Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

                                                                                                     Надія Симчич

                                                                                                                     

МОСКОВІАДА, або ж ПРОЩАВАЙ, МОСКВО!

 

(за романом Ю. Андруховича “Московіада”)

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

  1. Отто фон Ф. – український поет. Володіючи поетичним, не доступним для звичайних людей слухом, часом чує якісь промови, шепіт муз і т.п. 

  2. Блазень – Внутрішній Голос Отто фон Ф. Рудий, ходить у строкатому блазенському одязі та такому ж великому, з кількома дзвіночками ковпаку. Для всіх, крім Отто, невидимий.

  3. Олелько Другий (Довгорукий-Рюрикович) – король України.

  4. Галя – кохана жінка Отто.

  5. “Сашко” – офіцер КДБ.

  6. Юра Голіцин – поет, 40 років, однокурсник Отто по літературному інституту.

  7. Арнольд Горобець – драматург-шістдесятник, однокурсник Отто.

  8. Ройтман – поет, єврей, однокурсник Отто.

  9. Єжевікін – поет, однокурсник Отто.

  10.  Ніколай Палкін – російський поет.

  11.  Депресант – чоловік років 50, при собі має поруділий від часу портфель із пляшкою “КВН”.

  12.  Промовець.

  13.  “Іван Грозний” – високий і кістлявий, з татарською борідкою і немитими патлами.

  14.  “Дзержинський” – грубенький і низенький, з цапиною борідкою.

  15. “Суворов” – хворобливо вертлявий і нетерплячий, увесь час потирає руки.

  16.  “Чорна Панчоха” – хвацький інкогніто із чорною капроновою панчохою на голові.

  17.  І В’єтнамець – одягнені в радянський

  18.  ІІ В’єтнамець – дитячий одяг.

  19.  Мандрівний Дідок.

  20.  Графиня Лідовських – дуже стара прибиральниця із брудною шматою в руках.

  21.  Жебрак.

  22.  П’яниця.

  23.  Відвідувач.

  24.  Двоє омоновців.

  25.  Офіціантки – високогруді дівчата в російських сарафанах і кокошниках.

 

Дія відбувається наприкінці 80-х років минулого століття у Москві.

 

 

ДІЯ ПЕРША

 

КАРТИНА ПЕРША

 

Густа імла.

Невидимий бандурист ледь чутно перебирає струни бандури.

Чується дивний, потойбічний голос, що промовляє, ледь розтягуючи слова.

ГОЛОС. Ваша Королівська Милосте, Володарю й Управнику Руси-України, Великий Князю Київський і Чернігівський, Королю Галицький та Волинський, Герцогу Дніпродзержинський, Первомайський та Іллічівський, Великий Хане Кримський та Ізмаїльський, Гуцулів і Бойків Невсипущий Вівчарю...

 

ЯВА ПЕРША

Отто фон Ф., король Олелько ІІ, двоє омонівців.

 

Повільно розвидняється, але далі вся сцена – у легкому тумані та незвичайно освітлена.

Кімната в студентському гуртожитку. Ліжко із залізними бильцями, кілька стільців; стіни завішені козаками та діячами ЗУНР.

На вміло сервірованому столі, що явно не вписується в навколишню обстановку, стоїть таріль із тропічними фруктами, горять свічки у високих підсвічниках.

За неспішною трапезою сидять двоє – ОТТО фон Ф. (він – у блазенському ковпаку) та ОЛЕЛЬКО ІІ. 

ОТТО (потойбічний голос належить йому. Він продовжує перелік королівських титулів уже звичайним голосом). ...Пане Всього Народу Окраїнного з татарами та печенігами включно, а також з малохохлами та салоїдами, з усіма молдаванами і манкуртами, в Землі Нашій Сущими, нащадку преславного роду тисячолітнього, словом, Монарше наш пишний і достойний, Ваша Милосте... Чи не хотіли б Ви навіки лишитися в золотих скрижалях пам’яти вселенської та вселюдської?

ОЛЕЛЬКО ІІ. Хтів би-м... Лем през які поступовання?

ОТТО. А през такі поступовання, през які вшиткі крульве слави вічної непреходяще і зацно сподоблялися.

ОЛЕЛЬКО ІІ. То, може, през войни?

ОТТО. През войни і дурень може, Пане мій, і президент може...

ОЛЕЛЬКО ІІ (вгадує). Тогди  през закони й уложення мондрі, права і хартії справедлячі...

ОТТО. І це до дупи, Ваша Милосте, на це божевільні існують або депутати в парламенті...

ОЛЕЛЬКО ІІ. То хиба през малжонок і наложниць скількість шкандальну, през пиятики гучнії та пиятики бучнії, през розкошування та обжирання ґвалтовні та инчі непотребності, мало шацовані?

ОТТО. І це не нове, Великий Князю, все одно комуняків не перевершите...

ОЛЕЛЬКО ІІ (роздратовано). То повідай же, драню, хтів-ись мні нараяти?!

ОТТО. Будьте, Ваша Соборносте, терплячим і поблажливим. Не образіть ані комашки гівнячої, нікчемної. У неділю відвідуйте Службу Божу, але й про щоденні молитви не забувайте. Даруйте бідним свої маєтки, роздавайте усмішки вдовам і сиротам, бездомних цуциків не вбивайте. Думайте про велике і гарне, як наприклад, моя поезія. Читайте поезію мою, їжте тіло моє, пийте кров мою. Надайте стипендію мені, скажімо, в німецьких марках і пошліть мене мандрувати навколо світу. За півроку Найясніший отримає від мене такого панегірика славильного, що понад усіх монархів Вас вознесе. Ще за півроку народ України зажадає Вашого повернення і, внаслідок успішно проведеного референдуму, Ви в’їдете до Києва на білому кадилаку. Істинно, істинно кажу Вам: дайте мені стипендію! Адже ніщо в цьому світі не є таким зайвим, безглуздим і кумедним, як добра поезія, але водночас і ніщо в цьому світі не є таким необхідним, значущим і доконечним, як вона ж, Ваше Преукраїнство. Чи варті чогось королі без поетів? Чи існують королі волею Божою тільки тому і тільки для того, аби утримувати волею Божою поетів?

ОЛЕЛЬКО ІІ (допиваючи шампанське, повільно, мудро, вагомо). А знаєш, як по-еспанськи буде х(...)?

ОТТО (вкрай зацікавлено). Як, Ваша Милосте?

ОЛЕЛЬКО ІІ (кричить). Пінга! (Плеще в долоні).

Заходять ДВІЙКО ОМОНІВЦІВ, хапають ОТТО за плечі, за руки і жбурляють його на ліжко. ОЛЕЛЬКО ІІ велично виходить, підсміюючись.

 

ЯВА ДРУГА

Отто фон Ф., Блазень

 

Розвидняється. На ліжку спить ОТТО фон Ф., біля ліжка, скрутившись калачиком, дрімає БЛАЗЕНЬ.

Починає звучати узбецька орієнтальна музика. Шиплять пательні, брязкають відра, ключі, гупають двері. З коридору чути голоси студентів літературного інституту: “Чайник закипів!” “Не сипь мне соль на рану...”, “Здесь вам не равнина, здесь климат иной...”, “Заходьте на сніданок!”, “Профудра з заочного, з 303-ої, ночувала сьогодні в 727!”

ОТТО прокидається, стогне, потім піднімається, встає. Намацавши на голові блазенський ковпак, роздратовано кидає його на ліжко. Підходить до столу, зовсім не здивувавшись (адже стіл – із його сну), з’їдає виноградинку і починає робити силові вправи.

ОТТО (сам до себе). Це ж треба так продаватися!.. Безпардонно, нахабно, цинічно!.. (Встає, віддихується). “Надайте мені стипендію, Ваша Суверенносте, надайте мені сти...” Яке підле і нице лакейство духу, яка внутрішня проституйованість!

Бере рушник і йде до дверей.

БЛАЗЕНЬ підхоплюється, підбирає ковпак і, одягнувши його собі на голову, стає біля ліжка, неначе на чатах.

 

ЯВА ТРЕТЯ

Голіцин, Горобець, Ройтман, Отто фон Ф., Блазень

 

До кімнати, один за одним заходять запухлі після вчорашньої пиятики однокурсники і друзі ОТТО – ГОЛІЦИН, ГОРОБЕЦЬ і РОЙТМАН, підходять до столу, здивовано розглядають підсвічники, посуд та таріль із заморськими фруктами, але нічого не зачіпають. Розсідаються на стільцях та на ліжко.

Заходять незворушні ОМОНІВЦІ і забирають стіл. Однокурсники здивовано переглядаються і протирають сонні очі.

 За якусь мить заходить сяючий ОТТО з рушником через плече. Побачивши друзів, ОТТО невдоволено морщиться.

ОТТО (до Блазня). Ось тобі й маєш, дурню фон Ф., от що значить іти в душову, забувши зачинити двері!

БЛАЗЕНЬ. Тепер вони всі втрьох сидять у вас...

ОТТО. Зрештою, сьогодні субота, і лекцій нема, і жодне падло не змусить мене робити щось таке, чого я не схочу. І пішли вони всі.

ГОЛІЦИН. О, уже відмився, дарагой?    

ОТТО. І навіть двічі...

Сідає на своє розстелене ліжко, БЛАЗЕНЬ вмощується в нього в ногах.

ОТТО (до друзів). Непогано б якось поснідати!

ГОРОБЕЦЬ. І я про те саме! Ми вчора домовлялися про Фонвізіна?

ОТТО (неохоче). Учора ми могли домовитися про що завгодно. Навіть про державний переворот...

БЛАЗЕНЬ (нашіптує йому). У вас стільки справ, ваша величносте! А цей заплив у Пивне море добром не скінчиться. Це буде чергова поразка вашого духу в боротьбі зі спокусами!

ОТТО (далі опирається). ...До того ж у мене мокра голова!

РОЙТМАН. Я позичу тобі кіпу!

ГОЛІЦИН, ГОРОБЕЦЬ і РОЙТМАН сміються.

ГОЛІЦИН. Я позичу тобі капелюха, парасолю, міліцейську фуражку, танковий шолом!

ГОРОБЕЦЬ. Слухай, фон Ф., труби горять, ходімо!

РОЙТМАН. Труби зовуть!

ГОЛІЦИН. Другий рік твоєї московської біографії добігає кінця, а ти так і не побував у пивбарі на Фонвізіна!

ГОРОБЕЦЬ (розважливо). Розумієш, нам не залежить на тому, підеш ти чи ні, хочеш ти пива чи ні. Нам ідеться тільки про те, щоби вберегти тебе від поганого товариства і паскудних впливів.

РОЙТМАН. Ми вболіваємо за тебе душею...

ГОЛІЦИН (зітхає). Ми любимо тебе, як наймолодшого брата... До речі, як ти знаходиш незайманих дівчат у цьому бардаку? (Киває на розстелену постіль ОТТО).

ОТТО (починає насвистувати якусь тужливу баркаролу. Аби відвести тему). Ну, хрін із ним. Ходімо!

РОЙТМАН (шкіриться). У тебе ж мокра голова...

ОТТО (відбивається). Все одно надворі дощ!

ОТТО збирається – одягає светра та довгого плаща.

Виходять.

 

 

КАРТИНА ДРУГА

 

Незбагненна конструкція пивного бару на Фонвізіна. Високі столи, за якими п’ють стоячи; збоку висить телефон-автомат. Заклопотано метушаться ПИЯКИ з пивом у банках: з трилітрових наливають пиво, з півлітрових – п’ють. Лунає шум дощу та звичний у таких місцях гомін.

 

ЯВА ПЕРША.

Отто фон Ф., Блазень

 

БЛАЗЕНЬ і ОТТО заходять, тримаючи в руках півлітрові баночки з пивом, підходять до столу, розташовуються.

БЛАЗЕНЬ. Ви гадали, Отто фон Ф., поплівшись у хвості за старими галичанськими уявленнями, що пивбар – це обов’язково затишна і суха печера на старовинній брукованій вуличці, де тьмяне світло, неголосна музика, а кельнер вживає незбагненне словосполучення “прошу пана”? Натомість маєте – пивбар на Фонвізіна... Ангар для пияків посеред великого азійського пустиря. І поміститися їх тут може ціла пияцька дивізія зі своїми генералами, полковниками, лейтенантами і, перепрошую, як ви, салабонами...

 

ЯВА ДРУГА

Ті ж, Голіцин, Горобець, Ройтман, Мандрівний Дідок

 

Заходять ГОЛІЦИН, ГОРОБЕЦЬ та РОЙТМАН, несучи банки з пивом.

ГОРОБЕЦЬ (продовжуючи почату раніше розмову). Мілая дєвочка...

РОЙТМАН (недовірливо). Ти монети порахував?

ГОЛІЦИН. У неї, здається, не було нічого під халатиком!

Розташовуються біля столу, мовчки п’ють.

БЛАЗЕНЬ (до ОТТО). Так, ваша величносте. Перед тим, як зробити перший ковток, зосередьтесь і згадайте, що ви запланували на сьогодні.

ОТТО (до БЛАЗНЯ). Я, здається, повинен був зустрітися з Кирилом. Навіть маю десь його телефон. Це досить важливо. Це з приводу видання у Москві прогресивної української газети.

БЛАЗЕНЬ. Дуже добре.

ОТТО. По-друге, я мав потрапити в магазин із фантастичною назвою “Дитячий світ”. Я планував купити в ньому подарунки для дітей своїх друзів. А діти моїх друзів – це мої діти.

БЛАЗЕНЬ. Пречудово.

ОТТО. По-третє, я намагатимусь не забути про одну з коханих мною жінок. Якщо вона вчора повернулася з республік Середньої Азії, то нині я мав би з нею любитися.

БЛАЗЕНЬ. Гарно. Тепер пийте своє пиво і слухайте, як шумить дощ, як співають п’яні офіцери, а Голіцин розповідає тюремні анекдоти, дуже схожі на дійсність... (Сьорбаючи на ходу пиво, виходить).

ГОРОБЕЦЬ. От нас тут зараз четверо. І кожен колись мав бабу...

РОЙТМАН (перебиває його). Чули новину? У метрополітені завелися щури.

ГОРОБЕЦЬ. Щури? Які там щури?

РОЙТМАН. Їх так багато, що поїзди тепер часто змушені гальмувати посеред перегону. Колеса просто грузнуть у розчавлених щуриних тілах...

ГОРОБЕЦЬ. Це все брехня!

РОЙТМАН (прикладає палець до губів). Чш-ш! Кажуть, у кагебе навіть створили секретний відділ. Проводять досліди за участю найкращих науковців, екстрасенсів і тибетських ченців...

Раптом настає тиша. Здалеку починає долинати ледь чутна запальна промова, що час від часу перебивається тихим жіночим шепотом. ОТТО якийсь час пильно вслухається.

ОТТО (до себе). Це пастка... Вийти звідси вже не вдасться нікому. Тут діється якийсь остаточний спектакль світової історії. Треба подзвонити до Кирила. (Рішуче, до друзів). Я, друзяки, піду до телефону!

ГОЛІЦИН. Тільки ні з ким не заводься... І де ти знайдеш телефон, я теж не знаю...

МАНДРІВНИЙ ДІДОК (проходячи, цитує). “Стукайте у двері, і відчинять вам. Бо хто стукає, тому відчиняють”.

ОТТО підходить до телефону, дзвонить.

ОТТО. Кириле, це я, Отто... Коли я буду в тебе? Розумієш, дощ. У мене мокра голова, я щойно мився. До того ж звідси неможливо вийти... (Пауза). Ну, власне кажучи, з гуртожитку... Такий дощ, неможливо вийти... (Пауза). Коротше, я тобі за півгодинки подзвоню, гаразд? (Пауза). Домовились (Повертається до товариства).

ГОЛІЦИН. Кожен з нас однаково дихає, кохає, смердить...

РОЙТМАН. Значить, ми створені для того, щоб бути разом. Світ об’єднується в ім’я загальнолюдських цінностей. А ми?

ГОЛІЦИН. Тобі легко про це булькати, пам’ятаючи, що на Близькому Сході ти маєш свою окрему державу...

ГОРОБЕЦЬ. А держава – це монстр, це стихійне лихо!

ГОЛІЦИН (кожну з вимовлюваних фраз чітко відмежовує гиканням). Чому ви, націоналісти, так прагнете розбігтись? Адже в нас багато спільних дітей! Адже це великий досвід братерства, коли всі разом ділять єдине лихо. Чому, націоналісти, скажіть мені?

ОТТО (повільно і виразно, аж занадто повільно і занадто виразно). Якби я був націоналістом, то відповів би тобі. Але який з мене націоналіст, коли я отут з тобою п’ю пиво?

ГОЛІЦИН подає руку ОТТО і довго її тисне.

РОЙТМАН (сумовито). Учора ввечері я подумав про те, що Бога немає...

ГОРОБЕЦЬ (дивується). Учора ввечері? Ти зобов’язаний думати так завжди. Згідно зі статутом партії, до якої належиш...

РОЙТМАН. При чім тут партія? Справа не в тому. Я подумав, що Бог, справжній Бог, ніколи не допустив би існування націй... Як багато чорної енергії накопичилося повсюди тільки тому, що існують нації...

ГОРОБЕЦЬ (підморгує). І єврейська також?

РОЙТМАН. Будь-яка, і не треба мене на цьому ловити!

ГОРОБЕЦЬ. А я тебе не ловлю. Ти вже давно спійманий. Бо ти досі не вийшов зі своєї злочинної партії...

РОЙТМАН. При чім тут партія? Всюди свої падлюки. В інших партіях – свої падлюки...

ОТТО (тручи весь час гаряче чоло). Ми вчора говорили про щось подібне. Після коньяку, здається. Ми вчора про все це говорили, також і позавчора. Бо ми щодня хляємо, от уже скоро два роки, а від цього пробуджується наша громадянська активність. Тепер послухайте одного разу, курва мать, мене. Як наймолодший, я мовчав два роки. Дайте мені слово. Одне слово.

РОЙТМАН (п’яно підводить голову). Цікаво, цікаво!

ГОРОБЕЦЬ (перекриваючи баритоном шум дощу і ревище пивбару). Гей, заткайтеся, мудодзвони! Усі слухають!

Раптово все змовкає.

ОТТО (прикладає до рота порожній слоїк, і це дещо підсилює звучання його голосу). Я готовий обійняти кожного... Я готовий подати руку кожному на цій землі. Бо нас так мало і ми такі маленькі в порівнянні з холодною космічною пусткою... Але зараз, коли я п’ю кисле пиво посеред пустиря, обгородженого колючим дротом, коли навколо – велика азійська, перепрошую, євразійська, рівнина, перепрошую, країна, і ця країна має здатність рости на захід, поглинаючи народи, руйнуючи їхні каплиці й кав’ярні, а головне – затишні борделі на вузеньких брукованих вуличках, то я не можу, склавши руки, мовчати, ніби я хрін проковтнув. Мій товариш показав мені не так давно старі поштові картки з пейзажами того міста, де я живу. Цим карткам десь по п’ятдесят років. Але я закричав: я хотів би жити в цьому місті! Де воно?! Що вони з ним зробили?! Це був повний атас! Тому я за повне й остаточне відокремлення України від Росії! Хай живе непорушна дружба між українським і російським народами! За наше і ваше пиво!

Якусь мить триває тиша, яка раптом вибухає несамовитими оплесками. Розкланюючись навсібіч, ОТТО  рішуче прямує до виходу. Оплески лунають доти, доки він не зникає з очей.

 

ЯВА ТРЕТЯ

Блазень, Отто, І В’єтнамець, ІІ В’єтнамець

.

Заходить БЛАЗЕНЬ, тримаючи під пахвою іграшковий автобус.

БЛАЗЕНЬ. До автобуса, Отто фон Ф., ви сідали згідно з інструкцією. (Починає бавитися з автобусом, возячи його по підлозі). На “Вулиці  Яблочкова”, як завжди, напхалося повно в’єтнамців у дитячому радянському одязі. Вони про щось між собою повискували, і зненацька ви усвідомили, що розумієте кожне їхнє в’єтнамське слово... 

І В’ЄТНАМЕЦЬ. Чув ти, коханий друже, як удосвіта нині кричала мавпа в гірських лісах?

ІІ В’ЄТНАМЕЦЬ. І мавпа кричала, і барабан бив, і пив я до ранку вино своє в холодній альтанці під відквітаючою сливою...

І В’ЄТНАМЕЦЬ. І я до ранку заснути не міг – так шумів бамбук під моїм вікном, так співали рожеві фламінго на озерах....

ОТТО (до БЛАЗНЯ). До речі! Здається, Галя вже приїхала з експедиції. Чи не забігти б до неї? Якого дідька лазити по цій Москві напідпитку та ще й з підвищеною температурою?

БЛАЗЕНЬ (з розпачем). Куди ж ви все-таки їдете, фон Ф.? Не забувайте ж про дітей своїх друзів, про Кирила, про дане вами слово... “Дитячий світ”, фон. Ф.!

ОТТО. Спокуха, друже! Я побуду в Галі годинку, поснідаю, можливо, потелефоную до Кирила, домовлюся з ним на точний час.

 ОТТО виходить.

БЛАЗЕНЬ (услід). Ну-ну, фон Ф., дай вам Бог не збитися з цього шляху. Нагадуєте тепер одну з поезій Рембо. Тільки ви не п’яний корабель. П’яний бульдозер, от ви хто. (Виходить слідом).

І В’ЄТНАМЕЦЬ (до ІІ В’ЄТНАМЦЯ). А під пагодою Золотого Дракона відбувалося вчора свято Мандрівних Ліхтарів... (Виходять).

 

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

 

ЯВА ПЕРША.

Отто фон Ф., Галя, потім – Блазень  

 

Кімната Галі. У ній повно скляних коробок зі зміями. В кімнаті бардак, ліжко досі розстелене. На столі стоїть почата пляшка горілки. ГАЛЯ, одягнена у халат, накинутий на нічну сорочку, рвучко заходить до кімнати. Вона напідпитку. За нею йде ОТТО в плащі.

ОТТО (тремтячим голосом). Галю, я, здається, хворий... Якщо дозволиш, я прийму в тебе гарячу ванну. Можна від тебе подзвонити? О, ти собі тут випиваєш? Щось трапилося? (Скидає плаща, кидає його на підлогу).

ГАЛЯ. Ну, ти теж сьогодні не постував...

ОТТО. Ну, що правда, то правда... Знаєш, я відчув, що в мене піднімається температура, і трохи випив для профілактики... (Знаходить двокасетник і витирає з нього пилюку). Чула новину?

ГАЛЯ (знехотя). Ну...

ОТТО. На станції “Бєговая” щури захопили ескалатор і тримали його під своїм контролем, аж поки їх не відтіснили у глибину тунелю лазерними установками!

ГАЛЯ. Що?

ОТТО. Я забрав останній концерт Майка Олдфілда. Послухаємо?

ГАЛЯ мовчить, насуплено тримаючи в руці склянку з горілкою. ОТТО включає музику.

ОТТО (підходить до телефону, набирає номер). Алло... (Пауза). Хвилин за двадцять я буду в тебе... (Пауза). На одній автобусній зупинці, старий... (Пауза). Яке це має значення, Кириле? Головне, що я скоро буду! (Кладе слухавку). 

ГАЛЯ (кивком вказує на склянку). Випий...

ОТТО. Водка пйош – свінья лєтаєш... (Бере склянку, п’є). Що нового, Галю?

ГАЛЯ. Я вчора повернулася з Середньої Азії...

ОТТО. І як успіхи?

ГАЛЯ. Кілька молодих еф. Недавно вилупилися. Десь так із півмісяця.

ОТТО. А що ти робитимеш, коли ваша імперія розпадеться? Куди поїдеш за ефами? У Псковську область?

ГАЛЯ (кривиться). Ти вже сто разів мене про це запитував...

ОТТО. Як тобі Олдфілд?

ГАЛЯ. Я вирішила, що ти не повинен більше сюди приходити. І взагалі – я викреслюю тебе зі своїх списків. Купайся і провалюй геть.

ОТТО. Обов’язково. До речі, мені все одно треба йти. Мушу в “Дитячому світі” купити подарунок для дітей моїх друзів. А діти моїх друзів – то мої діти. (Заходить у ванну, відкручує воду. Чути шум води).

ГАЛЯ. Не смішно.

ОТТО (з ванни). Я знаю, Галюню.

ГАЛЯ закурює, нетвердо підводиться з-за столу і, похитуючись, добирається до вікна. Курить і дивиться у вікно.

ОТТО (до себе). Чорт забирай, як гупає у скронях. Чоло потягне градусів так на тридцять вісім. Заплющити очі і думати про велике.

Знову настає тиша – здалеку долинає ледь чутна промова та тихий жіночий шепіт. ОТТО якийсь час пильно вслухається.

ОТТО (до себе). Шкода тільки, що не прихопив сюди склянку з горілкою. Бо наші предки – славні козаченьки – горілкою будь-яку хворість виганяли. Горілкою й гарячими ваннами.

БЛАЗЕНЬ (з’являючись). Але в поході не пили. За це каралося киями. А ви сьогодні в поході й нажлукталися, мов паскуда. Київ йому, київ, сучому синові! (Зникає).

ГАЛЯ (від вікна). Востаннє, коли ти був тут, ти повівся зі мною, наче з повією... Отримав своє – і пішов. Пропав на два тижні...

ОТТО (з ванни). Я писав роман у віршах, Галю.

ГАЛЯ. Писав! Ти міг би просто подзвонити. Я ж не тримаю тебе! Живи собі, як знаєш! Будеш потім на своїй Україні розповідати, як мав тут одну кацапку дурну...

ОТТО (з ванни). І не одну, Галю, не одну... (Злякано). Галю! Галю, забери звідси змію! (Вискакує з ванни).

ГАЛЯ (стомлено). Яка змія, що ти верзеш? (Іде до ванни, заглядає).

ОТТО. Он, бачиш на трубі? Ефа! Он вона, сучара!

ГАЛЯ (тихо). Це ізоляція, кретине... (Цілує ОТТО).

Цілуються. Починають повільно танцювати під музику.

ГАЛЯ. Ти нікуди не підеш... Ти справді маєш високу температуру. Ти не можеш зараз нікуди йти – надворі дощ. Я наллю тобі ще горілки. Я пошукаю для тебе меду, молока...

ОТТО. Я маю купу справ... Мушу бути увечері в гуртожитку...

ГАЛЯ. Що, знову на два фронти? Уже домовився на сьогодні? Так?

ОТТО. При чім тут це? Ти ж знаєш, я пишу роман у віршах...

ГАЛЯ. Я дам тобі папір, ручку. Пиши його тут...

ОТТО. Це неможливо, Галю. Це дуже тонкі речі, тонкі матерії. Це справа мого життя. Я не можу тобі так просто це пояснити, але мушу піти. Словом, я піду, так?

ГАЛЯ (кричить). Ні!

 Б’є ОТТО по обличчі – навідліг,  дряпає, тягне його донизу і вони падають. ОТТО вивертається і, хоч ГАЛЯ тягне його за ногу, б’є її по ребрах. ГАЛЯ затихає, ОТТО тремтячими від напруження руками заправляє розшарпану сорочку.

ГАЛЯ (жалібно шморгаючи носом). Отто, це все? Це все, я питаю? Я питаю тебе: це все? Ти більше не прийдеш? Відповідай: це все?

ОТТО. Я буду завжди згадувати про тебе... Я хотів, щоб тобі було добре зі мною... (Виходить).

ГАЛЯ піднімає з підлоги праску і кидає йому навздогін. Праска глухо гупає об підлогу.

 

ЯВА ДРУГА

Отто, Блазень, І в’єтнамець, ІІ в’єтнамець

 

В автобусі.

 

І В’ЄТНАМЕЦЬ (тримаючи під пахвою іграшковий автобус). А під пагодою Золотого Дракона відбувалося вчора свято Мандрівних Ліхтарів. Бачив я на ньому, як віяло загубила найкраща з імператорових наложниць. Так і не заснув я минулої ночі, вдихаючи пахощі загубленого красунею віяла...

ІІ В’ЄТНАМЕЦЬ. А бамбук під вікном до ранку шумів, і чути було, як він росте, з-під нігтів росте, дірявлячи шкіру...

ОТТО (до себе, складаючи вірш). “Це столиця держави. Тут досить людно. І не досить зелено... не досить зелено... для... ботанік. Досить людно, й тому нестача киснева... Як і всюди, найбільше... найбільше...” Кого?!

БЛАЗЕНЬ (до себе). У цьому місті, кажуть, живе мільйон українців. Себто Москва – найбільше у світі українське місто.

І В’ЄТНАМЕЦЬ. У сімдесятому я точнісінько так прикінчив американця – з двадцяти метрів попав ножем йому між лопатки...

БЛАЗЕНЬ (до себе). Тут кожен десятий має прізвище на “енко”. Але як їх розпізнати?

ІІ В’ЄТНАМЕЦЬ. А куди сховали вчорашнє тіло?

І В’ЄТНАМЕЦЬ. Поки що лежить у моїй кімнаті. Сьогодні, коли стемніє, спущу його разом з усіма тельбухами в каналізацію...

ІІ В’ЄТНАМЕЦЬ. Він справді хотів насилу відібрати ящик горілки?

І В’ЄТНАМЕЦЬ. Він хотів купувати її по тридцять леніних пляшка, я продавав по тридцять п’ять. Він же не знав, що я клав американців і більших за нього. П’яний був, горілкою смердів. Великий білий лантух...

ІІ В’ЄТНАМЕЦЬ. Бо що є людина, як не піщинка, а світ є тільки страждання, і найбільше, що може дати він нам, - це відібрати буття...

І В’ЄТНАМЕЦЬ. І так вчить Будда...

ІІ В’ЄТНАМЕЦЬ. І так вчив товариш Хо Ші Мін!

І і ІІ В’ЄТНАМЦІ виходять.

ОТТО (до себе, декламує). “Як і всюди, найбільше невдах і дурнів... Кожен з них, не добігши до брами неба, має право на прах... на прах...”! (Перестає декламувати, сумно). Вірші мої, певно, лишилися в атмосферних полях України! Московські ж виявилися надто щільними для їхнього солов’їного проникнення...

БЛАЗЕНЬ (до ОТТО, бадьоро). Підіб’ємо тим часом деякі підсумки, фон Ф. Ви справді видерлись від Галі на свободу. Але попри свободу, здобуту кров’ю, маєте деякі відчутні мінуси.

ОТТО (сумно). По-перше, втрачено плащ...

БЛАЗЕНЬ. Тепер мокніть під дощем і цокотіть зубами в самому светрі. По-друге, касета з найновішим концертом Майка Олдфілда...

ОТТО. Ця втрата значно серйозніша...

БЛАЗЕНЬ. Авжеж! Без музики ви, фон Ф., ніхто й ніщо. Без музики ви дешевий сучий син, егоїстична потвора, обмежене самозакохане бидло.

ОТТО (виправдовуючись). Зате з музикою я – поет, геній, людинолюбець і мудрець!

БЛАЗЕНЬ (не слухає його). Нарешті ще жахливіша втрата...

ОТТО. Галя...

БЛАЗЕНЬ. Галя! Вам було подаровано її, безперечно, згори! Ви плебейськи відкинули цей дар. Єдиним, але потужним ударом кулака. За це ви заслуговуєте бути роздертим між двох молодих дерев...

ОТТО. Плащ, касета, Галя. Досить багато, як на один день. Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. (Прохально). Втрати втратами, але треба врешті щось десь проковтнути. Виключно з почуття обов’язку перед власним шлунком!

БЛАЗЕНЬ схиляється в низькому поклоні, ніби запрошуючи ОТТО до столу.

 

 

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

 

Московська “Закусочная”. Два столики, за якими відвідувачі їдять стоячи.

 

ЯВА ПЕРША

Відвідувач, П’яниця, Жебрак, Отто, Депресант, графиня Лідовських, два омонівці

 

За одним столом ВІДВІДУВАЧ та П’ЯНИЦЯ їдять бульйон, за іншим – ДЕПРЕСАНТ п’є какао. ГРАФИНЯ ЛІДОВСЬКИХ брудною шматою витирає столики.

 

ВІДВІДУВАЧ (до П’ЯНИЦІ). Сьогодні бульйон яловичий. Сьогодні нам унікально пощастило. До яловичого бульйону з яйцем дуже добре взяти один шматок хліба. Тоді наїдаєшся на цілих шість-вісім годин.

Заходить ОТТО, підходить до столика ДЕПРЕСАНТА і ставить тацю з їжею.

ОТТО ( до ДЕПРЕСАНТА). Смачного...

ДЕПРЕСАНТ (убік). Ось ви побажали мені “смачного”... Але зробили це нещиро, по-перше, тому, що вам немає до мене ніякого діла, по-друге, тому, що чудово знаєте, наскільки недоречне це побажання в такому місці й до такої їжі. Бачите, це, що я п’ю, називається “какао”. Але хіба це насправді какао? Це віскоза, скло, свинець, пісок – усе на світі, але не какао!

У цю мить П’ЯНИЦЯ стрімко падає на підлогу; з-під засмальцьованого піджака викочується порожня пляшка.

 ГРАФИНЯ ЛІДОВСЬКИХ. Чєловєку плохо!

ОТТО, ДЕПРЕССАНТ та ВІДВІДУВАЧ кидаються до П’ЯНИЦІ, дбайливо відтягають бідолаху убік і так-сяк вкладають його, згорнувши калачиком.

МАНДРІВНИЙ ДІДОК (проходячи, цитує). “І о ділах рук Його віщує твердь!”  

Біля столика з недоїденою їжею відразу ж виникає ЖЕБРАК і починає квапливо поїдати.

ГРАФИНЯ ЛІДОВСЬКИХ (до ЖЕБРАКА, лагідно) Кушай, галубчік, кушай...

ЖЕБРАК (затуляючи долонями тарілку, недовірливо). Пошла на х(...), вєдьма...  

ДЕПРЕСАНТ (повернувшись до свого столу, ОТТОВІ). Єдина тут вихована жінка – це старенька прибиральниця... Їй сто п’ятдесят років. Це графиня Лідовських. Вона танцювала вальси з покійним імператором Олександром Другим. Яка потужна й висока культура!

ОТТО (жуючи). А з двома наступними імператорами?

ДЕПРЕСАНТ. Що ви маєте на увазі?

ОТТО. Чи танцювала вона з двома наступними імператорами – Олександром Третім і Миколою Другим? Чи мала інтимні стосунки з Гришкою Распутіним? Чи пішла в сестри милосердя під час першої світової війни? Чи втікала до Криму під захист Врангеля у громадянську? Чи була переслідувана чека, огепеу, енкаведе, емгебе, кагебе? Чи копала шанці під Москвою влітку та восени сорок першого року, коли їй виповнилось рівно сто? Чи брала участь у повоєнній відбудові народного господарства, в освоєнні цілини,  в запуску першого штучного супутника Землі, в ХХІІ з’їзді КПРС? Чи понесла моральні збитки в роки застою? Як зустріла вітер оновлення і плюралізму думок?

ДЕПРЕСАНТ (витягає з портфеля почату пляшку “КВН” – крєпкого віноградного напітка). Бачу, ви в дечому розумієтеся! (Змовницьки підморгує). Пригощайтеся.

ОТТО непомітно для інших припадається до шийки кавеену, п’є. Несосвітенна гидота! Ледве переводить дух.

ВІДВІДУВАЧ (до ЖЕБРАКА). Я беру порцію такого бульйону, один шматок хліба і дуже наїдаюся. Це замінює і першу страву, і другу, і навіть, і навіть чай або компот!

ДЕПРЕСАНТ (до ОТТО). Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію. Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу... (Прикладається до пляшки). Адже історія могла бути іншою...

ОТТО (рішуче). Могла. Але й така непогана!

ДЕПРЕСАНТ. Історію не вибирають!

ОТТО. І тому вона не могла бути іншою.

ДЕПРЕСАНТ. Хочете ще? (Дістає пляшку знову).

ОТТО (жартує). Не бачу підстав. Аби відмовлятися (П’є).

ДЕПРЕСАНТ (теж п’є). Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося так, а не інакше...

ОТТО. Справді, тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому...

ДЕПРЕСАНТ. Могла. Але краще б вона не могла.

ОТТО. Історія не знає умовного способу... Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн?

ДЕПРЕСАНТ. Яволь, майн фюрер!

Регочуть.

ВІДВІДУВАЧ (до ЖЕБРАКА). Взагалі тут досить смачно готують. Пригадую, тут бували навіть сосиски. (Бере ЖЕБРАКА під руку, веде до виходу). Якщо дві сосиски покласти в тарілку гарячого бульйону, то дуже наїдаєшся... (Виходять).

З’являються ДВОЄ ОМОНІВЦІВ, значуще проходячись залою. Побачивши П’ЯНИЦЮ, підходять до нього і починають лупити киями його безвладне отруєне тіло.

ОТТО. Гестапо!

ДЕПРЕСАНТ (вихоплює з портфеля пляшку, підносить ОТТО до рота. Сичить). Не робіть дурниць! Ми з вами тут не для цього... Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу...

ОТТО (допиваючи останню краплю портвейну, ставить пляшку на стіл). Яку ще справу?

ДЕПРЕСАНТ (пошепки). Справу врятування Росії...

ОТТО. Від кого?

ДЕПРЕСАНТ. Це таємниця...

ГРАФИНЯ ЛІДОВСЬКИХ (забирає пляшку). Спасібо, синочєк... 

ОТТО (низько схиляється і хоче поцілувати їй руку. Але не робить цього, кинувши погляд на П’ЯНИЦЮ). Ге, та він мертвий!

ДЕПРЕСАНТ (врочисто). Ще одного з наших не стало... Ще одна російська людина впала жертвою більшовизму. Чи не забагато, панове комуністи? (Скрегоче від люті зубами). Але нічого. Нічого, нічого. І ця кров буде відплачена. І ця кров. Невинна кров... (Видобуває з портфеля гранату і починає вовтузитися з кільцем, монотонно примовляючи при цьому: “І  ця кров. Невинна кров”).

ОТТО біжить до виходу.

Лунає неймовірної сили вибух...

 

 

ДІЯ ДРУГА

 

КАРТИНА ПЕРША

 

ЯВА ПЕРША

Отто фон Ф., “Сашко”

 

Досить простора клітка посеред тісного приміщення, тьмяне світло. З трьох боків клітка відокремлена від світу грубими гратами. З четвертого боку – стіна з зачиненими дверима, за якими щось люто вовтузиться і скавучить. Є ще одні, гратовані, двері, які зачиняються ззовні.

ОТТО сидить у клітці, притулившись спиною до стіни. БЛАЗЕНЬ сидить із зовнішнього боку клітки.

БЛАЗЕНЬ (до ОТТО). Збоку виглядало це досить кумедно: ватага переозброєних диваків у плямистих комбінезонах пильно вели кульгавого обдертого п’яничку. Але якщо зважити на той факт, що за японським літочисленням ви, фон Ф., - самий, що не є Щур, то відразу вимальовується абсолютний сенс усього. Щуролови упіймали Щура. Слава щуроловам, щурові ганьба!

ОТТО (кудись угору). А взагалі, капітане, на якій підставі ви поводитеся зі мною, наче я котрийсь із ваших щурів?

БЛАЗЕНЬ (склавши долоні біля рота, перекривляє капітана). Вас затримано в зоні урядового сполучення і зв’язку. Цього достатньо.

ОТТО. Достатньо для чого?

БЛАЗЕНЬ (перекривляючи капітана). Для всього...

 ОТТО (сумно). Можливо, через триста років археологи знайдуть мій скелет...

Заходить “САШКО” в костюмі та при краватці, заносить стільця, ставить посеред клітки.

“САШКО”. Отто Вільгельмович? (Дістає червоне посвідчення і махає ним перед ОТТО). Дуже тішуся нашою зустріччю...

ОТТО (сумно). Радість людського спілкування...

“САШКО” (сердечно). Ну даремне ви так! Називайте мене надалі... е-е... Сашком.

ОТТО. Не буду. Все одно ніякий ви не Сашко.

“САШКО”. Усе це відносно, пане фон Ф., запевняю вас! Яка різниця, як називається оце тлінне тіло? Головне – безсмертна душа. Якоюсь мірою й ви не Артур... Та сидіть, сидіть...  (Сідає на стілець, дістає цигарки і пачку сірників). Я трохи покурю тут у вас, нічого?

ОТТО. Почувайте себе, як удома...

“САШКО” (регоче). Завжди цінував ваш тонкий, дещо недобрий, чорний гумор. От і зараз ви не просто вжили традиційний вислів “як удома” стосовно до – сміх казати – клітки. Мені здається, що таким чином ви насамперед висміяли всю нашу соціалістичну батьківщину. Чи не так, Вільгельмовичу?

ОТТО. Звичайно. (Пошепки). Але це тільки між нами.

“САШКО”. Ну що ви! Це є цілком нормальна думка. Я шаную добру сатиру! Ви ж знаєте, що в нас тепер вільне виявлення сатиричних думок. (Цигарка гасне, “САШКО” знову дістає з кишені сірники). Курва мама, вже скоро тиждень, як гнию під землею, аж сигарети відсиріли!

ОТТО (знехотя). І що ви тут робите?

“САШКО” (довірливо). Ми й самі не знаємо. Якась глобальна подія, хтось із кимось тут зустрічається. А ми, так би мовити, на посту. Принагідно отримали інформацію про ваше затримання. До речі, як вам моя українська?

ОТТО. Бажає гіршого. Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію...

“САШКО”. Десять років у Москві, а рідної мови не забув! Очолюю в нашому комітеті первинний осередок товариства української мови. (Задумано). О мово рідна, що без тебе я?

ОТТО. Гівно.

“САШКО”. Перепрошую?

ОТТО. Я мав на увазі, що без рідної мови жоден чекіст нікуди не годиться. Хто це там, до речі, постійно тлумиться за стіною?

“САШКО”. Тішуся, Вільгельмовичу, що ви поставили це питання. І з особливою радістю сповіщаю: за стіною перебувають двоє піддослідних щурів. Вони вже скоро тиждень, як не годовані, і закінчитись це повинно тим, що один із них зжере іншого. Так що подумайте...

ОТТО. Відчуваючи деяку тінь погрози у вашому повідомленні, смію припустити, що дослід над зголоднілими щурами можна розширити, поповнивши число його учасників одним поетом.... Що від мене вимагається цього разу?

“САШКО” (сліпучо всміхається). А зовсім нічого, Вільгельмовичу. Ви ж, напевно, сподіваєтеся, що ми вас поставимо перед вибором, перед моральним рішенням... Ні, коханий! Жодного вибору! І жодної вічності для вас. Бо немає жодного сенсу в існуванні на світі такого непотреба, як ви.

ОТТО (ображено). Це вам так здається, що немає!

“САШКО”. Немає, Вільгельмовичу, запевняю вас, що немає! Існування це невиправдане із жодної точки зору: ані з теологічної, ані з екологічної, ані з громадянсько-патріотичної. Візьмімо, для прикладу, день ваш сьогоднішній, день ваш суботній. Почався він властиво з того, що в гуртожитській душовій ви провели незаконний статевий акт з громадянкою Малагасійської республіки Татнакетеа. Бідна дівчина і досі вважає, що то на неї зійшов Ананмаалтеа – дух плодючості, овочівництва та дітородності. Потім ви цинічно пиячили на вулиці Фонвізіна, де виголосили націоналістичну расистську промову, в якій закликали, блюзнірствуючи, проливати кров в ім’я чистоти пива. Потім ви вчинили розбійний напад на помешкання Галини К., співробітниці підпорядкованого нам Інституту отрут і нетрадиційних способів умертвіння...

ОТТО (вражено). Галя...

“САШКО”. Так, Галя. Жінка, що готова була на все заради вас. Ви, однак, діяли, як завжди, по-зрадницьки. Це ваш стиль, фон Ф. Ви жорстоко розправилися з нещасною жінкою, до речі, росіянкою за національністю, і це я розцінюю як прояв українського націоналізму... Від закликів і промов ви перейшли до дій, ставши прямим співучасником терористичного акту в “Закусочній” на розі Нового і Старого Арбату. Внаслідок ваших злодіянь, що привели до вибуху поки що невідомого нам походження...

ОТТО. Граната Ф-1.

“САШКО”. ...дякую, отже, внаслідок ваших дій загинули представники всіх націй та народностей Радянського Союзу. Власне кажучи, то був замах на увесь радянський народ як на нову історичну спільноту.

 ОТТО. Далі...

“САШКО”. Прошу дуже! Протягом дня ви кілька разів телефонували до такого собі Кирила Ст., що відомий нам як пробандерівський діяч, близький до рухівсько-гетьмансько-мельниківських кіл, котрий зараз намагається заснувати в Москві підривну газетку. Але й тут ви поводилися розтлінно, фон Ф. Бо так і не спромоглися прийти на зустріч зі згаданим Кирилом. Натомість, з метою проведення наступного терористичного акту, тепер уже в зоні урядового зв’язку, ви спустилися в допоміжні приміщення “Дитячого світу”. Тут жертвою вашої злочинної бездіяльності стала ще одна чудова людина, батько двох дітей, агент для особливо делікатних доручень “Циганський Барон”.

ОТТО. Це той, що втопився у гівні?

“САШКО”. Той самий. Президент уже підписав указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу посмертно...

ОТТО. У такому разі хай ваш президент потурбується і про повернення мого авіаквитка...

“САШКО” (суворо). А хто поверне діточкам їхнього татка? Ні, фон Ф., не знадобиться тобі вже авіаквиток! І не сподівайся!.. Днями підписано особливо таємну інструкцію про використання щурів нової генерації під час надзвичайного і військового станів. Ти будеш першим, фон Ф.! (Ласкаво, до щурів). Зараз, мої хороші, зараз!

ОТТО (втомлено). Єдине, в чому я помилився, – це те, що повірив у можливість свободи.

Звідкілясь долітають звуки скрипки, що переростають у звучання оркестру.

ОТТО (з інтонаціями східного пророка). Проклинаю імперію!

“САШКО”. Ти?! Що служив їй вірою та правдою? (Регоче).

ОТТО (палко і сердито). Я не служив їй вірою і правдою! І я не винен зовсім, аніскільки! Бо жоден із гріхів жахних імперських не вліз у душу, к тілу не прилип!

“САШКО” (зривається зі стільця і рвучко ходить по клітці). Не винен? Дуже зручно ти це вигадав! Мовляв, мої гріхи – мої турботи?.. Це ти, що тільки зраджувати вмів? Це ти, що підписав папір про зраду?! Ти підписав колись – і душу вбив!..

ОТТО. Я рятував життя – чуже, єдине...

“САШКО”. Ти? Рятував? Життя? Чуже? (Люто сміється). Ти здатен рятувати лиш себе! Ти рятував себе завжди і всюди! Але й себе ти нині не вряту-у-у-уєш!

ОТТО (зітхає). Ну що ж, так тому і бути. Я це життя любив – з усім паскудством, – хоч це паскудство й мучило мене. Однак не вб’єте ви мене цілком – я залишив слова, слова, слова... Щурі безсилі – прогризти діри у моїх словах, - вони летять за вітром, як листки, - нехай летять же – хтось колись почує. Всього мене не знищить вам цілком – я в серці маю те, що не вмирає!

“САШКО”. Ти залишив слова, слова, слова?

ОТТО. Я залишив слова, слова, слова!

“САШКО”. Тебе всього не знищить нам цілком?

ОТТО. Всього мене цілком не знищить вам!

“САШКО”. Ти в серці маєш те, що не вмирає?

ОТТО. Я в серці маю те, що не вмирає!

Якийсь час ще лунає оркестр, завершуючи всю сцену потужною і трагічною, та, водночас, оптимістичною кодою.

“САШКО” (витираючи з чола краплі поту). Отож-то. Тепер готуйтеся, фон Ф. Проте, маєте нагоду покращити свій гріховний баланс. Вас чекає, як кажуть німці, айне юберрашунг!

ОТТО (виправляє). У умляут...

“САШКО”. Один хрін... (Бере стільця і виходить із клітки).

 

ЯВА ДРУГА

Отто фон Ф., Галя

 

Тиша. ОТТО пильно вслухається у звуки, які переслідують його сьогодні – чиясь промова, слів якої він не може розібрати та такий самий неясний жіночий шепіт.

У клітку заходить ГАЛЯ, тримаючи медичний саквояж. ОТТО сахається від неї.

ГАЛЯ. Мене викликали за службовим обов’язком. Я повинна зробити тобі кілька уколів...

ОТТО. Навіщо, Галю?

ГАЛЯ. Для чистоти експерименту.

ОТТО. Для якої чистоти – моральної?

ГАЛЯ. Перестань хоч зараз... Знімай штани.

ОТТО. Я хотів би померти з гідністю, Галино.

ГАЛЯ. Ніхто не претендує на твою гідність. Але штани треба зняти.

ОТТО. Розумієш, Галю, я хотів би померти без галасу і спотвореного обличчя... Ти можеш зробити так, щоб я помер красиво і з геройською піною, е-е, піснею на вустах? І взагалі, поясни мені суть експерименту. Що за маразми діються у цих ваших підземеллях! Спочатку мені повідомляють, що запакують до голодних щурів. Потім я дізнаюся, що мене колотимуть у дупу задля чистоти експерименту. І все це є нічим іншим, як приготуванням відповідних структур до повсюдного запровадження військового стану!..

ГАЛЯ (тихо). Мовчи...

ОТТО. Не можу мовчати!

ГАЛЯ цілує його.

ОТТО. Я збожеволію від тебе... (Тихо). Чому саме ти? Чому ти з ними?

ГАЛЯ. Я хотіла займатися своєю наукою. Зміями, отрутами. Вони надали мені таку можливість.

ОТТО. Чи є в мене хоч якісь шанси? Чи зможу я чинити щурам належний опір?

ГАЛЯ. Для чистоти експерименту я мушу ввести тобі деякі речовини. За неповних двадцять хвилин після уколу перетворюєшся на рослину. Йдеться, власне, вже не про тебе, а про те, чи подіють ці речовини в подальшому на щурів...

ОТТО. Ти не будеш мене колоти, мила? Дай мені можливість загинути не рослиною. Я копатиму їх ногами, поки зможу... До речі, я не надто боляче вдарив тебе сьогодні?

ГАЛЯ. Пусте. То я була в усьому винна. Я дуже не хотіла, щоб ти йшов. Але тепер це вже не має значення.

ОТТО (задумано). Моє життя виявилося не таким уже й довгим,  як пророкували мандрівні цигани і вчені астрологи... Я намагався не мати ворогів і подобатися всім без винятку, але ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах... Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей навіть для того, щоб доїхати кораблем до Венеції. Тому я задовольнявся снами, коханнями і міцними напоями. Бо пияцтво – також різновид подорожі!.. Одного чудового дощового травневого дня, тобто сьогодні, будучи в дещо потьмареному стані, я за якимось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щойно з’ясувалося, це була тільки ілюзія, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно. Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорта і учасник багатьох референдумів, я виявився кулею певного цікавого більярду. Тепер залишилося востаннє пхнути її.

ГАЛЯ (всміхається і кладе руку на плече ОТТО). Ти надто понуро дивишся на речі...

ОТТО. Маю на це деякі підстави... Чуєш, як збуджено хекають оті тварюки за стіною? Ти не маєш для мене меча або принаймні ножа для відкривання консервів?

ГАЛЯ. Я не маю для тебе меча. Усе, що я змогла, - це випрати твій заяложений плащ і принести тобі кілька хвилин ніжності на прощання. 

Вищання щурів голоснішає.

ОТТО. Коли вони нарешті вгомоняться? Коли вони зжеруть мене?

ГАЛЯ. Це магнітофон. Їх там немає.

ОТТО. Для чого тоді це все?

ГАЛЯ. Для чистоти експерименту... Спочатку тебе залякують, потім пара відповідних уколів, і ти робишся згідним на все. (Розбиває дві безбарвні ампули). Ось тобі ключ від клітки. Підеш коридором ліворуч. Запам’ятай: скільки б не було поворотів, завжди повертай ліворуч.

ОТТО. І що тоді, серце?

ГАЛЯ. Тоді буде ліфт. Біля нього ходитиме вартовий, але ти щось вигадай, бо це твоя єдина можливість.

ОТТО (одягає плащ). Коли ми знову побачимось?

ГАЛЯ. Вартовий біля ліфта озброєний пістолетом. Ми можемо ніколи не побачитись.

ОТТО. Ти була занадто доброю до мене. Ти справжня російська жінка. Такі, як ти, їхали до Сибіру за декабристами. Я писатиму тобі листи з України. Або з того світу – залежить від вартового перед ліфтом...

ГАЛЯ. Іди вже... Якщо вони застануть тебе тут...

ОТТО не дає їй договорити, міцно притуливши до себе.

Виходить.

 

ЯВА ТРЕТЯ

Отто один

 

ОТТО (говорить по телефону з усією можливою самовпевненістю). Як справи, дєжурний? Нормально, кажеш? (Пауза, люто). Що, просрали затриманого, виродки?! Думаєте, я нічого не знаю?! Чому не доповідаєте про втечу? (Пауза). А він уже де-небудь по Москві розгулює. Негайно знайти і до мене! Особисто до мене! (Пауза). Зауважте: якщо ви не дасте його живим або мертвим, або і мертвим і живим, і ненарожденним, то з понеділка вся група, всі до одного – нах Карабах! (Пауза). З ким розмовляєш? З Господом Богом, мудило! Впізнавати треба, ясно? Які ще питання? (Пауза). Що з тими щурами? Наказую. Випускайте! (Пауза). З усіх відсіків без винятку! Хай розімнуться трохи... (Пауза). Жарти на бік! Старшому групи перекажіть, що його я власноруч до щурів у клітку запхаю, якщо того віршомаза не дістанете! Інформуйте про хід операції щопівгодини! Ясно? (Розлючено кидає трубку, виходить).

Лунає завивання сирени, вигуки, біганина в коридорах.

 

КАРТИНА ДРУГА

 

Темний коридор, освітлений лише тьмяними лампочками.

 

ЯВА ПЕРША

Отто, Блазень

 

ОТТО (до когось угорі). До речі, Ваша Королівська Милосте, Всезацнійший Олельку Другий, москвофільства немає в мене ані на копійку. Якби тоді, коли я був покинутий і зраджений майже всіма...

БЛАЗЕНЬ. Крім кількох малоцікавих побратимів по буху...

ОТТО. Якби в тих умовах я мав можливість утекти до Києва, Рима, Нюрнберга чи Сан-Франциско, то, безперечно, ніяка Москва мене й не побачила б.

БЛАЗЕНЬ. Але втекти можна було тільки сюди...

 

ЯВА ДРУГА

Ті ж, Мандрівний Дідок

 

З’являється МАНДРІВНИЙ ДІДОК з великою в’язкою ключів.

ОТТО (злякано). А ви тут хто будете?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Я чєловєк малєнькій.

ОТТО (з полегкістю). О, то це про вас написано кращі твори світової класики?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Про мєня, любєзний, про мєня.

ОТТО. І не тяжко вам отак жити – з такою неславою? Всі про вас все знають...

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. А я Богу молюсь. І помогаєт.

ОТТО. А якому з них молитеся – російському, бородатому, чи, може, індійському, шестирукому?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. А тому, за которим правда. Правду любой нутром чуєт.

ОТТО. На жаль, вуйку, правда – це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда, як дишло. Навіть газета є така, може, читали?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Много, много зла в тєбє, мілай.

ОТТО. Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, і собою хизувався... От хіба що не вбивав тільки.

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Во храм хадіть надобно. Богу моліться. Он всьо прощаєт.

ОТТО. Що ж це за Бог такий, старче, котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог!

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Всьо ви, учониє люді, видумиваєтє. Ліш би как-нібудь вивернуться! А на самом дєлє – только лєнь душевная да омєртвєніє. Нє хочєт душа спасаться!

ОТТО (печально). Може, ти й правду кажеш, старий. Може, я від завтра почну до церкви ходити. Тільки б якось нарешті звідси вибратися. Нагору! Бо це ж пекло, тату! І що ти робиш у ньому, такий благий та мудрий?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Вахтьори ми...

ОТТО. А, тоді ти мусиш знати, як звідси виборсатися. Скажи мені!

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Што я знаю, сєрдєшний? Я – чєлавєк малєнькій. Знаю только, што там (вказує в якомусь напрямку) піянство і об’ядєніє, а єщьо (таємниче) – покойнікі совєтуються...

ОТТО. Які ще в біса покійники?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. А такіє. Важниє. Сінпозіум какой-то. Строго по пропускам, касатік. Хочєш зайті, послушать?

ОТТО. Не хочу я вже нікуди, старче! Досить з мене на сьогодні. Мушу якось на волю видертися. Там дощ, машини, дівчата. Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю – з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад. Або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати.

МАНДРІВНИЙ ДІДОК (знизує плечима). Как знаєш...

ОТТО повертається, щоб іти. Дорогу йому заступає БЛАЗЕНЬ.

БЛАЗЕНЬ. Нікуди вам не подітися – сценарій дня не завершений. Фінальний постріл так і не пролунав. Так що день треба прожити до кінця. Чесно і твердо.

ОТТО (повертається до МАНДРІВНОГО ДІДКА). Дідько з ним! Послухаю мертвих! Як воно бодай виглядає, тату?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Самиє главниє совєтуются. Как дальше жить. А оно і бєз ніх ясно – по-божескі да по-чєловєчєскі...

ОТТО. І як туди зайти?

МАНДРІВНИЙ ДІДОК. Пропуск нужен. І маска. Потому как всьо сєкрєтно і строго. Я так думаю, пропуска у тєбя нєту? Ну, і нє нада! А маску одєнь обязатєльно.

ОТТО. Та де ж її взяти, старче?

БЛАЗЕНЬ скидає з голови свій ковпак і з поклоном подає його ОТТО. Той одягає ковпак на голову, виходить.

 

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

 

Яскраво освітлена зала. Стіни залу завішані прапорами – червоними і чорно-жовто-білими. У центрі зали завис у повітрі велетенський трон із російським гербом на спинці; біля його підніжжя у мальовничих позах непорушно застигли фігури-символи: “КАТЕРИНА ІІ”, “ЛЕНІН”, “МІНІН-і-ПОЖАРСЬКИЙ”, “ІВАН ГРОЗНИЙ”, грубенький і низенький “ДЗЕРЖИНСЬКИЙ”, “СУВОРОВ”,  а також інкогніто у чорній панчосі на голові – “ЧОРНА ПАНЧОХА”.

Під трибуною стоять довгі столи, заставлені наїдками. Присутнє товариство п’є й гуляє; тут і там сновигають офіціантки. Грає музика – ансамбль балалайників.

 

ЯВА ПЕРША

Промовець (у шапці Діда Мороза), Єжевікін (у піратській хустинці та з перев’язаним оком), Ніколай Палкін (у шапці мухомора), Отто (у блазенському ковпаку);  “Іван Грозний”, “Дзержинський”, “Суворов”, “Чорна Панчоха”(у чорній панчосі на голові).

 

ПРОМОВЕЦЬ. Товариші!

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ: “Гаспада! Гаспада!”

ПРОМОВЕЦЬ. Співвітчизники! Сьогодні воістину всі ми зібралися в цьому залі! Нелегко було нам іти сюди, але всі ми прийшли! Бо зрозуміли нарешті святу істину, воістину зрозуміли і дійшли згоди: країну треба рятувати. Рятувати треба країну!

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Рятувати країну треба!

ПРОМОВЕЦЬ (беручи до рук тацю зі смаженим поросям, у якого в рийці стирчить хрін). Жоден Батий, Наполеон або Мазепа не плюндрував ще так воістину святу нашу землю, нашу землю воістину святу, так воістину не плюндрував ще, як нинішні... (морщить чоло, підшукуючи відповідне вбивче слово) як нинішні! Будемо ж вірними нащадками воістину святих предків наших! Духом Георгія Побідоносця дишуть наші серця! Слава збирачам земель! Бо Росія – всюди, де ми! А ми всюди! Всі ми – це вона! Не дамо її! Так дамо, що ну! Всім покажем хрін! (Витягає хрін з поросячої рийки і гордовито-грізно підносить його над головою).

Буря оплесків.

В проході між столами з’являється ОТТО – ковпак блазня недбало зсунутий набакир.

ЄЖЕВІКІН (стрімко зводиться з-за столу, кидається до ОТТО і братерськи його цілує). І ти тут, братішка! Радий, що ти серед наших! Я знав, що Україна буде з нами! Все-таки ми слов’яни, (...) його мать! (Рекомендує його). Отто фон Ф., мій друг, західноукраїнський поет і хороший парєнь! (Наливає чарку горілки, подає ОТТО і проголошує тост). За Київську Русь!

Лунають поодинокі аплодисменти. П’ють.

ЄЖЕВІКІН. Ну, як тобі сьогоднішня битва за Росію?

ОТТО. Щиро кажучи, я запізнився на початок... Що, власне, відбувається?

ЄЖЕВІКІН. Розумієш, сьогодні був великий з’їзд усіх патріотичних сил. Адже країна котиться у прірву, мать його за ногу, а ми всі розбилися на партійки, групки, течійки...

ОТТО. І до чого прийшли?

ЄЖЕВІКІН. До консолідації! Тепер усіх задавимо! Повсємєсно!

НІКОЛАЙ ПАЛКІН. Нєт-с, гаспада-с! Ніяких консолідацій! З ким-с? З оцим-с кодлом-с? Увольтє-с! Духовність, православіє, монархія, чинолюбіє, почитаніє... Ніколай Палкін!

ЄЖЕВІКІН (глибокодумно). Діло ясне, храм нада відбудувати... Стільки повсємєсно цих жидів, екстрасенсів розвелося, а ще наркоманів, гоміків, рокерів, брокерів...

ОТТО. Графоманів...

ЄЖЕВІКІН. Порнографію на кожному кроці продають!

НІКОЛАЙ ПАЛКІН. Уся наша біда-с, гаспада-с, що ми втратили слов’янську єдність-с, да-с...

 

Теленькає дзвіночок – товариство за столами завмирає, натомість оживають фігури-символи.

 

“ЧОРНА ПАНЧОХА” (виголошує промову). Мусимо визнати, що ми на порозі катастрофи. Бути Великій Державі Чи Великому Хаосу? Стрункості наших ідей вороги протипоставили свист і гулюкання. Розвалюється фактично все. Мусимо пригадати: в критичні хвилини нам завше ставала у пригоді хірургія. Нині маємо щось подібне. Слід розтяти це хворе тіло ізсередини! Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові, омріяну незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Однак при цьому дещо зберігаємо за собою...

“СУВОРОВ”. Як буде з Аляскою?

“ЧОРНА ПАНЧОХА”. Ми завжди готові стати на захист тамтешнього російськомовного населення!

“ДЗЕРЖИНСЬКИЙ”. Аляска Аляскою, але щойно ви сказали прецікаву фразу: “...ми дещо зберігаємо за собою”. Що мається на увазі?

“ЧОРНА ПАНЧОХА”. Майбутнє. Зберігаємо за собою не так розшматоване тіло, як окремі життєздатні органи. Зберігаємо певні кабінети, комітети, утворення. На чолі новоспечених, пардон, незалежних урядів виникнуть нами ж призначені виконавці. Усе потоне в сірятині. В нудоті. В підлості. Усе це виглядатиме надто карикатурно: ці призначені нами президенти, ці закуплені нами парламенти. Ці прикордонні конфлікти католиків з кришнаїтами, а православних із дзен-буддистами. Ці героїчні спроби західних банкірів навчити божевільних свободі. Ця індустрія церков і борделів. Великий непотріб указів, конституцій та декларацій. Дедалі частіше й частіше озиратимуться народи назад. І бачитимуть у своїх обманутих візіях Велику Державу – космічну, вогнисту, широку, тисячолітню.

Злива оплесків.

“СУВОРОВ”. А як буде з Польщею та Фінляндією?

 “ЧОРНА ПАНЧОХА”. Усе буде гаразд. Польщу ми зробимо полігоном від моря до моря, а Фінляндію заллємо горілкою. Ми скасуємо їхній сухий закон як такий, що суперечить правам людини!

Бурхливі оплески.

 

Теленькає дзвіночок – фігури-символи завмирають, натомість оживає товариство за столами.

 

ЄЖЕВІКІН (нахиляючись до ОТТО). Запам’ятай: усі ці баби в сарафанах – валютні шлюхи. Їх на сьогодні зняли для обслуговування банкету спеціальною директивою ЦК.  

ОТТО. А що, ЦК відає валютними проститутками?

ЄЖЕВІКІН. ЦК відає всім! Тому я й не виходжу, братішка! Хоч мені цей більшовизм, як і тобі, як і йому, вже отут во застряг! Кісткою! В горлі!

НІКОЛАЙ ПАЛКІН. Всєх расстрєлять! (З’їжджає під стіл).

ЄЖЕВІКІН (спокійно). Уймісь ти, жопа! (до ОТТО). А знаєш, як справжнє прізвище Горбачова?

ОТТО (трохи плутаючи язиком). Єжевікінг... Подай мені картоп’яне пюро!.. Або ні, не треба. Краще послухайте, хлопці, мене. Вийшло так, що я в житті знав багатьох. Безліч! Я знав психічно хворих і психічно здорових. Я знав нафтовиків і лісорубів, писанкарів, нічних злодіїв, споживачів гашишу і працівників травоохоронних органів... Знав одного чорношкірого українця родом із Ямайки. Я бував на вершинах і на дні, я все спізнав і все пережив... Але я ще не бачив таких рідкісних мудаків, як ви, друзі! Я вам просто дивуюся, ви мене дістали! Єжевікін, я маю досить вашого товариства! Як би оце звідси вийти, га?..  

ЄЖЕВІКІН (тупо). Куди?

ОТТО. Додому. Ну, я маю на увазі, в гуртожиток.

ЄЖЕВІКІН. Додому? (Трясеться від реготу). Тут наш дім. Тут тепер Росія – єдина й неділима. І ми звідси вже не вийдемо, поки там, нагорі, наші танки не вичавлять останнє гівно з останнього ворога. І тоді ми вийдемо на світло нової Росії з ясними іконами і монаршими святинями в руках... Ти почекай мене тут, еге? (Ловить за талію одну з ОФІЦІАНТОК, виходить разом із нею).

 

Теленькає дзвіночок – товариство за столами завмирає, натомість оживають фігури-символи.

 

“СУВОРОВ”. А як буде з Францією?

 “ЧОРНА ПАНЧОХА”. У Францію ми переїдемо жити. П’яти- і шестикімнатні помешкання з лоджіями в Парижі, Марселі і Ніцці отримають, зокрема, учасники сьогоднішнього симпозіуму.

Оплески.

“ІВАН ГРОЗНИЙ”. Куди подіти французів?

“ЧОРНА ПАНЧОХА”. Депортуємо у пустелю Гобі. Депортація взагалі є пречудовим засобом на будь-які національні проблеми. Головне переселити чукчів в Араратську долину, а молдаван на Землю Франца-Йосифа, хоч природніше на ній почувалися б австрійці.

“ДЗЕРЖИНСЬКИЙ”. А як буде з Ізраїлем?

“ЧОРНА ПАНЧОХА”. З Ізраїлем? Ми засадимо всю його територію кавунами!

 

ЯВА ДРУГА

Ті ж і “Сашко”

 

“САШКО” (трохи підпилий, з ангельськими крилами за плечима та з картонним німбом над головою, підсідає до ОТТО). Ну як враження, Вільгельмовичу? Як, курва мама, усе це вам подобається? Я тебе відразу впізнав, Вільгельмовичу. Бо тільки ти міг одягнутися блазнем! Що, гадаєш, мало я твою стилістику вивчав? Нє, але файно ти з тим телефоном приколов! І зі щурами! Повний абзац!

ОТТО. І що тепер буде?

“САШКО”. Життя триває, братику. Хоч мене в ньому і розжалували. Знаєш, старий, я тепер капітан. Вибач, я трохи вмазав сьогодні.

ОТТО. Прийшов мене арештувати?

“САШКО”. Життя триває. Дерева цвітуть, парубки бігають за дівчатами... Слухай, але як ти замочив із тим телефоном! Весь атас!

ОТТО. Тішуся, що тобі сподобалося. Боже, як болить голова! Як болить усе на світі! Чи існує хоч якийсь вихід?

“САШКО”. Немає міста без дверей. Мені доручено вбити тебе.

ОТТО. І це для мене єдиний спосіб вийти звідси?

“САШКО” (хитро й багатозначно підкручує вусик). Існує ще один. Але ти про мене погано не думай, брате!

ЧОРНА ПАНЧОХА. Зібравши всі землі та всі народи, згуртувавши їх воєдино, виконаємо волю великих отців наших! Бо перевертаються вони в самотині мавзолеїв своїх від того, що нині з їхнім спадком діється. Очима тисячоліть дивиться на нас космічна місія Держави...

ОТТО. Як болить голова... Яка жахлива пишномовність! Як багато слів з великої літери. Треба щось робити. Якось попередити хлопців.

“САШКО”. Попередити хлопців? А на більше ти неспроможний?

ОТТО. Розумієш, я давно вже не писав віршів. Ані рядка. Що ти маєш на увазі, коли вимагаєш від мене чогось більшого?

 “САШКО”. Існує ще один вихід. Але це мусить бути вчинок, страшний, кривавий. Терористичний акт, курва мама!

ОТТО. Я не терорист. Я не можу вбити людину...

“САШКО” (розчаровано). Ну тоді станеться так, як змалював отой, у чорній панчосі. Біда твоя в тім, Артурчику, що ти завжди з межових ситуацій робив оперетку. Однак на цей раз тобі не ухилитися.

ОТТО. Хто ти такий?

“САШКО”. Ніхто не знає про себе, хто він такий...

ОТТО (тихо). Ти помолишся за мене?

“САШКО” регоче. ОТТО сягає рукою під його розстібнутий піджак, дістає пістолет.

“ЧОРНА ПАНЧОХА”. Великий Розпад буде зупинено! Велика Симфонія поведе людство в тисячолітній похід... (затинається).

“СУВОРОВ”, “ДЗЕРЖИНСЬКИЙ”, “ІВАН ГРОЗНИЙ” (хором). А хто, а хто буде найголовнішим?

“ЧОРНА ПАНЧОХА” (упевнено). Народ!

Всі регочуть.

ОТТО (ховає пістолет у простору кишеню плаща). Зараз будеш мати вчинок.

“САШКО”. Невже? Знаєш, як ним користуватися?

ОТТО. Стріляв колись. На курсах офіцерів запасу. (Підносить догори руку). Увага! (У залі настає тиша). Увага! Я хочу сказати, що в мене дуже болить голова. Просто я мав сьогодні дурнуватий день...

“САШКО” виразно підкашлює.

ОТТО. Так, так... Шаную велику російську літературу. Богоносійство, богошукацтво. Богоошуканство. І, не зважаючи на це, зроблю те, що зроблю. Не іменем жодного з народів. Своїм власним іменем. Надто вже голова болить... Ще раз – увага! Я постараюсь якнайшвидше...

Стріляє по президії – впевнено і напрочуд влучно. ФІГУРИ-СИМВОЛИ, ніби набиті соломою манекени,  падають – один по одному, згідно з послідовністю пострілів. Серед присутніх починається паніка, лунають зойки, вигуки: “Щури! Щури!”, присутні розбігаються.

“САШКО” незворушно сидить серед залу. Над ним починає сяяти ореол, як над посланцем Божим.

Отто (скидаючи ковпак блазня). Прощавайте всі, хто чекав на мене! Зрештою, я написав кілька незлих віршів. І взагалі був не таким уже й поганим хлопцем...

Піднімає пістолет, стріляє собі у праву скроню.   

 

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

 

ЯВА ПЕРША

Отто фон Ф.

 

ОТТО заходить у плащі, з торбою за плечем. Чути гомін вокзалу, оголошується посадка на поїзд “Москва-Київ”, поїзд рушає і їде, постукуючи колесами.

ОТТО. Я страшенно хворий, Ваша Ясносте. Маю шалену гарячку, від якої губи вкриються на ранок лишаями. Розпухле коліно маю – певно десь танцював і послизнувся. Маю безліч алкоголю у крові. Більше, ніж самої крові. До того ж маю кулю в черепі. Не далі як годину тому я, здається, покінчив із собою. І тепер цей чудовий, затхлий, повний розм’яклих тіл людських поїзд несе мене геть від Москви.

Лунає виразний жіночий шепіт. ОТТО прислухається, декламує услід за ним.

“Прощавайте всі! І ти круглолиций,

Що згори, як манну, даруєш укази.

Я, можлива здобич твоїх міліцій,

Я боюсь, що вони застосують гази.

Прощавайте, храмів хрести щербаті,

Під якими тужив я і вив совою!”

Ці слова я не викричав на Арбаті:

Десь вони замерзли понад Москвою.”

Адже не можна довго засиджуватися в тому місті, де ти покінчив із собою. Слід обов’язково кудись пересуватися.

А я пересуваюся додому, Ваша Гідносте. Існує така країна, де живуть Ваші піддані. Розумію, Вам, народженому десь у тропічній Африці, на віллі “Україна”, звиклому до Еспаній та Швайцарій, тяжко собі уявити щось подібне. Однак, це правда, Ваша Милосте, - така країна існує. Вона до болю справжня. І нічим не захищена від Сходу, навіть горами.

Якби свого часу Хтось, Хто Роздає Географію, порадився зі мною, то нині все виглядало б інакше. Але Він розмістив нашу країну саме там, де Йому схотілося. Дякуємо й за це.

І що зробив нас м’якими та вайлуватими, терпеливими, лінивими, добрими, що зробив нас байдужими, заздрісними, довірливими, зробив хитрими, боязкими, зробив покірними, співучими – дякуємо Йому, бо могло бути й гірше. Дівчат дав нам гарних. І негарних теж дав. Поетів незрозумілих, а священиків недорікуватих. Короля дав далекого.

Іноді нам сниться Європа. Приходимо вночі на берег Дунаю. Щось таке пригадується: теплі моря, мармурові брами, гарячі камені, виткі рослини півдня, самотні вежі. Але довго це не триває.

Отакий він переважно є, Ваш народ. Іншого, Ваша Милосте, не маємо – ні Ви, ні я. Колись він і Вас, і мене любитиме. А поки що їздить у жорстких московських вагонах. Або спить по вокзалах – тьмяний, сірий, повільний. І що з ним станеться далі, не знаю. Проте дуже хотів би знати.

Бо я сьогодні не втікаю, а повертаюся. Злий, порожній, до того ж із кулею в черепі. На дідька мене комусь треба? Знаю лишень, що тепер майже всі ми такі. І залишається нам найпереконливіша із надій, заповідана славними предками: якось то воно буде.

Головне – дожити до завтра. Дотягнути до станції Київ. І не злетіти к бісовій матері з цієї полиці, на якій завершую свою невдалу довколасвітню подорож.

Завіса

 

Київ, 2003 рік

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now