Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Українці:

ТАРАС БУЛЬБА – полковник козацького війська

ОСТАП БУЛЬБА – старший син Тараса Бульби

АНДРІЙ БУЛЬБА – молодший син Тараса Бульби

НАСТЯ БУЛЬБА – дружина Тараса Бульби

КОШОВИЙ

ОСАВУЛ

КОЗАКИ, СЕЛЯНИ, КИЯНИ (хор-балет).

Поляки:

ВОЄВОДА ГРАФ ДУБЕНСЬКИЙ – польський магнат

ГРАФИНЯ ДУБЕНСЬКА – дружина Воєводи

МАРИЛЬЦЯ ДУБЕНСЬКА – дочка Воєводи

ТАТАРКА – служниця Марильці

ВІСНИК-ОХОРОНЕЦЬ

ПОЛЬСЬКІ ВОЇНИ, МЕШКАНЦІ МІСТА ДУБНО (хор-балет).

ДІЯ ПЕРША.

 

КАРТИНА ПЕРША.

Затемнена сцена. Чути завивання вітру. Лише з двох сторін сцени на узвишші спалахують два кола світла: у нішах стоять дві жінки, загорнені у довгі плащі, які спадають хвилями. Це дві матері – Настя Бульба ліворуч, графиня Дубенська праворуч.

Першою заспівує Настя – акапельно.

НАСТЯ БУЛЬБА.

Віє-виє вітер,

Наганяє хмари.

І немає світла –

Тільки злі примари.

        Ані чоловіка,

        Ні дітей не бачу.

        Скільки того віку –

        Та і той проплачу.

Далі виникає музика флейти, починає співати поляка, поступово вступають інші інструменти.

ГРАФИНЯ ДУБЕНСЬКА.

Флейта сумно грає.

Знову я в тривозі.

Туга серце крає –

Чоловік в дорозі.

       Чи вернеться скоро?

       Чи чекання марне?

       Ходить світом горе –

       Знову небо хмарне.

Темп і напруження наростає. Сцена помалу освітлюється. Це вечірній Київ. Майдан. Різдвяні свята. Сцена заповнюється святково вбраними людьми. Стиха виникає музика української колядки (поки без слів), згодом польської і латинського канту. Утворюється поліфонія різних мелодій – святково-пісенних і надривно-тривожних.

НАСТЯ БУЛЬБА.

Ця самотність душу

Знищує до краю.

Що робити мушу

В цім триклятім краю?

ГРАФИНЯ ДУБЕНСЬКА.

Серце защеміло,

НАСТЯ БУЛЬБА.

Де то мої діти?

ГРАФИНЯ ДУБЕНСЬКА.

Вже не чую тіла!

НАСТЯ БУЛЬБА.

Вітер, тільки вітер.

ГРАФИНЯ ДУБЕНСЬКА.

Тільки б мою доню

Не спіткало горе!

Дай їй, Боже, долю,

Як погідне море.

НАСТЯ БУЛЬБА і ГРАФИНЯ ДУБЕНСЬКА разом.

Ангелику Божий,

Я благаю стиха,

Стань їм на сторожі,

Вбережи від лиха.

Музика сягає „фортіссімо” і раптово уривається. Кола світла гаснуть, матері зникають. Сцена освітлюється більше. Групи українців з різними колядками. Вони то звучать одночасно, то переплітаються поміж собою, то розходяться.

ХОР.

І. Нова радість стала,

Яка не бувала.

Над вертепом звізда ясна

Світу воссіяла...   

   ІІ. По всьому світу стала новина –

        Діва Марія сина родила.

        Сінцем притрусила

        В ясла положила

        Господнього сина...

З’являються поляки з колядкою „Pojdmy wscyscy do staienki”

Пождмі вшіскі до стаєнкі (3)

До Єсуса і панєнкі

/Повітайми малєнькего

І Марію – матку єго/ (2)

Вітай Єзус укоханий (3)

Од патрияр був чеканий

\Од пророков оглашоний

Од народов упрагньоний\ (2) 

Ще одна група виходить з латинським кантом, котрий звучить поміж колядками.

Laudate Dominum (2)

Omnes gentes

Allelua!

Українська група:

Небо і земля (2)

Нині торжествують.

Ангели, люди (2)

Весело празнують.

Христос родився,

З діви воплотився.

Ангели співають

Царія вітають

І благословляють.

Пастирії грають.

Чудо-чудо

Повідають!

З’являються бурсаки-колядники, поміж ними одягнені в костюми Вертепу: наприклад, Царів зі Сходу, римських Воїнів, Чортів, Смерті, Циганки. Поміж ними Андрій в костюмі Янгола та Остап у шкурі Кози. Андрій та Остап заспівують. Люди розступаються врізнобіч. Колядники – посередині, помалу виходять на авансцену співаючи.Остап в ролі Кози починає буцатися рогами, заграючи до дівчат.

З лівого боку на сцені з’являється гарно вбрана польська панночка Марильця у супроводі Служниці та Охоронця. Промінь світла йде за нею, до неї прикута увага людей, особливо Остапа та Андрія, які поволі пробираються з протилежного боку ближче до неї. На авансцені Остап і Андрій, на відстані від Панночки – в швидкому темпі.

 

ОСТАП (Андрію).

Он поглянь, яка красуня.

Кралечка, їй-богу!

АНДРІЙ (показуючи на Охоронця).

А за нею бовдур суне – заступа дорогу.

ОСТАП.

Все одно займати буду –

Надто в око впала.

(До натовпу, проштовхуючись).

А ну розступіться, люди!

Що вам, місця мало?

Остап пробирається до Панночки, Андрій спостерігає з віддалі, не зводячи з неї очей. Остап жартома погрожує їй ріжками кози, намагається обійняти, вона злякано відсахується.

МАРИЛЬЦЯ.

Пропустіть мене, благаю,

Дайте нам дорогу!

Охоронець, що був трохи позаду, наздоганяє панночку.

НАТОВП.

Зараз він тому бугаю

Обламає роги!

Охоронець ззаду б’є Остапа нагайкою, той падає обличчям у сніг. Підвожиьт голову – голова кози з’їхала набік, писок у снігу. Панночка сміється. Андрій підбігає, допомагає брату підвестися, зводить очі на Панночку, їхні очі зустрічаються, обоє завмирають, вона враз опускає очі. Охоронець притьмом відводить її до дверей будинку.

Остап зводиться на ноги, скидає шкуру кози, женеться за Панночкою та Охоронцем, зав’язується сутичка з Охоронцем. Панночка та служниця в цей час зникають у дверях будинку. Публіка спостерігає за бійкою.

НАТОВП (скандує).

А ну удар з наскоку!

Гей-гоп, а ну піддай!

Тепер вліпи ще в око.

Ще трохи – й бійці край.

Панночка за мить визирає з вікна. Андрій дивиться на неї, вона на нього – на них кола світла. Панночка нібито випадково випускає з рук хусточку, яка повільно летить донизу у промені світла. Андрій кидається і підхоплює її, показує їй, нібито пропонуючи забрати, але Панночка тільки всміхається. В цей час бійка закінчується на користь Остапа – він переможно ставить ногу і схиляється над Охоронцем. Натовп схвально скандує.

НАТОВП.

А добрий він козак!

Так-так, їй-богу, так!

Остап дивиться на панночку – вона різко ховається. Андрій ховає хусточку – але Остап помічає її. Поки він спостерігає цю сцену, Охоронець зводиться на ноги і зникає в дверях будинку.

ОСТАП (Андрію).

Ти чого, немов прибитий?

Ну, гайда – життю радіти!

АНДРІЙ.

Як же та, що в око впала?

ОСТАП.

Як упала, то й пропала...

НАТОВП.

Гайда! Гайда! Гайда! Гайда! Гайда! Гайда!....

Колядники, підхоплюючи Андрія та Остапа, кружляють у танку, в котрий поступово втягуються всі. Затемнення.

 

КАРТИНА ДРУГА.

Сцена затемнена. Ніч. Люди загорнені в чорні плащі і чорні маски. Освітлюється тільки вікно Панночки. Андрій у темному бурсацькому одязі із свічкою , сторожко озираючись, прокрадається до Будинку Панночки повз темних людей. Вони заступають йому дорогу, заважають, він іде неначе лабіринтом. В цей час Панночка оглядає себе в дзеркало, перевдягається, співає.

МАРИЛЬЦЯ.

Ця зустріч ніби ніж.

І одночасно свято.

Це сталося чи ні?

Не знаю... Як це взнати?

             Я мріяла про те.

             Чому ж так страшно стало?

              Ви скажете: пусте?

              Та ж серце не брехало!

В серцях нема олжі,

Бо дані нам від Бога.

Не відають межі –

У них своя дорога.

В цей час Андрій підступає до будинку Марильці і починає видряпуватися нагору, до її освітленого вікна.

У нього очі – світ,

Де солодко і гірко.

А погляд – то політ

До втраченої зірки.

Де ще можлива мить

Незнаної любові.

Мені вже не спинить

Химери кольорові...

Вона чує шум, замовкає. За мить у вікні з’являється Андрій, загорнений у плащ, капелюх насунутий по вуха. Його обличчя спершу не видно. Марильця злякано відступає вглиб. Андрій стрибає у кімнату.

МАРИЛЬЦЯ.

Не підходь – кричати буду!

Набіжать одразу люди.

Як прийшов сюди ти красти...

АНДРІЙ.

Я б не міг так низько впасти!

Не лякайся, я не злодій.

Злого наміру не маю.

Просто тисяча мелодій

Моє серце розриває.

Як тебе тоді побачив,

В мене спокою не стало.

І живу я так неначе

В мою душу зірка впала...

Твої очі – то безодня,

У якій пропасти мушу.

І тому я тут сьогодні

Відкриваю власну душу.

Робить крок до неї, вона відступає.

МАРИЛЬЦЯ.

Мова щира та зухвала,

Бо німі у мене очі.

Я запрошень не давала,

А тим більше серед ночі...

АНДРІЙ.

Ніжності в очах дарунок –

Я відчув його відразу.

Сподівань примарний трунок

Не сприймай ти як образу. (Виймає хусточку).

Я ту хусточку, що впала,

Бережу немов святині.

Щоб у світі цім не сталось –

Знай: я лицар твій віднині...

Що на це ти скажеш, панно?

Подаруєш смерть чи крила?

МАРИЛЬЦЯ.

Говорити „так” зарано…

Та й сказати „ні” несила…

Андрій хоче поцілувати Панночку. В цей момент у двері стукають. Вони відскакують одне від одного. Панночка показує Андрію, де сховатися і кидається до дверей – відмикає. На порозі її батько граф Дубенський.

ДУБЕНСЬКИЙ.

Чому так довго, доню?

МАРИЛЬЦЯ.

Пробачте вашу соню.

ДУБЕНСЬКИЙ.

У дім прокрався злодій.

В тривозі всі відтоді.

Не бачила нікого?

МАРИЛЬЦЯ.

Ні-ні...

ДУБЕНСЬКИЙ.

              То й слава Богу.

Замкни на всі замочки

І не хвилюйся, дочко.

Я злодія спіймаю.

Я в тому досвід маю...

МАРИЛЬЦЯ.

Я сподіваюсь, тату,

Бо так не зможу спати...

Батько цілує дочку і йде. Вона замикає за ним двері, вичікує хвильку і зазирає у схованку.

Мій лицарю, тікати

Вам неодмінно треба.

Андрій поривається ще поцілувати її, але вона зупиняє його.

Страшний у гніві тато.

Най береже вас небо.

Марильця кличе служницю Татарку, щось шепоче їй на вухо, показуючи на Андрія, та киває головою на знак згоди.

МАРИЛЬЦЯ.

Підете ходом темним.

Безпечно там напевне.

АНДРІЙ. (на порозі, тихо).

За зустріч цю неждану

Я вдячний небу й долі.

Чи ще побачу панну?

МАРИЛЬЦЯ.

Можливо – у костьолі.

Закриває за ним двері. Відходить і молиться на образ діви Марії.

Люди в плащах змахують ними, перевертаючи на інший бік – багряний. Сцена заливається червоним світлом. Чорна постать Андрія пробирається крізь них.

МАРИЛЬЦЯ. (співає одна).

Вже келих налито по вінця.

То сповнене серце тривоги.

Бо я покохала чужинця –

Блукаю тепер без дороги.

ХОР.

Спокою нема (2)

І не буде (2).

Бо любов – тюрма (2) –

Кажуть люди (2).

Спершу окрилить (2)

Вкине в казку (2).

А тоді за мить (2) –

Падай в пастку!

МАРИЛЬЦЯ.

Чужим прикидається місто.

І простору в небі замало!

Помилуй нас діво пречиста!

Чужою сама собі стала!

ХОР.

Спокою нема (2)

І не буде. (2)

Бо любов – тюрма (2)

Вірять люди (2)

Спершу окрилить (2)

Вкине в казку (2).

А тоді за мить (2) –

Падай в пастку!

АНДРІЙ.

О ні, ти мені не чужинка.

Чужим не буває кохане.

Ти рідна моя половинка.

Ти доля моя, небом дана.

ХОР.

Спокою нема (2)

І не буде. (2)

Бо любов – тюрма (2)

Знають люди (2)

Спершу окрилить (2)

Вкине в казку (2).

А тоді за мить (2) –

Падай в пастку!

Затемнення.

 

КАРТИНА ТРЕТЯ.

Ніч. Перед оселею Андрія і Остапа (може бути на авансцені). Остап нервується. Андрій входить тихо, намагаючись прокрастися непомітним, але його тут же перехоплює Остап і накидається з повчаннями. Сцена нагадує своєрідний беззбройний поєдинок.

ОСТАП.

І де ти вештався, Андрію,

Аж до самісінької ночі?

АНДРІЙ.

Собі я дати раду вмію

І слухати повчань не хочу.

ОСТАП.

Послухай старшого ти брата,

Я в тому більший досвід маю.

АНДРІЙ.

Я знаю все, що мав сказати.

Облиш! Тебе ж я не займаю.

ОСТАП.

Ти був у кралечки, напевно,

Мов у котяти сяють очі.

АНДРІЙ.

В тобі говорить, брате, ревність.

Бо не твоя душа дівоча.

ОСТАП.

Себе ти видав. Був у панни?

Я бачу: ти не ловиш гави.

Така зваблива і жадана...

АНДРІЙ (перебиває).

Вона для мене не забава!

ОСТАП.

Малий ти ще й зелений, брате,

Не лізь поперед батька в пекло!

АНДРІЙ.

Не здумай панночку чіпати,

Бо буде бійка в нас запекла.

ОСТАП.

На брата ти підіймеш руку

За хвойду? Не займайсь дурнею,

А то отримаєш науку!

АНДРІЙ.

Не смій казати так на неї!

Накидається на брата, Остап зупиняє.

ОСТАП.

Мені полячка ні до чого.

І ти облиш, бо буде пізно,

У нашого не вірить Бога...

АНДРІЙ.

Наш Бог один, то храми різні...

ОСТАП.

Однак вона тобі не пара.

Розважитись – і я не проти.

Твоя ж любов – лише примара,

Химерна і пуста істота.

АНДРІЙ.

В тобі говорить тільки тіло.

Ніколи не любив ти серцем.

ОСТАП.

У мене серце теж боліло –

Я переміг у тому герці.

Остап виходить, Андрій залишається. Затемнення.

 

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА.

 Служба в Костьолі. Молитва (латиною) у виконанні хору. Андрій, сторожко озираючись, входить до храму, із подивом озирається довкруги, розглядає статуї, розписи, плутається – якою рукою хреститися. Юнак помічає панночку, намагається привернути її увагу, нарешті вона помічає його і трохи всміхається. Вони стоять в різних кутках сцени в колах світла і переглядаються. На тлі загальної молитви пробиваються їхні арії з різними мелодіями.

АНДРІЙ.

Цей світ такий порожній, як пустеля.

Чорніше він за ночі без зірок.

Я хочу бачить небо, а не стелю.

До тебе я не ближчий ні на крок!

МАРИЛЬЦЯ.

Напиши мені на небі ночі.

Все одно я розберу твій почерк.

Відішли листа з південним вітром

І відчуй мене як дотик світла...

Ла-ла-ла... ла-ла-ла...

         АНДРІЙ.

Самотній я у натовпі великім.

Сумний поміж веселощів і свят.

Твоє ім’я я безіменно кликав.

Розлука – найлютіший в світі кат!

МАРИЛЬЦЯ.

Я не знаю що це і для чого,

І в якого це ти віриш Бога.

Ми зустрілися навіщо –

Вітер най тобі насвище

Ще... ще... ще...

АНДРІЙ.

Можливо в світі острів є далекий,

Де не потрібно більше жодних слів.

Будиночок збудують нам лелеки

З химерних і тривожних наших снів.

МАРИЛЬЦЯ.

Пройду повз і ти проходиш мимо

З дивним поглядом сумного міма.

Спробуй жити мов мене немає.

Сніг не йде, але ж зима є...

Є-є... є-є... є-є...

Молитва закінчується. Андрій пробирається крізь натовп так, щоб вийти з костьолу за панночкою. Закохані ледь помітно на мить торкаються один одного і розходяться врізнобіч на виході. З іншого боку стоїть Остап і ревниво спостерігає за виходом. Він помічає Андрія і Панночку, але Андрій вдає, що не помітив його і швидко зникає у протилежному боці. Люди розходяться, Остап лишається стояти, дивлячись навздогін Панночці, тоді рвучко повертається і йде.

Освітлення змінюється.  Знову майдан біля будинку Панночки. Андрій (без верхньої свити) стежить за вікном, але там зачинено. Він кидає камінчик у вікно. Але звідти визирає якась незнайома пика і свариться на Андрія. Андрій відбігає і натикається на Остапа (також легше одягнутий).

ОСТАП.

Не чекай – її не буде,

Бо поїхала давно.

АНДРІЙ.

Звідки знаєш?

ОСТАП.

                             Кажуть люди.

Та й хіба не все одно?

          Чути іржання коней з-за сцени.      

          Батько нас додому кличуть.

          Чуєш? Наші коні ржуть.

          Кислий вид тобі не личить.

          Вирушаймо завтра в путь.

АНДРІЙ.

А чому це так раптово

Вирушати, це напевне?

ОСТАП.

Що за дивна в нас розмова?

Ти не радий бачить кревних?

Обійняти батька й мати?

АНДРІЙ.

Радий, звісно, це я просто...

ОСТАП.

Повернутись в рідну хату...

АНДРІЙ.

Зрозумів усе вже, доста.

ОСТАП (обнімає брата).

Той, хто любить, - мов закутий.

Знай, що жінка – небезпека.

Мусиш панночку забути.

Добре, що вона далеко…

Андрій виривається і йде геть, Остап за ним. Чути цокання коней. Спудеї, які були в першій  сцені колядниками, проводжають Андрія і Остапа в дорогу, співають пісню.

СПУДЕЇ.

Ніщо не вічне на землі,

І юність промина.

Що жде на нас у цій імлі –

Чи слава чи труна?

Ще сяють очі в молодих,

Усмішка на губах.

Ще від життя чекають див.

В серцях не бродить страх.

Життя спудейське те хмільне

Згадаєш ти не раз,

Як віз турбот наздожене,

Важкий настане час.

Спинить фантазії політ

Доводиться усім,

Бо час іти в дорослий світ,

Жорстокі будні в нім.

Гурт іде, картина міняється. Затемнення.

 

КАРТИНА П’ЯТА

Садиба Тараса Бульби. На порозі Тарас. З’являється Андрій і Остап і довгих бурсацьких свитках. Трохи на відстані – натовп. Тарас вітається з синами, а тоді відступає і оглядає їхні свити, відверто кепкує. Остап - зблизька, Андрій – трохи на віддалі. Тарас починає співати.

ТАРАС.

А ну ж бо, повернись спиною,

Кумедна свита ця. Їй-бо!

Ходи сюди, не стій стіною!

Смикає за одяг, заливається сміхом.

ОСТАП (наїжачився).

Облиште жарти ці, або...

ТАРАС.

Або? Що ж тоді буде, сину?

Займати батька не посмій!

ОСТАП.

Я захищатимусь од кпинів,

Не зважу,

Що ви батько мій!

Зав’язується бійка поміж сином і батьком. Андрій у стороні. Натовп обступає бійців, підбадьорюють.

ХОР-НАТОВП.

Що за диво? Що за шум?

Хто тут кого б’є?

То Тарас пустив на глум

Дитинча своє.

ТАРАС.

А з біса добрий ти вояка!

Таким гарячим був і я.

Остап вивертається і дає стусана з іншого боку – схвальний гомін натовпу у відповідь.

ТАРАС (розлючений і задоволений водночас).

А ще й в’юнкий який, собако!

У жилах кров тече моя!

ХОР-НАТОВП.

І чия тепер візьме?

Бійка не на жарт.

Добра забавка, бігме!

Подивитись варт.

В цей час на порозі з’являється мати Настя. Вона схоплюється і кидається до чоловіка й сина.

НАСТЯ.

Та що ж це коїться, о Боже!

Чи ж так хто зустрічає сина?

О людоньки! Хто допоможе?

Розбороніть, бо хтось загине.

ХОР-НАТОВП.

Ну, Тарасе, припини!

Розійшовся як!

Вже не хлопчики сини

Й ти вже не юнак!

ТАРАС. (зупиняючись, дружині).

Не галасуй так, Боже правий!

Як навіжена не кричи.

Для чоловіка бій - забава.

Готуй вже ліпше калачі.

Ляскає Остапа по плечах, обіймає нарешті й Андрія. Настя кидається обнімати синів, ведуть їх до хати.

ТАРАС. (до натовпу).

Прошу, панство, всіх до хати...

В цій оселі – раді всім.

У синів сьогодні свято –

Повернулись в рідний дім.

 

Оселя Тараса. Всі святкують – слуги носять страви та напої, гості веселяться, танцюють.Веселі музики, гомін.

ХОР-ВСІ.

Несіть сюди крученики

І борщика, й щипанку,

І з вишнями вареники,

А ще до них сметанку.

ПРИСПІВ:

Гей-гоп, тернівка,

Мокруха, спотикач.

Паленочка, вишнівка –

То й підете ускач.

Скоріш несіть дерунчики,

Мачанку й завиванці,

Пампушки і вергунчики,

Бо скоро будуть танці.

ПРИСПІВ:

Гей-гоп, тернівка,

Мокруха, спотикач.

Паленочка, вишнівка –

То й підете ускач.

І пундики, й кров’яночку,

Потапці і мантульки.

І з медом запіканочку,

Для молоді ж танцюльки.

ПРИСПІВ:

Гей-гоп, тернівка,

Мокруха, спотикач.

Паленочка, вишнівка –

То й підете ускач.

Всі танцюють і веселяться. Тільки Тарас лишається самотнім. Раптово він підводиться, стукає по столу. Танцюючі завмирають, музики – також. Тарас виходить посеред сцени.

ТАРАС.

Як вітер не живе в хатах,

Літає сокіл в чистім полі.

Козак народжений як птах –

Понад усе для нього воля!

Навіщо добра ці мені?

Майно не візьмеш у могилу!

Лицарству місце на війні.

І січ мені, як птаху - крила.

ХОР-ЧОЛОВІКИ (майже скандують, відбиваючи бойовий ритм).

Січ, січ, січ, січ, знов на січ!

Найдорожча воля.

Будьмо битись пліч-о-пліч,

То козацька доля!

(Може бути і тихо як тло до розмови Тараса і Насті).

ТАРАС (до синів).

Уранці їдемо на січ.

І геть од бабської спідниці!

НАСТЯ (пронизливо).

Невже мені зосталась ніч

Дивитися на любі лиця?!

(кидається до Тараса).

Та дай хоч тиждень, кілька днів!

Най хлопці відпочинуть вдома...

ТАРАС.

Не розпускай мені синів.

Не треба сльози ці нікому!

НАСТЯ (заступає синів).

Їдь сам! Я хлопців не пущу!

Чи збожеволів ти, їй-богу?

ТАРАС (насувається, спокійно, але грізно).

Та тихо, жінко, дощ ущух.

Я вже сказав: збери в дорогу...

ХОР-ЧОЛОВІКИ (майже скандують, відбиваючи бойовий ритм).

Січ, січ, січ, січ, знов на січ!

Найдорожча воля.

Будьмо битись пліч-о-пліч,

То козацька доля!

ТАРАС. (люто, обводить поглядом усе довкола).

Хай пропадом все пропаде!

Худоба, посуд і ганчір’я...

Душа тут ради не знайде,

Ламайте, рвіть, пускайте пір’я!

Починає скидати, ламати, трощити все довкола. В це втягуються й інші чоловіки. Жінки з лементом розбігаються. Чути зойки худоби. Повний розгром. Настя в розпачі незворушно стає вбік – в колі світла – молиться. Затемнення. Кімната порожніє. Настя блукає по ній як божевільна.

Ніч. Подвір’я перед хатою. Чоловіки сплять просто неба. Настя в колі світла іде до синів, пестить їхнє волосся, підводиться, знову блукає сценою.

НАСТЯ.

Знову вітер,

                      дикий вітер

Свище в полі.

Вже і сльози

                       вітер витер.

Йду поволі.

 

Починає

                 знов літати

Той шуліка.

Без синочків

                        кожна мати,

Мов каліка.

 

Чорний ворон,

                          Ворон чорний

В небі знову.

В серці страх непереборний –

Трачу мову.

 

Як од лиха

                    вберегти та

Тим молінням?

Я кричу до

                    хрипоти та

Оніміння!

 

Місяць в небі

Не ночує –

                   небо темне.

І ніхто мене не чує –

Все даремне!

 

Затемнення.

Сцена освітлюється. Чоловіки поволі збираються в дорогу. Іржання коней, ревіння худоби і крізь цей лемент – тихе голосіння жінок.

Тільки Настя стоїть незворушно в кутку сцени. Чоловіки шикуються в колону. Тільки в останню мить Настя кидається попрощатися з синами та чоловіком, одягає на них іконки. Чоловіки вирушають в дорогу, жінки дивляться їм навздогін.

ХОР-ЧОЛОВІКИ.

Не варто згадувати дім,

Не повернути вже назад.

Кивни лишень вогням своїм -

І марш вперед в небесний сад.

 

Не варто згадувати плач.

Немає сліз для цього в нас.

Ти побажай собі удач

І марш вперед в досвітній час.

 

Не варто згадувать життя.

Воно розтане в час пітьми.

Проси у долі забуття

І марш вперед – у світ зими.

 

ХОР

Повертайтесь, брати і кохані,

Ми без вас, ніби ночі без сну.

Мов листочки на гілці останні,

Мов зима, що забула весну.

Може вас порятує молитва,

Що шепоче дитятко сумне.

Може раптом зупиниться битва,

Може куля когось промине.

Повертайтеся швидше додому.

Ми вже виємо, як дикі пси.

І у доброму гуморі й злому

Пам’ятайте жінок голоси.

 

Дзвони. Затемнення.

 

КАРТИНА ШОСТА

Козаки прибувають на Січ, Тарас представляє синів. Їх зустрічають Кошовий та Осавул із козаками. Радісні вигуки, обійми. Горілка ллється рікою, козаки танцюють.

Один із козаків танцює в кожусі попри спеку. Тарас не витримує і гукає.

ТАРАС.

Гей, козаче, послухай!

Роздягнися хутчіш.

КОЗАК У КОЖУСІ.

Як зніму я кожуха,

То проп’ю ні за гріш.

В мене шапка хороша,

А я взяв і продав,

На одержані гроші

Горілочки дістав.

 

І сорочка хороша,

А я взяв і продав,

На одержані гроші

Я гуляти почав.

В мене пояс хороший,

А я взяв і продав,

На одержані гроші

Музиченьків найняв.

Черевички хороші,

А я взяв і продав,

На одержані гроші

Танцювати почав.

      Нарешті обезсилений Козак падає. Тарас відходить до інших.

ТАРАС.

Радий бачити, панове,

Крутивус і Козолуп!

І тебе, мій гоноровий

Старовинний друже, Дуб!

Зустрічайте друзів добре –

Я привів своїх синів.

ОСАВУЛ.

Чи ж вони такі ж хоробрі?

Глянемо, кого привів.

Треба, щоб я перевірив,

Чи шануєте Христа?

Чи за те, що наша віра

Православна є свята?

АНДРІЙ.

От вам хрест, ми православні.

ОСТАП.

В нас в роду всі козаки.

ОСАВУЛ.

Тільки чи в бою ви вправні?

Чи хороші вояки?

Ну ж бо дайте їм шаблюки.

ОСТАП (зупиняє і виймає власну шаблю).

Кожен з нас візьме свою.

Готуються до бою, їх обступають козаки.

ОСАВУЛ (іронічно).

В бурсі не ідуть науки,

Як вам битись у бою?

Починається бій-перевірка здібностей Андрія і Остапа, де обоє показалися досить достойно, Тарас не втручається, але уважно спостерігає.

ОСАВУЛ.

Отепер напевне бачу:

В них твоя, Тарасе, вдача.

Новачкам чарки налийте.

Будьмо, хлопці...

ВСІ.                     Будьмо

ОСАВУЛ.

                                          ...пийте.

 

Андрію і Остапу наливають чарки. Ті дякують і випивають до дна – схвальні вигуки. Хлопці ідуть танцювати з молодими, а Тарас – на розмову зі старшими козаками.

ТАРАС.

Де там наші? Де поділись?

Щось не бачу, де Касьян?

КОШОВИЙ.

Де спочило біле тіло,

Там поріс густий бур’ян...

ТАРАС.

Ох ти ж горе, а Підпалий?

Щось не видно. Де пропав?

ОСАВУЛ.

Шкіру всю живцем зідрали,

Тіло ж кинули у став.

ТАРАС (все більше смутніє).

А де дівся Корніяка? (Козаки відвертаються).

Та скажіть же, козаки!

КОШОВИЙ.

Порубали неборака

На дрібнесенькі шматки.

Пісня стає все динамічнішою і жорсткішою.

ТАРАС.

А Починок?

ОСАВУЛ.

                     Вже не встане...

Як повісили – вже рік.

Десь поблизу Толопана.

ТАРАС (знімає шапку).

Добрий згинув чоловік.

ТАРАС (з надією).

А Реп’ях? А Печериця?

ОСАВУЛ

Посолили в діжці їх.

КОШОВИЙ.

Як побачив їхні лиця –

Сам став білим наче сніг...

Отака судилась доля –

Так пропали козаки...

ТАРАС.

Може, то і Божа воля,

Тільки нащо світ такий?

 

Сцена темніє. Бойові танці молоді затихають. Де-не-де запалюються вогнища.

З глибини з’являється Тарас і йде до Кошового. На авансцені зустрічаються Кошовий і Тарас. Їхня зустріч нагадує стриманий словесний поєдинок, котрий набуває все більшого накалу.

ТАРАС.

Добривечір, Кошовий,

КОШОВИЙ.

Добрий і тобі, Тарасе,

ТАРАС.

В мене привід не новий...

КОШОВИЙ (роздратовано).

Я на вступ на маю часу...

ТАРАС.

Нам би погуляти час...

КОШОВИЙ.

Ти про що? Не розумію...

ТАРАС.

Поведи на битву нас.

Без війни душа німіє!

КОШОВИЙ.

Та навіщо нам війна?

Поки все спокійно й тихо...

Спить допіру Сатана -

Ліпше не будити лиха.

ТАРАС.

Скільки днів іде гульня –

Вже пропилися до краю...

А у тих порожніх днях

Дух козацький догорає!

Я привіз сюди синів

Та на доблесті науку,

А вони вже стільки днів

Цмулять нескінченну скуку.

Поки ворог не обсів –

Не втрачаймо часу даром.

Скільки в Січі ворогів –

Ляхи, турки і татари...

 

КОШОВИЙ.

Доки я тут поводир,

Доти битвам не бувати –

З турками уклали мир –

Слово мусимо тримати.

ТАРАС.

Ти на слово не дивись –

Бо підступний турок кожний.

КОШОВИЙ.

Ми ж бо вірою клялись –

Це порушити не можна.

ТАРАС.

Жити нащо? Поясни!

Для якої нам потреби?

КОШОВИЙ.

Не дозволю я війни!

Я сказав: чекати треба!

Тарас із затамованою люттю, не прощаючись, іде вглиб сцени. Кошовий лишається стояти на авансцені. Розвиднюється, але ще сутінки. Клубочиться вранішній туман. За мить з різних сторін півколом сходяться козаки на чолі з Тарасом. Туман розсіюється. Серед них Андрій та Остап - вони починають бити в литаври, вибиваючи бойовий ритм, який підхоплюють козаки (на кшталт „степу”). У литаври палицями б’ють усі по черзі. Ритм поступово пришвидшується, коло звужується. Кошовий опиняється в облозі.

АНДРІЙ.   

Знову в небі чорний крук!

У литаври бий щосили.

ОСТАП.

Хай  почує кожен звук –

То війна розкрила крила!

КОЗАКИ (приспів).

Війна, війна, війна нас кличе!

Загиблі душі помсти просять.

Вернути борг кривавий личить,

Допоки смерть косою косить.

ТАРАС.

Досить лицарям гульні.

Час збиратися на битву.

Геть женіть думки сумні.

Бій за віру – як молитва!

КОЗАКИ.

Війна, війна, війна нас кличе!

Загиблі душі помсти просять.

Вернути борг кривавий личить,

Допоки смерть косою косить.

КОЗАКИ (обступають Кошового).

Геть! Геть! Геть! Геть! Геть!

 

КАРТИНА СЬОМА

В цей час чути гуркіт. З глибини сцени в клубах диму і червоному світлі виїжджає страшна постать мідного Бика з розтуленою пащею. За ним (можливо, на ньому) кілька постатей  козаків в обірваному одязі, брудні, з ранами, серед них – Осавул. Козаки, котрі кричали „геть” розступаються. Кошовий проходить до прибулих. Посеред сцени опиняються Кошовий і Осавул, обабіч – козаки.

ОСАВУЛ (до січових козаків).

За горами живете?

Чи за дальніми морями?

Як не чули ви про те,

Що то трапилося з нами?

КОШОВИЙ.

Що там сталося, кажи!

І чому у шрамах спини?

ОСАВУЛ.

Розпинає лях і жид

Нашу славну Україну!

Замість коней запрягли

У вози й женуть щосили!

Хто пручався – полягли,

Очі їм навік закрили.

Вже крамниці у церквах!

Шиють з ряс попів спідниці.

Отакий в країні жах,

Отакі порядки ниці.

Поступово ритм пришвидшується, чути гул і козаки знову починають вибивати бойовий ритм.

КОЗАКИ (приспів).

Війна, війна, війна нас кличе!

Загиблі душі помсти просять.

Вернути борг кривавий личить,

Допоки смерть косою косить.

КОШОВИЙ.

Що ж робили козаки?

Де ж то гетьман і старшина?     

ОСАВУЛ.

Порубали, а шматки

Продають, як м’ясо, в шинок...

Ну а гетьмана в бику

Та й засмажили живого!

ТАРАС.

За наругу за таку

Помста жде страшна, їй-богу!

КОЗАКИ (обступають Бика, люто, з вибиванням ритму).

Війна, війна, війна нас кличе!

Загиблі душі помсти просять.

За рубані тіла й обличчя,

За вмить посивіле волосся!

(Скандують) Веди нас! Веди нас! Веди!

КОШОВИЙ (піднімає вгору зброю).

Вестиму! Та тільки куди?

КОЗАКИ.

На Дубно, фортецю міцну!

Покажемо справжню війну!

 

Лютий бойовий танець із зброєю та биттям у литаври. Далі козаки разом із Биком зникають у клубах диму в глибині сцени.

Затемнення.

 

КАРТИНА ВОСЬМА

На сцені маєток Воєводи у Дубно. Центральна зала. Бал. Дехто танцює, дехто стоїть обабіч. З одного боку господарі - Воєвода, його дружина і дочка Марильця – сумна та невесела. Батьки безуспішно намагаються її розважити.

ХОР.

Бал ізвечора до ранку.

Сяє зоряна дорога.

Потанцюймо до світанку.

Потанцюймо до знемоги.

ВОЄВОДА.

Не сумуй, Марисе,

Бал для тебе даний.

ДУБЕНСЬКА.

Краще подивися

Он на того пана... (показує на бравого шляхетного поляка з протилежного боку, який раз у раз ласо поглядає на Панночку).

ВОЄВОДА.

Знатного він роду -

До верхівки входить.

ДУБЕНСЬКА.

А з твоєї вроди

Він очей не зводить.

ХОР.

Бал ізвечора до ранку.

Сяє зоряна дорога.

Потанцюймо до світанку.

Потанцюймо до знемоги.

ВОЄВОДА.

А яка багата

В парубка родина.

ДУБЕНСЬКА.

Ще й судилось мати

Їм одного сина.

МАРИЛЬЦЯ.

Може він багатий,

Може він заможний,

Тільки покохати

Я за це не зможу.

(Із відчаєм).

Дайте спокій, прошу,

З вашим жениханням

Всі вони хороші,

Тільки не кохані...

ХОР.

Бал ізвечора до ранку.

Сяє зоряна дорога.

Потанцюймо до світанку.

Потанцюймо до знемоги.

 

Раптово чути гуркіт. На порозі Вісник – обідраний, поранений. Воєвода дає знак - музика різко уривається. Танці зупиняються. Вісник виходить посеред сцени.

ВОЄВОДА.

(Віснику). Що сталося? (Іншим, зупиняючи гул). Тихо...

(Віснику). Чом вигляд такий?

ВІСНИК.

А сталося лихо –

Ідуть козаки!

Вже Дубно в облозі.

Їх тисячі, тьма!

Біда на порозі.

Все місто – тюрма!

Серед людей починається паніка. Жінки голосять. Але Воєвода зупиняє їх.

ВОЄВОДА.

Не панікуйте так завчасно!

Бо непорушні наші стіни.

Здолаємо усі нещастя,

Допоки дух у нас єдиний.

Натовп гуртується довкола Воєводи.

ХОР (приспів).

Знай - під знаком орла,

Вільна і гордовита,

Вірна славі зросла

Наша Річ Посполита.

ВОЄВОДА.

Були вже турки і татари.

Ніхто не зміг нас подолати.

Ні сила не взяла, ні чари.

Готуйте зброю і гармати.

ХОР.

Знай - під знаком орла,

Вільна і гордовита,

Вірна славі зросла

Наша Річ Посполита.

ВОЄВОДА.

Допоки дух живий лицарства,

Живцем нікому не здамося!

Сини хоробрі в нашім царстві –

Так у поляків повелося.

Чоловіки шикуються, вибивають ритм, жінки відходять обабіч.

А той, хто голову дістане

У головного розбишаки,

Той чоловіком дочки стане.

Ідіть, готуйтесь до атаки.

ХОР.

Знай - під знаком орла,

Вільна і гордовита,

Вірна славі зросла

Наша Річ Посполита.

 

ЗАВІСА

 

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ДЕВ’ЯТА

На сцені – міцні мури Дубно. Під ними – табір козаків.

Вечір. Темна сцена, освітлена лише у верхній частині сцени кімната маєтку Дубенських. Графиня Дубенська при смерті. Біля неї – дочка Марильця.

ДУБЕНСЬКА.

Здається, я піду із цього світу...

МАРИЛЬЦЯ.

О не кажіть так, матінко, не треба!

ДУБЕНСЬКА.

Послухай, дочко, мого заповіту...

МАРИЛЬЦЯ.

Молитиму за вас і землю, й небо...

ДУБЕНСЬКА.

Ти обіцяй, що слухатимеш тата,

І ще про те, що скоро вийдеш заміж.

Я б так хотіла ще онуків мати...

Тебе благаю: обіцяй те мамі...

Марильця плаче. В цей час з’являється Татарка і дає знак Марильці, щоб та підійшла до неї і знак „тихо”. Марильця підходить. Їхній дует секретний – аби не почула мама.

 ТАТАРКА.

Пригадуєте зустріч ту неждану?

Той лицаря нічного поцілунок?

Марильця киває на знак згоди.

Побачила внизу я того пана -

То небо посилає нам рятунок...

Згадає вашу незрівнянну вроду

І як божився вас навік кохати...

МАРИЛЬЦЯ.

Та ж ворог він, козацького він роду...

ТАТАРКА.

Як хліба дасть – врятує вас і мати.

Піду у табір під покровом ночі.

Я знаю хід підземний з того краю...

МАРИЛЬЦЯ.

А раптом він і згадувать не схоче?

Скажи – заради матері благаю...

Марильця відправляє Татарку до Андрія.

 

КАРТИНА ДЕСЯТА

Ніч. Табір козаків. Майже всі сплять. Раптово звідкілясь знизу виникає постать із вогнем, загорнена у плащ – це Татарка. Вона шукає Андрія, ховається, завмирає, знову шукає. Тривожна музика. Нарешті знаходить, нахиляється над ним, торсає. Андрій схоплюється.

 

АНДРІЙ. (спросоння).

Хто тут?

ТАТАРКА.

                  Я ваш друг. Тихіше...

Що, невже не пригадали?

Хто була вам наймиліша

Й ту, що вас порятувала?

АНДРІЙ (нарешті пригадує, схвильовано).

Ти мене вела із дому?

ТАТАРКА.

Ну нарешті ви впізнали...

Тільки не кажіть нікому –

Панна вам привіт послала...

АНДРІЙ.

Звідки ти прийшла?

ТАТАРКА.

                                      Із міста

Панна там сидить так само.

В Дубно з’їли все геть чисто.

З голоду вмирає мама...

АНДРІЙ.

То твоя?

ТАТАРКА.

                 Моєї панни.

Вже вона два дні не їла.

Смерть чатує невблаганна.

Страхом місто все накрило.

АНДРІЙ.

Смерть?

ТАТАРКА.

                Від голоду, козаче.

Хліба трішечки благає.

Не собі – за матір плаче –

На руках її вмирає...

І просила і молила –

Смерті матері не бачить.

Вже не має й краплі сили –

Біля ліжка тихо плаче.

АНДРІЙ. (нарешті приймає рішення, схоплюється).

Зачекай мене тут. Може

Трохи їжі я дістану...

Іде за хлібом, збирає в мішок. Татарка тінню йде за ним.  Тривожна музика. Враз він зупиняється від раптової думки.

Та чи справді допоможу?

Чи той хліб врятує панну?

Як же ти тут опинилась?

ТАТАРКА.

Взнала я про хід підземний.

 

АНДРІЙ.

А мені панянка снилась.

Сон той дивний був і темний...

Бо як Дубно буде взяте –

Маєш знати, що то буде...

ТАТАРКА (з відчаєм).

Чом це місто в нас прокляте?

І за що страждають люди?

АНДРІЙ (в серцях).

А як наших катували!

Над старшиною глумились!

Крові пролито чимало...

ТАТАРКА.

Та ж ми того не робили...

Ані я, ні бідна панна.

Нашої вини немає...

АНДРІЙ (схоплюється знову).

Треба панночці тікати.

Влітку скоро ніч минає.

ТАТАРКА.

Панна матір не залишить.

Пані ж дихає на ладан.

(Озирається з острахом).

Он яка тривожна тиша.

АНДРІЙ. (після паузи, приймає важке рішення).

Як на те немає ради,

Сам піду я в хід підземний.

Може, вмовлю їх тікати.

Бо інакше їй, напевно,

Не минуть страшної страти.

Я дістану одяг, коней.

Всім, чим зможу, забезпечу.

Проведу крізь перепони,

Тож легкою буде втеча.

Чи поможеш ти дістатись

До коханої порогу?

ТАТАРКА.

Як побожитесь мовчати,

Покажу я вам дорогу.

Андрій з мішком і Татарка сторожко продираються крізь сплячих козаків до підземного ходу. Від кожного ворушіння або звуку хлопець здригається, озирається довкола. Темно, тільки Татарка освітлює ліхтариком. Потім вони ідуть містом. Страшні сцени голодного нічного Дубна. Наприклад, звисає повішений у вікні, жінка колише мертве дитя. Жебрак кидається в ноги до Андрія, видирає шмат хліба, жадібно їсть і падає мертвим.  Андрій здригається. Під час їхньої ходи звучить пісня:

ХОР.

Чорна ніч накрила місто.

Наче вовк, чатує голод.

Може вкрасти душу й з’їсти.

В душах босо, в душах голо.

Час диявола настане!

Перетворить він на звіра

Жебрака, попа і пана...

         Втратиш волю, втратиш віру..

Всіх тривожить запах ночі –

Рівні у званнях і статі.

У безодні темні очі

І слова її - прокляття.

Це падіння у провалля.

Від безсилля тратиш голос.

Свято вічної печалі -

Тиху смерть дарує голод...

Андрій і Татарка дістаються до будинку Воєводи.

 

КАРТИНА ОДИННАДЦЯТА.

Кімната Панночки – вона сама. Входять Андрій і Татарка. Панночка завмирає, дивиться на Андрія, він – на неї. Козак показує їй мішок, вона всміхається, дістає хлібинку й відсилає Татарку з мішком (до матері).

МАРИЛЬЦЯ.

Я не чекала тебе – ти сміливий.

Як за добро це віддячить – не знаю...

АНДРІЙ.

Бачу тебе – і вже цим я щасливий.

Поруч стоїш – і все лихо минає.

Як ти тут?

МАРИЛЬЦЯ.

                   Матінка зовсім слабенька...

Навіть мишей всіх поїли в підвалі...

АНДРІЙ. (Підходить до неї, розглядає, несміливо торкається).

Мила моя, та яка ж ти тоненька...

Очі у тебе – бездонні провалля.

(Рішуче).

Знаю, врятує тебе тільки втеча.

Я і прийшов, щоб тебе врятувати.

МАРИЛЬЦЯ (відступає).

Дякую, тільки то все недоречно.

Як я залишу вмираючу мати?

В захваті я від шляхетного вчинку,

Та не минути суворого року.

Ти мені – ворог, тобі я – чужинка.

Нас розділила війна ця жорстока...

АНДРІЙ (наближається до неї).

Серце моє ти навік полонила,

Мила моя, я зізнатися мушу:

Очі кохані забути несила.

Тіло віддам я за тебе і душу.

МАРИЛЬЦЯ.

Боже! Завіщо мені тая доля?

Краще б я зовсім любові не знала!

Мала своїх наречених доволі.

Ворога я замість них покохала.

АНДРІЙ.

Знаю, любитися з ворогом важко.

Нам не судилось легкої дороги.

(Обнімає її).

Серце у тебе – сполохана пташка.

Тільки повір, що кохання – від Бога.

Вони завмирають у поцілунку. За мить двері різко прочиняються. На порозі – Воєвода, Татарка, польські воїни. Закохані відскакують одне від одного. Андрій забивається в куток, готовий до оборони. Панночка переводить погляд з батька на коханого.

ВОЄВОДА.

Тривога, тривога, тривога!

У нашому домі – чужинець.

Здається, не вбив ще нікого.

Хапайте, бо він – українець!

МАРИЛЬЦЯ. (кидається до батька).

О любий таточко, прости!

То все моя провина!

Його ж, благаю, відпусти,

Бо з ним і я загину...

ВОЄВОДА.

Я не розумію нічого.

Як тут опинився, козаче?

І хто скаже, заради Бога,

Чому моя донечка плаче?

МАРИЛЬЦЯ.

Он ми не їли вже два дні.

Він хліба дав доволі.

О ні, не ворог він мені.

Мій лицар він і доля!

Панночка заступає Андрія.

ВОЄВОДА (сердито).

А голод у нас через кого?

Його ж козаки спричинили.

Усіяна смертю дорога

І мати у ліжку безсила.

АНДРІЙ.

Не ми почали цю війну.

Загинула старшина.

За страту нелюдську страшну

Помститись січ повинна.

Поляки оголюють зброю.

ВОЄВОДА (розлютився).

За що платять діти невинні?

Вмирають старі просто неба?

Навіщо ці жертви злочинні?

Якої розплати вам треба?

МАРИЛЬЦЯ. (знову рішуче стає поміж ними, плаче).  

Та він же хліба нам приніс –

Хотів порятувати.

Без нього світ – як темний ліс

Загину я від втрати...

Його кохаю я давно.

Зізнався й він в коханні.

Умру без нього все одно.

І слово це – останнє.

Схиляє голову, чекаючи присуду.

ВОЄВОДА (Андрію).

Ще кров’ю земля не залита.

Війна не скрутила у вирі.

Можливо, ти зможеш спинити -

Домовитись про перемир’я.

Щоб марно не гинули люди.

Свого ж бо послухають краще.

Загін тобі виданий буде,

Аби не пропав за нізащо.

Якщо ти клянешся в любові –

Вирішуй же сам свою долю.

Я вибір лишив за тобою.

А ні – я тебе не неволю.

Тривожна музика. Всі напружено дивляться на Андрія. Панночка дивиться на нього з німим молінням. Воїни з оголеними шаблями. Андрій – як загнаний у пастку, блідий, нарешті зважується.

АНДРІЙ.

Я спробую поговорити.

Чи вдасться війну зупинити?

ВОЄВОДА.

Надіятись будем на Бога.

Панночка кидається йому на шию. Воїни шумно опускають шаблі у піхви і відступають. У кімнату вривається Вісник.

ВІСНИК.

Там наші! Наші! Допомога!

Страшенний шарварок. Всі крім Панночки й Андрія обнімаються від радості, збираються. Паралельно така ж біганина починається у місті і за містом – у козаків. В різних кінцях сцени спалахують вогні. Єдині незворушні стоять Марильця і Андрій.Вони розуміють, що їхні сподівання уже не здійсняться. Андрія перевдягають у польський одяг, але він майже не реагує на це, так ніби це відбувається не з ним. Протягом цієї сцени в контрасті до загального шарварку звучить пісня Андрія і Марильці.

АНДРІЙ.

Хай буде так, мені не жаль.

Я знаю, щастя – тільки спомин.

Віддай мені свою печаль –

Я замість крапки ставлю кому.

Я вже не вірю в забуття.

МАРИЛЬЦЯ.

В серцях струна звучить постійно.

АНДРІЙ.

І вже не буде вороття...

МАРИЛЬЦЯ.

Навколо війни, тільки війни.

АНДРІЙ і МАРИЛЬЦЯ.

Навколо тільки чорна мла.

Вже не розсіється нізащо.

Навіщо ця любов прийшла?

Така безумна і пропаща?

Закохані дивляться одне на одного. Пауза. Затемнення.

 

КАРТИНА ДВАНАДЦЯТА.

Та сама ніч, помалу світає. Козаки поспіхом збираються в бій.

На авансцені Тарас і Остап.

ТАРАС.

Чи не бачив ти Андрія?

ОСТАП.

Ні, не бачив, тату.

ТАРАС.

Де він є, не розумію.

Хто це може знати?

Раптом він уже в полоні.

Може, він загинув.

Буде бій, де наші коні?

Час не терпить, сину.

Остап відходить, готує зброю. З’являється Осавул, іде до Тараса.

ОСАВУЛ.

Бачив я поблизу вежі –

Син твій в ляськім стані.

Сам у ляській він одежі.

Поруч ляська пані.

ТАРАС.

Так я тобі і повірив –

Щоб Андрійко зрадив!

Ліпше стати диким звіром –

Аніж душу вкрадуть.

ОСАВУЛ.

Та коли брешу, Тарасе,

Хай мене повісять.

Знай, душа – шматочок ласий

Для хитрюги-біса.

Брак часу на суперечки.

Почалась гонитва.

Кляті ляхи недалечко.

Буде люта битва.

В клубах диму на сцену виїжджає той самий велетенський мідний бик. Починається битва у виконанні балету. Гуркіт гармат, бій у литаври. Воїни кидаються у провалля пащі, звідти летять понівечені тіла. Протягом цієї сцени звучить пісня.

ХОР.

В гуркотінні гармат,

Куль пронизливім свисті

Зрозумієш, хто брат,

В кого помисли чисті.

Буде шабля – сестра.

Кінь – то друг найвірніший.

І настане пора,

Спрагла голосу тиші.

Товариства закон

З душ козацьких не стертий:

Ніж потрапить в полон,

Ліпше в битві померти.

Відпустіть нам гріхи.

Нам і раю не треба.

Наші душі – птахи.

Прагнуть волі і неба.

Посеред битви світло вихоплює постать Андрія, котрий стоїть позаду незворушно і не бере участі в битві. Тарас пізнає його і з диким криком і подвійною люттю прокладає шлях до сина. Нарешті вони лишаються на сцені вдвох – хто поліг, а хто відступив. Андрій блідий, Тарас гнівний.

ТАРАС.

Ну що, допомогли тобі

Твої поляки, сину?

Ніж бути у такій ганьбі,

Та краще б ти загинув!

АНДРІЙ.

Послухай, батьку, зачекай,

Я хочу пояснити...

ТАРАС (різко перебиває).

Мовчи! І вже не нарікай!

Не зможу я простити...

За зраду віри і своїх

Тебе чекає страта.

Андрій знову поривається щось сказати, але Тарас не дає. Андрій розуміє марність зусиль.

Бо зрада – найстрашніший гріх.

І в пеклі жде розплата.

Тарас відступає і дістає пістоля.

Тобі я дав колись життя –

Від мене і загинеш.

Вже зайве, сину, каяття –

В сирій землі спочинеш.

Заряджає і наводить на Андрія. Той стоїть незворушно.

Невже віддам дитя своє,

Як вороги схотіли?

Хай краще у землі гниє

Твоє прокляте тіло...

Тарас стріляє. Андрій падає як підкошений. Тарас підходить до нього схиляється, розглядає, перевіряє чи він живий, закриває йому очі, прощається.

Який же славний був козак,

А згинув за нізащо.

І душу він віддав за так.

Душа його пропаща.

За тіло не журись, малий.

От душу жаль до болю.

Андрію, батько твій не злий.

Убив тебе з любові.

Тарас завмирає над тілом сина. З іншого боку з’являється Остап, іде до батька.

ОСТАП.

Чому ти сам посеред нив?

Поляки йдуть в атаку!

Помічає Андрія, схиляється над ним.

Андрій... Це ти його убив?

ТАРАС (підводиться, відступає).

Пристрелив, як собаку.

 

Як міг продати власний син?

Збагнути це несила.

ОСТАП.

Я знав: кохав полячку він.

Вона його згубила.

ТАРАС (люто).

Я їм помщуся – клятву дам!

(Повертається до Андрія).

Та ж треба поховати

По-християнськи, десь отам...

Чути гуркіт гармат  і крики козаків, видно дим. Тарас дивиться в тому напрямку, миттєво приймає рішення.

Пізніш, час наступати...

Остап і Тарас біжать у напрямку до диму. Порожня сцена. Від підземного ходу виринає струнка фігурка – це Панночка. Вона іде розглядає померлих, шукає коханого.

МАРИЛЬЦЯ.

Ходять полем без мети

Відчай і тривога.

Не боюся темноти,

А боюсь дороги.

Помічає Андрія, з острахом наближається до нього.

Битим шляхом смерть іде.

В неї змерзлі руки.

Ти і всюди, і ніде,

Тільки тінь розлуки.

Панночка схиляється над Андрієм, слухає його серце, трохи  підводиться. З іншого боку з’являється Остап, він помічає Марильцю, а вона його – ні. Він поволі наближається до неї.

За тобою я піду  

В рай, у пекло – всюди.

Твою душу віднайду,

Поруч з нею буду.

Марильця обнімає Андрія. Остап стріляє і вбиває Панночку, вона падає на тіло Андрія. Остап стає над ними.

ОСТАП.

Ти хотіла бути з ним –

Я здійснив бажання.

Почуття – пекельний дим.

В пеклі жде вінчання.

Остап вибігає зі сцени. Світло міняється. На сцені – балет тіней. Звучить пісня Андрія і Марильці (за кадром, тільки голоси).

АНДРІЙ.

Ми це небо на двох розділили, розбили надвоє.

МАРИЛЬЦЯ.

І уже не надія в очах, тільки туга і тінь.

АНДРІЙ.

Плаче небо, як кров’ю, звичайною наче водою.

Пропонуючи замість польоту сто тисяч падінь.

МАРИЛЬЦЯ.

Ми уже не живі. Тільки чом це так боляче стало?

Стиха плаче під небом розбита на скалки душа.

 

АНДРІЙ.

І для двох, що кохали, землі нескінченної мало.

Бо забули слова для останнього в світі вірша.

Затемнення.

 

КАРТИНА ТРИНАДЦЯТА.

Чути литаври. На сцену з двох боків збираються козаки – потомлені, дехто поранений. З одного боку – Кошовий, з іншого – Тарас та Остап. Посеред сцени – Осавул.

ОСАВУЛ.

Чорна звістка надійшла.

Знов над нами хмари.

І біда та немала:

Січ взяли татари.

Тривожний гомін серед козаків.

КОШОВИЙ.

Тож рушаємо на Січ –

Наших визволяти.

У дорозі день і ніч –

Зможем наздогнати.

Серед козаків – легкий рух,гомін посилюється. Тарас виходить наперед і зупиняє рух жестом, просить уваги.

ТАРАС.

Постривай-но, Кошовий!

Хай чекають коні.

Ляхи гірше татарви.

Наші й тут в полоні.

Ти їх кинути велів

Не по-товариськи.

Та невже ти захотів

Так упасти низько?

Кошовий також виступає наперед. Їхній діалог нагадує своєрідний двобій.

КОШОВИЙ.

У полоні тут і там.

Дорогий нам кожний.

Тільки знаю – ворогам

Січ віддать не можна.

Розділитись зараз – гріх.

Буде мало сили.

Чи ти хочеш, щоб усіх

Вороги розбили?

ТАРАС. (запально).

Пропадать – то пропадать.

Я не кину битви!

Бо мужніє наша рать

Силою молитви.

Гомін сильнішає. Наперед виступають кілька старших козаків.

ХОР.

Що казати? Тут і там

Звичаї лицарства.

Йти-лишатись? Думай сам.

Справедливість - царствуй!

 

Козаки перемішуються і розходяться знову на два боки – одні за Кошовим, інші – за Тарасом. Кошовий стає посередині.

КОШОВИЙ.

Обнімімося, панове,

Бо настав нам час прощання.

Чи судилась зустріч знову?

Може, бачимось востаннє...

Козаки сколихнулися в єдиному пориві обіймів прощання, потім одна частина з Кошовим пішла в один бік і зникла за сценою, інша на чолі з Тарасом вишукувалася і понеслася у бій. Знову виїхав із глибини мідний бик у диму. Битва із поляками розгорілася з новою силою. Від початку обіймів і протягом всієї цієї сцени звучить пісня:

ХОР.

Розщеплена, розколота.

Ніколи не єдина.

Земля у нас як золото,

Та бідна Україна.

Земля з піснями славними,

Вродлива, гордовита

Звичаями прадавніми....

Чому ж така розбита?

У нас країна воїнів:

І сильні, і сміливі.

Який же гріх був скоєний,

Що вічно нещасливі?

Розкрадена, розорена,

В руїні нескінченній...

Чи шлях нам випав зоряний

На лиха незліченні?

Розщеплена, розколота.

Ніколи не єдина.

Земля у нас як золото,

Та бідна Україна.

Наприкінці сили козаків тануть. Остап схоплений у полон, Тарас кинувся його визволяти, але сам був збитий і впав як підкошений на полі битви. Сцена порожніє. Долівка усіяна трупами і пораненими. Затемнення.

У напівтемряві і клубах диму з двох сторін виринають дві жіночі постаті, загорнені у плащі із світильниками (свічками) у руках. Це дві матері Бульба і Дубенська – такі, якими вони були у пролозі, нереальні – в дивному світлі. Вони блукають полем у пошуках своїх дітей, вдивляючись в обличчя понівечених тіл.

НАСТЯ.

Он у небі лелека,

Наче тінь пролетів.

ДУБЕНСЬКА.

Та й полинув далеко,

А сідать не схотів.

НАСТЯ.

Тільки крук понад гаєм

У червоній імлі.

ДУБЕНСЬКА.

Рахувать не встигає

Тих, хто ліг у землі.

 

Матері знаходять нарешті своїх дітей, схиляються над ними, потім підводяться.

НАСТЯ і ДУБЕНСЬКА.

На небесне вінчання

Наших бідних дітей

Запросити востаннє

Треба добрих гостей.

НАСТЯ.

На небесній відправі

ДУБЕНСЬКА.

Будуть ті, хто поліг.

НАСТЯ.

Та у сукні кривавій.

ДУБЕНСЬКА.

Той з обличчям, як сніг.

НАСТЯ.

А як підуть онуки...

ДУБЕНСЬКА.

Схожі на янголят.

НАСТЯ.

Ангел візьме на руки.

ДУБЕНСЬКА.

Заколише малят.

НАСТЯ і ДУБЕНСЬКА  розходяться врізнобіч.

ХОР.

Он у небі лелека,

Наче тінь пролетів.

Та й полинув далеко,

А сідать не схотів.

ДУБЕНСЬКА (на виході за куліси).

А сідать не схотів.

НАСТЯ (так само).

А сідать не схотів.

Матері виходять. Луною звучить остання фраза. Затемнення.

Та сама сцена, але освітлення інше. Світає. Полем іде Осавул, заглядає в обличчя. Помічає Тараса, схиляється, слухає, чи він живий, перев’язує рану. Бульба підводиться.

ТАРАС.

О, як я довго спав... (Озирається).

ОСАВУЛ.

Ти б міг навік заснути.

Як мертвий ти лежав...

ТАРАС.

Як наші? Що там чути?

ОСАВУЛ.

Розбили нас усіх.

Людей було замало...

ТАРАС.

Невже і син поліг?

ОСАВУЛ.

В полон Остапа брали.

ТАРАС.

Остапе, сину мій,

Тебе я не залишу!

ОСАВУЛ.

Чекай, ти ще слабий,

І сили, як у миші.

ТАРАС. (поривається йти, хитаючись).

Нічого, я піду,

Щоб визволити сина.

У мене сильний дух.

В біді я не покину.

Іде в напрямку до фортеці.

ОСАВУЛ. (зупиняє його і веде в напрямку до підземного ходу).

Куди ти? Постривай!

Я знаю хід підземний.

Щось польське одягай.

Дістань свічу - там темно.

Тарас спільно з Осавулом знімають з мертвого поляка верхній одяг і шапку. Тарас перевдягається.

ТАРАС.

Віддам усе, що мав

І підкуплю сторожу.

Од смерті гірш тюрма.

ОСАВУЛ і ТАРАС.

Допоможи нам, Боже.

Осавул проводжає Тараса до підземного ходу, Бульба зникає у ньому. Затемнення.

 

КАРТИНА ЧОТИРНАДЦЯТА.

Дубно. Ніч. Загратовані вікна в’язниці. На варті стоїть Охоронець, трохи напідпитку.

ОХОРОНЕЦЬ.

Доля сумна в охоронця –

Нічку стояти на варті.

Ані красунь у віконці,

Ані пограти у карти.

От якби пляшку чи діжку

Якось мені роздобути.

Та ще й красуню у ліжку...

Ну а про в’язнів забути...

З-за рогу в’язниці виринає Тарас у польському вбранні. Охоронець дивиться на нього з підозрою.

ОХОРОНЕЦЬ.

Начальник наш нікому не велів

Тут вештатись! Тюрма не для забави.

ТАРАС (з іноземним акцентом).

Побачити хотів я козаків.

Які вони із себе, Боже правий?

ОХОРОНЕЦЬ.

Та просто козаки як козаки.

Нічого особливого немає.

І взагалі, ви, пане, хто такий?

Не місце для прогулянок тюрма є.

ТАРАС (трясе гаманцем, таємниче).

За примху добрі гроші заплачу –

Якщо ти проведеш мене за грати.

 

ОХОРОНЕЦЬ (стиха).

А скільки? Я про розмір не почув.

Ще й добре було б десь винця дістати.

ТАРАС.

Двадцятку злотих.

ОХОРОНЕЦЬ.

                            Сотня – й по рукам.

ТАРАС.

Гаразд – тримай (дає гроші). Веди лише хутчіше.

ОХОРОНЕЦЬ. (Відчиняє двері, збирається вести, дослухається до звуків).

Та більше хвильки часу я не дам.

Проханнячко – не гупайте, тихіше...

(Веде Тараса).

І що на них дивитись? Дивина...

Козак який? Подібний він на звіра.

Вдалині видно кількох обідраних козаків за гратами, поміж них - Остап.

Тарас помічає його.

І віра в нього теж така дурна –

Така ж собача та козацька віра.

ТАРАС (не витримує і хапає його за барки, забуваючи про свій акцент).

Ти віру, сучий сину, не чіпай!

То ваша віра єретична й дика!

ОХОРОНЕЦЬ (виривається і хапає зброю).

То ти і сам із них! Ану тікай!

Бо набіжать усі від мого крику!

Охоронець кричить. На крик збігаються польські воїни. Тарасу з боєм ледь вдається втекти. Затемнення.

 

КАРТИНА П’ЯТНАДЦЯТА.

Дубно. День. Святково вбрана площа перед в’язницею. Посередині поміст для катування й страти. На ньому – пристрої  для катування і Кат у масці з щілинами для очей. Позаду помосту – мідний бик.

Святково вбрані мешканці Дубна, святкова музика. Поміж ними – перевдягнутий Тарас. На поміст виходить Вісник. Чути схвальний гомін.

ХОР. (цей  приспів у різних варіаціях то тихо то голосно може звучати протягом усієї сцени).

Хочеш мати (двічі)

Нині свято, свято, свято?

Кличте ката, ката, ката!

Буде страта, страта, страта!  

ВІСНИК.

Всіх просять на площу, панове!

Сьогодні улюблене свято.

Розбійників схоплено знову.

Чекає на них люта страта!

ХОР.

Хочеш мати (двічі)

Нині свято, свято, свято?

Кличте ката, ката, ката!

Буде страта, страта, страта!  

На поміст виводять блідих змучених козаків. Попереду – Остап.

ВІСНИК (весело).

Погляньте, яке катування

Чекає на них досконале!

Сокирочки для відрізання –

Щоб дуже повільно конали...

ХОР.

Хочеш мати (двічі)

Нині свято, свято, свято?

Кличте ката, ката, ката!

Буде страта, страта, страта!  

Кат лаштується до катування. Наперед виходить Остап і співає останню пісню просто в натовп, гордо піднявши голову. В цей час Кат б’є у барабан, імітуючи звуки ударів.

ОСТАП.

Хижий у смерті оскал.

Тиха у смерті хода.

Очі – тверді мов корал.

В жилах чорніє вода.

Не полонить душу страх.

Голову я підведу.

Знаю: загибель – не крах,

Просто звільняється дух.

ГОЛОС ТАРАСА (тихо, як шепіт-луна).

Добре синку, добре!

Мудрий ти й хоробрий...

ОСТАП.

Жодного стогону, ні,

Лях не почує од нас.

Виросли ми на війні.

Випав жорстокий нам час.

ГОЛОС ТАРАСА (тихо, як шепіт-луна).

Добре синку, добре!

Мудрий ти й хоробрий...

ХОР КОЗАКІВ.

Віримо, що на віки

Славу здобудемо ми –

Вільний народ козаки.

Смерть нам солодше тюрми.

ГОЛОС ТАРАСА (тихо, як шепіт-луна).

Добре синку, добре!

Мудрий ти й хоробрий...

ОСТАП.

Хижий у смерті оскал.

Тиха у смерті хода.

Очі – тверді мов корал.

В жилах чорніє вода.

Полонені козаки заходять у пащу бика, вона закривається і спалахує червоним світлом. Натовп завмирає. У повній тиші Тарас іде геть зі сцени. На виході він знімає шапку. Його волосся стало зовсім білим.

Затемнення.

 

 

КАРТИНА ШІСТНАДЦЯТА.

Знову поле під стінами Дубно. На сцені збираються свіжі сили козаків, на чолі – Тарас. Він літає по сцені, страшний у гніві. Починається битва. Козаки вбивають, нищать і палять все і всіх. Чути гуркоти, постріли, крики, іржання коней, які вплітаються в шалену музику. Це сцена страшної помсти. То там, то там спалахують вогні. Сцена в диму. У фіналі, коли розсіюється дим, на сцені мають бути руїни і попіл і трупи поляків. Протягом цієї сцени лунає пісня Тараса і козаків.

ТАРАС.

Не хочу знати миру я.

Допоки ворог в світі є.

І стогне ще земля моя,

А в ній лежить дитя моє.

За мною, хлопці-козаки!

Ми вибрали лицарський шлях!

Допоки світ у нас такий,

Розіп’ятий на всіх вітрах.

ХОР КОЗАКІВ.

Хай горить усе довкола

Від хатинки до костьолу.

Повій, вітре, доще, крапай!

ТАРАС.

Це поминки по Остапу!

Стріляйте, ріжте і паліть,

Щоб ляхів духу не було.

В полон нікого не беріть.

Нехай загине все село!

ХОР КОЗАКІВ.

Хай горить усе довкола

Від хатинки до костьолу.

Повій, вітре, доще, крапай!

ТАРАС.

Це поминки по Остапу!

Козак страху не визнає.

І сам Диявол не страшний.

Він кожну битву виграє,

І навіть бій у Сатани.

ХОР КОЗАКІВ.

Хай горить усе довкола

Від хатинки до костьолу.

Повій, вітре, доще, крапай!

ТАРАС.

Це поминки по Остапу!

Битва закінчується перемогою козаків. На сцені – повна руїна і трупи. Козаки покидають сцену. Але під час битви Тарас губить люльку. Він повертається за люлькою – сам. В цей момент з іншого боку пробираються кілька польських воїнів, вони хапають Тараса і після короткої сутички, прив’язують його ланцюгами до колоди, яку піднімають високо над сценою. Внизу розкладають вогнищем. Червоне світло спалахує знизу і поступово піднімається вгору. Протягом цього Тарас співає.

ТАРАС.

Хай розтнуть моє тіло.

Хай рубають на шмаття!

Та душа не зотліла

У ворожім багатті.

А душа не вмирає,

Смерть на неї не діє.

Хай вогонь догорає,

Та не згасне надія.

Ви тримайтеся, браття.

Дух козацький палкіший

За найвище багаття

І од вітру вільніший.

Поляки, що розклали вогонь, ідуть зі сцени. Сцена порожня – лише бовваніє Тарас.

Так судилося, нене,

В битвах літо за літом.

Тільки слава про мене

Хай гуляє по світу.

Поступово знизу (можливо, з оркестрової ями), на сцену виходять мешканці пекла – смерть, кістяки, чорти, понівечені воїни з білими обличчями.

Як покличе кістлява

Та до чорта у пекло,

І чортів жде розправа:

Буде бійка запекла.

Я казан перекину

На бісівське поріддя

Та й угору полину –

У небесні угіддя.

А якщо побратимів

Не зустріну я в небі,

То лети, душе, мимо,

Мені й раю не треба.

Тарас зникає у клубах диму. Починається „карнавал смерті”. Танець володарів темного світу і загиблих душ. У нішах на висоті обабіч сцени з’являються дві постаті матерів – як і в пролозі.

ХОР КАРНАВАЛУ СМЕРТІ.

В чорну землю ти зійдеш,

Та про світ забудеш.

Хрест навіки обіймеш,

Більше не загубиш.

ПРИСПІВ:

Бал шалений, дикий бал

В чорно-білім світі.

Нескінченний карнавал

Не в житті, а в міті.

Там, де ти ходив не раз,

Всі пов’януть квіти.

Є у нас такий наказ:

Більше вже не жити.

ПРИСПІВ:

Бал шалений, дикий бал

В чорно-білім світі.

Нескінченний карнавал

Не в житті, а в міті.

В чорну землю, в темний край

Всім нам мандрувати.

Гей, музико, нам заграй,

Годі сумувати.

ПРИСПІВ:

Бал шалений, дикий бал

В чорно-білім світі.

Нескінченний карнавал

Не в житті, а в міті.

В чорну землю ти зійдеш

Та про світ забудеш -

Шаблю вже не підіймеш,

Світом не занудиш.

Поступово карнавал смерті зникає. Лишаються тільки дві матері в нішах. Сцена темна, освітлені тільки ніші. Матері гойдають порожні колиски і співають колискову акапельно.

НАСТЯ.

Люлі-люлі, ой люлі.

ДУБЕНСЬКА.

Не сумуй, малеча.

НАСТЯ.

Ходять в небі кораблі.

ДУБЕНСЬКА.

То від світу втеча.

НАСТЯ.

Люлі-люлі, засинай.

ДУБЕНСЬКА.

Ніч гойдають люди.

НАСТЯ.

Буде ще в онуків рай,

ДУБЕНСЬКА.

А життя не буде.

НАСТЯ.

Люлі-люлі, не журись,

ДУБЕНСЬКА.

Хто не відав світу.

НАСТЯ і ДУБЕНСЬКА.

А летіть одразу ввись,

Невродженні діти.

Постаті матерів зникають, лишаються тільки порожні колиски, що гойдаються у колах світла на порожній сцені. Затемнення.

 

ЗАВІСА.

Неда Неждана

 

ПОВЕРНЕННЯ  В  НІКОЛИ

 

Або

 

Житіє і смерть доблесного лицаря

ТАРАСА БУЛЬБИ

та його синів

 

РОК-ОПЕРА

на дві дії

 

 

за мотивами повісті Миколи Гоголя „Тарас Бульба”.

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now