Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Одкровення від Тіціана

Одноактна історична драма

(Переклад з російської Інни Гончарової)

 

Дійові особи:

ТІЦІАН – художник.

П'ЄТРО – онук Тиціана.

 

Майстерня Тіціана.

Тіціан працює над картиною «Коронування терновим вінцем». Працює так, ніби йде на бій. За дверима чутно галас. Вбігає П'єтро.

П'ЄТРО. Діду!

ТІЦІАН. Що трапилося, П'єтро?

Тіціан продовжує працювати

П'ЄТРО. Вони знищують твої картини!

ТІЦІАН. Хто?

П'ЄТРО. Я підслухав розмову підмайстрів: Якопо хвалився перед Марко, що підмішує до фарб деревну олію. І коли ти відходиш, легко змиває всі твої виправлення. Я хотів побити його!

ТІЦІАН. За що?

П'ЄТРО. За те, що він називає тебе божевільним, дідуганом, що з`їхав з глузду!

ТІЦІАН. Так вважають багато хто. Та ти й сам, напевно, так думаєш?

П'ЄТРО. Ні. Але я теж дещо не розумію. Адже в іншому варіанті цієї картини (вказує на полотно), який був до цього, обличчя Спасителя виражало страждання, а на місці світильників був бюст імператора. Тепер на твоєму полотні Спаситель не страждає.

ТІЦІАН. Вірно.

П'ЄТРО. Але хіба ж він не відчуває фізичного болю?

ТІЦІАН. Ні.

П'ЄТРО. Ти змінив задум – переробив композицію. Це я можу зрозуміти. Але навіщо ти так ускладнюєш колір, втираючи один тон в інший?

ТІЦІАН. Ти дійсно хочеш все це знати?

П'ЄТРО. Так!

Тіціан кладе кисті на стіл, витирає руки,

сідає до крісла та пропонує онукові теж присісти.

ТІЦІАН. Слухай, і тоді, можливо, тобі не доведеться відчувати того розчарування, яке наздогнало мене в старості.

П'ЄТРО. Його світлість – граф Тіціан – розчарований?! Та ти ж знаменитий, казково багатий! Сотні твоїх картин і розписів прикрашають палаци правителів не тільки у Венеції, але й по всій Європі! І ти не відчуваєш себе щасливим?

ТІЦІАН. Тільки в цій майстерні!

П'ЄТРО. Але, послухай, діду, адже ці твої полотна ніхто не хоче купувати. Цінують лише старі.

ТІЦІАН. Їм знадобиться час.

П'ЄТРО. Час, для чого?

ТІЦІАН. Для того, щоб зрозуміти, як саме ілюзія реальності перетворюється на нову реальність, а живописець – з ремісника на творця!

П'ЄТРО. Тобі для цього знадобилося майже сто років?

ТІЦІАН. Були геніальні художники, які зрозуміли це ще в молодому віці.

П'ЄТРО. Ти говориш про свого друга Джорджоне?

ТІЦІАН. Джорджоне був мені не тільки другом, а ще й наставником.

П'ЄТРО. Він був трохи старший за тебе.

ТІЦІАН. Проте манера його сформувалася рано. В юності він навчався у одного візантійського майстра, і навіть встиг прославитися у себе на батьківщині, в Кастельфранко, як іконописець. Але одного разу довелося йому побачити портрет, написаний флорентійським художником – Леонардо да Вінчі. І тоді він зрозумів, що для створення життєвоподібних картин необхідно оволодіти новою італійською манерою.

Дізнавшись, що Леонардо відвідав Венецію, Джорджоне поспішив приїхати сюди і вступив до нього в учні. Кілька місяців провів він в майстерні месера да Вінчі, де вивчав малюнок, закони перспективи, намагаючись збагнути таємницю сфумато.

П'ЄТРО. Димки, яка згладжує контури фігур і предметів.

ТІЦІАН. Поєднуючи їх до гармонійного цілого.

П'ЄТРО. Значить, Джорджоне відмовився від візантійської манери і став писати в новій флорентійській?

ТІЦІАН. Ні, він вступив до майстерні Белліні, щоб продовжити навчання.

П'ЄТРО. Там ви і зустрілися?

ТІЦІАН. І відразу подружилися.

П'ЄТРО. Ти ж теж хлопчиськом приїхав до Венеції з північного П'єве ді Кадоре.

ТІЦІАН. Ми обидва були провінціалами, але на відміну від Джорджоне, я нічого не знав ані про нову італійську манеру в живописі, ані про стародавню візантійську.

П'ЄТРО. Починав з чистого аркуша?

ТІЦІАН. Так, але я був старанним учнем і, маючи допитливий розум, цікавився всім, що стосувалося живопису, прислухався до розмов майстрів і підмайстрів, не боявся ставити запитання.

Помітивши мій інтерес і оцінивши мою старанність, Джорджоне став охоче ділитися зі мною своїми знаннями. Він пояснив мені, чим флорентійська манера письма, якій він навчався у Леонардо, відрізняється від венеціанської.

«У Флоренції велике значення надають малюнку, – пояснював Джорджоне. – Малюнок там вважається батьком трьох мистецтв: живопису, скульптури та архітектури. А майстер Белліні переконаний, що в живописі панує колір!»

П'ЄТРО. І яку ж манеру він обрав?

ТІЦІАН. Джорджо незабаром зрозумів, що венеціанська манера подобається йому більше флорентійської. Одним з перших він відмовився від попереднього малюнка.

П'ЄТРО. Значить, він даремно витратив час на вивчення того, що йому зовсім не стало до нагоди! Так?

ТІЦІАН. Ні, не так! Для цілеспрямованої людини всі знання, які він отримав, перебувають з ним протягом всього життя. Джорджо увібрав до себе все найцінніше з візантійської, флорентійської та венеціанської шкіл живопису. Від першої зберіг він співучі обриси фігур, благовидні обличчя, духовну чистоту. Леонардо навчив його сприймати навколишній світ в єдності всього сущого. А дотримуючись правил венеціанської школи, він став ліпити форму кольором.

П'ЄТРО. Я зрозумів: Джорджоне створив власний стиль!

ТІЦІАН. Унікальну манеру письма! І як тільки це сталося, всі, хто працював з ним, стали називати його шанобливо – Джорджоне!

П'ЄТРО. Великий Джорджо!

ТІЦІАН. Замовлення посипалися на нього як з рогу достатку! З'явилися прихильники і знатні покровителі. Джорджоне відкрив власну майстерню та запросив мене до себе в помічники. Я старанно копіював його роботи, слідував за ним всюди. І був щасливий.

П'ЄТРО. Будучи чужою тінню?

ТІЦІАН. Зовсім непогано на початку шляху бути тінню славетного майстра. За порадою Леонардо, Джорджоне багато працював на природі. Пейзажі в околицях Венеції, тиша, сільські мотиви – все це надихало його. На відкритому повітрі створював він безліч ескізів, які потім використовував у майстерні. Так написав він Венеру та двох музикантів. В образі одного з музикантів він зобразив самого себе.

П'ЄТРО. Ти говориш про картину, яка висить у твоїй кімнаті?

ТІЦІАН. Це точна копія.

П'ЄТРО. У ній є щось незрозуміле: досить дивно, що молоді люди, ніби не помічають прекрасних дів?

ТІЦІАН. Бо вони присутні там незримо. Це не реальна сцена з життя, це – алегорія натхнення.

П'ЄТРО. Копії допомагали тобі освоїти манеру Джорджоне?

ТІЦІАН. Ти і сам знаєш, що це кращий спосіб навчання. Від природи наділений я був даром наслідувати і робив це так майстерно, що ніхто не міг визначити, де оригінал, а де – копія.

П'ЄТРО. Можу припустити, що самому Джорджоне це могло не сподобатися.

ТІЦІАН. Спочатку це його тішило, але пізніше привело до повного розриву з ним. До того ж мене згараздило закохатися в його натурницю – Віоланту.

П'ЄТРО. З якої він писав Венеру?

ТІЦІАН. Так. Потім з'явився ще більш серйозний привід.

П'ЄТРО. Здогадуюся, про що піде мова – про фрески німецького торгового дому?

ТІЦІАН. Вірно. Це було дуже вигідне замовлення. Німецькі купці пообіцяли щедру винагороду. Джорджоне розписував східний фасад, а мені довірив – західний. Коли роботи було завершено і знято риштування, звістка про надзвичайно красиві фрески поширилася всією Італією. Помилуватися ними приходили не тільки венеціанці, а також усі, хто приїжджав до міста. І ніхто, навіть сам Белліні, не засумнівався в тому, що всі роботи було виконано одним лише майстром – Джорджоне.

П'ЄТРО. Ти був задоволеним?

ТІЦІАН. Тридцятирічний Тіціан пишався собою: його алегорію Правосуддя було визнано шедевром, нарівні з роботами великого Джорджа. Але самому майстрові це не стало до вподоби.

П'ЄТРО. Ще б пак, адже ти ставав його конкурентом.

ТІЦІАН. Джорджоне виду не показав. Але зустрічатися ми стали все рідше, а незабаром я дізнався, що він помер під час епідемії чуми, яка спіткала Венецію.

П'ЄТРО. А Віоланта? Чому ти не одружився з нею?

ТІЦІАН. Вона була занадто молодою та свавільною, до того ж вона віддала перевагу людині багатій та знатній.

П'ЄТРО. Це тебе засмутило?

ТІЦІАН. Горював я недовго: поруч зі мною була віддана жінка, яка кохала мене. Вона народила мені двох синів, і ми одружились. Довгі роки Чечілія була моїм янголом-хранителем. Правда, зрозумів я це лише тоді, коли вона померла, народивши мені красуню доньку.

П'ЄТРО. Мою мати – Лавінію.

ТІЦІАН. В той день я поклявся собі, що мої діти ніколи та ні в чому не потребуватимуть, стануть авторитетними та багатими людьми.

П'ЄТРО. І ти стримав свою клятву.

ТІЦІАН. Один бог знає, чого це мені коштувало. Я викликав з Певе де Кадоре сестру, яка взяла на себе клопоти по дому. А сам з головою занурився до роботи.

П'ЄТРО. У тебе вже були замовники?

ТІЦІАН. Зовсім мало. Щоб вони з'явилися, необхідно було виробити свій власний, унікальний стиль.

П'ЄТРО. І з чого ти почав?

ТІЦІАН. З вибору мотивів, близьких мені за духом. Це було неважко: найбільше на світі любив я Венецію, особливо під час карнавалів! Коли всі балкони, вікна палаців, фасади будівель обвішано парчею, оксамитом, червоним шовком, килимами всіх народів Сходу і Заходу! Все це, в поєднанні з нарядним натовпом, кольоровими відбитками на воді, створювало чарівне свято. Його-то й хотілося мені втілити на полотні.

Але для цього потрібні були нові прийоми. Поступово став я відходити від впливу Джорджоне, зберіг лише його лише манеру обходитися без попереднього малюнку. Колір і світло стали моїми божествами!

П'ЄТРО. Скажи, діду, чому так важливо, що первинно в живописі: малюнок або колір?

ТІЦІАН. О, любий мій П'єтро, це дуже важливо! Потужний рух барвистих мас надає живописцю відчуття свободи, яке ні з чим не можна порівняти! Малюнок на полотні обмежує, сковує рамками ліній.

П'ЄТРО. Так, це мені зрозуміло.

ТІЦІАН. Першою картиною в новому дусі стала картина, яку написав до весілля одного з дожів.

П'ЄТРО. Та, на якій зображено наречену та богиню Венеру з маленьким Амуром?

ТІЦІАН. Так, це алегорія шлюбу. В ній багато знаків і символів: пагорби та рівнини, плодовиті кролики; на стіні саркофагу – античний рельєф, який вказує на давність роду.

П'ЄТРО. Дожеві сподобалася твоя манера?

ТІЦІАН. Понад усяку міру! Про мене заговорили! З чиєїсь легкої руки стали називати «співцем чуттєвої краси». Що переконало мене у вірності обраного шляху.

Пауза.

П'ЄТРО. І що ти зробив потім?

ТІЦІАН. Відкрив власну майстерню. І звернувся до сюжетів з античних міфів, що прославляють Кохання та радощі земного життя. Так з'явилися «Флора», потім «Даная», яка бере до свого лона Зевса, котрий проник до неї у вигляді золотого дощу, потім «Венера перед дзеркалом».

П'ЄТРО. І замовлень ставало все більше?

ТІЦІАН. Так багато, що майстерня працювала цілодобово. Учні й підмайстри писали за моїми готовими ескізами. До деяких картин я ледь торкався, розставляючи на них лише барвисті акценти.

П'ЄТРО. Ти розбагатів, побудував розкішний будинок! Все, про що ти мріяв, ти отримав приблизно до сорока років.

ТІЦІАН. Ні. Щоб продовжувати в тому ж дусі, мені потрібні були стабільність і гарантія збереження моїх заощаджень.

П'ЄТРО. Але хто або що могло їх надати?

ТІЦІАН. Звання офіційного художника Республіки: довічний дохід (триста дукатів на рік), з не важким обов'язком: писати портрет кожного нового дожа!

П'ЄТРО. І що потрібно було зробити для цього?

ТІЦІАН. Потрібно було усунути чинного сенсарія – Белліні.

П'ЄТРО. Твого вчителя?

ТІЦІАН. У Венеції було багато славетних майстрів, конкуренція між ними завжди була дуже жорсткою, і я, подібно своїм побратимам по цеху, був готовий на все. І отримав бажане!

П'ЄТРО. Ти так відверто говориш про це…

ТІЦІАН. Можеш вважати це моєю сповіддю, П'єтро. Але в ті часи я був упевнений в тому, що дію правильно. Белліні був занадто старий, а мої «тіціани», які прославляють радість життя, наповнили Венецію!

П'ЄТРО. Замовлення королів і понтифіка ти отримав завдяки посаді сенсарія?

ТІЦІАН. Частково так. Але була ще одна важлива обставина, про яку я маю тобі розповісти. Саме в той час, про який я веду мову, до Венеції приїхав відомий письменник – П'єтро Аретіно. Він був освіченою людиною, знав кілька мов, в оригіналах читав стародавніх. Жваве перо цього тосканця могло або піднести людину до небес, або скинути до безодні ганьби.

П'ЄТРО. Він писав на замовлення?

ТІЦІАН. Аретіно не був педантом у виборі тем. Він служив у Карла П'ятого, проте писав і для Папи, і для ворогів Папи. Йому багато що прощали. «Життя дане нам для радощів і насолоди!» – таким було життєве кредо гедоніста Аретіно.

У Венеції жив він на широку ногу, влаштовуючи пишні прийоми. Його портрети прикрашали фронтони палаців, посуд і рами дзеркал. Навіть канал, який плескався біля його будинку, став називатися Аретіновським.

П`ЄТРО. І де ж ти з ним познайомився?

ТІЦІАН. У палаці дожів. Побачивши мої роботи, він одразу ж прочитав сонет на славу «Тіціанів», що призвело мене до невимовного захоплення, оскільки Аретіно дуже точно визначив особливості мого стилю.

П'ЄТРО. Він став твоїм генієм, як Джорджоне?

ТІЦІАН. Джорджоне був моїм добрим генієм, а зухвалий Аретіно, який не боявся ані Бога, ані чорта, – злим. Складаючи вірші й новели на мою честь, підтримуючи зі мною листування, Аретіно стежив за всім, що я писав в той час, і солодкими лестощами підтримував мене.

П'ЄТРО. У тебе збереглися його листи?

ТІЦІАН. Зберігаю їх як найбільшу цінність.

Тіціан бере зі столу скриньку, відкриває і дістає один з листів.

Ось один з останніх. Прочитай його вголос.

П'ЄТРО (читає). «Пан мій милий куме! Живу я вільно, в задоволеннях, і тому можу вважати себе щасливим! Однак сьогодні обідав я один, всупереч своїм звичкам, вірніше в компанії цієї огидної лихоманки, яка відбиває у мене смак до всіх страв, а тому встав я з-за столу ситий тугою і відчаєм, не доторкнувшись майже ні до чого! Не знаючи, куди подіти себе від нудьги, виглянув я у вікно, що виходить на Великий канал, і тут сталося диво!

Бо мені здалося, що хтось тільки що відсмикнув завісу, і погляду моєму відкрилася чудова картина: я побачив небо і хмари, палаци, відбиті у воді каналу! Дивувався я різноманітності відтінків, які вода являла погляду: зеленувато-сині, синювато-зелені, золочені сонячними променями, воістину змішані примхливою природою, цієї вчителькою вчителів!»

ТІЦІАН (читає рядки з листа напам'ять). «Цей живопис на воді притягував, немов магнітом. Насилу відірвавшись від нього, перевів я погляд на фасади палаців і обімлів, бо втратив відчуття реальності: збудовані з міцного каменю, в променях сонця втрачали вони свою матеріальність: оповиті вологою повітря, немов танули в променях сонця! І я вигукнув: «Тіціан! Де ви зараз? Тільки Ви зможете зафіксувати це чудо, явлене мені, людині, яка в тягар самому собі та не вміє дати застосування своєму розуму й думкам! Де Ви, Тіціан?!»

П'ЄТРО. Ти пам'ятаєш їх напам'ять?

ТІЦІАН. Ці рядки надихали мене завжди! Але лише зараз я повною мірою зміг здійснити те, про що написав мій друг П'єтро Аретіно двадцять років тому. Багатьом, дуже багатьом зобов'язаний я цій людині. Завдяки йому я отримав замовлення від наймогутніших людей Європи: від Папи Римського і короля Карла П'ятого.

П'ЄТРО. Тебе запросив сам понтифік?

ТІЦІАН. Не без боязкості прийняв я це запрошення. Адже в Римі працювали такі прославлені майстри, як Рафаель, Леонардо, Мікеланджело! І, в деякому сенсі, мені треба було змагатися з ними.

П'ЄТРО. Непроста задача!

ТІЦІАН. До того ж, понтифік побажав, щоб портрет був написаний в дусі Рафаеля Санті. Для мене це був виклик, і я його прийняв. Я використав всі градації червоного кольору, але композицію зробив більш живою, динамічною. Червоний, переходячи через одяг Алесандро, скатертину на столі і папську накидку, весь час змінюється: від глибоких темних, до відверто яскравих тонів. Зміна червоного кольору підсилює напругу і, нарешті, на плечах Папи розливається до криваво-червоного тону.

П'ЄТРО. У Рафаеля зображено Папу, двох кардиналів, стіл, покритий червоною скатертиною, – всі фігури і предмети на картині існують окремо. А в портреті, написаному тобою, все об'єднує цей мінливий червоний!

ТІЦІАН. Бал править кольорова пляма, тому й емоційний вплив картини сильніше!

П'ЄТРО. Здається, твій портрет став пророчим?

ТІЦІАН. Звичайно, я багато знав про звичаї Ватикану. Однак не міг передбачити того, що Алесандро та Оттавіо стануть учасниками змови проти Папи.

Зі мною щедро розплатилися, запропонували посаду у Ватикані для мого старшого сина Помпоніо. Я був задоволеним понад усяку міру!

П'ЄТРО. А як ти познайомився з королем?

ТІЦІАН. Аретіно порадив Карлу П'ятому замовити парадний портрет до дня коронації у «великого Тіціана».

П'ЄТРО. Це Карл присвоїв тобі графський титул, з правом успадкування?

ТІЦІАН. Присвоїв і зробив лицарем «Золотої шпори», а також призначив довічну пенсію в 200 золотих дукатів на рік, і все це, не враховуючи великих сум, які виплачували мені за кожну картину.

П'ЄТРО. Яка щедрість!

ТІЦІАН. Треба сказати, що на відміну від Павла Третього, який поводився дуже зверхньо, Карл був завжди підкреслено люб'язним.

Під час сеансів ми дружньо розмовляли: його величність дивувався освіченості наших майстрів і тому, як в Італії уживаються ідеї гуманістів і християнська віра.

П'ЄТРО. А в голові його вже зріли підступні плани.

ТІЦІАН. Ми ніколи не говорили про політику, тільки про мистецтво.

П'ЄТРО. А це правда, що він сам підняв пензлик, який ти зронив?

ТІЦІАН. Так і було. Підняв і подав мені власноруч. А, почувши невдоволення щодо цього свити, запитав одного з своїх наближених:

– Скажіть, граф, чи можете ви дарувати безсмертя своєму королю?

– Ні, Ваша величність, – злякано відповів той.

– А Тіціан може! І робить це на ваших очах!

П'ЄТРО. Та він лестив тобі так само, як Аретіно!

ТІЦІАН. Я приймав це як належне, бо був переконаним, що наполегливою працею досяг досконалості та став неповторним!

П'ЄТРО. А зараз ти вже так не думаєш?

ТІЦІАН. Я прожив довге життя. І бачив дві епохи: епоху Ренесансу, коли поклонялися вроді та розуму, коли особисту творчу свободу художника нічим не було обмежено. Але став також свідком того, як вільна й квітуча Італія опинилася під п'ятою Карла П'ятого, який розгромив Рим, Флоренцію та Сієну. І в той час, як Мікеланджело бився в облозі за Флоренцію з військами Карла П`ятого, я писав портрети, що прославляли цього тирана.

П'ЄТРО. Але чи міг ти вчинити інакше?

ТІЦІН. Тоді ні, а зараз би зміг. Тому що, досягнувши визнання, слави, багатства – всього того, про що я так довго мріяв, чого домагався наполегливою працею, я раптом усвідомив, як мало все це значить для мене. Я пережив Леонардо, Мікеланджело. Рафаеля, бачив розквіт нової епохи, розквіт творчої свободи та став мимовільним свідком її згасання та занепаду. Якщо раніше люди з радістю сприймали все нове, то тепер вони його бояться. Час освічених правителів минув. А нинішні вважають, що найнебезпечніше для влади, яка тримається на сліпому підпорядкуванні, – людина, яка вільно мислить! Будь то письменник, скульптор або художник!

П'ЄТРО. Тому їм не подобаються твої нові полотна?

ТІЦІАН. Мене зовсім не хвилює, чи потрібні комусь мої нові картини. Тому що в них міститься те, що набагато дорожче почестей і багатства – Істина.

П'ЄТРО. У чому ж полягає істина?

ТІЦІАН. Перш за все, в тому, що лавровий вінок моєї слави перетворився на терновий вінець мучеництва. Але він не завдає мені болю, як не завдає болю Спасителю.

Тіціан підводиться з крісла, занурює пальці в фарбу і розставляє барвисті акценти - на полотні спалахує вогонь світильників.

Вона (жестом вказує на картину) – не про страждання, а про силу людського духу! Ось чому на обличчі Спасителя – не біль, а смиренність.

П'ЄТРО (встає і підходить до картини). Господи! Та вона просто світиться!

ТІЦІАН. Відійди, подивися здалеку, поміркуй, полюбуйся красою й гармонією кольору, і задуму, втіленого в ньому. І причастися до вічного таїнства!

П'єтро відходить і насолоджується картиною.

П'ЄТРО. Ти великий художник! І я й надалі нікому не дозволю змивати твої картини!

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now