

ГАЛИНА. Сильно нескромне?

АНДРІЙ. Не дуже. Скажіть, ви не хворіли на Боткіна?

ГАЛИНА. Ні... А чому ви питаєте?

АНДРІЙ. Я потім поясню... І ще одне – ви не носите контактних лінз?

ГАЛИНА. Ні... А чому ви так вирішили?

АНДРІЙ.  І ще...

ГАЛИНА. Я не буду відповідати, поки ви не поясните...

АНДРІЙ. Останнє. Чесно... А який у вас резус-фактор крові - плюс чи мінус?

ГАЛИНА. Це занадто інтимне питання.

АНДРІЙ. Останнє! Я прошу...

ГАЛИНА. Плюс...

АНДРІЙ (полегшено). Прекрасно... Зараз я все поясню. Сядьте, будь ласка. Можливо, те, що я скажу, видасться вам дивним...

Вона сідає.  Він витримує паузу, гасить цигарку.

ГАЛИНА. Ви мене лякаєте...

АНДРІЙ. Ні-ні... Нічого страшного я не скажу... Навпаки... Хоча, можливо, це видасться вам незвичним... Просто, я хочу мати свою дитину... (Пауза.)

ГАЛИНА. Що ж у тім дивного? Це так зворушливо, коли чоловік хоче мати дитину... І що з того?

АНДРІЙ. Я хочу мати її від  вас.

ГАЛИНА. Навіть так... (Пауза). Але... зазвичай... перед тим люди зустрічаються, одружуються чи, принаймні, живуть разом... А так - ми практично незнайомі...

АНДРІЙ. Мене звати Андрій...

ГАЛИНА. Я пам’ятаю... Але це ні про що не говорить. Якщо бути точними – ми знайомі аж п’ять хвилин... Занадто швидко як для такої радикальної пропозиції...

АНДРІЙ. Ви мене не зрозуміли, не зовсім зрозуміли...  Я не претендую ні на вашу руку, ні на серце... Я хочу від вас дитину, лише дитину.  І так, щоб вона була тільки моєю.

ГАЛИНА. Тобто... Ви хочете, щоб я її покинула?

АНДРІЙ. Ні... Просто, щоб ви народили її не для себе, а для мене... Всі клопоти по годуванню, вихованню і т.д. і т.п. я беру на себе...

ГАЛИНА. Тобто, ви хочете мати дитину, але так щоб у неї не було матері? Так?

АНДРІЙ. Не те, щоб зовсім не було, але щоб вона була десь.

ГАЛИНА. Де?

АНДРІЙ. Деінде. Тут, там... де завгодно...  

ГАЛИНА. Але це… жорстоко і абсурдно...

АНДРІЙ. Чому? Хіба мало матерів-одиночок – жінок, які народжують дітей для себе?  Іноді вони навіть не кажуть про це чоловікам.

ГАЛИНА. Таке буває, але то коли батько якийсь жахливий – там якийсь алкоголік чи бандит... І краще не мати батька, ніж мати такого... А я... звідки ви знаєте, яка я матір? Ви гадаєте, я жахлива матір?

АНДРІЙ. Боронь Боже. Інакше б я вам такого не пропонував. Я нічого не маю проти вас. Напевно ви можете бути чудовою матір’ю і чудовою жінкою. Комусь. Проблема в тому, що я хочу лише дитину.

ГАЛИНА. Але чому? А-а... Я здається, зрозуміла... Вам подобаються чоловіки?

АНДРІЙ. Гм... Невже я маю такий вигляд?...

ГАЛИНА. Я в цьому не розбираюсь... Ви боїтесь жінок? Ненавидите? Зневажаєте?

АНДРІЙ. Ні, ні, ні... Я добре ставлюся до жінок. Але сім’я - ні...  Я маю на те причини...

ГАЛИНА (тихо). Імпотенція?

АНДРІЙ (психує). Чорт забирай, ні!

ГАЛИНА. Не бійтесь, я нікому не скажу...

АНДРІЙ. А як я по-вашому збирався той... заводити дитину?

ГАЛИНА. Я не знаю, є ж якісь штучні методи... До чого там медицина дійшла... до яких висот... чи глибин технічного прогресу.

АНДРІЙ ( наступає, Галина задкує). Вам що, потрібні докази? Прошу...

ГАЛИНА. Ні-ні-ні, все, я вірю...

АНДРІЙ. Просто така пропозиція... Опустімо всі ці „чому” й „навіщо”, це зайве...

ГАЛИНА. Я не буду стрибати поперед батька в пекло із зав’язаними руками, чи ногами...

АНДРІЙ. Очима...

ГАЛИНА. Очима...  Допоки не дізнаюсь причини.

АНДРІЙ. Гаразд... Але це поміж нами.

ГАЛИНА. Згода.

 АНДРІЙ. Просто у мене вже був сумний досвід. Я мав жінку і дитину, потім вона пішла від мене до іншого – і забрала дитину з собою.

ГАЛИНА. Чому?

АНДРІЙ. Так склалося... Це довга історія. Я не хочу вдаватися в подробиці...

ГАЛИНА. А що вам заважає спілкуватися з дитиною?

АНДРІЙ. Вона поїхала... Виїхала закордон... Навіть не лишила координат... Я втратив зв’язок... Тепер ви розумієте?

ГАЛИНА. Ви не схожі на чоловіка, котрого кидають. Скоріше, навпаки...

АНДРІЙ. Значить, були причини...

ГАЛИНА. Чим же ви її так дістали, що вона чкурнула на край світу?...  

АНДРІЙ. Та що ви знаєте? Я її на руках носив...

ГАЛИНА. То, мабуть, з рук випадала і об землю - хрясь...

АНДРІЙ. Важкий у вас характер, пані, нічого не скажеш...

ГАЛИНА. Що, вже передумали? А як і у дитини такий самий буде? Здаєте позиції?

АНДРІЙ. Ні... Твердий характер – це добре. Не люблю таких, що ні риба ні м’ясо.  Зрештою, яка вам різниця, як я поводився з жінкою? Я ж із вами жити не збираюсь...

ГАЛИНА. Щоб я віддала своє дитя власними руками на поталу якомусь монстру ходячому?

АНДРІЙ. Невже я видався вам таким монстром?

ГАЛИНА. Ні, зовні ви симпатичні... Але ж вашого нутра я не знаю...

АНДРІЙ. То можете сходити зі мною на УЗД – побачите на екрані моє нутро...

ГАЛИНА. Ви нестерпні...

АНДРІЙ. Я нестерпний? Може, припинимо ці словесні баталії. І ви нарешті послухаєте, що я пропоную натомість?

ГАЛИНА. До речі. І що?

АНДРІЙ. По-перше, я можу владнати справу з кав’ярнею – щоб її не зносили ближчим часом.

ГАЛИНА. А як же ваші сенсації?

АНДРІЙ. Зрештою, є й інші місця, де можна копати. По-друге, я б міг домовитися про солідну грошову компенсацію з бюджету мерії. В такому разі я б радив їхати звідси подалі... В столицю чи закордон...

ГАЛИНА. І це все?

АНДРІЙ. А цього мало?

ГАЛИНА. Звичайно... Так, я вклала чимало зусиль у цю кав’ярню, але можна почати спочатку. Тим більше, без бою я вашій адміністрації не здамся – найму адвоката...

АНДРІЙ. Ви вже торгуєтесь... Це добрий знак... То ви приймаєте таку можливість?

ГАЛИНА. Ні... Поки що вона мене не зацікавила...

АНДРІЙ. Ну в мене ще є вільна квартира... Я можу віддати її вам...

ГАЛИНА. Заманливо... Але я не про це... Йдеться не про гроші, чи якісь інші матеріальні цінності... А про послугу...

АНДРІЙ. Ви мене інтригуєте... Я до ваших послуг...

ГАЛИНА. Не кажіть гоп. Ви ще не знаєте яку...

АНДРІЙ. Палаю бажанням довідатись...

ГАЛИНА. Гаразд... (Озирається, тоді підходить до дверей, визирає на вулицю, замикає і повертається назад).

АНДРІЙ. Це така страшна таємниця?

ГАЛИНА. Так... Тільки дайте слово, що жодна жива душа на землі не довідається...

АНДРІЙ. Добре...

ГАЛИНА. Ні, кляніться...

АНДРІЙ. Послухайте, що за шпигунські пристрасті...

ГАЛИНА. Інакше – ні пари з вуст.

АНДРІЙ. Клянусь...

ГАЛИНА (тихо, нахиляючись до нього). Ви просите мене народити для вас людину, а я вас прошу одну людину вбити для мене... 

АНДРІЙ. Чому? І навіщо?

ГАЛИНА. Тепер у вас ті самі питання. Так ми не зрушимо з місця.

АНДРІЙ. Він вас так сильно образив?

ГАЛИНА. Образив, та це вас не обходить. І вбити треба не його, а її...

АНДРІЙ. Її? Це гірше...

ГАЛИНА. Чому? Це легше, менше потенційного опору.

АНДРІЙ. Я не воюю з жінками.

ГАЛИНА. А це не війна.

АНДРІЙ. А що тоді, страта?

ГАЛИНА. Ні, це важко пояснити...

АНДРІЙ. Спробуйте. Мені теж не хочеться  в темряві навпомацки... Я хочу зрозуміти... Я ж вам розповів.

ГАЛИНА. Але я вам не повірила...

АНДРІЙ. То вже ваші проблеми... Мах на мах...

ГАЛИНА. Око за око...  Зуб за ніготь... Гаразд... Хоча, можливо, я й сама не дуже добре це усвідомлюю... Я кохала... Це тривало три роки...

АНДРІЙ. А він?

ГАЛИНА. Він теж, принаймні, казав, що теж...

АНДРІЙ. Лише казав?

ГАЛИНА. Не лише...  Ми були дуже близькі, в усьому... Разом вчилися, працювали... Всі казали – ідеальна пара. Ми мали побратися цього літа... А потім, у відрядженні він познайомився з іншою і раптово одружився...  

АНДРІЙ. Таке трапляється, на жаль...

ГАЛИНА. Я знаю, що це звучить банально... Вона працювала в провінційній кав’ярні...

АНДРІЙ. Тому ви тут?...

ГАЛИНА. Частково... Нічого ви не розумієте... Я хотіла підкласти їм вибухівку...

АНДРІЙ. І що, передумали?

ГАЛИНА. Спершу не знала, де дістати... Потім вирішила все кинути... Але я не можу... Воно живе в мені і знищує всередині.

АНДРІЙ. Але чому її, а не його?

ГАЛИНА. Я хочу, щоб він пережив біль утрати, так само, як я...

АНДРІЙ. А можливо, ви брешете собі – ви ще сподіваєтесь його повернути?

ГАЛИНА. Я не брешу... Я насправді не знаю. Мабуть, було б добре, щоб ми одружилися... Хай поревнує... Я хочу, щоб її не стало... Але якщо я спробую це зробити, перша підозра впаде на мене... А про вас – ніхто не подумає... Якщо добре підготуватися... То що? Ви візьметесь за таке?

АНДРІЙ. Чесно кажучи, ви мене приголомшили.

ГАЛИНА. Ви мене теж... Мах на мах. Ви відмовляєтесь?

АНДРІЙ. Ні... Я візьму тайм-аут... Тут треба прийти до тями і подумати...

ГАЛИНА. Думайте... Але пам’ятайте про клятву... Може, все-таки, кави?

АНДРІЙ. Ні, дякую... Іншим разом... (Іде на вихід).

ГАЛИНА. Коли вас чекати?

АНДРІЙ. Колись... Незабаром.

На порозі. Марно намагається відімкнути.

ГАЛИНА. Андрію!

Озирається питально.

ГАЛИНА. Чому саме я?

АНДРІЙ (знизує плечима). Тому що ти чужинка... Місцеві жінки не хочуть народжувати дітей...

Вона мовчки іде, відмикає і прочиняє двері. Він виходить.

АНДРІЙ. Бувай.

Дзенькає дзвіночок дверей.Галина припадає обличчям до скла, проводжає його сумним поглядом. Зітхає, повертається до стійки,  вибирає собі якийсь алкогольний  напій, спершу наливає трішки на денце, потім доливає ще. Хоче випити, але…

 

СЦЕНА 7

На порозі за склом з’являється дівчина – це знову Тінь, вона припадає обличчям до скла. Галина помічає її, схоплюється і біжить до дверей, виходить і ледь не силою заводить її до зали кафе.

ГАЛИНА. Пані Тінь, так, я не помилилась? Я дуже перепрошую – я повелася з вами нечемно… Я б хотіла якось компенсувати… Може, кави?

ТІНЬ. Ні, дякую…

ГАЛИНА. А, так, ви п’єте дощ… Тоді присядьте, прошу…

Тінь залишається стояти.

ГАЛИНА. Гаразд, якщо не хочете – то не треба… Я тільки хотіла вас спитати… Тут такі дивні люди… Я не можу зрозуміти, що тут відбувається… Ви щось таке казали, але я не сприйняла всерйоз…

ТІНЬ. Тепер ви повірили?

ГАЛИНА. В що?

ТІНЬ. В срібні парасольки?

ГАЛИНА. Навіть не знаю… Я просто не розумію…

ТІНЬ. Все просто… Тут панує пустеля… Дощ помер, і світ захопив дух пустелі… Він забирає волю і відчуття, і всі спраглі того, чого не можуть сягнути, ані краплі… і ніхто не вмирає, і ніхто не народжується, і нічого не стається, а лише пісок сиплеться крізь вузеньку щілину сну, і тіло, як пісковий годинник, перевертається, і немає зупину піску… І міражі як привиди життя проникають у мозок, і тіло стає чужим, і світло стає пекельним…

ГАЛИНА. Чекай-чекай… Я знову перестаю розуміти… Одне слово, все погано… І що, нічого не можна вдіяти?

ТІНЬ. Дати душу дощу… Немає вільної душі, усі в полоні… Треба здобути душу… Щоб народився дощ… І ще потрібен біль, і страх, і каяття…

ГАЛИНА. Навіщо?

ТІНЬ. Народження не буває без болю… І ще потрібна срібна парасолька…

ГАЛИНА (іронічно). Парасольку я маю, а от срібло…

ТІНЬ. Я принесу срібла… Дух пустелі боїться срібла… (Повертається до дверей).

ГАЛИНА. Чекай, я пожартувала… Не треба…

ТІНЬ. Ти обрана… Це місія… Я повернуся… Скоро… Чекай…

Тінь виходить. 

ГАЛИНА. Божевільна… вона все-таки божевільна… І я теж можу так збожеволіти...

ЗАВІСА

 

 

ДРУГА ДІЯ

СЦЕНА 8

        Галина повертається до полишеного келишка, розглядає його на світло, тільки-но збирається випити, дзвіночок знову дзенькає. Входить підкреслено елегантно одягнена жінка – Марта. Галина похапцем ховає чарку і починає ретельно із якимсь рекламним  завзяттям протирати чисту склянку. Марта пильно дивиться на Галину, поволі йде в салон кафе, озирається. Галина нарешті виходить зі ступору.

ГАЛИНА (все подальше скоромовкою, нервово). Прошу, пані... Ось меню, широкий вибір різних страв і напоїв. Якщо хочете палити, я принесу попільничку...

МАРТА. Дякую, я не палю... (Підходить до стійки, розглядає). Тут стало так мило...

ГАЛИНА. Я дуже рада, що вам у нас подобається. Сподіваюсь, ви станете постійною клієнткою. У нас сьогодні відкриття, тому вам... як одній з перших відвідувачок – безкоштовна кава... Сюрприз... У нас багатющий вибір кави... По-турецьки, по-французьки, по-італійськи... справжнє капучіно... Кава з ромом, коньяком...

МАРТА. А у вас є кава з миш’яком?

ГАЛИНА (завмирає, не знаючи як реагувати, зрештою всміхається як на жарт, дещо істерично). Так, іще з ціаністим калієм і зміїною отрутою... У нас широкий вибір...

МАРТА. Чудово... А що швидше діє?

ГАЛИНА. Я точно не знаю, здається, ціаністий калій...

МАРТА. А менш болісне?

ГАЛИНА (розгублено). Не знаю, не пробувала...

МАРТА. Шкода...

ГАЛИНА. Ось меню...

МАРТА (сідає, розглядає меню). А чому тут немає отрутної кави?

ГАЛИНА. Вам не здається, пані, що жарт трохи затягнувся... Це уже не смішно...

МАРТА. Я не жартую... Я хочу каву з миш’яком... Якщо безкоштовна лише кава, то за миш’як я заплачу...

ГАЛИНА (жорстко). Я не тримаю миш’яку і ніякої іншої отрути... Якщо ви будете нормальну каву – будь ласка, меню перед вами...

МАРТА. Ні, я не буду кави, дякую...

ГАЛИНА. Як хочете... Я зрозуміла – у цьому місті краще не пропонувати сюрпризи...

МАРТА. Це правда. Це ви тонко помітили... Знаєте, чому?

ГАЛИНА. Ні.

МАРТА. Сюрприз – це несподіванка. А у нас не люблять перемін. Не ображайтеся. Просто кава створює ілюзію якогось неспокою, збудження... А насправді тут панує спокій, тотальний спокій... Я не хочу ілюзій...

ГАЛИНА. Перепрошую, ви будете щось замовляти? Крім ілюзій у нас є чай, вино, пиво, сік...

МАРТА. Ананасовий сік, будь ласка. І попільничку.

ГАЛИНА. Одну хвилиночку.

Приносить на стіл попільничку, наливає сік, приносить.

МАРТА. Дякую. Кажуть, від ананасового соку стають тонше. Якби так витончитися до повного зникнення…

ГАЛИНА. (іронічно). Так, а кожна цигарка скорочує життя на 4 хвилини. Так що ви на вірній дорозі.

МАРТА. Вона надто довга...

ГАЛИНА. Ще якісь побажання?

МАРТА. Присядьте на хвилинку... (Галина сідає). Дозвольте, я вас чимось пригощу – кава, сік, вино...

ГАЛИНА. (Схоплюється). Ні, дякую. Це не в правилах...

МАРТА. Я вас прошу... Сядьте...

Галина знову сідає.

МАРТА. Я вас приголомшила... Не лякайтесь... Я не божевільна...

ГАЛИНА. Я й не думала нічого такого...

МАРТА. Це написано у ваших очах...

ГАЛИНА. (Знову схоплюється). Гаразд, тоді не буду на вас дивитися, щоб ви не читали всіляких дурниць... Перепрошую, але я маю роботу...

Іде до стійки. Марта відпускає її, цмулить сік, а тоді все-таки йде за нею.

МАРТА. Знаєте, у нас чомусь смерть стала табу, а раніше, скажімо в середні віки – до неї ставилися спокійно... Адже це нормальна річ... Ніхто її не минає...

ГАЛИНА. Може, ми змінимо тему?

МАРТА. Я відчуваю, що ви не так давно думали про це. Про смерть. Тому я заговорила з вами про це.

ГАЛИНА. Це ви теж прочитали в моїх очах?

МАРТА. Так, це теж.

ГАЛИНА. Тоді я одягну темні окуляри... Чи зав’яжу собі очі хусткою… (Іде від неї).

МАРТА (зупиняє її). Це не допоможе… Одне питання... Тільки одне, я прошу. Коли ви думали про смерть, як ви це собі уявляли?

ГАЛИНА. По-різному... Постріл, стрибок з висоти...

МАРК. Підходили до краю і не зважились?

ГАЛИНА. Як бачите.

МАРК. Я так само. Хоча  мені подобається – летиш як птах... Але не напевне. У нашому місті немає дуже високих будинків. А раптом не розіб’єшся насмерть – стати калікою страшно...

ГАЛИНА. Страшніше ніж померти?

МАРТА. Мені – так. А про утоплення ви не думали?

ГАЛИНА. Я добре плаваю...

МАРТА. Я так само. А про повішення?

ГАЛИНА. Ні. Це точно ні.

МАРТА. Мені теж не подобається. Це якось принизливо. Кажуть же, як собаку... Хоча ви не думайте - я люблю собак, не всі породи, та все ж таки... От якби був пістолет. Натиснув на курок – і все...

ГАЛИНА. Дорого? 

МАРТА. У нашому місті не продають зброю. Це треба якось підпільно діставати, а я на таке не здатна...

ГАЛИНА. А я не здатна більше слухати цю маячню...

Марта схиляється над столиком. Галина відходить, спостерігає, як та відречено бовтає склянкою, тоді повертається, підсідає до неї.

ГАЛИНА. Послухайте… Ви правда, хочете... піти з життя?..  Це серйозно?

МАРТА. Гадаєте, про таке жартують?... Ви що, боїтеся, щоб це не сталося у вашому закладі? Не бійтеся... Я не завдам вам такого клопоту...

ГАЛИНА. Я не про те... Не хочу втручатися, але… Раптом, я можу чимось зарадити? Я розумію, що я просто стороння... Але іноді легше сказати сторонньому... Що такого страшного з вами сталося? Ви молода і гарна... Ви втратили гроші, роботу? Хтось помер? Зрадив? Що?

МАРТА. Нічого такого страшного... Нічого не сталося – але це і є найстрашніше... Що не стається нічого... Це важко пояснити...

ГАЛИНА. Я спробую зрозуміти...

МАРТА.  Скажи... Скажіть...

ГАЛИНА. Можна на ти.

МАРТА. Гаразд... Мабуть, у тебе виникали колись ці думки, про самогубство? ГАЛИНА. Було, але минулося... Це не варто... Я взяла себе в руки...

МАРТА. А від чого виникали? (Пауза). Бачиш, ти питаєш, а сама не можеш розповісти.

ГАЛИНА. У мене все було добре – робота, яка мені подобалась, майже, чоловік, якого я кохала... Ми разом вчилися, зустрічались багато років, працювали в одному інституті, збирались одружитися. І раптом – він знайомиться з випадковою жінкою, порожньою, вульгарною, якоюсь провінційною офіціанткою чи барменшею -  і відразу одружується! І жодних пояснень, нічого... Це була катастрофа! Та коли розповідаєш, здається банально...

МАРТА. Вона була гарна?

ГАЛИНА. Нічого особливого... Фарбована блондинка... Симпатична, але... вона йому не пара... Вони зовсім різні... Як із різних світів, це тільки сліпий не бачив...

МАРТА. І що, хіба світ зійшовся клином на ньому одному?

ГАЛИНА. Я не могла більше приходити в ці стіни, бачити його, бачити співчутливі погляди колег, це було просто пекло... Жити з цим болем. Тоді я хотіла поставити крапку... А потім вирішила все покинути, все... Все змінити... Роботу, дім, місто...

МАРТА. Боже, яка ти щаслива...

ГАЛИНА. Щаслива?!

МАРТА. Звичайно... Ти маєш бути вдячна цьому хлопцю...

ГАЛИНА. Ти жартуєш?

МАРТА. Ні... Подумай сама. Ви жили так, ніби котилися по якійсь колії – все зрозуміло, все передбачено, все приречено, і нічого не змінюється, все дико нудно...

ГАЛИНА. Неправда, мені не було нудно... У мене була цікава робота...

МАРТА. І що? Ти кинула її – і нічого... Люди змінюються, і коли навколо все лишається таким самим – стає нестерпно, це як задуха. Людям потрібне не тільки свіже повітря – все свіже, інакше вони задихаються. Цей твій хлопець перший відчув це – і вчинив, можливо, нелогічно, нерозумно, але насправді так, щоб усе змінити... І бачиш – ти теж почала змінювати своє життя... Так що будь йому вдячна... Ти стала робити спонтанні вчинки. Незбагненні... Я права?

ГАЛИНА. Незбагненні – можливо...

МАРТА. І головне: ти відчуваєш – любов, ненависть, біль... Відчуваєш... Ти ще знайдеш своє щастя. Раптово. Несподівано...  

ГАЛИНА. А чому ти не можеш?

МАРТА. У мене все гірше... У мене нічого не змінюється. Розумієш? Все рухається по колу. Якийсь непотрібний ритуал, щодня... Усе передбачено, все відомо, все пусте... Я нічого не відчуваю ні до кого, ні до чого... Я щось роблю – а нічого не змінюється... Все таке ж прісне, ніяке... Ми дивимось фільми, читаємо книги, обговорюємо новини про чужі катастрофи... А у самих нічого не відбувається... Життя – ніби порожній нудний фільм, але ти не можеш з нього піти, бо заплатив гроші за перегляд...   

ГАЛИНА. І невже так таки нічого не можна змінити?

МАРТА. Можна, я й хочу це зробити... Є один вихід... Але є одна проблема...

ГАЛИНА. У чому?

МАРТА. Я не можу сама. Мені потрібна допомога...

ГАЛИНА. Ви хочете, щоб я вам допомогла?

МАРТА. Про це дуже важко просити... Навіть не знаю з чого почати...

ГАЛИНА. Почніть з найголовнішого... Так простіше.

МАРТА. З найголовнішого – найскладніше... Убийте мене...

ГАЛИНА (відсахнулася) Досить. Це вже занадто. Я мала на увазі допомогу жити...

МАРТА. А я мала на увазі це... Все-таки, страшно, що там... Бути самогубцем і бути вбитою – велика різниця. Якщо потойбіччя  існує, я не хочу потрапляти в гірше.

ГАЛИНА. Я не божевільна... Чому я маю брати на себе такий гріх?

МАРТА. Але ж для вас це не гріх – навпаки, жалість, співчуття до стражденної...

ГАЛИНА. То найміть собі кілера.

МАРТА. А ви маєте когось на прикметі?

ГАЛИНА. Ні...

МАРТА. Шкода. Я не знаю, де його знайти. І взагалі, чи водяться вони в нашому місті?

ГАЛИНА. Гадаю, вони всюди водяться...

МАРТА. Боюсь, що ні. У нас ніхто не вмирає. Це я вам по секрету кажу. Не кажіть про це нікому, особливо директору місцевого кладовища. Як він дізнається, то мене вб’є.

ГАЛИНА. Так ви ж про це мрієте.

МАРТА. Це я так фігурально кажу... І потім, чи можна довіряти кілеру? Візьме гроші – і чкурне собі...

ГАЛИНА. А якщо  сплатити по факту?

МАРТА. І хто ж йому заплатить?

ГАЛИНА. Я не подумала.

МАРТА. Може, ви?

ГАЛИНА. Чому зразу я?

МАРТА. Ви маєте чесний вигляд. І потім як ви не віддасте гроші, то він і вас уб’є.

ГАЛИНА.  Я не хочу мати ніяких справ з вашими кілерами!

МАРТА. Боже, про що ми говоримо! Я не маю ніяких кілерів і не знаю, як вони шукаються, і скільки коштують... Ви часом, не знаєте, яка у них такса?

ГАЛИНА. Не знаю. Хіба що по детективах...

МАРТА. Це інше... Я небагата, але ви не думайте, що я хотіла скористатися вашою добрістю і то все... Я можу заповісти вам дещо.

ГАЛИНА. Мені нічого не треба.

МАРТА. Чекайте... У мене є свій невеличкий бізнес - салон весільного вбрання. Я заповім вам мою фірму…

ГАЛИНА. Ви що, знущаєтесь?

МАРТА. Чому? Мати справу з весіллям – це так гарно: завжди свято...

ГАЛИНА. Тільки не треба про весілля…

МАРТА. Перепрошую, я забула – у вас це хвора тема... Якраз позбудетесь комплексів...

ГАЛИНА.  Послухайте, розмову закінчено. Я не кілерка. Ви звернулися не туди... Я нічим не можу вам зарадити.... Весільний бізнес мене не цікавить... У мене є власний. Я продаю каву, тістечка, сік... Хочете ще чогось?

МАРТА. Ні, дякую...

ГАЛИНА. Тоді допивайте ваш сік і дайте мені  спокій...

МАРТА (підводиться). Гаразд.  (Іде до дверей).

ГАЛИНА. З вас два п’ятдесят.

МАРТА. Що?... А, так... (Повертається, дістає гроші). Прошу...  Іще одне прохання... (Дістає запрошення).  Я хотіла запросити вас на свято. Сьогодні ввечері я влаштовую свято... Ось запрошення, тут адреса... На дві особи... Можете взяти з собою ще когось... А можете не брати, як хочете... Буде приємне товариство...

Іде до дверей. На порозі.

ГАЛИНА.  Дякую... Не знаю, чи вдасться... А яке свято? У вас день народження?

МАРТА. Ні... День смерті... Приходьте, гадаю, буде цікаво...

Виходить, жалібно дзенькає дзвіночок.  Галина завмирає із запрошенням у руках.

ГАЛИНА (зі злістю чи то на Марту, чи то на себе). Ідіотка! (Кидає запрошення на підлогу з відразою, нервово ходить, намагається якось впоратися із нервовим збудженням – може щось випити тощо).

 

СЦЕНА 9

     На порозі з’являється силует чоловіка, дзеленчить дзвіночок, Галина схоплюється злякано, ніби її застали зненацька. Входить Марк, сторожко оглядає приміщення, втуплюється в господиню.

МАРК. Здрастуйте.

ГАЛИНА (недовірливо). Здрастуйте.

МАРК. Можна?

ГАЛИНА (трохи розм’якає).  Прошу проходьте. Вам пощастило – у нас сьогодні рекламна акція...

МАРК (пильно дивиться їй в очі). Так, мені здається сьогодні справді пощастило...

ГАЛИНА. Сьогодні відкриття кав’ярні й вам, як одному з перших відвідувачів належить безкоштовна кава. У нас багатий вибір. Подивитесь меню?...

МАРК. Я не це мав на увазі... (Пильно дивиться).

ГАЛИНА. А що?...

МАРК. Не здогадуєтесь?

ГАЛИНА. Ні... (Всміхається лукаво).

МАРК. Не те, що ви подумали...

ГАЛИНА. Я взагалі нічого не думала...

МАРК. Не може бути...

ГАЛИНА. Чому? Що тут неймовірного?

МАРК. Людина не може не думати. Тобто, може. Але для цього потрібна неймовірна концентрація, медитативні вправи, на це здатні одиниці серед індійських йогів... Сподіваюсь, ви не йог?

ГАЛИНА (всміхається). Ні, не йог, вірніше, не йогиха, чи не йожка, як правильно?

МАРК. Я так і думав, що ви не та, за кого себе видаєте...

ГАЛИНА. Ви говорите загадками...

МАРК. Навпаки, я намагаюсь їх розгадувати...

ГАЛИНА. Це радує... А то у мене таке враження, нібито тут всі полюбляють загадувати загадки...

МАРК. Ми говорили про вас...

ГАЛИНА. Можливо, я й не та, але я намагаюсь бути тою... То яку каву ви вибираєте? По-французьки, по-бразильськи, по-ірландськи... Є багатий вибір тістечок...

МАРК. А спиртні напої у вас є?

ГАЛИНА. Так, звичайно...  Ось меню...

МАРК. Так-так... А ліцензія на продаж у вас є?

ГАЛИНА. Є...

МАРК. Дивно...

ГАЛИНА. А ви що, з податкової? У мене всі документи в порядку...

МАРК. Ні... Хоча для вас було б краще, аби я був із податкової...

ГАЛИНА. Ви знову говорите загадками...

МАРК. Нічого, скоро ви все зрозумієте...

ГАЛИНА. Може, ви спершу виберете столик?

МАРК. Вам так хочеться мене засадити? Знаєте, а я теж умію це робити... (Лукаво). Розумієте мене?

ГАЛИНА (розгублено). Не дуже...

МАРК. Нічого, скоро зрозумієте... (Бачить запрошення на підлозі). А що це у вас тут валяється... Неприбрано...

ГАЛИНА (кидається піднімати). Це випадково випало... (Ховає). То що ви будете? Яку каву?

МАРК. Я не буду кави...

ГАЛИНА. Це безкоштовно...

МАРК. Тим більше... Безкоштовний лише сир у пастці на мишей.  Так що не наполягайте...

ГАЛИНА. Та хто на вас наполягає? Це просто рекламний сюрприз...

МАРК. Знаю я ваші рекламні штучки. Спершу все на шару, а потім лишаєшся без штанів...

ГАЛИНА (різко). Запевняю вас, що не маю ні найменшого бажання бачити вас без штанів.  

МАРК (всміхається). Це не те, що ви подумали...

ГАЛИНА. Я нічого не думала... Тобто, нічого такого, про що ви подумали...

МАРК. О, значить, таки подумали...

ГАЛИНА (сердито). Що ви будете? Або замовляйте, або... звільніть приміщення...

МАРК. Навіть так? А де ж ваше гасло: клієнт завжди правий?

ГАЛИНА. Якщо це клієнт, то він дає замовлення...

МАРК. Гаразд... Для початку 100 г коньяку... Якогось хорошого, на ваш вибір.

ГАЛИНА. Так, що ще?

МАРК. Поки що все... Там далі буде видно...

Він сідає, вона мовчки проходить до стійки і наливає чарку, відносить назад, ставить на стіл. Так само мовчки відходить до стійки і починає протирати і так чисті келихи. Він прискіпливо оглядає чарку з коньяком, дістає гумові рукавички, одягає їх, потім обережно бере за денце чарку, дивиться її на світло, ставить.

ГАЛИНА. Якщо вам не подобається чарка, я можу замінити…

МАРК. Ні-ні, все нормально… Ця чарочка мене навіть дуже влаштовує.

Марк дістає з портфельчика причандали для зняття відбитків пальців і починає знімати відбитки Галини з чарки. Потім дістає якусь теку, виймає з неї аркуш, порівнює. Задоволено посміхається. Вона спостерігає за цим впівока. Напруження сягає критичної межі. Він підводиться, бере один аркуш і йде до неї.

ГАЛИНА. Ви чогось ще хотіли?

МАРК. Так, (показує їй фото прикрас).  Вам знайомі ці речі?

ГАЛИНА. Мені?... Ні… А чому?... Це не моє…

МАРК. Саме не ваше. У тім то й річ… Так ви заперечуєте, що ви бачили ці речі?

ГАЛИНА. Ну, не так що стовідсотково, може десь бачила, але не звернула уваги…

МАРК. Але в руках не тримали?

ГАЛИНА. Ні. Оцього я точно не пам’ятаю…

МАРК. Занотуємо… У вас був шанс… Але ви його згаяли…

ГАЛИНА. Який ще шанс?

МАРК. На чистосерде зізнання…

ГАЛИНА. У чому? Я не маю жодного відношення до цих бирюльок...

МАРК. А ви знаєте, скільки ці „бирюльки”, як ви висловились, коштують? Хоча, напевно знаєте, інакше навіщо було їх красти…

ГАЛИНА. Що? Красти? Що ви собі дозволяєте? Як ви смієте?

МАРК. Смію, бо маю докази.

ГАЛИНА. Докази? Це повний абсурд.

МАРК. А тоді як ваші відбитки пальців опинилися на шкатулці з украденими прикрасами, а також на замку зламаного сейфа?

ГАЛИНА. Якого сейфа? Що ви верзете? Це неможливо…

МАРК. Дактилоскопія – дуже точна наука. Вона не обманює… Ось ваші відбитки пальців, а ось відбитки зняті з сейфа… (Дістає папірці і кладе перед нею). А ось фото зламаного сейфа, пізнаєте місцевість?

ГАЛИНА. Я нічого не пізнаю, я ніколи там не була, це все липа! (Скидає теку, і аркуші розсипаються на підлогу).

МАРК (збирає аркуші). Дарма ви так… Нерви лікувати треба. М’ята, ромашка, меліса… Не пробували?

ГАЛИНА. Це вам потрібно лікувати… голову. Хто ви такий, взагалі?

МАРК. І взагалі, і зокрема я детектив. Розслідую одне пограбування. Сліди привели мене до вас, я зробив перевірку – і ось, будь ласка – документальне підтвердження. Хоч би одягли рукавички – яка легковажність…

ГАЛИНА. Це все повний абсурд.

МАРК. Погляньте правді в очі. Відбитки – ваші. А ще й парфуми… (Він повів носом). Пачулі, чи не так?

ГАЛИНА. Так, то й що з того?

МАРК. Так же пахло на місці злочину…

ГАЛИНА. Це нічого не доводить… І де ж украдене? Чи ви збираєтесь мені підкинути?

МАРК. Прикраси ви вже, мабуть, реалізували, а гроші вклали в цю кав’ярню…

ГАЛИНА. Що?! Це мої власні гроші!

МАРК. І звідки ж вони взялися, скажіть на милість? Ви так багато заробляли?

ГАЛИНА. Це вас не стосується…

МАРК. Це стосується мого бідолашного клієнта, а отже й мене.

ГАЛИНА. Гаразд, я продала квартиру в столиці…

МАРК. І  ви гадаєте, вам хтось повірить? Людина продає квартиру в столиці, кидає роботу для того щоб зайнятися типу бізнесом в цій дірі? Не смішіть. Хто вам повірить? Це позбавлене будь-якої логіки і здорового глузду…

ГАЛИНА. Моя логіка вас не стосується.

МАРК. Натомість вона стосується суду і слідства.

ГАЛИНА. От слідство і розіб’є ваші підтасовані факти в пух і прах.

МАРК. Сумніваюсь. А у вас є алібі? Що ви робили позаминулого місяця 13-го числа?

ГАЛИНА. 13-го? А який це був день?

МАРК. П’ятниця.

ГАЛИНА. П’ятниця… Що ж було тоді… Боже, це було так давно… Я не пам’ятаю… Мабуть, була в інституті… А о котрій?

МАРК. Ха, так я вам і сказав, о котрій… Це таємниця слідства. Кажіть про весь день… Чи є у вас алібі на кожну хвилину?

ГАЛИНА. Боже, чому я маю вам щось доводити? Ви ж не з міліції? Я не зобов’язана вам відповідати…

МАРК. А ви дуже хочете, щоб я передав це в міліцію? Я можу…

ГАЛИНА. Ну давайте, чого ви чекаєте? Передавайте…

МАРК. У мене є інша пропозиція… Розійтися по-мирному.

ГАЛИНА. Прекрасна пропозиція… Тільки заплатіть за коньяк…

МАРК. За однієї умови. Ви платите мені 10 тисяч, а я не передаю матеріал клієнту.

ГАЛИНА. Овва… Це що, шантаж?

МАРК. Боже, які високопарні слова, з яких дешевих бульварних романів ви їх нахапалися? Це ділова угода. Бізнес. І не більше.

ГАЛИНА. Який же ви…

МАРК. Сподіваюсь, кандидат наук не буде опускатися до нецензурних виразів…

ГАЛИНА. А звідки ви знаєте?

МАРК. Я багато чого про вас знаю… Як бачите… Хочете поекспериментувати і перевірити, чи сприймуть в міліцію цю теку всерйоз? Гадаєте, не захочуть отримати справу на блюдечку? Наївна ви людина…

ГАЛИНА. Я не маю грошей…

МАРК. Ви маєте нерухомість… а може, у вас є інші варіанти… Я вас не жену… Подумайте… Все-таки, потрапити у в’язницю… 

ГАЛИНА. А ви знаєте, що є стаття за шантаж? І я теж можу вас посадити…

МАРК. Коли вийдете з тюрми? Боюсь, це буде не скоро… Подумайте… Я скоро прийду за відповіддю…

ГАЛИНА. Ви… ви…

МАРК. Я знаю, хто я… А от коньяк у вас, до речі, препоганючий… Підробка, чи що…

ГАЛИНА. Це ви самі… підробка. Ви що, шукаєте привід не платити?

МАРК. Та ні, що ви… От гроші… (висипає дріб’язок на підлогу). Перепрошую… (Починає збирати, вона теж збирає і рахує, він  схиляється до неї, майже інтимно). Знаєте, за що я більше люблю монетки, а не паперові гроші?

ГАЛИНА. І за що?

МАРК. На них добре залишаються відбитки пальців… Ось… (віддає їй зібране). Здачі не треба. До зустрічі…

Виходить, ляскаючи дверима. Дзвенить дзвіночок. Галина знеможено опускається. Розглядає папірець із відбитком і  власні пальці.

ГАЛИНА (бурмоче). Не може бути… не може… це абсурд…

 

СЦЕНА 10

Дзвоник знову дзвенить, входить Тінь, тримаючи в руках банку з фарбою.

ГАЛИНА. Ти повернулась? (Схоплюється і прямує до Тіні). Як добре, що ти повернулась, Тінь… Що це ти тримаєш?

ТІНЬ. Я дістала срібну фарбу…

ГАЛИНА. Срібну фарбу? Хіба я… А-а, так…

ТІНЬ. Вони бояться срібла…

ГАЛИНА. Хто вони?

ТІНЬ. Одержимі, ті, що в полоні… Їх треба звільнити… Душі… Тоді вернеться Дощ.

ГАЛИНА. Який дощ?

ТІНЬ. Той самий Дощ.  Він завжди вертається…

ГАЛИНА. І що з ним робити?

ТІНЬ. Парасолька. Потрібна парасолька. Ви казали…

ГАЛИНА. А, так, я обіцяла виділити парасольку.

ТІНЬ. Потрібно її пофарбувати…

ГАЛИНА. Зрозуміло… Тобто, не зовсім, але все одно. Став її сюди. Я починаю вірити, що тут не все чисто… Або я збагну, що тут відбувається… або збожеволію…

Виносить парасольку, розстеляє газети, кладе на них парасольку. Дивиться на двері.

ТІНЬ. А тут зручно?

ГАЛИНА. А ми зараз замкнемо... Буцімто у нас обід. Або... Технічна перерва...

Замикає двері. Повертається до стійки. Тінь розташовує парасольку.

ГАЛИНА. А що ми потім будемо робити з цією парасолькою?

ТІНЬ. Підемо до них...

ГАЛИНА. А де ж ми їх будемо шукати, цих одержимих?..

ТІНЬ (знизує плечима). Вони всюдисущі.

ГАЛИНА. Сущі то всюди, але десь же вони живуть?..  Стривай... (Шукає запрошення, натикається на нього).  Ось... Запрошення. Марта Війт запрошує на день своєї смерті... Четверта година... Тут на двох. Слухай, Тінь, підеш зі мною, га? Ходімо. Мені з тобою буде якось легше. Я хочу вивести їх на чисту воду...

ТІНЬ. Тут немає чистої води... Для цього потрібен дощ...

ГАЛИНА. Нічого ми знайдемо чисту воду... Куди він від нас подінеться, той дощ?

ТІНЬ. І ми візьмемо з собою срібну парасольку?

ГАЛИНА. Візьмемо, якщо так треба, то візьмемо...

ТІНЬ. Піду.

ГАЛИНА. А ти покажеш мені дорогу, бо я ще в ваших вулицях не розбираюсь...

ТІНЬ. Зорі покажуть нам дорогу.

ГАЛИНА. Та які зорі – світло надворі.

ТІНЬ. Я їх відчуваю...

ГАЛИНА. А-а, ясно... Тоді закриємось і давай фарбувати нашу парасольку. Гадаю, до четвертої встигнемо... Не знаєш, ця фарба швидко сохне?

ТІНЬ. Тут усе швидко сохне... Тут пустеля...

ГАЛИНА. Чудово... Тоді встигнемо. Зараз я пошукаю пензлі – тут мали лишитися після ремонту...

Галина і Тінь починають фарбувати парасольку. Затемнення.

 

КАРТИНА 3

СЦЕНА 11

Помешкання Марти і Марка. Марта приміряє весільну сукню. Вона біла, але строга, не надто пишна. З’являється Марк спостерігає за нею, потім починає аплодувати. Марта різко повертається.

МАРК. Браво...

МАРТА. Ти чого? Я дарма вдягнула? Мені не личить?

МАРК. Чому? Навіть дуже...

МАРТА. А навіщо це? 

МАРК. Що ти нарешті зважилась... Переступила через умовності, начхала на забобони...

МАРТА. Я вже давно переступила через усе... І на все начхала...

МАРК. Тільки не впадай в меланхолію... Скоро гості...

МАРТА. Господи, як вони мене дістали...

МАРК. Та невже? Що це з тобою? Мені здавалося, Андрій тобі подобається... Ти так загравала...

МАРТА. Це тільки здалося...

МАРК. Хіба?... За ним усі жінки сохнуть...

МАРТА (марно намагається впоратися із застібкою, все більше дратуючись). Тут усі сохнуть – чоловіки, жінки, геть усі поспіль... І не за ним, а просто так... Он я уже давно засохла... Допоможи застебнути...

МАРК (застібає і цілує в шию). Я навіть трохи ревнував...

МАРТА (різко відсторонюється). Ти ревнував? Не сміши... Хіба ти можеш ревнувати?... Тобі завжди було однаково...

МАРК. Неоднаково, і ти це знаєш...

МАРТА. Тобі все однаково, на все начхати, крім цієї клятої гри...

МАРК. Клятої? Ти що? Хіба ти в неї не граєш? І доволі успішно... До речі, як успіхи? Тобі вдалося її розіграти?

МАРТА. Здається...

МАРК. Ти віддала їй запрошення?

МАРТА. Віддала...

МАРК. І як думаєш, вона прийде сьогодні?

МАРТА. Не знаю, я не певна...

МАРК. У мене все тіп-топ. Налякалася по-справжньому...  Я й не сподівався... Мабуть, уже була доведена до краю... Тобто, вона заперечувала, але в очах був страх... Ти чуєш?

МАРТА. Чую... Мені все одно... Мені жаль її... Я більше не хочу грати...

МАРК. Не хочеш? Приїхали... Хіба не ти казала, що це єдине, що справді вдихає життя, хвилює кров? Це не твої слова?

МАРТА. Можливо, не пам’ятаю...

МАРК. Зате я пам’ятаю дуже добре.

МАРТА. В кожному разі я більше не хочу грати. Мені все набридло...

МАРК. Ти хочеш вийти з гри? Це не за правилами...

МАРТА. Мені однаково...

МАРК. Ти просто зробила дурну ставку і тепер бачиш, що програєш... Вона не залишиться... А ти страх як не любиш програвати...

МАРТА. Якраз я думаю – вона залишиться... Але я все одно не хочу грати...

МАРК. Тобі доведеться дограти...

МАРТА. А якщо ні, то що? Що ти зробиш? Що?

МАРК. Я ще не знаю, але...

МАРТА. Кинеш мене?

МАРК. Я ніколи тебе не кину... Я люблю тебе... Але я перестав тебе розуміти...

У двері різко лунає дзвінок.. Обоє завмирають.

МАРК. Ну що, хто це, Андрій чи П’єро?

МАРТА. Обоє.

МАРК. Так ти виходиш із гри?

Дзвоник лунає знову.

МАРТА. Я дограю. Іди відчиняй. Я зараз повернуся...

Марта виходить за сцену. Марк відчиняє двері – на порозі Андрій і П’єро.

МАРК. Прошу-прошу, проходьте... Ви сьогодні в синхрон?

П’ЄРО. Чисто випадково...

Чоловіки ручкаються і проходять всередину.

МАРК. Уявляєте, Марта зрозуміла за дзвоником, що ви прийшли удвох...

АНДРІЙ. Потрясаюче... Як це їй вдається?

МАРК. Поняття не маю... Шалена інтуїція.

П’ЄРО. А де сама Марта?

МАРК. Наводить останні штрихи...

П’ЄРО. Ясно... Як успіхи? Тобі вдалося?

МАРК. По-моєму, цілком... А у вас?

П’ЄРО. Я дав їй подумати... Пропозиція її приголомшила, вона іншої породи. Тотально іншої. Розумієш? Сильна жінка... Так що, перемога легкою не буде...

МАРК. Тим цікавіше грати... А ти як, Андрію?

АНДРІЙ. Важко сказати... Цікава жінка... Непроста...

П’ЄРО. Оце точно.

АНДРІЙ. По-перше, вона справді знається на історії, я ледь не „лопухнувся”, а якщо відверто, то й „лопухнувся”...

П’ЄРО. Вона ж кандидат наук...

МАРК. Нарешті у тебе знайшовся достойний противник...

АНДРІЙ. Не в тім річ. Вона непередбачувана. Моя мотивація виявилась слабенькою.

П’ЄРО. І що, вона відмовилась?

АНДРІЙ. У неї виникла своя пропозиція... Вгадайте, яка?

П’ЄРО. Гроші?

АНДРІЙ. Холодно.

МАРК. Я пас...

АНДРІЙ. Убивство.

П’ЄРО. Овва... Кривава помста?

АНДРІЙ. Приблизно.

МАРК. Той самий чоловік?

АНДРІЙ. Ні, та сама жінка... Його вона, мабуть, ще любить. Не втрачає надії...

П’ЄРО. Ти так заздрісно кажеш...

МАРК. Ну, невже запав? Розколюйся...

АНДРІЙ. Та ну, просто цікава жінка...

П’ЄРО. І фігурка нічого так... Запав-запав, це ж видно неозброєним оком.   

МАРК. А як вона?

АНДРІЙ. Після моєї пропозиції – я для неї порожній номер. Вар’ят і жінконенависник.

П’ЄРО. Не дрейф... Коли це ти пасував перед жінками?

МАРК. (іронічно). От уб’єш для неї пару-трійку дівчат, і вона тебе заповажає...

З’являється Марта у весільній сукні і прикрасі, яку напередодні подарував Андрій. Прикраса виглядає дивно в такому поєднанні.

П’ЄРО. Марточко, ти просто божественна! Не знаю що хвалити – красу чи талант?

МАРТА. Можна оптом... Буде дешевше... А хто кого збирається вбивати?

П’ЄРО. Поки що нікого. Андрію це невигідно. Якщо прибрати суперницю, його пасія може повернутися до колишнього коханого...

АНДРІЙ. Та яка пасія... Такого вже нагородили...

МАРК. Здається, Андрій закохався...

МАРТА. Це щось новеньке... Невже в цю чужинку?

АНДРІЙ. Та не слухай ти - це вони „вистібуються”.

МАРТА. Диму без вогню не буває, сам знаєш...

П’ЄРО. До речі, так а вона буде сьогодні чи ні? Марто, ти віддала запрошення?

МАРТА. Віддала, тільки я не певна, чи вона буде...

П’ЄРО. Ну то будемо розважатися помаленьку. Нам і так непогано...

МАРК. До речі, я зараз принесу своє фірмове Токайське 38-го року...

АНДРІЙ. Ти ж казав 48-го...

МАРК. Те ми вже випили... Сьогодні з іншої партії... Чекайте – я миттю...

Лунає дзвінок у двері. Всі завмирають.

 

СЦЕНА 12

П’ЄРО (пошепки). Це вона?

МАРТА. (Так само). Мабуть... То що, сценарій лишається той самий?

АНДРІЙ. Зорієнтуємось по ходу...

Марта переглядається з Марком і йде відчиняти. Входять Галина і Тінь з розкритою срібною парасолькою.

ГАЛИНА. Здрастуйте, це ми... можна?

МАРТА. Прошу, проходьте...

ГАЛИНА (розгублено озирається). Ви всі тут?... (Тіні тихо). Тсс... Вони змовилися...

ТІНЬ (теж тихо). Звичайно.

МАРТА. Це чудово, що ви згодились прийняти наше запрошення...

Галина з Тінню намагаються просунути парасольку, але їм це не дуже вдається.

ГАЛИНА. Перепрошую... (Тицяє парасольку іншим боком).

МАРТА. Може, ви її спершу складете?

ГАЛИНА. Я б із задоволенням... Але після того, як її пофарбували, вона чомусь не складається...

МАРТА. Може, я спробую?

ГАЛИНА. Будь ласка...

Марта намагається скласти, також безуспішно.

МАРТА (до чоловічої половини гостей). Ну що ви там стали, як...  Бачите, у нас аварія... Допоможіть чи що...

Чоловіки кинулися до дверей як по команді і стали разом складати, докладаючи титанічних зусиль...А Галина марно намагалася врятувати парасольку від остаточного зламу, а їх самих – від фарби.

МАРК. На себе тягни...

П’ЄРО. Та не так...

ГАЛИНА. Обережно, пофарбовано!...

АНДРІЙ (дивиться на вимазану руку, Галині). Пізно... (Марку). Відійди, ти заважаєш...

МАРК. А сам...

ГАЛИНА. Тільки не зламайте!

АНДРІЙ. Еврика! А ну відійдіть...

Андрій обережно береться за ручку парасольки і вносить її у двері боком, а тоді церемоніально підносить Галині. Вона всміхається... Всі аплодують. Непомітно для всіх входить Тінь і стає біля дверей у тіні.

МАРТА. Браво!

ГАЛИНА. Дякую... Перепрошую, я не хотіла завдати стільки клопоту...

МАРТА. Знайомтеся, панове, це Галина... Вона люб’язно погодилася приєднатися до нашого товариства... Будемо святкувати разом... А це Марк, П’єро..

П’ЄРО. Взагалі-то Петро, але всі друзі називають так...

МАРТА. Андрій...

ГАЛИНА. Ми вже, здається, знайомі... (Оглядає всіх). То ви всі – одна компанія?

МАРТА. Можна сказати і так...

ГАЛИНА. Тоді зрозуміло... (Повертається до дівчини в кутку).  А це Тінь... Її так звати – Тінь... Вона зі мною. Ви ж казали, що запрошення на двох... Тому я запросила...

МАРТА. Все в порядку... Проходьте, почувайтеся як вдома...

Галина входить, оглядається, ставить парасольку. Тінь, озираючись, проходить і стає в інший куток.

П’ЄРО. Перепрошую, а навіщо ви брали парасольку? Хіба збирається дощ?

Всі, крім Галини і Тіні, починають сміятися, як від веселого жарту.

ГАЛИНА. Ні... це про всяк випадок... А що тут такого смішного?

МАРК. Відразу помітно, що ви здалеку... В нашому місті уже забули, що таке дощ...

П’ЄРО. Справді, у нас дуже посушливо... Ви ж у нас недавно. Вам подобається в нашому місті?

ГАЛИНА. Так, дуже славно, хоча я й люблю дощ...

Андрій спостерігає за нею, але мовчить. Галина уникає його погляду.

МАРК. Навіть кав’ярню так назвали – „Під парасолькою”...

ГАЛИНА. Парасолька може ховати не лише від дощу, а й від сонця... До речі, в перекладі з французької „парасоль” – це саме від сонця...

П’ЄРО. Та все ж таки, парасолька асоціюється зі зливою...

МАРК. То у вас як у тому пасажі про рушницю: якщо в першому акті висить рушниця, то в останньому вона має вистрілити?

ГАЛИНА. Ви цілу концепцію підвели... Все простіше...

П’ЄРО. До речі, я вибруднився в срібний колір... Ви що, пофарбували її оце щойно?

ГАЛИНА. Так...

МАРК. Помилуйте, навіщо?

ГАЛИНА. Це запропонувала Тінь, а мені сподобалось... Чом би й ні. Це оригінально...

МАРТА. Так, ви вже замучили бідолашну дівчину питаннями... Я її у вас забираю... Є таке поняття „хочеться” – для жінки це зрозуміло... Галино, ти не хочеш мені трохи допомогти – принести келихи?

ГАЛИНА. Так, звичайно... А Тінь, може...?

МАРТА. Ходімо всі разом.

 Галина робить запрошувальний знак Тіні. Жінки виходять (це якесь видне приміщення – наприклад, авансцена, або за ширмою – воно освітлюється, все інше – в тіні, тут висить колекція білих суконь).

ГАЛИНА. У вас дуже гарна сукня...  Це ви самі?

МАРТА. Так, це із моєї колекції. Тієї самої. Та це не краща... Ось дивіться... (Показує вбрання).

ГАЛИНА (розглядає, Тінь теж підходить і проводить рукою по  сукні). Яке чудо...

МАРТА. Мої мертвонароджені діти...

ГАЛИНА. Чому мертвонароджені?

МАРТА. Їх ніхто не купує...

ГАЛИНА. Вони просто чекають свого часу...

МАРТА. У нас ніхто не одружується...   

ГАЛИНА. Чому?

МАРТА. Не знаю... Пустеля... (Схоплюється). Послухайте, виберіть щось для себе, на свій смак... Я хочу зробити вам подарунок...

ГАЛИНА. О ні, це дуже дорогий подарунок, я не можу його прийняти...

МАРТА. Від цього не можна відмовлятися... Це як остання воля... На прощання...

ГАЛИНА.  Якщо ви хочете, я куплю у вас згодом... Коли буде потреба...

МАРТА. Я так відчуваю, що у вас скоро буде потреба... У тебе... Ось побачиш... Але це подарунок, я так хочу, не ображай мене...

ТІНЬ (розглядає сукні). Можна, я візьму це?

МАРТА (здивована). Так, бери...

ТІНЬ. Я приміряю...

МАРТА. Звичайно – он там є дзеркало... Ну, Галю, вибирай...

ГАЛИНА. Тоді я візьму це... (Показує на іншу сукню).

Жінки починають перевдягатися. Світло у них гасне, натомість запалюється світло у чоловіків.

МАРК. І чого це вони так довго?

П’ЄРО. Жінки, що ти хочеш... Коли вони збираються разом, то починається ля-ля-ля-ля... безупинно, їхня жіноча сутність виростає у математичній прогресії. (До  Марка, тихо). До речі, яку ти назвав їй суму?

МАРК. (Теж тихо). Десять тисяч, а що?

П’ЄРО. Я теж. Мабуть, це виглядало підозріло, ніби ми змовились...

МАРК. Ну й що з того? Важливо, чи піддасться вона на провокацію...

Андрій демонстративно відвернувся й дивиться у вікно.

П’ЄРО. Андрію, а ти чого як у воду опущений?

АНДРІЙ. Яка там в біса вода у нашій пустелі...

П’ЄРО. От і я про те саме... Ти що і правда запав на неї?

АНДРІЙ. Вона навіть не дивиться в мій бік...

МАРК. Та це ж вірний знак, що ти їй не байдужий... Серйозно... Головне, не пасуй...

На порозі з’являються три жінки у весільних вбраннях, з келихами і закусками на тацях. Андрій приємно вражений. Галина це помічає. Марта дуже бліда, з пляшкою „Токайського”.

П’ЄРО. Супер. Марто, ти неперевершена модельєрша...

МАРТА. Була... Я вирішила зав’язати... Все. Фініта ля комедіа. Марку, відкоркуєш пляшку?

МАРК. Уан момент.

Всі збираються довкола столу – стоячи,  „а ля фуршет”.  Марк підхоплює пляшку, жінки роздають келихи, ставлять страви, Марк відкорковує, чоловіки підставляють келихи, ллється вино, веселий шум. Андрій намагається триматися поблизу Галини, але вона відходить від нього. Тінь непомітно прослизає до келиха Марти і щось кидає (сипле) в нього. Вона робить це як роблять щось таємне. Ніхто не звертає на це уваги. Але публіка може помітити.

П’ЄРО (Галині). Вам наливати?

ГАЛИНА. Трішечки...

П’ЄРО (тихо). Я не хочу вас квапити, та не можу втриматись, щоб не нагадати... Ви ще напевно, не встигли подумати?...

ГАЛИНА. Чому? Встигла...

П’ЄРО. Можу собі уявити це рішення...

ГАЛИНА. Навряд... Знаєте, я подумала, це цікаво – спробувати трохи пожити так, ніби твоє тіло – не твоє тіло, а чиєсь, пожити ніби без тіла... А гроші можете передати он тому панові... Ви ж із ним домовлялись, чи не так?

П’ЄРО. Я домовлявся? Про що?

ГАЛИНА. То вже ваші справи – як і про що... Але передача грошей – тільки в моїй присутності...

Галина відходить в інший бік. П’єро лишається стояти замислений.Марк дивиться на нього запитально. Він знизує плечима. Марк посувається до Галини.

МАРК. Вам якої канапки покласти?

ГАЛИНА. Дякую, я поки не хочу...

МАРК. Обережно, бо захмелієте...

ГАЛИНА. А може, я цього хочу?... А ви що, з канапок теж знімаєте відбитки пальців?

МАРК. З канапок – ні... (Тихо). То як, ви ще не дістали гроші?

ГАЛИНА. Майже дістала... Тільки у мене прохання. Таємне... Відійдемо? (Беруть келихи і усамітнюються). Після того, як я з вами розрахуюсь, можете скласти таке ж  липове досьє на отого пана (показує на П’єро).

МАРК. І в чому ж буде його злочин?

ГАЛИНА. У згвалтуванні...

МАРК. Потрібні докази.

ГАЛИНА. Докази будуть. А гроші ми поділимо 50 на 50. Як вам така пропозиція?

МАРК. Я подумаю...

ГАЛИНА. Думайте...  

Відходить на інший кінець столу. П’єро питально дивиться на Марка, той закатує очі вгору. До Галини підходить Андрій.

АНДРІЙ. Чому ви мене уникаєте?

ГАЛИНА. Я? Хіба?... До того ж, я так зрозуміла, що жіноче товариство вам неприємне... Вас цікавлять тільки діти... 

АНДРІЙ. Можна вас на хвилинку. (Відводить убік). Я хотів перепросити... Здається, я наговорив вам дурниць...  Образив...

ГАЛИНА. Та ні, ви говорили доволі коректно, по-діловому...

АНДРІЙ. Забудьте це все, давайте почнемо наше знайомство спочатку...

ГАЛИНА. А ви що, відмовляєтесь від своєї пропозиції?

АНДРІЙ. Я розумію, що виглядав абсурдно...

ГАЛИНА. Зовсім ні...

АНДРІЙ. Ви кажете це із ввічливості...

ГАЛИНА. Зовсім не із ввічливості... Я хотіла пристати на вашу пропозицію...

АНДРІЙ. Що?!

ГАЛИНА. Ну так, я хотіла погодитись... Але за однієї умови...

АНДРІЙ. Когось убити? Здається, я не здатен на це...

ГАЛИНА. Ні. Я хочу, щоб ви стали моїм коханцем. На це ви здатні?

Пауза. Андрій приголомшено дивиться на неї. Всі мимоволі спостерігають за ними.

АНДРІЙ. А, зрозумів. Ви жартуєте?

ГАЛИНА. Ні...  Я не бачу тут нічого смішного... То як?

АНДРІЙ. Ви мене здивували... Навіть приголомшили.

ГАЛИНА. Взаємно. Ви мене теж здивували.

АНДРІЙ. То вже може не городити город, а просто одружитися?

ГАЛИНА. Це пропозиція?

АНДРІЙ. Ловите на слові?

ГАЛИНА. Я нікого не ловлю, ви самі це сказали... Чи знову хочете відмовитись?

АНДРІЙ. Я цього не казав...

ГАЛИНА. Тоді я подумаю...

Галина відходить. Андрій дивиться їй навздогін. Марта стає на якесь узвишшя.

МАРТА (голосно). Панове, я прошу уваги. Я рада, що всім весело. Та чи не час уже згадати, чому ми всі сьогодні зібралися?...

П’ЄРО. Щоб привітати нашу прекрасну Марту зі святом....

МАРТА. Так, сьогодні свято – день моєї смерті.

ГАЛИНА (Андрію, тихо, злякано). Це що, всерйоз?

Андрій робить їй знак, прикладаючи палець до губів – „тихо”, всміхається, буцімто це жарт.

МАРТА. Ви знаєте, що серед нас є видатний спеціаліст, головний церемоніймейстер і майстер поховальних справ – наш дорогий П’єро. Перше слово тобі...

Оплески, П’єро виходить в центр.

П’ЄРО. Дорогі колеги. Люба Марто, ти знаєш, як ми всі тебе шануємо і любимо, який незабутній слід ти залишила в наших серцях. І тому в цей день, такий важливий для тебе, я хочу побажати тобі легкого шляху у неземний світ. Щоб потойбіч життя тебе зустріли гарячі обійми рідних і близьких, які вже встигли покинути нас і відійти до іншого світу. Я хочу побажати тобі, щоб на тому світі, позбавленому тілесної оболонки і відповідно тілесних мук, ти відчувала задоволення і радість єднання із усім сущим. А зі свого боку я зроблю все можливе і навіть неможливе, щоб твій відхід  був врочистим і строгим, одне слово, пам’ятним для всіх нас, хто знав і любив тебе. Тому я відразу можу показати зразки нашої продукції, щоб ти вибрала на свій смак – вінки і таке інше... (Як фокусник дістає альбом із зразками).

АНДРІЙ. Слухай, ну  ти прямо, як рекламний агент... Так не годиться...

П’ЄРО. Гаразд-гаразд, тоді головний сюрприз – ескіз пам’ятника...

МАРТА. Як, уже? Так швидко?

П’ЄРО. Ображаєш. Я готувався заздалегідь... (Показує ексіз). Ну, як вам?

МАРТА. Не дуже схоже, але гарно...

П’ЄРО. Це ж витвір мистецтва, а не фотокопія...

МАРК. Так, я не зрозумів, а де тут тост? Пити будемо чи як?

П’ЄРО (піднімає келиха). Марто, за тебе! Земля тобі пухом...

Всі випивають, крім Марти. Галина спостерігає за нею. Марта поставила келих і ледь похитнулася.

МАРК. Марто, що таке?

МАРТА. Ні-ні, нічого, щось голова обертом... Це, певно, задуха...

МАРК. Відчинити ще вікно?...

МАРТА. Спробуй, але боюся, не допоможе...

Марк іде відчиняти вікно.

ГАЛИНА. Така задуха, ніби перед дощем...

АНДРІЙ. Ти так любиш дощ?

ГАЛИНА. Дуже...

МАРК (повертається, до всіх). Панове, я хочу приєднатися до чудового тосту П’єро і побажати Марті, щоб на тому світі здійснилися всі її мрії, які з якихось причин не здійснилися тут. І ще зі свого боку додати, що докладу всіх зусиль, щоб відхід Марти справді став подією не тільки в нашому місті, а й далеко за його межами. Щоб усі мас-медіа тільки про те й говорили – на перших шпальтах, перших каналах – всюди... Громадський резонанс я гарантую...

МАРТА. Дякую, Марку. Сподіваюсь, ти теж мене не забудеш... Мені важливо тільки те, щоб ти мене не забув...

МАРК. Я - ніколи.  За тебе, Марто. Довга пам’ять тобі, Марто...

Марк починає співати, а П’єро з Андрієм підхоплюють – „Довгії літа” тільки замість „літа” співають „пам’ять”. Потім аплодують, випивають. Марта знову відставляє келиха. Марк і Марта на авансцені.

МАРК (тихо). Що з тобою? Чому ти не п’єш?

МАРТА. Я почуваюсь дуже зле. Мені страшно, Марку.

МАРК. Мені це не подобається. Може, припинимо це все і спровадимо гостей, а ти приляжеш, відпочинеш?

МАРТА. Ні-ні... Я відбуду до кінця... Але це востаннє, чуєш?

МАРК. Як хочеш, я тебе не силував...

МАРТА. Я знаю... Марку, ти мене любиш?

МАРК. Люблю... Чому ти питаєш?

МАРТА. Просто так... Захотілося почути...

До центру виходить Андрій.

АНДРІЙ. Прошу хвилинку уваги, панове. Я хочу приєднатися до побажань своїх попередників. І зі свого боку побажати, щоб слава про тебе довго жила серед людей і діло твоє, те, що робить жінок ще гарнішими і щасливішими, продовжувалося у віках. Бо як вічна краса, так і вічне людське прагнення до вдосконалення.

МАРК. Ну ти загнув...

П’ЄРО. Не збивай людину...

АНДРІЙ. І ще  я хочу повідомити, що невдовзі в нашому музеї  з’явиться нове поповнення – експозиція, присвячена життю і творчості пані Марти Війт, вельмишановної громадянки нашого міста. Тут же буде експоновано не лише деякі особисті речі, а й колекція весільного вбрання.

МАРК. Ура! Гіп-гіп, ура, віват, Марто!

МАРТА. Дякую тобі, Андрію, за турботу... Але я не хочу, щоб мої сукні пилилися в музеї. Я хочу, щоб їх носили люди... Мої друзі, бо всі, хто хоч трішки шанує мої скромні творіння – це мої друзі... І я б хотіла випити за тих, хто тут зібрався, хто прийшов вшанувати пам’ять – за моїх друзів. Я сподіваюсь, коли мене не стане на цій землі, ви ще не раз зберетесь пом’янути мене. І я хочу побажати вам тільки одного – щоб із моїм відходом у вашому житті бодай трішечки щось змінилося. І щоб нарешті пішов дощ.

 

СЦЕНА 13

Всі п’ють. Марта випиває свого келиха, зітхає і падає на землю. Пауза. Всі аплодують.

АНДРІЙ (Галині). Це все не по-справжньому.

ГАЛИНА. Я зрозуміла...

Аплодисменти вщухають. Пауза.

П’ЄРО. Марто, вставай, пауза затягнулася...

АНДРІЙ. Марточко, ти була така органічна...

МАРК. Марто...

Галина кидається до Марти, опускається.

П’ЄРО. Не бійся, вона зараз встане.

Вони ідуть довкола них по колу. А Тінь в цей час повільно задкує до дверей і щезає в них.

АНДРІЙ. Це такий ритуал. Все буде в порядку.

П’ЄРО. У нас ніхто не вмирає.

АНДРІЙ. І ніхто не народжується.

МАРК. І ніхто не одружується.

П’ЄРО. І нічого не змінюється.

МАРК. А все, що відбувається – це міражі...

АНДРІЙ. Або віртуальна реальність...

П’ЄРО. Гра уяви... Ми просто граємо...

МАРК. Так цікавіше жити...

Галина схиляється над Мартою, слухає  пульс, відпускає – рука безвільно падає. Галина підводиться.

ГАЛИНА. Вона не дихає...

Тиша. Пауза.

МАРК. Не може бути.

ГАЛИНА. Пульсу немає.

МАРК (кидається до Марти, піднімає, трясе). Марто, Марточко, прокинься, не жартуй так, чуєш? Що з тобою... Марто!

АНДРІЙ (підходить до келиха, який випав з її руки і нюхає). Це отрута, її отруїли.

МАРК (до П’єро). Це ти! Ти її отруїв! Сволота! (Трясе його).

П’ЄРО. Ти що, божевільний?

МАРК. Ти! Заради свого клятого цвинтаря! Ти!

П’ЄРО. Ти сказився! Забери руки!

АНДРІЙ (Розборонює їх). Марку, що ти робиш! Він не міг цього зробити... Візьми себе в руки!

ГАЛИНА. Покличте лікаря!

АНДРІЙ. П’єро, ти ж був лікарем...

П’ЄРО (виривається). Так він же не дає й підступитись. Тримай його.

АНДРІЙ. Марку, хай він подивиться...

Петро схиляється над нею, оглядає, всі завмирають. Він підводиться.

П’ЄРО. Вона мертва.

АНДРІЙ. Це просто була частина гри... Як же так? Може викликати швидку?

МАРК. Марточко...

ГАЛИНА. Вона казала, що хотіла покінчити життя самогубством...

МАРК. Цього не може бути! Чуєте? Не може! Всі залишаються на місцях. Я буду робити обшук! Я знайду, хто це зробив!

АНДРІЙ. Ти що, Марку? Ми не могли цього зробити. Навіщо?

МАРК. Вона не могла, не могла сама...

ГАЛИНА. А де Тінь?

МАРК. Що?

ГАЛИНА. Тінь, вона була тут, куди вона зникла?

Всі кидаються шукати Тінь. Її ніде немає.

АНДРІЙ. Вона втекла. Гадаєш, це вона?

Вони кидаються до дверей, прочиняють їх.

ГАЛИНА. Тут сліди.

МАРК. Які сліди?

ГАЛИНА. Її сліди. Вологі сліди. Бачите?

АНДРІЙ. Звідки тут волога? У нас не буває калюж...

П’ЄРО. Дивіться, сліди уриваються...

МАРК. Куди ж вони поділася – полетіла в небо?

ГАЛИНА. Вона казала – у дощу немає душі, дощу потрібна жива душа, щоб народитися...

В цей момент чути сильний грім. З’являються перші краплі, які швидко перетворюються у зливу. Всі тікають назад у дім, кидаються до парасольки. Дощ проникає в кімнату. Всі збираються в центрі під великою срібною парасолькою.

ГАЛИНА. Андрію, я подумала і вирішила – я згодна.

АНДРІЙ. Що згодна?

ГАЛИНА. Одружитися.

АНДРІЙ. І якщо народиться дівчинка, ми назвемо її  Марта.

ГАЛИНА. А якщо хлопчик?

П’ЄРО. Як вам ця парасолька?

МАРК. Можна сказати, що вона таки вистрелила...

Затемнення сцени, шум страшної зливи. Освітлені лише четверо людей під однією великою срібною парасолькою. Повне затемнення.

ЗАВІСА

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now