Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

НЕДА НЕЖДАНА

 

 

МІЛЬЙОН   ПАРАШУТИКІВ

 

  

Моноп'єса зі стерео-ефектом

Дійова особа:

Жінка - особа 25-35 років, визначальна риса - іронічність.

 

Кімната в стилі 40-х років, але саме "в стилі", а не насправді. Важливі вікно й ліжко. Півтемрява, ранок. Входить Жінка, стривожена і розгублена. Вона тут уперше, оглядається з очевидним подивом.

Жінка: Дивно... Дуже-дуже дивно. Тотальне ретро… Що це має означати? Нічогісінько не розумію... (Сідає на ліжко, знімає черевики, з насолодою розминає ноги).  І чого було ці черевики вдягати, навіщо? І чого було бігти? Тут же нікого немає. Тільки ноги натерла. (Дивиться на годинник). Рівно восьма. Встигла. Тільки навіщо й куди? Це ж не потяг… Гаразд, і що там далі? (Дістає папірець, читає). Так, о восьмій нуль-нуль – бути на квартирі за такою от адресою – це є. Якщо ключ підійшов - то це вона. Тепер: вісім – вісім п'ятнадцять – відпочинок. І як вона це собі уявляє? Так? (Лягає на ліжко).  Чи так? (Міняє позу). Хай буде відпочинок – поки мені подобається. (Вмощується на ліжку, наприклад, по турецьки). Але все-таки це схоже на божевілля… А все ж так прекрасно починалося – як у казці чи в мильный опері… Хоча ні, якесь тривожне відчуття у мене було відразу... Але від чого? Чому? Так, треба зібратися з думками, все згадати і проаналізувати. (Пригадує).

 Мабуть, тривога виникла від звуку його холодного металевого голосу... Чи ні, ще раніше, від самого дзвінка, такого пронизливого, безперервного: п-і-і-і. (Розігрує дзвінок по телефону з руркою, говорить за себе і за чоловіка, імітує голос з рурки). І цей незнайомий чоловічий голос – "Ви пані така-то?" – "Так, кажу, ви не помилились." Саме так: поважно – пані. Хоча яка я в біса пані? Так, потім він представився адвокатом. "Ви можете отримати значну суму у спадок." - Чи ні, не так, він сказав: "Ви маєте шанс отримати" - І вже тоді це здалося підозрілим. Спадок - не лотерея. Він або є, або його немає. "Я? Спрапвді? А від кого?" – "Ваша бабуся у других, пані  Елізабет Шварц зі Сполучених Штатів Америки". Не знаю я таких бабусь. Може, мене розігрують? Так буває: телефонують з якоїсь розважальної радіопередачі і жартують. Я тоді вирішила вдавати, нібито я йому вірю, а самій спіймати його на деталях... І тоді не він мене, а я його виставлю на посміх! "А чому це вона заповіла мені, коли ні я її, ні вона мене не знає?" – "Ви єдина спадкоємиця жіночої статі молодше 45 років. Це була умова заповіту. Стать у вас жіноча?" – "Так, можете приїхати і пересвідчитись." Стать то в мене жіноча, але ніякої пані Шварц я не знаю. "А-а, до речі, скільки тієї спадщини?" - Може там якийсь дріб'язок, не вартий уваги, - подумала я тоді.  "З урахуванням податків... приблизно півтора мільйона доларів." Ну, тут я ледь зі стільця не впала. Мені, бідній, як церковна мишка… Але от ці "податки" справили на мене враження. Щоправда, коли він додав: "Я можу підвезти всі документи", я знов засумнівалася. "О, ні, - кажу, - тільки не до мене." Думаю, я їх впущу, а вони обчистять квартиру? Дзуськи. І чому я повірила тоді? Бо він запросив до контори: "Представництво нашої адвокатської компанії знаходиться за такою-то адресою. Прийом з 9-ї до 6-ї." Овва… І тоді я вирішила: пр

оїдусь, провітрюсь. І все ж виявилося справжнім: адвокатська контора, документи з печатками… Принаймні, виглядало все саме так. Якби не ці дивні "деякі умови" цієї самої пані Шварц, вписані в нотатник з інструкціями. Не виконавши їх, спадок я не отримаю. (Дістає  маленький  нотатник). І тільки-но я його побачила, щось ніби кольнуло мене в серце. Лихе передчуття. Ніби якийсь далекий витіснений спогад. Ти не можеш його ні пригадати, ні забути. І знову чому? (Гортає і перевертає його). Чим він мене налякав? Звичайнісінький нотатник... І от я тут, бозна де, в якомусь забутому Богом місці, де час зупинився, невчасно, але конкретно. (Дивиться на годинника). Ну от я з цим розумуванням так і не відпочила, а треба читати далі. (Заглядає в нотатник, зачитує церемонним тоном). "Тепер підійдіть до шафи, відкрийте дверцята і дістаньте на верхній поличці лист у конверті, прочитайте його". Так, і де тут шафа? Здається шафа в одному примірнику, це непогано. (Прямує туди, роздратована). І навіщо потрібні ці дитячі ігри: піди туди, не знаю куди, візьми те, не знаю, що. Нісенітниця якась. А відразу його дати не можна було? Га? (Дістає конверт з листом і товстим зошитом всередині. Крутить у руках конвертика – дивиться на світло, нюхає тощо. Дістає зошита, розглядає підозріло). Так, це вочевидь антикваріат, чомусь недоїдений мишами. (Відкладає, дістає  листа, нюхає з насолодою). А цей пахне Америкою… (Трохи вагаючись, розкриває, повертається до дивану, вмощується і починає читати). Почну з цього листа, він, принаймні, коротше. О, почерк тієї самої дивної бабуні Шварц. "Шановна незнайомко…" Нічого собі звертаннячко. (Пробує зімітувати голос старенької, повторює з різними інтонаціями звертання).  "Шановна незнайомко… Шановна незнайомко… Я навіть не знаю вашого імені…" І я його скоро забуду з цими божевільними іграми. "Нині я знаю, що напевно скоро піду з цього світу, моя хвороба невиліковна. Я не мала ні дітей, ні близьких, яким би я хотіла лишити спадщину. На жаль, я самотня. Але гадаю, все-таки спадок має лишитися моєму роду. Тож вирішила віддати це на розсуд долі, зіграти в лотерею. Сподіваюсь, ці кошти принесуть вам радість, а не розчарування і втрати, як це було зі мною." (Відкладає листа, іронічно).  Нічогенький такий вступ, оптимістичний, не проти я таких "втрат", анітрохи... (Продовжує читати). "Але перед тим ви маєте виконати моє прохання. Воно не надто обтяжливе, але якщо ви спробуєте уникнути його чи виконаєте нечесно, це стане відомо, і тоді вже ні про який спадок мова не йтиме." (Оглядає кімнату). Вони що тут, якихось жучків понатикали, чи що? Приховані камери? (Шукає жучки, зазирає в різні куточки кімнати, під столом тощо). І як їх шукають?  Так я нишпіркою стану. (Сідає на ліжко, охопивши голову руками). Ну ти і втрапила. Брр… Страшеннно неприємно, коли за тобою стежать. І що робити з цим? (Повертається до листа, читає). "Не пробуйте шукати приховані відеокамери. Ви їх не знайдете. Не витрачайте часу даремно". (Відкладає листа, обурено).  Ні, це вже занадто! Так прораховувати мене, передбачати мої реакції! Не проста ця бабунька, це точно. Хоча, божевільні іноді бувають дуже хитрими… Так, дочитаю я коли-небудь цей дивний лист чи ні? (Береться читати далі).  "Ви можливо, помітили  в цьому конверті товстий зошит." Ще б пак, не помітити, це все одно що сказати: "Ви не помітили в кімнаті слона?". (Кладе поближче зошита). Так, не відволікайся. "Зошит, який ви тримаєте тепер у руках - щоденник - хроніка одного дня, останнього дня, написаний моєю сестрою за батьком, Марією Шварц. В цей день вона вже знала, що вранці її мають розстріляти. Це було більше півстоліття тому, восени 41-го року. На жаль, я ніколи не бачила її, але цей щоденник відкрив мені її душу і глибоко вразив мою. Спробуйте прожити цей день так, як прожила його вона, уявіть себе нею. Цей щоденник – своєрідний сценарій, зіграйте його. У ньому є простір для імпровізації, головне – спробуйте відчути це. Звісно, це прохання може видатися вам дивним..." Дивне – це ще слабенько сказано, та це просто казна-що якесь… "Але я сподіваюсь, що коли ви дійдете до фіналу, ви зрозумієте мене і здійсните мою потаємну волю. З щирою вірою у вас, моя люба незнайома родичко. Ваша Елізабет Шварц." (Роздратовано крокує кімнатою).  Ні, це просто клініка! Вірить вона в мене, краще б у Бога вірила. Яка потаємна воля? Який сценарій? Теж мені артистку вишукали! Ні, дурдом по ній плаче і давно, вірніше, плакав. Це точно. Стривай-но, тут ще внизу якийсь припис малюсінькими літерами. (Розглядає припис унизу). Угу… P.S. Тобто, постскриптум. "І не думайте, що я божевільна. Якщо сумніваєтесь, можете подивитися довідку про моє психічне здоров'я. Я спеціально приготувала її для вас, щоб розвіяти будь-які сумніви." (Розглядає довідку і в серцях кидає листа, ходить по кімнаті в шаленому ритмі). Ні, ви подумайте, яка передбачлива хитра бестія. Бавиться зі мною, мов та кицька з мишею, чорт забирай! Якщо вона така чутлива, хай би сама і проживала цей день. А не загрібала чужими руками… Правда, вона вже своє відгребла… Я тут до чого? Ну була війна, ну вбивали, ну так чого це нині ворушити, навіщо? Що за садо-мазохізм такий? Ще й за мій рахунок? У мене теж життя не цукор: б'єшся-б'єшся як риба об лід, можна сказати. І що? В кишенях вітер віє… На серці тоскно… Не можу я тут страждання розігрувати, ну хоч стріляйте… Стривай, вона ж казала, що жучків тут немає. Так? Чи не так? (Знов починає шукати, враз зупиняється). Стоп-стоп, сказали ж тобі – не гай часу. А як ні, тоді що мені заважає відпочити цей день? (Витягується на ліжку, потягується). Поспати, а на ранок звітувати адвокату про виконану роботу, отримати мільйончик і забути про все… (Повертається до щоденника, крутить в руках, трохи гортає).  Ну якось же вони перевіряють? І яка така таємна воля? А як я її не вгадаю? Що, мені спадку не віддадуть? А де гарантія, що мені дадуть такі гроші? Де? Немає. Чекайте, а може це все ці адвокати накрутили, щоб мене загнати в пастку і тут тихенько замочити? Га? Я ж почерка цієї бабуні не знаю… Господи… (Перелякано схоплюється з ліжка, озирається по сторонах, зазирає під ліжко, відкриває дверцята шафи тощо). От дурепа, бавляться з тобою як із лялькою, знущаються, як хочуть, а ти як тюха-матюха… Так, усе, забираюся звідси геть, від оцих пришелепкуватих подалі, а то й у самої стріха поїде. Хай бідна, зате жива буду. (Хутко збирає речі, озирається, чи чого не забула, прихоплює з собою листа та щоденника і прямує до дверей). Все, гуд бай, Америко... (На дверях вона натикається на записку, повішену на кнопці, зачитує).  "Квиток на зворотню дорогу ви отримаєте завтра на залізничному вокзалі о 10.00 у касі №7". (Роздратовано  кидає сумку на підлогу).  Як же я забула? У мене ж ні квитка, ні грошей на нього. І що я робитиму одна в чужому місті? Стану під церквою? (Розігрує жебрачку, простягує руку і жалібним голосом).  Дайте, христа ради, інваліду на всю голову на операцію… От ідіотка… Такій ідіотці ніяка операція не допоможе… Втрапили ви, пані… Ну яка ж ця бабуня передбачлива! Дістала вона своєю прозірливістю, ну страх як дістала… (Розглядає уважно).  Так ніби мило написано, а в підтексті: "Фіг ти звідси виберешся". В пастці ти, мила. А все-таки це вона писала, бабуня. Таке адвокат не вигадає, це надто неправдоподібно, а тому, може, й правда... (Відходить і сідає знов на ліжко, дістає щоденника, крутить в руках і знов відкладає).  Ну не хочу я в це грати, не можу, це насилля! Хочеш дати гроші, так давай. Без усяких дурних умов. Я ж їх у тебе не канючила! От і не берися виховувати. Що ти знаєш про життя? Це може тобі, бабулько, з твоїми мільйончиками, бракувало гострих відчуттів і негативних емоцій, а у мене їх повно – хоч греблю гати, штабелями складай. Не треба вони мені, ясно? І що там настраждала моя далека родичка – мені нецікаво, у мене свого багна в житті доста! (Бере  подушку і в серцях кидає її в бік записки на дверях, подушка падає, а записка лишається висіти). От чорт, не вцілила. Щоб ще такого кинути? (Повертається до місця, де лежала подушка, а там м'яка іграшка - бегемотик). Ой, який милий. (Бере в руки і розглядає з посмішкою). Це ж треба таке. У мене теж у дитинстві був улюблений бегемотик. Зайчиків, котиків, ведмедиків – всі люблять. А от бегемот – це ж ексклюзив. У мене не такий звісно, був, а значно більше… Чи це я була меншою? (Пестить бегемотика).  Я засинала, тільки коли він був поруч. Дивно, ну я чула, що якісь звички в генах передаються, ну жести, але щоб таке… Цікаво, чи це знову провокація бабуньки, чи все-таки лишилося від тієї загиблої жінки? Може, справді спробувати почитати?… Як не сподобається, то кину…  (Вмощується на ліжку і розкриває щоденника, починає читати).

"Марія Шварц. Щоденник одного дня." Почерк ніби читабельний. "Щоденників я ніколи не писала, але ж треба колись починати – чом би й не в останній день. Я напишу його як п'єсу, яку можна буде зіграти після мене. Про мене і про все, що складає мене - моїх близьких і коханих людей, мої мрії. Хоча, якщо чесно, ніколи не писала п'єс…" А, от у чому річ, п'єса – це бабуня прийняла близько до серця цей прикол – п'єса.

"Отже, завісу піднято. Але ні, завіси у мене немає. Є свічник. Я гадала, скільки має бути свічок? З ким і чим я хочу проститися? І я подумала, а з чого, власне, складається жінка? З того, що вона бачить у дзеркалі? Ні, цього замало... Звісно, перш за все я прощуся з собою - зі своїм тілом - ось перша свічка. І ще зі своїми мріями і сподіваннями. От ще одна. І звісно, з рідними - з батьками. А потім з близькими друзями. Іще дві... Мабуть, із коханим... А останню я запалю на честь моєї дитини. Тобто, у мене її ще немає, але ж могла бути...  Вийшло шість. Ще одна - і вийде мінора. Мені подарували колись семисвічник, а я його ніколи не запалювала, от і буде нагода. Шість - число диявола, а сім - Бога. Але я не знаю, за що запалювати сьому свічку. Може, потім придумаю?"

Цікаво, чи є тут свічки? Треба пошукати. (Шукає, знаходить разом із підсвічником). Сім свічок. Тільки чого їх палити серед білого дня?

"Цей, напевне, останній день я хочу прожити особливо, відчути кожну хвилину. День почався опів на дев'яту. Лагідне сонце, таке дороге і прощально-ніжне, як буває тільки восени, зазирало у вікно." Оптимістичний початок, нічого не скажеш. "Я солодко потягнулася, примружилася і подумала: от би хтось приніс мені каву в постіль…" Ха, , я теж не проти кави в постіль… До речі, а чи є тут кава? Треба буде зазирнути до кухні. (Повертається до щоденника).  "І тут же згадала, що кави не буде, приносити її нікому, але найголовніше – завтра не буде й мене." Ні, мені подобається ця безпосередність: що кави нема, що її. Ну й витримка. "І тут серце так защеміло і закалатало, що мені захотілося знову забутися у сні. Але  у сну вже не було сил повернутися." Як дивно і як точно: у сну не було сил… "Тоді я дістала з-під подушки бегемотика, поставила його на живіт і стиснула. Мені стало легше. Це завжди допомагає, коли на серці тоскно…" Так, а ну, спробуємо. (Кидається до подушки, вмощує під неї бегемотика, лягає на ліжко і заплющує очі. Потім дістає бегемотика, ставить на живіт і розглядає його). А справді, попустило. Ти чудо, маленьке чудочко. (Цілує  його, притискає).

Ну що, граємо чи не граємо? Може, підкинути монетку? (Нишпорить по кишенях). Так, якщо орел, то я граю. (Дістає монетку, загадує, підкидає високо, монета кудись котиться). Ну, звісно, закотилася. А не буду я її шукати, я вже і так знаю, що гратиму. Зрештою, в кожній жінці живе актриса. А в мені й поготів, а коли ще додати природню цікавість…  І хитра ж бестія ця бабулька. Знала, що я таки спокушуся. І не тільки за мільйон, хоч я в нього й не сильно вірю… Ну що, поїхали далі? (Читає). Стривай-но, якщо я в ліжку, то для достовірності маю одягнути якусь піжамку… Так, що у нас тут є? (Зазирає в шафу, розглядає одяг). Піжами, звісно... немає. Але сорочечки доволі симпатичні, оця рожевенька. О, і розмірчик мій, здається, чудово. Буду як трояндочка. (Перевдягається в сорочку, пірнає під ковдру, з насолодою потягується). Поки мені подобається. Стривай, а щоденник? (Бере щоденника).

"Я все згадала. Сьогодні, 16 жовтня 1941 року мій останній день. Мені двадцять п'ять років – чверть століття, не так мало, але ще менше, ніж Христу." І як вона може так казати: останній? Хто це знає з людей? Кажуть же: надія вмирає останньою. "Я це не просто знаю, я це ще і відчуваю. Цікаво, як з'являється смерть?" Брр… Цікаво їй, а мені от зовсім нецікаво, анітрішечки. (Озирається зі страхом).  "Здається, колись я відчула її – я пливла в морі вночі, сама, і раптом побачила попереду буйок – біле коло, ніби марево." Так поетично про якийсь буйок. Так, що мені тепер плисти чи що? У ванну піти? Чи як собі ця американська пані уявляла? (Вилазить з-під ковдри, робить плавальні рухи). Ні, це вже маразм, не буду. (Лягає на ліжко знову). "А потім я згадала, що ніякого  буйка тут удень не було. І раптом злякалася, панічно, повернула і пливу щодуху назад, а це коло ніби зліва пливе зі мною саме. І я боюсь повернутися у той бік, бо знаю, як повернусь – у мене не стане сил, і я каменем піду на дно. Я раптом зрозуміла, що це смерть, звичайнісінька смерть". Боже, як моторошно. (Закутується під ковдру з головою, вилізає з іншого боку). А що ж ти не померла, моя люба, коли то була смерть? "Я пливла не озираючись до самого берега, і потім всю дорогу мене трусило так, ніби з мене виганяли біснувату. А вже потім я прочитала, що смерть з'являється людині у вигляді білого марева з лівого боку на відстані витягнутої руки. І на неї не можна дивитися…". (Піднімається з ліжка, витягує вбік ліву руку, різко обертається вліво і знеможено сідає на ліжко).  Ху-ух. Ні, це все якась містика, цур їй пек. Все, не буду, а то так звихнутися – раз плюнути. Так, треба дихнути свіжого повітря і провітрити мізки. (Відходить до вікна, робить дихальні вправи, повертається).  "Смерть з'явилася вчора, також у вигляді білої плями, це був звичайний білий папірець, але я відчула, що це вона: "Всім євреям міста зібратися з цінними речами  на центральній площі 17 жовтня о 9-й годині ранку. Зараз якраз 9-а година, лишився один день. Лише один день і ще цілий-цілісінький день. І ясно ж усе, що за цим стоїть. Поведуть до ями, роздягнуть і... Добре, коли зразу, а як ні?.. Чи ще, я чула, є гуманний метод – для жінок і дітей – "вантажівка З" – це така машинка з газовою камерою всередині...  Гуманний метод …" Боже, читаю – і мороз поза шкірою, не буду я це грати... "Але всі ще на щось сподіваються чи збираються тікати. А я знаю, що це марна річ. Вони чекають цього і не дадуть втекти. Уб'ють на місці. Не хочу бути зайцем, який вибігає просто на мисливця." (Гнівно). Ні ну ти поглянь, зайцем вона не хоче, а бараном, який сам іде під ніж – запросто. Чого ж ти не тікала? Чому? Як можна бути такою!? Так наплювательськи ставитися до свого здоров'я! Тобто, життя!  Ні, ну хіба це моя родичка? Вівця якась, а не жінка. Зла на неї не вистачає! "А ще можуть кинути до в'язниці. А там допит як в інквізиції…   Порятунок може бути тільки чудом. А поки у мене є цілий день, подарований день. Це не так мало. І я хочу прожити наповнено кожну хвилиночку: робити все, що мені хочеться. І ще згадати всіх, кого люблю, простити всіх, на кого ображалася…" Ні, а може, щось у цьому є гарне, горде?.. Колись я читала - був такий давній народ, кімерійці чи ні, не кімерійці, біс його знає, але тут, на цій землі. І жерці, ну чи там всіляка вища каста йшла з життя свідомо, коли так би мовити, сягала духовної зрілості. Вони замикалися в кам'яному капищі… Як же воно звалося? Кромиг? Кромліх? От голова дірява. Коротше кажучи, такі камінці викладені по колу. (Мітить це капище по кімнаті, лягає всередину). Просто неба, медитували… (Дістає щоденника, читає як заклинання). "Я хочу піти зі світу достойно, а не так, як жертовна вівця на алтарі якогось дикого божевільного чорного Бога…" (Відкидає щоденника вбік).  От чорт, і ця ніби мої думки читає. Вона не вівця… Так то ж зрілі помирали! А ця? Що вона в цьому житті бачила? Бідолашна дівчина…  Як же це відчути? Спробую. Так, сьогодні я прощаюсь. Не знаю, чи буде жива моя душа, і яка вона? Я ж її не знаю. Як їй буде вестися в тому, іншому світі, може й легко? Так, а що вона пише? (Зазирає до щоденника). "Мабуть, душею бути добре. Літаєш собі поміж небом і землею – нічого тобі не болить, не муляє, не заважає, не дратує…" (Відкладає). Ну і що мені тепер робити? Літати чи що? Як це грати, вона подумала? Теж мені, драматург вишукався. (Залізає на ліжко, розставляє руки, ніби летить, зістрибує). Так, враження від польоту нижче середнього… Тільки от чи є у душі відчуття втрати тіла? Ні, страшно стало, не буду думати про це. Вона ж не думала, вона тільки про приємне, і я теж, я ж граю її. (Зазирає)."А от тіла мого, мабуть, не буде. Треба запам'ятати відчуття свого тіла, щоб потім душа згадувала його точно. Постою перед дзеркалом просто так…"

От це правда - що жінка любить, так це дивитися на себе в дзеркало. І вічно бракує часу. І лаєш себе за це розглядання. А тут можна надивитися донесхочу. Я теж дуже люблю дзеркало. Чоловіки цього, мабуть, не розуміють… А воно все-таки миле, моє тіло. (Піднімає одну руку, розглядає, другу,  схиляє голову,  вигинається…). Славне, ну хіба я не кралечка? Не красунечка? (Читає). "І навіщо я нарікала на своє тіло?! То ніс надто довгий, то волосся неслухняне, то ноги не досить тонкі, то груди неправильні: ліва більша за праву…" (Схоплюється). Божечки, так і в мене ж те саме було.  І де тут дзеркало було? (Шукає). Ага, тутечки. (Підступає до дзеркала, можливо уявного – це зал, але не обов'язково. Кладе щоденника. Розглядає себе). Так яка ж була більше, права чи ліва? Ліва... Ні, не пам'ятаю, от чорт. Та яка різниця? (Крутиться перед дзеркалом). А мені ж, пам'ятаю, хотілося мати все навпаки, ну абсолютно все – колір волосся, очей, статуру, зріст. То довжина не та, то ширина… А ще всі ці болячки – горло вічно хворе, а зуби… От тільки очі, здається, очі у мене нічого так… (Пробує різні вирази, блимає, "витріщується" тощо, заглядає до щоденника). "А от зараз мені все-все подобається. Нам з тобою все-таки непогано велося. Ти вибач, що я тебе лаяла, тіло. Ти гарне і з тобою добре танцювати. Я ніколи не вчилася, але ти, тіло, завжди відчувало музику, ритм, ти віддавалося цим хвилям, шалено, нестримно… От і зараз я вмикну музику і випущу тебе на волю…" Так, стривайте, у програмі музика, а де я її візьму? (Шукає по кімнаті, зазирає в шафу). Теж мені, мільйонерка, а купити якийсь нещасний магнітофончик – так жаба задавила… (Натикається на патефон).  Невже оцей антикваріат грає? А платівки? (Перебирає платівки, складены поруч). А, візьму, що попадеться, все одно, я в їхній музиці нічого не тямлю. (Ставить плтівку, пробує якось вмикнути, але їй це не вдається).  І як же це вмикати? Так? Ні, не те. Сюди?… Чорт, почуваєшся повною тундрою. Патефоня, патефоня, чукча музики хоче… Ну от, тільки-но  почала входити в образ – так на тобі, технічні зупинки.  Де "play" де "stop"?  Зараз як шарахну по цій бандурі. (Б'є кулаком по патефону, але тільки забиває руку). У-у-у-уу. Ну що робити? Хоч би інструкцію якусь залишили, чи що? Я їм що, почесний патефонознавець? Так, тільки не нервуй, збережи нерви, вони тобі ще знадобляться. О, що це за папірець (Розглядає і читає). "Як вмикати патефон. Інструкція". Ні, ну це не бабуня, це просто золото. Їй би в шахи грати – кар'єра гросмейстера їй забезпечена. На десять ходів уперед прораховує. (Заводить патефон, лунає музика, щось романтичне а ля вальс). А нічого так музичка, романтична. (Провальсовує по кімнаті, читає далі). "І ще треба одягнутися врочисто". Точно, вдягнеш підбори, довгу сукню - так і почуваєшся леді, а не тюхою-матюхою. І настрій піднімається. І що ж вона там вдягає? "Візьму свою улюблену сукню…" Ні, ну це конкретно, звісно, улюблена! Конкретика аж із вух лізе. Ну хоч би ремарочки які вставляла! Стоп, а спробую вгадати, що це за сукня. (Кидається до одягу). Стривай, це що речі півстолітньої давності і ще з покійниці? Брр… (Відкидає речі з огидою, потім повертається, розглядає). Та ні, не схожі вони на півсотлітні, аж ніяк. Їх би б уже давно побила міль, дощенту чи принаймні надкусила багато. Якже, так я вам і повірила! Шилося, мабуть, у французького кутюр'є, тільки в стилі тих років. Якже вгадати? (Дістає сукню червону з рюшиками). Може, цю червоненьку? Боже, в житті б таке не вдягнула ніколи, а ще це випрасувати – вбитися можна. А хочеться ж іноді – не джинси, не майку, навіть не піджак, а щось таке аляповате, яскраве і з жахливими рюшиками… (Повертається до щоденника з сукнею в руках). "Червоний – мій улюблений колір. І потім - у мене ж просто сьогодні свято, свято останнього дня…" Нічого собі свято – розстріляють її завтра, а вона святкує… І сукня така веселенька-веселенька. Ні, ну як, як так можна? Легковажність чи зухвалість? Не розумію… Але як я вгадала з сукнею, а? Геніально. Ні, все-таки рідна кров – не  водиця. (Одягається, але не може впоратися із застібкою ззаду, вивертає руку то з одного боку, то з іншого доволі кумедно). Ну і як це застібнути? Це ж якісь руки треба не з того місця вирослі... чи бодай кавалер. (Нарешті вдається закрити). Ху-ух. А нічого так, майже як по мені шите. Мерилін Монро. (Крутиться перед дзеркалом, зазирає в щоденник).  "Дивно, тіло, я почала любити тебе очима інших…" І що це має значити? Очима залицяльників? (Говорить різними нібито чоловічими голосами). "У вас така гарна шия, пані… У вас такі тонкі аристократичні руки…" – "У мене? Невже? Хіба?" (Розглядає руки). "Яке у вас чудове волосся, як шовк…Так? А я ж хотіла його обрізати…" А вона має рацію, - починаєш любити себе очима інших: оцінюючими - у жінок, захопленими чи бажальними – у чоловіків. От у мене був комплекс стосовно власних ніг, поки один кадр не сказав: "Які у вас ноги, я б напевно помер би, якби мав таку жінку…" Звісно, це було надто нахабно, і я його відшила відразу. Але чорт забирай, мені це сподобалось. Я вдячна вам, погляди, слова і несміливі дотики. Ви навчили мене любити своє тіло. І зараз я відпущу його на волю… Потанцюй як тобі заманеться… Так, тільки така музика не підходить, треба щось живіше. (Шукає серед платівок). От, ну хоч би якесь знайоме  прізвище… (Переставляє, звучить щось джазове). О, це вже щось. Цілком пристойно, не старомодна туфта. Танцювати так танцювати – це я не проти, тільки без усяких цих думок про смерть і літання душ попід стелею. (Починає танцювати, все швидше, захоплюється танцем, потім в русі заглядає в щоденник).  "Мені давно не було так весело, так легко і радісно…" (Танцюючи, повторює як заклинання, наспівує з різними інтонаціями). Мені весело, дуже-дуже весело. Весело-превесело. (Тут в запалі танцю вона натикається на "дзеркало". Краще, якщо воно уявне – чути дзвін битого скла). От чорт, тільки цього бракувало. Дзеркало! Погана прикмета. А раптом примусять компенсувати збитки? (Нахиляється над ним, бере шматочок, в цей момент платівка заїдає, вона озирається і "ріжеться" склом, скрикує). Ще й пальця врізала! Так, і де твоя аптечка, моя касандрочка? Га? (Зі злістю, трясучи пальцем над головою, відкриває всі можливі дверцята).  А доплата за травматизм? На підняття гемоглобіну? (На патефон). Ні, ну ти замовкнеш коли-небудь, чи ні? (В серцях вимикає його і кидається на ліжко). Це неправда, неправда, це невесело, це боляче, і не тому, що я порізалась, а просто боляче мені, коли я тільки уявляю це! І це дзеркало! Воно ж не просто так розбилося. Воно ж не у неї, а у мене! Це мені погано буде тепер. Бо не можна в таке гратися! Це як на собі хворе місце показувати – болячка пристати може… (Бере бегемотика, до нього). А якже було тобі, дівчинко моя, як же тобі? Як ти могла веселитися? Я не можу так більше, я жива. (Кидається ліжку, заривається під подушку, одне слово – з нею істерика). Не можна так бавитися з живими людьми! І як ці актори можуть умирати на сцені - і нічого. Я не можу більше – випустіть мене звідси! І мільйонів не хочу, і бандитів не боюсь… Зараз кров'ю стечу, і ніхто не врятує! Все, з мене доволі! (Кидається до дверей, але не може впоратися із замком від роздратування). А, так це пастка? (Потім кидається до вікна, стає на підвіконня, розкриває  його й завмирає злякано на краю). Боже мій, що я роблю? Вбережи мене, Боже, від безумних кроків. Я не знаю, що це на мене найшло? Тут же п'ятий поверх. Теж мені парашутистка вишукалася…  (Відходить від вікна, сідає на диван, обхопивши коліна руками). Так, треба заспокоїтись і нічого не брати близько до серця, а то стріха поїде. Що з тобою, мила? Ти ж ніколи не була забобонною… Дзеркало розбилося, бо ти гасала, мов кобилиця. А палець уже й не болить зовсім. Треба тільки продезинфікувати чимось. Дезиком, наприклад. (Дістає дезодорант, прискає, поки перев'язує хусточкою, вмовляє себе). Не можна впускати її в себе. Це гра, просто гра, нічого більше, зрозуміла? Тепер дихальні вправи… (Пауза, робить дихальні вправи із заплющеними очима, розплющує очі). Стривай, ти зовсім забула про свічки? Вона ж казала запалювати по одній. То вже певно, час. (Запалює свічку). От, тепер можна попрощатися. А як? (Пауза). Може просто...

Бувай, тіло.

А так ніби й легше стало. Ніби відійшло... От би ще кавусі випити... А то ж зранку – макової росинки в роті не було. А кава в цьому  домі водиться чи ні? Може й водиться, хтозна. Кавусю, агов, ти де? Орієнтири б якісь поставили: стрілочки повісили. "Кава" – туди. "Чай" – сюди… Чи камінь на роздоріжжі: ліворуч підеш – каву знайдеш, праворуч підеш – коня втратиш, тьху, який кінь на п'ятому поверсі, сама ти кінь, в яблуках. А просто підеш – себе втратиш… Так. Знову починаєш? Стоп. Хоч би вода була, а то горло пересохло від цієї дискотечки. Ну в постіль правда каву ніхто не подасть, але все-таки, снідати ця мадам збирається чи ні? Чорт, як же я забула, це ж нібито війна, голод, блокада, мародерство… Жах і тотальна дієта. Сухарик би якийсь, а цукор – то вже розкіш... А казали ж ці кляті адвокати – на забезпеченні фірми… Їх би на таке забезпечення, так ноги б хутко простягнули… Помреш тут як не від втрати крові, так із голоду – ніхто й не знатиме – братська могила, а не квартирка. (Починає шукати провізію у ймовірних для того місцях, знаходить шукану банку з кавою тощо). Уау-у, кава, справжня, (розглядає написи), бразильська. Ур-р-р-а-а, живемо! (Відкорковує). А запах який, збожеволіти можна! І шоколад, чорний, французький, це ж супер! Я про такий лише чула... Згущенка, здається… І сир, це справжній рокфор, точно! А я думала, як би з голоду не загибіти, а тут виявляється, не життя, а пісня. Так і посвяткувати не слабенько можна. (Починає все поспіхом розпаковувати). Тільки ось тут бабуня не вцілила. Бо якже ж це у 41-му році та такий асортимент? Брехня. Мені, звісно, це подобається. Але як же в образ входити з такою "нестиковкою", як кажуть авіатори?  (Надломлює шоколад, куштує). А смачно, чорт забирай, я такого і не пробувала, трохи гіркуватий, з кислинкою…  Як і вся ця історія, до речі. Гіркувата і з кислинкою та геть не реальна "від і до", як цей дорогучий шокололад на захопленій німцями території… (Говорить нібито до цієї уявної дівчини). Знаєш, Марійко, що мені нагадав цей шоколад?  Мені мама розказала: вона в окупацію мала була, рочків 5 чи що, і її пригощав шоколадом один німецький солдат, і ще підкидав угору на руках. Він казав, що мама була схожа на його дочку... Вона так і не знала, чи загинув той солдатик чи ні...

Щось я відволіклася… І взагалі, я зовсім не по темі думаю. Мені треба нарощувати в собі злість і відразу до ворогів, а я казна-що згадую, все навпаки. Згадала б скільки родичів полягло, от і ця теж… Але ж це правда – про маму і солдатика... І те правда, і те правда, і як із цими двома правдами жити?…  

Так, це вже пішов філософський диспут, а до провізії він не має жодного стосунку. Не могло там такого бути. Не могло. А що могло? Як вона збиралася святкувати? (Повертається до щоденника і шоколада). Так, це можна пропустити, це зрозуміло, о, це, здається, воно: "Тепер можна й поласувати чимось смачним… Добре, що я встигла запастися перед приходом німців. Тоді раптом в магазинах з'явилися такі продукти, яких я доти й не бачила. І все по якихось шалено низьких цінах, ледь не задурно...  Було майже весело і тому страшно, і ще ніби не насправді, як уві сні… Це нагадувало бенкет під час чуми..." Овва, хто б міг подумати, так бабуня і тут має рацію. Як я могла засумніватися в її передбачливості?…  І як ці дурні стереотипи часто приховують від нас правду? Хоча ні, це не правда, а так, правдичка. А правда – в іншому.

Ну наївся-напився, по траві покотився… Це ж якось так буденно і сумно… А вона не така – ця Марійка. Вона чутлива і романтична, не попсована сучасним скептицизмом, але й характер є. Одне слово – біснувата… Я теж була трішки така колись… Здається, я почала її відчувати… От якби в мене був останній день, я б краще про щось таке помріяла, особливе, чудернацьке… Ну от чого б мені хотілося незвичайного? Думай, думай… (Сміється). В космос полетіти чи що? На обстеження кратерів місяця? (Уявляє себе в скафандрі). Теж мені Армстронг вишукався. Уау-у-у. Зорі, зорі, чорні дірки, білі карлики, і тюбики, тюбики, тюбики… Ні, це так незручно, мабуть, увесь час у скафандрі, і ще ця невагомість дратує, ні ступити по-людськи, ні пробігти, не кажучи вже про якісь інші земні радості… Інфантилізм це все, мила. Стоп, який космос? Це ж для них наукова фантастика – космос. Та й задоволення сумнівне… Думай, думай. От що б справді хотілося – поїхати до Парижу. Дивне місто, чарівне місто. І я б не розчарувалася, я б відчула його…

Знаєш, Марійко, у мене одна знайома їздила туди, так каже: там сіро, похмуро, і взагалі, місто як місто, нічого особливого. Нічого вона не розуміє. Я їй перед від'їздом казала: "Міста як люди – кожен зі своїм характером. Є магічні, вічні міста. Потрапляєш туди – і вже одне повітря п'янить тебе, як закоханість. А є такі прилизані, причепурені, порядні – ідеш там, ніби якась бацила чи мікроба, тобто, мікроб у барокамері… А є взагалі такі, як-от хутір Нові Безрадичі. Хоч і "Нові", а все одно "Безрадичі". Бо немає там радості, ну ніякісінької. А Париж – хоч би повітрям його подихати – то й померти не страшно… Так уявляєш, ця дурепа прикололася: привезла мені бляшанку з повітрям Парижу. Таку звичайнісіньку (шукає в буфеті бляшанку схожу), в якій сардини тримають, не такі, як у томатному соусі, а як в олії…  Чесно. І демонстративно так відкрила. "На, каже, дихай!". От до чого прогрес дійшов – повітрям торгують. І все там підрахували, гади – скільки чого, з цифрами… А воно - коли там ті відсотки вирахувати і на гази розкласти – то зразу мертве стає. Вона як відкрила, то я ледь не задихнулася, правда. Я б їй ту бляшанку в голову б поцілила залюбки. (Замахується в уявну знайому). Чи на носа б натягнула – по самі вуха за такі подаруночки. Тільки ж вона все одно не зрозуміє…

І чого я все це кажу? Тобі ж мабуть, не до Парижу було, люба ти моя письменницьо. (Зазирає до щоденника). "От чого направду шкода, так це те, що я так і не побувала у Парижі…" Ні, ну це неможливо, це вже занадто, я вже як та бабуня стала, міс Марпл якась… (Читає далі). "А я ж так мріяла про нього. Я знала його. Я  б могла знайти будь-який пам'ятник чи вулицю із заплющеними очима. По уроках французької мови я вивчила його мапу, як молитву – лівий берег, правий, ліль де ля Сіте... Ніби артерії й хребці, й дихання його, й душа. Душа поета й живописця – сюрреалістична химера, одноока, але те око – у півтіла…" (Відкладає щоденника з острахом). Боже, ну й асоціації – око у півтіла, брр-р-р… А чогось поконкретніше не можна? Там Мулен Руж який небудь? До речі, його мапу я також вивчала. От пограти в Париж мені в кайф, це не те що в якусь окуповану територію...  Так, перенесемося до Парижу. Сіли в літачок. У-у-у-у… Тільки треба щось настроєве – музичку. (Іде до патефону). Здається, інструмент іще живий. (Вмикає музику). О, це саме воно, те, що треба. (Креслить умовну карту на підлозі ногою, можна розставляти якісь предмети). Так, правий берег тут, праворуч, як не дивно. Якщо тут північ, а тут південь… Чи навпаки? А як його визначити? По моху, здається. Ну який тут в біса мох, у цій хаті, га? Так, скоро я мохом вкриюся. Он, мурахи вже по тілу бігають… Гаразд, припустимо, тут правий. Зрештою, яка різниця? (Креслить). Лівий – десь тут. А це от біжить Сена. Буль-буль-буль. А на ній до біса тих місточків. Як вони там звуться – не пам'ятаю. Лувр мабуть десь тут присобачився, до нього теперечки якусь теплицю пришпандьорили, бо всі шедевральні твори не влазять туди, хоч стій, хоч плач. Отутечки десь Монмартр, чи ні, скоріше тут, далі. І там всі страшенно богемні. Навіть собаки по-богемному брешуть. І коти не просто так: няв і все, а так артистично: мур-р-р-р. Так, почвалали далі. Тріумфальна арочка – під давній Рим закосили. Мабуть, коли проходиш під нею – відразу почуваєшся тріумфатором! Можна зробити лавровий вінок – цікаво, а з сухого лаврового листя, який на суп береться, це вийде чи ні? Певно, ні. А як тоді було, пішки чи на верхи? На коні я не вмію. Чи на слоні? Ну слона я взагалі боюсь. А може на віслючку? Такий симпатичний капловухий… А чого тут смішного? Он Ісуса і на віслючку вшановували… Тепер уявимо бурхливі овації цілого натовпу. (Аплодує сама собі і кланяється). Ні, так можна і долоні повідбивати… Досить із мене, геть цих підлабузників, а то під ногами вештаються, пройти не дають. А куди ти, до речі, прямуєш, мила? (Зупиняєиться і розглядає, що у неї під ногами). Ой, як же я забула? Острів Сіте – звідки пішла єси земля хранцузька. А це от Собор Паризької Богоматері, а насправді, буквально - наша панночка з Парижу, по-простому, по-паризьки себто. Дзвони – от справжнє сердечко Парижу. Хто б їх знав, якби не Квазімодо? А як я ревіла колись, як побивалася за Есмеральдою… Дурне дівча, чутливе. От де б хотіла побувати – у цій дзвіниці і ще… є такий "бзик" - покататися на них як на тарзанці. Я колись у дитинстві каталася – над урвищем – ніякий космос не зрівняється. У-у-у-ух, бом-бом-бом, дзинь-бом, дзинь-дзинь бом… От це справді круто, куди там цим убогим американським гіркам… (Бажано було б, якби вона справді зробила б із чогось імпровізовану тарзанку і покаталася). Ху-ух. Тільки б не зірватися… (потирає руки). Так можна і шкіру обдерти. Ні, краще на висоті, але більш цивілізовано. О, як же я забула, а Ейфелева вежа? А де, до речі, Тур Ефель? (Шукає по своїй "мапі"). Думаю, десь тут приблизно. А знаєте, скільки на неї треба тон фарби на підфарбовування? А якої вона висоти? А скільки сходинок? Ні? А я ж усе це знала, все це вивчала… От я не розумію, для чого вся ця інформація інтуристам? Кому це треба? Це ж ніхто не запам'ятовує, ніколи. Тоді навіщо ці бідолашні екскурсоводи мучаться і вчать всі ці дурниці? Ще й обтяжують цією нудотиною іноземців та провінціалів… А хочеться ж зовсім іншого… Що це за такий дивний ритуал? Жертва в ім'я якого Бога? Я ніколи не розуміла цього…

А від Ейфелевої вежі чекаєш чогось інакшого. Висоти. Відчуття себе велетнем чи хоча б птахом… Добре, уявимо, як ми піднімаємось, мабуть, серпантином… Це ж скільки кіл треба навернути по периметру кімнати? (Ходить по колу, високо піднімаючи ноги, як по сходинках, починаючи дихати все важче, бурмоче). Сто десять, сто одиннадцять, сто дванадцять… Але все-таки сходинок там до біса. От зараз би знадобидася ця цифра – інформація про край труднощів їх полегшує. Хто це сказав? Ніхто? Тоді я. А підніматися по них так довго – захекаєшся, серце калататиме, як скажене. (Зупиняється, щоб перепочити). А Париж все малітиме і малітиме, просто на очах. І парижани дрібнішатимуть з кожним кроком. (Розглядає уявних парижан). Ну от, уже не парижани, а якісь мурашечки... А може, ліфтом? Тільки ліфтом – який кайф? Все прісно, як вижувана жвачка… Так, ліфтом пані не хоче, а пішаком – ламає. Гаразд, поки йдемо: сто двадцять два, сто двадцять три… Ні, не можу більше. От якби попався якийсь благородний молодий чоловік... Сподіваюсь, тоді були ще нормальні чоловіки, а не ці сучасні європейці, так залякані феміністками, що бояться двері відчинити чи пальто подати без письмового дозволу, завіреного нотаріусом. Аби не звинуватили у гвалті. Так от, цей чоловік підвів би голову на мене, побачив би мої невимовні страждання, які от-от стануть вимовними, підхопив би мене на руки і поніс: (легко, швидко) сто двадять п'ять, сто двадцять шість, сто двадцять сім… А десь так на сто тридцятій, поки всі інші інтуристи плентались би десь у хвості, ми б стали на сходинках і почали цілуватися. Цілуватися на сходах – це так романтично і, зрештою, зручно, особливо коли чоловік високий… Стривайте, але якщо у мене є гарний молодий чоловік, отакий заввишки, і голова від нього й так іде обертом, то навіщо нам здалася Ейфелева вежа? Нам і без неї буде добре. Ми можемо знайти якусь іншу гарну місцину в Парижі, на яку не доведеться видряпуватися.

От тільки проблема, що молодого чоловіка я зімпровізувала на ходу. А тут, здається, його поки й у проекті не було. Зрештою, це її щоденник, а не мій. А ну подивимось. (Гортає щоденника). "Якби я опинилася в Парижі, я б відразу пішла на Монмартр." О, відразу видно артистичну натуру. "Я не вмію малювати, але трішки граю, мій батько був музикантом і деякий час учив мене… І я колись уявляла, як я гратиму і співатиму, як вулична співачка. На Монмартрі. Там це не соромно, навпаки, для цього потрібен кураж… А потім я уявляла, як до мене підійде художник, теж емігрант, але він уже добре знає місто і він покаже мені інший Париж, не туристичний, а справжній – з мансардами, голубами і склепіннями підворітень…". Ну от і чудово, от тобі і мізансценка розписана, і партнер є, все в ажурі. Так, граємо у вуличну співачку… Якесь би кашне чи хусточку тепер і квітку у волосся. Ні, квітку потім, а кашне… (Порпається у шафі, дістає кольорову хусточку, накидає на плечі). О, чим не мадам? Так, і тепер причандалля для монеток. Треба ж, аби буржуа гроші кудись кидали, а то що – за "спасибі" грати? Нема дурних. (Дістає капелюха, мне його). Так, тепер треба його попсувати, а то це якийсь мадамський капелюшок, а не достойний касовий апарат вуличної співачки. Шкода, дзеркало розбила, ну то нічого… (Кладе капелюшок, прибирає відповідної пози – пробує їх, співає).

Париж, о, Париж…

Тут так чудово все,

Ти не їси, не спиш,

Париж, о Париж…

А що нічого так. Хриплю трохи, може, в потязі застудилась. А так у мене голос є, сопрано, здається. Тільки щось ніхто нічого не кидає. Може, он із тієї дами можна щось витрясти, вона ж зупинилася. (Звертається до уявних перехожих). "Гей, пані, так, це я до вас звертаюся, до вас, ви не хочете випадково пару монеток кинути от до цього милого капелюшка? Ні?" Це я так навмисно кажу: чи не хочете. Це у них ввічлива форма така, а насправді ніхто твоїм бажанням не цікавиться. От француз не пошле когось під три чорти, а ввічливо запитає: "Чи не хочете ви часом піти геть?" – "Звісно, не хочу." – "А доведеться". Не дає монеток… А дарма. І цей панич, месьє по їхньому, із черевцем по коліна, буржуй типовий – теж би не збіднів анітрохи… Пішов і не озирнувся. І у вас нічого не відсохло б, якби ви копієчку, чи як там у них – су… ну су, коротше, кинули… Тільки може їм про Париж пісня не подобається? У них цього Парижу і так доста – хоч греблю гати цим Парижем… Може їм якоїсь екзотики кортить? Фольку? Був би в мене якийсь народний інструмент. Такий: бем-бем-бем чи такий: дзин-дзин-дзин… (імітує гру на різних інструментах).  А може їм щось таке станцювати - циганочку, як Есмеральда… Ні, не буду я їм танцювати, і просити не буду. Марійка б не просила, вона горда була, і я теж буду гордою. Не дадуть – то й чорт із ними…

(Сідає на підлогу біля капелюха, співає якусь тужливу народну пісню). 

А якже вона зі своїм художником познайомиться? Може, він її портрет непомітно намалює? (Встає і починає малювати з уявним планшетом). Ні, це для нього робота. А який з неї гонорар? Смішно й казать. О, придумала! Він кине їй трояндочку до капелюха, таку темну, майже чорну. Так, а тут квіти водяться чи ні? Ну можна зірвати з горщика на вікні. (Зриває і кидає до капелюха, потім сідає на підлогу, бере квітку). І тут вона підводить очі й зустрічається з його очима і все: земля попливла у неї під ногами, чи під… (оглядає свою позу) чим попадеться, але пливе. І тоді він говорить їй… Так, треба вагомий аргумент, щоб вона, в даний момент я, чкурнула звідтіль хутенько… Ну наприклад, що зараз прийде поліція і забере її за несанкціонований спів та несплату податків, тож не краще їй прогулятися містом в його супроводі. (Підводиться). Вона звісно радо… ні, не радо, а після короткого вагання (демонструє вагання) погоджується і вже вдвох ідуть до котроїсь кав'ярні чи ресторанчика… Так, виберемо столик біля вікна з видом на Монмартр… Оце буде меню… Угу, так-так, і що всі назви такі незрозумілі. Фондю, еклер… Що таке є ексклюзивно французьке? О, згадала, наприклад, жаб'ячі лапки… (Перебирає щось в уявній тарілці і кривиться). Ні, не буду я їсти цю гидоту, хоч стріляйте. (Підкидає "меню"  до стелі, в цей момент зі стелі щось сиплеться їй на голову, вона струшує з себе пил). Ні, ну це просто нахабство! Офіціанте! Ви подивіться, що діється? Якісь нікчеми обсипають мене стелею… Пішов… (Вгору). Гей, ви там, що ви собі дозволяєте? Заберіть назад вашу штукатурку! (Оговтується). Стоп, що це я роблю? Скандалити в присутності художника – це моветон. От хай він за мене й скандалить. Так, чогось мені бракує, щоб відчути атмосферу Парижа… Хоча, невже ти прийшла сюди під руку з гарним хлопцем, аби їсти жаб? Для цього доста було б місцевого болота чи навіть калюжі, ще й на самоті. Зізнайся: тобі хочеться танцювати. Звичайно, музика, потрібна якась танцювальна музика… (Кидається до патефону і перебирає платівки).  Може, ця? (Ставить її і готується танцювати, спочатку чути шипіння, а потім вривається німецька військова пісенька, вона здригається). О Боже мій, як же я забула, точно, які жаб'ячі лапки?! Париж окупований, голодний, холодний, ні печеного каштанчика в роті… Припустимо, у мене теж не було печеного каштанчика в роті з незапам'ятних часів… Взагалі ніколи не було… А якже вона? Як вона могла мріяти про Париж, знаючи, що він під німцями?

 (Кидається до щоденника). "Я простилася зі своєю мрією вже давно, майже рік тому, коли дізналася про взяття Парижу. Навіть не взяття, а входження чи що…  Бо знаєте, що прикро? Вони не захищалися. "Дивна війна" – так казали. Коли було важливо, щоб у кожного солдата було радіо, чи бляшанка сардин… А от воювати… Мій гордий славний вічний Париж віддався сам…  Противно. Прапори встановили над Тріумфальною аркою та над Ейфелевою вежею." Це там, де я щойно гуляла? Нічого собі… "У мене лишилися два маленьких від кузена. Він мітив ними міста, захоплені німцями"… (Гортає сторінку далі, з щоденника випадають два прапорця зі свастикою і летять на підлогу, вона піднімає їх, розглядає). Такі малесенькі, іграшкові… Ой, я згадала, Марійко, мені треба тобі це розповісти… Колись я розглядала книжку про війну з фотографіями. І знаєш, що мене тоді вразило? Ніколи не вгадаєш! Не зруйновані будинки, ні, не танки з автоматами, навіть не вигляд убитих. Ні, маленький хлопчик, рочків три-чотири, такий набурмосений, страшенно серйозний -  із прапорцем зі свастикою… Я так ясно уявила, як мама збирала його зранку – прасувала манюньку військову форму, натягувала білі шкарпетки, бо у самого хлопця вони чомусь не натягувались, переставляла черевички, бо ліве і праве у діток вічно плутається. І той малюк все це терпів заради одного – того самого прапорця… Заради омріяного прапорчика можна було навіть зав'язати шнурки, швидко... І мені стало страшно… Я уявила собі, як голоситиме та мама років через десять… Я не проти патріотизму, зовсім ні. Та відтоді я знаю: якби я мала дитину, то не давала б йому прапорців… (Ходить і мітить по своїй уявній карті, влаштовуючи прапорці). Так, де у нас тут була вежа? Здається, оце вона (ставить прапорець), а тут влаштували маленький Тріумф (ставить другий).  "Париж, такий ні на кого не схожий, почав мавпувати Берлін: знищувати "інших", неважливо за яким принципом – національним, політичним… - інших. Скоро злетіли в повітря сім синагог. Я ніколи не ходила до сінагоги, але раптом мені так захотілося їх побачити…" Сім синагог. Нічого собі. От цього я ніколи не розуміла. Ну нащо зривати будинки? Ще й гарні.  В Парижі б, певно, поганих не робили б. Ну забрали б собі і зробили б там щось недоречне… скажімо, публічний будинок...  чи навіть якийсь свинарник… Хоча звідки в Парижі свині? Ну гаразд, пофарбували б у якийсь жахливий колір, щоб серце кров'ю обливалося від несмаку, ну обписали б нецензурними висловами – як їм писати більше ніде. Але зривати навіщо? Це ж тільки камінь...

"Париж став блідою тінню нацистів. Я  зрозуміла, що маю поховати його. Париж уже не мрія, а жити з трупом в серці - важко. Я вирішила влаштувати маленьке капище і спалити його подобизну, майже по-язичницьки." З трупом вона не хоче, а з колумбарієм – запросто? "Я дістала поштову картку з видом Парижа і почала палить, тільки вона не хотіла і вся не згоріла – почала плавитись і я поклала її назад до шухляди…" Стоп, тут же десь має бути ця картка. Я хочу цю картку. (Шукає, знаходить обвуглену картку). От вона, справді славна, краєчки обпалені. Чому ж вона не догоріла? Зараз я спробую, мені аж цікаво стало. (Шукає запальничку, раптово зупиняється). Стривай, я зовсім забула про свічки. Я підпалю його на полум'ї другої свічки. (Підпалює запальничкою, вона згорає). Прекрасно горить, майже як дрова в пічці. Можна навіть погрітися. (Гріє руки). Дивно, чому ж у неї не виходило? Може, вона навмисне лишила це недопаленим? Так, і що мені робити з цим попелом? Може, зашити в ладанку, повісити на шию і повторювати, як мій улюблений Тіль Уленшпігель: "Попіл Парижа стукає мені в груди…". Ні, краще розвію його в повітря. (Збирає попіл в долоні, підносить до вікна і дмухає в простір вікна).

Бувай, Париже.

(Повертається до щоденника). "Тепер, коли я простилася з собою і з містом моєї мрії, Боже, як фальшиво це звучить… Просто з Парижем. Я прощуся зі своїми близькими. З мамою я не хочу прощатися вдруге – як три роки тому, коли вона... не померла, ні, покинула цей світ, бо я вірю, що з того, іншого світу вона мене бачить… І сподіваюся, ми там зустрінемось... Та й що таке прощатися? Щоб ти простив і тобі простили? Мені мамі прощати нічого. А мені моя мамочка простила б, що б не сталося. Я вірю в це, хоч і завинила перед нею немірено... А от із батьком проститися – важче. Батьки розлучилися, коли мені було сім. Я пробувала його прощати вже кілька разів, але якось все невзаправду: прощаю і не прощаю…"

Так ти ще й сирота. Бідне дитя. Тобі хоч сім було. А я взагалі свого батька не бачила: він кинув маму, коли я ще не народилася. Я й не пробувала його прощати. І якби він коли-небудь з'явився… Ну от я так уявляла в дитинстві, що він заходить з купою подарунків – і там ведмідь чи заєць такий великий плюшевий (хапає бегемотика), і ще там торт великий двоярусний і якась сукня, така, як у принцеси… і до мене на колінах (зображує, зміненим голосом): "Доню, прости мені, будь-ласка, я виправлюсь, я буду хороший…".  А я стаю так у позу (зображує вже доньку): "А мені від тебе нічого не треба, навіть дірки від бублика. Іди, таточку, собі геть." Ну чи просто послала б його під три чорти і спустила б того ведмедя чи зайця, ну що вже там під руку трапиться, зі сходів… Тільки він так і не прийшов…

А бегемотика – то мені один мамин залицяльник подарував... (Обнімає і цілує бегемота). Він хороший був – морозивом мене годував, на роликах вчив кататися, ну добрий був, коли тверезий. А раз як напився, і почав до мене чіплятися – на коліна саджав і всяке-таке, казав, що я гарна… Я перелякалася страшне – мала ще була, а мами не було, я вискочила і давай до сусідів грюкати: "Допоможіть, люди добрі!" Ну вони допомогли – викликали "будку", його забрали… А мені мама, здається, не повірила, що він до мене… Та залицяльника того вигнала… 

А потім я вирішила, що треба навчитися боронитися. Ну спершу прийомчики там усякі, з перехватом… (Демонструє). О, ти диви, не забула ще… А потім думаю – ні, треба щось радикальніше, і стала ходити в тир. Беру рушницю – такий приємний на дотик метал. (Показує як стріляє). Головне тут правильне дихання, і щоб синхронно. (Цілиться). Стріляю там у ведмедиків всяких і зайчиків, а уявляю раптом, що це батько. Дух перехоплює – і тоді  влучно так... А ще я мріяла стати кілеркою... Що от дізнаюсь, де він живе, вислідкую його у темній підворітні... Я уявляла його чомусь таким денді з довгим кашне, з цигаркою в зубах і "пофігом" в очах. А я стою, ховаю маузер там чи кольт під піхвою, а сама в міні-спідниці і вся із себе така ну стерва, коротше. А він іде просто на мене: "Дівчинко, тобі не страшно тут самій поночі, може тебе провести?" А я виймаю маузер: "А тобі не страшно?" - і тримаю на прицілі. "Ти що, божевільна? Я ж тебе пальцем не чіпав? Завіщо? – А я йому: "Я мала нещастя народитися твоєю дочкою і тепер ти заплатиш за всі сльози моєї матері своєю поганою кров'ю". Ну тут він теж падає на коліна, благає простити його і всяке таке, що він виправиться…" А я натискаю на гачок… І кладу записку, чи ні, не так. Пишу кров'ю на стіні: "Чоловіки, не зрікайтеся своїх дітей". Жах, це мені скільки ж було рочків, одинадцять чи що? Начиталась детективів з дурної голови. Отак, тільки я не знала, де він живе, навіть імені не знала... Ну а потім мені стало якось однаково. Ні злості, ні любові, однаково. І нічого, виросла, і без комплексів. І нащо мені здався той тато? У нас он вираз: "Ти як тато" – це найгірша лайка була, образа така дошкульна. А хіба я винна, що я, як він? Бачили очі, від кого народжували... Ой, що це я, все про себе та про себе, егоїстка чортова. Що там далі?

"Тато був музикантом і трохи композитором. Я любила музику, але тільки у вигляді пісеньок, я часто вигадувала тексти з подобою мелодії, і нерідко забувала. Та для мене це було важливо, а батько вважав, що це так: забавки, дурнички... ". От у музиці я дуб-дубом, люблю, звісно, та нічого не тямлю, ну хоч тут ми не схожі, слава Богу, а то мене ці збіги уже дістали… "Найгірше почалося, коли він почав займатися музикою зі мною. На скрипці." Отож бо, це він отак-от пілікав: пі-і-пі-пі-і (демонструє гру з уявною скрипкою). Ні, не так. Сумно, навіть більше – сумовито. Так пі-і-і-і-і-і. Аж ніби душу з тебе виймає. Ні, не люблю я скрипку, надто вона на нерви діє. Вити хочеться від неї вовком: у-уу-у-у. Та все-таки не такий поганий в тебе батько був, він із тобою хоч музикою займався. Не те що я, росла, можна сказати, як бур'ян при дорозі. А я може теж хотіла вміти грати. На чомусь простенькому. Бем-бем-бем...  Так, і що ж ти там грала? "Мені не подобались всі ці ноти, хо цілі, хоч восьмушки, а коли пішли бемолі з дієзами, то взагалі, і я сказала,  що хочу бути диригентом, та батько тільки посміявся з мене."  О, так ти ще оригіналка. Ну, диригентом чи диригенткою – це мені теж подобається – грати не треба, тільки командуєш усіма. (Одягає фрак чи чорний піджак). Ніби от концертна зала, вся така публіка врочиста, сідають музиканти, і тут входжу я. Жінка-диригентка, чи ні, просто – диригент. І чому серед жінок не водяться диригенти? Що за дискримінація? Феміністок на них натравити б. От, і всі заворожено дивляться на мою паличку. До речі, а де вона? (Бере якийсь олівець, який може слугувати паличкою).  І-і, починаємо. (Запускає патефон із класичною музикою, енергійно зображує диригента). Так, ви "п'яно", "п'яно". Та я бачу, що тверезі мов скельце ваших окулярів, грайте тихіше, а то вуха позакладало, а скельця вилетять геть, піаніссімо. А ви "форте", а то не чути вас зовсім… Ну що ви граєте? Хто в ліс, хто по дрова! Гей, ви там з трубою… Що-що? Ну не труба, ну саксофон, все одно те, що ви на ньому граєте – це труба! А ви чого спите? Спізнилися он на півтакта. Вам що персональний будильник принести? Починаємо… Стоп-стоп. А ну повторіть соло. Вам в дитинстві ніхто не казав, що ведмідь наступив вам на вухо? Ні? Значить, то був слон… Ні, все-таки бути диригентом – це не такий вже й мед…

Так, тепер бурхливі овації… (Аплодує сама собі. Потім вимикає патефон, вклоняється на всі боки). Стоп, чого я зображую диригента, коли насправді вона грала на скрипці? Цікаво, а скрипка тут є чи немає? (Шукає). Скрипочко, агов! Може, мамуся в неї і скрипочку розбила? Об тата? Чи таточко поцупив, коли виїжджав? Так, почитаємо.

"Коли ми почали займатися, а займалися ми цілими годинами, музика перетворилася для мене на тортури. Нили пальці, боліло плече, рябіло в очах від нот. Це був тихий жах. Але я намагалася грати добре заради тата. Щоб він не розчарувався в мені. Він так хотів, щоб я продовжувала його справу... " Та-ак, може й справді добре, що мене не вчили музиці? Здоровішою виросла. "Одного разу, після 3 годин занять я заплющила очі й відчула якесь диво, ніби перевернутий світ: все перетворилося для мене на оркестр". Цікаво, а ну спробую (заплющує очі). Так, ударник тікання годинника, звук поїзда, гудіння вітру, хтось тьохкає… Нічого особливого, ну може бути. "У кожного була своя партитура, я розрізняла тональності, навіть тиша була різною – світ розчинився в звуках, я провалилася в іншу реальність." Нічого собі, це вона так кайф ловить чи в неї стріха поїхала від перевтоми? (Заплющує очі, прислухається, ходить по кімнаті). Так, ну поїзд – це, наприклад, ре-мінор, а дзенькання дзвіночка – ля-мажор. Хоча я поняття зеленого не маю, чим вони різняться в нотах. А от сусіда, що стіну сверлить, то сверлить її в мажорі, і мажор цей так дістав, що я б його промажорила до мінору. (Розплющує очі, бере  паличку і вистукує по різних предметах, бавлячись звуками). Так, це здається фа, а це ре, а це ля-дієз, а це сі, тоненько так: сі… А що, мені подобається, весело - все грає, все грається. "І батько, коли я розповіла, страшенно зрадів, обнімав, вітав мене. "Тепер ти розумієш, що дає музика? Ти стаєш вищою людиною, ти пізнаєш насолоду, недоступну простим смертним!" І він ще багато казав про силу і велич музики… А мені стало страшно. Я зазирнула у світ, де не було мене, не було мами, це нелюдський світ. І я не хочу туди. Він і мене може розчленувати на звуки: м а-а р і-і-і я-а-а. Ну і де тут я? Немає. А потім я сіла в кутку і довго-довго тихо плакала, а всі думали, що я гралася". От дурне сало без хліба. Ну з чого ж там плакати? Ну перевтомилася, то буває, от нещастя, замордували дитину тою скрипкою, хай їй грець… "А потім тато мав їхати на море – підлікуватися". Лікування, якже, знаємо ми це лікування на морі… "Я дуже хотіла поїхати з ним, бо ніколи не бачила моря. І я придумала казку, що ніби до народження 30 років жила в морі, як русалка, тільки без хвоста, а рибки гойдали мене на гойдалці…"

Ні, ну я ж казала – вона оригіналка. Так, уявляємо море. Море хвилюється раз, тьху, чорт, що це я плету. Так, падаємо в транс. Море, тепле, лагідне, сильне, ніби тіло велитенського звіра, який охоплює тебе, поглинає і робить сильною, здичавілою і сп'янілою від свободи… (Може ставить музику з шумом моря, криками дельфінів і т. п.). Це я пливу, і все-таке каламутне, нічого не видно до пуття. А що це таке блищить? Перлинки! Зараз наберу перлинок і зроблю собі намисто… Ой, мамо, (підскакує), а що це кусається, здається, краб якийсь попався. А ну забирай свої клешні, поки шию не намилили! Стоп, а чи є у краба шия? Та неважливо, попливли далі. А що це за бур'ян такий, тобто водорості? Треба ж їх хоч якось проріджувати, прополювати, а то ні проплисти, ні проїхати… А що це таке темніє? Якась риба, може кит? Ні. Це акула, точно, гвалт, рятуйте! Чому акула без намордника? Га? (Вдає, що випливає). Як же я забула про акул! Теж мені Кусто вишукався. Я тут у водолази не наймалася, я істота сухопутна. І до чого ж вона там доплавалась? "Я сказала: "Тепер ти візьмеш мене на море, я ж морська?" А тато процідив лише: "Подивимось...". Я ненавиділа це слово. Хто подивиться? Куди? Навіщо? А потім ти сказав мамі, тихо, щоб я не чула, але я чула. "Схоже, що у неї легка фаза шизофренії…" Ши-зо-фре-ні-я. Я не знала, що це таке, але подумала, що я якась заразна…" Ні, ну ти таке казати на доню! Сам він шиз. А мамуся теж у своєму репертуарі. Відправляти чоловіка на море, а дитя з авітамінозом у хаті сидить! Ну не тюха? Я б йому показала шизофренію в усіх стадіях. "Тато був завжди серйозним, а мені так хотілося просто побавитися з тобою". О, це правильно, я б побавилася. Можна засунути за шиворіт льодинку з морозилки! А коли зима, то й цілий сугроб! Або розбити йому на голові яйце. Уявляю його вираз обличчя в цей момент (Демонструє) – серйозний-пресерйозний.

"А потім я роздавила павука". Брр, ну вона знайшла про що писати, про давлених павуків! Ще б про колорадських жуків чи про щурів написала – теж хороша тема, приємна, святкова, можна сказати. "А мама сказала: не можна, це до поганої звістки. І правда, до тата прийшов лист, а вийняла його мама, він пахнув парфумами...". Ага, лист – це цікаво. Мабуть, із моря. (Дістає листа між сторінками щоденника, крутить в руках, нюхає).  А що, нічого так запах. Почерк, здається, жіночий, такий акуратненький. (Дивиться на світло). От чорт, ну нічого не видно. "Побачивши листа, тато вихопив його і почав рвати на маленькі шматочки, а мама порвала на великі шматки весільні фото. Він вийшов, ляснувши дверима". Все з ними ясно.

Уявляю собі цю сценку, просто як мелодрама з німого кіно. Чекай, а це ідея.  (Розігрує пантоміму на тему скандалу за маму і за тата з переграванням  і відповідною пластикою, як мелодраму у німому кіно).

 Так, а тепер будемо рвати за тата дрібно-дрібно, а за маму - великими шматками. Тільки чого б такого пошматувати? (Дістає газету). Газета стара, шкода не буде. Падайте, фотки, великі й маленькі...

"Тато не з'являвся з місяць, а мама ходила з червоними очима. Він не прийшов навіть на мій день народження... Я проплакала півночі і тоді вирішила розбити скрипку. Сокирою. На друзки. І сховала все в ящичок." Ну й дівчинка, ну й тихоня – таке утяти. Скрипка то чим завинила? Її ж робив хтось, старався, вона ж грошей коштує, і не малих. Це ж треба додуматися. Просто Раскольников якийсь, а не Маруська. А я скрипку шукала. А вона давно мабуть в пічку пішла в розібраному вигляді. І де в неї сили взялися в сім років? Це ж треба: дочекатися, поки мама піде кудись, дістати ту сокиру і давай лупити. (Розігрує сцену паплюження скрипки, витирає піт). "На другий день зайшов тато, подарував книжку з нотами, і спитав, ніби нічого не сталося, чи я готуюся до вступу в музичну школу? Я показала йому скрипку, вірніше те, що від неї лишилося…".

Ну, я уявляю собі, як витягнулася його фізіономія в цей момент. (Пробує відповідний кумедний вираз обличчя). Так, ні, мабуть, не так. Серйозніше. Ще серйозніше. (Грає за тата і за дочку).

- Це мамина робота?

- Ні, моя.

- Значить, так тепер тебе виховують?

- Я сказала: мама нічого не знає.  Я сама.

Так і що ж він їй міг відповісти? Мабуть, щось таке фатальне, на кшталт: "Ти не моя дочка!" чи "Яблучко від яблуньки…" чи "Ти копія своєї мамочки"…

"Він нічого не сказав". От, не вгадала.  "Просто пішов і з того часу ми не бачилися. Я зрозуміла, що музика для нього дорожче, ніж я. Батьки скоро розлучилися, і мама не подала на аліменти, бо була гордою. А батько виїхав до Америки, він був євреєм і мав там якихось родичів. Чула, у нього там навіть хтось народився, навіть не знаю – братик у мене чи сестричка. А я з того часу не займалася музикою і не визнавала нічого, що було пов'язано з батьком, включно з єврейським походженням. Я продовжувала писати, але вже просто, не пісні. Тільки я була на нього схожою: очі, обличчя, навіть жести, може, й характер. І мені це так не подобалось, бо я хотіла  походити на маму."

Стоп, так що ж це таке виходить? Ну коханки – я розумію, у кого їх немає? Зрештою, це не привід для розлучення… Але як це порвати з дочкою? І що ж, він там собі в Америці ананаси в шампанському жує, а дочка за нього тут під кулі має йти? Нічого собі! Просто дика несправедливість. А як я взагалі не знаю, хто мій батько, так що? Може, взагалі, якийсь уругваєць. Мене це ніколи не хвилювало. Чому я винна платити за це? Його хворобами, його вадами, всім тим ідіотським генотипом? Не хочу!

Стривай-но, так оця Елізабет, причмелена бабуся-мільйонерка, мабуть, і є оте щось, котре народилося у її таточка в Америці? Може, в нього на старості років сумління озвалося, і він сказав тремтячим голосом: "Розшукай сестру свою!" То вона й розвідала все про цю Марію. Тільки запізно…

"Сьогодні я зрозуміла просту істину. Хочеш ти чи не хочеш – ти несеш в собі долю цілого роду – кількох поколінь дідусів і бабусь. Хіба я мала права зрікатися їх усіх тільки тому, що мене покинув батько? І як би ти не тікав від печатки свого роду, свого народу, вона наздожене тебе, бо вона – в тобі, в твоїй крові, в твоїй підсвідомості". От чорт, а що ж я несу в своїй крові? Біс його знає. "Та й батько... Не все так просто. Я пам'ятаю, як він читав мені на ніч казку і як ми гуляли ввечері в дощ без парасольки...  І ще, дарма я потрощила ту скрипку, йому теж, мабуть, було боляче... Прости мені. Я вже зовсім не ображаюсь на те, що в тебе була коханка, я тепер розумію це, я знаю, як це трапляється... І ще, на місці мами я б не рвала весільні фото... Розумієш, я ж знала тільки мамину правду, а це лише півправди, а твоєї - не відала. І ще - я ж так і не дізналась, чому ти не відгукувався, чи ти міг це робити? Я б хотіла зрозуміти тебе. І ще я б хотіла побачитися зі своїм братиком чи сестричкою. Я б йому цього бегемотика подарувала. І ролики… Хай воно буде щасливішим за мене. І з батьком я б теж хотіла побачитись - просто поговорити, запитати, як живеш... Якщо він є, страшно, я навіть не знаю, чи він живий чи ні…". (Бере до рук бегемотика, звертається до нього). Ну от знаю ж, що вона сентиментальна дурепа. А й мені ревіти хочеться. Чомусь найболючіше, коли боляче робить близька людина. І коли ти їй робиш - теж. Цей біль резонує в тобі, ніби нав'язливий звук - отак і ходиш із подушками на вухах. (Бере подушку на голову, затуляючи вуха)... А воно все одно бринить. (Відкидає подушку). Чорт забирай, де ця свічка? Я більше не можу! (Хапає запальничку, запалює третю свічку).

Бувай, тату.

(Чути дзвінок у двері, вона здригається).

Так, і хто це може бути? Дивно. Я, наприклад, нікого не чекаю. (Хутко ховає щоденник і наводить лад на ліжку, підходить до дверей, прислухається). Хто там? (Пауза). Я питаю: хто там? (Відчиняє, там нікого). Нікого. Дивно. Ну й Бог із ними. Кому треба, той дочекався б. (Повертається).  Щось мені ці пристрасті за батьком... Вона ж хотіла весело провести час, ну і де це весело? Рве собі й мені душу цими недоречними спогадами. (Знову чути дзвінок, вона вже швидко біжить до дверей, бере якийсь важкий предмет по дорозі і відчиняє, стаючи вбік, чекає хвильку, зазирає – знов нікого). Ну і як це називається? Так, думай. Що, знову бабусині витівки? Чи якісь хлопці бавляться? А може, злодії перевіряють, чи є хто вдома? А раптом це стражі закону? Боже, це ж я сама в чужій квартирі, в чужому одязі! Мене ж можуть схопити, як злодійку! Так, адвокати настукають, мене схоплять, а майно конфіскують… Ні, а майно завіщо? Воно ж мені ще не належить… (Ходить по кімнаті). Ні, вони б не ховалися, по-перше. А по-друге, могли б і двері виламати. Я тут збожеволію, це точно. Нерви просто на межі. Може все-таки чкурнути  звідси? Електричками доберусь. Чи автостопом. Ні, автостопом небезпечно. А може, вистачить електричками? (Переглядає свій гаманець). Ні, певно, що ні. А ще мінус та монетка, котра закотилася. Чи знову підкинути: грати чи не грати? Ні, так порозкидаю гроші, то навіть до вокзалу не доберуся, не те що додому. Кажуть же, безкоштовний сир тільки – сама знаєш, де. Ні, зробимо так: прочитаю один абзацик, і як там знову підуть смури та всілякі надриви, то я це грати не буду, а як щось повеселіше, то вже якось дотягну цю ролю.

"Тепер я можу проститися зі своїми друзями. Влаштую святкову вечірку - поганяємо чаї, розведемо теревені, поспіваємо..." От, це мені до вподоби, вечірка - це воно. Це я обома руками, ногами і всіма іншими частинами тіла за!

"Люблю свята, от тільки готувати нічого не хочеться. От би запросити спражнього кухаря, я знала одного просто дивовижного з Італії, він умів готувати чудову піцу, це була не піца, а пісня". О, кухар-італієць - це вже цікаво. (Начеплює на себе щось подібне до кухарського ковпака, перекидає хусточку на руку). Так, треба створити атмосферу. (Співає). Аморе міа-а... Так, співачка з мене кепська. Краще вже патефончик. (Вмикає мажорну динамічну музику, розігрує кухаря-"шоумена"). Сеньйори і сеньйорити, престо-престо, тільки сьогодні і тільки в цій залі ви будете втаємничені у священний ритуал приготування піци! Чи знаєте ви, що таке справжня італійська піца? Піца - це не просто страва, це віртуозність та імпровізація, це лебедина пісня голодного шлунку, це рештки  величі римської імперії на одному окремо взятому шматку тіста. Хто це сказав? Правильно, Юлій Цезар. Якщо ви не вмієте готувати піци, вважайте, що ви взагалі не вмієте готувати. Бо піца - то королева страв. Так, тепер із чого готують піцу? Та з усього. Важче сказати, з чого її не готують. Овочі й фрукти, м'ясо і не м'ясо, з яйцями і без... Чим барвистіша палітра, тим ви кращий піцець чи піцист... І потім, піца - економно вигідна. Це чудовий спосіб позбутися всіляких жалюгідних решток, які з'їсти - "поко-поко" - на один зуб, а викинути шкода. Але все-таки краще, коли там є гриби. Гриби бувають різні: дикі і свійські. Звісно, можна піти і назбирати в лісі, але там темно, страшно, вовки бігають, і всілякі поганки маскуються під порядні і доброчесні, тому краще брати домашні. Я не обмовився - гриби можна і треба плекати власноруч. Моє правило - збудуй хату, вирости сина і посади гриб. От скажімо, якщо у вас підтопило підвал, це чудове місце для грибочків - сиро, вогко, стіни в живописних розводах - вищий клас...  З грибами ясно, тепер - цибуля - піца без цибулі, це як Піза без пізанської вежі. Хто це сказав? Правильно, Леонардо да Вінчі. Чи Рафаель? Одне слово, хтось із затятих прибічників Ренесансу. Як порізати цибулю і не заплакати? Від цього залежить, бути чи не бути піці. Гострою. Дуже просто. Можна мочити ніж, можна мочити цибулю, можна мочити ніж, цибулю і дошку, чи ніж, цибулю, дошку і руки, щоп'ять секунд. Поставте секундомер - і туди-сюди, стіл-умивальник, умивальник-стіл. Найкраще було б завести акваріум для нарізки цибулі, але тоді проблема, як виловити  цибулинки, коли вони почнуть плавати? Тобто, в домашніх умовах це незручно. Чи є ще вихід - зав'язати очі хусточкою або кашне, але тоді проблема - як втрапити ножем по цибулині, а не по пальцях? Тут без серйозного тренування не обійтись. Як бачите, варіантів є безліч, вибирайте.

І ще важливий штрих: сир. Французи кажуть: їжа без сиру - троянда без запаху. Скажу більше: піца без сиру - казна-що, а не піца. І не спокушайтесь на вивіску "сир для піци" в магазині. Такий сир ви можете приготувати самі, у звичайній квартирі. По задублості ви зрозумієте, що крім як на піцу, він уже ні на що не годиться. Але як визначити, чи в тій він кондиції, чи його вже варто викинути, до того ж негайно? Є дві ознаки. Якщо ніж входить в піцу і не ламається чи не зазубрюється - це раз. Якщо запах не нагадує вам шкарпеток, які можна ставити в кутку кімнати - це два.

Ну от здається і все. Чи ні. О, мадонна санта. Забув один дуже важливий момент - назву. Страва без назви - це вершник без голови. Хто це сказав? Правильно, я. Тільки назва має відображати сутність. Ну от піца зі свіжими помідорами - червоне радує очі - "Свіжа радість", а якщо з кислими? Правильно, "Кисла радість". І ще так образно, поетично. Наприклад, піца з дуже дрібно порізаними інгредієнтами? "Мрія пігмея". А іноді треба якось замаскувати, ну от піца з часником - "Дихання музи". Або піца з хріном - не плутайте з хріновою, саме піца з хріном - "Доля резидента". Запитаєте, чому? Дуже просто, хочете дізнатися, що відчуває резидент при провалі? Потріть на тертушці хрін - і гострі відчуття вам забезпечені. А знаєте, як би я назвав піцу з яловичим мозком? Правильно, "Філософ". Одне слово - фантазуйте, і виразка шлунку вам забезпечена - хі-хі, це я звісно, жартую. (Розкланюється в різні боки, знімає ковпак, виходить з ролі). Так, все, баста, а то слюнки вже літрами течуть, а ніякої піци і в проекті немає.

"Хоча ні, італійця я запрошувати не буду... Я забулася... Тобто, мені подобається все італійське - їхня мова, і їхній темперамент, і ренесансність, і карнавальність, все-все-все... Тільки чому вони допустили нацистів? Що ж тепер, я не маю права все це любити? Бо тепер все це має присмак зради, болючий, як хворий зуб..."

О, мадонна санта, вона ж хотіла свята. Бідолашна, що ж із тобою робити? І як же тут святкувати, коли на душі не те що коти шкребуть, а просто тигри з ягуарами роздирають все на шмаття? "Я ще не придумала, яке свято святкувати... День Народження? А щоб я хотіла, щоб мені подарували? Життя?.. Тільки хто ж його подарує? Мабуть тематично найбільше підходять поминки, але чи можна їх справляти завчасно? Та і невесело на них."

Звісно, поминки зарано, наперед не годиться. Хоча, якщо чесно, то я б хотіла побувати на поминках. Візьмемо той же День Народження. От яка від нього радість? Викладаєш останні гроші на харчі, цілісінький день крутишся біля пічки, як та бджілочка при дорозі. І що? Понапхаються родичі та знайомі, понатягують квіти, які не влізають ні в яку тару. Та принесуть ще якусь жахливу вазочку чи картинку, типу витвір мистецтва, яку не знайдеш куди втулить, хіба що котрусь плямочку на шпалерах замаскувати. Та скажуть пару-трійку чергових тостів про здоров'я та успіхи, яких все одно не буде ніколи, понапиваються, та й забудуть, чого зібралися. А потому ти втомлена, постаріла на цілий рік, з диким головним болем від мішанини напоїв і дурнуватих анекдотів мусиш ще й перемити ту гору посуду! Ні, красно дякую, обійдуся я без того свята. На поминках все-таки вся увага винуватцю події. І згадують всі тільки добре. (Імітує різні голоси з жалібними інтонаціями). Ой, яка ж вона була розумниця, яка талановита! Така молода, а вже починала  подавати такі надії! А яке золоте серце перестало битися! Як нам усім її бракуватиме. На кого ж ти нас покинула? Осиротила ти нас, ой, осиротила! (Вже своїм голосом). І ще й готують за тебе, і прибирають, і не за твій рахунок. Ні, все-таки, що не кажіть, а поминки - це краще, жаль тільки - одноразові, та й побувати на них вдається в непридатному для святкування вигляді. Так, а як же вона там збирається святкувати?

"Хочеться чогось такого незвичайного, якогось веселого свята. Найбільше я люблю Новий Рік. Але який же Новий Рік восени? І раптом я пригадала. Звісно, є такий новий рік, осінній - єврейський. Мені мій кузен, Моше, єдиний татин родич, з яким ми дружили, роповідав. Тобто його звати Михасиком, але всі кликали Моше, і він із того прізвиська був страшенно гордий. Він почувався ледь не Мойсеєм в мініатюрі, що визволить бідолашний єврейський народ в окремо взятому містечку. Моше все натягував якусь спеціальну літературу, вивчав іврит, знав купу ритуалів і просто марив Єрусалимом, підбиваючи всіх тікати на історичну батьківщину. З нього трохи підсміювалися: якась чужа невідома земля бозна де, вся ця вкрита пилом історія, мертва мова... А мені так здається, що в кожного має бути свій Єрусалим."

Тільки я ніколи досі не розуміла: невже, якщо у певний день щось таке певне з'їсти, щось при цьому приказати, і зробити щось таке, що зветься гордовито ритуалом, то станеш від цього почуватися єврейкою, або, припустімо, ескімоскою? Щось не віриться. Чи без крові цього не відчуєш? Але ж я знала євреїв, які нічого того не робили, не відчували і взагалі тим не переймалися. Тоді як? Як це відчути?

"Якщо тебе мають за це убити, ти ж маєш хоч якось збагнути, завіщо? Адже платять за це всі - і ті, свідомі, і ті, що й не знали і не думали. Чому?.. Тільки сьогодні я зрозуміла, що та "земля обітована" була не божевіллям, а порятунком від загибелі, тим шансом, який всі згаяли..."  Ні, а правда, вона наче у воду дивилася. Чи була б ця країна без того жахіття? Тільки ті, перші, вірили у відродження і таке інше, а ці, котрі зараз, воно їм треба? Вони ж їдуть з бідності, аби ситніше було й тепліше... Хіба зараз хто про цю історію згадує і думає?

 "Тільки я не знаю, як після цього вірити в Бога... Хіба можна допустити, щоб загинуло стільки людей, просто так, ні за що, лише для того щоб інші зрозуміли, що їм треба їхати до Єрусалиму? Боже, допоможи мені не втратити віри в тебе, чи ні, у Вас, бо якже до Бога та на ти...  І зрозуміти Вас... Бо я не можу вірити Вам, коли не розумію... А мені зараз не можна не вірити... "

Ну от, починається. Знову все в чорних тонах? І що з тобою робити? Ну і де твоє свято? Хоча я поняття не маю, як святкують єврейський Новий Рік, та сподіваюся, що якось повеселіше. Де гості, де вино, де танці? Так, попереджую, якщо ти не покинеш свій песимізм, то зараз я сама почну святкувати, без тебе. Як тобі такий варіант?

(Повертається до щоденника).

Так, трикрапки і перегортаємо нову сторіночку... "Зрештою, якщо я вже маю постраждати за це саме єврейство, то можу я мати хоч якусь компенсацію? Посвяткувати врешті-решт хоч наостанок Новий Рік." О, це вже краще.  

Мабуть, треба почати з гостей. Я не хочу галасу й гармидеру, запрошу лише найближчих. Звісно, Моше, він усе знає про Рош Гашана - Новий рік. Він скаже мені: "Шана това" - доброго Нового Року"

Так, приходить Моше (Зображує уявного Моше, дістає відповідний капелюх, заводить його, показує місце). Прошу, Моше, заходь. "Шана това", - "Това, това", - от і я кажу, що "това". (зачитує). "А ще з ним прийде його жінка, Софійка, вона така тихенька як мишка і вічно щось в'яже". Знаю я таких кралечок, якже ж. Сядуть у куточок, і давай спицями орудувати (Демонструє). І людині завжди є чим зайнятися, і відразу з нею якось так добре й затишно, як від телевізора. (Заводить уявну Софійку в хусточці на плечах, садить). "А ще я запрошу свою подругу Наталочку, така невгамовна дзига, з нею завжди весело, а вона звісно приведе чергового кавалера. Правда, останній у неї затримався надовше. Якийсь ботанік, причмелений трохи, але добрий і порядний, а їй, по-моєму, саме такого позитивного і треба".

Так, Наталочка, це, мабуть, така фіфа з бантом (іде ходою манекенниці, чепуриться біля уявного дзеркала, пробує різний сміх, нарешті заливається від сміху). А її залицяльник, я так зрозуміла - мороз рідкісний, ще й ботанік. І з чим він припхається на Новий рік, коли ботанік? Правильно, з ялинкою. (Говорить за господиню). "Уау! Ну ти просто чудо - з власним деревом! Дай я розцілую, та не ялинку, а тебе. Чорт, а колеться як справжня. А, це і є справжня? А де ж ти дістав?... - А-а, в лісі, хто б міг подумати... Правда, ти знаєш, у мене вже є одна, а дві це погана прикмета, ніби на похорон. То може б тоді ще одну - щоб був уже гайочок... Стій, ти куди? А, за ялинкою? Та що ти, я ж жартую, ти що, жартів не розумієш? Проходь. Тільки ми її наряджати не будемо. Бо у нас єврейський Новий рік, правда, Моше? Ми її замість кактуса поставимо на вікно. Прошу, сідайте до столу, будемо святкувати!"

"От шкода, що я не пам'ятаю, як його святкують. Усі свята змішалися докупи, а коли силкуюсь пригадати, в голові лише звук деркача. У мене десь була книжечка з агітлітератури Моше, де все розписано по пунктиках." (Шукає і дістає книжку, гортає). Так, яблука з медом - о, це мені подобається, це я люблю. І готувати не треба півдня, і дуже смачно. А вино п'ють? Щось я про вино не бачу. Нічого, модернізуємо. Так, десь я бачила червону пляшечку, до неї маленькі келишки. (Наливає вино по келишках гостям і собі). Ну що, будьмо, панове! Чи як там, "лехайм"? Нехай буде "лехайм"! А тепер будемо їсти яблука з медом. Мед солодкий, яблука (кривиться як від кислого)... Теж іноді солодкі...  бувають... Від цього злипнеться все, що може злипнутись, а залишки того загинуть від карієсу... От тільки у мене одне горнятко з медом. Тому робимо так, рахую: раз-два... І всі налітають на мед... І тобі, моя мила, ясна річ, не дістається. (Сумно зітхає). А чого це їдять, до речі? (Дивиться). А, щоб життя було солодким, це добре. Я згодна. Так, ну попоїли. Добре, що далі? Сидимо і чекаємо дива? Діда Мороза тут, зрозуміло, немає. Який мороз у Палестині, коли там сорок у тіні? А що взагалі це свято означає? (Зазирає до методички). Йо, то це маленький суд? Коли каєшся за минулий рік і тобі присуджують долю в наступному. Ніякого суду мені не хочеться анітрохи, чомусь. Про мед мені більше сподобалось. Може тут є ще щось пооптимістичніше? Так-так... Ага, треба набрати крихіток в одяг і потрусити в море, щоб усі гріхи простилися. Все це чудово, та тільки де я візьму море в приватній квартирі на бозна якому поверсі, га? Гаразд, обійдемося ванною кімнатою. І як все це робити, якщо вже знаєш про вирок? Ну припустимо, я його не знаю, то мені можна, тим більше, що гріхів у мене вагон та ще й маленький возик... (Виконує цей ритуал). Летіть, гріхи, великі й маленькі до самого синього моря...  (Втрусивши крихітки, всідається, ніби на березі моря, роззувається, мотиляє ногами в уявному морі). Добре так, чайки курличуть, чи вони не курличуть? А що тоді, гелгочуть? Ні, чи просто кричать... Вітерець обвіває обличчя. Кайф... Може, ще й монетку кинути на пам'ять? (Шукає монетку, враз зупиняється). Ні, з монетками треба зав'язувати остаточно. Накидалася, досить, думаєш, як засієш ними всю кімнату, то зійдуть мільйони грошиків? Тут мільйони, тільки... чогось іншого... (Підводиться різко).

Так, треба щось таке веселеньке придумати. У нас свято чи куди? (Ходить по кімнаті). Думай-думай...  О, евріка, фанти! Ми гратимемо у фанти! Зараз напишу папірці. (Рве папір на шматки, придумує, підсміюється над своїми придумками, пише, перемішує, потім сідає на різні місця, прибираючи атрибути різних гостей). Так, це ми за Софійку, що тут у нас, (розкриває папірець) угу, пісенька. Так, а цікаво почути щось автентичне, може в неї таке знайдеться? (Ставить на патефоні пісню: "Ерец зават халяв", підспівує). Нічого не розумію, але гарно як. Так, беремо ще один папірець, за Наталочку. (Дістає папірець). Уау, танець! Тільки як під це танцювати, так? (Пробує по-сучасному, не виходить). Ні, щось не те, може, так? (Пробує інакше). Знову не те. Що ж його робити? А-а, як поведе... (Робить голосніше і танцює з насолодою і азартом) Танцюймо, панове! (Запрошує на танець уявних партнерів). Х-ух, ну ти даєш. Аж захекалась, гоцаєш, мов дівча якесь у твоєму то віці! А скільки там мого віку? (Сідає). Що у нас там далі? Так, це за Петрусика. (Розгортає і заливається від сміху). Прокукурікати! Уявляю собі це кукурікання! (Пробує кукурікати). Гм, щось у мене з кукуріканням не складається. Колись я вміла добре ігогокати (Пробує, теж не дуже вдається). Тоді понявчу, це найпростіше. (Нявкає). Щось я не в голосі сьогодні. І взагалі, так і озвіріти недовго. У Марійки, певна річ, все не так було, а тихо, спокійно, порядно, без ніякого тобі гармидеру. Вона все-таки "пані", а не таке казна-що як оце я... А ну, подивимось.

"Звісно, ми будемо танцювати, довго, донесхочу". От, я вгадала, чого ж іще хочеться молодій дівчині, як не потанцювати? "А потім, коли потомимось, посідаємо укупі, будемо чаювати, шкода лише, що у мене немає каміну. Та нам і так буде затишно, будемо говорити ні про що, просто так, аби тільки не про політику, не про війну і всілякі жахіття"...

Якже ж, тільки-но зберуться двоє чоловіків, то вони тобі не будуть про політику? Або про футбол. Ну тільки не це. Це така нудотина, що про політику й те краще. І що про нього говорити? В нього грати треба. (Вдає гру у футбол). Так, заходимо зліва, удар по воротах, уау - гол! Стоп. Відпускати бесіду напризволяще ніяк не можна! Треба тонко і розумно керувати... Відволікати... Може, про погоду? Ні, ми ж не англійці, у них це хвора тема, а нам подавай щось по інтересах... І яку б таку "затравку" дати? Ну от нашому ботаніку, наприклад, можна щось таке на селекційні теми закинути. (Розігрує за різних персонажів, блискавично перескакуючи з місця на місце, міняючи голос та атрибути).

-  А як там у вас справи селекції? Щось новеньке не вивели? Слонопотамчика якогось?

(За Петруся) - Ні, але ми зараз розводимо надзвичайно цікаву породу...

(Сама з собою). Так, а що він може розводити? Не слонів же, дійсно, і не носорогів... Ну, наприклад, куріпочок...

- Ми розводимо рідкісну породу куріпок, "цесарка злоторога", тобто "злотокоса" називається, бо в неї на маківці жовте пір'ячко росте. Спеціально завезена з Голандії.

(За Моше) - Ви так захоплено розповідаєте. Невже вам справді цікаво розводити кур?

(За Петруся і так далі) - По-перше, не кур, а куріпок, тільки невіглас може сплутати таке. А по-друге, воно ж по-третє, чому ні?

- Мені здається, просто, це не чоловіча професія.

- Не чоловіча? А ви знаєте, скільки світил біології билися над проблемами селекції? Інша річ, коли цим займаються дилетанти - не важливо, якої статі... До речі, я недавно дізнався, що селекційним розведенням кур і кроликів займався Гімлер, а його можна звинуватити у сотні смертних гріхів, але аж ніяк не в браку чоловічності.

- І що сталося з цими курами?

- Здається, подохли.

- От бачте. То це тому він перейшов на людей? От до чого доводить ваш селекціонізм!

(За Наталку).

- Хлопці, ну що ви зчепилися? За якихось кур!

- Не кур, а куріпок, це дві великі різниці. Селекція - то велична і благородна справа! Наука не винна, що в неї лізуть всілякі бандити.

- Селекція - благородна? А ви знаєте, що вони вирощують так і людей? Стовідсоткові самці нордичної раси запліднюють стовідсоткових самок, а цих "ідеальних" дітей забирають і вирощують у спецбудинках, як в інкубаторі!

І таких не десятки, а сотні, тисячі!

(За Наталку) - Брр, як на конвейері. Я б своє дитя ніколи не віддала б! 

- Звісно, на людях це неможливо. Але ж на тваринах - будь-ласка, які прекрасні результати, коли розумно, обережно втручатися в природу...

- Ото ж бо, вони "розумно втрутились". А знаєте, що серед них найбільший відсоток розумово відсталих і хворобливих? Як ви це поясните, з вашою ідіотською наукою?

(За Софійку, жалібно).

- А мені цих діток шкода. Якже ж вони, сироти при живих батьках? І мамок теж шкода.

(Виходить з ролі). А я, здається, знаю чому так. Не по науці,  а по-своєму, по-жіночому. Бо не можна, щоб дитинка зачиналася і росла без любові. Це злочин. Вона тоді хвора стає. Якась мутація

стається. А любиш, чомусь, не такого як сам, а зовсім інакшого. Людину завжди вабить щось інше, несхоже...

Ну от, не хотіла ти про політику та війну, а вийшло все одно про те саме. Вибачай уже. От і гостей твоїх потомила. Може, вже відпустимо їх додому, а то пізно, а їм ще добиратися хтозна куди... До речі, а куди? Що з ними сталося потім? Може хтось із них живий і досі, то ми могли б зустрітися? (Кидається до щоденника).

"Шкода, що я не можу запросити їх насправді. Петрусик потрапив на фронт. Наталочка стала санітаркою, і пропала, ніяких вістей від неї. Софійка загинула під час бомбадування. Один Моше, може, дістанеться, до Єрусалиму, він єдиний з нас врятується та й збудує якусь нову країну, якою всі будуть пишатися... Мені хочеться в це вірити. І може наступний рік ми зустрінемось в Єрусалимі, тільки вже не земному, а в якомусь небесному... Але спершу я прощуся з вами...".

Прощавайте, любі друзі, я запалюю свічку на вашу честь.

(Запалює ще одну свічку, встає, щоб пом'янути).

Бувайте, мої любі.

* * *

"Тільки в цей небесний Єрусалим я б не хотіла йти без пари. Якщо вже тут, на землі, нам не судилося бути разом, то, може, хоча б там... Я хочу проститися з Коханим... Я вже стільки разів з Ним прощалася, щоразу назавжди. У мене є навіть скринька з "реліквіями" від нього. Я давала собі слово не торкатися її, але сьогодні всі табу втратили сенс..."

Коханий. Просто страшенно конкретно. Хоч би назвала його якось. Он у мене, наприклад, коханих було чимало - років так із п'яти... Деяких я й імена позабувала, навіть обличчя. Може і вона ім'я забула? Так і що ж вона не пише, де ця скринька? Знову шукати? (Заходилася шукати.) Скринько, ти де, агов! Відгукнися, будь-ласка, я все прощу! Я так люблю таємниці з любовними історіями, ну, де ти запропала, ти ж маєш бути десь! (Нарешті знаходить її під ліжком). Ну звісно, де ж вона ще мала бути? Тематично. А пилюки... (Пробує пальцем, чхає). Таки правда. Нічого особливого, я думала, там скриня! А там скринечка, скринюлечка. Так, не лізтиму поперед батька в пекло, не відкриватиму. Хоч і кортить. (Відкладає скриньку і повертається до листа). "А ще треба дістати чорну парасольку і розкрити її". Чорну? А чому чорну - це що, траур? Чи ні, це ж просто чоловіча. Але навіщо відкривати її в кімнаті? "Коханий з'явився раптово, виринувши з дощу і перетворивши мій світ на дощ. І за це я йому дуже вдячна." Вдячна? Що ж тут хорошого? (Уявляє собі дощ). Сіро, мокро, холодно, сісти ніде, хіба що в калюжу, бр-р-р... Красно дякую за таке щастячко. Ну крейзі дівчинка, просто крейзі. (Іде до дверей, дістає чорну парасольку, сідає на підлогу і розкриває її, якийсь час сидить під нею мовчки, із серйозним виразом обличчя, потім не витримує, прискає від сміху, закриває парасолю і валиться на підлогу). Ну і вигляд у мене! Це ульот! Якби зараз хто у вікно зазирнув, от була б картинка! Сидить краля з парасолею в кімнаті ще й погожої днини. (Заливається знову, раптом чути розкат грому і шум дощу, вона зупиняється й інстинктивно вікдриває парасолю, а потім знову заливається від сміху). А це що, теж витівки бабуні? Шумові спецефекти, фонограмка? (Іде до вікна, вікдриває, виставляє руку під дощ, навіть пробує краплі на смак). Дивно, таки справді дощ. Неймовірно. Хоча, зрештою, чому б йому не піти? Просто так... В цій кімнаті вже перестаєш вірити у будь-які природні явища... Вони здаються штучними... (Повертається до парасолі, влаштовується під нею зі скринькою в ногах і читає далі). "Єдине, що не поміщалося до скрині, так це платівка з "його" музикою, я поклала її під патефон". (Кидається до патефону). Нарешті, уже хоч якась ясність.  А чого під патефон, щоб не муляла очі? Правильно. А як роздавиться? То значить, так їй і треба. (Дістає платівку) Ти диви, вціліла. (Ставить її, звучить пронизлива пісня іноземною мовою). А що, мені подобається. Така сумовита, аж душу виймає. Цікаво, як вона з ним познайомилася, вона пише чи ні? (Шукає в щоденнику). "Ми познайомилися на вулиці: ішов дощ, а він попросився потримати наді мною парасолю." Так, інформації, скажемо прямо, не густо. Розчаровуєш ти мене, мила. Що ж, будемо фантазувати...

Де вони могли зустрітися на вулиці? Думай. Напевне, там, де люди чогось чекають і нудьгують, і будь-яка розмова - розвага. На зупинці автобуса. Банально, але вірогідно. А чи були тоді автобуси? А біс його знає. Тоді, трамвая. Ці точно були. Треба накинути щось, плащик якийсь чи що... (Знаходить плащ одягається, ходить по кімнаті і ніби медитує). Отже, я стою на зупинці просто неба під дощем і злюся на увесь світ і перш за все на себе за те, що я в ньому народилася взагалі, і що виклала парасолю перед виходом зокрема. Нічого не хоче приїжджати, а дощ не вщухає. Брр, холодно. І ще крапля за шиворіт втрапила, чорт забирай! Півцарства за парасольку!

А тут Він - гульк. Виринув із дощу та ще й з величезною чорною парасолею... Отакенною! (Дістає і розкриває парасольку та бере чорний чоловічий капелюх, "мізансценує" їхню зустріч). Так, а він підійшов нечутно зі спини і запитав (чоловічим голосом): "Перепрошую, мила панно, можна потримати над вами парасольку? Ви дозволите?"

Я ж так сподіваюся, що він інтелігентний. Бо є такі, що припхаються зі своєю парасолею без усякого дозволу і ще й вимагатимуть дякувати за своє неймовірне благородство! А цей у нас буде не такий, а чемненький.

Я озирнулася, побачила Його. І який же Він? Не знаю... Тут важлива не зовнішність, а відчуття Його... Пам'ятаю, одного разу я закохалася від несхожості голосу і людини. А спершу був голос. (Заплющує очі, починає вимальовувати образ чоловіка, ніби перевтілюючись в нього). Отже, худенький і не дуже високий, у чорному капелюсі, він був зовсім не схожий на свій хриплуватий і грубий голос... (Розплющує очі). Мене вразили його очі - сумні й тривожні, як у покинутої собаки... І що я відповіла? А нічого. Я мовчала, отак: тсс... А Він, звісно, знітився від мовчання: (імітує чоловічий голос) "Ви не думайте, я просто... Ви змокли і ще не дай Боже застудитесь..." Отакий він у нас буде, турботливий і ввічливий, о!

А все-таки цікаво, як він виглядав? Ой, скринька, як же я забула за неї? Невже в ній не знайдеться фотки? (Порпається у скриньці, витягує фото). І це він? Гм-м, і що вона в ньому знайшла? М'яко кажучи, зовнішність у нього невиразна. Я б навіть сказала, плюгавенький у вас коханий, пані. (Перекривляє обличчя на фотці). Вуха штирчать... Ніс... Ні, ну вуха у нього краще. І хоч би ямка була яка на бороді - так дзуськи. (Приміряє до нього капелюх). Не знаю, може, в капелюсі все це виглядало краще. А очі й правда ті... Охо-хо-о, знаю я ці сумні очі, що вони з нами роблять. Сама на них купувалася. Отак, бува, пожалієш, розчулишся, а він тебе потім чорта з два жалітиме. Ну, що ти попалася голубонько, то вже ясно, але як він тебе розкрутив? (Зачитує). "Він запросив мене до цирку, а я відмовилася, бо не люблю цирк". (Схоплюється). А ну-ну, цікаво, ні, щоб у кіно, чи в оперу, як поважні жевжики, а він у вас оригінал, пані?  (Може створити з елементів одягу, як-от капелюх та хустка, дві ляльки, і показувати тіньовий театр або ляльковий - за ширмою, говорить різними голосами за двох): 

- Скажіть, а ви любите цирк?

- Чесно?

- Звичайно, чесно, хіба це якась таємниця?..

- Ні, я терпіти не можу цирку.

- Серйозно?

- Серйозно.

- А коли були отакою маленькою?

- От із того часу й не люблю.

- Але чому? Там же весело.

- А мені там сумно і дуже нудно. 

- Шкода. А в мене якраз є зайвий квиток на завтра. Дивлюсь, така зажурена панна стоїть, що аж страх, то мені захотілося вас розвеселити... (Дістає квиток). Може таки спробуєте?

- Дякую, але ж від цирку мені стане ще сумніше.

- А може для дитини? У вас немає дітей?

- Ні, я неодружена.

- Шкода.

- Чого шкода? Що я незаміжня?

- Ні, що ви не прийдете.

- Нічого, подаруєте якійсь іншій дівчині. А, он уже мій трамвай, до речі. Дякую за парасольку. Бувайте.

- (Навздогін). Іншій я не подарую...

 (Виходить з ролі). А що, нічого так, романтично вийшло, тільки куценько. Мало даних. І чого вона відмовилася від цирку? Я б, наприклад, не відмовилась. І слава Богу, що ми такі різні. Так, зазирнемо ще до скриньки, що тут у нас є, так-так (перебирає), як для великого кохання, так я б сказала, жалюгідно мало: ні тобі золота, ні діамантів... (Оглядає речі у скриньці). О, афіша, циркова, і програмка до неї, а це ж він, цей сумноокий, здається. (Розгортає афішу, прилаштовує десь на видноті, розглядає). Так він циркач! А з гримом він ще нічого так, причепурили, то й на людину став схожий. Прямо, містер Ікс якийсь. До речі, а хто ж він був? Акробат? Ні, надто хлипкий, ну і не клоун, точно. На такого захарчованого глянеш, так плакати захочеш, а не сміятися. Хоча, якщо до його носа причепити ще отакий, то буде взагалі писаний красень. Та ні, не те, тоді, може, жонглер? Кидання булав у голову директора цирку? Чи цей, як його, дресирувальник удавів та удавок, або ще крутіше - тигрів! Хоча я б такому і білих мишей не довірила б, не те що тигрів.

А ну подивимось. (Порпається у скриньці, дістає вишуканий ніж, зачитує напис на ньому). "Найхоробрішій і найпрекраснішій". Овва. Це вже серйозно. Кинджал як талісман від коханого? Він що у неї абрек якийсь? Та ні, це мабуть, у нього якийсь такий номер - жонглювання кинджалами, а чому ні... Треба тільки йодом запасатися. Заінтригували ви, пані, своєю скринькою і нічого до пуття не пояснюєте. Так і детективом станеш. Ідея! Так, спробуємо метод дедукції. От уяви, що ти побачила ту афішу. І що? Ну, я подумала б, що образила хорошу людину і скромну - не зізнався ж, що він там прем'єр. Для нього цирк - його професія, його гордість. А я так запросто перекреслила: не люблю... Недобре. І потім, він же мені сподобався? Звісно. Я так думаю, що вже у трамваї, зупинок так через п'ять, а то й через три до мене б це дійшло. І я б пошкодувала, що я така пай-дівчинка і на вулиці, бачте, не знайомлюсь. І що б я зробила? Я б купила квиток у першому ряду, сама. Програмку ми пояснили, а кинджал? Це вже складніше... Чому кинджал був у нього - зрозуміти легко, але чому він подарував його їй? Загадочка не з легких... Припустімо, приходжу я в цирк. Так, треба створити атмосферу цирку. (Ставить відповідну музику, можливо, якось знаково окреслює арену, говорить голосно, перекрикуючи музику). У нього був дуже складний номер - він скакав на коні, виробляв якісь акробатичні трюки, жонглював кинджалами на ходу...  А я сиджу з отакенними очима і дивуюся - в якого легеня перетворився мій невиразний перехожий з чудернацькою парасолькою! І закохуюсь у нього з катасрофічною швидкістю! І розумію, що він далеко-далеко! Ну не буду ж я пертися за куліси, та й хто мене туди пустить? Та й чи згадає він мене? І що робити? І потім, він писав їй "найхоробрішій". Чому? Може, вона билася з тиграми? Ні, не схоже... Тигри і Марійка - дві речі несумісні.

А якщо він показує такий трюк (може барабанити по чомусь, як перед виконанням складного номеру) - асистентка входить до шафи, а він проштрикує її кинджалом? (Пробує продемонструвати, але зупиняється). Ні, не годиться. Нудно. Всі ж знають, що це ілюзіон. А якщо так: (скоромовкою) асистентка стає біля дошки, а він кидає в неї ножі? А, як? Оце справді дух перехоплює! І що це тобі дає? А тут раптом виявляється, що асистентки немає. Щось трапилось. Ну цеглинка там на неї десь упала... Ні, це банально. Ну гаразд, горщик із кактусом на неї впав, зрештою, це неважливо. Номер зривається, катастрофа, це ж був цвях програми! І тоді він пропонує комусь із публіки побути його цвяхом, тобто, асистенткою. І звісно, ніхто не хоче, нема дурних. Ніхто, крім нашої панянки, у даному випадку мене! Я підхоплююсь назустріч, я нічого не боюсь. Я думаю тільки про нього. "Та сама панна, яка не любить цирку й парасольки?" - каже Він. "Та сама". - "Дякую вам, тепер я ваш боржник. Не бійтеся нічого". - "А я і не боюсь...". Зал завмирає. (Музика затихає). Хоча ні, навпаки, зал розслабився - мабуть, всі вирішили, що я "підсадна" артистка. (Стає біля стіни, розкинувши руки, уявляє політ ножів, які втикаються довкола неї). Ні, це божевілля. Але ж якби це був коханий, я б і справді не боялася. Кохання - це анастезія від страху. Я б дивилася йому у вічі. Ми б говорили очима про кохання. І що мені якісь ножі? Я б їх навіть не помітила! (Відходить, іде по колу). А потім він би вів мене за руку через арену, а зал би шаленів від оплесків. А мені байдуже, я відчувала б тільки його дотик, солодкий і п'янкий. І тоді б він завів мене в гримерку і подарував би цей кинджал. ((Цілує лезо кинджала). А я б... я б поцілувала його просто, в щічку, із чистої вдячності... А він би теж поцілував... просто... Але не в щічку... (Сідає, опускає голову на руки, сидить деяку мить, піднімає голову).

Тільки це все неправда, не могло так бути. Не міг він запрошувати в асистентки такого ризикованого номеру когось із публіки. Не міг. Правила безпеки не дозволяють. Але ж чомусь він написав "найхоробрішій"? Чому? І потім, хіба це не гарно - така зустріч? З такої зустрічі може початися таке кохання! А в коханні так хочеться божевілля! А твій роман, мені здається, і був таким, божевільним, інакше б ти його не згадувала так... (Повертається до скриньки). Подивимося, що тут іще? (Дістає сухе листя і квіти, воно розсипається, вона збирає його докупи). Уау, цікаво, а це що таке? Це ви що, гербарій збирали? М-да, ну ти ж хотіла чогось ненормального, будь-ласка... (Крутить у руках листя). Стривай-но, а це якийсь напис, здається... (Силкується прочитати). "Твої очі - маленькі озерця, в яких я б хотів потонути", (дістає другий) "Твої губи - солодка отрута, від якої хочеться померти"... Ні, ну як заливає, чортяка... А це якась квіточка, лілея, здається, і тут примудрився написати, та ще й так дрібненько, що без мікроскопу не обійтись, ну винахідник. (Розглядає напис, тихо).  "Я люблю тебе". (Зітхає). Так просто. А мені так ніхто не освідчувався... Знаєш, а я тобі трішечки заздрю. Я уявляю, як ви блукали, тримаючись за руки, і не могли наговоритися, як збирали це листя... І здавалося, всі ставали вашими змовниками - дощ, місто з тисячами очманілими від світла очима-ліхтарями... У вас, мабуть, з'явилася власна мова - своє таємниче арго...

"Ми зустрічалися потай, найчастіше в цирку, я вже знала його як свої п'ять пальців, могла знайти будь-що навпомацки...". Ага, уже навпомацки - тоді, значить, вночі ще й крадькома. Так, звісно, яке романтичне місце цирк! (Демонструє проходження лабіринтами цирку із закритими очима, навпомацки). Там десь тигрик заричить, а де і свинка захрюкає, то за якийсь канатик перечепишся, а потім шубовснеш у котрусь скринечку з піском... (Таки справді наштовхується на якусь перешкоду й падає, підводиться і потирає забите місце).

Чудове місце цирк! (Сама до себе). Так тобі і треба, мила. Чого блазнюєш над нею? Чого ти з себе таку всю цинічну вдаєш? Ніби сама того не переживала? Коли пару днів не бачишся і просто ходиш хвора, та ні - вмираєш. А побачиш - лихоманить, мов пропасниця яка напала. Тільки коли торкнешся його, просто торкнешся - трохи попустить, заспокоїшся, та ненадовго. Чи бувало, чекаєш телефонного дзвінка - то просто молишся на той телефон, заклинаєш його. І тільки коли вже ладна розтрощити його на друзки, він задзвонить: "Ну привіт, мала, це я..." І все, вмираєш і воскресаєш із мертвих - через один-єдиний звук його голосу...

І чого ти напала на цей цирк? Це справді може бути дуже навіть романтично. От уяви собі: входиш до цирку майже поночі через чорний хід. Порожній нічний цирк це зовсім не те, що цей от галасливий денний... От куди б мені хотілося потрапити, так це під самісіньку стелю, куди злітають лише повітряні акробати, еквілібристи і білі голуби. Ми піднімаємося нагору по драбинці з мотузок і опиняємося високо-високо... Тоді Він запускає кулю, яка перетворює стелю у зоряне небо з оскаженілими від швидкості зірками. Простір такий вузенький, що ми ризикуємо впасти у прірву, і від цього моторошно і прекрасно. Тоді він починає цілувати... Хіба б ти не хотіла так - під шаленим зоряним небом... Авжеж, хотіла б... (Вона ставить музику, гасить світло, бажано було б, щоб з'являлася ця сама дзеркальна кулька, яка імітує зоряне небо, вона вилазить на стіл чи якесь узвишшя і починає танцювати. В її рухах немає нічого відвертого і буквального, але це все-таки еротичний танець. Раптово на своєрідному "крещендо" і музика, і світло вимикаються, як буває, коли щось трапляється з електрикою). Агов! Тут є хто? О Боже, що сталося? (Натикається на щось, скрикує). От чорт, так же ж і голову розбити можна. І чому так темно? Навіть свічки загасли (Шукає запальничку, дістає і запалює свічник). Якось я без такого інтиму обійдуся, запросто. Це ж треба таке - на найцікавішому місці. Недобрий знак. Що ж у вас там сталося? Стривай, а чому ви зустрічалися потай?..

(Знову порпається у скриньці і дістає фото, на якому зображений Він з жінкою і дочкою, розглядає його). Опаля... Приїхали. Святе сімейство... Так твій орел, виявляється, одружений, ще й дитятко має, таке миле... Бог ти мій, і що ж тобі так щастить як утопленику, га? Можна боротися проти іншої жінки, але сиротити дитину... Тим більше, коли сам знаєш, що таке бути безбатченком... От тобі і все кохання... Але ти теж кадр! Чого ж ти зразу не спитала? А обручку він що, не носив? Ховався? Чи, може, загубив?... Чи ти знала?

Знаєш, коли я дізналась, що в мого коханого є інша, я спершу кріпилась, думала: буду боротись. А потім як побачила її, оте нещастя, то й руки опустились - мені стало нецікаво. Як він проміняв мене на таке во..., то хай йому грець. Ні, вона була симпатична, смак у нього є, але така... ну проста, банальна, розумієш?  І з'явилася відраза, як від чужої ложки... І все пропало, минулося, слава тобі Господи... От і тобі треба було кидати його й тікати світ за очі! А що він тебе любить? Так любить, поки легко, поки проблем немає. Зрозумій: ніхто ж тебе не пожаліє, бо для всіх ти стерва, яка руйнує сім'ю. Навіть Він потім звинуватить тебе ж у власній слабкості, будь певна. Це ми маємо бути тверді як криця, а вони мають право на слабкість... А те, що тобі без нього світ - пустеля, що й жити на тому світі несила - то нікого, люба моя, не цікавить...  

Хоча чого я розпинаюся, може ти так і зробила, кинула його, а? (Зазирає до щоденника).

"Коли я дізналася про дружину, ревіла години дві. А потім змирилася. Я могла любити й так, навіть передавала його малій цукерки й іграшки... Мені здавалося, я вище за ревнощі. Ми зустрічалися іноді, потай. Було солодко і боляче, та все ж таки не так страшно, як розлука."

Солодко і боляче - все правда... Я потім зрозуміла, що так гостро буває саме тому, що приречено. Як би тобі пояснити? Це як гойдалка... (Можливо, сідає на стілець обличчям до спинки і розхитує). Чому нам так подобається гойдатися? Бо ти то тут, то там. Увесь час. І в коханні теж потрібна гойдалка: страх утратити, невагомість. Коли тільки тут чи тільки там - вся магія зникає... Але все це рано чи пізно закінчується... Подвійне життя їх виснажує, проблеми і скандали вихолоджують... І вони ховають голови в пісок, мов страуси - а раптом якось "розсмокчеться" саме по собі? Напевно, він ляпнув тобі якусь дурницю, типу такого: "Давай залишимося друзями". Нібито можна вбити кохання, живе і справжнє, і з його трупа виросте дружба та забуяє тобі пишним квітом... Брехня, не буває так. На могилі кохання росте тільки відчай і ненависть. Це як аборт. Хіба можна його простити?

Щось я так трагічно все. Стривай. Ну що, хіба ти перша така? Ні. А що ж можна було вдіяти реально? А? От що б я зробила на твоєму місці? (Пауза, дістає бегемотика). Підкажи мені хоч ти, а, звірюко...

Та що ж тут вигадувати? Завагітніла б! (Може ховати іграшку під одяг). А що? У неї дитина і в мене дитина. Ми рівні. (Розглядає бегемотика). Отакеньке на нього схоженьке - його тільце, його погляд, його зітхання... Хочу таке манюньке... А заради свого дитятка все можна! Всі моралі зникають, всі гріхи. Тоді й розлучити його можна! Я маю право... Маю право мати право... А як він піде, але все одно бігатиме до неї, як доти до тебе? А? Що тоді? І тобі доведеться щохвилини, щосекунди доказувати, що ти краща! (Ходить по кімнаті). Не дай боже, пил на шафі, не приведи господи, щось підгорить, або не помітиш на одязі дірочку... А по вихідних гулятиме з тою дитиною, куплятиме їй іграшки... І буде робити вигляд, що ощасливив тебе своєю присутністю... І докір, постійний докір в очах! Бо ти поставила його перед страшним вибором - що не вибереш, ти стаєш підлотою - до людей, яких ти любиш... Як він це витримає? А ти? Скажи? Та ти геть посивієш, з голови до ніг, поки ту дитину виносиш! А як народиш...

А як він взагалі не піде з тої сім'ї? Тоді що? Тобі здаватиметься, що ти носиш мертву дитину і те дитя отруює тебе зсередини... Чи народжувати байстреня? Ламати все життя собі та своїй дитині? А дитині то завіщо? Яке ти маєш право калічити її долю? Чому воно має страждати за твої любові?

Чи треба вбивати його, щоб не мучилось?... Цікаво, в ті часи робили легальні аборти чи ні? Може, просто труїли... Боже, до чого я договорилася? Страшно... З вогню та в полум'я... А може просто варто було сказати йому: "Я вагітна", - і подивитися на реакцію... А потім уже вирішувати. Знаєш, вони на цьому перевіряються - чоловік він чи фуфло. Чи можна йому довіритися чи ні. А потім що? Сказати: ну не вийшло, не змогла я... Чи підмостити подушечку... Ні, дурня це все. Не можна таким жартувати... Ні заради чого.

Ти б не вагітніла. Принаймні, навмисно. Ти не така. І не брехала б. Нізащо. Але ж ти мала шукати якийсь вихід? Чимось це мусило скінчитися? Мабуть... Це ж збожеволіти можна - так жити в підвішеному стані... (Кидається до скриньки, шукає). Ну що ти робила, що? (Виймає іграшку мишки на ниточці, яка може бігати). О, а це що таке? Цікаво... (Бавиться нею, пускає по підлозі, піднімає, опускає протягом наступних фраз). Мишенятко, гарнюньке... Це що, натяк, що ти йому якусь приманку приготувала? Та ні, до чого тут натяк, ти ж не для мене цю скриньку збирала - для себе. То що тоді? І де тут собака зарита? До чого тут собака? Якщо є мишка, то шукай кицьку... Хто це сказав? Біс його знає, але геніально. (Кидається до щоденника).

"Мені хотілося мати від нього щось живе". Ага, знала я, що дитям усе скінчиться... "Хоча б якусь тваринку". Тварючку - це безпечніше. Звичайно, можна мишку, а ще краще пацючка! Брр... Не треба, краще пташечку, чи ні, шкода в клітці тримати... Тоді взагалі комашечку - божу корівку. А чому ні? Теж живе, та й краще, ніж просто корівка, місця менше займає. І що ж вона завела? "Якось я натякнула йому, але він промовчав. А тоді моя кицька якраз привела кошенят і я вирішила подарувати йому одненького - принесла на роботу. Він зиркнув скоса і сказав: "Ну хай живе". Щось укололо мене в серце - мабуть, то було лихе передчуття". Боже, що ж він зробив із тим кошеням? Утопив? Та ну, не може він бути таким бузувіром. (Бавиться уявним кошеням, наливає йому молочка). Ну пий, маленький мій, це ж молочко, дурненький, воно ж смачне. Ну що ж тебе, писочком у тарілку тицяти? А, ти мамине хочеш? А де я тобі маму візьму? Нема. Ну попий. І як тебе називати? Кициком? Кицюня, кицеле ти моє, що ти так жалібно дивишся? Няв? Серйозно, прямо такий "няв"? І що ж там таке сталося? (Повертається до щоденника).

"Минув тиждень. Він не з'являвся. Останнім часом ми бачилися все рідше, він казав, що дуже зайнятий... Мені ставало дедалі тривожніше. Я прибігла до цирку просто на репетицію і запитала про кошеня. "Яке кошеня?" - "Як це яке?". - "Чорт, я й забув зовсім за нього..." - "Де він?" - "Я замкнув його у підвалі". Я вирвала ключі й кинулася туди. Воно вже захололо. Він щось казав: просив вибачення, потім винуватив мене, навіщо приносила, потім ще щось... Я нічого не чула. Я тільки запитала його про лопату. Коли ми копали вночі на подвір'ї цирку маленьку могилку, я зрозуміла: це кінець. Він міг так забути про мене чи про нашу дитинку... Просто забути. Це було найгірше. Я б могла зрозуміти і простити йому все, тільки не це: просто забути...". (Закриває з силою щоденника, розглядає афішу, складає, кладе назад у скриньку, розкриває й закриває парасольку тощо).         

Що ж, кінець - то кінець, будемо запалювати свічку. (Запалює ще одну свічку). Найважче - це знищити пам'ять. Добрі спогади воюють із поганими, а ти стаєш мов посічена усебіч жертва цієї безглуздої війни. (Різко підводиться). Знаєш, що б я зробила на твоєму місці? По-перше, я б викинула цю дурну чорну парасольку (Складає парасольку, засовує на те місце, звідки брала) і купила б собі іншу - з великими яскравими квітами. І нічого, що це страшний несмак, це на краще. (Хапається за скриньку). А ще я б не засовувала її під ліжко, щоб увесь час кортіло в неї зазирнути, ні. Я б, я б... (шукає чого б такого зробити). Я б викинула її через вікно! (Кидається до вікна, зазирає вниз). Ні, не так, а то ще попаду комусь на голову, а ще однієї жертви цієї скриньки я не потерплю. (Відходить від вікна на підлогу). Я б витрусила все, що там лежить, і спалила б, а попіл би розвіяла серед степу. Отак. (Висипає вміст скриньки, звідти викочується куля (від пістолета), вона підіймає її і здивовано розглядає). Куля, здається, справжня куля з пістолета... Що це має означати? (Кидається до щоденника).

   "Я оминала цирк, на щастя, у новій афіші його не було. Виявилося, його звільнили... Та нещодавно я дізналася, що він знайшов роботу у нової влади... З його феноменальною влучністю та безстрашністю - це було не дивно. А ще - він же змалку обожнював усе німецьке... Але все-таки я була приголомшена... Тоді я подумала: можливо, я ще побачу його й отримаю в подарунок маленький сувенір, останній у моїй дорогоцінній колекції. Мабуть, я не встигну покласти його до скриньки, я носитиму його в серці... "

Чекай-чекай, що ти маєш на увазі? Я геть заплуталась. Маленький сувенірчик. (Розглядає кульку, крутить її в руках). Такий крихітний шматочок металу, а який він сильний. Це він? А робота за нової влади? З феноменальною влучністю... Що б це могло бути? Думай, мила, думай...

Він міг бути якби це сказати пом'якше... виконавцем вироку... карателем... Чи ні, з його талантом це дрібнувато... Скоріше, тренером зі стрільби. А потім просто керувати процесом: "Готуйтесь... Цільтесь... Плі!" А вона... вона здогадується про те, що там може зустріти Його востаннє... Вона чепуриться, одягається у кращу сукню, щоб він лікті собі кусав - яку красуню втратив... Хоча, там же роздягають... А при всіх у нього на очах - це принизливо... Тільки будь точним, милий. Я вірю: ти не схибиш, ти будеш точним, як завжди. Це твоя остання милість, твій останній подарунок. Ти ж не хочеш, щоб твоя мила потрапила до цієї ями живою... Точність - ввічливість королів...  А може не так: він вихопить її, сяде на коня... Стоп, який кінь? Ну, на мотоцикла і вж-ж-ж-жи-их! Тільки їх і бачили... Якже ж - теж мені лицар знайшовся, порубає всіх драконів на шматки! Угу, дожене і ще порубає...

Ні, це все дурниці...  Просто нова робота в цирку. А ти казна-що придумуєш... Просто... І якщо це та сама фатальна куля, то як би вона опинилася тут? Це ж неможливо. Звісно. А тоді який сувенір? (З силою перетрушує все, що було у скриньці). Немає тут іншого! Немає! Цей останній сувенір - ось він. (Затискає кулю в долонях). Я знаю, цього не може бути, але це правда. (Розкидає речі зі скриньки по кімнаті). Правда, правда, правда!

(Кидається на ліжко обличчям донизу й здригається, як від плачу, зрештою, підводиться, оглядається довкола). Так, треба якось прийти до тями. І де ця тяма? (Встає). У цій хаті вже нічого не знайдеш, не те що тяму! Он наробила тут шарварку... Так, треба прибратися, прибирання завжди допомагало мені від нервів. Треба хоч якогось ладу, хоч де-небудь, хоч у чомусь! А, я зрозуміла звідки ноги ростуть... Чому мені страхіття ввижаються. Я ж забула простилася. (Перед свічкою).

Бувай, коханий.

(Прибирає, складає все у скриньку. Повертається до щоденника). Лишилося зовсім трішки - сторіночка... (Говорить за неї, але вже не читає, а говорить за неї як за себе).

"Наостанок я б хотіла проститися ще з однією людиною. Тією, якої вже не буде. Моєю дитинкою. Я ж могла її мати... Я бачила уві сні. Такого маленького хлопчика, тоненького, метикуватого і страшенно ріднючого. Він підійшов і сказав мені: "Я хочу, щоб ти була моя мама"... Дивно, я ж акушерка, здається, я так і не згадала про це. Я стільки разів переживала все те зі своїми пацієнтками. Вони всі стають схожими. Я завжди бачу вагітну жінку, з перших днів, навіть чоловіків вагітних жінок. Правда. У них якийсь особливий вираз очей з'являється - здивований чи що... 

Я от раніше думала, чому така несправедливість - жінкам стільки неприємностей і болі, а чоловікам - нічого... А потім зрозуміла - у них усього менше: і відчуттів, і радостей. Обділені вони природою. Але в житті за все треба платити. От жінки і платять... Я уявляла, як дізнаюся про це, як відчую перші поштовхи з невідомої глибини... (Починає дослухатися і реагувати на описані відчуття вагітної). А потім народження... Я все-все знаю, і не боюсь, я стільки разів вчила цьому: як дихати - спершу глибоко, отак... в себе й із себе, по-жіночому циклу, як проштовхувати і затримувати подих, а потім - по-собачому: хе-хе-хе. Але і це не головне, найважливіше - відчувати себе, своє тіло і його. Бо якщо не боятися відпустити себе, не затискати себе, а просто плисти хвилями цієї сили, то буде легко. Це як зійти на величезну гору - там нагорі таке шалене і немовірне щастя...   

Тільки я вже ніколи не переживу того... 

Я можу лише приспати того хлопчика, щоб він не знав, що я піду і не повернуся. Вкладу у ліжечко, покладу йому бегемотика... Я так і не зможу впустити його в цей світ, але може то й на краще. Бо яку б я дала йому долю?.. Най почекає трохи - щасливіших часів. Я розкажу йому одну таку казку, яку придумувала, коли була маленькою. Казку про чарівний літак. Ніби прилетить такий літак, величезний, так, що його почують по всьому місту і здійметься великий вітер, коли він летить. І всі будуть бігати і кричати: "Що це таке?" Тільки я знала: це він, той самий чарівний літак. Він випустить мільйон маленьких парашутиків, але це не прості парашутики, а чарівні, бо до кожного прикріплена іграшка, така, про яку він мріяв. І ще кожен парашутик розумний - він знає до кого летіти і вміє навіть залітати у вікно, головне, тримати вікна відчиненими. І все місто буде нібито в завірюсі - від мільйона парашутиків. Ми відчинимо вікно, а потім я заколисаю його. У мене є одна така колискова, правда сумна трохи, але дуже гарна... Тільки треба запалити свічку, бо таке світло сліпить, а в темряві він боїться..."

Бувай, маленький...

(Ставить платівку, звучить колискова, запалює свічку).

Люлі-люлі-люлі, налетіли гулі

Заколишуть небо, хочеш вір, не вір.

А у тім у небі янголи поснулі

От би налетіли янголи у двір

 

Люлі-люлі-люлі, налетіли гулі

Я не розумію мови голубів

Може то й не гулі, а сумні зозулі

Тільки голубино сум поголубів...

(Після першого куплета бере бегемотика, гасить свічки, скручується клубочком і засинає, гасне світло, звучить колискова, в цей час вона непомітно виходить. Музика раптово обривається, вмикається світло. Та сама кімната, лише порожня. Вона заходить у плащі та капелюсі, споважніла, змінена, прискіпливо оглядає кімнату, знімає верхній одяг. Елегантно одягнена, по-новому укладене волосся).

Нібито, все як і було. Нічого не змінилося. А здається, пройшла ціла вічність. Все це було в іншому житті... (Дивиться на свої черевики). Ні, мабуть, таки роззуюсь. Хоча - вони такі зручні, що й не помічаєш на нозі. (Роззувається). Але так ліпше - ближче до землі, тобто, до паркету.  (Проходить по кімнаті, торкається пилу пальчиком). Тільки пилу - страх божий... Може, витерти? А то ж неприємно святкувати в такому бруді... (Дивиться на годинника). Та ні, нема часу. От-от почнеться... (Стряхує руки від пилу). Бог ти мій, як швидко звикаєш до доброго. Зовсім недавно я б навіть не звернула увагу на такі дрібниці. Попелюшка-попелюшкою... Минуло пару місяців - я вже не уявляю присутність пилу. Дивно. Чому люди не переносять пилу? Може, пил - пісок з піскового годинника історії, він засипає наші речі, нас, а ми відмахуємося від нього ганчірками, ніби можемо так зупинити його біг. Наївно. (Сідає на ліжко і зіскакує, сміється). Принцеса на горошині... (Зазирає і дістає бегемотика, сміється ще дужче). Нічого собі горошинка - та ж тут ціла звірюка! (Притискає його до себе, пестить, бавиться). Ну привітку, милий. Це все через тебе. Це ти не відпустив мене звідси, коли я, дурепа така, хотіла тікати світ за очі. А тепер я заможна пані, ти знаєш? Знаєш, по очах бачу, що знаєш, а мені й досі не віриться. Все здається, я прокинусь і все це щезне. Ти уявляєш, я щоранку боюсь прокидатися... ти не переживай, я тебе тут більше не залишу - заберу з собою. У мене тепер такий класний дім! Це просто ульот! Там такі величезні вікна і так багато світла! До речі, про світло, як же я забула найголовніше! Свічки! Остання сьома свічка! Та, з якою вона не могла дати собі ради! (Розшукує підсвічник і запалює). Я буду прощатися про себе, щоб не зурочити...

Бувай, ....

Це нічого, що зараз світло й тепло, від свічок стає дивно, а це мені зараз просто дозарізу треба. (Іде до вікна і прочиняє його). Але це видовище треба дивитися звідси, з Її вікна. Неодмінно. (Дивиться на годинника). Так, ще є трохи часу. Як калатає серце. З чого б це? Я мов режисер перед прем'єрою. Господи, тільки б вони не збилися з курсу! Хмари, не смійте дощити, чуєте? Великий всемогутній Боже, зроби так, щоб і погода була літна, і щоб усе вийшло, і щоб звідси видно було. Я ж не переживу, якщо не побачу, просто з вікна цього кинуся... Ой, я не те ляпнула, вибачте, пане Боже. Ну ви ж зрозуміли? (Хапає бегемотика, садить його на підвіконні). От я і тебе посаджу, тільки будь-ласка, не падай, а то в мене не буде часу за тобою бігати. Так, тепер музика. Яке ж свято без музики? (Дістає платівку, заводить патефон, звучить пронизлива романтична музика, вона робить кілька па по кімнаті, зупиняється). І ще ж Марієчка, вона має побачити. (Дістає щоденника). Якщо твоя душа трохи затрималася в ньому, то хай вона порадіє зі мною. Тільки, якщо чесно, я й досі сумніваюся. Чи ти існувала, Марічко? А якщо існувала, чи писала? Чи це вигадала Елізабет? Бегемотику, ти певно, знаєш, але мовчиш. Але мені це тепер однаковісінько. Хто б не потрапив до цієї кімнати - все повториться. А щоб розірвати те страшне коло, треба щось таке зрозуміти і щось таке зробити запобіжне... До речі, про запобіжне, як я забула? Поки я ще не зовсім опринцесилась, трохи понишпорю. (Піднімає сукню і стає колінами на підлогу, зазираючи в шпарини під меблями чи чимось подібним). От куди це закотилися ті монетки, якими я засіяла підлогу? Є! (Знаходить одну монетку і дістає її, розглядає). От і повернулася сюди. Бачиш, недарма кидала. Як у море. Тільки воно висохло. Я вас тут більше не залишу, грошики. Ні, я більше не хочу сюди повертатися, ніколи! А ну підкину, але так, у долонях. (Підкидає в затиснутих руках і зазирає). Ну звісно, орел! Вони полетять, чого тут гадати? Авжеж, полетять! А куди ж вони подінуться? До речі, є ще одна річ, яка має полетіти негайно. (Дістає скриньку). Бо я її викину з вікна. (Дістає кулю зі скриньки і йде до вікна). Здається, я збагнула, навіщо ти поклала цю кулю, Марійко. Я зрозуміла, чому це сталося з тобою, з вами, з нами всіма. По-своєму, по-жіночому.

(Стає біля вікна). Мені дуже треба висловити це. Кому? Та хоч небу, місту, собі...  

Все починається з убивства любові. Вона ніколи не йде на самогубство і не помирає власною смертю. Її вбивають. Бог так замислив, що людина постає з любові, а зовсім не з того, про що ми всі знаємо. Це все одно що сказати - дім виникає від з'єднання каміння. Це правда і неправда водночас. Дім - плід безсонних ночей архітектора. Із замислу божого виникає дитя, божевільної ідеї, яка зводить якихось людей і запалює в них священний вогонь кохання. І горе тому, хто його гаситиме. Бо коли поставити замість нього якийсь нібито розумний закон, і все пояснити: чому так можна, а так ні, лишається ненависть і гвалт. Дуже порядний і чемний, але гвалт. А за ним хвостиком чіпляються дикість і виродження. І ті, що народжуються з гвалту, будуть воювати з тими, хто народився з любові... Завжди. І найчастіше, вони перемагають. І навіть ще до народження. Вірніше, ці, котрі від кохання, просто не народжуються... Їм навіть не потрібні оці сувенірчики. (Розмахується і кидає кулю у вікно, дивиться на годинник). Ці стрілки просто зупинилися! (Слухає). Ні, йдуть... Треба влаштуватися позручніше... (Вмощується з ногами на підвіконня).  

Я ніколи нічого так у своєму житті не чекала, як цього свята! (Дивиться на годинника). Лишилося хвилина і сорок секунд. (Скоромовкою). Так, треба згадати всіх, на чию честь воно влаштовується. Звісно, Марія, її коханий, тато, друзі, ну всі-всі, потім Елізабет, а ще оті, ненароджені... (Дивиться на годинника, чути сирену машини). Ой, швидка, хоча б не по мою душу? Ні, проїхала... Я ж тепер багата і можу дозволити собі дивацтва! У мене навіть довідка є, що я психічно врівноважена. От. (Дістає з кишені). Без цього папірця я б і кроку не зробила... А як згадаєш, скільки крові мені коштували всі ці приготування! Хоча б замовити таку величезну партію маленьких парашутиків... А вибір іграшок! Я ночей недосипала... П'ятсот тисяч для хлопчиків і п'ятсот для дівчаток... От тільки шкода, що вони не вміють самі залітати до вікон. Нічого, може й на краще. Діти повибігають на вулиці й будуть ловити... (Помічає щось у небі). Ой, це, мабуть, він! Добре, що не гелікоптер, а справжній великий літак. (Підводиться). Нарешті, вони летять, Боже, як гарно! Вони летять!

(На сцену згори опускаються маленькі білі парашутики, до яких прикріплені іграшки, звучить останній куплет колискової, повільне затемнення).

                        Завіса.

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now