Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Матей Вішнєк

 

ПРИГОДА ВЕДМЕДИКІВ ПАНДА,

яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті

 

Переклад з французької  Неди Нежданої

Дійові особи:

 

ВІН

ВОНА

 

The History of Pandas told by a Saxophonist with a Girlfriend in Frankfurt

Copyright ã1996 by Matéi Visniec

All performance rights, including professional, amateur, stock, motion picture, radio, television, recitation, public reading, etc. are strictly reserved. All inquiries should be addressed to the author's agent:

SACD (Société des Auteurs et Compositeurs Dramatiques)

11 bis, rue Ballu, 75442 Paris cedex 09, France

Tel. 0033 - (0)1 40 23 44 44  Fax. 0033 - (0)1 40 23 45 31

E-mail: dsv@sacd.fr

 

Matéi Visniec

10, rue Watteau 75013 Paris France

E-mail : visniec@yahoo.fr Tel. fax. 0033 – (0)1 47 07 31 89 Mobile. 0033 – (0)6 19 66 05 98

 

 

АНОК

У кімнаті безлад. Ліжко. Під ковдрою вгадуються два тіла.

 

Чоловік починає ворушитися. Він мав нещастя прокинутися. Його щось непокоїть. Він відчуває якийсь дивний запах. Розплющує очі, але йому боляче дивитися. Він знову заплющує їх і чекає.

 

Він дослухається до дихання, вочевидь чужого. Знову розплющує очі, простягає руку і розкриває інше тіло, що лежить поруч...

 

Чоловік заплющує очі й робить спробу знову заснути.  Заснути не може. Відтак знову розплющує очі. Обережно відгортає ковдру і розглядає інше тіло: це жінка.

 

Вона помалу прокидається. Розплющує очі. Вони довго дивляться одне на одного. Жінка всміхається йому. Чоловік відповідає їй усмішкою.

 

ВІН: Хто ти?

ВОНА: Я?

Пауза.

ВІН: Ми знайомі?

ВОНА: Не зовсім.

ВІН: Ми у тебе вдома?

ВОНА: Ні, у тебе.

ВІН: Ти жартуєш?

Пауза.

ВОНА: Та ні, ми у тебе.

ВІН: Це неможливо.

ВОНА: У кожному разі, ти мав ключі.

ВІН: І що ми тут робили?

ВОНА: Не знаю.

ВІН: Ми кохалися?

ВОНА: У тебе є праска?

ВІН: Що?

ВОНА: Я питаю, чи ти маєш праску.

ВІН: Вона мене питає, чи я маю праску. Маячня якась! Може, я ще сплю?

Він ховається з головою під ковдру. Після паузи.

ВІН: То я ще сплю чи вже прокинувся?

ВОНА: Ти спиш.

ВІН: (Намагається трохи поворушити головою).  Чорт!

ВОНА: Що сталося?

ВІН: Моя голова… Я ще живий?

ВОНА: Не схоже на те.

ВІН: Ти маєш рацію. Так ми кохалися?

ВОНА: Ти що, нічого не пам’ятаєш?

ВІН: Атож… (Він виймає руку і мацає підлогу).  Якщо чесно, то єдина річ, яку я пам’ятаю, то це те, що я залишив десь тут свої цигарки. (Він знаходить пачку, виймає з неї останню цигарку й запалює). Хочеш затягнутися?

ВОНА: Ні, я маю йти. Котра година?

ВІН: Як тебе звати?

ВОНА: (Роззираючись). Де мій будильник?

ВІН: (Мимовільним рухом випростує руку і мацає по підлозі).  У мене немає будильника.

ВОНА: Я не сказала твій будильник, я сказала мій! Це мій будильник, власний. Я заводила його. Куди він подівся?

ВІН: Почекаємо, поки задзвонить, і тоді знайдемо його.

ВОНА: Він уже мав дзвонити.

ВІН: Скажи, ти що, завжди носиш будильника з собою?

ВОНА: Так. І тому хочу знайти свого будильника.

ВІН: (Ще трохи помацав рукою). Слухай, він, мабуть, з твого боку. Я про будильник.

ВОНА: Тут його немає.

ВІН: Тоді… Я не знаю…

Пауза.

ВОНА: Дай мені цигарку.

ВІН: (віддає їй свою цигарку). Це остання.

Деякий час вони палять мовчки, передаючи один одному цигарку.

ВОНА: Ти маєш праску?

ВІН: Послухай, нічого, коли я поставлю тобі ідіотське запитання?

ВОНА: Прошу.

ВІН: Де ми зустрілися?

ВОНА: Так ти не пригадуєш?

ВІН: Все, що я пригадую, так це те, що хтось відкоркував пляшку Пюліні Монтраше 45-го року. А потім… чорна діра.

ВОНА: Це вже щось. Якщо ти пригадав Пюліні Монтраше 1945-го року, бодай це…

ВІН: Так, я й досі відчуваю у роті його присмак.

ВОНА: І часто з тобою таке трапляється, що ти запам’ятовуєш смак вина, яке цмулив напередодні, але не пригадуєш, як зваблював жінку, з якою спав опісля?

ВІН: Так ми таки кохалися!

ВОНА: Розслабся, любчику, між нами нічогісінько не було.

ВІН: Це ти мене роздягнула?

ВОНА: Та ні. Ти був голим.

Пауза. Він виглядає засоромленим.

ВІН: І що я робив?

ВОНА: Щоб мене збудити? То був не ти, а твій саксофон.

ВІН: Справді?!

ВОНА: Так. Ти дуже добре граєш на саксофоні.

ВІН: Ти так гадаєш?

ВОНА: Авжеж.

ВІН: Тільки я не брав саксофона з собою.

ВОНА: Так, але хтось тобі його позичив.

ВІН: Гм-м…

ВОНА: А потім ти зачарував мене Бодлером.

ВІН: Я - Бодлером? Це найкращий жарт, який я чув!

ВОНА: Так, ти прочитав мені напам’ять майже половину Бодлера.

ВІН: Ти глузуєш з мене?

ВОНА: Ні. Ти читав мені Бодлера, і мені це сподобалось.

ВІН: Чорт забирай, але я не знаю жодного рядочка з Бодлера!

ВОНА: Помиляєшся. Ти знаєш значно більше, аніж гадаєш. Ти стаєш таким звабливим, коли напиваєшся і читаєш напам’ять Бодлера.

ВІН: Справді?

ВОНА: Перед тобою живий доказ. Інакше мене б тут не було.

Пауза.

ВІН: А де це все відбувалося?

ВОНА: Що?

ВІН: Саксофон, Бодлер і… все це?

ВОНА: У Кікі.

ВІН: А хто такий Кікі?

ВОНА: Я гадала, то твій приятель.

ВІН: Мій приятель…

ВОНА: Великий знавець вин.

ВІН: Мій друг - великий знавець вин…

ВОНА: Він щойно відкрив власну кав’ярню…

ВІН: Кікі (Силкується пригадати). Кікі, великий знавець вин, який щойно відкрив власну кав’ярню…

ВОНА: До речі, дуже симпатичну.

ВІН: Гаразд, ти кажеш, він має власну кав’ярню… Сподіваюсь, тоді ти пригадаєш ще й адресу. Ти працюєш у нього?

ВОНА: Я прийшла лише на свято, на відкриття.

ВІН: Кав’ярню …

ВОНА: Вона називається “Атмос”.

ВІН: А як я там опинився?

ВОНА: Звідки я знаю?

ВІН: А котра була година?

ВОНА: Коли ти прийшов? Десь друга ночі.

ВІН: Угу. А звідкіль я прийшов?

ВОНА: Послухай, я не можу всього знати!

ВІН: Добре!

ВОНА: Що добре?

ВІН: Нічого. Просто я фантазую на тему діри. І від того, що ти мені розповіла, ця діра стає все чорнішою і глибшою.

ВОНА: Тобі варто ще трохи поспати.

ВІН: І там були люди?

ВОНА: Були. Десь так вар’ятів сорок.

ВІН: Хто саме?

ВОНА: Я їх не знаю, я була там уперше.

ВІН: І після свого виступу я пішов до тебе і став читати Бодлера?

ВОНА: Ні, спершу ти вбрався у мою сукню.

ВІН: Ти вигадуєш, це не мій стиль…

ВОНА: Звісно, ні. Я жартую.

ВІН: Дякую. Чудовий жарт. Я обожнюю такі жарти, особливо зранку.

ВОНА: Гаразд, мені вже час іти. Так де твоя праска?

ВІН: Стривай, ми можемо випити кави. Слушна нагода нарешті познайомитися, чи не так?

ВОНА: Навіщо?

ВІН: Чорт забирай, ми ж усе-таки провели цю ніч разом.

ВОНА: Заплющ очі!

ВІН: Чому?

ВОНА: Я йду до ванни.

ВІН: То йди собі.

ВОНА: Кажу ж тобі: заплющ очі!

ВІН: Не розумію, ти що, теж гола-голісінька?

ВОНА: Так.

ВІН: Тоді це означає, що ми кохалися!

ВОНА: (вона злегенька плескає його по щоках). Це нічого не означає, любчику. Анічогісінько.

ВІН: То ми кохалися чи ні?

ВОНА: Не сміши. Кохалися чи ні - це не питання.

ВІН: Послухай, я маю право знати, чи ми кохалися. Ти в моєму ліжку, зовсім гола, я теж голяка, в такому разі я маю право…

ВОНА: Ну ж бо, заплющуй очі.

ВІН: До того ж мені подобаються соромливі жінки. Соромливість… себто сором’язливість… мене дуже збуджує. Ми ж кохалися, правда?

ВОНА: (Затуляючи йому очі). Замри, добре? Не дивися, не ворушися і мовчи. Згода?

Вона йде до ванної кімнати.

Він із заплющеними очима мацає поміж порожніми бляшанками з-під пива, що валялися довкола ліжка.

ВІН: А цей Кікі, зрештою, презентував нам невеличку пляшку, еге ж? Я не помиляюсь? Коли ми прийшли сюди, у нас була пляшка, мабуть, вона ще повна… Чи я щось плутаю? Куди поділася моя пляшка?

ВОНА: (З ванної). На кухні.

Загорнутий у ковдру, він іде на кухню.

Звідтіля чути якісь звуки. Потім він повертається з пляшкою вина в одній руці і будильником у другій. Він стає поблизу дверей до ванної і п’є просто з пляшки.

ВІН: Як тебе звати?

ВОНА: Соланж.

ВІН: Вночі ти казала мені якесь інше ім’я…

ВОНА: Крістіна.

ВІН: Ні.

ВОНА: Матильда.

ВІН: Та ні ж бо. 

Пауза.

ВОНА: Анна.

ВІН: Стривай.

ВОНА: Корінна. Наталі. Івонна. Бернар…

ВІН: Послухай… Анно, Наталі, Івонно.

ВОНА: Що?

ВІН: Ти певна, що маєш іти?

ВОНА: Так.

Пауза.

ВОНА: (Прочиняє двері ванної кімнати і простягає руку). Дай мені, будь ласка, твою праску…

ВІН: Так-так, Соланж… Зараз, Матильдо… (Він шукає і подає їй праску). Ти не голодна? На кухні повно харчів.

ВОНА: Ні, я не голодна.

ВІН: Є ще три яйця, шматочок сиру… п’ять тістечок… Це ж ціле багатство, з цього можна влаштувати бенкет…

ВОНА: Я маю йти…

ВІН: І ще один ніжний знежирений йогурт…

Вона виходить з ванної кімнати, вбрана у розкішну вечірню сукню. Її манери повністю змінилися, вона сповнена вишуканої елегантности.

ВОНА: Ні, дякую, я маю йти.

Він дивиться на неї розгублено.

ВОНА: О, мій будильник! Де ти його знайшов?

Він хоче щось сказати, але не може промовити жодного слова.

ВОНА: (Оглядаючи будильник). Чорт. Він не задзвонив. А я точно його заводила… Зі мною таке трапляється вперше.

ВІН: (Запинаючись). Ти… тебе… тебе звати не Соланж.

ВОНА: Називай мене як хочеш, гаразд?

ВІН: Ні, я не відпущу тебе просто так!

ВОНА: Але мені треба. Я справді дуже-дуже спізнююсь.

ВІН: У суботу в мене день народження…

ВОНА: То й що з того? Ти ж не хочеш, щоб я лишалася в тебе аж до суботи?

ВІН: Стривай. Я одягнуся й проведу тебе. Куди ти йдеш?

ВОНА: Ні, послухай. Передусім, тобі треба відпочити. Добре? Ти ж не виспався. А потім, коли будеш у формі, підеш до Кікі, щоб забрати свою тачку. Гаразд? Ти залишив своє авто десь там на розі й, звісно, не міг його знайти сьогодні вранці. Зрозумів? А потім побачимо. Домовились, мій горобчику? Іди вже, до побачення, і гарненько відпочинь. 

ВІН:  Ні, я не згоден! Нізащо. Я грав для тебе на саксофоні, я читав тобі Бодлера, я перевдягався у твою сукню… Я хочу номер твого телефону.

ВОНА: (Підставляє йому щоку). Ти поцілуєш мене і підеш бай-бай у ліжечко... Згода?

ВІН: Ні, я не згоден. Ти спала у мене, ти мене роздягнула, я дав тобі свою праску, я хочу знати твоє справжнє ім’я!

ВОНА: Навіщо?

ВІН: Тому що… тому… Тому що я хочу познайомитися з тобою, чорт забирай, ось чому! 

ВОНА: Але ж я сказала тобі, ти можеш сам обрати мені ім’я.

Вона відчинила двері. Він повернувся до ліжка і вкрився ковдрою.

ВІН:  (Отетеріло). Це несправедливо! Ні! В жодному разі! В жодному, жодному, жодному! Я читав тобі Бодлера… Я… зрештою… От, чорт, я втрачаю глузд, мені треба десь заховатися… Зникнути на деякий час… Але це несправедливо, у жодному разі! Я читав тобі Бодлера… Ти б могла залишитися бодай на трішки… Це несправедливо, несправедливо…

Вона повертається до нього.

ВОНА:  Ти справді думаєш, що я несправедлива?

ВІН: Атож! Тисячу разів так!

ВОНА:  Скільки тобі потрібно ще ночей, щоб познайомитися зі мною?

ВІН:  (З-під ковдри). Ще одну.

ВОНА: Гаразд, ще одну.

ВІН:  Ні, ще дві.

ВОНА:  Дві. Дуже добре.

ВІН:  Ні! Тиждень! Сім ночей!

ВОНА:  Сім ночей - це вже занадто. Ну ти і гурман.

ВІН: Вісім!

ВОНА: Вісім? Це майже ціле життя!

ВІН: Дев’ять! Будь ласка, дев’ять!

ВОНА: Дев’ять, я згодна, вирішено! Але потім ти не проситимеш

у мене нічого.

ВІН: Ні.

ВОНА: Слово честі?

ВІН: Так, дев’ять ночей і потім… нічого.

ВОНА: Домовились. Я повертатимусь дев’ять разів. (Вона поклала будильника на матрац). Ось бачиш, дев’ять ночей, але це все! Згода? І ти гратимеш мені на саксофоні!

ВІН: (Дає їй ключа). Візьми ось це.

ВОНА: Навіщо?

ВІН: Мені буде приємно знати, що ти можеш увійти сюди коли завгодно.

ВОНА: А як же ти виходитимеш?

ВІН: Я більше не буду виходити. Я чекатиму тебе.

Вона виходить.

У ТЕМРЯВІ

 

ВІН:  Буває, моряки піймають альбатроса, *

Як заманеться їм розваги…

Як заманеться їм розваги та забав,

І..

 

І дивиться…

І дивиться…

       Чорт!

І дивиться…

І дивиться на них король…

                               Король блакиті скоса…

 

Він їхній корабель здалека проводжав…

Він їхній корабель здалека проводжав…

 

Дзвонить телефон. Чоловік не підходить до нього. Вмикається автовідповідач. Чийсь голос.

         АВТОВІДПОВІДАЧ:

Привіт, це Крістіан… Ти тут?… Добре, слухай, зв’яжися зі мною якнайшвидше, у мене є для тебе пропозиція! Бувай!

 

ПЕРША НІЧ

Темрява. Вона запалює лампу.

ВОНА:  Це я.

ВІН:  (Підстрибуючи в ліжку). Що?

ВОНА: (Запалюючи другу лампу). Це я.

ВІН:  О-о… А як ти зайшла?

ВОНА: (Роззуваючись). Хіба ти забув, що дав мені ключа?

ВІН:  Це був ключ від підвалу.

ВОНА: (Знімає пальто і вішає його на вішалку, сміється). Навіщо ти це зробив?

ВІН: І сам не знаю. Мені захотілося щось таке утнути. Вибач мені.

ВОНА: (Знімає шапку і розпускає волосся). Я прощаю тебе. Хоч ти і порося, але я тебе прощаю.

ВІН: То як же ти увійшла?

ВОНА: (Іде на кухню за яблуком). Тут було відчинено.

ВІН: Справді?

ВОНА: (Сідає у крісло-гойдалку і їсть яблуко). Так, я принесла тобі пошту.

ВІН: Ти вмієш відмикати будь-які замки. (Переглядаючи пошту). Ти це вже читала?

ВОНА:  Атож. Нічого цікавого. Лише рахунки.

ВІН:  Так, я по вуха в лайні.

ВОНА: Ти не виходив сьогодні?

ВІН:  Ні, я чекав на тебе.

ВОНА:  Брехун. Ти сопів як бабак.

ВІН:  Ні, я чекав на тебе. Я дізнався, що цього типа, Кікі, просто не існує.

ВОНА: Як так Кікі не існує?

ВІН: Я телефонував усім своїм друзям. Вчора ніхто нічого не святкував.

ВОНА: Ти брехун. Нікому ти не телефонував.

ВІН: Звідкіля ти знаєш?

ВОНА: Тому що я вмію відмикати будь-які двері.

Пауза.

ВІН: Я не вірив, що ти повернешся.

ВОНА: Я ж заприсяглася.

ВІН: Опівночі я грав для тебе на саксофоні.

ВОНА: Я чула.

ВІН: То може, ти моя нова сусідка і живеш поверхом нижче?

ВОНА: Ні. Я живу з тобою.

ВІН: Дев’ять ночей, так.

ВОНА:  Це може бути дев’ять життів.

Пауза.

ВІН: Ти знаєш, мені подобається укладати з тобою угоди.

ВОНА: А це тебе не тривожить - знати, що ти все втратиш?

ВІН:  Я й справді шкодую. Ця історія з ключем... Я був певен, що ти мене розігруєш.

ВОНА: І ти захотів помститися?

ВІН:  Запевняю тебе, що я пошкодував тієї ж миті. (Пауза). Можна я тебе  поцілую?

ВОНА: Ні, спочатку ти приймеш душ.

ВІН: Що?

ВОНА: Від тебе жахливо тхне. А ще треба повідчиняти вікна і трохи навести лад у цьому борделі. Я не можу спати з тобою дев’ять ночей серед такого бедламу.

ВІН: (Прямує у ванну). Підкоряюся вашим наказам!

ВОНА:  І ще поголися. Стривай, візьми це. Я вранці побачила, що твоя туалетна вода скінчилася.

ВІН: І як же ти помітила?

ВОНА: У мене алергія на порожні флакони.

ВІН: В такому разі, тобі ліпше уникати кухні. Там повно порожніх коробок.

ВОНА: Не хвилюйся, я пройшлася по магазинах.

Він іде у ванну, вона - на кухню.

Чути, як ллється вода у ванні, і шум від того, як вона порається на кухні.

Дзвонить телефон. Вмикається автовідповідач.

АВТОВІДПОВІДАЧ:

          Доброго вечора, Мішель, це Елізабет. Візьми ж бо слухавку… Ти тут… Ти не тут… Ти тут… Ти не тут… То ти візьмеш слухавку?… Ні, не візьмеш… Гаразд, це Елізабет. До побачення.

Вона виходить з кухні, трохи прибирає кімнату і відчиняє вікна. Потім сервірує стіл, запалює дві свічки. Ходить поміж кухнею і кімнатою.

Коли він виходить з ванни, стіл уже накритий.

ВІН: О, це вже щось! Я вже бозна скільки років не запалював свічок.

ВОНА: Ти не слухаєш записи на автовідповідачі?

ВІН: Мене вже дістали всі ці повідомлення. Я хочу, щоб вони дали мені спокій.

ВОНА: Ти сьогодні нічого не їв.

ВІН: Я не зголоднів.

ВОНА: (Цілує його). Ти справді чекав на мене?

ВІН: Так.

ВОНА: Ходи сідай. Можеш відкоркувати пляшку вина, якщо хочеш.

ВІН: Що це? “Пуліні Монтраше” 45-го року! О Боже, це ж, мабуть, коштує до біса!

ВОНА: Авжеж. Я дещо прикупила, це ж наша перша ніч, треба це відмітити.

ВІН: Пуліні Монтраше 1945 року. Це мені щось нагадує.

ВОНА: Що?

ВІН: Це мені нагадує… Дивно, я відчуваю, що це мені щось нагадує…. Але… не пригадаю, що саме.

ВОНА: Прошу пана, чи не будете ви так люб’язні сісти на своє місце? Якщо ваша ласка. (Він сідає. Вона наливає трохи вина в його келих). Чи не будете ви так люб’язні скуштувати вина? Прошу вас.

ВІН: (Довго смакуючи вином). Так… Все ясно… Цей аромат мені дещо нагадує… Ви дозволите? (Наливає у два келиха).  Скуштуйте, пані! Не може бути, щоб цей букет вам нічого не нагадав…

Стукіт у двері.

ВОНА: Ти на когось чекаєш?

ВІН: Я?

ГОЛОС ЗА ДВЕРИМА: Пане Пельолю…

ВОНА: (Пошепки). Хто це такий?

ВІН: Вони всі божевільні.

ВОНА: Але ж…

ВІН: Зануди! (Голосно). Ви всі зануди!

ГОЛОС ЗА ДВЕРИМА: Пане Пельолю…

ВОНА: (Пошепки). Та відчини вже йому, запитай, чого він хоче.

ВІН: (Пошепки). Тсс! Я не бажаю знати, чого він хоче.

ВОНА: (Пошепки). Ти хочеш, щоб я йому відчинила?

Нові удари.

ГОЛОС ЗА ДВЕРИМА: Пане Пельолю…

ВІН: (Пошепки). Ходімо, нам треба рятуватися!

ВОНА: Але як?

ВІН: Хутко, хутко! Якщо ми залишимось, вони нас упіймають! Вони всі божевільні, всі! (Гарячково роздягає її). Хутко, хутко… (Він гасить світло). Поспіши… Нам треба вибратися звідси, хутко…

ВОНА: (Відволікаючи). Твоє прізвище Пельоль?

ВІН: (Голосно). Тут нікого немає, чуєте? У цій квартирі нікого немає. Дідько б його вхопив, ви що, не розумієте? Збіговисько зануд! (Пошепки) . Скажи їм, скажи їм, що вони збіговисько зануд!

ВОНА: (Голосно). Збіговисько зануд!

Він тягне її до ліжка. Нові удари.

ГОЛОС ЗА ДВЕРИМА: Пане Пельолю…

ВІН: (Голосно). Тут нікого немає! Нікого! (Пошепки). Скажи їм, скажи їм, що тут нікого немає.

ВОНА: (Голосно). Нас тут немає!

ВІН: Скажи їм, що нас ніде немає.

ВОНА: (ховається разом з ним під ковдру, поки він гасить настільну лампу). Нас ніде немає! Хамло!

Затемнення.

ВІН: Це щось! (Вибухи сміху під ковдрою). Ти бачила? Бачила? Я вихопив у них в останню хвилину.

ВОНА: О! А що це таке?

ВІН: Пляшечка. Це все, що я зміг урятувати.

 

У  ТЕМРЯВІ

Він стиха грає на саксофоні, сам для себе. Час від часу можна вгледіти відблиски інструмента. Він грає протягом кількох хвилин.

 

Дзвонить телефон. Він не знімає слухавки. Вмикається  автовідповідач. Чоловік припиняє грати, щоб почути повідомлення.

 

АВТОВІДПОВІДАЧ:

Привіт, це Крістіан… Так тебе немає? Слухай, чи не зможеш ти зіграти в Греноблі, 27-го і 28-го? Тоді побачимось за два тижні… Якщо ти не зможеш, зв’яжися зі мною якнайшвидше! Це дуже терміново…  і потім… я ще маю халтуру для тебе, зачекай, поки я візьму записника… на цілий тиждень, наприкінці травня… Я розповім тобі про це… Я все ще тут, у Греноблі, я знаю, ти будеш 15-го в Ліоні, мене в Ліоні 15-го не буде, я буду в Греноблі… Слухай, я ще зателефоную, щоб дізнатись, чи ти будеш ночувати вдома, як отримати ключі, і потім, мені треба знати, як довго ти будеш у Ліоні, якщо ми зможемо побачитися, я повернусь, щоб провести хоча б один вечір з тобою в Ліоні і все це, що… То як? Тож завтра, завтра у нас п’ятниця, я буду вдома весь ранок, спробую зв’язатися з тобою по телефону. Сподіваюся, у тебе все чудово, міцно обіймаю. Бувай, Мішелю. 

 

Тиша

 

ДРУГА НІЧ

У темряві. Можливо, вони щойно кохалися. Вони відпочивають, сидячи на підлозі, спина до спини, притулившись головами. Смакують виноградом. Він тримає в губах незапалену цигарку,  а в руці - пачку.

ВОНА:  Скажи а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Лагідніше: а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Тихеньке а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Я хочу ніжного а: а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Голосно, але ніжно: а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а так, ніби освідчуєшся мені в коханні.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а так, ніби присягаєшся, що ніколи мене не забудеш.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а так, ніби кажеш, що я гарна.

ВІН:  а!

ВОНА:  Скажи а так, ніби кажеш, що хочеш мене.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а, ніби просиш мене залишитися.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а, ніби кажеш мені “роздягнися!”.

ВІН:  а!

ВОНА:  Скажи а, ніби ти запитуєш мене, чому я спізнилась.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а, ніби бажаєш мені доброго дня.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а, ніби прощаєшся зі мною.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а, ніби запитуєш мене, чи я принесла тобі що-небудь.

ВІН:  а?

ВОНА:  Скажи а, ніби кажеш мені, що ти щасливий.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а, щоб дати мені знати, що більше не хочеш мене бачити.

ВІН:  а!

ВОНА:  Ні, не те…

ВІН:  а!

ВОНА:  Май на увазі, якщо ти не будеш слухатися, я припиню гру.

ВІН:  а…

ВОНА:  Тоді скажи а, ніби більше не хочеш мене бачити.

ВІН:  а…

ВОНА:  Дуже добре. Тепер скажи а, ніби жалієшся мені, що дуже погано спав без мене, що мріяв лише про мене і що вранці прокинувся страшенно втомленим і без найменшого бажання жити далі.

ВІН:  а.

ВОНА:  Гм. Скажи а, ніби ти маєш мені сказати щось дуже важливе.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а, щоб наказати мені припинити просити тебе казати а.

ВІН:  а!

ВОНА:  Скажи а, щоб було очевидно, як це чудово - говорити лише за допомогою а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Попроси мене сказати а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Попроси мене сказати ніжне а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Попроси мене сказати тихеньке а.

ВІН:  а.

ВОНА:  Запитай мене, чи я люблю тебе так само, як ти мене.

ВІН:  а?..

ВОНА:  Скажи, що я доводжу тебе до божевілля.

ВІН:  а!

ВОНА:  І що ти більше не можеш так!

ВІН:  а!

ВОНА: Добре… Чи я хочу кави?

ВІН: а?

ВОНА: Звісно, хочу.

Він підводиться і наливає їй кави.

ВІН: а?

ВОНА: Маленький шматочок, будь-ласка.

ВІН:  (Він простягає їй свою пачку цигарок) а?

ВОНА:  Ні, у мене свої.

Вона дістає пачку цигарок і витягає одну цигарку.

ВІН:  (Він пропонує їй запальничку) а?

ВОНА:  Ні, не зараз.

ВІН:  а?

ВОНА: Я не знаю… Але, можливо,  я повечеряю вдома.

ВІН:  а.

ВОНА:  Гаразд, а в тебе є соус?

ВІН:  а.

ВОНА:  Тоді ходімо.

ВІН:  а!

ВОНА:  Тоді лишаємось.

ВІН:  а…

ВОНА:  Ходи сюди…

ВІН:  а…

ВОНА:  Поглянь мені просто у вічі.

ВІН:  а.

ВОНА:  Скажи а подумки.

ВІН:  …

ВОНА:  Ніжніше…

ВІН:  …

ВОНА:  Сильніше. І чіткіше, щоб я могла це вхопити.

ВІН:  …

ВОНА:  Тепер скажи а подумки, ніби освідчуєшся мені в коханні…

ВІН:  …

ВОНА:  Ще раз.

ВІН:  …

ВОНА:  Скажи подумки а, ніби присягаєшся, що ніколи мене не забудеш…

ВІН:  …

ВОНА:  Скажи а так, ніби кажеш, що я гарна.

ВІН:  …

ВОНА:  А тепер я хочу дещо запитати у тебе… Щось дуже важливе… І ти маєш відповісти мені подумки. Готовий?

ВІН:  …

ВОНА:  а?

ВІН:  …

ВОНА:  …

ВІН:  …

 

У ТЕМРЯВІ

Задзвонив телефон. Він не бере слухавки. Вмикається автовідповідач.

 

АВТОВІДПОВІДАЧ:

Мішелю, доброго вечора, це знову Жан-Марк, гаразд, коли відправлятимеш мені листа для отримання авторського контракту, підготуй ще відомість з твого банківського рахунку. Це все. Якщо тобі потрібна буде ще якась інформація, можеш знайти мене у Іоланди, а сьогодні ввечері я вдома. Бувай.

 

Тиша.

 

ТРЕТЯ НІЧ

Вона сидить за столом. Він виходить із кухні з тацею у руках.

ВІН:  Вуаля! Це називається тошінель.

ВОНА:  (Розглядаючи страву). І воно їстівне, ось це?

ВІН:  Та звісно їстівне.

ВОНА:  Це щось єврейське?

ВІН:  Ні. Радше польське. Це готувала моя мама, коли я був ще хлопчиком. Стривай. Його треба ще приправити сметаною.

ВОНА:  Це солодке?

ВІН:  Та ні. Це страва. Це може бути навіть основною стравою.

ВОНА:  М-м-м.

ВІН:  Тобі подобається?

ВОНА: Це робиться з картоплі?

ВІН: Так.

ВОНА:  М-м-м. Смачно. А як це готується?

ВІН:  Я не можу тобі сказати.

ВОНА:  Чому?

ВІН:  Цей рецепт – сімейна таємниця.

ВОНА:  Тоді я більше не їм.

ВІН:  Гаразд, тобі я відкрию… Спершу ти чистиш картоплю і треш її на тертушці.

ВОНА:  Як моркву?

ВІН:  Як моркву, так… Потім ти додаєш  два яйця, трохи борошна, солі, прянощі… Збиваєш усе це, поки не загусне… викладаєш на розігріту пательню… ніби омлет… Оце і все… моя мама готувала мені цю страву, коли я був маленьким… Мабуть, я не їв цього років із тридцять... Ти знаєш, дитиною я був великим гурманом… Я постійно хотів їсти…  Мій батько все казав мені, що у мене занадто велика голова і занадто тоненька шия. Але це неправда. Хіба в мене завелика голова, а шия затонка? Мені здається, це неправда… Як летять роки – це просто божевілля… Мій батько завжди вставав о шостій ранку… Ти можеш собі це уявити, вставати щодня протягом тридцяти п’яти років о шостій ранку? До того ж, він працював на шкідливому виробництві… Це була меблева фабрика, чи щось таке… Робітникам щодня давали пляшку молока, безкоштовно, щоб вони нейтралізували токсини… Але мій тато завжди приносив свою пляшку молока додому… Я гадаю, ми були досить бідними на той час… Зрештою… Пригадую, якось я побився об заклад із братом у других, що вип’ю цілу пляшку одним ковтком… Мені було тоді сім чи вісім рочків… І я її випив… але відтоді я терпіти не можу молока… Лише сметану… але у великій кількості… Як летить час – це просто божевілля… А ще у нас був сад… І одна яблуня, яку батько посадив у день мого народження… Мій  тато був таким… Він саджав дерево щоразу, коли мама народжувала дитину… Коли я народився, в саду вже росли абрикос, слива, вишня і горіх. Абрикосове дерево – це була моя старша сестра Бріжітта, слива – мій брат Жан, вишня і горіх – мої сестри-близнючки Марі-Жанна і Марі-Клер.  Мій тато був таки дивакуватим… До речі, ніхто не знав, чому він обирав для кожної дитини те чи інше дерево… Мені завжди здавалося, що горіх не пасує Марі-Клер… Але зрештою… Мій батько був доволі впертим, він ніколи не зрікався своїх ідей… І після мого народження дерева продовжували з’являтися в нашому саду: груша, ялинка і ще щось таке екзотичне, як ебенове дерево, що розквітає дуже-дуже повільно… Ебенове дерево – це для моєї сестри Каріни, яка стала танцівницею… Зрештою… Кілька років тому я поїхав провідати маму і побачив знову той сад. Він лишився таким самим, всі дерева квітнули, а моя мама була здивована, коли мене побачила, ніби сама яблуня увійшла до кімнати замість мене. До речі, я гадаю, насправді ми мамі не потрібні, і я і мої брати, вона за нами особливо не сумує. Бо для неї ми всі тут, поруч, у саду… Завжди у саду… Вона так звикла проводити час на веранді, споглядаючи дерева, споглядаючи нас… у чеканні, як кожне рясно вродить…  що… зрештою… Треба їй зателефонувати днями… Зараз дозрівають яблука, і моя мама… я відчуваю, як вона мене їсть… І от що дивно, старий таки мав рацію у виборі дерев… Так нібито відчував, що колись мама залишиться зовсім самотньою… А так вона принаймні має свіжі фрукти упродовж цілого року …  Це розпочинається ранньою весною з вишень… А далі - сливи… абрикоси…  Потім настає черга груш, а пізно восени - яблук і горіхів… Взимку ялинка залишається зеленою, і вона може її розглядати… А ебенове дерево… Воно розпускається так поволі, що здається, ніби якась дитинка ще бавиться біля дому… Це справді божевілля, ти ж бачиш… Вона їсть нас потай, аби якось компенсувати нашу відсутність… Здається, у мене був напад безладного патякання? Ти мала б мене зупинити...                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    ВОНА: А він смачний, твій тошінель.

Затемнення.

 

ЧЕТВЕРТА НІЧ

Вона приносить клітку для птахів, покриту чорною хусткою.

ВОНА: Я тобі щось принесла.

ВІН: Що?

ВОНА: Це звір.

ВІН:  Птах?

ВОНА: Насправді, точно невідомо, якої він форми.

ВІН: Я не розумію.

ВОНА:  Його форма… Скоріше, тіло. У нього немає тіла.

ВІН:  Він невидимий?

ВОНА:  Він не невидимий, але його не видно.

ВІН:  А як же ти тоді знаєш, що він у клітці?

ВОНА: Коли клітка накрита, він ворушиться.

ВІН: Справді?

ВОНА: Так. Він ворушиться лише в темряві. От послухай.

Вони обоє слухають.

ВІН: Що він робить?

ВОНА: Хтозна. Можливо, їсть. Може, гуляє. Можливо, мріє. А може, співає.

ВІН: Співає - тут, зараз?

ВОНА: У кожному разі, він постійно щось говорить. Але ніколи не знаєш, що саме він каже.

ВІН: Це ж не крик, оце ось?

ВОНА: Я не знаю.

ВІН: І що мені з ним робити?

ВОНА: Це як прикраса.

ВІН: Прикраса?!

ВОНА: Для оздоблення оселі. Особливо пасує до спальні. Бо ж він не любить лишатися на самоті, в жодному разі.

ВІН: Слухай, мені не подобається звір, якого не можна угледіти.

ВОНА: Але ти можеш його бачити.

ВІН: Як я можу його побачити, коли він невидимий?

ВОНА: Але ти можеш побачити його присутність. Цього досить. Або якщо ти хочеш справді пересвідчитися, що він тут, можна дати йому поїсти. Ти знімаєш чохол, ставиш йому їжу у чистій мисочці, потім накриваєш клітку і трохи чекаєш. Він завжди їсть дуже швидко і з’їдає все дощенту. Тож тільки-но  він доїсть, ти піднімеш чохол і побачиш свою мисочку порожньою. Отак ти його і угледиш.

ВІН: Я побачу свою порожню мисочку.

ВОНА: Саме так ти його і побачиш.

ВІН: Так, звісно…

Пауза.

ВОНА: То як?

ВІН: Що як?

ВОНА: Ти погоджуєшся?

ВІН: А що він любить їсти?

ВОНА: Абрикосові кісточки, петрушку… Навіть маленькі крихітки гарячого хліба… Але ти знаєш, він їсть багацько… Треба годувати його що чотири години.

ВІН: О ні, це неможливо, мене іноді цілими днями немає вдома.

ВОНА: Як це? Тобі треба буде лише повертатися кожні чотири години. І ще треба пильнувати, бо час від часу він народжує маленьких.

ВІН: Прекрасно! Він народжує їх самостійно? Відкладає яйця чи як?

ВОНА: Ніхто не знає як. Мені здається, це відбувається від світла. Щоразу, коли знімають чохол із клітки, він запліднюється світлом.

ВІН: Тоді це самка.

ВОНА: Можливо. Але мені здається, що ця популяція нараховує лише самок.

ВІН: Гаразд, а що робити з маленькими, коли вони народяться?

ВОНА: Спершу ти можеш їх погладити. Новонароджені дають себе гладити лише перші дві-три хвилини життя…

ВІН: А що з їжею?

ВОНА: Отут маленька проблема. 

ВІН: Що, їх теж треба годувати раз на чотири години?

ВОНА: Ні, маленьких спершу треба відлучити від їхньої матері. Це абсолютно необхідно, бо маленькі цього виду відразу помирають, якщо їх тут же не відлучити від мами. А для цього слід завжди мати напоготові  маленьку клітку. І як щойно ти побачиш, як спалахне маленька іскорка у клітці, це означатиме, що маленькі хочуть відокремитись. Тоді ти відчиниш велику клітку і  тричі промовиш: піу піу піу.  І маленький перейде з великої клітки до малої.

ВІН: То ці істотки дуже розумні.

ВОНА: Так, у них неймовірна пам’ять. Якщо ти розкажеш їм історію, всі маленькі, які потім народяться, будуть переповідати її слово у слово. Адже бувають моменти, коли ти зможеш розмовляти з ними.

ВІН: Це коли?

ВОНА: Під час затемнень.

 

П’ЯТА НІЧ

Він голиться перед маленьким люстерком, яке стоїть на обідньому столі.

Вона передає йому сорочку.

Складається враження, що вона готує його до святкового вечора.

Шафа відчинена, можливо, саме вона вибрала йому костюм, шкарпетки, краватку і все інше, розвішене на стільцях.

ВІН: Уже, мабуть, восьма година.

ВОНА: Ти так гадаєш?

ВІН: Мій сусід зверху… Ти чуєш його? Він щойно повернувся.

ВОНА: Я нічого не чую.

Пауза.

ВІН: Він завжди повертається десь близько восьмої. Зараз він роззувається.

ВОНА: Ти божевільний. Як ти можеш це знати?

ВІН: Я не знаю. Віднедавна мій слух розвинувся просто шалено. Я чую всі звуки в будинку. Послухай, він вмикає чотири лампи у вітальні.

ВОНА: Зупинись.

ВІН: Але це насправді… Я чую кроки, голоси, дихання… Навіть шурхіт комах у стінах… Особливо коли стемніє… Віднедавна всі звуки будинку проходять крізь мій мозок… (Він нахиляє дзеркало так, щоб воно відбивало стелю). Навіть коли вони мовчать, я чую, що вони мовчать…

ВОНА: Він живе сам?

ВІН: Так. Він тут місяців зо три. Відчуваєш, як він проходить по кімнаті?

ВОНА: Ні.

ВІН: Він поклав свою пошту на кухонний стіл.

ВОНА: (Наближається і дивиться в дзеркало). Він відчиняє холодильник…

ВІН: І дістає звідтіля пляшку молока.

ВОНА: Ти певен, що це молоко?

ВІН: Послухай, як він п’є. Це може бути лише молоко.

ВОНА: Твоя правда.

Пауза.

ВОНА: Він знову ставить пляшку молока у холодильник і зачиняє його.

ВІН: Браво!

ВОНА: Він повертається до вітальні.

ВІН: А тепер?

ВОНА: Він слухає свій автовідповідач.

ВІН: Чудово.

ВОНА: Він вмикає телевізор. Той починає працювати.

ВІН: Він знаходить якусь дурнувату програму.

ВОНА: І що це?

ВІН: Мультик.

ВОНА: І як ти гадаєш, скільки йому років?

ВІН: Так десь із тридцять.

ВОНА: Він повертається на кухню.

ВІН: Дістає заморожений стейк.

ВОНА: Він кладе стейк на пательню. Ставить пательню на електроплитку. Вмикає на всю напругу. Відкриває банку кукурудзи.

ВІН: Ти певна, що це кукурудза?

ВОНА: Абсолютно.

ВІН: Ти швидко вчишся.

ВОНА: Чорт забирай! А це що таке?

ВІН: Це на першому поверсі. Маленький хлопчик, поведений на комп’ютерних іграх.

ВОНА: Я чую, як зліва хтось слухає симфонічну музику у навушниках.

ВІН: А, це пан Морісерті.

ВОНА: Це Вівальді?

ВІН: Ні, це Алессандро Марселло.

ВОНА: Чуєш? Хтось відчинив внизу двері.

ВІН: Це, напевно, панна Вернь. Вона завжди повертається чверть на дев’яту.

ВОНА: Вона піднімається пішки.

ВІН: Так, вона живе на другому поверсі.

ВОНА: Вона виглядає втомленою.

ВІН: Так, вона багато працює.

ВОНА: Вона знімає рукавички. Шукає ключі у сумці.

ВІН: На те, щоб їх знайти, вона завжди витрачає від сорока секунд до однієї хвилини тридцяти секунд.

ВОНА: Яка ж ця дівчина сором’язлива!

ВІН: Я завжди думав про те, що вона мала б зустріти того хлопця, що мешкає нагорі. Це просто божевілля, що їм ніколи не випадає зустрітися. Вранці він виходить о сьомій тридцять. Вона – за чверть восьма. У неділю вранці вона йде на базар, а він встає пізно. Коли він виходить, щоб іти в басейн, вона порядкує на кухні. І навіть коли вони виходять прогулятися чи за покупками, то розминаються в останній момент, буквально на одну-дві хвилини.

ВОНА: Вона роззувається. Знімає пальто. Вішає пальто на вішалку.

ВІН: Тепер вона буде слухати автовідповідач.

ВОНА: Так, вона його слухає.

ВІН: Щоразу її мати просить зателефонувати. Тепер вона піде на кухню.

ВОНА: Вона туди і йде.

ВІН: Вона має взяти яблуко.

ВОНА: Мені здається, що цього разу то груша.

ВІН: (Покірно). Нарешті… Зараз вона вмикне телевізор.

ВОНА: У мене таке відчуття, що вона дивиться той же канал, що і цей хлопець нагорі.

ВІН: Вони обоє звихнуті. Шкода, що вони не дивляться разом одну й ту саму бридоту.

ВОНА: Повинні ж вони хоч щось робити.

ВІН: Що саме?

Він голиться, вона тримає для нього дзеркало.

 

ШОСТА НІЧ

Він вмикає дві лампи у вітальні. Кладе свою пошту на стіл. Іде на кухню і відчиняє холодильник. Повертається з пляшкою пива. П’є. Вмикає автовідповідач.

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі). Де ти був? Я прийшла вчасно, а тебе не застала. Ти що, хочеш втекти від мене? Ти обіцяв чекати на мене вдома. Ти ходив за поштою? Я сподіваюся, ти ще не переглядав її. Віднеси її назад до поштової скриньки, гаразд? Але пильнуй, щоб тебе ніхто не побачив. На жаль, я не зможу повернутися цього вечора. Але завтра ми побачимось неодмінно. Сьогодні вранці я забула в тебе рукавички. Вони, мабуть, лежать десь на подушці… Бачиш? Можеш їх там і залишити, мені буде приємно знати, що твоя голова спить на моїх пальчиках. Послухай, будь розумником і постарайся цього вечора лягти спати раніше. І в жодному разі не слухай це повідомлення вдруге. Добре? Ти мені обіцяєш? Скажи, що ти мені обіцяєш. Голосніше, щоб я почула твій голос…

ВІН: Так…

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі). Голосніше! Я нічого не чую. Ще голосніше, я тебе прошу…

ВІН: Так, так, так…

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі).  Дякую… Я довіряю тобі… Цілую тебе дуже міцно… До завтра. І не забудь повернути пошту до поштової скриньки. Гаразд? Я у тебе, з тобою, навіть цієї миті. Згода? Тоді до завтра.

Кінець запису.

Довга тиша.

Він натискає на кнопку “швидке перемотування”, потім на “play” і слухає повідомлення знову.

Слухаючи повідомлення, він іде на кухню,  відкриває банку моркви і  їсть.

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі). Де ти був? Я прийшла вчасно, а тебе не застала. Ти що, хочеш втекти від мене? Ти обіцяв чекати на мене вдома. Ти ходив за поштою? Я сподіваюся, ти ще не переглядав її. Віднеси її назад до поштової скриньки, гаразд? Але пильнуй, щоб тебе ніхто не побачив. На жаль, я не зможу повернутися цього вечора. Але завтра ми побачимось неодмінно. Сьогодні вранці я забула в тебе рукавички. Вони, мабуть, лежать десь на подушці… Бачиш? Можеш їх там і залишити, мені буде приємно знати, що твоя голова спить на моїх пальчиках. Послухай, будь розумником і… не пробуй слухати цей запис утретє. Чому ти мене не послухався? Є речі, які ти повинен розуміти сам! Я не можу тобі всього пояснити. Добре, пообіцяй, що ти мене більше не обманеш. Ти мені обіцяєш? Скажи, що ти мені обіцяєш. Голосніше, аби я почула твій голос…

ВІН: Так…

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі). Голосніше! Я нічого не чую. Ще голосніше, я тебе прошу…

ВІН: Так, я тобі обіцяю…

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі).  Дякую… Я довіряю тобі… Цілую тебе дуже міцно… До завтра. І не забудь повернути пошту до поштової скриньки. Гаразд? Я у тебе, з тобою, навіть цієї миті. До завтра.

Кінець запису.

Він наливає собі, п’є. Довга пауза. Він натискає на кнопку “швидке перемотування” і  потім на “play”. Слухає повідомлення втретє.

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі). Де ти був? Ти що, хочеш втекти від мене? Ти обіцяв чекати на мене вдома. Я сподіваюся, що ніхто не бачив, як ти виходив і входив. На жаль, я не зможу повернутися цього вечора. Ні, не тому, що ти порушив свої обіцянки. За це я тебе пробачаю. І завтра ми неодмінно побачимось. Гаразд? А тепер будь розумником і постарайся лягти спати раніше. І ще одне. Облиш своє розслідування. Ти більше ніколи не знайдеш ні кав’ярні Кікі, і нічого іншого… Облиш це, гаразд? Дякую…  Я вірю тобі… Цілую тебе міцно… До завтра. І не забувай: я у тебе, з тобою, навіть цієї миті. Адже ця ніч – наша шоста ніч. До завтра.

Кінець повідомлення.

ВІН: Ні!

Він натискає на кнопку “швидке перемотування” і  потім на “play”.

ВІН: Ні! Ні! Ні! Ти вкрала у мене цю ніч. Я не згоден!

ВОНА: (Її голос на автовідповідачі). Та ж звісно, ця ніч – наша шоста ніч. Хіба я зараз не з тобою? Це буде дуже гарна ніч, от побачиш. Мої рукавички поряд із тобою на подушці… І ще інші п’ять ночей, які ще тут, з тобою… А тепер ти маєш вимкнути світло і навчитися слухати тишу… Ти ляжеш у ліжко… Заплющиш очі… І слухатимеш тільки тишу… І більше не торкнешся цього апарату… Ми слухатимемо тишу разом, згода? Ти маєш уявити, що це тиша мого голосу.. що ця тиша – це я… Це я, ця тиша, яка тебе пестить... Заспокойся, я з тобою… Послухай…

Касета автовідповідача продовжує крутитися. Він слухає тишу на касеті автовідповідача.

 

СЬОМА НІЧ.

Вона входить. Вона роззувається. Вона вмикає дві лампи у вітальні.

Вона знімає пальто і вішає його на вішалку. Вона знімає капелюшок і розпускає волосся. Вона йде на кухню за яблуком. Вона сідає на стілець, що крутиться, і їсть яблуко.

 

Вітальня заповнена маленькими клітками, вкритими тканиною.

ВОНА: Давай, виходь звідтіля.

Пауза.

ВОНА: Давай, не блазнюй, виходь.

Пауза.

ВОНА: Ти справді сердишся, так?

Пауза.

ВОНА: Ти що-небудь їв?

Пауза.    

ВОНА: Якщо хочеш, я тобі щось приготую.

Пауза.

ВОНА:  Ти хочеш спагетті?

Пауза.

ВОНА:  (Нишпорячи у холодильнику). А омлет?

Пауза.

ВОНА:  А тошінель?

Пауза.

ВОНА:  Ну, скажи хоч що-небудь, ти перейшов усі межі… Я тобі нічого такого не зробила.

ВІН: (Невидимий, його голос лунає звідусіль). Таки зробила.

ВОНА: Ні.

ВІН: (Невидимий). Так.

ВОНА: А якщо ми помиримось?

ВІН: (Невидимий). Ні.

ВОНА: Я приготую тобі щось попоїсти. Я навіть помию посуд.

ВІН: (Невидимий). Ні.

ВОНА:  Я принесла пляшку вина. Вино, яке ти любиш.

ВІН: (Невидимий). Та плював я на нього. Я від нього чманію. Віднині я п’ю лише молоко.

ВОНА: А що означають усі ці клітки?

ВІН: (Невидимий). Це тебе не стосується.

ВОНА:  Ти не хочеш мене поцілувати?

ВІН: (Невидимий). Навіщо?

ВОНА: Іди сюди, я хочу, щоб ти мене поцілував.

ВІН: (Невидимий). Зажди. Спершу я маю погодувати цих горобчиків.

Вона відкорковує пляшку і наповнює два келихи.

ВОНА: (П’є). Це вино справді чудове. Недаремно ти забув геть усе, крім цього букету.

ВІН: (Невидимий). Передай-но мені ту клітку, будь ласка.

ВОНА: Яку саме?

ВІН: (Невидимий). Велику. Дякую. Ай!

ВОНА: Що сталось?

ВІН: (Невидимий). Нічого.

ВОНА: Вони тебе вкусили?

ВІН: (Невидимий). Що? (Спалах у клітці). Та зупиніться, о Боже, зупиніться!

ВОНА: Та що ти там робиш?

ВІН: (Невидимий). Вони божевільні, божевільні, божевільні! Тільки-но з’являються на світ, як починають народжувати маленьких! Ще й вважають, що я їхній батько!

ВОНА: Та ж звісно, ти їхній батько! Май на увазі, саме ти провокуєш їх на розмноження.

ВІН: (Невидимий). Та я їх навіть не торкався!

ВОНА: Та невже?

ВІН: (Невидимий). Звісно, ні! Вони стали неймовірно розбещеними. Вони кохаються з моїм запахом, з моєю тінню, з моїм диханням, з биттям мого серця. Тільки-но я  щось вимовлю, як вони злягаються з моїми словами… Зазирну в дзеркало - вони сплять із моїм відображенням… Я ніколи не бачив такої жадоби життя! Що з цим робити? Куди я їх саджатиму через два-три дні? Передай мені, будь ласка, ще одну порожню клітку, що збоку від тебе.

ВОНА: Котру? Оцю маленьку?

ВІН: (Невидимий). Так. І ще є у шафі, відчини, будь ласка, шафу.

Вона відчиняє, і ціла гора кліток падає на підлогу.

Спалахи у всіх клітках, ніби феєрверк.

ВОНА: Ну досить, виходь. Хай вони трохи почекають, а ти виходь звідтіля.

ВІН: Боже мій, звідки я маю вийти? Я ніде. Насправді, я й сам не знаю, де я. Може, ти скажеш, звідкіля я промовляю до тебе?

ВОНА: Так.

ВІН: (Невидимий). Звідкіля?

ВОНА: Звідусіль.

ВІН: (Невидимий). Тоді я всюди.

ВОНА: Ти помреш там із голоду.

ВІН: (Невидимий). Я не можу померти  з голоду, бо їжа не може померти з голоду.

ВОНА: То вони тебе їдять?

ВІН: (Невидимий, зітхаючи). Так мені здається.

ВОНА: Ти певен?

ВІН: (Невидимий). Так. Гадаю, вони мною нажерлися, поки я ще не встиг збагнути, що відбувається.

ВОНА:  І тобі було боляче?

ВІН: (Невидимий). Навпаки, мені це сподобалось. Тільки тепер я ширяю упорожні по всій кімнаті. Це їх страшенно збуджує, бо вони продовжують розмножуватися зі швидкістю світла. (У розпачі). Адзусь! Дзусь! Дзусь!

Нова серія спалахів у клітках.

ВОНА: Чого вони ще хочуть?

ВІН: Вони щойно кохалися з тією штукою, про яку я думав.

ВОНА: О Боже, перестань думати! Вони заполонять увесь квартал!

ВІН: А ти не можеш приєднатися до мене в такому разі? Мені здається, було б ліпше, якби вони кохалися водночас із нами.

 Серія спалахів. Тіні переплітаються поміж собою.

 

ВОСЬМА НІЧ

ВІН: Я хочу одружитися з тобою.

ВОНА: Я згодна.

ВІН: Сподіваюсь, ти не одружена?

ВОНА: Ні.

ВІН: Чудово.

Коротка пауза.

ВІН: Отже?

ВОНА: Що отже?

ВІН: Ти хочеш стати моєю дружиною?

ВОНА: Я сподіваюсь, ти не одружений?

ВІН: Ні.

ВОНА: Чудово.

Коротка пауза.

ВІН: Отже?

ВОНА: Що отже?

ВІН: Ми одружуємось?

ВОНА: Так.

ВІН: Я хочу, щоб ми зробили це зараз.

ВОНА: Добре.

Коротка пауза.

ВІН:  Зараз.

ВОНА:  Зараз?

ВІН:  Зараз.

ВОНА:  Сьогодні?

ВІН:  Та не сьогодні, а зараз.

ВОНА:  Зараз?

ВІН:  Так.

ВОНА:  Добре.

Коротка пауза.

ВІН:  Отже?

ВОНА:  Отже що?

ВІН:  Ми це робимо?

ВОНА:  Так.

ВІН:  Чудово.

Коротка пауза.

ВІН:  Нам потрібен свідок.

ВОНА:  Якщо ми цього хочемо.

ВІН:  Справді. Нам не потрібен свідок.

ВОНА:  Ні.

ВІН:  Дуже добре.

Пауза.

ВІН:  Нам ніхто не потрібен.

ВОНА:  Ні.

ВІН:  Дуже добре.

ВОНА:  Але потрібен хоч би якийсь ритуал.

ВІН:  Ми можемо піднятися на дах, якщо ти хочеш.

ВОНА:  Згода.

Він відчиняє люк у стелі, і вони піднімаються на дах.

ВІН:  Ти готова?

ВОНА:  Так.

ВІН:  Тоді я оголошую нас чоловіком і жінкою.

ВОНА:  Так.

Дзвонить телефон. Один раз, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий раз.

Дзвінки припиняються.

 

ДЕВ’ЯТА НІЧ

ВОНА:  Ти спиш?

ВІН:  Мені сниться, що ти говориш зі мною.

ВОНА:  Ти мене чуєш?

ВІН:  Мені сниться, що я тебе чую.

ВОНА:  Ти боїшся?

ВІН:  Так.

ВОНА:  Чого ти боїшся?

ВІН:  Я боюся, що хтось прийде і розбудить нас.

ВОНА:  Я з тобою, у твоєму сні?

ВОНА:  Так.

ВОНА:  Ти можеш торкнутися мене?

ВІН:  Мені не треба тебе торкатися, бо ми бачимо один і той самий сон.

ВОНА:  Ти можеш мені розповісти його?

ВІН:  Він ще незрозумілий. Та мені здається, що він помалу відділяється від нас самих.

ВОНА:  Від наших тіл?

ВІН:  Так, ми їх помалу залишаємо.

ВОНА:  А наші тіла, ти їх бачиш?

ВІН:  Так. Вони сплять в обіймах один одного. Їм добре.

ВОНА:  Тоді послухай мене уважно. Чи нам ще потрібні наші тіла?

ВІН:  Напевне, ні.

ВОНА:  А наші тіла? Чи вони шкодують за нашою відсутністю?

ВІН:  Напевне, ні.

ВОНА:  Ти відчуваєш, як ми віддаляємося від нашої присутності.

ВІН:  Так.

ВОНА:  Від нашої пам’яті?

ВІН:  Так.

ВОНА:  Від наших п’яти почуттів? Вони залишаються за нами, ніби п’ятикутник, намальований на асфальті.

ВІН:  Так.

ВОНА:  І ти страждаєш від цього?

ВІН:  Ні, від цього я стаю надзвичайно легким.

ВОНА:  Тепер вони дуже далекі, наші тіла, сплетені в обіймах. Все далі і далі. Ти їх ще бачиш?

ВІН:  Ніби дві маленькі мушельки.

ВОНА:  Ми стали двома голосами, просто двома голосами у леті.

ВІН:  Чимось більшим.

ВОНА:  Чимось більшим, це чим?

ВІН:  Радше, двома змахами білих крил у леті.

ВОНА:  Двома змахами білих крил у леті.

ВІН:  Двома змахами білих крил у леті, так.

ВОНА:  Ми у вільному польоті над нами самими, чи не так?

ВІН:  Щось більше.

ВОНА:  Щось більше - це що?

ВІН:  Я не знаю. Ми летимо над усім нам уже непотрібним.

ВОНА:  Ми ширяємо над світом?

ВІН:  Над усім.

ВОНА:  Можливо, ми стали нерозлучними. Нарешті, нерозлучними…

ВІН:  Я відчуваю тебе так, нібито ми два крила одного птаха.

ВОНА:  Тоді дивно, що ми ще можемо спілкуватися. Тепер у нас мав би бути один голос.

ВІН:  Я гадаю, що скоро так і буде.

ВІН:  Ти чуєш мене так, ніби я твій власний слух?

ВІН:  Так.

ВОНА:  Ти бачиш мене так, ніби я твій власний зір?

ВІН:  Так.

ВОНА:  Ти більше не можеш мене торкнутися, бо неможливо торкнутися власного дотику.

ВІН:  Саме так.

ВОНА:  І ти сумуєш за тим, що більше не маєш форми?

ВІН:  Ні, я наближаюся до досконалості.

ВОНА:  Ти можеш побачити ще щось довкола себе?

ВІН:  Так, я почуваюся повікою, що прикриває видиме.

ВОНА:  А в центрі всього, що ти бачиш у центрі всього?

ВІН:  Нас.

ВОНА:  А що ти чуєш?

ВІН:  Музику. Музику падіння у самому падінні.

ВОНА:  Це недобре. Ти ще боїшся мене.

ВІН:  Можливо.

ВОНА:  Не відповідай мені більше.

ВІН:  Але я знаю всі відповіді…

ВОНА:  Ти ще боїшся тиші?

ВІН:  Ні, тому що тиші більше не існує.

ВОНА:  І ми будемо говорити так до нескінченності?

ВІН:  Так. Бо якщо ми припинимо говорити, боюся, ми втратимо рівновагу і впадемо.

ВОНА:  Ти ще пам’ятаєш те місце, звідкіля ми вирушили в дорогу?

ВІН:  Ні.

ВОНА:  Ти пам’ятаєш моє останнє запитання?

ВІН:  Ні.

ВОНА:  Ти пам’ятаєш, що я запитаю у тебе за мить?

ВІН:  Ні.

ВОНА:  Ти ще чуєш тишу?

ВІН:  Ні.

ВОНА:  Скільки часу ти витрачаєш між відповіддю і моїм останнім запитанням?

ВІН:  Я даю тобі відповідь раніше за твоє запитання.

ВОНА:  Ти бачиш, як це просто?

ВІН:  Я ніколи й гадки не мав, що це буде так просто.

ВОНА:  Гаразд, тепер вирішуй сам. Ми переходимо потойбіч чи ні?

ВІН:  Так.

ВОНА:  Ти певен?

ВІН:   Так.

ВОНА:  Я запитую востаннє: ти певен?

ВІН:  Так.

ВОНА:  Якого звіра ти любив найбільше, коли був хлопчиком?

ВІН:  Ведмедиків панда.

ВОНА: Назви мені місто, в якому хотів би жити.

 ВІН:  Франкфурт. Там є дуже гарний зоопарк.

ВОНА:  Добре. Тоді в наступному житті ти будеш ведмедиком панда.

ВІН:  А ти?

ВОНА:  А я прийду до тебе у Франкфурті.

Затемнення.

 

РАНОК

Порожня кімната, темрява. Чути голоси ззовні кімнати.

ПЕРШИЙ ГОЛОС: Це тут.

ГОЛОС КОМІСАРА: А ви певні, що…

ПЕРШИЙ ГОЛОС:  Хіба ви не чуєте запаху? Мені здається, що він якийсь...

Стукіт у двері.

ГОЛОС КОМІСАРА:  Пане Пельолю…

ПЕРШИЙ ГОЛОС:  Надаремне. Вже щонайменше десять днів, як він не відповідає.

ГОЛОС КОМІСАРА:  А ви певні, що він там?

ПЕРШИЙ ГОЛОС:  Я боюсь найгіршого… (До когось, хто відчинив двері). Пані Фалабрегс! Чи не могли б ви підійти на хвилинку?

ГОЛОС ПАНІ ФАЛАБРЕГС:  Добридень…

ПЕРШИЙ ГОЛОС:  Це пан комісар…

ГОЛОС КОМІСАРА:  Комісар Пулен. Ви власниця квартири?

ГОЛОС ПАНІ ФАЛАБРЕГС:  Так.

ГОЛОС КОМІСАРА:  А ви маєте запасного ключа?

ГОЛОС ПАНІ ФАЛАБРЕГС:  Він був у мене… Але… Оскільки пан Пельоль кілька разів губив ключі і я завжди давала йому запасні…

ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОС:  Добридень…

ІНШІ: Добридень…

ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОС:  То як? Я починаю?

ДРУГИЙ ГОЛОС:  Зачекайте. Нам потрібен ще один свідок.

ПЕРШИЙ ГОЛОС:  Панно Вернь! Панно Вернь, чи не могли б ви піднятися на хвилинку?

ГОЛОС МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ:  Добридень…

ПЕРШИЙ ГОЛОС:  (Він піднімається на один поверх і стукає у двері). Пане Обер… Чи не могли б ви спуститися на хвилинку?

ГОЛОС МОЛОДОГО ЧОЛОВІКА:  Добридень…

ПЕРШИЙ ГОЛОС:  Пан Обер живе на четвертому поверсі, якраз під ним. Протягом десяти днів він не чув жодного шуму, нічого. Лише автовідповідач, що фіксував телефонні повідомлення.

ГОЛОС КОМІСАРА:  А ви знаєте вашого сусіда знизу?

ГОЛОС МОЛОДОГО ЧОЛОВІКА:  Не дуже. Я живу тут лише три місяці. І, на жаль, ми ніколи не зустрічалися.

ГОЛОС МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ:  Іноді я чула, як він грає на саксофоні…

ГОЛОС МОЛОДОГО ЧОЛОВІКА:  І я теж.

ГОЛОС МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ:  Але останні два тижні я його не чула.

ГОЛОС МОЛОДОГО ЧОЛОВІКА: І я теж.

ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОС:  То як? Починати?

ГОЛОС КОМІСАРА:  Так… Панно… Пані… Панове… Ми починаємо знімати замок…

ГОЛОС ПАНІ ФАЛАБРЕГС:  О Боже! Обережніше, будь-ласка.

Замок знімається ззовні. Чути скрегіт інструментів і нові коментарі.

 

  • А це правда, що…

  • На мій погляд, з таким запахом…

  • Я завжди казала, що…

  • Перепрошую?

  • Пане Морісерті... Пане Морісерті…

  • Може, ліпше було б спершу зателефонувати…

  • Це пан комісар…

  • А, тоді добре…

  • Мамо, ходи скоріше…

Замок знято. Слюсар намагається відчинити двері.

  • Гм-м,  тут щось заклинило...

Сильніший натиск на двері, ті прочиняються. Прочиняючись, вони перевертають стілець.

Кошик, що стояв на стільці, падає на підлогу, десятки яблук котяться по кімнаті.

Ніхто не входить до кімнати.

Кімната лишається порожньою, освітлена лише променями світла з відчинених дверей.

Сильний запах яблук проникає у глядацьку залу, і звідкілясь іздалеку чути саксофон.

ЗАВІСА

 

* Вірш “Альбатрос” Шарля Бодлера у перекладі Дмитра Павличка.

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now