Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Повернення

Драма у чотирьох діях

 

За мотивами роману

Гледіс Шмітт "Рембрандт"

 

Дійові особи

Рембрандт Ван Рейн, художник.

Саскія Ван Ейленбюрх, дружина Рембрандта.

Титус Ван Рейн, син Рембрандта.

Хендрик’є Стоффельс, служниця в будинку Рембрандтів, по смерті Саскії супутниця в житті Рембрандта.

Корнелія ван Рейн, донька Рембрандта і Хендрик’є.

Хармен Геррітс ван Рейн, мірошник, батько Рембрандта.

Адріан Харменс ван Рейн, старший брат Рембрандта.

Ніколас Пітерс, на прізвисько доктор Тюльп, амстердамський лікар і вчений, голова гільдії хірургів.

Ян Лівенс, художник, друг Рембрандта.

Хендрик ван Эйленбюрх, двоюрідний брат Саскії, крамар митецькими виробами.

Пітер Пітерс Ластман, маляр, учитель Рембрандта в Амстердамі.

Алларт ван Хорн, аристократ, товариш по навчанню Рембрандта в Амстердамі.

Франс Банінг Кок, капітан амстердамської бюргерської роти стрільців.

Віллем ван Рейтенберг, лейтенант амстердамської бюргерської роти стрільців.

Дварт Симонс ван Хадде, скарбничий гільдії сукнянщиків.

Марія Сильвіус, тітонька Саскії.

Ян Йорис ван Эйленбюрх, дядько Саскії, бургомістр Лейвардена (Фрисландія)

Рінске Добелс, натурниця.

Віченцо, слуга Ластмана.

Учні в майстерні Пітера Ластмана.

Музиканти.

Слуги в будинку Рембрандта.

Солдати амстердамської бюргерської роти стрільців (10 осіб).

Синдики гільдії сукнянщиків (4 особи).

ПЕРША ДІЯ

1

Майстерня в будинку Пітера Ластмана в Амстердамі. Учні за мольбертами. Заскакує Ян.

Алларт. Дізнався?

Ян. Про все довідався!

Рембрандт. Розказуй швидше!

Ян. Дайте передихнути!

Хендрик. Не муч, Яне.

Ян. Ну, картина така: Віченцо сказав, що вчитель запросив... прачку Рінске.

Алларт (розчаровано). Цю товсту стару потвору?

Рембрандт. І з неї ми будемо писати красуню Сусанну?

Всі. Ти брешеш, Яне, обдурюєш нас?!

Ян. Навіщо це мені? Віченцо сказав, що молоді натурниці дорого коштують. А для вас, телепнів, і така підійде!

Алларт, Так сказав Віченцо?

Ян. Ні, це я сказав, відчепіться!

Алларт, Що значить відчепіться?

Ян. А то і означає: наступного разу самі все дізнавайтесь.

Рембрандт. Гаразд, не ображайся, друже!

Хендрик. Вчора привів цього старого жебрака, примусив писати Сатира, а сьогодні ще краще!

Алларт (наслідуючи Ластману). Хіба ви забули: художник має не просто відображати натуру зі всіма її непривабливими виявами, а й облагороджувати її!

Ян. Тихіше! Вони йдуть!

Ластман (заходить, з ним натурниця Рінске). Ось твоє місце, Рінске.

Рінске. Еге ж, добре, ваша милосте.

Ластман. Нагадайте нам, будь ласка, Алларте, сюжет.

Алларт. Сусанна – вишукана молода дама, цнотлива дружина...

Рембрандт (Хендрику). Це Рінске молода і вишукана?

Ластман. Майте терпіння вислухати до кінця, Рембрандте!

Рембрандт. Я Слухаю.

Ластман. Продовжуйте, мій друже.

Алларт. Я продовжую. Три старих (з недобрими намірами) підкрались за нею. Сусанна хоче ступити у воду, але раптом помічає їх. Вона перелякана.

Ластман. Рінске, ти чуєш: ти перелякана?!

Рінске (озираючись). Так, Ваша милосте! І що ж я маю робити?

Ластман. Хапай сукню, прикрийся нею. Тобі жахливо стає лише від думки, що тебе можуть побачити оголеною.

Учні хихикають.

Ластман (підходить до мольберта Хендрика, підправляє малюнок). Ось так буде краще.

Хендрик. Дякую Вам, учителю.

Ластман (підходить до Лівенса). Яне, ти так захопився зображенням жіночих принад, що забув про пропорції. (Вказує па недоліки.)

Ян. Ви маєте рацію, учителю.

Ластман. Твоя Сусанна чудова, Алларте, поклади малюнок у папку, треба виконати цю роботу олією.

Алларт (радісно). Олійними фарбами?!

Ластман. Ми зможемо перетворити її і в Діану, яка купається, і в Псіхею. Це буде красиво в кольорі. (Підходить до Рембрандта, дивиться на його малюнок. Ледь стримуючись, робить крок назад, підходить до моделі і удавано ласкаво говорить.) Дякую, Рінске, на сьогодні досить. Гроші отримаєш у Віченцо.

Рінске. Дуже вдячна, пане Ластман.

Ластман. Іди, ступай!

Ластман (повільно повертається до мольберта Рембрандта). Значить, на твою думку, так виглядала Сусанна?

Рембрандт (розгублено). Я не думав про це...

Ластман. Зрозумій же, нарешті, художник покликаний облагороджувати натуру.

Рембрандт. Я вже чув це не раз!

Ластман. Так, саме так! Для таких, як ти, я повторюватиму це знову і знову! (Бачачи, як скипів Рембрандт, стискаючи кулаки, пом'якшується.) Зосередься і підправ.

Рембрандт. Ну і нехай! (Зриває малюнок і починає його жмакати.)

Ластман (вириває у нього аркуш). Негайно віддай! Ти не маєш права нічого знищувати! (Звертаючись до решти учнів і намагаючись уникнути очей Рембрандта) Все, що створено в цій майстерні, за законом гільдії Святого Луки, належить мені!

Рембрандт (з викликом). Але ж вам не подобається, як я працюю?!

Ян (підходить до Рембрандта, обіймає його за плечі). Рембрандт, не гарячкуй.

Ластман (роздратовано). А це не має значення! (Дзвонить дзвіночком).

Віченцо (заходить). Слухаю, господарю?

Ластман. Ти розрахувався з Рінске?

Віченцо. Як наказували, ваша милосте.

Ластман. А як там...

Віченцо (прислужливо). Вечеря?

Ластман. Так, так, вечеря?

Віченцо. Готова, ваша милосте!

Ластман (до учнів). Йдіть! Не забудьте ретельно вмитися і вчасно з'явитися до столу. (Всі виходять. Ластман розпрямляє малюнок на столі, кладе його в папку і інстинктивно витирає руки носовою хусткою.)

Слуга (заходить). Доктор Ніколас Пітерс – до Вашої милості.

Ластман. Клич, запрошуй!

Тюльп. Добрий вечір, Пітере.

Ластман. Хотілося б, щоб він справді був добрим.

Тюльп. Я приніс гарні новини: судячи з усього, епідемія сходить нанівець.

Ластман. Слава богу!

Тюльп. А що у вас трапилось?

Ластман. У нас своя чума завелась.

Тюльп. Не жартуйте так, Пітере. Дайте-но мені ваш пульс? (Хитає головою.) Мікстуру вживаєте регулярно?

Ластман (зітхає). Приймаю.

Тюльп. От і добре. Ну, тепер розповідайте?

Ластман. Мій новий учень – Рембрандт ван Рейн... (Пауза)

Тюльп. Син мірошника з Лейдена?

Ластман. Так, так, цей син мірошника виводить мене з себе. Уявіть, Ніколасе, на днях приводжу до студії бродягу, старого, з абсолютного соціального дна, пропоную відобразити його Сатиром, Рембрандт подає його таким собі мучеником. Сьогодні ставлю перед ними Рінске, прошу намалювати Сусанну. І ось. (Простягає пожмаканий аркуш доктору, але потім змінює, своє рішення.) Але спершу погляньте на малюнок Алларта.

Тюльп. Так. це захоплююче!

Ластман. А це шедевр Рембрандта.

Тюльп. Ну що ж...

Ластман. Огидно, грубо...

Тюльп (розглядає малюнок). Так, грубувато, але ж дуже схоже. Я можу це взяти собі?

Ластман. Буду радий!

Тюльп (розглядаючи обидва малюнки). Не забувайте, Пітере, Алларт виріс у шовках і оксамиті... Проте цей син мірошника, цей Рембрандт, дуже самобутній! Із нього буде толк!

Ластман (розводить руками). Так, не знаю, не знаю... Боюсь, мені доведеться з ним розпрощатися. Нехай повертається у свій Лейден!

2

На сцені сарай-майстерня у Лейдені. Рембрандт стоїть біля мольберта, на плечах у нього розірваний мішок. Поруч – Ян Лівенс.

Лівенс (читає Біблію). “Раптом постав перед ними Ангел Господній, і слава Божа осяяла їх; і злякалися страхом великим. І сказав їм Ангел: не бійтеся: я сповіщаю вам велику радість, яка буде для всіх людей: бо незабаром народиться вам у місті Давидовім Спаситель, який є Христос Господь”.

Рембрандт. Я знаю, як передати це сяйво. Заграва вихоплює із пітьми Ангела. А ось ілюзію того, що він летить...

Лівенс. Мені здається, ілюзію польоту може створити вбрання. Пам'ятаєш, як навчав нас Ластман.

Рембрандт (владно). Ні, вбрання лише підсилює її. а ілюзію повинне викликати саме тіло ангела.

В сарай зненацька вривається Андріан

Адріан. Рембрандт, мені терміново потрібне п’ять-шість мішків.

Рембрандт. Що? Звідки у мене мішки. Хіба ти не бачиш: я працюю.

Адріан. Працюєш? Поки ти займаєшся своїм малярством, я падаю з ніг на млині. (Заглядає по всіх кутках) Але ж я бачив тут мішки!

Рембрандт (з викликом). Ми порвали їх на ганчірки...

Лівенс (примирливо). Витираємо пензлі.

Адріан. Чудесно! Ми втрачаємо клієнтів, а тобі хоч би що.

Рембрандт. На млині я працюю не менше ніж ти, а що до мішків, то ти міг би потурбуватися завчасно.

Адріан. Ну що ж, я скажу батькові, що солод насипати нема в що. Пропадай воно все пропадом! Тільки ось на що ти сам будеш жити? Ти...

Рембрандт (гнівно). Що? Говори!

Лівенс. Не варто вам сваритися...

Рембрандт. Ні, хай Адріан скаже ...

Адріан. Я скажу: університет ти кинув, від Пітера Ластмана втік! І чого досяг? Поглянь, на себе – ти схожий на бурлака!

Рембрандт (кидається на нього з кулаками). Іди геть!

Лівенс стає між братами.

Лівенс. Охолонь Рембрандте, Андріан по-своєму має рацію, ти знаєш це. Тобі справді дістався найбільший шматок сімейного пирога.

Андріан. Та що з ним говорити! (Виходить.)

Рембрандт. Зрозумій, Яне, мені й так нудно. Та хіба я, як блудний син, промотав спадщину і повернувся злидарем у батьківську оселю? Я багато чого досяг за ці роки (показує на свої картини).

Лівенс. Так воно і є.

Рембрандт. Чи винен же я, що ці ситі бюргери не купують їх (показує на картини). Чого ще їм треба. Яне?

Лівенс. Ти, знаєш сам: картинки, які б прикрасили їхні темні гніздечка.

Рембрандт. Та я ще доведу їм, всім! (Повертайтеся до мольберта).

Хармен (захекавшись). Синку, синку! До тебе поважний пан, із Амстердама!

Рембрандт. Навіщо ти поспішав так, батьку, у тебе ж серце?

Хармен. Пусте! Рембрандте, з хвилини на хвилину він буде тут!

Рембрандт. Та хто ж він?

Тюль (з’являється у дверях повітки.). Ніколас Пітерс, або простіше: доктор Тюльп. Добрий день, Рембрандте!

Рембрандт. Добрий день....

Хармен (звільняє один із стільців). Присядьте, докторе Тюль. Ні, ні, я, з Вашого дозволу, погляну спочатку на картини. А це ...

Рембрандт. Це мій друг – Лівенс. Ми навчалися разом у Ластмана.

Лівенс. Ян.

Ян намагається привернути увагу доктора до своїх робіт, але той відразу підходить до мольберта Рембрандта.

Тюль. Так, так, пригадую.

Хармен. Ви вже вибачте, докторе, у хлопців такий безлад: цілими днями малюють. Рембрандта на обід не витягнеш із цієї повітки. Вважайте, що тут живе, а не в будинку.

Тюль. Не турбуйтесь, Хармене, краще присядьте самі й заспокойтесь !

Хармен. Гаразд, добре.

Рембрандт. Батьку, доктору, не має ніякого діла до цього.

Тюль (розглядає картини, схвально гмикає). Помиляєтеся, у мене є діло до всього, що стосується вас. Скажу відверто, коли я вперше побачив ваші малюнки у майстерні Пітера Ластмана, то сказав собі: “Ось, Ніколасе, ось той художник, який зможе зобразити тебе і твоїх колег під час роботи”. Повірте, це достойні люди.

Ян. Так, так, докторе, ми знаємо, як лікарі вели боротьбу з епідемією.

Тюльп. Згодьтеся, не кожен ризикне увійти в чумний барак. Деякі серед нас загинули у цьому нерівному поєдинку, але ті, хто лишився серед живих, мають бути увічненими на полотні. Я в цьому переконаний !

Рембрандт. Якщо я Вас вірно зрозумів, докторе, ви хочете замовити мені груповий портрет...

Тюльп. Для гільдії хірургів, яку я очолюю. Ви правильно зрозуміли мене, пане Рембрандте!

Рембрандт. Та я ніколи не виконував подібних замовлень...

Тюльп. Що ж, я думаю, настав час.

Хармен. Ти впораєшся, синку, впораєшся! Знаєте, докторе, він такими схожими зображує всіх наших. Ось і Ян підтвердить.

Ян. Звичайно, звичайно.

Хармен. Заходжу якось я до Рембрандта в кімнату, знаю, що там нікого немає, відчиняю двері, і раптом прямо з кутка дивиться на мене мій старший син, Геррітс. Я так і завмер на порозі, а сам думаю, як це бідний Геррітс зміг піднятися на мансарду (він нещодавно скалічився у млині)? Потім отямився, підійшов ближче і побачив, що це портрет. А ось тут, на картині, бачите стару? Це моя Нелт’є, мати Рембрандта, як дві краплі води схожа.

Тюльп. У мене немає сумнівів щодо того, що Рембрандт упорається з моїм замовленням.

Рембрандт. Та не в тім річ, докторе.

Тюльп. А в чім же?

Рембрандт. Ви же знаєте: мої роботи ніхто не купує: вони вже багато місяців збирають пил у лавці Хендрика в Амстердамі.

Тюльп. А ось про це Вам не варто турбуватися. Я все беру на себе: у мене, Рембрандте, прекрасне чуття, гарний смак, легка рука. І, нарешті, я не сказав вам найголовнішого: за роботу, про яку йдеться мова, ми можемо вам запропонувати тисячу флоринів.

Рембрандт. Чи правильно я зрозумів? Ви сказали тисячу?

Хармен (повторює вслід). Тисячу флоринів за картину?

Тюльп. Ні, ви не помилились, всі витрати на переїзд і Ваше облаштування в Амстердамі ми теж беремо на себе. Але до виконання замовлення слід приступити негайно! Власне кажучи, я приїхав по Вас. Скільки часу вам потрібно, щоб зібратись?

Рембрандт знизує плечима.

Хармен. Не турбуйтесь, доктор, мати і Лісбет, сестра Рембрандта, зберуть усе дуже швидко.

Ян. Та й я допоможу.

Тюль. Ну й добре, ось і славно.

Хармен. Хай благословить вас Господь, докторе!

Тюльп. Повірте, Хармене, Вашого сина в Амстердамі чекають визнання і слава.

3

Квартира Хендрика Ван Ейленбюрха в Амстердамі. На нижньому поверсі крамниця. Хендрик і його гості сидять за столом.

Хендрик. Панове! Я безмежно радий, що таке вишукане товариство вшанувало своєю присутністю скромні пенати продавця картин, вашого покірного слуги, Хендрика Ван Ейленбюрха!

Алларт. Хендрику, ти будеш цілий вечір висловлюватися так пишномовно?

Сакія. Та ще ж до того говорити про себе у третій особі? (Сміється.)

Хендрик. Я прощаю цим наївним людям, тому що дума моя у високості сьогодні. Та й зібралися ми з незвичайного приводу. Отже, я надаю слово нашому вельмишановному доктору Тюльпу.

Тюльп. Рубенс, Рубенс і ще раз Рубенс!!! (Всі переглядаються.) З яким трепетом виголошуємо ми ім'я великого майстра, як дорого сплачуємо за картини, до яких він ледве доторкнувся своїм чарівним пензлем! Але стережись, Пітер Пауль, бо наша батьківщина має не менш талановитого художника, ім'я його – Рембрандт ван Рейн! І Перший келих я пропоную підняти за надзвичайний успіх його полотна, за “Урок анатомії доктора Тюльпа”!

Всі. Слава Рембрандту ван Рейну! Слава “Уроку анатомії”!

Саскія надіває вінок на голову Рембрандта.

Алларт (чокається із Саскією). Саскія, Ви до біса привабливі...

Саскія (регоче). Та ну вас!

Алларт. А як розважаються у вас у Фрисландії?

Саскія. Боже мій, ну які в провінції розваги? Граємо із сестрами в трик-трак, інколи буваємо на аукціонах, та раз на місяць ходимо на танці.

Алларт. Скрипалі порушують такт...

Саскія. Кавалери наступають по ноги...

Алларт. До того ж тітоньки не зводять з вас очей!

Саскія (простодушно). Звідки Ви знаєте?

Алларт. Не знаю, але здогадуюся і хочу Вам сказати, дорога Саскія, що Ваші тітоньки прекрасно виконують свої обов'язки, тому що:

Вихор танцю нас кружляє,

В дім Венери завертає.

Вкорочує Амур терпець –

І доброчесності – кінець.

Саскія (сором’язливо). Краще подайте мені апельсин, пане Алларт.

Алларт. А чи знаєте Ви, Саскія, що символізує апельсин?

Саскія (простодушно). Ні, не знаю. Хоча, чекайте, я бачила на одній картині...

Алларт. Правильно, старі майстри зображували апельсини на столику... у спальні подружжя! (Шепоче щось Саскії на вухо.)

Саскія (сором’язливо). Послухайте, Алларте, як я вже чула, у Вас є наречена, дочка бургомістра.

Алларт. Звідки Ви знаєте?

Саскія. Не знаю, проте здогадуюся!

Алларт. А, певно, Хендрик проговорився? (Дивиться па Хендрика)

Хендрик. Я?! Боже збав! (Підморгує Саскії.)

Алларт (махає на нього рукою). Розумієте, Саскія, ми з Маргаретою заручені з дитинства, ось чому...

Саскія (перебиває його.) Ось чому подібні компліменти ви повинні робити тільки їй!

Алларт. Здаюсь! Два один на Вашу користь!

Хендрик. Отримав, залицяльник!

Алларт. Ну і характер! Відчувається порода!

Хендрик. А ми, Эйленбюрхи, всі такі: нам палець в рот не клади.

Алларт. Я це вже зрозумів! А як щодо наступного келиха, пан Эйленбюрх?

Хендрик. З превеликим задоволенням! (Піднімає бокал) Другий келих, панове, ми піднімаємо на честь нашої прекрасної гості із Фрисландії, на честь моєї кузини, Саскії ван Эйленбюрх!

Гості. За вас, Саскія! За Фрісландію! Ура!

Хендрик одягає вінок на голову Саскії.

Лунає музика: двоє гостей грають на флейті і клавесині.

Алларт. А де ми танцюватимемо? Тут не розвернешся, Хендрику!

Хендрик. Танцювати будемо внизу, в крамниці.

Тюльп. Рембрандте, запросіть Саскію. Повірте (мої очі мене не підводять) Ви їй сподобалися.

Рембрандт. Ви так вважаєте, доктор? Але ж я такий незграбний.

Тюльп. Ідіть, кажуть Вам. А я поки що займу цього гульвісу. (Звертається до Алларта.) Пане Алларте, дозвольте Вас на хвилинку!

Алларт. Завжди до ваших послуг. Ніколасе.

Пари кружляють у танці. Рембрандт в парі з Саскією.

Рембрандт. Я, певне, маю дурний вигляд з цим вінком?

Саскія. Зовсім ні. А я?

Рембрандт. Ви?! Мені здалося в полум'ї свічок, що ці квіти розкрилися в золоті вашого волосся. Ви прекрасні, як ... як Флора...

Саскія. Я ще ні від кого не мала таких живописних компліментів.

Рембрандт. Ну що Ви, насправді, я дуже недорікуватий, це вино і Ваша чарівливість розв'язали мені язика. А ще...

Саскія. А ще?

Рембрандт. А ще – світло. Світло, Саскія, – це божество, якому я поклоняюся.

Саскія. Хендрик порадив мені замовити у Вас свій портрет.

Рембрандт. Ви надовго приїхали в Амстердама?

Саскія. А що?

Рембрандт. Просто... я не вмію працювати швидко.

Саскія. Вдома мене не чекають.

Рембрандт. Не чекають?

Саскія. Батьки померли, як я ще маленькою була.

Рембрандт. Пробачте, я не знав.

Саскія. Зовсім недивно, судячи з розповідей Хендрика, Вас взагалі ніщо не цікавить, окрім живопису.

Рембрандт. Так сказав Хендрик? Хоча, можливо, він має рацію.

Саскія. До того ж, в Амстердамі набагато веселіше, ніж у провінції. І дуже красиво. Я люблю гуляти вздовж каналів. (Пауза.) А ви?

Рембрандт. Дуже! Я завжди беру з собою папір і олівець...

Саскія. Малюєте?

Рембрандт. Швидше за все ловлю...

Саскія. Ловите?

Рембрандт. Я хотів сказати, ловлю на вістря олівця те, що мене зацікавить. Взагалі, роблю ескізи.

Саскія. А я люблю просто дивитися: на кольорові відображення будинків, на чайок.

Рембрандт. Ви зупинилися тут, у Хендрика?

Саскія (сміється). Де там, Рембрандт! Це було б вершиною непристойності!

Рембрандт. Здається, я щось бовкнув невпопад.

Саскія. Та не переймайтесь, я живу в будинку свого дядька, в пастора Сильвіуса і його дружини, тітоньки Марії.

Рембрандт. Маю сподівання, Ви забудете мою безтактність?

Саскія (сміється). Я Вже... забула: у мене дуже коротка пам'ять. Ну то як же, Рембрандте?

Рембрандт. Що?

Саскія. Ви згодні намалювати мій портрет?

Рембрандт. А хіба я не сказав?

Саскія. Я не пригадую!

Рембрандт. Авжеж, я згоден.

Саскія. Чудесно! А як я маю виглядати, ну точніше, що мені краще одягнути?

Рембрандт. Та я не знаю, Ви така молода, така свіжа... Просто будьте сама собою, ось і все!

Саскія. Ага, я зрозуміла: це має бути щось легке, духмяне. (Сміється.)

Рембрандт (заражаючись від її сміху). Так, так.

Саскія. І коли ж ми розпочнемо?

Рембрандт. Я чекатиму на Вас у неділю в своїй майстерні на Розенграхт.

Саскія. На Розенграхт?

Рембрандт (киває). О третій годині пополудні. Вас це влаштовує?

Саскія. Ми з тіткою прийдемо обов'язково.

4

Майстерня в будинку Рембрандта.

Саскія сидить у кріслі. Рембрандт малює її портрет.

Рембрандт. Ви сьогодні така весела...

Саскія. День видався вдалий.

Рембрандт. Ви маєте рацію, день чудовий!

Саскія. Спочатку ми з тітонькою заїхали до кравчині, забрали мою нову сукню. Я давно Вам позую – Ви бачили всі мої сукні. Потім заїхали до крамниці Хендрику і купили ось цей капелюшок, рукавички і ось цю нитку перлів.

Рембрандт схвально гмикає.

Саскія. І все це вибирала я сама. Правда ж, у мене гарний смак?

Рембрандт. Як живописець можу Вас запевнити в тому, що цей персиковий колір і ці рожеві перли надзвичайно пасують Вам.

Саскія. Ага, мало не забула: у крамниці я бачила якесь старовинне ліжко. Всього за тисячу флоринів. І знаєте, що мене особливо зворушило: золотий купідон зі згорнутими ручками, ось такий. (Показує, скорчивши смішну гримасу.)

Рембрандт (сміється). Не крутіться, Саскія!

Саскія. Добре, добре. Для вашої колекції це була б знахідка, Особливо для ваших міфологічних картин.

Рембрандт схвально киває, продовжуючи працювати.

Саскія. Як тихо у Вашій майстерні...

Рембрандт. Саскія, сидіть смирно, прошу Вас! Вам набридло?!

Саскія. Мабуть, це не найвеселіше заняття. Але мені страх як цікаво, що із цього вийде. Розумієте, я повинна знати...

Рембрандт. Знати що?

Саскія. Якою Ви мене бачите?

Рембрандт. Ну, словами цього не поясниш...

Саскія. Кажуть, великий Леонардо розважав свою мону Лізу за допомогою приємної бесіди. А Ви все мовчки малюєте. Малюєте і мовчите.

Рембрандт (зніяковіло). Я працюю...

Пауза.

Саскія. Ми в четвер Вас чекали...

Рембрандт. Але мене ніхто не запрошував.

Саскія. Що четверга у мого дядька приймальні дні. А в приймальні дні ніхто нікого не запрошує. Просто люди оголошують свої приймальні дні і чекають на друзів, знайомих.

Рембрандт. Пробачте, Саскія, я справді про це не подумав. Ну ось, казав же Вам: не вертіться.

Підходить до неї, поправляє пасмо волосся, торкаючись щоки Саскії.

Сакія тулиться щокою до його руки, він не віднімає руку.

Саскія. Але ж Ви не можете не бачити, як я (плаче)… що я... люблю Вас...

Рембрандт. Саскія! Ви належите до старовинного роду, а я...

Саскія. Ви відомий художник!

Рембрандт. Так, справді, я не бідую, замовленнями засипаний після “Уроку анатомії”, однак Ви звикли до розкоші, а що я Вам можу запропонувати?

Саскія. Боже мій. Рембрандт, та мені нічого не потрібно, окрім твого кохання.

Рембрандт. Саскія! (Намагається обійняти її.)

Саскія (впираючись кулачками йому в груди). Мені вже час! Ти прийдеш до нас?

Рембрандт (киває). У найближчий четвер.

Саскія. Без запрошення?

Рембрандт (киває). І буду просити твоєї руки.

Саскія. Маю надію, що доживу до наступного четверга.

Голос пані Сильвіус. Дитя моє, Саскія, нам пора!

Саскія. Іду, тітонько, іду. (Рембрандту.) Так ти не забудеш: в четвер?

Рембрандт киває головою, бере її за руку і не відпускає.

Вони стоять і дивляться один одному в вічі.

Пані Сильвіус. От горе, примусила стару підніматися. Дядько уже нас заждався, напевно. (Пауза.) На жаль, нам пора, пане Рембрандт!

Рембрандт (розгублено). Так, так. Ми завершили на сьогодні...

Пані Сильвіус. Ви чимось схвильовані? (Дивиться на обох.)

Рембрандт (сором’язливо). Ні, ні, все гаразд.

Пані Сильвіус. Саскія, зачекай мене внизу, мені необхідно сказати пану Рембрандту кілька слів.

Саскія. Гаразд.

Пані Сильвіус. Я здогадуюся, що тут відбулося: ви освідчилися з моєю племінницею?

Рембрандт. Здається, так.

Пані Сильвіус. Послухайте, Рембрандт, нам слід серйозно поговорити. Ви запропонуєте мені присісти?

Рембрандт. Прошу Вас. пані Сильвіус, сідайте.

Пані Сильвіус. Дякую. (Вказує Рембрандту на місце поруч із собою.) Я буду щира з Вами. (Пауза.) Саскія має що до Вас серйозні почуття, та й Ви до неї не байдужі, як я бачу

Рембрандт. Я боявся собі в цьому зізнатися, (зітхнув) але я люблю її.

Пані Сильвіус. Що ж, ми з чоловіком про Вас високої думки, Рембрандте, і впевнені, що Ви б змогли бути хорошою парою для Саскії.

Рембрандт. Я всього лише син мірошника.

Пані Сильвіус. Ваше походження не має ніякого значення. Саскія отримала від батька, Ромбартуса ван Эйленбюрха, сорок тисяч флоринів у спадок. А ми бажаємо лише одного: щоб наша дівчина була щаслива.

Рембрандт. Я готовий на все за ради неї...

Пані Сильвіус. Проте я вважаю за свій обов'язком попередити вас.

Рембрандт. Про що?

Пані Сильвіус. Ви молоді, засліплені любов'ю, Рембрандте, і багато чого не помічаєте, а ми з пастором Саскію знаємо з пелюшок. Це дитя, добре і світле дитя.

Рембрандт (посміхається і киває). Так, так, пані Сильвіус, я це розумію.

Пані Сильвіус. Живе вона сьогоднішнім днем і навряд чи задумається над тим, що життя не суцільне свято.

Рембрандт. Дорога пані Сильвіус, я гадаю, мого життєвого досвіду вистачить для нас обох.

Пані Сильвіус. Звичайно, Ви благородна і сильна людина, пане, Рембрандте. А ось Саскію я ніяк не можу уявити собі біля ліжка хворої дитини, чи в ролі дбайливої господині.

Рембрандт. Але ж...

Пані Сильвіус (кладе руку на руку Рембрандта). Але знаю напевне: вона буде люблячою і вірною дружиною.

Рембрандт. Пані Сильвіус, я вже не уявляю свого життя без Саскії. І неодмінно прийду в четвер просити її руки.

Пані Сильвіус. Ми з пастором будемо чекати на Вас!

Рембрандт. Дякую Вам, за все!

Пані Сильвіус. До побачення, пане Рембрандт!

Рембрандт. До побачення, пані Сильвіус!

Пані Сильвіус (зупиняючись на порозі). Мій дорогий, у вашому спільному будинку оселиться велика радість, але від Вас потрібно буде терпіння і мужність, терпіння і мужність.

 

ДРУГА ДІЯ

1

Зал у новому будинку Рембрандта. Яскраво освітлений свічками, прикрашений колекцією картин і статуй. Вечір у самому розпалі. Гості розглядають шедеври, зібрані Рембрандтом. Алларт, Хендрик, Рембрандт і Саскія на передньому плані. В глибині сцени – картярський столик, за яким грають в трик-трак гості старшого віку.

Хендрик. Так, діти мої, ви облаштувались не гірше Рубенса у своїм розкішнім палаці!

Рембрандт. Правда, є невелика різниця: за цей палац поки ще сплачена лише половина суми.

Алларт. Але наскільки я знаю, спадок Саскії міг би компенсувати суму вашого боргу.

Саскія. Ось і я йому тлумачу про те ж саме.

Рембрандт. Я сам маю заробити ці гроші.

Хендрик. Очевидно він має рацію, Саскія, і не варто сперечатися з ним.

Саскія. А я і не сперечалася! Мені взагалі не можна хвилюватися. Скажіть, Алларте, а ви продовжуєте займатися живописом?

Алларт. Та де там, Саскія, хіба я можу? До того ж, всі знають: в Амстердамі є уже один великий художник – Ваш чоловік. А змагатися з Рембрандтом?! Пробачте!

Рембрандт. І все ж я пам'ятаю, мій хлопчику, ти подавав великі надії і був улюбленцем старого Ластмана.

Алларт. Звичайно, якби у мене була така муза, то я неодмінно б намилив тобі шию.

Хендрик. Чи я правильно зрозумів: це тобі не вистачає муз?

Саскія. Ой, Алларте, Ви зовсім не змінилися!

Рембрандт. Змінився, лише в кращій бік.

Саскія. Ось як тільки одружуєтесь, зразу споважнієте.

Алларт. Вашими вустами, красуня...

Саскія. Я добре пам'ятаю, що ви збирались оглянути колекцію.

Алларт. Лише за однієї умови, Саскія: Ви станете моїм гідом. (Простягає їй руку.)

Сакія. Згодна! (Звертається до чоловіка.) Рембрандте, наш добрий доктор занудився.

Рембрандт. Я підійду до нього.

Саскія. Іди, іди.

Підходить до лейтенанта Рейтенберга і капітана Кока.

Саскія. Панове, ми йдемо оглядати колекцію, приєднуйтесь до нас.

Кок. Із превеликим задоволенням.

Рейтенберг. А то просто не знаєш на чому зупинити погляд.

Саскія. Саме тому ми й розпочнемо з римський копій. (Йде.)

Рембрандт підходить до доктора Тюльпа

Рембрандт. Ви чомусь стурбовані, докторе?

Тюльп. Ні, ні. Просто я не очікував такої розкоші.

Рембрандт. Ви вважаєте, що нам не треба було переїжджати?

Тюльп. Я так не думаю. От лишень сам я навряд чи зміг би тут жити.

Рембрандт. А я давно мріяв саме про такий будинок. Тут у мене прекрасна майстерня: колекція розташувалась так зручно. До того ж, Сакії тут дуже подобається.

Тюльп. Звичайно, звичайно …

Рейтенберг. Ви не все мені говорите, Ніколасе.

Тюльп. Гаразд, я скажу. Я довго дивився на Ваші нові роботи… 

Рембрандт. І що ж?

Тюльп. Я не відразу зрозумів, що мене в них бентежить. І ось щойно зрозумів. Рембрандте, Ви заразилися цією хворобою…

Рембрандт. Хворобою?

Тюльп. Так, так! Хворобою Рубенса: цей вражаючий потяг до розкоші.

Рембрандт. Ага, ось Ви про що!

Тюльп. І “Даная” і Ваш автопортрет із Саскією на колінах. (Роздратовано.) Ну, цей сюжет із історії про блудного сина. Що за пихата театральність!

Рембрандт. Ви маєте рацію, докторе: з того часу, як доля з’єднала мене з Саскією, я змінився. Так, я щасливий і не хочу цього приховувати, біс його забирай!

Тюльп. Звичайно, Ваше право вибирати, що і як малювати, та ніхто не переконає мене в тім, що Ви як обдарований художник маєте власне покликання, зраджувати яке не можна!

Рембрандт. Хто його знає, в чому воно, це покликання.

Тюльп. Кому багато дано, з того багато й спитають, Рембрандт ця істина безперечна!

Рембрандт. Дозвольте, Ніколасе, по-вашому, справжнє життя – це страждання, убозтво і хвороби?

Тюльп. На жаль, лише через страждання людина стає людиною!

Рембрандт. Ну так, і я повинен дорівнятися до Сегерса, котрий завершив своє життя у злиднях. Лише за таких обставин, по-вашому, я стану великим майстром?!

Тюльп. Не дай Вам боже повторити долю геркулеса Сегерса ...

Саскія (підходить до них). Любий докторе, Ви так жваво бесідуєте.

Тюльп. Саскіє, дитя моє, ми лишень трохи посперечалися ....

Рембрандт. Про живопис.

Тюльп. Всього лишень, люба, Вам нема чого хвилюватися.

Саскія. О, це надзвичайно до речі, я привела до вас капітана і лейтенанта, вони теж хочуть поговорити про живопис.

Тюльп. А я, напевне, приєднаюсь до стареньких і зіграю в трик-трак, з вашого дозволу.

Саскія . І я з Вами, докторе. Я зовсім не приділила уваги своїй дорогій тітоньці.

Саскія і Тюльп ідуть.

Кок. Ми уважно оглянули вашу колекцію, Рембрандте.

Рейтенберг. І з особливим задоволенням – Ваші нові роботи.

Рембрандт. Ви почали з далеку, панове ...

Рейтенберг. Чи бачите, Рембрандте, у приміщені стрілецької гільдії, в парадній залі, одна стіна лишилася пустою.

Кок. Правда, ця стіна надто темна ...

Рейтенберг. І ми подумали, що лише один художник зможе оживити її своїми світлоносними фарбами.

Рембрандт. Ви ж знаєте, панове: у мене немає відбою від замовників.

Кок. То, можливо, ваші старі багатії зачекають?  

Рембрандт. Я так не думаю, адже вони записуються за рік-другий наперед.

Рейтенберг. Мова йде про груповий портрет.

Кок. Загін Банінга Кока, що вирушає в похід! Як вам такий сюжет?

Рейтенберг. Знамена, барабани!

Кок. Ви так чудово зображуєте світло на Ваших полотнах. Пан Алларт стверджує, що Ви справжній володар світла.

Рейтенберг. І що Вашому пензлю все під силу!

Кок. А в цій картині буде багато світла. Уявіть собі: загін вирушає в похід яскравого сонячного дня, смуги світла на піках, відблиски світла на дулах мушкетів, плями світла на лезах шпаг...

Рейтенберг. І рухаються стрункі фігури воїнів у парадній формі...

Кок. Це вам не статичний “Урок анатомії доктора Тюльпа”.

Рейтенберг. Слава “Уроку анатомії…“ незаперечна, капітане.

Рембрандт. Я уявляю собі цю картину. Але вона буде надто велика і не поміститься навіть у моїй новій майстерні. 

Кок. Про це ми теж потурбуємося. У моєї матінки є величезний склад, він зараз пустує. І Ви зможете там працювати.

Рембрандт. Є ще одна обставина: Саскія! ЇЇ не можна зараз хвилювати. А якщо мені доведеться працювати за межами своєї оселі, це може її стривожити.

Кок. Проте подумайте, Рембрандте: одноманітний ряд портретів чи такий незвичайний сюжет, в якому на повну потужність виявиться Ваш незрівнянний талант!

Рейтенберг. І головне, Рембрандте, Вам же справді потрібні гроші, щоб розрахуватися за цей палац із паном Тейсом.

Кок. За кожен портрет Ви берете близько п’ятисот флоринів. А ми зможемо заплатити дві тисячі.

Рейтенберг. І половину цієї суми – за рахунок авансу.

Рембрандт. Так, панове офіцери, ви берете мою згоду штурмом.

Кок. Ну що тут роздумувати, Рембрандте, давайте згоду! (Пауза.)

Рембрандт (після тривалого мовчання зітхає). Здаюсь! Лише умова: я зроблю ескіз із кожного із вас, але до тих пір, доки картина буде завершена, її ніхто не повинен бачити.

Кок. Згода!

Рембрандт. І поки що ні слова Саскії!

Кок і Рейтенберг. Слово офіцера!

Саскія (підходить до столика, де грають старі). Я привела до вас ще одного гравця.

Пані Сильвіус. Сідайте, Ніколасе, дограйте, за мене партію, а ми погомонимо з моєю дорогою племінницею.

Тюльп. Дякую, зіграю із задоволенням.

Саскія. Тітонько, чи подобається Вам у нас?

Пані Сильвіус. Це надто красивий будинок, і ти в ньому маєш вигляд дуже граційної, справжньої господині. От тільки чи впораєшся ти з усім цим?

Саскія. Прислуги у нас достатньо, але ці сільські дівчиська інколи такі нетямущі і невправні. Без Вашої допомоги мені точно не обійтися.

Пані Сильвіус. Ти знаєш, я теж подумала про це. Рембрандт зібрав таку кількість дорогоцінних речей і картин. Тут пильнувати та пильнувати треба.

Саскія. О тож, нещодавно йому знадобилась ведмежа шкіра для роботи і якась-то старовинна шаль, але виявилось що їх пожувала міль. Він дуже сердився. Я навіть злякалась: ніколи раніше таким не бачила його.

Пані Сильвіус. Ця біда поправна, дитино, від молі є хороший засіб, я пришлю його завтра ж. А що до статуї, запам’ятай і накажи прислузі: мармур можна протирати вологою ганчіркою, а з гіпсової статуї лише змахувати пил.

Саскія. Гаразд, я запам’ятаю.

Пані Сильвіус. Знаєш, що, люба, у мене в будинку з’явилася нова служниця з Рандсдорпа, розумна і скромна дівчина. Звуть її Хендрик’є Стоффельс. Я пришлю її вам, вона всьому навчена і буде тобі доброю помічницею.

Саскія. Тітонько, Ви не уявляєте, як я Вам вдячна.

Пані Сильвіус. От і славно. Якщо за речами буде правильний догляд, вони довше служитимуть, і в будинку твоїм завжди буде чисто й затишно, а в сім’ї пануватиме мир і злагода.

Саскія. Цього я прагну більше в світі.

Пані Сильвіус. Не турбуйся, Саскіє, разом ми впораємося. Головне, що ти щаслива зі своїм чоловіком.

Саскія. Так, щаслива, але мені хочеться, щоб він що хвилини був поруч зі мною, я ревную його до полотен, до замовників, до учнів, які обожнюють його. Я хочу щоб він належав лише мені, тітонько! 

Пані Сильвіус. Пізнаю свою примхливу дівчинку. Рембрандт кохає тебе. Це не потребує доказів. Однак чоловік повинен займатися справою, він не може триматися спідниці навіть гаряче коханої дружини.

Саскія. Але коли народиться маля, все зміниться. Я знаю: це буде хлопчик чудесний хлопчик.

Пані Сильвіус. Дай Боже. Дай Боже.

Спальня в будинку Рембрандта.

Саскія і Хендрик’є розбирають сукні Сакії, розвішують у шафі.

Саскія. Ну, цю сукню вже я носити не буду, надто розповніла ... Вона нагадує мені ті щасливі дні, коли ми з Рембрандтом тільки познайомились.

Хендрик’є. Можна перешити, тканини тут достатньо.

Саскія. Ні, ні, ні в якому разі. А ось для тебе це підійде як раз. Примір, Хендрик’є .

Хендрик’є. Що ви говорите ? Мені таку сукню?

Саскія. Ну так, я хочу, щоб ти її примірила?

Хендрик’є. Що ж, гаразд!

Саскія. Бачиш, як на тебе шито! Вона твоя!

Хендрик’є. Моя?

Саскія. Носи на здоров’я.

Хендрик’є. Дуже вдячна!

Годинник на башті б’є вісім.

Саскія. Чуєш, Хендрик’є, уже восьма?! Рембрандт з хвилини на хвилину повернеться з майстерні (кашляє).

Хендрик’є. Я перевірю, чи все готове внизу. Тільки спочатку випийте відвар, доктор Тюльп наказав Вам приймати його через кожні три години.

Саскія. Гаразд, гаразд, прийму, поспіши, дівчинко. (Хендрик’є іде.) Ну ось тепер все в порядку, любо глянути.

Заходить Хана з Титусом на руках.

Ханна. А ось, і ми!

Саскія. Мій рідненький! Ходи до матусі. Спить?

Ханна. А, як блаженно посміхається, значить, ангелів бачить уві сні!

Саскія. Ох ти, мій хороший, мій золотий! (Цілує Титуса).

Ханна. Золотий, золотий, інакше не може бути, ат же так дорого дістався матусі!

Заходить Хендрик’є.

Хендрик’є (задихавшись). На кухні все готово, пані: смажений гусак, салат, холодне пиво.

Саскія. А вода.

Хендрик’є. Нагріли цілий казан.

Саскія. Дякую Хендрик’є, іди зустрічай господаря.

Ханна. Хендрик’є, чого ти стоїш?

Хендрик’є. Можна я потримаю маленького?

Саскія. Трішки потримай.

Ханна. Тільки обережно.

Хендрик’є (захоплено). Спить, як ангелятко! 

Саскія. Правда ж, він прекрасний (забирає).

Хендрик’є (киває). Дивовижно гарний?

Саскія. Іди, іди Хендрик’є! Сукню не забудь. (Хендрик’є іде) Славна дівчина.

Ханна. Справді, хороша, але не варто їх балувати. Сідайте, моя голубко, я розчешу Вас.

Саскія сидить перед дзеркалом. Годувальниця розчісує її волосся. Рембрандт зупиняється в дверях. Стоїть мовчки. Саскія бачить його в дзеркалі.

Саскія. Рембрандте! Я і не чула, як ти зайшов.

Рембрандт. Я дивився ...

Ханна. Ваша дружина гарна як лялечка.

Саскія. Материнство прикрашає будь яку жінку.

Ханна. Ви маєте рацію, моя дорога.

Саскія. Як добре, що ти прийшов, незабаром я буду годувати і пеленати Титуса.  

Рембрандт (злякано). Ні, ні я прийду пізніше. Спочатку вмиюсь і передягнусь.

Саскія. Хендрик’є погодує тебе. Там все готове. Ханно, тобі не здається, що він якось дивно себе поводить?

Ханна. З чоловіками це трапляється, голубко моя, просто втратив глузд від щастя. Але з часом це минеться.

Саскія. Сподіваюся (зітхає).

Ханна (вклавши волосся Саскії). Готово, богиня.

Саскія. Спасибі, Ханна. Ти вільна.

Ханна. Може забрати Титуса?

Саскія. Ні, Ханно, не забирай його: я впораюсь сама. Якщо знадобиться, подзвоню.

Ханна. Хай вас Бог благословить! На добраніч!

Саскія. Добраніч!

Рембрандт (заходить). Титус спить?

Саскія. Спить, тільки пересувайся тихенько, мій милий ведмедю. Тебе погодували?

Рембрандт. Погодували, але все одно я дуже голодний!

Саскія. Що ж, іди до мене!

Титус запхикав.

Саскія. Мені пора його годувати. Дивись який він гарний!

Рембрандт. Схожий на тебе.

Саскія. Скажи мені, чому ти не малюєш нашого хлопчика, ти ніби цураєшся його?

Рембрандт. Саскіє, рідна моя, я ніколи не говорив з тобою про це. Коли я дивлюсь на цю безпорадну істоту, мене охоплює страх. Я боюся нашкодити йому.

Саскія. Нашкодити?

Рембрандт. Ти пам’ятаєш, як багато я малював нашого первістка Ромбартуса? А коли він помер, мені прийшла в голову ця страшна думка.

Саскія. Ти не повинен так думати! Ми втратили Ромбартуса й інших дітей: так розпорядилася доля. Проте ми витримали ці випробування, і Бог послав нам спадкоємця. Розкажи мені краще, як просуваються твої справи в майстерні. Ти пропадаєш в цьому сараї цілими днями.

Рембрандт. Саскіє, мені здається, що я забуваю про все на світі, коли пишу.

Саскія. А хіба інакше бувало?

Рембрандт. Я думаю, це буде найкраще серед всього, що я зробив.

Саскія. Краще від “Данаї”?

Рембрандт. Ні, дитя моє, це зовсім інше: в “Данаї” я зобразив те, про що не можу сказати словами: своє кохання до тебе. (Прагне поцілувати її.) (Сакія, заколисуючи Титуса, погрожує йому пальцем). Там світло приглушене, а в цій картині воно стає повноправним господарем. Воно об’єднує все в одне ціле.

Саскія. Ти так захоплений цією роботою.

Рембрандт. Ти не повіриш, інколи мені здається, що я починаю захлинатися у цьому морі кольору і світла.

Саскія. Ти заговорив поетично.

Рембрандт. Так, так, коли малюю, чую таку бадьору музику. А сьогодні уяви, вигадав, що я сам крокую разом із ними.

Сакія. Мій дорогий, мені здається ти перевтомився.

Рембрандт. Ні, я навіть не відчуваю втоми, коли працюю, але ...

Саскія. Що?

Рембрандт. Розумієш, я розташував усі фігури, а ось у центрі лишилося місце... і це мені не дає спокою.

Саскія. Ти говорив, що іноді сам пензель підказує тобі, що і як зобразити.

Рембрандт (у задумі). Так, так, це так.

Сакія підкашлює.

Рембрандт. Саскіє, ти якось дивно кашляєш?

Саскія. Трохи застудилася.

Рембрандт (хитає головою). Завтра ж запрошу Ніколаса, нехай він послухає тебе ще раз.

3

Сарай-майстерня. Величезне полотно, наповнене сяйвом.

Рембрандт захоплено працює.

Зненацька входить Саскія, зупиняється при вході, завмираючи від захвату.

Саскія. Ой! (Закриває очі долонями.)

Рембрандт. Хто посмів, хто це?

Саскія. Це я, любий.

Рембрандт. Саскіє, навіщо ж ти піднялась. Доктор заборонив тобі виходити.

Саскія. Титус заснув, із ним годувальниця. А я стомилась лежати.

Рембрандт. Але ж на вулиці вітер.

Саскія. Рембрандте, що це за небачене диво, мені здалося, що я осліпла, зайшовши в цей сарай. Боже мій! Яка вона красива! Тепер я розумію, чому ти так мало буваєш зі мною і Титусом!

Рембрандт. Тобі подобається?

Саскія. Я навіть не могла уявити собі нічого подібного. Це так незвичайно.

Рембрандт. Що саме?

Саскія. Ну, я ніколи не бачила таких портретів: вони зовсім ніби живі, рухаються, розмовляють. Капітан такий гордий. І лейтенант дуже гарний. Решту ти поки що не домалював?

Рембрандт. Ну, взагалі, так.

Саскія. А тут, у центрі? Так і не придумав?

Рембрандт. Ні...

Саскія (підходить до картини). А я, здається придумала: я стала такою стрункою під час хвороби, що мені тут цілком вистачає місця.

Рембрандт (обіймає її). Саскіє! Це геніально!

Саскія. Рембрандте, я пожартувала (сміється, потім починає кашляти).

Рембрандт. Бачиш, уперта особо, сідай сюди.

Саскія. Нічого, дарма, все минеться, зараз, не хвилюйся, рідний.

Рембрандт. Що це: у тебе на хусточці кров!

Саскія. Ні, ні, любий, тобі здалося. Це вишивка на хусточці.

Рембрандт (недовірливо). Вишивка?

Саскія. Так, так, червона квітка, ти ж сам її мені малював.

Рембрандт. Негайно повертайся до дому!

Саскія. Але я не хочу йти від цього полотна, воно випромінює таке світло, таке тепло... (притуляється щокою до його руки).

Рембрандт. Зрозумій же нарешті, тобі не можна лишатися тут, у сараї протяги, це небезпечно. Мені доведеться силоміць відводити тебе а я так не хочу перериватись у роботі.

Саскія. Я трішечки посиджу.

Рембрандт. Саскіє, дитя моє, це неможливо. Я відведу тебе до дому. Ти ніби примхливе маля, тобі самій потрібна ненька.

Заходить доктор Тюльп.

Тюльп. Ага! Ось ви де!

Хендрик’є (забігає). Слава Богу, пані, Ви тут. Я так злякалася, коли не знайшла вас у спальні. (Плаче.)

Саскія. Нічого страшного не трапилося, заспокойся, Хендрик’є.

Рембрандт. Ти що, нікого не попередила?

Хендрик’є. Доктор Тюль прийшов, а Вас немає...

Тюльп. Прийшов провідати хвору, а її слід тільки блиснув. Уявіть, Рембрандте, Хендрик’є допомогла їй одягнутись (вона нібито приміряла свою нову сукню), відіслала її за чимось на кухню, а сама тихенько вислизнула.

Саскія. Ніколасе, ну що зі мною може трапитися?

Тюльп. Люба моя, Вам не можна порушувати режим, рекомендований лікарем.

Рембрандт. Ніколасе, відведіть цю неслухнянку додому. Мені необхідно продовжити роботу.

Саскія кашляє.

Тюльп. Саскіє, ідіть із Хендрик’є, я наздожену Вас.

Саскія. Ну, що ж, я не поборю вас трьох. До вечора, любий! (Цілує Рембрандта.) Лише дай слово, що не затримаєшся.

Рембрандт. Обіцяю, серце моє!

Сакія і Хендрик’є ідуть.

Рембрандт. Ніколасе, Боже мій, невже все так серйозно?

Тюльп. На жаль, це так, Рембрандте. Тримайтесь: Саскія скоро помре. Вона покине життя тихо, просто засне. Від Вас вимагається лише одне: не хвилювати її своїми страхами, тільки так ми зможемо прикрасити її останні дні.

Рембрандт. Якщо не буде Саскії, життя для мене втратить будь який сенс.

Тюльп. Ви маєте подумати про сина.

Рембрандт. Я знаю, докторе, ви зробили все, що могли, а зараз я хочу залишитися сам. Бачите: на передньому плані не вистачає ще однієї фігури. Тепер я знаю, хто буде тут зображений. Лише прошу Вас, Ніколасе ...

Тюльп. Гаразд, гаразд, я йду.

Рембрандт. Люба моя, рідна моя, дитя моє, Саскіє, ти ніколи не помреш. Я зроблю так, що люди вічно милуватимуться тобою, я зображу тут тебе, але не такою, якою зробила тебе ця проклята хвороба, а такою, якою ти була в дитинстві.

 

ТРЕТЯ ДІЯ

1

Зал у приміщені стрілецької гільдії. За столом зібралася вся рота на чолі з капітаном Коком і лейтенантом Рейтенбергом. Одне місце за столом пустує: чекають Рембрандта. На стіні – картина, прикрита від очей глядачів шматком чистого полотна.

Кок. Сьогодні, панове, ми побачимо те, що з нетерпінням чекали довгі місяці.

Перший солдат. Так, довгенько довелося чекати.

Другий солдат. До того ж, дивитися картину нікому не дозволялося.

Рейтенберг. Та ви ж знаєте, панове: Рембрандт зазнав передчасної втрати.

Кок. Поховав свою молоду дружину, прийми Господи її душу.

Рейтенберг. Проте слід віддати йому належне, роботу над картиною не припиняв.

Кок. Але полотно таке велике, що часу для нього потрачено багато.

Третій солдат. Та хіба ж ми знаємо, як пан Рембрандт працює: кожну деталь виписує.

Четвертий солдат. Я вмираю від нетерплячки. Це ж не жарти: сам Рембрандт ван Рейн намалював наш портрет.

П’ятий солдат. Уявіть, не лише наші діти, але і внуки, і правнуки зможуть побачити, якими ми були.

Шостий солдат. А я до біса хвилююся, і так.

Сьомий солдат. Гадаєш, я менше від тебе хвилююся?

Восьмий солдат. Ми вдало вклали наші гроші. Такий талант дорого вартує: бач, яка велика вийшла !

Дев’ятий солдат. А я маю сумніви.

Перший солдат. Які там ще сумніви?

Перший солдат. Одного разу ми з Фабриціусом прогулювалися неподалік від сараю, де малював Рембрандт.

Кок. Випадково прогулювалися?

Дев’ятий солдат. Так, абсолютно випадково, пане капітане.

Перший солдат. Так ось, двері в сарай були прочинені, і ми заглянули.

Дев’ятий солдат. І картина ця здалася нам якоюсь дивною.

Перший солдат. Дивною?

Дев’ятий солдат. Саме так! Дуже яскрава така картина!

Перший солдат. Лише обличчя нібито розмиті. Нечіткі.

Кок. Ну, по-перше, ви не дотримали умови, панове!

Рейтенберг. А по-друге, не варто людям, які не тямлять нічого в живопису, дивитись незавершені полотна.

Кок. Навіть ми не дозволяли собі турбувати Рембрандта .

Заходить Рембрандт.

Рейтенберг. А ось і наш дорогий художник, добрий день, Рембрандте.

Рембрандт. Вітаю вас друзі.

Кок. Отже настала ця урочиста мить, всі зібралися – відкриваю.

Всі. Ой !!!

Перший солдат. Гей, а де ж тут я?

Другий солдат. Та ось же, Ізак, ось стирчить твоє вухо.

Третій солдат. А моє обличчя, затінює лейтенант.

Четвертий солдат. Тобі ще повезло, а від мене на цій картині – лише капелюх!

П'ятий солдат. І мене майже не видно.

Шостий солдат. І мене.

Сьомий солдат. Мабуть, ми не дуже розбираємося в живопису?

Восьмий солдат. До чого тут живопис? Згадайте картину Дірка Якобса “Груповий портрет корпорації амстердамських стрільців”. Там зображені 17 стрільців у три ряди і обличчя кожного з них, я повторюю, кожного, чітко видно!

Перший солдат. А мені здається, що картина дуже красива. Скільки на ній сонячного світла! І ми не стоїмо, як ідоли, в три ряди, а вирушаємо в похід, вирушаємо як захисники.

Шостий солдат. Звичайно, тебе ж добре видно, тебе зобразили на повний зріст, і обличчя, видно чітко.

Третій солдат. Саме так! А платили ми всі однакову ціну.

Дев'ятий солдат. Ви ж тільки гляньте: на картині не сімнадцять, а понад тридцять чоловік!

Другий солдат. Розумієш, це такий задум художника. Наш загін вирушає в похід і зливається з натовпом.

Десятий солдат. А це що за руде дівчисько, як вона ще сюди влізла?

Дев'ятий солдат. Ага, чия це в біса донька, скільки за неї заплатили пану художнику?

Десятий солдат. А ось і ще й собака якась. Ні, це вже занадто!

Рембрандт хапає голову руками і стогне.

Кок. Заспокойтесь, панове. Всі, хто невдоволений картиною, отримає свої гроші.

Солдати бурчать, сваряться і виходять.

Кок. Рембрандт, ви повинні їх зрозуміти. Вони сплатили свої гроші і хочуть отримати товар. Чекання було тривалим, а в решті решт вони відчули себе обдуреними. Вони не здатні зрозуміти, що це геніальне полотно.

Рембрандт. Я не подумав про це... Але чим їм завадила Саскія, цей ангел? (Плаче.)

Рейтенберг. Ви перенесли тяжку втрату, Рембрандт, ми сумуємо разом з Вами. Проте повірте, все минає.

Рембрандт. Ні, це не мине ніколи.

Кок. Ви ще молодий, сповнений сил.

Рембрандт. Невже Ви не зрозуміли: я мертвий.

2

Спальня в будинку Рембрандта. Хендрик’є з Титусом, який підріс, роблять повітряного змія.

Хендрик’є. Так, ось прилаштували хвіст, тепер твій повітряний змій готовий.

Титус. Завтра з татом ми будемо запускати його?

Хендрик’є. Не знаю...

Титус. Але ж завтра вихідний, і тато не займатиметься з учнями.

Хендрик’є. Так, вихідний, але Рембрандт повинен закінчити гравюру і віднести її в крамницю пана Хендрика.

Титус. Значить тоді ти підеш зі мною гуляти і запускати змія.

Хендрик’є. Як тільки впораюся по господарству, мій хлопчику.

Титус. Хендрик’є!

Хендрик’є. Що?

Титус. А якщо я міцно-преміцно вхоплюся за повітряного змія, то зможу піднятися з ним у небо?

Хендрик’є. Який же ти мрійник! Звичайно ні, змій надто тендітний і не витримає тебе.

Титус. А жаль. (Зітхає.)

Годинник на башті б'є дев'ять разів.

Титус (рахує). Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять.

Хендрик’є. Пора готуватися до сну, мій любий.

Титус. Бачиш, я сам порахував!

Хендрик’є. Молодець! (Розчісує Титуса.) Яке в тебе гарне волосся. Ти схожий на маленького ангела.

Титус. Як на татових картинах?

Хендрик’є. Так, так. Як на татових картинах. (Цілує його.)

Титус. А тато говорить, що я схожий на свою маму Саскію.

Хендрик’є (зажурено). Дуже схожий.

Титус. А чому Саскія померла?

Хендрик’є. Бог забрав її на небеса.

Титус. Я знаю! (Пауза.) А Господь добрий?

Хендрик’є. Добрий і милостивий.

Титус. Нехай тоді він поверне маму.

Хендрик’є. Це неможливо. Ми повинні тільки молитися про упокій її душі.

Титус. Що значить про упокій?

Хендрик’є. Хлопчик мій, ти повинен знати, що твоя мама дивиться на тебе зверху і радіє, коли ти чиниш добре. Вже пізно, і тобі давно пора спати. А в мене ще багато роботи. Господар от-от повернеться з майстерні, треба дати йому вечерю.

Титус. Нехай Ханна подасть вечерю.

Хендрик’є. Титус, Ханна пішла від нас: їй нічим платити. Я залишилась одна в цім домі.

Титус. А ти теж підеш, якщо в тата не стане грошей?

Хендрик’є. Мені б не хотілося вас покидати. Повторюй за мною: “Отче наш...“, а тепер “Упокой, Господи, душу раби твоєї Саскії”.

Титус засинає. Хендрик’є цілує його. Заходить Рембрандт.

Рембрандт. Титус вже спить?

Хендрик’є. Слава богу, заснув, господарю, не турбуйтесь.

Рембрандт. Спасибі Вам, Хендрик’є, не знаю, що б я робив без Вас?

Хендрик’є. Титуса не можна не любити. Я вдячна Богові, що можу піклуватися про нього. Спускайтеся в кухню, я подам вам вечерю.

Рембрандт. Не турбуйся. Хендрик’є, я вже перекусив, стомився вкрай!

Хендрик’є. Я зараз принесу Вам гарячої води.

Рембрандт. Так, так, спасибі...

Рембрандт засинає.

Хендрик’є заходить із глечиком. Але бачить, що Рембрандт заснув. Схиляється над ним.

Рембрандт (уві сні). Саскія...

Хендрик’є. Богоматір, порятуй мене, допоможи мені звільнитися від кохання до цієї людини. Бо відчуваю, що сили мене покидають, що я стаю слабкою...

Рембрандт (спросоння). Саскіє, Саскіє... Йди до мене, Саскіє.

Хендрик’є (гасить свічку). Так, коханий мій, бажаний мій я йду до тебе!

3

Маленька вітальня в будинку Рембрандта.

Титус грає на лютні. Заходить Рембрандт.

Рембрандт. Добрий ранок, синку.

Титус. Доброго ранку, тату. Я розбудив тебе?

Рембрандт. Ні, нічого... Сьогодні, здається, неділя?

Титус. Ти ж знаєш, що я звик вставати рано: допоміг Хендрик’є приготувати сніданок, сідай, погодую тебе.

Рембрандт. А де ж вона сама?

Титус. Одягла свій широкий плащ і пішла.

Рембрандт. Навіть не сказала, куди?

Титус. Ні, вона була дуже схвильована і поспішала.

Рембрандт. І ти не спитав, не пішов з нею, врешті?

Титус. Знаєш, батько, я не звик звертатися з зайвими питаннями. Проте я бачив, що вчора увечері приходив якийсь чоловік у чорному, і про щось говорив із нею.

Рембрандт. І ти нічого не сказав мені?!

Титус. Я намагаюсь не турбувати тебе, коли ти працюєш.

Рембрандт. Але ж ти знаєш, в якому вона стані і як вразлива зараз?

Титус. Не хвилюйся, батько: раз вона вирішила піти, значить, так було треба. Хендрик’є – розумна жінка.

Рембрандт. Але куди, куди вона могла піти одна?

Титус. Я думаю, вона пішла до церкви.

Рембрандт. Цього тільки й бракувало!

Титус. А ось вона і сама!

Хендрик’є входить і важко опускається в крісло.

Рембрандт. Хендрик’є, де ти була, тобі погано? Титусе, води!

Титус. Несу. Ось, пий. Батько, намочи їй скроні.

Рембрандт. Збігай по доктора Тюльпа.

Титус. Я миттю, Хендрик’є!

Хендрик’є. Не варто, Титусе, я трішки полежу, все минеться.

Рембрандт. Біжи, я сказав! Хендрик’є, серце моє, тобі краще?

Хендрик’є. Так, так, я ж сказала: нічого страшного, даремно ти послав Титуса.

Рембрандт. Ні, ти надто бліда, нехай Ніколас огляне тебе. Але навіщо ти вийшла?

Хендрик’є. Хіба можна не йти, коли вони кличуть.

Рембрандт. Хто саме, біс його бери?

У дверях з’являється чоловік, якого Рембрандт і Хендрик’є не помічають. Він уважно слухає.

Хендрик’є. Рада старійшин. Вони все знають, Рембрандте, і стали вимагати покаяння.

Рембрандт. Зрозумій нарешті, це принизливо.

Хендрик’є. Так, але мені довелося прийняти покуту! Так треба!

Рембрандт. Кому треба?

Хендрик’є. Йому! (Раптом помічає в дзеркалі відображення незнайомця і показує на нього Рембрандту.) Ой!

Рембрандт (різко обертається). Хто ви? Як ви увійшли?

Эйленбюрх. Моє Ім'я – Ніколас Эйленбюрх, я дядько покійної Саскії. А зайшов я через двері, вона була не зачинені.

Хендрик’є. Я піду до себе.

Рембрандт. Так, так, тільки обережно. Присядьте, пане Эйленбюрх. Що примусило Вас подолати таку нелегку дорогу?

Эйленбюрх. Дорога справді була нелегкою. Але привело мене до Вас ось що. Нашу сім'ю дуже турбує доля Титуса.

Рембрандт. З Титусом все гаразд: він здоровий...

Эйленбюрх (перебиваючи його). Нам хотілось би знати, яка сума лежить на його рахунку в банку?

Рембрандт. Не можу Вам назвати точну суму, але сьогодні ж я все з'ясую.

Эйленбюрх. Що ж, недивно! Після смерті нашої незабутньої Саскії Ви були призначені духівником і отримали право розпоряджатися її спадщиною аж до повноліття Титуса.

Рембрандт. Це справді так. Але я не розумію, чим Ви такі занепокоєні?

Эйленбюрх. Чи пригадуєте Ви, що в заповіті є один пункт, який проголошує, що як тільки ви одружитеся, то відразу втрачаєте право на користування грошима Саскії. А до мене дошли чутки, що ви...

Рембрандт. Це чутки.

Эйленбюрх. А мені здається, що це правда. До того ж, я переконався в цьому. (Пауза.) Я провів в Амстердамі цілий тиждень і дещо дізнався. По-перше, достатки Титуса значно зубожіли. Оскільки ви продовжуєте купляти картини для своєї колекції. По-друге, я зустрічався з господарем вашого будинку, паном Тейсом, і з'ясував, що половина суми за будинок як і раніше не сплачена, хоча ви акуратно виплачуєте відсотки. Так ось, пан Тейс нині в скрутному становищі, окрім того, він видає заміж свою доньку і незабаром вимагатиме сплати всієї суми боргу: одні відсотки його вже не задовольнять.

Рембрандт. Вартість моєї колекції і мої замовлення з Гааги (я роблю кілька картин для принца) – всього цього буде досить, щоб сплатити борг за будинок і внести ту частину суми якої бракує в спадщині.

Эйленбюрх. Бачте, Рембрандт, я сказав Вам не все. Я зустрівся із Вашим агентом, моїм племінником Хендриком, і він повідомив мені, що шедеври з колекції зараз можна продати за гроші. Ці Браувери, Сегерси, Каррачі й антики нині не в моді. Навіть за Рубенса мало дають. Так що все це ілюзія. А я все роблю і буду робити заради інтересів маленького Титуса.

Рембрандт. Титус уже давно не маленький...

Эйленбюрх. І заради пам’яті про покійну Саскію, яку ви так легко забули й проміняли на служницю. І знайте, я зроблю все, щоб з її спадщини не пропало більше жодного флорина. Прощайте!

Рембрандт. Прощайте...

Эйленбюрх іде.

Титус (повертається). Тато, доктор Тюльп буде з хвилини на хвилину.

Рембрандт. Гаразд.

Титус. А що це за сердитий пан покинув наш будинок?

Рембрандт. Титус, синку, піди до Хендрик’є, мені треба побути на самоті.

Титус. Добре, батько.

4

Зала в будинку Рембрандта, ледь освітлена.

Це бліда копія тієї зали, в якій колись була вечірка.

Хендрик’є тримає на руках маленьку Корнелію.

Титус прикриває статуї і картини простирадлами.

Хендрик’є. Ось тут, Титусе, міцніше зав'яжи.

Титус. Тепер вони нагадують привидів.

Годинник на башті б’є десять разів.

Титус. Будинок привидів.

Хендрик’є. Не жартуй, мій хлопчик.

Стук у двері.

Хендрик’є. Ой, господи, кого це принесло так пізно?

Титус. Не турбуйся, я відчиню. (Іде до дверей.)

Титус. Хендрик’є, до нас гість.

Тюльп. Добрий вечір, Хендрик’є.

Хендрик’є. О, добрий вечір, докторе.

Титус. Ну, як Вам наші привиди, докторе?

Тюльп. Так, невесела картина: колись у цій залі все сяяло і виблискувало. І життя здавалося суцільним святом.

Хендрик’є (зітхає). Так воно й було.

Тюльп. Ну, а як наша маленька?

Титус. Наша маленька – мишка смирненька.

Хендрик’є. Слава богу, здорова.

Тюльп. Як приємно бачити здорову матір і здорове дитя.

Титус. Гляньте, як блаженно посміхається!

Тюльп. Їй, в її такому юному віці і належить посміхатися.

Хендрик’є. Дитя не знає нічого, ось і посміхається.

Тюльп. Ну а як наш дорогий Рембрандт?

Хендрик’є. Він дуже змінився. Сидить увесь час у майстерні, майже не розмовляє. Самі знаєте, докторе, яка біда звалилась на нашу голову. Не сьогодні-завтра наказано забиратися з цього будинку.

Тюльп. Я з цього приводу й прийшов: міська рада прийняла рішення відкласти на півроку оголошення про банкрутство Рембрандта.

Титус. Та це ж просто чудово!

Тюльп. Я, як бургомістр, зробив все, що було в моїх силах.

Хендрик’є. Значить, ми маємо в запасі ще півроку?

Тюльп. Справді так.

Титус. А за цей час ми зможемо розпродати колекцію.

Хендрик’є. Та й у мене є невеликі заощадження, не пропадемо!

Тюльп. От і прекрасно!

Хендрик’є. Спасибі Вам за все, Ваша милосте!

Тюльп. Дякувати мені особливо нема за що, однак я зробив усе, що міг. Ти проводиш мене до батька, Титусе?

Тюльп. Я думаю, Вам краще самому туди піднятися. А я допоможу Хендрик’є викупати Корнелію. Ви навіть уявити не можете, наскільки жваве це маленьке створіння.

Хендрик’є. Візьміть свічку, Ніколас.

Тюльп. А вам вистачить однієї?

Титус. Нічого не вдієш: великий свічковий голод. Я вже звик пересуватися на помацки в цьому будинку.

Хендрик’є. Ідіть, докторе, Рембрандт Вам буде радий.

Доктор Тюльп піднімається в майстерню Рембрандта на другий поверх.

Рембрандт стоїть навколішки, складаючи в папку розкладені на підлозі ескізи малюнки, гравюри.

Тюльп (зупинився на порозі, вагаючись увійти). Рембрандт, де Ви?

Рембрандт (не піднімаючись). А, це Ви, докторе! Бачите, наводжу порядок: адже нам наказано виселятися.

Тюльп. Я саме через це прийшов. Сьогодні на засіданні міської ради було прийняте рішення... Боже мій, що це?

Рембрандт. А, це – Христос, що зцілює стражденних...

Тюльп. А з кого ви писали Господа?

Рембрандт. Із одного ашкеназа. Вони голодуючи призводять себе до смерті. Я крадькома спостерігав за ним і робив малюнок. І, здається, досяг того, що хотів.

Тюльп. Це те, що чого я давно від Вас чекав! (Обіймає художника за плечі.)

Рембрандт. Вам, справді, подобається?

Тюльп. Чи подобається мені?! Я завжди вірив, що Ви повернетеся на свою стезю, що мода на загладжену поверхню, на ван Дейків мине. Хіба може живопис, в якім відбите життя, бути гладеньким і чистим? Життя народжується в муках, в крові; людину переслідують хвороби, злидні, страх! Кілька щасливих миттєвостей або навіть днів безтурботного щастя, – хіба від них наше життя стає менш трагічним?

Рембрандт (втомлено). Ніколас. Ви принесли мені якусь звістку?

Тюльп. Так... та я просто в захваті від ваших полотен. Так ось що, визнання вашого банкрутства відстрочено на півроку. Це єдине, що я спромігся для вас зробити.

Рембрандт. Ну що ж, це означає тільки те, що завтра нас поки що не витурять на вулицю з нашими клунками.

Тюльп. Гадаю, за ці півроку ми багато чого зможемо.

Рембрандт. Мені вже все одно.

Тюльп. На банківський рахунок накладений арешт, аж до повноліття Титуса.

Рембрандт. Так, родичі Саскії свого таки досягли.

Тюльп. Але ви могли б опротестувати рішення сирітського суду, подати зустрічне прохання...

Рембрандт. Що я їм скажу, Ніколас? Що всі ці роки після смерті Саскії я жив як уві сні. Навчав, гравіював, писав, гравіював і навчав?

Тюльп. Вам рано опускати руки. Ви маєте сина-підлітка, маленьку доньку, з Вами поруч Хендрик’є – вона розумна і сильна жінка. У Вас нарешті, є вірні друзі. І ми приглянули для Вас інший будинок, скромніший за цей, але цілком добротний.

 

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

1

Новий будинок Рембрандта на Розенграхт в Амстердамі. Він набагато скромніший від колишнього.

Хендрик’є. Добрий ранок, Рембрандте!

Рембрандт. Який там у біса, добрий, голова тріщить. Ніколи не звикну до цього убогого життя.

Хендрик’є. Звичайно, це не палац. Та краще жити у власному будиночку, аніж витирати чужі кутки.

Хендрик’є. Твоя кава.

Рембрандт. Звідки?

Хендрик’є. Титус вдало продав одну з твоїх картин. 

Рембрандт. Брешеш, мабуть.

Хендрик’є. Що хочеш думай.

Рембрандте. Та я в загалі не про що не хочу думати, налий краще мені пива. Значить, мій дорогий хлопчик продав, нарешті, дещо з моїх робіт? Рембрандт ван Рейн вшанований увагою обивателів!

Хендрик’є. Ти знаєш, як старається Титус. Він цілими днями в крамниці, лише ночує вдома.

Рембрандт. Я знаю, що мій син соромиться свого батька, в якого товстий мужицький ніс. Рембран6дти тепер не в моді. Та й сам він зовсім не Рембрандт. Він завжди був Ейленбюрхом, Ейленбюрхом з ніг до голови.

Хендрик’є. Ти знову не в настрої.

Рембрандт. Тому й наречену вибрав собі таку, цю хирляву, бліду копію Саскії з позашлюбної гілки Ейленбюрхів.

Хендрик’є. Але ж ти прекрасно знаєш, що сімейство ван Лоокет – дуже благочестиве сімейство. За Магдаленою дають невелике придане, але вона славна, скромна дівчина, якраз до пари нашому Титусу.

Рембрандт. Тепер Титус буде називати матусею цю дерев’яну стару ван Лоо?

Хендрик’є. А що тебе дратує? Діти люблять одне одного, справи в крамниці йдуть непогано, дасть Бог, і ми ні в чім не знатимемо нужди.

Рембрандте. Мені не потрібно нічого.

Хендрик’є. Звичайно. А Корнелія? Ти не помітив, як підросла твоя донька, забувся, що цього року вона йде до школи, а це додаткові витрати.

Рембрандт (кричить). Чорт забирай, хіба я мало працюю? Що ще треба від мене? Ви з Титусом створили товариство з продажу моїх картин, я підписав усі потрібні попери, ось і порядкуйте самі. Повторюю, мені нічого не потрібно.

З’являється Корнелія.

Хендрик’є. Ну ось, розбудив дитину.

Корнелія. Тату, добрий ранок.

Рембрандт. Доброго ранку, дитинко.

Хендрик’є. Сідай снідати, а я схожу куплю продукти.

Рембрандте. Я сам схожу в крамницю, заодно й провітрюсь.

Хендрик’є. Рембрандте!

Рембрандт. Ну що там?

Хендрик’є. Одягни чисту куртку, я полатала її.

Рембрандт. І так буде!

Хендрик’є. Ну, як знаєш ! Ось тобі двадцять флоринів

Корнелія. Молока, тату!

Рембрандте. Ах ти, моє кошенятко!

Хендрик’є. Повернеш борг панові Сваненбюрху і купиш молока. Не забудеш?

Рембрандт. Я ще не втратив глузд!

Хендрик’є (зітхає). Поїла? От і добре, а тепер допоможи мені. У нас сьогодні багато роботи. Треба полатати білизну. Цю проріху ти знаєш як зашити?

Корнелія. Знаю.

Хендрик’є. А шкарпетку треба штопати ось так. Ой!

Корнелія. Мамо, що з тобою?

Хендрик’є. Серце ... Нічого, нічого, зараз минеться.

Корнелія. Тобі боляче, матусю?

Хендрик’є. Ні, ні, дитинко. Послухай мене, Корнеліє, не знаю, скільки мені Господь відпустить, але доки я жива, ти повинна всьому навчитися: латати одяг, прати, куховарити. Може статися, тобі одній доведеться доглядати твого безпутного батька.

Корнелія. Безпутного, значить, без путі?

Хендрик’є. Ось ти, моє кмітливе кошенятко! От і Титус був у дитинстві таким же і завжди допомагав мені. Дав Бог Рембрандту таких гарних дітей.

Корнелія. А коли Титус був маленьким, він був принцом?

Хендрик’є. Ні, це Саскія називала його принцом! І жили вони в красивому будинку, схожому на палац.

Корнелія. Мамо, це казка.

Хендрик’є. Так, певно, казка.

Корнелія. Мамо, розкажи!

Хендрик’є. Гаразд, моя дівчинка, слухай. У тридев’ятім царстві за синіми морями, за глибокими річками, за крутими горами жили-були король з королевою. І були вони такі щасливі, тому що любили одне одного. (Зітхає.) Король пестив свою дружину, як дитину, у всьому намагався допомогти її. А щоб їй не було скучно, запросив у палац багатих гостей. З усього світу приїздили в це королівство співаки, музиканти, художники. Навколо палацу вражав своїми пахощами розкішний сад, в саду співали красиві птахи. І все у них було чудово, та тільки одна біда: не було в них ...

Корнелія. Я знаю: не було в них дітей.

Хендрик’є. Так, крихітко, не було в них дітей. І це дуже засмучувало королеву. Вона стала журитися і в’янути на очах. І ось уже а ні музика, ані живопис, ні подарунки не звеселяли більше її. І мріяла вона лише про одне: про народження спадкоємця, Принца. Серце бідного короля рвалося від розлуки і горя. Та ось одного разу, коли вони сиділи в саду, в трояндовій альтанці, королева прохопилася словом, що готова навіть пожертвувати життям, аби лише народити дитину. Як тільки вона промовила ці фатальні слова, альтанка вся спалахнула якимось чарівним таємничим світлом, і з цього світла утворилася прекрасна жінка.

Корнелія. Я знаю, це була фея.

Хендрик’є. Це була Трояндова фея. Король і королева зачаровано дивилися на неї. А Трояндова фея сказала, що бажання короля виповниться: рівно через дев’ять місяців у них народиться син. Подружжя несказанно зраділо і миттю запитало, як можна віддячити чарівницю. Але фея відповіла, що тій нічого не потрібно і що ціну королева вже призначила сама. Король і королева настільки були щасливі, що не звернули уваги на сказане Феєю. І ось через дев’ять місяців королева народила красивого здорового хлопчика із золотим волоссям. Взяла його на руки, посміхнулася... вмерла. Король був у розпачі. Він зачинився у свої башті, перестав правити своїми підданими. Незабаром всі вони перейшли на службу до іншого короля, а прекрасний сад став заростати травою, і все перетворилось у пустку.

Корнелія. А хто ж доглядав маленького принца?

Хендрик’є. Справа в тім, що в цьому дворі жила бідна, але дуже добра і гарна дівчина. От вона і стала доглядати малюка. Годувала його молоком дикої кози, гуляла з ним. І виріс він міцним і здоровим. Коли ж малюк підріс, дівчина вирішила познайомити його з батьком. Вони обережно піднялися на башту, відчинили двері і побачили таку картину: король сидів перед портретом коханої дружини і навіть не звернув уваги на них. Маленький принц зробив так, як навчила його добра дівчина: він тихенько покликав короля: “Тату! – сказав він, – тату!” Король обернувся і скрикнув від здивування. Маленький принц був як дві краплі води схожий на жінку, що дивилася з портрета. Король взяв його на руки і вперше за багато років усміхнувся. Він сердечно подякував добрій дівчинці і запропонував їй стати його дружиною.

Корнелія. Він її кохав?

Хендрик’є. Не знаю, мабуть, кохав.

Корнелія. Мамо, а що було далі ? Ця казка має щасливий кінець?

Хендрик’є. Звичайно, дитинко. Вони оселилися в маленькому будиночку біля палацу. Самі вели господарство і жили довго і щасливо.

Заходить роздратований Сваненбюрх.

Сваненбюрх. Пан Рембрандт уже дома?

Хендрик’є. Ні, я сама хвилююся, пане Сваненбюрх, він якраз пішов до Вас у крамницю повернути борг, я дала йому 20 флоринів.

Сваненбюрх. Що ж, я не дивуюсь, що його ще нема вдома.

Хендрик’є. Щось трапилося?

Сваненбюрх. Трапилось, Ваш чоловічок благополучно розтринькав усі 20 флоринів.

Хендрик’є. Де, в трактирі?

Сваненбюрх. Та ні, я випадково побачив його на аукціоні, де він віддав усі гроші за ось такий малюнок Сегерса, за кілька ліній на папері. Значить, від кредитів ховається, а гроші пускає на вітер.

Хендрик’є. Цього не може бути.

Сваненбюрх. Ну, отже, так, Ви розбирайтеся самі зі своїм божевільним чоловіком. Тільки ось що я вам скажу: на кредит у моїй крамниці більше не розраховуйте.

Хендрик’є. Пане Сваненбюрх, пане Сваненбюрх! (Біжить за ним.)

2

Корнелія. Тато, тато прийшов! (Кидається на шию батькові.)

Рембрандт. Зачекай трішки, давай почепимо цю картинку ось сюди.

Корнелія. А це кораблики, кораблики?

Рембрандт. Тобі подобається?

Корнелія. Подобається. Тато, а ти купив мені молока?

Рембрандт. Вибач, дитинко. Я зовсім забув. Боже, який жаль...

Корнелія. А до нас приходив пан Сваненбюрх і голосно кричав. Потім мама заплакала і побігла за ним.

Хендрик’є (заходить). Корнелія, йди спати.

Корнелія. Ну мамо!

Хендрик’є. Ступай!

Корнелія іде.

Хендрик’є. Господи, Рембрандт, Де ти був так довго?

Рембрандт. А що трапилося?

Хендрик’є. Ти ще запитуєш, що трапилося? До нас приходив пан Сваненбюрх. Ти, як виявилось, не повернув йому гроші?

Рембрандт. Я випадково забрів на аукціон і купив Сегерса. Зрозумій, вони хотіли принизити такого майстра, як Геркулес Сегерс. Стартова ціна була всього чотири флорини, а я назвав відразу гідну суму, і ніхто не посмів зі мною торгуватися.

Хендрик’є. Ні, ти, справді, божевільний! Як я заздрю Саскії! Їй таки добре на небесах.

Рембрандт. Саскія ніколи не називала мене божевільним. Вона любила мене по-справжньому.

Хендрик’є. Я теж любила тебе. Але ти сам спопелив це кохання. Саскія, упокой Господи її душу, не знала, що відчуває мати, коли їй нічим нагодувати дитину.

Рембрандт. Так, ти маєш рацію: Саскія не змогла б прожити в нужді і в злиднях жодного дня. Ні, не в тому річ, просто Саскія була справжньою жінкою. Ми були єдиною плоттю. І якщо б вона принизила мене, то її життя втратило б будь який сенс.

Хендрик’є. Життя ніколи не було ласкаве до мене. Коли я покохала тебе, ти був зовсім іншою людиною. Я обожнювала тебе, жаліла...

Рембрандт. Тим то й ба! Ти сказала істину: пожаліла. Не покохала, а пожаліла!

Хендрик’є. А хіба те, чим я пожертвувала, не говорить про моє кохання?

Рембрандт. Саскія була вередливою, розпещеною дитиною до кінця своїх днів, але вона по-справжньому кохала, і ніколи б не принизила б мене своїми жалощами.

Хендрик’є. Он як, тоді чому ж вона не сплатила зі своєї спадщини ту суму боргу за будинок, якої не доставало?

Рембрандт. Саме тому вона й не зробила цього: вона вірила в мене як художника! Невже ти не розумієш, що жалощі для чоловіка – це приниження. Знаєш, чому я віддав останні гроші за малюнок Сегерса? Та тому що він так само, як і я, протестував проти жалощів. Він наклав на себе руки, щоб його перестали жаліти.

Хендрик’є. Ні, ти насправді божевільний.

Рембрандт. Іди до біса! (Виходить.)

Заходить Титус.

Титус. Що тут у вас трапилася? Знову посварилися?

Хендрик’є. Я дала Рембрандту гроші, ті що ти приніс із крамниці, а він купив ось це!

Титус. Заспокойся. Просто ніколи не давай йому в руки грошей. Хай він спокійно працює. А фінансові питання будемо вирішувати самі.

Корнелія (вскакує). Титус, Титус, тато божевільний, тато божевільний!

Хендрик’є. Ти ще не спиш?

Корнелія. Але я хочу молока...

Титус. Сестричка, завтра буде і молоко, і нова сукня. Іди спати.

Корнелія. Гаразд, раз ти обіцяєш, Титусе...

Титус. Обіцяю, лягай, кошенятко. (До Хендрик’є) Я приніс гроші. Купи все, що потрібне для Корнелії: одяг, взуття.

Хендрик’є. Щось удалося продати?

Титус. Батькові можеш сказати, як завжди. Але насправді “рембрандти” зараз нікого не цікавлять. Надто старомодно. Він накладає фарбу частіше шпателем, ніж пензлем, інколи ліпить шматки плоті на полотні пальцями, обробляє поверхню колодочкою пензля. Це все безнадійно застаріло! Як він не розуміє! Зараз в моді учень Рубенса – Ван Дейк. З його гладкою, як шовк, поверхнею. Проте є і хороші новини.

Хендрик’є. Слава Богу, гарних новин у цьому будинку не було давно.

Титус. Міська рада звертається до батька із замовленням на велику картину: “Повстання батавів”.

Хендрик’є. Ти думаєш він дасть згоду?

Титус. Впевнений. Ця сцена сповна відповідає його смакові.

Хендрик’є, Що це?

Титус. Це буде клятва на мечах, яку принесли вожді батавів, надумавши вигнати римлян із Фрисландії. Уяви собі: ніч, вогні багать, старовинна фортеця в Тевтобургському лісі, велика кількість вояків, що стікаються до неї. Обличчя цих вояків дихають бунтом, і, нарешті, в центрі легендарна постать Юлія Цивіліса, старого, могутнього вождя батавів. Батькові цей задум сподобається!

Хендрик’є, Дай Боже!

Титус. Піду розкажу йому про це.

Хендрик’є. А може, краще завтра?

Титус. Він зовсім без настрою?

Хендрик’є (зітхає). Зовсім.

Титус. Тоді краще завтра.

3

На сцені майстерня-сарай. У центрі – величезне полотно.

Рембрандт сидить на стільці, звісивши голову, опустивши руки, і з під лоба дивиться на картину. Заходить Титус.

Титус. От де ти, батько. (Пауза.) Ти засмучений. Дозволь, я поясню: картина сподобалась володарям міста ...

Рембрандт (насмішкувато). Сподобалась, чому ж її повернули?

Титус. Бачиш, вона дуже не схожа на три останні, що прикрашають стіни ратуші.

Рембрандт. А хіба ж вони не знали, що так воно і буде? Хіба я перестав бути Рембрандтом? Хіба ти, Титусе, не знав, що твій батько ніколи ні під кого не підладжувався?

Титус. Члени міської ради попросили лише трохи пом'якшити, згладити, тому картину повернули (тимчасово) в майстерню. Переробки мають бути зовсім незначними.

Рембрандт хапає великий ніж зі столу.

Титус (з жахом). Що ти хочеш робити?

Рембрандт. Переробляти! Зараз ти побачиш, як я її перероблю! (Встромляє ніж у картину і розрізає її пополам, відходить убік дивиться, що вийшло, і знову кидається на картину з ножем).

Титус. Боже мій, батько!

Рембрандт. От тепер вона має чудовий вигляд! І вже нікого не буде дратувати. Не турбуйся, я поверну їм їхні паршиві гроші.

Титус. Але ж це три роки роботи! Треба було лишень трішки підправити...

Рембрандт. Це стосується тільки мене. А зараз я хочу побути на самоті. Іди, Титусе, Іди ж!

Титус. Гаразд, я йду. (Непомітно забирає ніж.)

Хадде. Е – е – е...

Рембрандт. Я ж сказав: геть всі до біса...

Хадде. Вибачте. Ви Рембрандт ван Рейн, художник?

Рембрандт. Як бачите.

Хадде. А я Ван Хадде, скарбник гільдії сукнянщиків.

Рембрандт. І що ж?

Хадде. Я прийшов до Вас із пропозицією...

Рембрандт. Я не маю наміру нічого більше вислуховувати від членів міської ради. А крім цього, картини більше нема, бачите?

Хадде. Бачу!

Рембрандт. От же, немає про що і говорити!

Хадде. Але....

Рембрандт. А гроші я поверну... найближчим часом...

Хадде. Та я не член міської ради.

Рембрандт. Ну, тоді якого біса?

Хадде. Бачите, пане Рембрандте, я прийшов до Вас на прохання моїх товаришів, із пропозицією намалювати груповий портрет синдиків нашої гільдії.

Рембрандт. Ні, тільки не це, я не приймаю ніяких замовлень. Досить!

Хадде. Пане Рембрандте, повірте, я потрапив до Вас не випадково. Мій шлях був довгий і продуманим. Я уважно вивчив всі доступні для мене групові портрети в Амстердамі і в Лейдені. Однак найбільше вразив мене “Урок анатомії доктора Тюльпа”: гарні, розумні обличчя лікарів, їхнє захопленість своєю справою, яку Ви так уміло зобразили. Минуло майже двадцять років, а портрет молодий, хоча постаріли всі, хто на ньому зображений. Їхні діти, внуки і правнуки будуть дивитися на своїх предків і пишатися ними.

Картина так добротно написана. Я, пане Рембрандте не художник, але я майстер своєї справи і здатний відрізнити прекрасну роботу від посередньої...

Рембрандт. Я давно вже не в моді, бачите: володарі міста забракували мою картину. Яких Вам іще доказів потрібно, пане ...

Хадде. Ван Хадде.

Рембрандт. Пане ван Хадде. Є молоді, завзяті художники, вони напишуть гарний груповий портрет. А замовлення мене не дуже зацікавлять. Бачите, все, що я зроблю, змушений буду віддати кредиторам, все до копійки. Так що навряд чи буду я для Вас корисний.

Хадде. Пане Рембрандте, я вже сказав, що не дуже тямлю в живописі, проте непогано знаюся в людях. І бачу, що не лише ви зможете принести нам користь, але і ми, зі свого боку, зможемо дечим допомогти Вам.

Рембрандт. Що ви маєте на увазі?

Хадде. Вислухайте мене уважно і не поспішайте робити висновки. Певна річ, ми б хотіли, щоб картина була написана добротно і зберегла для наших нащадків наш нетлінний образ. Портретна схожість – це обов'язкова умова!

Рембрандт. Та я запевняю Вас: в Амстердамі чимало художників, які без проблем упораються з цим завданням.

Хадде. Але для нас найголовніше не це...

Рембрандт. А що ж і ще? Кожен хоче побачити себе, ніби в дзеркалі, тільки припудреним, прикрашеним, без сивини, без прищів та бородавок. Історія стара!

Хадде. Ні, я зовсім не це мав на увазі. (Пауза.)

Рембрандт. Ну що ж, валяйте далі.

Хадде. Таким чином, я вже сказав, що є представником найстарішої гільдії, гільдії сукнянщиків. І, хоча, в нашій професії нічого особливого немає, однак ми маємо чим пишатися. По-перше, ми прекрасно знаємо своє діло, по-друге, ми дотримуємося законів совісті: за тривалий час роботи не пропустили в продаж жодної тканини з дефектом. Ось чому голландське сукно так цінується в Європі, та що там у Європі! У всьому світі! Ага, до речі, пане Рембрандте, скажіть, скільки років вашому камзолу? Дозвольте? (Знімає з Рембрандта камзол, розглядає.)

Рембрандт (сміється). Оцей? Та мені здається, що я ношу його все життя.

Хадде. От бачите, адже це наше сукно. І я думаю, що він ще довго вам слугуватиме.

Рембрандт. Пане ван Хадде, Ви славно розвеселили мене.

Хадде. От і добре, я знав, що ми поладимо з Вами. Отже, найголовніше, що повинен побачити кожен, хто погляне на картину, це те, що ми чесні бездоганні трудівники, що понад усе ми цінуємо нашу репутацію. Можливо, ця істина для наших нащадків стане найціннішим заповітом.

Рембрандт. Правда?

Хадде. Так! І впоратися із цим завданням зможете лише Ви.

Рембрандт. Ну...

Хадде. А ні я, а ні мої колеги не мають у цьому сумніву, тому вони згодні щедро заплатити за цю картину. Ну, наприклад, дві тисячі флоринів. Як, по-вашому, – це достойна ціна за ваш труд?

Рембрандт. Я давно не отримував таких грошей.

Хадде. А, крім того, це може залишитися лише між нами, слово честі!

Рембрандт. Гм...

Хадде. Домовилися, пане Рембрандт?

Рембрандт. Ну, що ж, давайте спробуємо, пане ван Хадде!

Хадде. Я впевнений, пане Рембрандте, ця картина поверне Вам колишню славу. У мене легка рука, пане художнику!

Рембрандт. Одного разу я вже чув щось подібне.

4

Зал гільдії сукнянщиків. Накритий стіл на стіні висить портрет синдиків, написаний Рембрандтом. Рембрандт, схвильований і розгублений ходить по залі. Входить Ван Хадде.

Хадде (змовницьки). Пане Рембрандте, пане Рембрандте, зараз сюди увійдуть ті, кого Ви зобразили на полотні.

Рембрандт. Так? І що ж мені робити?

Хадде. О, Ваша сьогоднішня роль надзвичайно проста: Ви будете просто слухати. (Звертається до тих хто за дверима.) Прошу Вас, панове!

Заходять синдики, слуга і доктор Тюльп.

Перший синдик. Яке це щастя бути зображеним на полотні таким знаменитим художником, як Ви, Рембрандте!

Другий синдик. Дякую Вам!

Третій синдик. Спасибі, пане Рембрандте!

Четвертий синдик. Висловлюю Вам щиру вдячність!

Слуга. А я вдячний Богові бути зображеним Вашою милістю!

Рембрандт. Я розчулений, панове, не знаю, що говорять в таких випадках...

Хадде. А Вам, мій любий, і не треба нічого говорити: про все скажуть інші. Прошу всіх за стіл! Отже, панове, настала та мить, якої ми так довго з нетерпінням чекали. Перед вами портрет синдиків гільдії сукнянщиків – робота пензля великого майстра – Рембрандта Ван Рейна! І від цього дня всі ми, і наш вірний слуга, стали причетними до вічності! Ми ніколи не станемо старими на цьому полотні і назавжди, залишимося такими ж благородними і красивими! Так, саме красивими! Звичайно, ми тверезо оцінюємо свою зовнішність і, вживаючи слово “красивий”, я маю на увазі наступне. Коли я вперше зустрівся з нашим дорогим художником, я поставив перед ним два завдання. По-перше, зберегти портретну схожість, а по-друге, постаратися передати в портреті те, що ми цінуємо понад усе – нашу професійну чесність! І пан Рембрандт, упорався прекрасно з обома завданнями, прекрасно, як ви бачите.

Синдики схвально кивають.

Хадде. Нехай Господь благословить, пошле йому здоров'я на довгі роки!

Всі. Хай живе Рембрандт Ван Рейн!

Перший синдик. Я знаю, коли пан Ван Хадде шукав художника для втілення нашого задуму, він майже зразу зупинився на панові Ван Рейне.

Хадде. Так воно і є! Так, мені говорили, що Рембрандт старомодний, що він густо накладає фарби, працює повільно, що він дуже норовистий... Але я собі сказав: “Ні, Ван Хадде, тобі не потрібен модний художник, тобі потрібен зрілий майстер, здатний зрозуміти душу чесного трудівника!”

Другий синдик. І ви, пане Ван Хадде зробили правильний вибір! За правильний вибір, панове!

Третій синдик. Гарно сказано.

Хадде. Панове, мені здається, наш дорогий художник хоче щось сказати. Прошу Вас!

Рембрандт. Я не збирався говорити сьогодні. Та ви так розчулили мене, що я все-таки скажу. Мені пригадалося, як багато років тому, приблизно в такий же день, члени гільдії стрільців побачили вперше мою картину, в яку я вклав усю свою душу. Тоді мені здавалося, що я створив справжній шедевр, та ні, я був переконаний у цьому! І раптом на мене полетіло каміння, я відчув, що швидко падаю вниз. Це відчуття не покидало мене довгі роки. Але найжахливіше те, що я навіть не чинив спротиву, а просто сховався в своїй майстерні. (Хоче продовжити, але не може говорити, його здавлює ридання.)

Тюльп. Ви поховали себе як людину, але не як художника, Рембрандте!

Хадде. Дорогі друзі! Надаю слово нашому шанованому бургомістру, якого всі продовжують називати просто “доктор Тюль”!

Тюльп. Друзі мої! Тридцять років тому в майстерні Пітера Ластмана я вперше познайомився з малюнками Рембрандта і відразу зрозумів, що у цього юнака незвичайний талант. Ось чому не боячись замовив, тоді ще нікому не відомому художнику, портрет гільдії хірургів. І не помилився! Та навіть тоді, коли доля зрадила його, я вірив, що роботам Рембрандта належать вічність. І я нескінченно радий, що сьогодні – не я один!

Всі. Слава Рембрандту Ван Рейну!

ЕПІЛОГ

Вітальня в будинку Рембрандта. Хендрик’є, Корнелія, зовсім уже доросла дівчина, і Рембрандт сидять за столом. На другому поверсі – майстерня.

Хендрик’є. Бачиш, Рембрандт, прийшов, нарешті, і твій час. Ти знову став знаменитий, тебе цінують і поважають як художника.

Корнелія. Синдики гільдії сукнянщиків просто обожнюють тебе.

Рембрандт. Я давно відвик від похвал.

Корнелія. Ти заслуговуєш на це, батько!

Хендрик’є. Тепер ми будемо добре харчуватися. Пан Сваненбюрх дуже люб'язний і вибирає все найкраще для пана художника.

Рембрандт. У мене зовсім відсутній апетит.

Корнелія. Їж, тобі потрібні сили: “Повернення” – велика картина.

Рембрандт. Ти була у Титуса?

Корнелія. Була.

Рембрандт. Він знає?

Корнелія. Знає й пишається тобою!

Рембрандт. Правда? Чому ж тоді його тут немає? Як я розумію, цей прилад для нього?!

Хендрик’є. Звичайно, для нього. Але, можливо, він затримається...

Рембрандт. Ви щось замовчуєте, я ж бачу...

Корнелія. Ну, взагалі-то...

Хендрик’є (перебиваючи її). Магдалена стане матір’ю !

Корнелія. Так, батько, до того ж і вона, і Титус упевнені, що це буде дівчинка, і хочуть назвати її Саскією.

Рембрандт. Саскією? (Пауза.)

Корнелія. Тебе це бентежить?

Рембрандт. Ні, мене хвилює інше!

Хендрик’є. Що, Рембрандте?

Рембрандт. Та досить вам прикидатися!

Хендрик’є і Корнелія мовчки переглядаються.

Рембрандт (зітхнув). Титусу зовсім погано?

Хендрик’є. Титус молодий, дасть Бог, він видужає.

Корнелія. Доктор Тюльп сказав, що є надія.

Рембрандт. Правда? Він так сказав?

Корнелія. Чесне слово, так і сказав!

Рембрандт. Дякую я вже ситий. Піднімусь до себе, попрацюю. Доню, ти почитаєш мені?

Корнелія. Зачекай трохи: допоможу мамі і прийду.

Хендрик’є. Ні, йди з батьком, я впораюся.

Рембрандте і Корнелія піднімаються повільно по сходах у майстерню.

Заходить Титус.

Хендрик’є. Ти прийшов, мій хлопчик! Сідай, я погодую тебе.

Титус. Ні, я ненадовго: Магдалена хвилюватиметься. Мені необхідно поговорити з батьком.

Хендрик’є. Він у себе в майстерні. Піднімешся до нього?

Титус. Боюся, у мене не вистачить сили.

Хендрик’є. Обіпрись на мене.

Титус. Дякую, Хендрик’є.

Хендрик’є. З Титусом повільно піднімаються сходами в майстерню. Зупиняються біля відчинених дверей і слухають, як Корнелія читає батькові притчу про блудного сина! Рембрандт стоїть за мольбертом.

Корнелія (читає). “Встав і пішов до батька свого, і коли він був ще далеко, побачив його батько і пожалів; і побіг, упав йому на груди, і цілував його. Син же сказав йому: “Отче! я вчинив гріх проти неба і перед тобою, і вже негідний називатися сином твоїм”. А батько промовив рабам своїм: “Принесіть найкращий одяг і одягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги. І приведіть відгодованого теля, і забийте, будемо їсти, пити, веселитися! Бо цей син мій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся”.

Корнелія (побачивши в дверях Титуса). Ой, Титус прийшов!

Титус (переступає поріг майстерні). Здраствуй, сестричко! Добрий вечір, батьку!

Рембрандт. Давненько ти не провідував свого старого.

Хендрик’є. Корнелія, доню, ходімо, допоможеш мені внизу.

Корнелія. Гаразд, гаразд.

Але Хендрик’є й Корнелія не спускаються вниз, вони стоять мовчки біля дверей у майстерню і обидві беззвучно плачуть.

Титус. Я не хотів турбувати тебе, батьку. Я прийшов тобі сказати: Магдалена незабаром стане матір’ю.

Рембрандт. Корнелія сказала мені про дитя.

Титус. Батько!

Рембрандт. Що, Титусе?

Титус. Я хочу, щоб ти його полюбив!

Рембрандт. Хіба може бути інакше, синку! Ти станеш батьком, а я – дідом. Мабуть, це остання радість, відпущена мені на цьому світі.

Титус. А для мене ні...

Рембрандт. Ну що ти? Що ти там бубониш ? Сину!

Титус. Батько, для мене лишились лічені дні.

Рембрандт. Ні! Це не правда!

Титус. На жаль, правда, і ти знаєш це не гірше від мене.

Рембрандт. Мовчи, Титус, мовчи. (Плаче.)

Титус. Я успадкував свою хворобу від Саскії.

Рембрандт. Пощади мене: я цього не переживу.

Титус. Батько, батько, я прийшов тому що боюсь померти без каяття перед тобою. Чимало років між нами існувала невидима стіна. Ти сердився на мене і Хендрик’є через те, що ми організували товариство, взяли опіку над тобою, немов би то ти безпорадне немовля. Тепер, коли я сам такий слабий, я розумію, що ти тоді відчував...

Рембрандт. Це я в усьому винен: не зберіг твоєї спадщини... я так мало дав тобі своєї любові, Титусе! (Плаче.)

Титус. Твоя любов до мене тут, у цих картинах: те, що ти боявся сказати словами, зобразив на полотні. Тут твої страждання, твоє каяття, твоя сповідь. Прийми ж і моє каяття, прости мене, Батьку!

Рембрандт не може промовити жодного слова: Його стискають сльози. Титус стає на коліна. Рембрандт кладе йому руки на плечі.

Завіса

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now