Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

НЕДА НЕЖДАНА

 

MAIDAN INFERNO, або ПОТОЙБІЧ ПЕКЛА

 

Вулична містерія

 

Дійові особи:

ОРЕСТ – альпініст

АНЯ (АНГЕЛІНА) – студентка-філолог

СТЕПАНИЧ - охоронець

ЗОЯ - медсестра

ПАФНУТІЙ (ЯРОСЛАВ) - семінарист

ЛЮБ (ЛЮБОМИР) - музикант

МАРГО – журналістка

 

У п’єсі кілька світів: звичайний, світ нападників (тіні, силуети, відео, світло – на розсуд режисера), світ монологів і світ фейсбуку - тут грають усі герої у змінних масках.   

 

 

ПРОЛОГ. ПЕКЕЛЬНЕ ПРИЧАСТЯ.

Ніч. На сцені намет, ватра у діжці, плакати з написами і карикатурами, символіка.

Чути гомін, сміх, звуки гітари. На авансцені біля вогню Орест і Аня. Зимно.

 

ОРЕСТ. То що ти мені скажеш: так чи ні?

АНЯ. Ти про що?

ОРЕСТ. А ти хіба сама не знаєш?

АНЯ (пауза). Ніколи не питай дівчину: так чи ні.

ОРЕСТ. А ти ніколи не кажи «ніколи». То як, скажеш чи ні?

АНЯ. Ти не сказав мені головного, а сам питаєш про таке, так не годиться.

ОРЕСТ. А що головне?

АНЯ. А хіба ти сам не знаєш?

ОРЕСТ (довге зітхання). Тяжко з вами дівчатами… І нема на те ради…

АНЯ. Немає… А з вами ще тяжче… І я одна, а не в множині.

ОРЕСТ. Одна-єдина така. Але нема на те ради. 

 

Всміхаються, дивляться одне на одного. Вона опускає очі, він відходить, підкидає щось у ватру. Вона підходить до вогню, гріє руки.

 

ОРЕСТ. Замерзла? Ходи сюди. (Аня підходить, він обнімає, аби зігріти).

АНЯ. Трохи є. А що ти тепер будеш робити? Поїдеш?

ОРЕСТ. Ще не знаю… 

АНЯ. А робота?

ОРЕСТ. Я зараз у пошуку…

АНЯ. Як альпініст шукаєш нові гори?

ОРЕСТ.  Ні, я промальп. Просто одну покинув, а іншу не відшукнув…

АНЯ. Не знайшов…

ОРЕСТ. Так… філоложка ти моя, все правиш і правиш… Я то тут, то там...

АНЯ. У тебе немає дому?

ОРЕСТ. Дім є. Але порожній. Батьки загинули в аварії, а я вижив. В сорочці родився.

АНЯ. І нікого… рідного?

ОРЕСТ. Рідного… Тепер, можливо, є ти…

АНЯ. Можливо? (Пауза, уважний погляд). Але ж ти тут не заради мене.

ОРЕСТ. Звісно, ні. Як і ти. Просто зрозумів, що далі так не можна. Але мені тут добре. Таке добірне товариство, добре… Справді, ніби я повернувся додому: цей вогонь, простір, люди… Дивне відчуття. Ніби це і є справжнє, правильне…  Саме тут... А як ти тепер?

АНЯ. Чесно - не знаю. Така розгубленість. Я все-таки вірила, що нам це вдасться з Європою. Стільки зусиль, стільки людей світлих. І програли. Так мерзотно, ніби на тебе плюнули. І що тепер буде з нами, з країною? Так ніби розвернули потяг у зворотній бік, і він розганяється і мчить у темний дим. І що там? Інший потяг, прірва? Катастрофа?

ОРЕСТ. Програти бій не означає програти війну.

АНЯ. Війну – можливо. Але ж це не війна…

ОРЕСТ. А може, війна, просто інакша. Без крові.

АНЯ. Хіба війна буває без крові? У тім то й штука. Ми мирні. А вони ні. Нічого не буде.

ОРЕСТ. Подивимось…

АНЯ. На що? І що, лишатися тут? Але нас дедалі менше, і скоро всі роз’їдуться…

ОРЕСТ. Може й не роз’їдуться, а розженуть…

АНЯ. Та кожної ночі лякають. Дістало. За що нас розганяти? Сидимо, співаємо…

ОРЕСТ. Розганяють не за що, а навіщо. Але я теж сумніваюсь. Вночі спати всі хочуть.

АНЯ. Слухай, невже все це надаремне? Чого один… овоч вирішує за всіх? 

ОРЕСТ. Не один… Йому наказав ще більший, сусідній…

АНЯ. А це ще більше бісить. Чому маємо когось слухати? Чого вони вказують, як нам жити? Триста років вказували – і куди привели? Самі в лайні по вуха та інших тягнуть. Доста! Мене так бісить, що ми нічого не можемо вдіяти…

ОРЕСТ. Бій іще й не починався, а ти вже здалася?…

АНЯ. Я не здаюсь. А що ми можемо реально? У них охорона, міліція, зброя…

ОРЕСТ. Знаю. Але я не поїду. Буду тут. Знаєш, у мене таке відчуття, ніби я сиджу на спині якогось великого чудовиська. Воно почало ворушитися… І дуже важливо не впасти з нього, утриматися, навчитися ним керувати… Так, він більший і страшніший, але ми – вершники. Іще невмілі, але вершники. Ніби ми на вершині історії. Розумієш?

АНЯ. Тобі як альпіністу всюди ввижаються вершини? Була така легенда про кита. Його вважали островом, там жили люди. А потім він ожив і поскидав усіх у море…

ОРЕСТ. Так, але це не кит, а щось страшніше і могутніше…

АНЯ. Може, дракон?

ОРЕСТ. Це ближче, але й не дракон, а щось потворніше без назви. Забуте і нове.

АНЯ. А знаєш, від чого прокинувся кит із легенди? Від ватри. (Кидає щось у вогонь).

ОРЕСТ. Так, ми теж розпалили вогонь. Ти мене зрозуміла. То що: так чи ні?

АНЯ. Ти так і не сказав головного…   

 

До них підходить Люб із бандурою (чи іншим музичним інструментом).

 

ЛЮБ. Ангеле мій, цілую кінчики твоїх крилець… Геть задубла? Дай зігрію…

АНЯ (відступає до Ореста). Та ні, мені і так не холодно…

ЛЮБ. Може, винця грамульку? Є солоденьке, як дівчатка люблять…

ОРЕСТ (похмуро). Нема що святкувати, а  поминати зарано…

ЛЮБ. Ото ж бо – зарано. То я так, щоб зігрітись і підняти бойовий дух.

АНЯ. Ми ж біля ватри, ходи до нас - зігрієшся…

ЛЮБ (підходить до вогню, тихо Оресту). Апаратуру зі сцени вивезли – до чого б це?

ОРЕСТ. Думаєш, таки щось буде?

ЛЮБ. Та хтозна, тільки щось мені це не подобається… Краще дівчат відправити…

 

Орест відсторонюється і озирається навкруги, Аня тривожно спостерігає.

 

АНЯ. Щось сталося?

ОРЕСТ. Поки ні… Піду гляну, що там у охорони…

Орест відходить, але здалеку спостерігає за ними, вдивляється в темінь, іде за сцену.

 

ЛЮБ. Що така сумна-зажурена? Куди вони дінуться? Підпишуть ту угоду про асоціацію. Було б за чим побиватися.  Хіба то біда?… О, знаєш анекдот про біду і катастрофу?

АНЯ. Ні. Розкажи.

ЛЮБ. Знаєш, у чому різниця між бідою і катастрофою? От, наприклад, захворіла тітонька Соня. Це біда? Біда. Але ж не катастрофа? Ні. А тепер летів літак із президентом та прем’єром. І розбився. Це катастрофа? Катастрофа. Але ж не біда…

АНЯ (іронічно). Ой, Любомире, який ти… жорстокий.

ЛЮБ. Для гарних дівчат я Любчик або просто Люб. І то ж не я жорстокий, а форсмажор. А я ніжний і пухнастий, чесно, от спробуй (підставляє волосся, але Аня не пробує). Яка ти колюча… Але вже всміхаєшся, а усмішечка тобі дуже личить, ти зразу стаєш, як сонечко, правда, зараз ніч… тоді, як світлячок.

 

Вертається Орест, підозріло поглядаючи на обох. Аня відступає до Ореста.

 

АНЯ. Що там чути?

ОРЕСТ. Ніби спокійно, але всі депутати «злиняли»…

ЛЮБ. Ото ж бо, їм без мікрофонів тут робити нічого. Аню, може, все-таки таксі?

АНЯ. Я нікуди не поїду…  Вдома буде повний «депресняк».

ЛЮБ. От уперта! Ну тоді засіб від депресняка. Нову коломийку чули? Ні? Це щось!

 

Дістає інструмент, починає грати і співати пісню «Єврогойдалка». 1* Аня починає тупцювати в такт мелодії, потім танцює. Намагається завести і Ореста, але він не піддається ритму, лише спостерігає за дівчиною. Вони не помічають, як стихає гомін, і чути стукіт. Раптом Аня скрикує. Любомир зупиняється, підхоплюється і хапає за руку Аню, підштовхуючи. Важливо, що у нападників не видно облич – в масках, шоломах, або темні тіні, безликі, або ми бачимо їхні дії лише по рухах і криках героїв. 

 

ЛЮБ. Це беркут! Всі тікайте!  Хутко…

 

Люб біжить, тримаючи за руку Аню. Аня вириває руку і кидається до Ореста.

 

АНЯ. Орест! Беркут!

ОРЕСТ. Тікай! (Хапає Аню за руку, тягне).

АНЯ. Ой, а моя сумка, мобільний…

ОРЕСТ. Облиш!…

 

Спершу нападають на Ореста. Він отримує удар, але зміг встояти і рвонув в інший бік. У цей час Орест чує дикий крик Ані.

 

АНЯ. За що?!!!

ОРЕСТ. Пустіть її!

 

Аня затуляє голову і обличчя від ударів, падає, крутиться на підлозі, укриваючись від ударів. Підбігає Орест, збиває на льоту нападника, піднімає Аню з землі. Підбігає Любомир, шарахає бандурою (іншим інструментом) нападника і тікає. Орест підводить Аню, але вона ледь іде. На них нападають інші, Орест відкидає дівчину вбік.

 

ОРЕСТ. Біжи, я сказав! Я дожену!

 

На Ореста нападають, збивають з ніг, б’ють по голові ногами, кричать: «Суки, б..і, Європи захотіли? Покажемо Європу, козли майдануті, під…и довбані!»

 

Аня відкочується і опиняється з одного боку, а Орест з іншого. Бій тіней триває.

 

МОНОЛОГИ.    

ОРЕСТ (підводиться, встає в стороні, ніби спостерігає за подіями).

Я не міг не повернутися за нею. Коли здорові озброєні бугаї б’ють по голові дівчинку – це так мерзотно... Іще таку світлу… Я встиг відштовхнути і прикрити Ангеліну, але потім мене збили з ніг… Били по печінці, ребрах, але особливо – по голові. Хруснув ніс, пішла кров, я вже не рухався, але вони продовжували… А потім хруснув череп, і я відчув як усередину полилася гаряча рідина. Внутрішня кровотеча - це капець. Але їм здалося того мало - один став мені на груди і почав стрибати. Чийсь крик «За що?» розпилював мозок. А потім я провалився у темінь – не знаю наскільки.  На годину? На сто?... Отямився вже у лікарні – побачив білі стіни, лікарів, якогось хлопця на ліжку з перебинтованою головою і руками. Щось таке в ньому було знайоме… І раптом я подумав: а чому я стою, а не лежу, і нічого не болить, дивно. Я гукнув лікарів – не чують. І я теж їх не чув. Тільки якийсь неясний гомін. І раптом я зрозумів: отой хлопець на ліжку – то я. І тут мені стало страшно. То я що, помер, а це моє тіло? А тоді чому не в морзі? І де тунель? Чи я живий? Я кинувся до тіла і раптом відчув, що ноги не торкаються підлоги. Я трохи лечу… Куди?

АНЯ. У мене потемніло в очах від болю і страху. Хтось тягнув мене, піднімав. Орест? Я бачила, що Орест мене захищав, а потім пропав. Крики, стукіт ударів… Хтось мене потягнув кудись, я переставляла ноги автоматично, а тіло наче мішок, набитий камінням. І темінь. Я ніколи в житті не непритомніла, а тут раптом раз – і все. Оговталась від удару по щоках. Хтось знайомий. Люб. Скуйовджений, на лобі кров, але всміхається, голосу не чую, як у воді, і тільки по губах: «Жива… встати можеш?» Встаю, тримаюся за руку, іду на автоматі, все болить, особливо голова, господи, я хочу гільйотини… І щось бринить, якась незгадана думка. І раптом як ніж: «Орест!» Де Орест? Люб опускає очі: «Потім, усе потім». Ми йшли нескінченно довго, кудись угору. Опинилися чомусь у церкві. Білі стіни у темряві, люди з темними обличчями. Страшенно сушить: «Води!» Вони гналися за нами до самої церкви, а потім лупали у ворота. Стукіт як цвях у мозок. А тоді мене прорвало – ридала довго і люто. Як це принизливо, коли б’ють, ніби весь у бруді… А потім хтось пестив мене по голові… Жінка дала щось випити, і я заснула. Був сон без сновидінь.

 

ФЕЙСБУК 1.

Це особливий простір. Герої п’єси з’являються у масках. Тексти постів і коментарів розподіляються між акторами довільно на розсуд режисера.

Автомобілісти у корках. Коментарі. Періодично чути сигнали клаксонів, сирени.

 

  • Тут повний капець – корок на півкілометра. Це ж субота, що за хріновня? Що знову щось перерили? Чи перекрили? Знову якийсь довбодятел їде?

  • Та ні, довбодятли тепер на гелікоптерах літають, це якась інша хрінь.

  • Як доїхати до центру з виставки, не знаєте? Де нема заторів?

  • Та всюди таке, з усіх кінців. Я вже перевіряв…

  • Та що таке сталося? Уже годину 20 метрів їду…

  •  З Харківського їду – така ж катавасія.

  • А куди всі пруться, хто знає?

  • Не знаю, хто куди, а я на Майдан. Там ці довбані уроди охрініли зовсім – напали на студентів з Євромайдану. У мене жінка весь ранок проревіла…

  • А у мене дочка там учора була. Слава Богу, поїхала, а якби лишилася? Тварюки!

  • Мало того, що грабують по-чорному, так ще й на вулицях  б’ють ні за що. Кранти!

  • У мене он держзакупівлі другий рік не платять, гади… А я кредит узяв, і що робить? Як вони тільки не вдавляться? Що, на золотий унітаз не вистача?

  • Раніш «відкати» були 20%, а тепер 80  - як хочеш, так і крутись. Задовбали!

  • І за що б’ють? За Європу? Та на хрін кому той «тайожний союз»? У самих діти в Європі вчаться, а не в Сибіру. А наших за путінське бабло калічити будуть? Суки! 

  • Це  наші гроші платять цим падлам, щоб наших дітей убивали?

  • Ото пустили бандюка до влади – ото й маємо те, що маємо…

  • Так це що? Всі їдуть на Майдан?

  • Схоже на те. Я у сусідів питав – теж туди їдуть. Дістало…

  • Та ми тому беркуту таку «зачистку» покажемо, тільки б добратися швидше… Буде їм як у Врадієвці!

  • А що було у Врадієвці?

  • Ти що, з Марсу? Менти дівчат малолітніх ґвалтували, а потім убивали молотком. То народ захопив той райвідділ штурмом. Отакий майдан.

  • То це що, якийсь «автомайдан» виходить?

  • Та хоч як назви – а допускати такого не можна… Це що, в центрі столиці -  бандитська зона з паханами? Це вже повний аут…

  • Боюся, це ще не повний…

 

 Клаксони частішають, переходять у суцільний вереск і різко обриваються.

 

ІНТЕРМЕДІЯ 1. МЕЖІ ПЕКЛА.

На сцені Майдан, але змінений: щось поламане і розтрощене, щось нове, інші плакати. Степанич у камуфляжній формі, молодий священик Пафнутій з вервицею молиться, Аня розносить чай, Любомир грає на бандурі позаду. Марго одягнута з викликом - у міні і на шпильках - розглядає все з цікавістю туристки в екзотичній країні і жестами керує невидимим телеоператором. Голоси зі сцени – як нерозбірливий шум.

АНЯ (іде хитаючись, несе чай Степаничу). Будете гаряченького?

СТЕПАНИЧ. Дякую, сонце. Ти бліда така, посидь трохи. Болить?

АНЯ (сідає). Ниє, але нічого…

СТЕПАНИЧ. Били по голові?

АНЯ. Не тільки…  Я не уявляла, що люди можуть бути, як звірі… Ні, звірів я люблю. Як не-люди. І за що? Що ми їм зробили? Навіть якщо наказ – нащо так люто? І вночі, як бандити. Ми в церкві сховалися, так вони у ворота гупали – як орда… Ми ж нічого не робили… Він же нам аплодував за підтримку! Тварюка… Чому, за що? Не розумію…

СТЕПАНИЧ. Щоб налякать. Ви щенята, які зарвалися. І вас треба провчити і показати іншим. Вони хотіли підсадити вас, усіх нас на страх. Розумієш?

АНЯ. Але ж вийшло все навпаки. Стільки народу! І вони самі прийшли! А машин скільки!

СТЕПАНИЧ. Прорвало. Завжди є межа. Приїхали. Далі – кранти. Чесно, я не чекав від киян. Респект. Так що, сонечко, я б тобі радив: іди додому, лікуйся. Мама чекає?

АНЯ (зітхає). Я з мамою посварилася: вона лаялась, кричала, а я… я не можу тепер піти.

СТЕПАНИЧ. А батько що каже?

АНЯ. Нічого. У мене батьки розлучені. Йому все по цимбалах.

СТЕПАНИЧ. Тим більше, мама саменька - за тебе хвилюється…

АНЯ. Ще тієї ночі думала вертатися. А тепер – ні. Це страшний злочин, і за це треба карати. От хоча б відставка уряду. Як гадаєте, нам удасться? Через Раду?

СТЕПАНИЧ. А що це вирішує? Одного знімуть, такого ж поставлять. Риба гниє з голови.

АНЯ. Треба йти до кінця, так? До перемоги? Але як? У нас же немає імпічменту…

СТЕПАНИЧ. До перемоги. А як - то вже не твій клопіт. Ти тоді вціліла, то й добре.

АНЯ. Я вирішила вернутися сюди, щоб не боятися. Бо страх... З ним неможливо жити.

СТЕПАНИЧ. Я розумію. Не пускай страх у серце…

АНЯ. Так я не пускаю – він сам туди лізе: серце калатає, руки холонуть… Що робить?

СТЕПАНИЧ. Оце саме – щось робить. От чай носиш – молодець. І руки грій. А взагалі їдь додому... Тепер прийшли дорослі мужики, афганці є… Так що не хвилюйся, їдь…

АНЯ. Я не можу не хвилюватись. Я друга шукаю, він мене захистив, а сам пропав. Бачила, як били, а далі… Ні адреси немає, ні телефону… Мій мобільний загубився – а там усі номери… У нього ім’я рідкісне – Орест. Не чули?

СТЕПАНИЧ. Ні…

АНЯ. Я сподіваюсь, може він тут десь з’явиться… якщо живий…

СТЕПАНИЧ. Серед мертвих немає – і слава Богу, значить вір, що живий.

АНЯ. А я вірю… От і шукаю, думаю, може, до президентського піти? Може, він там?

СТЕПАНИЧ. А туди якраз не ходи. Там може бути… катавасія… Тут безпечніше…

АНЯ (зітхає). Та він такий, що не шукає, де безпечніше, а де – навпаки… Альпініст…

 

Підходить Марго до Ані і Степана з рекламною посмішкою і мікрофоном.

 

МАРГО. Добрий вечір, телеканал УТСН, скажіть, а ви були вночі під час нападу?

АНЯ. Була…

МАРГО. Круто, (робить знак невидимому оператору) і травма звідти? Беркут, так?

АНЯ. Напевне, беркут. Було темно…

МАРГО. Вау… (Оператору). Покажи крупним планом… Так… (Ані). Постарайтесь зафіксувати позицію, щоб не виходити з кадру, ОК? Отак (поправляє їй волосся, одяг). Тепер розкажіть, як це було? Хто перший почав? Ви кидали в них каміння?

АНЯ. Яке каміння?  Ви що?!! Ми нічого не робили! Ми просто сиділи, співали …

МАРГО. І що, вони просто так напали? На рівному місці? Але ж казали, що кидали…

АНЯ (кричить). Та хто вам сказав таку дурню? Це брехня! Ми їх не чіпали, абсолютно! Вони били, як нелюди, як фашисти! Садисти! Вони мого друга, може, вбили просто так…

СТЕПАНИЧ (хапає її за плечі, затуляє собою). Не треба її знімати. Витріть це, хутко!

МАРГО. Чому це? У нас свобода слова… Якщо це правда, хай її знають мільйони…

СТЕПАНИЧ (тихо, але жорстко, відвівши журналістку вбік). Правду взнають, а дівчинку посадять чи приб’ють, розумієш? Витри при мені, а то розіб’ю камеру!

МАРГО. Навіщо ви так? Ми ж за вас, я теж за Європу. Просто були кадри: щось кидали…

СТЕПАНИЧ. То був театр, а це – реальне життя, яке ти можеш зламати своїми кадрами. Хочеш, питай мене, я дам інтерв’ю. Я своє вже давно відбоявся.

МАРГО. ОК (дає знак оператору, готує мікрофон). Розкажіть, чому ви пришли сюди?

СТЕПАНИЧ. Я прийшов захищати цих дітей, студентів, від бандитів у формі. Вони виросли вільними, у них не було того страху, який прищеплювали людям при совку. А тепер нас знову хочуть загнати у совок. А це капець для країни. Повний капець. Усіх дістало це грьобане «покращення». Пустити банду садистів на цих дітей, чистих, свідомих - це  «беспредєл» повний.  У такій країні жити неможливо…

МАРГО. Але ж вони виступали за Європу, а ви хіба ні? (Знак камері). Крупняк…

СТЕПАНИЧ. Та бачив я цю Європу… Мені більше за Україну болить…

МАРГО. А ви не боїтеся нових нападів силовиків?

СТЕПАНИЧ. Страшно не те, що тебе можуть убити…

МАРГО. А що, ви більше боїтесь арешту?

СТЕПАНИЧ. Ні, страшно, коли твою дитину, розумну, гарну, талановиту, закохану в життя і світ, просто заб’ють до смерті палками і ногами, як скажену собаку, просто так…

МАРГО (робить знак оператору – досить). От і я боюсь, син у мене, 5 років…

 

Позаду висвітлюється Любомир, який співає пісню «Не треба». Інші слухають.

Чути шум, крики, Степанич тривожно вдивляється у щось позаду журналістки.

 

СТЕПАНИЧ. Там щось сталося, люди вертаються, біжать… (Марго озирається).

АНЯ. Ой, лишенько, там, певне, знову беркут… (підхоплюється, тремтить).

СТЕПАНИЧ (хапає її за руку). Так, без паніки, пам’ятаєш, що я казав? Руки в тепло…  І нікуди не відходь. Піду дізнаюся, що там чути… (Відходить).

МАРГО (знак оператору). О, це вже свіжак, так, рулимо туди…

 

На сцені з’являється Зоя, вона розхристана, кахикає, сердито бурмоче під ніс.

 

ЗОЯ. Там людей убивають, а вони тут чаї ганяють, розвели тут майдан-с, козли…

АНЯ (перехоплює її). Зоя! Привіт, не пізнала?

ЗОЯ (різко гальмує, дивиться на дівчину). Анька! О, а що з головою? Це зараз?

АНЯ. Тої ночі, вже більш-менш…

ЗОЯ.  І покажи мені голову. (Оглядає). У відключці була?

АНЯ. Ніби трохи. 

ЗОЯ. Хріново. Може бути гематома, а це таке западло…. (Кахикає). Так, у лікарні була? (Аня хитає «ні»). Правильно, і не потикайся! До нас привезли кількох побитих, із переломами, так трьох на ранок замели менти. Одного навіть після операції: кинули в машину, як худобу. Суки… Я тобі телефончик лікаря дам. Аби не замели...

АНЯ. Чекай, а там у лікарні не було такого – Орест?…

ЗОЯ. Орест? Не знаю… А прикмети які? Може, він «у відключці» був?

АНЯ. Прикмети?.. Гарний дуже, волосся темне, стрункий…

ЗОЯ.  Стрункий, на бороді ямка – дуже конкретно…  А там шрами, родимки на носі?

АНЯ. На носі ніби немає.

ЗОЯ. Ніби… Ясно. (Кахикає). Це твій… бойфренд чи що?  

АНЯ. Та ні… Просто, він мене захищав, а сам… пропав.

ЗОЯ. Треба ноги в руки і по лікарнях, моргах… (Аня зблідла). Значить, не «просто»?

АНЯ. Нічого не було… Але мені без нього і жити не хочеться…

ЗОЯ. Так, а з цим зав’язуй. І так людям жити не дають, мля…

АНЯ. А ти була там, біля президентського?

ЗОЯ. Була… Ідіотка… (Кахикає). Там газ був, он наковталася…  

 

Всі помалу сходяться навколо Зої з очікуванням новин, останнім - Пафнутій. Вочевидь, Зоя йому подобається, але він не зважується це показувати.

 

АНЯ. І що там, кажи вже…

ЗОЯ. Що? Капець там, бійня, я ледве втекла… З’явились якісь мудрили з бульдозером чи як ця хрінь зветься… І поперли на штурм палацу.  На хрін їм той палац, коли там нікого нема – хрін його знає. І козли в масках – ясний пень, провокатори. А з політиків – нікого, всі тут, суки, триндять про мирний спротив. Один цей «шоколадний» намагався зупинить, так отримав каменюкою по пиці. Але нічого так мужик, я заповажала в натурі…

МАРГО. Чекай, так а хто нападав, беркут? (Тихо робить знак оператору знімати).

ЗОЯ. Та там спершу не беркут був, а поставили пацанів ВВ-шників, навіть без щитів, кинули їх як живе м’ясо… А потім ВВ відступили, козли в масках присіли, як по команді, а свіженький беркут погнав на людей. Але не на тих, які кидали, ті щезли! На простих!

МАРГО. Все ясно – їм картинка треба. Типу є екстремісти. Підстава.
СТЕПАНИЧ. Це тітушки  були. Я бачив, як вони йшли колонами в парку одне за одним: беркут і тітушки, як два загони.

АНЯ. А чому тітушки, ті тушки? Ніби мертві?

ЗОЯ. Угу, простітушки значить. 

МАРГО. Та ні, це був такий реальний Вадик Тітушка,  а потім почали називати як явище – коли гопників наймають за гроші людей бити чи на провокації…

ЗОЯ. Падлюки, нам у лікарні якісь грьобані копійки платять, а ці жирують і ще бабки платять, щоб нам голови розбивать? Ну, не суки? (Кахикає).

ПАФНУТІЙ. Не треба лаятися, така добра дівчина, а лаєшся… Не гніви Бога.

ЗОЯ. Не вчіть мене жити, навчена. І чого це я добра? От іще… (Кахикає).

ПАФНУТІЙ. Добра, це зразу видно. На серці біль і страх, а ти про інших піклуєшся…

ЗОЯ. Це я по інерції, типу Гіпократ і всяка хрінь. А мого друга, Романа замели ці падлюки. І за що? Помагав пораненим! За Гіпократа… твою мать. І де? В домі літераторів! Двері побили, вікна, і в живіт ногою хрусь! І як тут не лаяться? Як тоді стрес знімать?

ПАФНУТІЙ. Молитвою і словом божим - воно силу дає… (Зоя коситься скептично).

АНЯ. Правда, я чула, що слова негативну енергію притягують. Робили експеримент над квітами. Ті, яких хвалили – розквітали пишно, а ті, яких лаяли – хиріли.

ПАФНУТІЙ. Справді, погані слова служать Дияволу, а ти людей лікуєш і Богу служиш.

ЗОЯ. Та нікому я не служу, і на хрін мені ті квіти, я готова їм тут випалену землю зробить. Банду геть! Правда, Степанич? От скажіть їм… А ля гер ком а ля гер…

СТЕПАНИЧ. Ми хочемо бути іншими. Шляхетними… Шануймося, бо ми того варті.

АНЯ. Отож, шануватися матом – нереально.

ЗОЯ. Змовились проти мене?  Шляхетні, б…? Бачили б ви, що робили ті уроди…

МАРГО. Бачила… У нас на каналі одному хлопцю, оператору, ніс зламали. І він же казав, що журналіст! А ті – навпаки. Іще більше били, на коліна хотіли поставити, а той все одно камеру тримав, собою затуляв - там такі кадри… жах!

ЗОЯ. Вам аби кадри… За це вас журналюг і не люблять. У людей трагедія, а вам – кадри…

МАРГО. А думаєш, вас, медиків, люблять? Тягнете за кожен «чих» - розвели корупцію…

ЗОЯ. А ти проживи на цю довбану зарплату! Ніби ми лошари якісь, а ми життя рятуємо!

СТЕПАНИЧ. Так, дівчата, брейк! Чого зчепилися? На сварки – мораторій. Хочете воювати? Буде нагода. Думаю, треба барикади будувати, вони скоро сюди посунуть.

МАРГО. Ви це серйозно – про барикади?

СТЕПАНИЧ. Дуже… Нам оголосили війну.

ПАФНУТІЙ. Ми можемо тільки мирно протистояти. Слово і молитва.

СТЕПАНИЧ. Мирно проти озброєних? Ну-ну…

ПАФНУТІЙ. Ненависть випалює серце, а спалене серце – болить.

ЗОЯ. Болить, а що робити?

АНЯ. І мені болить…

МАРГО. І я не знаю, що робити…

ПАФНУТІЙ. З нами правда, з нами Бог…  І треба воювати за своє серце, вони хочуть запустити нам у душу зло, і зробити нас такими, як вони. А ми інші.

ЗОЯ. І що, твоя молитва поможе випустити з-під арешту Романа?

АНЯ. А може, поможе… От нас уночі церква рятувала. І мене теж. Правда…  

ЗОЯ. Та ні хріна я не вмію молитися. Чи один хрін…

ПАФНУТІЙ (зітхає). Тоді повторюйте за мною: Отче наш…

 

Всі три жінки одна за одною повторюють слова молитви, кожна за своє. Степанич спершу спостерігає, а потім теж ворушить губами, вочевидь, молиться.

 

ЗОЯ (перша припиняє). От ні фіга не легше від молитви, а від мату легше. В натурі…

Пафнутій зітхає і відходить від них.

 

МАРГО (Зої). Хочеш, я тобі телефон адвоката дам – для арештованого.

ЗОЯ. Дякую, і сорі, що напала…  

СТЕПАНИЧ. Так, ви більше нікуди не суньтесь, а я піду наших збирать – на барикади…

Персонажі роблять імпровізовані барикади. Любомир співає пісню «Не треба»*.

 

МОНОЛОГИ.

АНЯ. Чому я не сказала йому «так»? А тепер ми, може, вже ніколи не побачимось у цьому світі. Був лише один поцілунок, і все… Я думала раніше, що знаю, що це таке. І не любила цілуватися. Але то були несправжні, не з тими… А тут я просто відчула, що земля попливла під ногами. Саме попливла, ніби це не суша, а корабель, і тепер я мчу по хвилях назустріч вітру, бурі, і може, навіть дну. Але вода – це теж прекрасно, я хочу потонути, стати русалкою, і щоб риби гойдали мене на гойдалці… Коли він поцілував мене, я відчула, що вертаюсь у море… Господи, як усе по-дурному: гордість, хто кому що перший сказав, слова про «любить чи не любить»… Це так неважливо… А головного я не сказала… І він теж… Але він діяв… І я це відчувала – ніби поруч із ним твоє тіло бринить і перетворюється на музику. Може, кохання – це музика?... І хочеться просто бути поруч, триматися за руки, говорити… Бодай подумки… А тепер серце ніби плавиться на повільному вогні, як пластилін… Тупий постійний біль від тривоги. Тепер я розумію, що насправді важливе – встигати любити, бо завтра може бути пізно… Може не бути того, кого любиш. Чи не бути тебе… І зараз у серці чорна діра порожнечі…   

ОРЕСТ. Я все пригадав. Ніч, ватру, і головне  – Аня, Ангеліна. Таке дивне ім’я, і очі прозорі, ніжні. Я не зразу зрозумів, що пропав. Я на неї зразу запав, але не знав, що так… І раптом розумію, що я перестав реагувати на інших. Взагалі. І що я їй тоді наговорив? Якусь дурню… Геть усе зіпсував. Вона тоді казала про головне… А що головне?.. Ще і виставив себе… Якийсь безробітний... І куди я йду? Так, тиняюсь по світу… А вона справжня. І майдан – справжній. І ця зустріч не просто так. Як то кажуть у дурнуватих мелодрамах - фатальна. А може то фатальність смерті? Відчув, що я загину через неї? І як вона? Жива чи ні? І чому я тут?.. Що це «тут»? Хоч би побачити її наостанок - живу… Чи краще неживу? Бо якщо я вже «того», не існую тут, ми більше не побачимось? А якщо я живий? Ні, хай буде живою, навіть коли я - ні… Боже, хай вона буде живою, будь ласка. І Майдан – хай буде Майдан. Тільки б усі були живі. Чекай, якщо я можу рухатись, може, я її побачу? Треба спробувати… І де шукати? Почну з Майдану…   

 

ФЕЙСБУК 2.

Знов особливий простір. Герої п’єси з’являються у масках в різних версіях синьо-жовтої та червоно-чорної символіки. Вони вишиковуються по групах. Хтось називає «групу» - і всі чи деякі переходять до цієї групи. Потім хтось відходить – і знову. Реакції різні.

 

  • Група «Євромайдан».

  • Група «Євромайдан-sos».

  • Група «Автомайдан».

  • «Майдан – революція гідності».

  • «Майдан. Нагальні питання».

  • «Євромайдан. Париж».

  • «Євромайдан. Лондон».

  • «Євромайдан. Нікарагуа».

  • Ого! Нічого собі…

  • Україна, яку будуємо самі.

  • Вільна Україна.

  • Сто тисяч українців!

 

На останню репліку хтось по інерції шикується, а хтось дивиться підозріло, відходить убік, поглянувши на це. Дехто з тих, хто приєднався, теж відходить.

 

  • Шановні громадяни! Не несіть на майдан хліб і чай. Уже нема куди складати, особливо батони. От посуд разовий знадобиться. І ще хлопці ковбаски просять.

  • Люди добрі, майдану потрібні теплі речі, особливо ковдри, бо вночі дуже холодно.

  • А ліки треба? Які ліки? В які лікарні? 

  • Не треба в лікарні! Забирайте людей із лікарень додому!

  • Майдан SOS! Із печерської лікарні міліція забирає поранених! Всіх арештовують і вивозять! Терміново до лікарні, врятуймо наших братів! 

  • У Михайлівському соборі відкрито благодійний медичний пункт!

  • Майдан SOS! Обережно! Тих, хто пише скарги на беркут і міліцію, арештовують!  Передавати скарги тільки через адвокатів! На майдані є юридична допомога!

  • Приходьте на лекції: «Як поводитись при арешті». Тепер кожен громадянин розуміє, що на нього можуть напасти бандити у погонах. Як зменшити ризик нападу? Що робити, коли напали на вулиці? Як поводитись у СІЗО?

  • Увага! В Універі складають списки! Ловлять за запахом диму! Беріть дезики!

  • А краще газові балончики!

  • Та то до фені, ті балони. Каски треба брати. Несіть каски.

  • Учора двох мужиків у касках менти побили: роздягли догола, обливали холодною водою і ганяли по Хрещатику. А виявилось, то будівельники. Ось тобі й каски!

  • То що з касками – брать чи не брать? І з мотоциклів чи будівельні?

  • Усякі. І ще бронежилети, можна б/у – знадобляться.

  •  

Персонажі одягають різні каски, можливо, жилети, і розходяться.

 

ІНТЕРМЕДІЯ 2. ПАМ’ЯТНИК НА ПАМ’ЯТЬ ПРО ПЕКЛО.

Майдан гуде. На сцені якісь нерозбірливі промови, музика. Всі, крім Любомира. Орест також присутній, спостерігає, реагує, але інші його не помічають. Тільки Аня ніби відчуває чиюсь присутність - то різко озирається, то вдивляється у його бік.

 

СТЕПАНИЧ (з’являється). Все, мерія і дім профспілок наші захопили! І Жовтневий!

МАРГО. Мерію не захопили, а звільнили. У нас мера не вибрали, і ті, хто там був – незаконні. А якщо нікого нема, то мерія належить громаді міста. Ми ж громада?

АНЯ. У Жовтневий не треба: там аура погана. Колись там НКВД людей катували.

СТЕПАНИЧ. Нічого, почистимо, отець Пафнутій молитву почитає, ладаном попахтить.

ЗОЯ. Пафнутій? Вас правда так назвали? У вас батьки - оригінали… Зашибись.

ПАФНУТІЙ (смутився). То церковне ім’я. І я не «отець», а лише семінарист…

ЗОЯ. Але вже точно не мать… Ой… А як по-справжньому? Чи тепер уже не можна?

ПАФНУТІЙ. Ярослав. Називайте, як подобається, тільки не лайся.

ЗОЯ. І що мені за це буде? Гієна огняна?

ПАФНУТІЙ. Ісус казав: не прийшов я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних.

ЗОЯ. Хай би він кудись отих козлів покликав, щоб вони звалили на фіг…

СТЕПАНИЧ. То як грішні мої хлопці-дівчата, йдемо облаштовувати нові території?

АНЯ. А нас там не посадять?

ЗОЯ. Посадити можуть що так, що так… Фіолетово. Чи не попруть із автоматами?

СТЕПАНИЧ. Перти будуть по-любому, але там безпечніше, за стінами. І вода, тепло.

Ну і морально теж – ніби взяли форпост чи фортецю.

МАРГО. У мене малий знаєте, як це назвав? Фортеця свободи. Дітей не обманиш!

 

Підходить Любомир із торбою камінців.

 

ЛЮБ. Слава Україні! А у мене для вас подаруночки. (Показує каміння).

ЗОЯ. І де ти тих каменюк набрав?

ЛЮБ. Це сувеніри, історична реліквія. А ну, хто вгадає, що то таке? Тому приз.

АНЯ. А який приз?

ЛЮБ. Не скажу, секрет.

ЗОЯ. І сувеніри, і призи, ти, мля, як Дід Мороз. Може, бруківка?

МАРГО (розглядає). Бруківка гладенька, а це… Шматки старовинної фортеці?

ЛЮБ. Зеро-зеро. Холодно, як в Антарктиді. Хто ще не пробував? Аню, ангел мій сизокрилий, не здогадалася?

АНЯ (крутить у руках камінь). Схоже на матеріал для пам’ятника…

ЛЮБ. О, гаряче, ну-ну, тільки не для, а після… Ну, ще один ривок…

СТЕПАНИЧ. Що, невже Леніна потрощили?

ЛЮБ. Не потрощили, а скинули з п’єдесталу. Степанич, ти все зіпсував! Призом був поцілунок, і я так сподівався на дівчат…

МАРГО. І не надійся, ти цинічний і меркантильний.

ЛЮБ.  А каменюки? Від серця відірвав! (Степаничу). А з тобою цілуватися не буду!

СТЕПАНИЧ (погрожує кулаком). Угу, тільки спробуй – вилетиш, не піймають.

ЛЮБ. Та Боже збав, я хоч і за Європу, але натуральний натурал у натурі. О, чули анекдот про голубих в хорошому смислі? Ні? Це щось! «Ви чули, наш кум став голубим?! – Що, невже вступив у партію регіонів? Та ні, я в хорошому смислі…»  (Дехто сміється).   

АНЯ. Так що, його справді звалили? Але ж він кам’яний! Як це можливо?

ЛЮБ. Прив’язали мотузку до голови – отаке безглузде самогубство…  

МАРГО. Вау! Круто, давай мені ще – для Андрія, нашого оператора можна? (Бере ще).

ЗОЯ. І на хріна… (коситься на Пафнутія), добре, на фіга його валить? От якби президента завалили, то ясно, а від цього ні холодно ні парко…

АНЯ. Ні жарко… З одного боку це чиясь робота, а з іншого – як берлінська стіна, символ. Як це так, що союзу вже бозна скільки немає, а ці пам’ятники стирчать і досі…

ЛЮБ. Ото ж бо, це все одно що Гітлеру, навіть гірше.

ЗОЯ. Ні, ну Гітлеру – це ти вже загнув.

ЛЮБ. Чому, дуже схоже, от дивись: Гітлер тут правив, можна сказать, 4 роки і Ленін 4. Але від Гітлера відбилися, а Ленін як захопив, так ми 70 років у лайні! А скільки жертв!

АНЯ. Я читала статистику – в 30-х репресували близько 1000 письменників, із них 500 – з України. А в тодішній спілці було десь 520 із гаком. Уявляєте? 95 %! А голодомор?

ЗОЯ. Так то ж зі Сталіним…

СТЕПАНИЧ. Близнюки-браття. Ленін теж був професійним терористом. Читав я документи – волосся дибки: розстріляти всіх полонених, кожного десятого повісити…

ПАФНУТІЙ. А скільки храмів зруйнували, скільки священиків загубили…

ЗОЯ. Якби Україну тоді не здали – ми б уже давно були в Європі, а не в …опі…

МАРГО. А десь у Прибалтиці зробили парк знятих Ленінів – як музей.

АНЯ. Та музей – сильно жирно. У нас он музей міста безпритульний. Ганьба. А ще цими уродами опікуватися? Щоб і духу не було!

ЛЮБ. А там поставить щось пристойне. Січовим стрільцям. Постамент є. До речі, хтось приколовся, що та фігура була зайва, а тепер це символічний пам’ятник термосу – як знак єднання майдану, живого тепла. За це треба випити!

СТЕПАНИЧ. Тільки чай, у нас сухий закон.

ЛЮБ. Та ну! По грамульці - он колотун який.

СТЕПАНИЧ. Я сказав чай – значить, чай. А хочеш зігрітися – он пішли барикади будувать, фізична праця – знаєш, як зігріває?

ЛЮБ. Знаю, згоден на чай. (Розливають, не цокаючись). Ну що, браття, за упокій Леніна?

МАРГО. А він, до речі, так і не упокоївся - його мумія в Мавзолеї…

ЛЮБ. Чули анекдот? Що всі проблеми у Росії, бо Ленін в мавзолеї лежить не по фен-шуй.  

АНЯ. Символічно. А по-моєму, треба його похоронити по-людськи.

СТЕПАНИЧ. Це точно. Поки його не винесуть, так совок і буде блудить у головах.

АНЯ (схоплюється). Я не хочу цих каменів! На них кров. Може, їх кудись викинемо? 

ЗОЯ. У річку – і комуняки будуть бігати і кричати: видубай, Боже…

МАРГО. Там холодно і лід.

СТЕПАНИЧ. Тоді вже краще у вогонь.

ПАФНУТІЙ. В Євангеліє сказано: «Кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та до огню буде вкинене.»

СТЕПАНИЧ. Отож, а це таке породило, що ніяк того лайна не вигребемо…

ЗОЯ. Так а воно хіба горить?

СТЕПАНИЧ. Що, лайно чи камінь?

АНЯ. Камінь – то він. І навіть якщо не горить, все одно хай горить.

 

Кидає у вогонь, за нею і всі інші, крім Любомира.

 

ЛЮБ. Я ж хотів як трофей… А раз так… Ну і грець із ним. (Викидає теж у вогонь).

 

Всі заворожено дивляться на вогонь, в якому нібито горять шматки пам’ятника.

 

МОНОЛОГИ.

АНЯ. Учора я випадково проходила повз магазин мисливської зброї, і вітрина притягнула мене, як магніт. Я зайшла. Рушниці, викидні ножі й кинджали, але найбільше мені сподобалися пістолети. Я довго розглядала, особливо невеличкі, більш жіночі. Мені хотілося торкатися холодного леза зі сталі чи відчувати пружність маленького курка. Це було таке шалене бажання, що не могла відвести погляду. І це було не супердорого, я б могла купити, склавши стипендію і підробіток… Тільки я не знала, що для цього потрібно – які дозволи і всяке таке. І ще, наскільки вони небезпечні? Колись у школі я виступала на олімпіаді зі стрільби, якщо ще потренуватися у тирі… Я всерйоз про це думала! Всерйоз! Другокурсниця-філоложка, яка ще ніколи не була з чоловіком… Господи, що з нами діється? Навіщо ти посилаєш нам такі випробування? Я не хочу, щоб мене убили, щоб убивали близьких мені людей. Але чи цей пістолет дасть мені порятунок? Чи забере у мене свободу? Чи життя? Я не знаю, я просто хочу позбутися страху. Бо страх – цей липкий гидотний гад, який уповз мені в серце і отруює душу – це найгірше. Якби пістолет міг забрати цей страх, я б купила. Але я не певна цього. Я утрималась. Поки.

ОРЕСТ. Таке дивне відчуття – ніби в минулому і в майбутньому водночас. Ці намети, барикади, і навіть катапульта, вогнища, казани, дим, барабани, поділ на сотні, пісні і гумор - дух волі та довіри. Так, ніби щось постає з прихованої пам’яті. Бринить у моїй крові. Я вдома серед своїх. Майдан - це новітня січ, автомайдан – кіннота, а будівлі – фортеці. Щотижня – віче, де немає постійних лідерів, і не потрібні, бо ми не віримо у доброго царя, ми вільні духом козаки. Шануймося, бо ми того варті! Україна понад усе! Якби мені хто сказав ще восени, що таке буде – я б не повірив. Кому вона потрібна – та занапащена забута Богом Україна? Але так є. Незабута. Історія проростає м’язами на наших кістках і збурює кипіння у крові. Може, недаремно виникла назва «янучари» - майже як яничари? Так, у нас різні коди – безрідних найманців, кочівників-грабіжників і справжніх захисників землі. Лицарі волі. У час катастрофи щось відродилося у наших душах… Аби країна не стала «диким полем», яке можна грабувати й «зачищати». Але скільки й тих, інакших – ніби і не українців, і не росіян, а «анти-українців»?  Тих, хто готовий грабувати і знищувати, продаватися і зраджувати. Як миттєво поширюється цей жорстокий «вірус» від безкарності – сп’яніння від принижень, катувань, убивств… Парадокс: уявні маски впали через… одягання масок. У нашій крові два коди. І кожен має вибирати бік барикади… Не лише у просторі – у собі. Де б ти не був, у якому куточку землі. Це інакша війна. Це початок чогось майбутнього. Для всіх…

 

ФЕЙСБУК 3.   

Знову змінений простір. Всі в масках, але побільшало червоно-чорних, або чорні стрічки на синьо-жовтих масках. Всі шикуються за тим, хто оголосив групу.

 

  • Нова група – «Студентам – волю!»

  • Увага! SOS! Учора на Подолі міліція в цивільному без жодних документів схопили 7 студентів театрального. Куди їх повезли – невідомо, зв’язку з ними немає вже 10 годин. Треба обійти всі райвідділи міліції!

  • Коментарі:

  • Студентів знайшли. Хлопців по-звірячому побили, ні адвокатів, ні лікарів не допускали 12 годин…

  • У трьох важкі черепно-мозкові травми, у двох струс мозку.

  • А що їм інкримінують?

  • Організацію в масових заворушеннях з тяжкими наслідками - від 8 до 15 років позбавлення волі. Але ніяких доказів не було. Тільки заяви ментів - як під копірку.

  • Що за дурня? Яка організація? Вони ж просто фільм знімали і фоткали…

  • Яка організація? У нас немає організаторів. Всі самоорганізовуються!

  • Хлопцям треба теплі речі – їх роздягнули і все позабирали, типу на експертизу.

  • Треба прес-конференцію робити! І акції солідарності студентів!

  • Так, завтра під Лук’янівським СІЗО робимо акцію: МВС наслідує СС!

  • І листи підтримки від міжнародних організацій і депутатів.

  • До Мінкультури! Хай реагують! А то церкві вони погрожують, що не там моляться, а захищати культуру – їм зась! Вони ще будуть указувати, де молитися? Хай за свою душу продажну помоляться! Падлюки!

  • Мінкульт – до фені. Увага! Зранку в гуртожитку Карпенка-Карого облава!

  • Один із студентів у знак протесту почав безстрокове голодування.

  • Куди йому голодувать, Господи? Він і так худючий, аж хитається…

  • Хлопців залишили під вартою на 30 діб! Скоти! Бандюків відпускають, а пацанів за нізащо катують! Є сайт «скоти.інфо». Треба вивісити фото цих скотослідчих, скотопрокурорів і скотосуддей! Хай всі знають цих скотеняк в обличчя!

  • Двох студентів звільнили під домашній арешт! Ура! Значить, разом можемо!

  • Домашній арешт – це ще не звільнення.

  • Все одно, це наша перша перемога!

  • Суддя на другий день подала у відставку. Певне, її змусили.

  • Отже, кожен може вибирати. І судді не всі продажні.

  • А я надибав поради, про те, як вижити у фашистській державі.

  • Думаєш, у нас щось типу фашизму?

  • Ні, думаю, у нас гірше. Фашизм був проти меншин – євреїв, геїв… А у нас фактично проти більшості нормальних громадян, крім окремих садистських козлів.

  • І правда, коли арештовують і б’ють за державний прапор, значить ми в окупації.

  • Так-от, головне у фашизмі – не нацизм, а тотальний контроль над життям людини. Ось ці поради: «Побач те, що заборонено бачити. Зроби свій вибір. Створи бодай маленьку зону власної свободи. Визнач межу, за яку відступати не можна, навіть ціною життя. Подолай страх смерті.» (Цей текст можна розбити на різних героїв).

 

Персонажі розбирають різні плакати з написами, скандують, розходяться.

 

ІНТЕРМЕДІЯ 3. ХОЛОДНЕ ПЕКЛО.

Майдан, барикади. За ними тіні. Холодно. Аня біля вогнища. Підходить Зоя, видно, що плакала. Невидимий Орест також тут, реагує на слова Ані, хоче її обійняти, зігріти.

 

ЗОЯ. Боже, який собачий холод.

АНЯ. У мене вже і руки, і ноги німіють… (Переступає, стрибає).

ЗОЯ. То йди погрійся… Я повартую біля вогню.

АНЯ. Вже пробувала, я не можу зігрітись, ніде. Мені постійно холодно – особливо на серці. Це не мороз – це страх.  Пронизує аж до кісток… Тільки біля вогню трохи легше.

ЗОЯ. Розумію. Тільки у мене не холод, а так, ніби задихаюсь. І серце як дурне: тук-тук…     

АНЯ (повертається нарешті Зої). Щось сталося?

ЗОЯ. А оця вся хрінь – нормальок чи що?

АНЯ. Ні, ну просто ти… плакала?

ЗОЯ. Так видно? Знаєш, їхала в метро і щось таке мугикаю під ніс, думаю, що за мелодія заїдлива? Ы тут доходить – гімн України, уявляєш? Іду далі, а там людей тьма, і раптом хтось починає гімн співати просто так, прикинь, і всі підхоплюють. Ну і я підвиваю, і сльози в очах. Ну от чого ревіти? Ну от скажи? Дурна на всю голову?

АНЯ. Я теж плачу. Безумовний рефлекс. А раніше ж так ніколи не співали, правда?

ЗОЯ. Я так не пригадую в натурі. (Знову намагається стримати сльози).

АНЯ. Зоя, ти не того плакала… Що сталося? Романа бачила?

ЗОЯ. Бачила, б…  Адвокат побачення вибив. Зарослий, брудний, у синцях, пожухлий… Як із того світу. А був такий… денді. Питаю: «Били?» А він очима хлоп униз. Що принести? «Авокадо»… А це… наш прикол був. А суд через два дні - стаття за спротив міліції. Який, б…, спротив? Що руками голову затуляв? Це вони нападали! Капець…

АНЯ. А у тебе з Романом - роман?

ЗОЯ. У мене з ним… нічого.

АНЯ. Нічого… як у мене?

ЗОЯ. Ні, у тебе ще нічого, а у мене вже нічого… Але його нова «лялька» і не думає його захищати – вильнула хвостом і все… Думаєш, я ідіотка? Він мене кинув, а я рятую?

АНЯ. Ні, я тебе розумію. Все одно близька людина... Як же його кинути у такому горі?

ЗОЯ. А у тебе що з Орестом?

Орест підходить ближче до Ані, реагує на те, що вона каже.

АНЯ. Теж нічого… Вже стільки лікарень обійшла… Відмахуються, як від мухи. Ніби хлопець продинамив, а я голову морочу… Я спершу обурилась, а потім подумала, а раптом він і справді - просто поїхав додому?…

ЗОЯ. Не трави собі душу. Нічого, коса камінь точить.

АНЯ. Не коса, а вода.

ЗОЯ. Та один хрін. Нам вода не поможе, нам косою треба…

АНЯ. Може, справді в морги піти? Що краще – знати напевне чи не знати?

ЗОЯ. Він може бути де завгодно – у лісі під снігом, в річці. Чи в крематорії...

АНЯ (механічно поправляє). Не краматорії, а крематорії… Ой, думаєш, це правда?

ЗОЯ. Не знаю, але схоже на те… У нас у районі вагітна жінка ввечері зникла, 8-й місяць.

АНЯ. Ні, я не хочу знати, що його немає… І може, він справді просто поїхав і забув про мене? Краще вже так… Що, думаєш, я дарма сподіваюсь, так? Що це нереально?

ЗОЯ. Я не знаю… І ти не ламай собі голову. Все, що тут робиться, б…, - нереально…

 

Зоя знову намагається опанувати себе, але зривається на сльози.

 

АНЯ. Слухай, ти не тому плакала… Що сталося? Щось іще гірше?

ЗОЯ (зітхає, тихо). Зараз постійно так. Думаєш, гірше бути не може, а назавтра: може-може… Тільки ти не кажи нікому. Добре? Я братика побачила, розумієш, він служить у ВВ, 19 років, стоїть з отого боку. Я не знала, що він тут, мобіли їм відімкнули… І  тримають, як скотів. По кілька годин, ноги відморожені, з носа тече, голодні… А смердить від них – то капець! Їх навіть у туалет не пускають. П…и. Я кажу – що тобі принести? Каже: памперси. Я зразу не врубалась, думала, що він приколюється не по темі, а це в натурі, прикинь…  Суки. Ще й мозок їм промивають, що ми екстремісти - камені кидаємо, один хлопець у них у комі лежить. А коли я кажу – так не ми ж кидаємо! Це простітушки були! Не вірить. Капець, б…, рідний брат мені не вірить! А цим довбаним козлам вірить. Я як завелась, як розказала, що тут робиться, про цих садистів… Мало мені Романа, ще і з братом таке – хоч розірвись! От як йому пояснити?

АНЯ. А я зрозуміла, як усім пояснювати, тим, хто не розуміє, що таке Майдан. От уяви, що літак із пасажирами, які летіли в Європу, захопили терористи, чи збили. А потім тих, хто вимагає розслідування і покарання терористів, арештовують, б’ють і вбивають. А терористам – гроші й нагороди. Потім приходять нові обурені, і все так само. Все просто.

ЗОЯ. Просто. Але як же так, що все просто, а чорне називають білим і навпаки. І вірять! 

АНЯ. Бо повірити у цей кошмар – реально важко. Слухай, а він «закосити» ніяк не може?

ЗОЯ. А як? Це ж трибунал. Це беркути можуть злиняти, але їм то що, їм по кайфу «лохів» мочити. А ці пацани зовсім… Я мамі не казала… От що робить?

 

Підходить Пафнутій, чує останні фрази.

 

ПАФНУТІЙ. Коли на серці тривога – попроси божої допомоги, все в руках божих… Бо сказано було: просіть, і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам!

ЗОЯ (розлючена, що той почув розмову). Стукати? Та ми вже достукались у рейку! Кажеш, у руках Божих? Тоді чому він це допускає? Молодих класних хлопців мордують, а ці козли довбані жирують і ще й знущаються?

ПАФНУТІЙ. Ісус Христос теж пішов на страждання…

ЗОЯ. Так а на хріна було такий офігенний світ робить, щоб нормальні люди мучились, а падлюкам по кайфу? Ще і синочка туди ж! І його не жаль. Мені такого не треба! Та це збочення якесь. Я просто жити хочу, просто по-людськи без довбанутих козлів. Дістали!

АНЯ. Слухай, не треба на Бога, ти чого? Він же не навмисне… Він нам волю дав…

ЗОЯ. Кому – волю, а кому – зону… Вони при владі, а ми…

ПАФНУТІЙ. Ісус казав: яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але занапастить чи згубить себе? Бог може посилати випробування. Так бувало навіть із праведниками…

ЗОЯ. Випробування? Я пробувала, дякую.  Помолилася. І що? Ще гірше стало!

ПАФНУТІЙ (сумно). Все одно я молитимусь за вас, аби Бог просвітлив вам душі…

ЗОЯ. Якось обійдусь, у мене все одно полярна ніч, краще не мені просвіти, а тим за барикадами. (Пафнутій відходить).

АНЯ (тихо, Ані). Чого ти на Пафнутія визвірилася. Не бачиш, як він на тебе дивиться?

ЗОЯ. Мені ще тільки цього святоші не вистачало! Та пішов він…

АНЯ. Та він і так пішов… Дарма ти так, він же про нас піклується…

ЗОЯ.  Та мені зараз ні хріна не поможе… От що робить, а?

АНЯ. Може, чаю брату віднесеш?

ЗОЯ. Ага, разом із памперсами…

АНЯ. А чогось гаряченького?

ЗОЯ. Він же ж там не один.

АНЯ. Ну, на компанію… Іще шкарпетки теплі… То що, зібрати?

ЗОЯ. Це небезпечно… Та ми й погиркалися страшно.

АНЯ. От і помиритесь, чекай… І буде знати, що ми тут – нормальні люди…

ЗОЯ. Добре, збери їжу і шкарпетки… І Степаничу чай приготуй, он він сюди йде…

 Аня готує передачу брату Зої і наливає чай для Степанича. Зоя відходить.

СТЕПАНИЧ. Дякую, сонце… (Пробує). Добрий чай…

АНЯ. І він так казав – чай добрий, людський, а не пойло для лохів, як там…

СТЕПАНИЧ, Стривай, хто казав?

АНЯ. Антимайдан чи тітушка…

СТЕПАНИЧ. Так антимайдан чи тітушка?

АНЯ. Я думаю, тітушка, який «косив» під антимайдан. Мабуть, на розвідку прийшов.  А я свою провела, розпитала. До них в автобуси заходили і гроші пропонували – нас бить.

СТЕПАНИЧ. І скільки пропонували?

АНЯ. Понти - штуку… Але ті трухнули, що тут народу стільки. Зате він сказав, де у нас слабкі місця - вихід із Глобусу… (Вертається Зоя).

СТЕПАНИЧ. Ясно… Добре, що сказала. І чай добрий. Дівчата, все, їдьте додому…

АНЯ. Мені вдома ще страшніше. Тут свої, а так сама більше боюся по вулицях поночі. І потім в Інтернеті вишу, а там ще страшніше. І кожен ранок прокидаюсь, як від кошмару і кидаюсь дивитись – як там Майдан, стоїть? А то й серед ночі…

ЗОЯ (бере потай пакунок від Ані). Так, тут спокійніше. Ну, я пішла…

СТЕПАНИЧ. Куди це ти зібралася?

ЗОЯ. На той край, до самооборони… (Переглядається з Анею).

СТЕПАНИЧ. Так, до переднього краю не підходьте. Сьогодні штурм обіцяють.

АНЯ. Так і вчора обіцяли…

СТЕПАНИЧ. Вони нас так вимотують: пару безсонних ночей – а тоді наступ…

ЗОЯ. Тоді я точно лишаюсь…

АНЯ. Я теж. У мене тренінг. Ви ж обіцяли навчити не боятися?

СТЕПАНИЧ. Я обіцяв? Коли? Я сам боюсь. От за вас, за хлопців, за кицьку з кошенятами сліпими.. Просто треба щось робити… Бо чекати нападу – ще гірше, ніж битися.

АНЯ (вдивляється). Ой, здається, щось зарухалось…

ЗОЯ (стривожено). З якого боку?

СТЕПАНИЧ (схоплюється). З обох флангів…

 

Чути як дзвонять. Пафнутій вертається.

 

ПАФНУТІЙ. Дзвонять серед ночі, вперше чую. Великий Боже, вбережи нас від лукавого...

СТЕПАНИЧ. Так, тепер пізно їхати. З центру табору ні на крок - це наказ! На передову не йдіть, там є кому! І тримайтеся один одного! Якщо когось учеплять, не відпускайте до останнього, бо витягують, б’ють по черзі і кидають в автозак. Тільки без паніки!

 

Степанич іде до краю Майдану. Темні постаті зарухалися. Іде наступ, темінь обступає. Люди стають у ряд. Аня лишається в центрі. Зоя відходить убік. Підходить «невидимий» Орест. Навколо рухаються тіні, звуки боротьби.

 

МОНОЛОГИ.

АНЯ. Насправді я не дуже можу сказати, хто я по національності. За прізвищами - там усього намішано – українці, росіяни, німці і, здається, цигани… Але я народилася в Україні, це моя земля. І мені здається, що мова – це не просто так, це код землі, народу. Колись на виставці трипільської культури я побачила глечик із візерунком - точно таким, який був у моєї бабуні. Глечику було 5 тисяч років. Я не знаю, що означали ці знаки, але дуже важливо, аби ми берегли те, що нас єднає. Може, так і з мовою. Так, ніби ти можеш чути те, що говорять тобі пращури. І ще ніби це така радіостанція від Бога – в Україні вона українська, а російською вона далі розташована, немісцева, і тому чуєш її невиразно, з шумами. Зараз є модне слово «білінгви». Так, ми майже всі такі. З одного боку це добре. Ніби внутрішній діалог свідомості, розуміння інакшості. Але є інше: коли мови починають війну за першість, за те, як ти думаєш, за твою душу, серце, дітей. Бо треба вибирати, якою мовою говорити з дитиною. А Бог? Він теж так вибирав? Якою з нами говорити? Чи ти сам вибираєш? Бо в цій війні – незавершена битва, яка тривала століттями. Я читала історію і плакала – скільки було арештовано, закатовано, вбито за те, щоб ця земля була не українською. 134 заборони нашої мови за 400 років! Якщо вибираєш російську, значить ці жертви були даремні, і завойовники перемогли?

ОРЕСТ. Зазвичай найбільше воюють сусідні народи. Із мовами те саме: найближчим  найлегше вступити у бій. Коли змішуються далекі мови – народжується щось третє. А війна близьких часто призводить до знищення слабшого. Але якщо за тебе вибрали раніше твої батьки? Тоді може бути і так, і так. Може перемогти генетична пам’ять, попри чужу мову. Я вибираю рідного, хоч і скривдженого, бо це було несправедливо. Але частіше навпаки: вибір сильнішого – це простіше, це не вимагає зусиль. Якщо говорю російською, то я росіянин, переможець, а не переможений. А далі внутрішня війна розростається – я проти-українець, я ненавиджу все українське. Я можу піти вбивати українців, тому що вони інакші.  Говорять українською - націоналісти. Але зневажати інші мови - це і є націоналізм. І ще просто лінь. Інша мова – це робота. А воювати з інакшими простіше, ніж працювати над собою. І зараз іде війна – у головах, у душах, на екранах і на вулицях. Смертельна війна. Вона починається у мозку зі зброї слів.

 

ФЕЙСБУК 4.

Всі одягаються в чорне. Можливо, ставлять свічки чи здійснюють ще щось поминальне.

 

  • Йому було 20 років, і він хотів стати актором, але вже не стане… Куля…

  • Його батьки хотіли врятувати свою дитину від війни, але він знайшов війну тут.

  • Чи війна сама його знайшла.  Він не був українцем, але він став героєм України.

  • Йому було 26.  Він утік від тоталітаризму, і не стерпів його тут. Куля.

  • Він був українцем, професором. Його довго катували, але помер він од переохолодження. Який холод, здається, ми в Антарктиді… 

 

Тепер дехто з групи бере в руки футбольні свищики, іншу символіку футбольних фанатів, одягають, свистять, махають прапорами тощо.

 

  • Нам на допомогу прийшли ультрас! Ура! Другий фронт!

  • Уявляєте, непримиренні вороги – фани різних команд об’єдналися!

  • У нас багато дивного. У всьому світі поліція охороняє публіку від футбольних фанатів, а у нас фанати охороняють публіку від поліції, тобто міліції.

  • У нас дивовижні «екстремісти». У всьому світі екстремісти нападають на людей, а в Україні екстремісти ловлять тих, хто нападає на людей.

  • Хто нападає – бандити чи міліція?

  • Обоє. Хіба між ними є різниця? У всьому світі екстремісти палять машини, а в Україні палять машини екстремістів.

  • Хто – бандити чи міліція?

  • Обоє. Хіба між ними є різниця?

  • У світі націоналісти за націоналізм, а в Україні націоналісти за євроінтеграцію.

  • А ви ще пам’ятаєте про євроінтеграцію? Гадаєте, у них у ЄС справді цінують демократичні цінності? Чи тільки гроші? Тоді чи є між ними різниця?...

  • Всюди є люди. От послухайте, це пише Анджей Стасюк:

«Вони там б’ються за нас, за наші цінності… Європа – тісний континент. Відчуття самотності в такій тісноті територій, націй, міст – збочене і жорстоке відчуття. Я не знаю, що сталося з Європою… Вона відмовляється усвідомити, що цінності, які вона визнає (визнавала?), визнають і поза її номінальними межами…. бо це означає самі лише клопоти. Вона навіжено підраховує зиски і збитки. Вмирає від страху… за свій огидний спокій, непристойний добробут, гидотне самовдоволення. Українська зима 2014 року — це європейська катастрофа…»

  • Я ставлю лайк!

  • І я! Поляки – от хто справді виявився братами!

  • А я і лайк, і ще великий смайлик! Круто!

 

Чорні маски вдивляються в обличчя публіки. Задувають свічки.

   

ІНТЕРМЕДІЯ 4. ГАРЯЧЕ ПЕКЛО.

На сцені з’являються шини, більші барикади. На задньому тлі червоне світло вогню, дим, крики. Степанич б’є у перевернуту діжку, як у барабан. Пафнутій молиться. Аня змарніла, розносить чай. З’являється Люб у пом’ятому запиленому одязі.

 

ЛЮБ (Степаничу). Слава Україні. (У відповідь у різнобій «Героям слава!»). Аничко, ангелятко моє, дай попить, бо захекався так, що скоро ноги протягну.

АНЯ (дає чаю). Ти що, був на передовій?

ЛЮБ. Та ні, не склалося. Хотів піти у самооборону - прийшов, видали мені каску, щит… а тут прибігла моя дружина і як давай голосить: «Та ви що, куди йому в самооборону, він же музикант, він же вдома цвяха забить не може!» Отаке… Забрали у мене то все і сказали: іди барикади будувать. Тепер так спина болить, ніби  кілок проковтнув…

АНЯ. Бідний, натрудився. А я чула нову жіночу приказку, точно про тебе: «Наші чоловіки два місяці прибивають поличку у ванні, а за дві години будують 5-метрові барикади.»

ЛЮБ. О, а я крутий анекдот знаю: якщо в кафе заходить хлопець у камуфляжі, масці, касці і з бейсбольною битою, то він напевне має дві вищі освіти і знає дві іноземні мови.

АНЯ. Прикольно. У нас реально все навпаки – цей овоч типу проф-ф-фесор з двома відсидками у зоні, і прем’єр, який навіть українські букви читати не вміє. Ганьба.  

ЛЮБ. Еліта вся тут. Які люди гинуть, Юрко зі Львова – кандидатом наук був…

АНЯ. Стривай, чому був – що, вже знайшли його?

ЛЮБ. Знайшли, у лісі під Києвом, закатований – живого місця немає, а помер бідолашний від холоду, не доповз… Як почули кати, що львів’янин, озвіріли…

АНЯ. У мені від цього теж звір прокидається – вовчиця, а може тигриця, щось таке. Знаєш, я раніш думала, що можна бути толерантною, що є різні правди, а тепер я знаю, що це дурня. Є добро і є зло, і поєднати їх неможливо. Я коли той перший бій побачила,  було так моторошно від цього стукоту, а тепер навпаки - лякає тиша…

ЛЮБ. Нарешті в наступ пішли, а то скільки можна? Два місяці мирний спротив, мільйон людей вийшло – і нічого, ігнор повний по всіх пунктах. Уряд не знімають… А якщо знімуть, то що? Таких же поставлять. Садистів не саджають, а навпаки - побитих арештовують. А після тих ідіотських законів - повний капець. Відступати нікуди…  

АНЯ. У мене після тих законів така депресуха почалась. Навіть стрічку зняла, коли вийшла за майдан, бо тут не так страшно, а далі ці тітушки... Хтось порадив: каже, у нормальних людей – лиця, а у тих, які за гроші – і там, і там - дупа. От і їду в метро, вдивляюсь… у можливі контури дуп, і раптом почула, як колядку співають… І знаєш, така злість! От чого я маю віддавати свою країну якимось садистам? Не хочу! Купила нову стрічку синьо-жовту. Тепер мені ті бойові барабани – найкраща музика. Тільки-но прокидаюсь, і до компа – стукіт є? Значить, живий майдан, ніби ритм його серця…

ЛЮБ. Живий, і не тільки тут – он майже по всій Україні пішло – ну зі Львовом чи Тернополем усе ясно. Але щоб Запоріжжя, Дніпропетровськ! Капець! Другий фронт…

 

Чути безладні звуки барабану. Люб раптово скривився, ніби від кислого.

 

АНЯ. Колись я подумки прапорці ставила, коли  російську мову, як регіональну приймали. А тепер – ніби навпаки, відвойовуємось… А чого ти так кривишся? Ти проти?
ЛЮБ. Та ні, у Степанича зі слухом повний швах, не слон наступив, а цілковитий мамонт. 

АНЯ. Не цілковитий, а цілий. То ти б краще підмінив, бо з нього музика ніякий.

ЛЮБ. І то правда, хоч зігріюсь. А ти пісню «Горіла шина, палала» не чула? Ні? Це щось, супермега-хіт. А ну, Степаничу, йди відпочинь, а я тут розігріюсь…

СТЕПАНИЧ. Залюбки, ти ж тут профі... А у мене одна важлива справа є… 

 

Любомир б’є у барабан і починає співати пісню «Горіла шина палала…».* На авансцені – Пафнутій, до нього підходить Степанич, пісня і барабан приглушуються.

 

СТЕПАНИЧ. Пафнутій, скажіть, а ви сповідь приймаєте?

ПАФНУТІЙ. Я ще не священик, але обряд знаю. А вас якийсь гріх мучить?

СТЕПАНИЧ. Та час такий, що душа може перед Богом стати, то хотів покаятись. Але то старий гріх, давній, каменем лежить. А вам я можу довіриться.

ПАФНУТІЙ. Гаразд, я спробую, відійдемо туди подалі, я приготуюсь, і ви також…

 

Вони відходять, Степанич ворушить губами, Пафнутій читає молитву. Дає знак.

 

СТЕПАНИЧ. От… Була в мене сім’я:  жінка, сину вже 15 було, ніби все нормально, але якось прісно, буденно… І так трапилось, що закохався, як пацан. Вона молоденька була, і весь час усміхалася, світилася вся, як сонечко… Я спершу думав, що можна якось так по-тихому, поєднать, але жінка дізналася, почала скандалити, тій погрожувать… Коротше, не зміг я так, між краплями, пішов із дому… Два місяці взагалі туди не з’являвся. А син… Коротше, підсадили його на наркотики. Малий ще, дурне сало без хліба… Я спершу і не в’їхав, що з ним діється, думав, то він такий, бо сердиться, що я пішов… Жінці не до того – вона вся в депресії. А як дійшло… Що ми тільки не робили – і в лікарню клали, і до екстрасенсів водили… І лаяв, і молив – тільки я для нього ніхто – зрадник… Почав із дому речі виносити, а тоді й сам каже: ховайте від мене все цінне… А потім… взяли мого сина з наркотиками. У нього всього одна й доза була, а на нього повісили всіх собак – ніби він кур’єр і всяке таке… Йому тоді 18 було. Рік тримали під слідством. Я й адвокатів наймав, і передачі носив… Бачились: схуд удвоє, постарів, передні зуби вибиті – показання вибивали. А мені каже: «Тато, я нічого того не робив, то неправда». І просив… маминого борщика… А потім ще й туберкульозом заразили… У 19 ми його й похоронили – ніби від запалення легенів помер, але тіло в синцях було. Може, просто забили до смерті, хтозна? Судиться? Так сина не вернеш… З тою дівчинкою ми  розійшлися, але й тут уже не склеїш. Жінку як підмінили. Від того у неї трохи стріха поїхала – то сміється, то ридає, то лежить у стінку дивиться. Тож вважай, я дві душі загубив – і то найближчі, найрідніші, які мені нічого поганого не зробили… Тож гріх на мені… Не знаю, чи відпуститься таке…

ПАФНУТІЙ. Бог милостивий. Але гріх той більше на тих, хто дитину труїв і оббріхував.

СТЕПАНИЧ. Але я не вберіг… А він такий здібний був: на гітарі грав, бальними танцями займався – друге місце на одному конкурсі зайняв… А його понівечили і знищили… Я може, тому і сюди прийшов. Бо те, що з моїм сином зробили, тепер хочуть з усіма. Зона – чисто тобі зона з уркаганами. Свого синочка не зберіг, то може, хоч когось із цих хлопців та дівчат порятую. Вони ж такі світлі, вільні, хочуть щось не лише для себе, а й для країни. А їх хочуть батогами у багно загнати… Тож прошу прощення у Бога.

ПАФНУТІЙ (шепоче слова молитви, виконує обряд). Прочитайте 10 разів «Отче наш» і «Діво Марія, радуйся». І не журіться, Бог вас простить, а син ваш у кращому світі…

СТЕПАНИЧ. Вірю і сподіваюся з ним ще зустрітися…

 

Степанич відвернувся. Пафнутій шепоче молитву і хрестить його. Він відходить після благословення і намагається опанувати себе. З’являється Марго у театральній масці.

 

МАРГО. Привіт усій чесній компанії. Слава Україні.

ЛЮБ. Героям слава. Опаньки, а ти що – з балу-маскараду?

МАРГО. Майже – з акції протесту митців під СІЗО. Заявилися туди в масках і касках у знак протесту проти цих шизоїдних законів. Продовжують славну традицію великого кобзаря – прийшли здаватися, бо жити не можемо без масок і касок! Я, до речі, і вам принесла – розбирайте! (Дає різні маски, всі беруть, одягають). Тут же ж усюди камери.

АНЯ. А твоя камера де? Невже сама прийшла?

МАРГО. Сама, нам заборонили, у нас же ж типу провладний канал. Хоча насправді, всі вже за майдан. Нашого брата б’ють, не розбираючись, хто з якого каналу. Їм наш жилет ПРЕСА, як червоне для бика. А з касками – взагалі капець. Це значить, що бити й убивати можна скільки влізе, а захищатися каскою – не можна! Якщо тебе б’ють по голові, то щоб череп розколовся на 100%! Ну не уроди?! А заборона масок? Театр тепер поза законом?

До речі, бачили вистави в КМДА? Ні? Ви що! Там Вертеп грали – так зовсім інші підтексти, ніби Ірод – то наш овоч, і вбивство дітей у тему, як про наших студентів!  

АНЯ. А я бачила про Жанну д’Арк, так люди з акторами почали кричати «На Орлеан!»

ЛЮБ. А прикол із машинами? Більше 5 у колоні не збираться – це з нашими корками!

МАРГО. Ззаду вішають: «Не їдь за мною, я п’ятий!». І права можуть забрати, і машину…

ЛЮБ. А мені он «смс» щастя прийшов: зафіксували як масового правопорушника.

МАРГО. Плюнь і забудь. Мені теж таке було. Поміняй картку, а ще краще оператора. Але з масками – це я серйозно – не з’являйтеся без масок, ці гади все фіксують і відловлюють.

 

З’являється Зоя, виснажена, змарніла, на одязі – сліди крові.

 

ЗОЯ. Прохолоджуєтесь? З того боку гранати почали кидать.

ЛЮБ. Та я теж одну отримав, тільки соромно сказать, по якому місцю - з моїм щастям.

ЗОЯ. Твоє щастя, що не розірвалася, бо збирали б твою дупу по клаптях. І що порожня.

МАРГО. Як це дупа і порожня?

ЗОЯ. Та граната! Вони тепер знаєте з чим кидають? Із цвяхами. Від них такі рвані рани, що хрін щось зашиєш. І ні щоб по ногах – в очі ціляться, падли… А що за маскарад?

МАРГО. Це я принесла, для тебе теж є – хочеш? (Протягує маску Зої). Захист від камер.

ЗОЯ (відштовхує). Та мені вже по цимбалах… Вони нас і так вираховують – по запаху диму, по сім-картах… Нас по очах видно. Ти б краще ліки принесла…

МАРГО. То кажи, що треба, я і сама куплю, і на фейсбук кину інфу.

ЗОЯ. Сходи в наш намет – там тобі краще скажуть.

 

Марго йде у вказаному напрямку, а Зоя підходить до Степанича, який збирається йти. Пафнутій неподалік чує розмову. Любомир б’є у бойовий барабан.

 

ЗОЯ (відводить убік). Степаничу, у мене до вас велике прохання. Можете отам (показує) нічого не кидать і хлопцям переказать.

СТЕПАНИЧ. Так, Зою, кажи, чого туди не кидать?

ЗОЯ. Тільки не питайте чого, я вас прошу.

СТЕПАНИЧ. Ні. Тоді не можу нічим зарадить. Я не можу всліпу. (Збирається йти).

ЗОЯ. Ніяк? (Той хитає «ні», йде). Чекайте… Я скажу, тільки якщо пообіцяєте не казать. (Той киває). У мене братик там менший, ВВ-шник. Він же там підневільний, розумієте?

СТЕПАНИЧ (зітхає). Сам то я не буду, а що іншим скажу? Та й думаєш, я там сильно керую? Пацанів оберігаю, як можу. Слухай, а може, його краще трохи поранить?

ЗОЯ. Ви що?!

СТЕПАНИЧ. В ногу несильно – в лікарню заберуть, а тоді вже навряд назад відправлять.

ЗОЯ. А якщо вийде сильно?

СТЕПАНИЧ. А ти його попередиш…

ЗОЯ. Ой, боюся, він на таке не піде… Честь солдата і всяка така хрінь…

СТЕПАНИЧ. Скажу я там не кидать, але ж тоді вони прорвуться з того боку… Розумієш?     

ЗОЯ. Розумію… Я спробую поговорить… про рану…

 

Степанич киває і йде, Зоя розвертається і бачить Пафнутія, його погляд, іде до нього.

 

ЗОЯ. Пафнутій, я порадиться хочу… з Богом. Ну з вами, але як із Богом. І покаяться… У мене там брат із того боку, а тут – усі наші. От він тепер ворог, але й брат, і я не знаю, як і його порятувать, і наших… От є така молитва? За тих і тих? Чи що мені робить?

ПАФНУТІЙ. Є така молитва – за мир, я й молюся за це постійно.

ЗОЯ. Знаю, але вона якось не помагає, а є така особлива – аби помогла?

ПАФНУТІЙ. Шляхи господа несповідимі... Чекай, я знаю, що робити. Я піду молитись на барикади у те місце, де твій брат. І тоді там наші не будуть кидати.

ЗОЯ. Наші – точно ні, але… ти певен, що це безпечно?

ПАФНУТІЙ. Я буду молитися…

ЗОЯ. Дякую. І я буду молитися. Тільки я по-своєму, як вийде…

 

Пафнутій киває головою і йде в тому напрямку, куди показувала Зоя. Вона щось шепоче.

Священик піднімається на барикаду, молиться. Любомир знову затягує пісню «Горіла шина» - продовження. Раптом чути вибух гранати, і Пафнутій падає. Зоя кидається до нього, туди ж підскакує Степанич. Разом вони притягують Пафнутія  на авансцену. Його обличчя в крові, він тримається за око. Любомир – теж біжить до них.

 

ЗОЯ. Потерпи, миленький, потерпи, зараз перев’яжемо.

СТЕПАНИЧ. От сволоти… нелюди… Це ти його послала?

ЗОЯ (Степаничу). Ні, він сам… Його треба в Михайлівський… А поки обробить рану…

ЛЮБ. Що з ним?

СТЕПАНИЧ. В око поцілили.

ЗОЯ. Треба перекис, пакети, бинт…

ЛЮБ. Я миттю… (біжить за ліками).

АНЯ (підбігає). У мене кетанов є, обезболюючий.

ЗОЯ. Давай (забирає ліки, дає Пафнутію). Води! Потерпи, любенький, зараз пройде… 

 

Любомир приносить бинти тощо, Зоя обробляє, Степанич допомагає.

 

ПАФНУТІЙ. Тепер моєму оку… капець, як ти кажеш?

ЗОЯ. Не панікуй, у мене знаєш який окуліст є? Професор!

ПАФНУТІЙ. Буду як пірат із пов’язкою на оці…

ЗОЯ. Нічого, нове поставимо, ще краще буде… 

МАРГО (підскакує до них). О Господи, у священика – от гади! У мене машина стоїть за рогом, куди відвезти? В яку лікарню?

ЗОЯ. Не треба в лікарню, можуть викрасти. Краще у Михайлівський, там операційна.

СТЕПАНИЧ. Ти як, іти можеш?

ПАФНУТІЙ. Спробую…

СТЕПАНИЧ. Зачекай, зараз з’ясуємо з машиною. (Зої тихо, відводить у бік). То як із братом? Може, все-таки, трохи поранимо? Може він відійти?

ЗОЯ. Не знаю… Хай сам думає… Я по цю сторону барикади - і тут і лишусь.

 

Степанич і Зоя беруть під руки Пафнутія і тягнуть у напрямку, який показує Марго.

Аня і Любомир лишаються. Аня майже в істериці.

 

АНЯ. Я вже не можу, я більше не можу: кров, біль, смерть… І все даремне…

ЛЮБ. Кажуть, найтемніша ніч перед світанком.

АНЯ. Я вже не вірю, я в ніщо більше не вірю. За що його? Що молився за мир? А Ореста завіщо? Що мене захищав? Як Бог це допускає? Це все неправильно! Це не світ, це антисвіт! Я ненавиджу такий світ і такого Бога! Я не хочу в ньому жити!

ЛЮБ (обнімає її, заспокоює). Тихо-тихо, маленька, ми переможемо рано чи пізно…

АНЯ. Боюся, що пізно, все пізно… Ми запізнилися жити… 

ЛЮБ. Мила моя, заспокойся, ти просто дуже втомилась, тобі треба відпочити…

АНЯ. Я втомилась… Я хочу до мами, вона плакала, просила мене сюди не ходити… Я поїду до мами…

ЛЮБ. Так, до мами… Тільки перевдягнися, зніми все. Не тут, зрозуміла? Це небезпечно.

АНЯ. Я зрозуміла, так, я поїду додому… Я хочу до мами… Я тут більше не можу…

ЛЮБ. Поїхали, я тебе проведу… Я покажу безпечну дорогу…

 

Люб веде Аню як заплакану дитину, вона йде з ним механічно, потім лишається сама.  

 

МОНОЛОГИ.

АНЯ. Що таке цінності? Те, що ти насправді цінуєш? Свобода, демократія, справедливість, людське життя, гідність … Чи людське життя безцінне? А свобода? Але якщо ти маєш цінності,  чи ти готовий платити за це? І чим? Грошима? Роботою? Свободою? Здоров’ям? Життям? Життям близьким людей? Мабуть, остання ціна –найстрашніша. На це я точно не готова… А якщо ти не готовий платити? Тоді це цінності чи ні? Чи  вони насправді чогось вартують? Цінності без ціни?  Але коли тебе за це можуть убити? Тебе, і твоїх дітей, і онуків, то що з ними буде, з цінностями? Тоді завтра запанують ті, інші, убивці і їхні діти… Ті, які брехатимуть про нас... Тоді що робити, тікати? Зрікатись? Гинути? Я не знаю відповіді… І є люди, які справді готові платити, ризикувати – за інших… Кажуть, рабів у рай не пускають… Правда, є й ті, які готові все це продавати: гідність, свободу, життя інших людей… Мабуть, у цьому і є відмінність, як носії різних хромосом: готові платити чи продаватись. Це і розводить по різні сторони барикад.  Останнім часом у світі було багато змішаних фарб, багато сірого. Толерантність, плюралізм – які гарні слова… Але є чорне і біле. Є добро і зло. Завжди так було, просто замулилось. І зараз ніби відбувається хімічна реакція – виділення чистих елементів. Або-або, без нюансів і півтонів. Є «так» чи «ні». І мені здається, зараз тут в Україні, ми зрозуміли те, що почалося у світі – оцей поділ, вибір - він для всіх у світі. 

ОРЕСТ. А там за екранами телевізорів, у Європі, Америці, ті, хто сповідує ці демократичні цінності, вони готові платити? Вони гадають, що їх подарували у спадщину назавжди? Що їх охороняють закони і солдати? Нічого не буває назавжди. Тепер ми це добре знаємо… Слова про санкції, нескінченне бла-бла-бла. І чим вони вимірюються, санкції, кров’ю? І скільки літрів крові скільки коштує? Вампіризм на продаж? Приходить час і питає про ціну, і питає, з якого ти боку. Згадалася фраза Данте, якось так: «Найжаркіші місця у пеклі призначені для тих, хто в часи найбуремніших потрясінь трималися нейтралітету». Пекло… Дивна річ, пекло асоціюється з вогнем, а наше рятує. Усе навпаки – якийсь антисвіт. Тільки нам чомусь дуже холодно у нашому реальному пеклі. Холодно і самотньо.  Так ніби ми живемо не на Землі, а на якомусь Марсі, захопленому інопланетними чоловічками. Вони зовні дуже схожі на людей, але насправді анти-люди, клони. Агов, люди, де ви? Дивитесь реаліті шоу про тортури і вбивства? Це не кіно, це поруч. І це може прийти у ваш дім. Незалежно від того, у що ви вірите і як високо злетіли. Так приходив фашизм, тепер я розумію, як. І теж ніхто не хотів вірити, що це може статися з тобою. Це як вірус, він поширюється майже миттєво. І потрібна антивірусна система – для всіх. Поки не пізно…   

 

ФЕЙСБУК 5.

Всі знову в чорних масках чи траурних стрічках. Одна з жінок оплутана у рештках обірваної, але не знятої мотузки, змучена, інші – допитують чи питають її.

  • Скільки ти була в полоні?

  • 14 днів. Я робила зарубки…

 

На неї спрямовують світло, вона мружиться, затуляє очі руками в синцях.

 

  • Не треба світла. У мене дуже болить голова. Нас тримали з зав’язаними очима.

  • А що у тебе з руками?

  • Мені щось кололи, не знаю, що. Після цього не могла ні стояти, ні сидіти – тільки лежати. На бетонній підлозі. Було холодно дуже. А коли кидало в жар – то добре. Там усюди бетон. Ні вікон, нічого. Тільки бетон. Сірий…

  • Чому тебе схопили? Ти знаєш?

  • Я фотографувала. Я фотограф. Ще іноді питала людей. Мабуть, хтось «стукнув». Мене схопили люди в масках, накинули мішок і кинули в машину. В ній не було сидінь – тільки підлога. Там було багато людей, але нам не дозволяли спілкуватися, тримали зв’язаними, із зав’язаними очима. Спати мали сидячи. Але вночі там неможливо було спати, бо когось катували, і постійно хтось кричав…

  • Тебе допитували? Що питали?

  • Питали, чи я з «правого сектора», а я казала «ні». Чи була на майдані? «Так». Хто мені платив, скільки? Американці? За що стояла? А що на таке відповіси? Казала, що сама приносила гроші, їжу, ліки. Що стояла за свободу, за майбутнє України. Для нас – вони ідіоти. Для них – ми. Нам неможливо порозумітися. Абсолютно.

  • А хто тебе питав, що це за люди?

  • Там… різні, були в зеленій формі, видно, що специ, і більше росіян, ніж з України.

  • Як ти це зрозуміла?

  • Ну, вимова російська, ще вони плутаються в наших політиках, кажуть: у нас, у вас.   

  • Вони тебе били? Часто?... Постійно?

  • Коли допитували. Іноді – щоб мовчала, іноді - щоб говорила. Питали якісь прізвища, явки, паролі. Били у живіт, обличчя, п’ятки – особливо боляче, судоми по всьому тілу. А найгірше, коли при допиті били іншого. Він кричав і був весь у крові… А що я могла сказати? Нічого… Прізвищ не називала…

  • Вони чимось погрожували?

  • Казали, що пустять по колу…

  • І… вони щось тобі зробили?

  • …. Я більше не хочу говорити. І заберіть це світло. Я ж просила…

  • Останнє – тобі не погрожували вбити?

  • Кілька разів. Вивозили по кілька людей до лісу, приставляли автомати. Когось убивали, а когось – ні, вертали. Я не знаю чому.

  • А як ти втекла?

  • Мене відпустили в лісі. Я довго блукала, вийшла на якусь станцію, на вокзалі пішла в міліцію, все розповіла… А вони сказали: «Це не в нашій компетенції».

 

До полоненої дівчини підходять, звільняють від решти мотузок, обнімають. Але вона виривається з обіймів і тікає.

 

ІНТЕРМЕДІЯ 5. ПАЛАЮЧЕ ПЕКЛО.

Іде бій. Палає з усіх сторін – оборонний вогонь навколо і Будинок Профспілок. Гранати, крики, дим, вибухи, стукіт каміння і бойових барабанів. Люди кидають щось у вогонь, каміння і пляшки, суцільний хаос. На сцені щось говорять, але нерозбірливо і недоречно.

На авансцену виходять Степанич і Люб, потім Зоя, остання - Марго.

СТЕПАНИЧ. Як там із правого флангу – тримають хлопці?

ЛЮБ. Тримають. Але шини скінчилися…

СТЕПАНИЧ. З того боку теж із шинами швах.  Кидайте, що є.

ЛЮБ. Та ми і так кидаємо все, що горить: карнизи якісь притягли, одяг, мотлох, мішки… А я дивлюсь – чого по дріб’язку? Стоїть контейнер здоровий такий, пластиковий – супер! Ми його притягли і зашпандьорили – як запалало! Тільки смердить, падлюка, шалено.

СТЕПАНИЧ. Там то запалало, а як тут погасить? Профспілки горять звідусіль…

ЛЮБ. Йоханий бабай, а пожежну викликали?

СТЕПАНИЧ. Та давно. І тих, і МЧС… .

ЗОЯ (брудна, розбита голова). І що ви стоїте стовпами? Ці суки вже і знизу підпалили!

ЛЮБ. Та я три години не розгинався, хоч хвильку передихнуть… І що у тебе з головою?

ЗОЯ. З головою нічого, без голови погано. Пішла на «мирну ходу», яка різко стала немирна. Затиснув беркут із двох сторін на Інститутській: ні туди, ні сюди. Якось вирвалась, а там засада… Уявляєш, стою під карнизом, наді мною кулі, гранати… А  я дивлюсь на корову – там реально, якась шибанута корова стояла, і думаю – невже ця дурня – останнє, що я побачу? А тут до мене хлопець із щитом, затулив, аби провести… і раптом раз – падає! Куля в голову. Я його на щит і тягну, сама майже по-пластунськи… Коротше, мені два шви наклали…  А що з тим хлопцем – не знаю… Хоч би вижив, Господи, не просила раніш, а тепер прошу – хай виживе… Як людину прошу! А… ти ж не людина. Чи ви? Як треба – на ви, як із чужим? Чи на ти, як із батьком? Б…, а все так добре починалося – «мирна хода», Рада заворушилась, зміни до конституції, бла-бла-бла… Сонечко визирнуло, і хоч би ця сука інтуїція ну хоч слово шепнула! Ні, глухо як у танку…

ЛЮБ. Я б сказав: глухо, як без танку проти танка. А я біг так, що аж вітер свистів… 

ЗОЯ. То добре, що було куди бігти. Бачила, як люди вийшли з тролейбуса, і їх просто змів беркут, усіх поспіль. А як там жінка голосила за сина! Зовсім пацан, а його забивали насмерть… Досі крик у вухах… А по наших «червоних хрестах» стріляти в приціл: одного зіб’ють, почекають, поки збіжаться інші помагати, і всіх мочать, навіть шини на швидкій попробивали. Ну му…ки! Вам теж лікарі треба! Чи ви, б…, всі там, як бетмени, безсмертні, б…. І де ці срані політики куля-в-лоби? Де правий сектор? Агов! Упритул нікого не бачу! Б…, чому в мене немає автомата… 

ЛЮБ. З автоматом кожен дурень може, а ти он палкою спробуй…

ЗОЯ. А краще БТРчик, можна «секонд хенд», я не примхлива.

ЛЮБ. Ага, один уже такий підпалили. Бачила? Як-то кажуть, проти лому нема прийому.  

СТЕПАНИЧ. У них одиниці, а в нас – десятки, якщо вже не сотні… А як твій братик?

ЗОЯ. Поранили в ногу, ніби несильно, зараз у лікарні…

СТЕПАНИЧ (підморгує). Ну і слава Богу, скажи, хай не поспішає видужувать…

ЗОЯ. Та я уже просила завідуючого… Так, баста бла-бла. Там поранені, а нагорі дівчата…

СТЕПАНИЧ. Пожежну вже хвилин 20, як викликали…

ЗОЯ.  Падли, тут їхать 2 хвилини повзком.

СТЕПАНИЧ. Не пускають, мабуть. Треба брати хлопців і йти розблоковувать…

ЛЮБ. Я готовий… Тільки перекурить би, а цигарки скінчилися…

 

Підходить Марго, одягнута в чорне і дуже скромно.

 

МАРГО. Слава Україні! Ледве дісталася… Тут навколо центру пости, все заблоковано, я якимись городами їхала. Перець привезла, тільки не знаю, що з ним робить?

ЛЮБ. А м’ясо на шашлики, ні? Жаль, тут такий вогонь… Жартую. У тебе цигарки є?

МАРГО. Є, півпачки. (Дістає і протягує).

ЛЮБ. О, ти мене вже наполовину врятувала, сто років не курив…

ЗОЯ. Тобі диму мало? Краще б ти бинтів привезла і антисептиків.

ЛЮБ. А, це теж є, тільки в машині, зараз дістану.

ЗОЯ. Це добре, а з пораненими поможеш? Ми вже тут зашиваємось…

МАРГО. Оце вибачай, дурна реакція організму, від виду крові - можу гепнутись….

ЗОЯ. Б…, з тобою все ясно…

МАРГО. Нічого тобі не ясно. У мене краще ідея.

ЗОЯ. Камерою познімать? Ну-ну, хай подивляться трилер на диванчиках під пиво, б…

МАРГО. Жодних камер. Навіть мобілу вимкнула. Я тут поки дворами плутала, побачила двох бомжів із порожніми пляшками. Один каже: «О, добре, завтра здамо.» А другий: «Ти що, це хлопцям на майдан треба!» Во, патріотизм. А я кажу: «Давайте в багажник, відвезу.» Так що у мене стратегічний запас. Куди нести? Де лабораторія?

СТЕПАНИЧ. Отам дівчата хімічать. Люб, проведи…

МАРГО. Я й сама могла хімічити, якщо треба…

ЗОЯ. А ти хіба знаєш, як?

МАРГО. Ні, але навчусь. Це не вища математика. У мене з хімії дванадцятка.

СТЕПАНИЧ. А як же твій малий?

МАРГО. З мамою…. Я їй не сказала, куди їду…

СТЕПАНИЧ. Ти б заради малого краще б сюди не їхала…

МАРГО. Я заради нього і приїхала. Він як побачив ці кадри з бійками, спершу не вірив, що це не кіно, а потім дістав палички від барабана і каже: «Мамо, не бійся, я тебе захищу!» Я кажу: вони ж великі, озброєні. А він на це: «Нічого, у них по одній палиці, а у мене дві…» Як йому в такій країні жить? Не треба про сина, добре?

СТЕПАНИЧ. Добре. Нам би до ранку протриматься. Там уже хлопці з Франківська скоро будуть, їх там блокувать пробували, але прорвалися, за пару годин будуть.

МАРГО. Тут на під’їзді до Києва стільки наволочі. Скажіть їм - хай в об’їзд зі сходу.

СТЕПАНИЧ. Маякну. А поки треба пожежну, без підйомника - швах. Зою, пошукай товсті ковдри - натягувати, щоб стрибали. (Зоя йде). Любе, бий у барабан, бойовий дух піднімай!

 

Всі розходяться, хто куди. Любомир вертається, стає за діжку, починає вибивати ритм і співати гімн, який підхоплюють із різних кінців. З глибини з’являється Степанич, раптом зупиняється, розглядає щось нагорі, починає перехресно махати руками «не ходіть», його помічає Зоя з ковдрою. Степанич падає. Зоя біжить до нього. Побачивши це, біжить і Любомир. Гімн лунає без нього. Поранений  Степанич, поруч Зоя і Люб.

 

ЗОЯ. Господи, в шию… Я зараз, зараз, почекайте… (притискає рану).

СТЕПАНИЧ (говорить насилу). Тут не можна… Це снайпер… там у готелі… нагорі… третє вікно зліва… Скажи сотнику… І не пускайте сюди… ідіть…

ЛЮБ (оглядається нагору, зблідлий). Давай ковдру, потягнули…

ЗОЯ. Ви тільки не вмирайте, будь ласка, куди ми без вас… Зараз, ще трішечки…

СТЕПАНИЧ. Залиште мене… Попередьте  сотника…  Люб, туди журналіст проходив, іноземний, з великою торбою… Може, це він… стрілок… Не пропустіть…

ЛЮБ. Добре, я біжу… Степанич, тримайтесь…

ЗОЯ. Миленький, потерпіть трішечки, я навіть лаятись не буду, тільки не здавайтесь…

СТЕПАНИЧ. Я не здаюсь, я…  за сином… скучив… дуже…

 

Степанич непритомніє. Зоя плачучи намагається зупинити кров, перев’язати рану. Прибігає Марго з пакетами, висипає все, поспіхом порається.

 

МАРГО. Степанич, як ви?...  Ось бинти, пакети, йод… Чуєте? Що з ним?

ЗОЯ. В шию, снайпер…

МАРГО. Суки… Давай його в машину - у Михайлівський…

ЗОЯ. Тільки як пройдемо? Там снайпер… У готелі…

МАРГО. Ну якось… я не знаю…  Давай я поможу…

ЗОЯ. Ти ж крові боїшся… (Перев’язує рану).

МАРГО. Я очі закрию… (Заплющує очі). Я жити боюсь, а вмирати вже чомусь ні…

ЗОЯ. Ти що, тобі не можна, де снайпер, у тебе син.

МАРГО. А тобі ще народити треба... Можна очі відкривать?

ЗОЯ. Не знаю…

МАРГО (відкриває очі). А… що таке?

 

Зоя дивиться на непорушного Степанича, тоді кладе руку, намагаючись намацати пульс.

 

МАРГО (розуміючи, що та перевіряє, тихо). Ну, що?

ЗОЯ. По-моєму, все… Але може… Ти спробуєш?

МАРГО (намагається намацати на руці). Ніби щось таке… Не знаю…

 

Підбігає Люб, дивиться на Степанича, потім на дівчат, мацає пульс.

 

ЛЮБ. Як же так, Степанич… у такий момент…

 

Всі троє розуміють, що він помер і завмирають, Марго плаче. Люб оговтується перший.

 

ЛЮБ. Так, дівчата, там обпечені з профспілок – поміч треба… Беріть ліки і туди…

 

Марго кидається збирати розсипані ліки, Зоя допомагає, тоді вибігають у сторону пожежі. Люб намагається відтягнути Степанича і чує постріл, пригинається поруч із убитим, ховається. Намагається зрозуміти, звідки був постріл. Дзвонить його телефон.

 

ЛЮБ (у телефон, тихо). Привіт… не міг взяти… Все нормально, цілий… Чесно… Ну, горить, але скоро погасимо, не хвилюйся… Тут пожежна поруч десь… (Знову чути звуки кулі). Ні, сюди не йди! Не треба! Я тебе прошу… А мала – на кого ти її залишиш? Не зараз, а взагалі?... І ще той… я люблю тебе і малу дуже. Тільки не плач, все буде добре.

   

Люб відтягує Степанича, накриває, іде до барабану і задає шалений ритм гімну.

 

МОНОЛОГИ.

АНЯ. Я зняла всі стрічки, значки, очистила кишені, довго милася під душем і побризкала одяг парфумами. Мені здавалося, що попри всі ці зусилля, запах диму відчутний. Але скоріше то щось нервове, ніж справжнє. Я йшла по вулиці далеко від Майдану. Було не дуже пізно, але вже темно. І тут я побачила пораненого. Сигнал тривоги заволав у мені «СОС», але я не могла не підійти. Це вже безумовний рефлекс. Я підійшла, але той махнув рукою – ніби знак «іди звідси». Сигнал тривоги забився в істериці, але я побачила свіжу кров і не змогла відійти. Я спробувала підняти його - неподалік була аптека, може, зможемо дійти. Він знову махнув рукою, говорити розбитими в кров губами певне не міг… Раптом нас оточили. Беркут, штук 6. Моє серце провалилося в якусь прірву. Вони заломили руки і почали казати якусь маячню: що я побила цього чоловіка, що схопили мене на місці злочину, і є прямі докази – одяг у крові. Мій рукав справді був у крові, але все інше - дика маячня. Поранений був здоровезний чолов’яга, а я… Абсурд. Спершу було як у тумані, боліла заломлена рука. Потім стало прояснятися. Це була приманка, вони ловили когось для підстави. Я думала, як у лихоманці. Спокійно, не панікуй. Вирішила «падати на мороз», грати у перелякану дівчинку. Почала канючити: «Відпустіть будь ласка, мене мама чекає». Вони кудись дзвонили, доповідали… Певне, моя кандидатура не переконлива. Я була не нафарбована, і по вигляду можна було дати 16. Головний вимкнув мобільний і поглянув на мене. Ні, за мене, на когось поза мною. Відсторонено, ніби я порожнє місце. Тільки-но хотіла озирнутися, але не встигла… Удар по голові – і темінь.

ОРЕСТ. Коли я отямився вдруге, все було інакше. Ніби сон, але дуже ясно видно. Якась дивна пустеля, а над нею два мости – один широкий, а другий – вузький. Я ще подумав: «А навіщо мости без води?» Там були люди. Одні йшли на широкий міст, падали і зникали в піску, ніби то був не пісок, а болото. А другий – вузький із дивними істотами у білих і чорних плащах, із каптурами на головах. Ніби ченці, але без облич, безликі. Чоловіки-жінки? Незрозуміло. Я не хотів нікуди йти, але раптом опинився на вузькому мосту, ніби перелетів. Хтось у чорному пройшов повз мене. Я намагався зазирнути йому в обличчя. Але не побачив. Тільки стало моторошно, як перед прірвою. Зупинився. Тоді підійшов інший – у білому. Чоловік чи жінка? Хтозна. Але від нього повіяло спокоєм. Може, ангел? Він спитав: «Ти хочеш віддати Богу те, що йому потрібно чи те, що він хоче?» Я не зрозумів, про що це, розгубився. Серце калатало, мов оскаженіле. І я видав: «Те, що потрібно». Він хитнув головою, торкнувся моїх грудей і відійшов. Я поглянув, що то було? Мотузка. Я був обмотаний мотузкою. І раптом світ почав мінятися: все зникло. І я побачив, що наді мною шпиль вершини, а піді мною - чорне провалля. На мені була «страховка». Та я не став спускатися поволі, я розігнався і стрибнув у провалля…

 

ЕПІЛОГ 1. ПОВЕРНЕННЯ У СВІТ.

Аня і Орест у лікарні. Навколо білий простір. Вони теж у білому.

 

АНЯ. Привіт, Оресте. Із поверненням. Пригадуєш?

ОРЕСТ. Звичайно, ти Ангеліна. Мій перший ангел.

АНЯ. Я вже зовсім не ангел.

ОРЕСТ. Дуже добре. Значить, ти жива…

АНЯ. І ти теж. А я вже майже не вірила…

ОРЕСТ. «Майже» не рахується…

АНЯ. Як довго я тебе шукала – цілих три місяці…

ОРЕСТ. Я тебе довше – років 20…  

АНЯ. Як ти?

ОРЕСТ. Порівняно з комою – чудово.

АНЯ. Ти не хочеш запитати мене «так чи ні»?

ОРЕСТ. А ти хочеш відповісти?

АНЯ. Так.

ОРЕСТ. Так – відповісти чи так – це «так»?

АНЯ. І так, і так.

ОРЕСТ. Чудово. Але я не сказав тобі головного?

АНЯ. Хіба? Ти хотів це сказати?

ОРЕСТ. Я хотів сказати, але не пригадую, чи казав…

АНЯ. Не знаю, чи казав словами, але я це почула. Ти щось пам’ятаєш із того, що було?

ОРЕСТ. Не те, що було тут, а… деінде. Так дивно, ніби цих трьох місяців не було.

АНЯ. А для мене ці три місяці як 3 роки, може навіть 30. Тепер я застара для тебе.

ОРЕСТ. Нічого, буду розвивати Едипів комплекс…

АНЯ. А ми перемогли, ти знаєш?

ОРЕСТ. Думаю, ще не зовсім… Але, мабуть, то вже початок.

АНЯ. Хочеться вірити, але все одно тривожно…

ОРЕСТ. Не бійся, тепер я з тобою. Ти залишишся зі мною?

АНЯ. Тепер я тебе нікому не віддам.

Вони тримаються за руки. Йдуть.

 

ФЕЙСБУК 6.

Персонажі знімають чорні маски і одягають маски «анімаційних» декоративних українців. З’являється блимаючий вогник. Всі стежать за цим вогником.

 

  • Спеціальна програма – можна стежити за «бортом номер один».

  • А ви в курсі, що з Донецьку його не випустили? Довелося бігти в Крим.

  • Не його, а особу, схожу на президента. Та він уже й там усіх дістав.

  • А може, це справді був двійник? А цей утік кудись в інше місце?

  • І куди ж він летить? Дивіться, Росію проминув. Дивно…

  • Може, у Саудівську Аравію?

  • А там його не приймуть. Точняк.

  • Дивіться, куди повернув. На Сомалі…

  • О, до сомалійських піратів йому в самий раз!

  • Хай би летів куди хоч, аби подалі.

  • Не кажи, зачаїться десь, падлюка, і почне мутити воду…

  • А по-моєму, що Росія, що Сомалі – головне, що вже не вернеться.

  • Дай Боже…

 

На іншому кінці з’являється персонаж «Сто тисяч українців».

 

  • Вимагаємо люстрації! Цей музей не приймав поранених із Майдану. Ганьба керівнику! Вимагаємо негайного звільнення!

  • Ганьба! От падлюка! Сволота! Гадина!

  • Та ви що? Здуріли? Де майдан, а де той музей? Чого раптом туди тягнути? Поранених приймали в церкві, бо там був шпиталь!

  • Це наклеп! Співробітники самі були поранені - на майдані!

  • Хто це підтвердить?

  • Я підтверджу! І ще двадцять самооборонівців, яких там приймали! А ти хто такий, «сто тисяч українців»? Де твоє обличчя? Ховаєш?

  • О, він уже зняв свій пост!

 

«Сто тисяч українців» міняє маску на нейтральну і помалу віддаляється.

 

  • Та це фейк! Підстава! Донос!

  • Отож, якби Майдан не переміг, то музей би звинуватили, що переховував поранених, а так, що не приймали…

  • Точно, чого це досі мовчали? А щойно стало можна, заверещали?…

  • От шакали! Ще людей не поховали, а вони вже прогинаються! Аноніми хрінові.

  • Господи, скільки у нас ще цієї бридоти…

  • Таким «ста тисячам» не те що руки не подаси, а навіть плюнути у той бік гидко…

  • А найгірше, що це, може, один із реальних «ста тисяч» пристосуванців…

  • Нам із цими перевертнями-іудами ще воювать і воювать…

 

Всі відвертаються і розходяться.

 

ЕПІЛОГ 2. ПОВЕРНЕННЯ У ПЕКЛО.

На сцені барикади, залишки пожежі, імпровізаційний меморіал – фото, свічки, квіти.

Зібралися Зоя, Любомир, Пафнутій із пораненим оком, згодом Марго, Аня, Орест.

 

ЛЮБ. Ну от і діждалися перемоги.

ЗОЯ. Якось не відчуваю я свята…

ЛЮБ. Що там із твоїм арештованим? Зустрілись? Відпустили?

ЗОЯ. Так… Але його було кому зустрічати і без мене… У мене важливіші справи.

 

Зоя бере за руку Пафнутія і обережно поправляє пов’язку, той всміхається їй.  

 

ЛЮБ. Все з вами ясно… Головне, що вже на волі. Правда, такою ціною…

ЗОЯ. Вже не знаю, що головне. І чи є тому ціна? Все одно тривожно і тоскно…

ЛЮБ. Що ж ти хочеш? Поки рани загояться – ще скільки часу треба.

 

З’являється Марго – гарно вбрана, з пляшкою вина.

 

МАРГО. Слава Україні! Чули новину? Рада наша! Овоч утік з України. Драпав, як заєць. Можна в його палац на екскурсію. Хочете? Організую як знімальну групу…

ЗОЯ. Та пішов він… (Зиркає на Пафнутія, затуляє собі рота). Ой, я мовчу…

МАРГО. Ну, як хочете. А я вина принесла. Можемо нарешті порушити сухий закон?

ЛЮБ. Підтримую! Давай відкоркую…

ЗОЯ. За перемогу гріх не випити, правда, Пафнутій?

ПАФНУТІЙ. Ярослав, я пішов із семінарії, тепер я просто Ярослав…

МАРГО. Ого, і чого так? (Зоя виразно дивиться на неї). Хоча… Я розумію…

ПАФНУТІЙ. Не через поранення. Все змінилось, і я маю розібратись із собою…

 

Підходять Аня і  дещо позаду Орест. Всі кидаються обнімати Аню.

 

ВСІ. Кого ми бачимо! Аня! Де пропадала?

АНЯ (обнімається з усіма). Ой, це ціла історія… Потім. Не хочу про це…

ЛЮБ. Який я ідіот, що тебе відпустив! Я так переживав… Зою, вилай мене триповерхово!

ЗОЯ. Та я ж зав’язала з матами. Я слово дала, як переможемо – зав’яжу.

МАРГО. І кому ти слово дала?

ЗОЯ. Ну, собі і… (Погляд на Пафнутія). Богу. Поки тримаюсь.

АНЯ. Молодець! Підтримую.

ЛЮБ (помічає Ореста). Мамцю рідна, невже Орест?

МАРГО. Вау, Аню, той самий?

АНЯ. Той самий. Живий! Знайомтесь. Марго, Зоя...

МАРГО. Де ж ви пропадали так довго, Орест?

ОРЕСТ. Можна сказати, що на тому світі побував. У комі був…

ЛЮБ. А у нас тут теж той світ уже… не той. Ну Слава Богу, що вернувся (Обіймаються).

То як же ти його знайшла, Аню?  

АНЯ. А мене стукнули, і я потрапила в ту ж лікарню, так і знайшлись. Просто диво.

ЗОЯ. І таке буває… Вже ніхто й не вірив.

АНЯ. Чому? Я вірила… І ще Степанич. А до речі, де Степанич?

МАРГО. А, ти ж іще не знаєш… Немає більше з нами Степанича… Загинув…

АНЯ. Господи, ні… (Орест обнімає Аню, пауза). Як це сталося?

ЗОЯ. Снайпер…

ЛЮБ. А Степанич таки вирахував снайпера – той французьким журналістом прикинувся. Хлопці казали… Якби не Степанич, хтозна скільки б ще народу поклав…

АНЯ (схлипує). Він же ж нас охороняв, а сам… Як же тепер без нього… Чому саме він?!

ЛЮБ. Давайте пом’янемо Степанича і всіх наших, тих, хто віддав життя за Україну… ОРЕСТ. Героям слава…

ВСІ. Герої не вмирають! Герої не вмирають! Герої не вмирають!

 

Всі встають, хвилина мовчання. П’ють вино мовчки.

 

ЛЮБ. А тепер за диво! І за перемогу! (Всі цокаються).

ВСІ. Слава Україні! Героям слава! Будьмо! Гей! Гей! Гей!

МАРГО. Диво… Аж досі не віриться… Проти автоматів, БТРів – а ми з каменюками.

ПАФНУТІЙ. Це як із Давидом і Голіафом. Знаєте цю історію, ні? Давид мав битися з Голіафом. Голіаф був сильним воїном, досвідченим і добре озброєним. А Давид – молодий і зелений. Здавалося, у нього не було шансів. Але він кинув камінь і переміг.

ЗОЯ. Це майже як «проти лому немає прийому»? Чи просто пощастило?

ПАФНУТІЙ. Просто Бог був на стороні Давида. І тут Господь був на нашому боці.

ЗОЯ. А якщо на нашому, тоді чому стільки наших полягло? І яких людей? А у них головні взагалі повтікали, живі-здорові…

ПАФНУТІЙ. Бог покликав до себе кращих. І вони у кращому світі.

ОРЕСТ. Тепер у нас є «небесна сотня» - охоронці України…

ЛЮБ. А я вже думав – ти став першим, хто загинув.

ОРЕСТ. Може, навпаки, я став першим, хто вижив…

ЛЮБ. Всі ми. О, давайте я вам пісню заспіваю «Пливе кача…».  Чули? Це щось!

 

Люб дістає інструмент, співає пісню «Пливе кача…».* Дівчата плачуть.

Чути мобільний телефон, який уперто дзвонить. Любомир уриває пісню, відповідає.

 

ЛЮБ. Ало… (Слухає, міняється в обличчі). Так… Коли?.... І що там?... Ясно… Бувай…

 

Всі очікувально дивляться на Любомира.

 

ЛЮБ. Росія ввела свої війська у Крим, а Дума прийняла закон про напад на Україну…

АНЯ. Як ніж у спину пораненого…

ОРЕСТ. На запах крові зазвичай приходять шакали…

ЗОЯ. Три дні миру – і все спочатку… Я вже не можу, немає сил…

МАРГО. Все значно гірше… Все тільки починається.

АНЯ. Що починається?

МАРГО. Справжнє пекло.

ПАФНУТІЙ. Господи, вбережи Україну.

 

Всі мовчки дивляться один на одного, обнімаються в колі. Потім, беручись за руки, обличчям до глядача, кожен повторює одну фразу по черзі.

 

ВСІ. Воля, або смерть.  

 

ЗАВІСА.

 

  *Посилання в Інтернеті на пісні, заявлені у п’єсі.

1 http://www.youtube.com/watch?v=iu4s4N0AN4E

2 http://www.youtube.com/watch?v=IqFdatdem64&sns=fb

3 http://www.youtube.com/watch?v=b9TQo8PQ5cI

4 https://www.youtube.com/watch?v=3l1gRJ5Cnuo

5 http://www.youtube.com/watch?v=GE9G_LWcviU

 

Автор використав у п’єсі реальні факти і документи, спогади власні, близьких і далеких, записи у соцмережах, але всі вони змінені, а всі персонажі – вигадані.  

 

Київ-Париж-Київ. Лютий-червень 2014.

 

П’єса перекладена французькою для видавництва Еспас д’ен Інстан (Франція). Сценічне читання тексту відбулося на фестивалі Європа театрів у Парижі (перша українська п’єса у виконанні французьких акторів) та фрагмента німецькою в рамках міжнародної драматургічної мережі Фенс на фестивалі Шилертаге в Мангеймі (Німеччина).   

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now