Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Олександр Вітер

viter72@i.ua

ЛАБІРИНТ

ДІЙОВІ ОСОБИ

Антонович – 67років, колишній вчитель

Паскаль - 35років, французький журналіст

Михась – 20 років, студент

Ксюша – 24 роки, повія

Сергій – 27 років, молодший лейтенант міліції

Дія відбувається наприкінці лютого 2014 року в Києві, поблизу Майдану

КАРТИНА 1

Фургон автозак. На підлозі знесилено лежить добряче побитий АНТОНОВИЧ. Він час від часу піднімає голову, прислухаючись до того, що відбувається назовні. Здалеку чути постріли, звуки розривів гранат.

АНТОНОВИЧ. Господи… Господи, за що нам усе це?.. Ой!.... Що?.. Наче автомати…Чи здалось?…  Біс його розбереш… Звірі… справжні звірі … Заради чого? Заради кого?... Тепер замовкли… Що ж воно буде? Мене точно посадять тепер. Хоча, може, і не посадять. Кому я потрібен? Заведуть  за найближчий ріг і прощавай, Ігор Антонович – колишній вчитель історії… Ох!.. А добряче вони приклались. Ребра наче цілі. А от із зубами… Правда нащо вони мені тепер? Тут мені їсти не дадуть точно, а на тому світі… Скоріше б уже… Поїхали чи хоч прийшли… Вже немає сил чекати…

Несподівано двері до автозаку відкриваються, і всередину вкидають ПАСКАЛЯ

ПАСКАЛЬ. Il ne faut pas! (Не треба!)… Ne faites pas ca! (Не робіть цього!)

Двері автозака закриваються.

ПАСКАЛЬ. Où suis-je? (Де я?)

АНТОНОВИЧ. Моє вітаннячко. Бачу до нас поповнення. Та й ще й іноземне. Вітаю в нашому тимчасовому помешканні. Я – Антонович? А ти?

ПАСКАЛЬ. Quoi? (Що?)

АНТОНОВИЧ. Блін, француз? Наче. А я з французької лише пару слів та й ті з кулінарії. Спробуємо англійською. Ай ем Антонович…

ПАСКАЛЬ (радісно). Паскаль. I’m Pascal. Do you speak English?

АНТОНОВИЧ. Ноу спік. Ноу ендестенд. Пам’ять уже не та. Кажи вже франсе.  

ПАСКАЛЬ. Je m'appelle Pascal. C'est une terrible méprise! (Це жахлива помилка)…

АНТОНОВИЧ. Тихо, тихо. Я все одно нічого не розумію. Ні. Ну дещо зрозумів. Тебе наче Паскаль звуть. Так?

ПАСКАЛЬ. Оui. Et vous Ан-тьо-но вич?

АНТОНОВИЧ. Ось і познайомились…Блін, як ребра болять… Тихо! (прислухається) … Наче знову почали…

ПАСКАЛЬ. Qu'est-ce que c'est? (Що це?) (показує на стіну)

АНТОНОВИЧ. Ля герр! Чув таке слово? Революція!

ПАСКАЛЬ. La revolution?  En Ukraine?

АНТОНОВИЧ. А ти, любий мій де? В Україні. А ти взагалі хто? Журналіст?

ПАСКАЛЬ. Journaliste! Journaliste! Pas politique. Je travaille dans une revue de mode contemporaine. (Я працюю в журналі сучасної моди).

АНТОНОВИЧ. Не розумію.

ПАСКАЛЬ. Journaliste… Писать… Луі Віттон, Крістіан Діор…

АНТОНОВИЧ. А! Зрозуміло, зрозуміло. І ти вирішив описати майданівську моду? Це ти правильно зробив. Тут у нас така мода, що тільки ховайся. Особливо балаклави в моді. І чорні тобі. І зелені. І сині. Від кращих українських модельєрів.

ПАСКАЛЬ. Je ne comprends pas (Не розумію).

АНТОНОВИЧ. Нічого ти не розумієш, як я бачу. Що з тебе візьмеш. Це тобі не про дефіле писати. Буде нам з тобою скоро дефіле. За найближчий ріг. І куля за останньою модою.

ПАСКАЛЬ. Qu'est-ce que vous racontez? (Що ви говорите?)

АНТОНОВИЧ (кладе Паскалю руку на плече). Заспокойся, любий! Може воно так і краще. Коли не розумієш нічого – воно наче і не так страшно. Нічого, нічого. Тепер уже недовго чекати.

ПАСКАЛЬ. Il y a la guerre? (Там війна?)

АНТОНОВИЧ. Війна, Паскалю. Справжня. Тут тобі не Голівуд!

ПАСКАЛЬ. Ноу Голівуд! Je suis un paisible journaliste! (Я мирний журналіст!) Qu'est-ce qui se passe ici? (Що тут відбувається?)

АНТОНОВИЧ. Стоп! Не кричи! Все одно ніхто нас за пострілами не почує. А навіть якщо і почує – навряд чи прийдуть нас рятувати.

ПАСКАЛЬ. On va nous tuer? (Нас будуть вбивати?)

АНТОНОВИЧ. Не розумію, що ти там муркочеш своєю французькою. Мабуть, питаєш чи нас вб’ють? (показує жестами) Так?

ПАСКАЛЬ. Nous allons etre fusillés? (Нас розстріляють?) (показує жестами)

АНТОНОВИЧ. Хтозна. А от нагороду навряд чи дадуть. Та ти не хвилюйся – тебе посольство виручить. Амбасада – розумієш?

ПАСКАЛЬ. Аmbassade?

АНТОНОВИЧ. Французька.

ПАСКАЛЬ. L'ambassade française! C'est très bon! (Це дуже добре!)

АНТОНОВИЧ. Це добре, що ти так радієш! Легше помирати буде. Хоча, може, тебе вони і відпустять. Міжнародний скандал як–ніяк. Хоча… Он тільки вчора двох польських журналістів поклали. Завзяті ж були хлопці! І дурні! Сам же їм казав, щоб уперед не совались. А вони: «Преса! Преса!». Це вони там у себе в Європі звикли. А нашим омонівцям – що преса, що Антонович – один біс! Пропали ні за цапову душу!

ПАСКАЛЬ. Qu'est-ce que vous dites? ( Що ви говорите?)

 АНТОНОВИЧ. Ноу! Нічого! Не переймайся! Краще сядь, відпочинь. (Показує жестами.)

ПАСКАЛЬ. О.K.! (Сідає.)

КАРТИНА 2

Двері автозаку розкриваються, і на підлогу кидають МИХАСЯ. Він одягнутий лише в брюки. Вище пояса голий.

АНТОНОВИЧ. (кидається до МИХАСЯ, який лежить на підлозі). Агов! Що?... Звірі! Господи, які ж звірі. Там же мороз! (Перевертає МИХАСЯ на спину.) Наче живий… (до ПАСКАЛЯ) Чуєш, француз, у тебе там в рюкзаку одягу немає?

ПАСКАЛЬ. Quoi? (Що?)

АНТОНОВИЧ. (показує руками). Одяг! Запасний?

ПАСКАЛЬ. Un costume?

АНТОНОВИЧ. Хай буде костюм. Аби теплий.

ПАСКАЛЬ дістає з рюкзаку піджак, а трохи провагавшись, і сорочку.

ПАСКАЛЬ. Calvin Klein! Nouvelle Collection!

АНТОНОВИЧ.  Та хоч китайський секонд-хенд!

ПАСКАЛЬ. Ноу! Ноу секонд – хенд! Бренд!

АНТОНОВИЧ (хапає одяг). Занудні ви, європейці. Бренд! Тут людина помирає! Допомагай давай!

АНТОНОВИЧ одягає на МИХАСЯ сорочку та і піджак. ПАСКАЛЬ йому допомогає.

АНТОНОВИЧ. О! Це вже краще! Це вже справді бренд! (Прислухається.) Щось тихо все! Не до добра це. Мабуть, готуються…

МИХАСЬ (відкриває очі). Ні! Ні!

АНТОНОВИЧ. Заспокойся. Заспокойся, любий. Тут тебе не образять.

МИХАСЬ (намагається сісти). Де? Де я?...

АНТОНОВИЧ. В автозаку. Місце перепочинку.

МИХАСЬ. Перед чим?

АНТОНОВИЧ. Хто ж його знає? Мабуть, перед дорогою.

МИХАСЬ. Якою ще дорогою?

АНТОНОВИЧ. Ти менше питай. Голова цілішою буде…

МИХАСЬ. Ой, як голова болить!

АНТОНОВИЧ. Таблетку хочеш?

МИХАСЬ. Від голови?

АНТОНОВИЧ. Ні, блін, від вагітності! Від голови, звичайно! Чуєш, Паскалю, а у тебе води не знайдеться? Я дивлюсь – менти тобі рюкзачок не перевіряли. Вассер! Вода! Зрозумів?

ПАСКАЛЬ. No wasser. C'est du bon vin! (хороше вино) Chateau Canon! Millésime! (дістає з рюкзака пляшку)

АНТОНОВИЧ. Аби мокре! Давай сюди! (Розглядає пляшку.) Ти диви!  Не розбилась! Ось що воно значить – якісне вино! Тільки чим нам відкоркувати?

МИХАСЬ. (дістає з чобота маленький ніж). Тримайте.

АНТОНОВИЧ. А це звідки?

МИХАСЬ. Не знайшли. Всюди шукали, а не знайшли!

АНТОНОВИЧ. (розглядає ніж). Моцна зброя! Але… але… для пляшки згодиться. (відкорковує пляшку, протягує її МИХАСЮ). Тримай. В комплекті з таблеткою має помогти.

МИХАСЬ приймає таблетку, запиває вином.

МИХАСЬ. Уф! Добре! Тільки голова болить.

АНТОНОВИЧ. Зараз допоможе. Де тебе взяли?

МИХАСЬ. На Грушевського. Налетіли…Не встиг… Потім роздягнули і пройшлися дубинками…

АНТОНОВИЧ. Звірі. Справжні звірі!

ПАСКАЛЬ. Qu'est-ce qu'il dit? (Що він говорить?)  Je ne comprends pas! (Не розумію!)

АНТОНОВИЧ. Гестапо. Українське гестапо!

ПАСКАЛЬ. Quoi? La Gestapo? Ukrainienne?

АНТОНОВИЧ. Уявіть собі… Ми самі ще пару місяців тому не уявляли. Дурний сон! Навіть не сон! Нічний жах! Тільки от ранок щось не наступає. Ніяк!

МИХАСЬ. А вас як звати?

АНТОНОВИЧ. Бачу, вино подіяло. Це тобі не шмурдяк, а… Як ти там казав?

ПАСКАЛЬ. Chateau Canon.

АНТОНОВИЧ. Зрозумів! Мене можеш Антоновичем звати. Мене тут на Майдані всі так називають.

МИХАСЬ. А…

АНТОНОВИЧ. А це Паскаль. Каже, що журналіст.

МИХАСЬ. Журналіст? Сьогодні ще трьох дістали. Двоє в реанімації. А один…

АНТОНОВИЧ. Скоти! Господи, які скоти!... Тільки це… Паскаль начебто не з тих. Як я  зрозумів, він начебто з модою якось пов’язаний. Он тобі який костюм підігнав.

МИХАСЬ. О! А я тільки помітив!... Нічогенький прикид. Мабуть, купу грошей коштує?

АНТОНОВИЧ. Аби тепле було.

МИХАСЬ. Тепле… А що… Що…

АНТОНОВИЧ. Хочеш запитати, що там буде далі?

МИХАСЬ. Щось на зразок цього. Мене, до речі, Михасем звуть. .

АНТОНОВИЧ. І що ж ти хочеш почути? Правду?

МИХАСЬ. Хотілося б.

АНТОНОВИЧ. А правди я не знаю. Паскаля, може, і відпустять. А от ми…

ПАСКАЛЬ. Est-ce que c'est de moi que vous parlez? (Ви про мене говорите?)

АНТОНОВИЧ. Не хвилюйся. Все нормально. Поки. На. Тримай. Випий вина. (Протягує Паскалю пляшку).

ПАСКАЛЬ. Boire? (Пити?)

АНТОНОВИЧ. Пий, пий. Хіба колись думав, що буду пити дороге французьке вино в такому місті і в такій компанії. Хоча компанія непогана.

МИХАСЬ (прислухається). Чуєте? Наче двигуни?

АНТОНОВИЧ. БТРи? Один такий учора підірвали. Молодці, хлопці. Менти, як зайці тікали.

МИХАСЬ. А я бачив. Весело було.

АНТОНОВИЧ. Весело? Як швидко ми навчилися кайфувати від таких речей.

МИХАСЬ. А що? Плакати?! Чи муками сумління мучитись? Вони не мучаться!

АНТОНОВИЧ. Не заводься. Я і сам наче дитина радів, коли цей БТР запалав. Хто б мені про це ще півроку тому розказав? Плюнув би в очі!

МИХАСЬ. Отож. Це ми змінились. А вони такими й були.

 АНТОНОВИЧ. Маєш рацію.

КАРТИНА 3

Двері автозака розкриваються. Всередину вкидують КСЮШУ. Вона у дорогому, але дещо порваному вбранні.

КСЮША. Козли! Відчиніть! З вас завтра всі погони позривають! І яйця повідривають! Я знаєте з якими людьми знайома!

АНТОНОВИЧ. Вони не чують.

КСЮША (обертається). Що?

АНТОНОВИЧ. Кажу – вони не чують. А навіть якщо і почують – їм байдуже.

КСЮША. Що значить, байдуже? Та вони ще вибачатись на колінах приповзуть!

МИХАСЬ. Не будуть.

КСЮША. Ще і як будуть. Тільки подзвоню декому!

МИХАСЬ. Не подзвониш. У тебе телефон є?

КСЮША. Немає! Відібрали, козли. Остання модель. Ну нічого! Вони у мене ще за телефон отримають.

АНТОНОВИЧ. Заспокойтесь, люба. Краще сядьте. Вони вас все одно не чують. Та й сумніваюсь, що їм зараз до вас. Постріли чуєте?

КСЮША. (прислухається). Начебто…

МИХАСЬ. Посилились. В атаку ідуть.

АНТОНОВИЧ. Мабуть…

КСЮША. В яку атаку? Хто ви взагалі такі? Що тут відбувається?

МИХАСЬ. А ти звідки така впала? З місяця? Її кидають в автозак на Майдані, а вона питає, що відбувається! Революція, моя люба. Ти хоч про Майдан щось чула? Чи ти у нас з іншої планети?

КСЮША. Майдан? Це там де ці обколоті бандерівці стоять? Чула, звичайно. Що я, дика? А яке це відношення має до мене?

МИХАСЬ. Обколоті, кажеш? Це ж хто тобі таке сказав?

КСЮША. Ну… генерал один…Оце я якраз із ним була… Ну… коротше, покаже він усім цим придуркам.

АНТОНОВИЧ. Це ж кому? Бандерівцям чи ментам?

КСЮША. І тим, і іншим.

МИХАСЬ. А ти цьому генералу хто? Дочка? Чи може, дружина?

КСЮША. А твоє яке діло?

МИХАСЬ. Жодного. Тільки якщо не дочка і не жінка – на допомогу не сподівайся.

КСЮША. Це ж чому?

МИХАСЬ. А вони зараз за себе лише дбають. У них виходу іншого немає. Чи вони нас – чи ми їх. Така от справа. Їм тепер не до земних справ.

 КСЮША. Я б не сказала. Він такий весь галантний був. Про зустріч домовлявся...

МИХАСЬ. Хороші у тебе знайомі.

КСЮША. Які є.

МИХАСЬ. А ми для тебе, виходить, не компанія? У нас, між іншим, навіть француз є. Справжній.

КСЮША. Де?

МИХАСЬ. Дозвольте представити. Паскаль! Французький журналіст.

ПАСКАЛЬ. Enchanté! Pascal. (Приємно познайомитись! Паскаль.)

КСЮША. Ксюша.

ПАСКАЛЬ. Il est regrettable que nous fassions connaissance dans un tel endroit. (Прикро, що ми познайомились в такому місці.)

КСЮША. Що він говорить?

МИХАСЬ. А ми тобі що, перекладачі? Це ти у нас у  високих сферах літаєш.

КСЮША. І що з того?.. Журналіст, кажете?

АНТОНОВИЧ. Не генерал.

КСЮША. Що ви до мене з генералом причепились?

АНТОНОВИЧ. Нічого. Ви, пані, самі мову про нього завели.

МИХАСЬ. А журналіст - не жлоб, між іншим. Для товариства вина дорогого не пошкодував. Хочеш?

КСЮША. Вина? А чом би й ні? Давай.

МИХАСЬ. Тримай.

МИХАСЬ дає КСЮШІ пляшку. КСЮША п’є.

КСЮША. Непогано.

ПАСКАЛЬ. C'est un très bon vin. (Це дуже хороше вино.)

 КСЮША. Що?

ПАСКАЛЬ. До – бре. Вин до-бре!

АНТОНОВИЧ. І дороге.

КСЮША. Ну, це може для вас новина, а я…

МИХАСЬ. Знаю, знаю… Генерал…

КСЮША. Ідіть до біса! Що ви мене дражните? Хто ви такі, врешті-решт?

АНТОНОВИЧ. Ти, дівчинко, заспокойся. Ми і є ті самі обколоті бандерівці. Я Антонович. Колишній шкільний учитель. Історик. А це от Михась. Ти у нас, до речі, чим займаєшся?

МИХАСЬ. Студент. Студент консерваторії. Піаніст майбутній. Тільки, судячи з усього, диплому мені не бачити, як спини Кінг-Конга.

АНТОНОВИЧ. Бачиш, яке у нас шляхетне товариство. А ти кажеш обколоті.

КСЮША. Ви хочете сказати, що генерал брехав?

МИХАСЬ. Я хочу сказати, що твій генерал мудак! І покидьок! Чуєш постріли? Чуєш, дівчинко? Це моїх друзів убивають. За командою таких от генералів! Знаєш, скільки за цей місяць я друзів втратив? А скільки пропали? А скількох покалічили? Прийшла така вся чистенька. Лялька драна! Радій тепер! Потрапила ти з нами в один окріп! Не буде у тебе більше генералів! І вина більше не буде! Знайдуть твоє красиве тільце, як сніг зійде. Десь під Києвом знайдуть. Така от брехня!

КСЮША. Ви… ти.. як… серйозно?...

МИХАСЬ. Ні, блін, жартую я! Сиджу тут в автозаку заради жарту. Анекдоти розказую. Ти прислухайся краще. Чуєш постріли? Думаєш, це там тир?

КСЮША. Це…це…мені казали…бандити…

МИХАСЬ. Бандити? Ми бандити? Я – піаніст бандит? Чи Антонович? Чи може, Паскаль?

КСЮША. Ви… ви випадково…

АНТОНОВИЧ. Михасю, заспокойся! Дай я поясню.

МИХАСЬ. Як собі знаєте. Тільки хіба вона зрозуміє?

АНТОНОВИЧ. Розумієш, люба, як би тобі краще пояснити… От скажи мені одну річ. Ти в якій країні живеш?

КСЮША. В Україні, звичайно. Ви мене що зовсім за дуру тримаєте?

АНТОНОВИЧ. Отож бо що в Україні. І тобі все-все подобається в нашій країні?

КСЮША. Мені? Подобається? Та я лише мрію як би з цього болота швидше звалити.

АНТОНОВИЧ. А тобі ніколи не приходило в голову, що якщо в домі брудно, то люди не переїжджають до іншого дому, а прибирають у своєму.

КСЮША. Тільки от не треба вчити мене жити. Я вам не дівчинка і життя побільше вашого набачилась.

МИХАСЬ. Це видно.

АНТОНОВИЧ. Помовчи піаніст. І що ж ти бачила?

КСЮША. А отаких козлів чоловічої статі на зразок вас. Спочатку вчать жити, потім трахають, а потім знову повчають, яка я погана дівчинка.

МИХАСЬ. Я так розумію – з професією ми визначились?

КСЮША. І що з того? Ну, повія я. Дорога! І що з того?

МИХАСЬ. Власне, нічого. Жодних проблем.

АНТОНОВИЧ. Так от, моя люба куртизанко, хіба ти не хочеш жити у чесній і красивій Україні?

КСЮША. Знову казочки? Для наївних хлопчиків?

АНТОНОВИЧ. Якось я на хлопчика не схожий.

КСЮША. Плювати я хотіла на Україну. Я хочу жити в нормальній країні.

АНТОНОВИЧ.  Ну, це зрозуміло. Я, власне, на інше не сподівався. А ти думаєш, це так просто почати все спочатку - вивчити чужу мову, звичаї, втратити всіх рідних і друзів? Хіба не краще, щоб твоя власна країна стала нормальною?

КСЮША. Ну може, краще, але ж це нереально. І це вже точно не просто.  

АНТОНОВИЧ. Просто уяви собі, що існують люди, яким не плювати на землю, на якій вони народились, які хочуть її змінити, хоч і знають, що це непросто…

КСЮША. Ой! Об’їлась я вже цими патріотичними баєчками!

МИХАСЬ. Об’їлась? Отож бо! А зараз не просто об’їлась, а й удавилась.

КСЮША. Це ви про що?

АНТОНОВИЧ. Про твоє майбутнє, люба. Про найближче.

 КСЮША. Не зрозуміла.

АНТОНОВИЧ. От ти думаєш, я революціонер? Чи піаніст наш революціонер? А може Паскаль приїхав до нас революцію робити? Ми нормальні мирні люди, які хочуть жити нормальним життям. Бо є найголовніші права: на життя і свободу. От за це ми і стоїмо на Майдані. А у нас забрали свободу, посадили в цю клітку, а скоро, може, й життя відберуть. І так вийшло, що опинились ми тут разом. І майбутнє, схоже, у нас буде спільним.

КСЮША. А ви мене майбутнім не лякайте.

АНТОНОВИЧ. А я і не лякаю. І якщо ви не революціонерка – тоді як ви тут опинились?

КСЮША. А  я … я … випадково… Привезли ввечері на машині… Якийсь будинок у центрі… Ну… Цей… Зранку вийшла на вулицю… Думала, десь кави випити…А тут біжать…. «Беркут»… Схопили… Сюди кинули… Козли…

МИХАСЬ. Бачиш, як воно вийшло. Хотіла ти на Багамах зависати, а тепер доведеться на нарах паритись. І це в кращому випадку.

КСЮША. Що ви мене лякаєте? Може, вас і правильно арештували. Розказували мені про таких. Бідних хлопчиків-беркутят коктейлями молотова закидуєте. Революціонери знайшлись! Свободи захотіли? Працювати треба. Тоді і буде вам свобода.

МИХАСЬ. Бачу, генерал добряче попрацював.

КСЮША. До чого тут генерал? У мене свій розум є. Сама все бачу.

АНТОНОВИЧ. І що ж ти бачиш?

КСЮША. Бачу, що повелись ви на красиві баєчки. До Європи захотіли? На фіг ми там комусь потрібні.

АНТОНОВИЧ. Розумієш, у чому справа – тут не про Європу йдеться. Я от учитель. Історію добре знаю. Так завжди було. В усі часи. Хтось прогинається перед тираном, хтось тікає, а хтось вуха затикає. Тільки от річ у тому, що є ще інші.

КСЮША. Це ж які?

АНТОНОВИЧ. А отакі, як ми з Михасем. Нормальні люди. Які вважають, що це їхня країна і самі в ній хочуть порядкувати.

КСЮША. І для цього вбивають ментів?

АНТОНОВИЧ. А хай вони нас убивають? Просто так? За мирний протест? Ми два місяці були мирні, і що? Нас били, катували, арештовували, вбивали… Ми маємо право на захист від убивць! У всього є своя ціна. Чи ти думаєш, що революції роблять у гламурних клубах?

КСЮША. Нічого я не думаю. Набридли ви мені зі своєю політикою. Я додому хочу.

МИХАСЬ. А оце не вийде. Потрапила ти, люба. Скажи гуд бай мріям про красиве життя за кордоном. І з генералами попрощайся. Тепер єдине, що тобі світить, у найкращому випадку – це якийсь охоронець у КПЗ. За пачку цигарок.

КСЮША. Замовкни! Не хочу тебе слухати!

МИХАСЬ. Можеш не слухати. Що це змінить?

ПАСКАЛЬ. Ecoutez! (Слухайте!) Des explosions (Вибухи!) Très proche! (Дуже близько!) (Жестами запрошує всіх прислухатись.)

КСЮША. Що це?

МИХАСЬ. А це твій генерал. За тобою прийшов.

КСЮША (розгублено). Це… це… нас уб’ють?..

МИХАСЬ. Може, лише покалічать.

КСЮША. Я… я… не хочу (починає плакати).

ПАСКАЛЬ. Il ne faut pas pleurer. (Не треба плакати.)  Tout va s'arranger. (Все буде добре.) (Обнімає КСЮШУ за плечі  і втішає її)

МИХАСЬ. Який у нас французький кавалер!

КСЮША прожогом кидається до дверей, починає гамселити кулаками.

КСЮША. Випустіть! Випустіть! Хтось там мене чує?!..

ПАСКАЛЬ (намагається відтягнути КСЮШУ від дверей). Il ne faut pas faire ça! (Не треба це робити). Stop!

МИХАСЬ. Не тримай її. Нехай собі грюкає! Може, генерал почує.

КСЮША (різко розвертаючись). Як  я вас ненавиджу! Всіх!

МИХАСЬ. І що з того? Я теж терпіти не можу таких от, як ти.

КСЮША. Ти у нас чистенький?! Музикант! А повія - це тобі не компанія? Як я вас ненавиджу! Чистеньких! Захисник Вітчизни! А я просто жити хочу! Нормально! Розумієш?

ПАСКАЛЬ. Il ne faut pas crier. (Не треба кричати.)

КСЮША. А! І ти ще тут? Ще один чистенький? Журналіст? Майдан приїхав рекламувати? Щоб там у тебе, у твоїй ситій Франції, подивились шоу?

ПАСКАЛЬ.  No Maïdan… Je… Je suis… Journaliste… De mode… Les défilés, tout ça… J'écris sur la mode… Pas la politique… (Я… я… журналіст… моди… Дефіле, всяке таке… Я пишу про моду… Не про політику….)

АНТОНОВИЧ. Бачиш? Дарма на людину налетіла.

КСЮША (продовжує схлипувати). Все одно…. все одно ненавиджу чистеньких… (відходить від дверей).

Якийсь час всі сидять мовчки. Дослухаються. Потім АНТОНОВИЧ бере пляшку вина, робить ковток і передає КСЮШІ. Вона бере вино, робить ковток і мимоволі передає МИХАСЮ. Той п’є і передає пляшку ПАСКАЛЮ. Пауза.

ПАСКАЛЬ. C'est du bon vin. (Хороше вино.)  Vous entendez? (Чуєте?) Des explosions. (Вибухи.)

АНТОНОВИЧ. Вибухи. Наче…

КАРТИНА 4

Несподівано двері відкриваються і до автозаку вкидують СЕРГІЯ. Молодий хлопець у порваній міліцейській формі. Він якийсь час лежить на підлозі, потім зі стогоном піднімає голову, бачить людей і швидко забивається в куток.

МИХАСЬ. Овва! Хто це у нас? А ти, хлопче, дверима не помилився?

СЕРГІЙ. Стій! Не підходь!

МИХАСЬ. А що ти так перелякався?

СЕРГІЙ. Не підходь, кажу!

МИХАСЬ. Думаєш, ми тебе вбивати будемо? Правильно думаєш. Оце так подарунок від долі. Хоч одного мента перед смертю покладу.

АНТОНОВИЧ. Припини!

МИХАСЬ. Це ж чому? Гляньте, який птах до нас залетів. Лейтенант. Прямо з лінії вогню. Коли у мене ще такі гості будуть?

АНТОНОВИЧ. Припини, кажу! Розберись спершу, хто і що, а вже потім…

МИХАСЬ. Розберись? А вони розбирались? Розбирались, коли по беззбройних людях стріляли? Чуєш, Антонович, віддай мені мого ножа…

АНТОНОВИЧ. Нічого  тобі не дам. Сядь і заспокойся! Вина он випий.

МИХАСЬ. (сідає). Добре… Хочеш поговорити? Хай поговорить. Перед смертю!

ПАСКАЛЬ. Qui est-ce? (Хто це?) Un policier? (Поліцейський?)

АНТОНОВИЧ. Судячи з усього – екс поліс. (до СЕРГІЯ) І хто ж ти будеш?

СЕРГІЙ. Я… я … Сергій…

АНТОНОВИЧ. Це добре. Тільки незрозуміло, як такий птах до нашої клітки залетів. Розказати не хочеш?

СЕРГІЙ. Я…я.. відмовився…

АНТОНОВИЧ. Це вже цікаво. І від чого ж ти відмовився?

СЕРГІЙ. Стріляти.

МИХАСЬ. Щось новеньке.

АНТОНОВИЧ. Це ж чому?

СЕРГІЙ. Не міг я більше! Не міг! Доки там гумовими кулями стріляли – ще нічого. А зранку нам бойові набої роздали…

МИХАСЬ. Що? Совість прокинулась?

СЕРГІЙ. Ваші, між іншим, наших теж калічили. У мене он четверо друзів в лікарні з опіками.

МИХАСЬ. А в мене стільки ж на тому світі! Тільки твої по беззбройних стріляли…

СЕРГІЙ. Беззбройних? А коктейлі Молотова?

АНТОНОВИЧ. Припиніть! (Сергію.) Розповідай далі.

СЕРГІЙ. Добре. Коротше… роздали нам бойові набої…Поставили задачу очистити Майдан до кінця дня будь-якими засобами…

МИХАСЬ (до КСЮШІ). Чуєш, люба, які накази твої любі генерали віддають?

АНТОНОВИЧ. І що далі?

СЕРГІЙ. Ну… ну… я і відмовився стріляти в людей…

АНТОНОВИЧ. Чому?

СЕРГІЙ. Не можу, не хочу! Нам казали, що тут засіли бандити… за гроші… наколоті… ми тут уже тиждень з хлопцями… Не зміг я отак… у живих людей… Насмерть… З бойового…

АНТОНОВИЧ. Цікаво. Дуже цікаво. Не зміг, кажеш?

СЕРГІЙ. Не зміг.

АНТОНОВИЧ. І що ж було далі?

СЕРГІЙ. Далі? Підскочив полковник. Зброю у мене відібрав. Сказав, що  я заарештований за зраду. І наказав сюди кинути.

АНТОНОВИЧ. (Михасю). Бачиш, як воно виходить? А ти зразу за ніж хапатись.

МИХАСЬ. Еге ж! Совість у нього прокинулась! Злякався він – от і вся справа!

СЕРГІЙ. Нічого я не злякався. Я просто вже прицілився, а потім побачив жінку на барикадах – на маму мою схожу. Ну, не зміг я стріляти в цю жінку. Взагалі стріляти не зміг!

МИХАСЬ. І ви цим соплям вірите?

АНТОНОВИЧ. Хто його знає? Який би йому інтерес був брехати?

МИХАСЬ. А хто їх ментів знає? Може це стукач.

АНТОНОВИЧ. І нащо до нас стукача підсаджувати? Тут і так все ясно. Якби там не було – ми тепер в одному човні. Давай знайомитись. Як тебе звати – ми вже знаємо. Це он на тебе кидається Михась. Рюмсає наша єдина дама Ксюша. А поруч із нею – наш французький гість Паскаль. Вишукана компанія. А я Антонович.

МИХАСЬ. Дійсно вишукана компанія! Вчитель, музикант, повія, француз і мент.

КСЮША. Заткни пельку!

МИХАСЬ. Овва! Що я бачу? Повії захищають ментів?

КСЮША. Заткни пельку кажу. Він тобі щось погане зробив?

МИХАСЬ. Погане?! Та вони моїх друзів розстрілювали!

КСЮША. Але ж не він?

МИХАСЬ. Такі, як він! Вони всі однакові. Ненавиджу!

АНТОНОВИЧ. Досить! Припиняйте істерику. (до Сергія) Ти краще нам розкажи, що там назовні діється. І чому нас нікуди не везуть?

СЕРГІЙ. Прийшов наказ обстріляти бойовими Майдан, а потім відійти. Будуть працювати снайпери. А не їдемо ми, бо цій машині двигун прострелили. Тепер це лише в’язниця. І нікуди вона їхати не буде.

АНТОНОВИЧ. Та-ак! Ситуація. А охорона де?

СЕРГІЙ. Кинули мене сюди, а самі побігли своїх наздоганяти.

МИХАСЬ. Так нас що – ніхто не охороняє?

СЕРГІЙ. Ніхто. Тільки що з того?

МИХАСЬ. Можемо спробувати втекти.

КСЮША. Як ти тікати зібрався?

ПАСКАЛЬ. Qu'est-ce que vous racontez? (Про що ви говорите?) Qu'est-ce qui se passe? (Що відбувається?)

 КСЮША. Тихо, тихо, любий. Не хвилюйся.

АНТОНОВИЧ. Стривай! Ти кажеш, що охорони немає?

СЕРГІЙ. Немає.

АНТОНОВИЧ. Це наш шанс.

КСЮША. Ви про що?

АНТОНОВИЧ. Тут усе просто. Їм потрібен час, щоб відвести ментів і перевірити, чи всі відійшли. Чуєте? Начебто стрілянина стихла?

МИХАСЬ. Наче так.

АНТОНОВИЧ. Снайпери не почнуть працювати, доки всі не відійдуть. Логічно?

МИХАСЬ. Логічно.

АНТОНОВИЧ. Це і є наш шанс. Тільки як ці двері відчинити?

СЕРГІЙ. Це якраз не проблема. Був би ніж. Я на спір такі замки ножем відкривав.

АНТОНОВИЧ. Ніж є.

МИХАСЬ. А далі? Відкриємо ми двері, а що далі?

АНТОНОВИЧ. А далі ми нашого Сергія випустимо. Навіть якщо снайпери на позиціях – стріляти в міліцейську форму вони не будуть.

МИХАСЬ. Припустимо.

 АНТОНОВИЧ. Далі Сергій буде відволікати увагу.

СЕРГІЙ. Це ж як?

АНТОНОВИЧ. Бігай, кричи, роби що хочеш. Аби снайпери не зрозуміли, що відбувається. Доки вони роздумувати будуть, ми вискочимо з машини і в різні боки. Жоден снайпер не встигне зреагувати.

МИХАСЬ. План непоганий, але… А якщо просто зачекати тут? Ризик менший.

СЕРГІЙ. Не можна чекати. Є наказ на знищення. Повне. Вони знають, що тут арештовані. Просто дадуть пару черг з автомата – і все.

АНТОНОВИЧ. Отже варіантів у нас не лишається.

 МИХАСЬ. Виходить, що так. Тільки де гарантія, що цей (киває на Сергія) нас не здасть?

АНТОНОВИЧ. Яким чином? І для чого? Він тепер разом із нами. Так що? Вирішили?

МИХАСЬ. Якщо немає інших варіантів…

АНТОНОВИЧ. Немає. (до Ксюші) Спробуй наш план пояснити французу.

КСЮША. Як?

МИХАСЬ. У тебе ж досвід спілкування великий...

КСЮША. Козел!

МИХАСЬ. Навзаєм.

АНТОНОВИЧ. Припиніть! Не час зараз! (дає Сергію ніж) Тримай. Працюй!

СЕРГІЙ починає копирсатись у замку. КСЮША щось шепоче ПАСКАЛЮ.

МИХАСЬ. Думаєте, вийде?

АНТОНОВИЧ. Хто його знає? Але чекати на смерть і нічого не робити – безглуздо.

МИХАСЬ. Ви не думайте – я насправді не такий… Це от як на цьому форму побачив – все всередині скипіло…

АНТОНОВИЧ. Не вибачайся. Розумію я. Все розумію. Нас ці місяці покрутили. Зліпили з нас щось інше. Інших людей.

МИХАСЬ. І ви вірите, що це того вартувало?

АНТОНОВИЧ.  А хіба ми могли інакше? Ось ти зміг би далі в цьому болоті бабритись? Дивитись, як над нами відверто знущаються? Зміг би привести в це болото своїх дітей?

МИХАСЬ. Ні.

АНТОНОВИЧ. Отож бо. Значить – недарма. А все інше – то лише піна на воді.

МИХАСЬ. І ми з вами піна?

АНТОНОВИЧ. Ні, хлопче! Ми з тобою ця вода і є! Хвиля! Цунамі!... Це вже невідворотно. І я в це вірю, що недарма! (до Сергія) Як там справи?

 СЕРГІЙ. Готово! Можемо починати!

КАРТИНА 5

АНТОНОВИЧ. Отже – ще раз. Першим вискакує Сергій. Привертає до себе увагу снайперів. Можеш руками махати, кричати. Доки вони роздумують вискакуємо ми з Михасем і розбігаємось в різні боки. Зразу за нами Ксюша з Паскалем. Ти йому пояснила?

КСЮША. Як змогла.

АНТОНОВИЧ. Добре. Всі готові?

КСЮША. А може… може… не варто…

АНТОНОВИЧ. Варто! Це як у лабіринті. Хочеш знайти вихід – рухайся. Інакше залишишся навіки серед заплутаних стін. Добре! Досить філософії. Приготувались.

СЕРГІЙ першим вискакує з машини. За якусь мить за ним вискакують МИХАСЬ і АНТОНОВИЧ. Пауза. КСЮША і ПАСКАЛЬ збираються плигати, але тут лунають три постріли.

ПАСКАЛЬ. Qu'est-ce que c'est? (Що це таке?)

КСЮША. Стріляють… наче…

ПАСКАЛЬ. Des snipers?

КСЮША. Може…

ПАСКАЛЬ. Trois coups de feu! (Три постріли!) Sergei, Mihas, Antonovich?

КСЮША. Не… не знаю…

ПАСКАЛЬ. Ils vont nous tuer! (Вони вб'ють нас!) C'est la mort! (Смерть!) Tu comprends? (Розумієш?)

КСЮША. Господи! За що? Що вони такого зробили? Звірі, звірі, звірі!..

ПАСКАЛЬ. Je ne le crois pas! (Я не вірю!) Ça n'est pas possible! (Так не може бути!)

 КСЮША. За що? За що, господи!

Пауза. На вулиці тиша. КСЮША сідає на підлогу і тихо плаче. ПАСКАЛЬ сідає поруч, обнімає її за плечі.

 ПАСКАЛЬ. C’est la mort? (Смерть?) Il ne fait pas pleurer! (Не треба плакати!) Nous sommes encore vivants! (Ми ще живі!)

КСЮША. Я… я не плачу… не треба… все буде добре…

Пауза. КСЮША і ПАСКАЛЬ мовчать. Несподівано ПАСКАЛЬ починає наспівувати.

ПАСКАЛЬ. Allons, enfants, de la Patrie…

КСЮША. Ти чого?

ПАСКАЛЬ .Le jour de gloire est arrivé!..

КСЮША. Ти чого?

ПАСКАЛЬ. Je chante la Marseillaise! (Я співаю Марсельєзу!) Révolution! Pas la mort! (Не потрібно смерті!)

КСЮША. Не потрібно…ні…ніколи…

ПАСКАЛЬ.  (продовжує співати). Contre nous de la tyrannie

                                                             L'étendard sanglant est levé

                                                            Entendez-vous dans nos campagnes

                                                            Mugir ces féroces soldats?

                                                            Ils viennent jusque dans vos bras.

                                                            Égorger vos fils, vos compagnes!..

 

 

КСЮША якийсь час мовчки слухає, потім починає підспівувати. Несподівано десь далеко чуються звуки «Ще не вмерла…». Ксюша починає співати гімн. Два гімни накладаються один на одного, переходячи на український гімн, Паскаль підспівує мелодію.

Ще не вмерла України

Ні слава ні воля,

Ще нам браття українці

Усміхнеться доля…

 

Звук посилюється, поступово заповнює собою весь простір.

 

ЗАВІСА

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now