Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Пригоди Дон Кіхота в Україні.

 

Дійові особи:

Дон Кіхот з Ламанчі

Санчо Панса – його слуга.

Ліда – власниця готелю

Марго - повія

Карраско Соломон – бакаляр

Поліціонер Бровко

Василь – співкамерник

Жлоб- сутенер

Карина – повія

Пупкін- бізнесмен.

Дівчата – повії.

Прибиральниця

На авансцені декорація збіднілого іспанського маєтку 17 століття. До помешкання забігають господар дому Дон Кіхот і його вірний слуга Санчо Панса.

Кіхот: То як ти правиш, Санчо? Що якийсь пустобрех написав книгу про мої славні лицарські походи.

Панса: Кажуть, історія нашої милості так називається: « Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Кажуть, й мене там пропечатано під моїм таки йменням – Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилося. Я аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався.

Та я сам цьої книги у очі не бачив, та, кажуть, що тая книга дуже чітка і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять, аби де побачили шкапу ту сухоребру, зараз кажуть: « Дивіться, то Росинант!» Та найбільше вона пажам полюбилася – немає у панів такого передпокою, де « Дон Кіхота» не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають.

Кіхот: Для людини доброчесної і небуденної, то, мабуть, найбільша втіха ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим: я не дарма сказав « доброго», бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.

Панса: Того вже я не второпаю, бо письмом і грамотою не обтяжений. Тому славної книги  у руках не мав.

Кіхот: До біса твою грамоту. Дізнався б краще автор хто писань отих. Запевняю тебе, Санчо, - що нашу історію списав який – небудь премудрий  чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним нічого не втаїться.

Санчо: Еге! Який там премудрий чарівник! Коли той премудрий бакаляр Самсон Карраско каже, що книгу написав Сід Ахмед Брехунеллі!

Кіхот: Це мавританське ім’я.

Панса: І мені так здається, бо чував я не раз од людей, що маври великі брехуни.

Кіхот: Схоже на те, Санчо, що ти перекрутив прізвище того Сіда, а « сід», щоб ти знав, по арабському значить « пан».

Панса: Мо й так.

 То коли ваша милість звелить привести сюди того бакаляра, так я миттю злітаю.

Кіхот: Зроби мені таку ласку, друже. Оце вигадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.

Панса: Зара приведу його.

Кіхот на самоті: То, певне, чорнокнижник якийсь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав. Коли друг, то щоб уславити й возвеличити мої подвиги. А коли ворог…Але ж, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував і якщо така книга скомпонована про мандрованого лицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, велично пишна, чудодивна та правдомовна. А чи немає там якої непристойності в трактування моєї любові, що могло б вийти на ущербом честі й доброї слави Дульсінеї  Тобоської.

Заходять Панса і бакаляр Самсон.

Самсон: ( падаючи навколішки) О, пане Доне Кіхоте, дозвольте поцілувати руку вашої дійсності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу, що ваша милость – один із найславутніших мандрованих лицарів, які будь – коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмед Бен – Енхелі, що списав історію великих ваших діянь, будь схвален сугубо й три губо знатєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщини нашою людовою кастильською мовою всім добрим людям на посполиту втіху!

Кіхот: Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія, і що написав її якийсь премудрий мавр?

Самсон: Щирісінька правда, пане мій і добродію! І я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видруковано вже не менше, як двадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, ще не буде скоро такого народу в світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.

Кіхот: Скажіть мені, мості пане бакаляре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага.

Самсон: Знаєте…на се люди по – різному дивляться.

Санчо: А скажіть – но , пане бакаляре, чи списано у тій історії придибашка з янгусцями, коли ото нашому доброму Росинантові забаглося грушки в морі печерувати.

Самсон: Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув. Вислебізував геть усе, і про те, навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.

Санчо: Не на ковдрі, а в повітрі. Та таки крутив, крутила б його лиха година!

Кіхот: Чоловік усе грається з долею навпереваги, і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.

Самсон: Воно то так, але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо поминути, ті духопелики, що без кінця і краю сипалися на пана Дон Кіхота в різних пригодах.

Санчо: А то ж таки історія правдива.

Кіхот: Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням збути. Бо немає чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорому казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змальовував Вергілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким виставив його Гомер.

Самсон: Згоден, але одна річ поетові писати, а друга – історикові. Поет може оспівувати щось не так, як воно було, а так, як мало бути, а історик повинен писати не так як мало бути, а так, як було, по щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи. До того ж хтозна як історики трактуватимуть ваші подвиги , приміром, століть через три – чотири. І як це сприймуть наші нащадки.

Санчо: Та хто ж його буде се знати, якщо нас не буде. Чи до снаги комусь три століття прожити. А після мене хоч потоп.

Кіхот: А після славного гідальго, лицаря Дон Кіхота - ні. Правда ваша, Самсоне: як же сприйматимуть мене мої нащадки. І як далеко сягне слава Дон Кіхота за межі Гишпанії.

Санчо: Хто ж його тепер впізнає. Сягне - не сягне. Чи то вже так важно, щоб голову собі забити.

Кіхот: Якби ж можна було хоч одним оком глянути у майбутнє, Санчо. Дізнатися, чи ж пам’ятають і знають славного гідальго у світі. Чи у історії він.

Панса: Якби у роті росли гриби…хіба ми духи які, щоб у часі літати.

Самсон: Може й не духи, а полетіти можна.

Кіхот: Що? Чи мені не почулося? Шановний бакаляр казав про переліт у часі?

Самсон: Так, вам не почулося, вельмишановний. Переконую, що можу сприяти вашому переміщенню у майбутнє. Тільки з умовою цілковитої секретності. Між нами, я й сам літав у часі.

Санчо: ( хреститься) Свят, свят, свят…

Кіхот: Тобто, ви, Самсон – чудотворець можете перемістити мене у часі і я зможу переконатися на очі, що моя слава досягне віків?

Самсон: Саме так.

Кіхот: Я готовий до польоту. Відправляйте нас з Санчо негайно. Ми готові.

Санчо: Хто це « ми». Я не готовий. Мене стара моя віддухопелить за такі діла.  Знову скаже, що ви мене з дому зриваєте. У мене діти. Моя Марісанча заміж йде за заможного пана. Мені тут треба…

Кіхот: Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів: разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. Знаєш, є така приказка: guando caput dolet…Самсоне, відправляйте нас, славний друже мерщій. ( Самсон починає читати заклинання)

Санчо: Я тії приказки не втну, бо тільки по - наському знаю. Я боюся!

Кіхот: Се значить от що. Коли болить голова, то болить і все тіло, а як твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура. А як голова болить то й усім суставам тре боліти!

Санчо: Воно то, може, й так, та  ви не голова, а  я, дякувати Богу, не ваш сустав. І боліти за вас не хочу.

Кіхот: Невже ти, славний мій джуро, не хочеш побачити на власні очі як нащадки шанують твою славу, як по тобі вивчають історії славних подвигів видатного гідальго Дона Кіхота! Сам же казав, що і тебе там файно пропечатано у тій книзі.

Санчо: Я цілком довіряюся голові, тобто вам, а ваш сустав почекає вас отут, у сімнадцятому столітті, а голова, прилетівши назад, розповість йому правду про майбутнє.

Кіхот: Куди ж голова полетить без сустава? Не роби з мене інваліда, Санчо. Скільки ми перетерпіли разом біди, перетерпимо і це. Заради історії і майбутньої слави Гишпанії.

Санчо: Однак, моя служба їй буде корисніша у цьому часі. Хтозна куди перекине нас отой арабський супостат. Я йому не вірю.

Кіхот: Куди б не перекинув, я впевнений, це буде славний край. Відправляй нас, Самсоне!

Самсон: Дивіться у це дзеркало і кажіть: « Карраско Соломон, почуй мої молитви в ім’я славного лицаря Кіхота і джури його Санчо». Повторюйте тричі!

Кіхот: Повторюй, Санчо!

Санчо: Ні! Можна я тут на вас зачекаю?

Кіхот: Повторюй, Санчо. Тричі! «Карраско Соломон, почуй мої молитви в ім’я славного лицаря Кіхота і джури його Санчо!»( повторюють разом. Санчо перелякано, неохоче повторює теж тричі)

Санчо:  (відлітаючи у майбутнє) А..а...а…Гвалт! Бакаляре, а назад як же? Бісовське мавританське кодло…о…о…о…А….а…гвалт!

Кіхот: У майбутнє, Санчо. В майбутнє, мій вірний джуро!

Самсон: ( кричить йому у слід) Скажи до дзеркала: «Карраска Саломон почуй мої молитви в ім’я славного лицаря Кіхота і автора його Мігеля де Сервантеса!»

Світло гасне. Потім відкриваються куліси і на сцені декорація бару – готелю з назвою « Дон Кіхот». За  рецепцією сидить дама бальзаківського віку і гірко плаче. Раптом світло гасне, блискає. Потім так само несподівано запалюється , з шафи чути стукіт і крик Дона Кіхота.

Ліда: Що це? Казала тому бевзю електрику, подивитися проводку.  Чи не горимо, бува? ( почула стукіт і шурхіт у шафі, пішла відчиняти, обережно, побоюючись відчинила шафу) А це ще що таке? Ти як сюди потрапив?

Кіхот: Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби я міг повинність мою лицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник, чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки. ( побачивши даму в джинсах)

Ліда: Що? Ти хто?

Кіхот: О, даруйте, вельмишановна сеньйоро мені мою неввічливість. Поважний гідальго, славний лицар гишпанський, премудрий Дон Кіхот з Ламанчі.( цілує руку Ліді) А це мій…А де ж він? ( заглядає до шафи, шукаючи Санчо) Немає. Невже покинув мене мій сустав. Страх переміг його.

Ліда: Шо ти там белькочеш. Який Дон Кіхот? Як ти сюди потрапив? У цю шафу так, що я не помітила як ти пройшов повз мене.

Кіхот: Відомо як - повітрям. Карраско Соломон відправив мене повітрям через дзеркало у майбутнє. До речі, де я? Що за славний край прийняв мене у свої обійми.

Ліда: Дурня граєш. Зуби заговорюєш. Ану кажи, що вкрасти хотів. Швидко! Бо зараз причандалля повідриваю!

Кіхот: Гідальго Дон Кіхот Ламанчеський зроду нічого не крав, навіть коли ми з джурою моїм Санчо Пансою у славних походах тижнями і росинки макової у роті не мали.

Ліда: Що ти верзеш, малохольний. Не вішай мені локшину на вуха. Я тебе наскрізь бачу. Кажи, що вкрав. Ану, вивертай кишені! ( обшукує кишені) Та що це на тобі за одяг? Що за маскарад? Чи ти перед тим як до мене завітати, обчистив драматичний театр?

Кіхот: Театр? Ні, театри у нас мандровані, а актори бідні як церковні миші. А такому поважному гідальго як я негоже останнє в убогих одбирати.

Ліда: І де ж це у нас мандрівні театри?

Кіхот: У Ламанчі. У Гишпанії.

Ліда: Це ж де та Гишпанія? Який район? Маневицький, Донецький, Карпатський? Ти що, зальотний? Грабуєш місцеві готелі?

Кіхот: Втомився я пояснювати шановній сеньйорі, що я ніякий не грабіжник. Я Дон Кіхот з Ламанчі.

Ліда: Ага. А я Дульсінея Тобоська.

Кіхот: Не поминай її ім’я у суї, потворна дуенья! ( дістає меч) Я нікому не дозволю опоганювати святе ім’я моєї коханої Дульсінеї Тобоської, навіть жінці, і тут же прошию будь чиє серце оцим мечем!

Ліда: Господи! Та ти божевільний! Я зараз же дзвоню до поліції. Ні, краще відразу у дурдом.( біжить до телефону, набирає номер) Алло, швидка? Терміново потрібна швидка до готелю…( Кіхот підходить до неї, відбирає слухавку, уважно розглядає її)

Кіхот: Ти втратила здоровий глузд, жінко, якщо говориш у цю…цю…дивну скриню і сама з собою розмовляєш. Тобі негайно треба викликати лікаря, знахаря, щоб відговорив  вроки. Мабуть, пороблено тобі якимись супостатами. Тому й маєш таку біду з головою.

Ліда: Та що ти таке мелеш, старий?  Хоча, ти таки правий: мабуть, тепер лікар потрібний мені.

Кіхот: Чи не через цю оказію ти сльози рікою лила, коли я сидів у тій шафі?

Ліда: Не твоя справа. Кажи, чого тобі тут треба?

Кіхот: Присягаюся, сеньйоро, що не маю на думці нічого лихого. І  по своїй волі потрапив у це…у цю корчму.

Ліда: Корчму? Це мій готель! Я тут хазяйка. А це - рецепція.

Кіхот: Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Одне скажу: послуга, яку ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам’яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого.

Ліда: Слухай, ти можеш по – людськи балакати? Бо я нічого не второпаю. Ти що, хочеш у мене номер зняти? То так би й відразу сказав. Для чого було у шафі ховатися? Чотириста гривень напівлюкс.  Є звичайні номери по двісті вісімдесят. Можна розрахуватися карточкою. Який бажаєте?

Кіхот: Не хочу здатися нечемним і неосвіченим, та якось не второпаю,  про що шановна сеньйора зараз мовила…

Ліда: Ага. Грошей немає.

Кіхот: Не може мандрований лицар честь, руки і меч свій грошима бруднити. Негоже.

Ліда: А мені плювати, гоже – негоже. Це – мій бізнес. І мені потрібна валюта.

Кіхот: Даруйте, шановна пані, та я слів таких не збагну. Гривні, валюта.

Ліда: Короче, цей номер у тебе не пройде. Кінчай цей цирк, і вали звідси поки я тебе у ментярню не здала. Там тебе швидко до тями приведуть.

Забігає схвильована Марго: Лідо, заховай мене! Благаю! Жлоб мене шукає. Виручку вимагає. Боюся, приб’є зі злості. Я у тебе перечекаю поки він заспокоїться.

Ліда:  Ховайся під рецепцію. Там ковдра у кутку, накрийся нею.

Марго ховається під рецепцію. Забігає розлючений Жлоб.

Жлоб: Де вона? Уб’ю!

Ліда: Чого лементуєш, чоловіче? У мене тут готель, а не бордель. Клієнти відпочивають, а ти порушуєш їхній спокій.  Мені скарги не потрібні.

Жлоб: Де вона?

Ліда: Хто?

Жлоб: Марго. Я бачив як вона сюди заскочила, коза. Знайду. Усе одно знайду. ( шукає усюди) Знайду і голову відкручу! Стерво!

Ліда: Та заспокойся вже! Нема тут ніякої Марго. Я її ще сьогодні й не бачила.

Жлоб: Брешеш! По очах бачу, шо брешеш. Я ваше бабське кодло наскрізь бачу. Була б моя воля, я б вас усіх до останньої на панель поклав. Там вам тільки й місце! Зізнавайся, сучко, де вона?

Кіхот: Нечемний лицарю, не годиться знущатися отак над безборонним! Кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Жлоб: О, а це шо за чучало? Закрий піддувало, старпере, бо зараз кістки власні по підлозі збиратимеш.

Кіхот: Я пробачаю Вашій Нечемності його грубість щодо мене, та не можу пробачити непристойності стосовно поважної сеньйори, яка так люб’язно надала мені прихисток у своєму замку, тому, негайно проси у неї пробачення, а тоді сідай на коня, бери свого списа, і геть з її твердині.

Жлоб: Шо? Ти шо старий, охренів? Це моя територія. І ше я у якоїсь брехухи  пробачення не просив. Тобі шо, старий, жити набридло?

Кіхот: ( дістаючи меча) Як ти смієш, хамлюго, при мені називати цю жінку брехухою! Захищайся, нещасний!

Жлоб: Та ти зовсім вже оборзів, старигане!

Кіхот: ( наступаючи) Захищайся, супостате!

Жлоб: Лідко, забери цього придурка від мене, бо я його зараз…

Кіхот: А щоб ти не діждав у жінки захисту просити, Пандафіланд Хмуроокий!

Жлоб: Ну все, старий. За Пандафіланда отвєтіш.( бере стільчик, замахується на Кіхота.)

 Знову світло гасне. Тоді вмикається. У шафі з чути стукіт і крик Санчо)

Санчо: А…Карраско супостат мавританський, замурував мене. Кіхоте, знайте, мій любий хазяїне, що Санчо до вас поспішав, та не долетів. Загубився сердешний десь між світами, тут і загине.

Кіхот біжить до шафи, відчиняє її: Санчо, мій вірний джуро! Ти не покинув свого лицаря, друже!

Санчо: Ви! Слава усім святим! Ви знайшлися. А я вже думав кінець мені прийшов. Господи, як гарно жити! А куди це ми потрапили?

Жлоб: Шо це, в біса таке було?  Шо за цирк? Хто це, Лідко?

Ліда: ( шокована) Це…Дон Кіхот з Ламанчі…а…це…слуга його Санчо Панса…

Марго ( виринаючи з – під рецепції) Хто?

Жлоб: Ось ти де? Приб’ю!

Кіхот, перекривши йому шлях: Геть! Диявольське потворне кодло! Зараз же пустіть на волю цих високородних принцизн, що тримаєте  у неволі! А ні, то готуйтеся до наглої смерті, прийміть слушну кару за свої лиходійства! ( притискає його мечем до столу)

Жлоб: Гвалт! Рятуйте! Він мене уб’є!

Ліда:  Зупиніться! Славний Лицарю Сумного Образу! Він не вартий вашого гніву! Я прощаю йому його грубість. І…нехай собі вже йде…

Кіхот: Як ти мене назвала, жінко?

Ліда: Лицар Сумного Образу.

Кіхот: А звідки шановна сеньйора довідалася про це моє прізвисько?

Жлоб, вловивши момент, бере стільчик і замахується на Кіхота ззаду. Санчо швидко, зреагувавши, бере зі столу вазу і лупить його по голові. Жлоб падає.

Санчо: Так… я знав, що ми знову втрапимо у якусь халепу. Хто цей сеньйор і що йому від вас треба?

Марго: Він живий? Ви часом його не вбили? Хоча…так йому, собаці, й треба. Давайте його заберемо звідси. Бо це якось неестетично. Допоможіть мені.( відтягують його ) Я  - Марго.

Санчо: Санчо Панса. (  відвернувся, побачивши дівчину у міні спідниці, відвертому одязі повії)

О, перепрошую, шановна сеньйоро, що погляд мій торкнувся ваших принад, та маю  зауважити, що сеньйора десь загубила свої криноліни.

Марго: Криноліни? ( до Ліди)

Ліда: Спідницю.

Марго: А…Це і є мої криноліни.

Санчо: Мабуть, сеньйора  з дуже збіднілого багатодітного  роду, якщо їй на криноліни тканини бракнуло.

Марго: Так. Тому й довелося  на об’їзну вийти. А що робити, їсти ж треба.

Кіхот: Сеньйора мандрівна актриса?

Марго: Ну…можна й так сказати.

Кіхот: А де ж ваша бричка?

Марго: Тачка, шолі? Не обзавелася ше.

Ліда: З її професією навіть на бричку не назбираєш. Не те що на авто.

Марго: А як звуть мого рятівника?

Кіхот: О, пробачте мені мою нечемність. Маю честь відрекомендуватися: Дон  Кіхот з Ламанчі.

Марго: Маргарита Сало з Маневич.

Кіхот: ( цілуючи руку) Надзвичайна приємність для мене мати за честь таке несподіване знайомство.

Марго: Ага. Мені теж. А Ламанча то де? Який район?

Кіхот: Це в Гишпанії.

Марго: А Гишпанія у якій області?

Ліда: Це не в області. Гишпанія – це Іспанія.

Марго: А…то ви іноземець. Інтурист! А здорово ви розправилися з цим…Як ви його обізвали?

Ліда: Пандафіланд Хмуроокий.

Санчо: Так! А я ж думаю, на кого він  схожий. Ну чистий тобі Пандафіланд Хмуроокий.

Марго: Ну чистий тобі Пандафіланд. До речі, а хто це?

Кіхот: Санчо, розкажи поважним сеньйорам про принцесу Обізіану.

Марго: Кого? Обіз’яну? Нагородив же бог нещасну прізвищем.

Санчо: Так от: славна принцизна Обізіана – Доротея рано зосталася сиротою. Розвідавши про її нещастя, цей самий Пандафіланд Хмуроокий захтів володіння її собі одібрати, а принцесу на ложе своє прирікти. От бідолашна Доротея сама персоною своєю предстала перед Доном Кіхотом і попрохала допомоги, слізно змолившись над його милістю. І навіть віддячити хотіла персами своїми за таку ласку. Маю зауважити, що краси була неземної. А якби ваш вірний слуга гідальго був розважливіший, то мав би й землю до царювання і дружину для женихання. Та…не сталося як гадалося…

Марго: А що ж сталося?

Санчо: Ясна річ що, йому завадило кохання до тієї, яку він і ніколи не бачив. Дульсінея Тобоська стала тому перепоною. Славний лицар Дон Кіхот дав обітницю безшлюбності бо поклявся у вірності Дульсінеї із Тобоса.

Марго: Вона така гарна?

Санчо: Мо хто бачив той і скає про се. Та тільки не я, бо зроду її не бачив.

Марго: Як же можна кохати ту, яку ніколи не бачив?

Санчо: Можна. Там, звідки ми прибули про його хвабрість, про подвиги, про заміри єйні всяко говорять. Той каже: « Божевільний, але потішний», інший: « Гречний, але кумедний». А вже як почнуть на зубах перетирати, то й мені і його милості таке дістанеться…

Кіхот: Який же ти, Санчо, глупак, який простак! Хіба ти не розумієш, що се робиться для звеличення її і прослави? Знайте ж, що за нашими лицарськими поняттями то для дами велика честь, коли в неї є багато мандрованих лицарів.

Марго: А у нас це по – іншому називається.

Санчо: У вас? А це де ж? Куди доправив нас Карраско Соломон?

Марго: Карраско Соломон це якась турагенція?

Кіхот: Не маю поняття про що шановна пані мову править.

Санчо: Та ні, це бакаляр. Мавританський грамотій. Він про книжку довідався, що про нас написав якийсь араб, а нас сюди відправив, бо моєму лицарю захтілося на очі власні побачити, і на вуха почути чи пошанують його нащадки. Чи залишилася слава його у віках. Ну і моя.

Кіхот: Ми родом з 1605 року. А це який рік?

Марго: ( до Ліди) Шось я не второпаю, про шо це він балакає?

Ліда: Ти можеш вважати мене божевільною, та, здається, вони прибули до нас з сімнадцятого століття. ( до Кіхота і Санча) А це двадцять перше століття. І це  - Україна.

Кіхот: Україна? Не хочу здатися нечемним невігласом, та я нічого про таку країну не чув.

Марго: Звісно, ви ж там, у себе в Європі, й досі думаєте, що у нас тут ведмеді по вулицях гуляють.

Ліда: Та шо ти мелеш? Не чула? Вони не знають шо таке Україна, а ти їм про ведмедів.

Марго: Вони, шо, з Місяця? Вже Україну через Чорнобиль навіть хробаки у Гондурасі знають, а вони ні?

Ліда: Вони з 1605 року. З часів, коли церква ще відьом на вогнищі спалювала, а ти  про Чорнобиль. Як їм пояснити де вони? Все таки гості з минулого.

Задзвонив мобільний. Кіхот і Санчо скочили. Кіхот дістав меч, замахнувся і розтрощив його вщент.

Кіхот: Бісовска штука! Підлий галасливий  карлик, підкрався щоб забрати життя мешканців цієї країни. Я врятую вас! Врятую цю гостинну землю від навали карликів – громів.

Ліда: Стійте! Це не карлики! Це телефон, а не повітряний млин, якого ви прийняли за велетня.

Кіхот: Звідки знаєш про велетнів, жінко?

Ліда: Читала. Я читала ту саму книжку про вас. Щоправда давненько, у школі, і багато чого не пам’ятаю. Та пригоду з млинами знає кожен школяр. Я правду кажу. В Україні вас знають, і не тільки в Україні.

Кіхот: Чув, Санчо? В Україні нас знають. І не тільки.

Санчо: І вона теж знає? ( показує на Марго)

Марго: Я погано вчилася у школі. І гадала, шо « Дон Кіхот» це назва Лідиного готелю, куди я приводила клієнтів. Та я прочитаю, обов’язково все перечитаю. Тільки не махайте перед моїм носом цією штукою.

Кіхот: То вельмишановна сеньйора назвала на мою честь свою таверну?

Ліда: Так. Ось погляньте вгору. Читайте. Латиною, бачите « Дон Кіхот». Як би я назвала її на вашу честь, якби не прочитала  книгу про вас.

Кіхот читає напис: «Дон Кіхот» - готель. Санчо! Санчо!

Санчо: Я тут, хазяїне!

Кіхот: Щось недобре мені, Санчо!

Санчо: Чого, хазяїне?

Кіхот: Хіба ж це гарно, щоб на мою честь таверни нарікали?

Санчо: Мабуть, тут такі традиції. А з іншого боку; кожний перехожий йде, бачить напис і тішить свої уста вашим йменням. І заходить в середину Дона Кіхота.

Ліда: Повірте, поважний лицарю, що я не мала жодної злої думки щодо вас. Роман про вас нащадки на цитати розібрали, а на вашу честь називають таверни, а на честь вашого коня Росинанта Джипи.

Марго: Шо ж ти йому про Джип плетеш.

Ліда: Стривайте! У мене ідея! Це - комп’ютер, пристрій для отримання інформації , читання книжок. Тільки не треба бити його мечем. Це не бісівська штука, а сучасний пристрій, який винайшли в Америці в минулому столітті ( йде до комп’ютера і вмикає його)  Ходіть сюди. Я вам покажу нашу країну.

Кіхот: Усю?

Ліда: Авжеж.

Кіхот: Ваша країна така куца, що влізла уся у цю скриню?

Ліда: Що ви. Вона велика. Інакше, як би у ній вмістилося сорок вісім мільйонів жителів?

Санчо: Сеньйора , певне, жартує. Велика країна з мільйонами людей у таку маленьку скриню не влізе. Гляньте, ця шалена скриня картинками виграє.( Кіхот і Санчо обережно підходять до комп’ютера, заглядають у монітор.) Ой, ой…і як це у таку невелику скриню ви запхали стільки незнайомих літер. О, погляньте, Кіхоте, річка з водограєм. Гори, точнісінько як у нас. Погляньте, який чудернацький віз на дивних колесах  їде без коня.

Марго: Це  авто. Працює на бензині і керується  дядечками з пузатими гаманцями. А такі жінки як я, намагається вполювати їхнього наїзника, щоб витрусити звідти трішечки грошенят.

Кіхот: У двадцять першому столітті, в країні Україні, жінки полюють на українських чоловіків?

Марго: Чому, не тільки  на українських.. Деякі на полювання і до Іспанії їздять. Там мачо багато.

Кіхот: Це авто ніби з  сотні списів без  ниток зшито. А коні де ж?

Ліда: Коні…Вони у зоопарках, на іподромах, приватних конюшнях, у селах, людям в полі допомагають.

Кіхот: А в походи лицарські українські чоловіки їздять?.

Ліда: А про лицарів  казати нічого - перевелись. Наші лицарі тепер з жінок останні майтки здеруть, щоб свій пай відтяпати.  ( розплакалася)

Кіхот: Нехай тільки півсловом обмовиться мені шановна панна – сеньйора про кривдника свого і голова йому буде з плечей відтята  негайно! Не може славний гідальго сидіти, склавши руки, коли сеньйора так гірко сльози проливає!( виймає меча)

Марго: Гей! Обережніше з цією штукою. У нас це холодна зброя. І махати нею не можна! За це стаття і тюрма. Менти у нас знаєш які люті.

Кіхот: Менти?

Ліда: Жандарми по – вашому.

Санчо: Гідальго тільки хоче знати, чого сеньйора сльози проливає. Така у нього доля – скривдженим допомагати.

Кіхот: Ото ж, шановна сеньйоро, оговтайтеся від того ляку, що ми вам нагнали свою появою, та й розкажіть про усю вашу добру, чи злую долю, а ми всі – разом узяті, і кожен зосібна – готові з усієї душі спочувати вашому лихові.

Марго: Готель у неї хоче відібрати один  чиновник, бізнесмен. Цей мудило, накинув оком на Лідин готель і хоче його відібрати. Спочатку гроші пропонував, а як Ліда не погодилася, став погрожувати, що за даремно забере. І тепер насилає на неї купу усіляких перевірок, щоб знайти привід для його закриття. А для Ліди готель – це її життя. Одним словом, Пандафіланд Хмуроокий він.

Санчо: Та у вас що, усі чоловіки Пандафіланди?

Марго: Не усі, але інші, ті, що не Пандафіланди, проростають квітами не на наших клумбах. Кожна українська жінка мріє зустріти свого лицаря і стати для нього Дульсінеєю з того…

Санчо: Тобоса.

Марго: Точно.

Санчо: Так голову йому відтяти! І кінець – ділу вінець.

Марго: Якби було усе так просто. Та тільки цей  Пандафіланд у депутати Міської ради подався, тепер у нього недоторканість, і купа потрібних зв’язків. Він за гроші будь – якого адвоката купить та на свій штиб балакать навчить.

Санчо: Король він якийсь чи грап Андалуський?

Марго: Та який граф?  Грошей накрав, а тепер ще й її бізнес заграбастати хоче.  А у неї діти. Це Лідка у нас із княжого роду. Її прапрадід мав прізвище Радзивілл. Кажуть, дуже поважна персона був.

Кіхот: ( стаючи перед Лідою на коліно) Мені важко второпати якою мовою гуторить ваша служниця, та я із водограю її красної мови зрозумів одне, що ви, шановна і поважна особа сієї країни, потерпаєте від супостата на ймення Мудило і його нечесного, і не лицарського поводження з вами. Тому прошу, вельмишановну пані – сеньйору Ліду, про дозвіл стати оберегом її спокою, душі і честі. Від нині і до смерті бути її слугою і захисником від усіх злих умислів, що супроти неї чинить той Мудило.

Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,

Святий закон для мене ваш наказ,

Всі ваші примхи виконаю враз.

Являючи безприкладну покору.

Помру я без єдиного докору,

Як хочете, щоб я безмовно згас!

Марго: (До Ліди) Чого мовчиш? Відповідай!

Ліда: Як же я можу, шановний Лицарю Сумного Образу, вимагати від вас послуг. Ви не знаєте куди потрапили. А боротися з системою, це усе одно, що йти на штурм млинів у полі. Ви не зможете мені допомогти. Та я вдячна Вашому Лицарству за гарні слова і намагання розважити мене. І не гасніть, будь ласка.

Кіхот: Благородні і достойні слова. Гідні справжньої графині. Та  мандрований лицар ніколи не відступається від своєї цілі і не залишає скривджених напризволяще.

Ліда: Дякую, шановний Доне Кіхоте, але все марно. Нічого у мене не буде гарно. Хіба що, згорить офіс того бізнесмена, що хоче у мене готель відібрати, разом з його статками.( жартома)

Марго: От ми  б тоді такий престольний празник закатали на весь « Дон Кіхот»…

Заходить юрба дівчат – повій.

Одна з дівчат: Хеллоу, Марго!. Кажуть, тут якийсь аніматор у костюмі Дон Кіхота нашому Жлобові  пику начистив і обізвав пендуном.

Марго: Не пендуном, а Пандефіландом Хмурооким,  і не якийсь аніматор у костюмі Дон Кіхота, а сам Дон Кіхот і Санчо Панса.

Ліда: А хто вам про це сказав?

Карина: Жлоб. Прибіг весь білий, як крейда, почав кричати, руками розмахувати. А потім і  каже: « Мало того, що коза Марго виручку зажидила, так ще й якийсь Лідкин аніматор Пендуном обізвав». Ну, а потім ненормативна лексика і все таке.

Ліда: Правда.

Карина: Це вони?

Ліда: Ага.

Дівчата: Які прикольні! Просто пупсики! Такі милі!

Дівчата:  Та ти шо!Капець! Обалдіти можна! Триндець! Круто! Прикольні аніматори і такі сміливці.

Друга дівчина: Мені байдуже, аніматор, чи сам Дон Кіхот, головне, що це правда. А як, як це було? Розкажи, Марго!

Марго: Як, як…Ніяк. Кіхот придушив його своїм могутнім мечем, а той і в штани наклав. Тоді Санчо трахнув його по голові вазою і той упав, після чого  ми відтягли Жлоба на задній двір. От і все. Так мою честь ше ніхто не захищав!

Санчо: Погляньте, хазяїне! Тут усі жінки ходять без кринолінів. Я люблю Україну!

Кіхот: О, коли б я мав можність, прекрасні і високославні сеньйори , відплатити вам за ту велику ласку, що ви мені явили, звівши перед мої очі вашу предивну ліпоту. І якби небеса з високого свого призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і не невольником очей прекрасної Дульсінеї Тобоської, то ваші очі взяли б у бран мою волю.

Дівчата: Вау!

Каміла: Нічого. Жінка не стінка – підсунемо. Хіба ми можемо відпустити нашого заступника , не віддячивши йому. Ми, працівниці давньої професії, без дяки за врятовану честь, наших спасителів без солоденького не відпустимо.

Інша дівчина: Прийміть її від нас у якості гуманітарної допомоги. Переконую, з такими крутими чуваками ми підемо хоч на край світу. А Ліда нам і номер на халяву подарує. Правда?

Ліда: Точно. Вам же треба десь проживати. На вулицю  не можна. Ще потрапите під колеса авто. Ось ключ. Дівчата вас проведуть.

Дівчата: Проведемо. Ще й як проведемо.

Каміла:  А за свою чіксу не переживайте. Коли з нами – то не зрада.

Кіхот: А чи  знаєте ви  ще щось про подвиги мої і Санчо?

Дівчата: Аякже. В універі на зарубіжці проходили.

Кіхот: Універ, то мабуть якась вища єзуїтська школа?

Каміла: Ага. Шось тіпа цього.

Кіхот: Санчо, друже мій! Поглянь, у яке вишукане, освічене товариство відправив нас Карраско Соломон. Нас тут знають і поважають. Наша слава живе у віках!

Каміла: Ходімо в номери. І там ми вам у подробицях  розповімо, як  ми поважаємо і любимо нашого Дон Кіхота та його Санчу.

Кіхот: ( схвильований) В старовину водилися такі панянки, що проживши до вісімдесяти років, і не проспавши жодної ночі  під крівлею, примудрялися, якщо тільки їм не розвивав вінця якийсь нахаба, гультяй або потворний велетень, лягали в домовину такими нетиканими, як матері, що їх спорудили.

Каміла: Не дрейф, сеньйор,  серед нас нетиканих немає. Професія зобов’язує. ( бере ключа, разом з дівчатами Кіхотом і Санчо йдуть у номери)

Залишаються Марго і Ліда.

Марго: Офігенний день! Лідко, а шо то за книжка така, про яку вони увесь час торочать?

Ліда: « Пригоди Дон Кіхота із Ламанчі». Сервантес написав. Іспанець. Ти що, й справді не читала?

Марго: Ні. Коли я мала читати? Я  з восьмого класу на панелі. Із сутенера до сутенера з рук у руки переходила. Як кубок миру.

Ліда: Трубка.

Марго: Шо трубка?

Ліда: Трубка миру. Племена якісь африканські курили, здається.

Марго: Розумна ти, Лідко. Не те, шо я. Та хіба я винна, що моя мати усе життя бухала і мене не питала.  От я і зав’язла у цій багнюці.

Виходить Санчо: Чи можу я слово мовити до сеньйори Марго?

Марго: Можеш…те, сеньйор.

Санчо: Нехай пробачить мені поважна сеньйора, якщо я шось не те ляпну. Я видатних слів не знаю і виражатися так файно, як Кіхот не умію. Я його  слів  часом  і не второпаю. Та тільки ваша краса, сміливість не жіноча і доброта дуже полюбилася мені. Тому, словами недоречними маю наглість запитати сеньйору Марго, чи можу я розраховувати на її прихильність до моєї персони.

Марго: Вау! Я аж упріла від тво…ваших речей, сеньйоре Санчо. А можна я зватиму тебе…вас…по – українськи, Сашком?

Санчо: Можна. А я зватиму вас по – гишпанськи – Марселлою.

Марго: Гаразд. А чому Марселла?

Санчо: На честь однієї гишпанської  дівчини. Незаймана красуня з гір, яка звела своєю вродою в могилу нещасного Хризостома.

Марго: Вона його убила?

Санчо: Ні. Він сам через її красу наклав на себе руки. Через те, що  вона не схотіла здарувати  йому свою цноту. І присяглася вік свій сама одна звікувати. Одним словом, вирішила померти незайманою.

Марго: Не дивно, що той нещасний наклав на себе руки. Але, Сашко, я не можу носити її ім’я. Бо я вже давно…ну…тикана. Як же я можу?

Санчо: Для мене ви найкраща, найцнотливіша Марселла у світі! І я прошу, якщо не те твоя ласка, моя королево, пройти зі мною у апартаменти. А я обіцяю прославляти у віках, у своїх віках, коли назад додому повернуся, -  і в твоїх віках ім’я своєї коханої Маргарити Сало так, як дон Кіхот прославляє ім’я Дульсінеї Тобоської.

Марго: Мене прославляти… Ім’я Маргарити Сало ше ніхто ніколи не прославляв. Я іду з тобою в номери, мій Сашко – Санчо! Бери мене! Безкоштовно.

Санчо: Беру, моя Марселло Сало! ( несе її у номери)

Ліда залишається на самоті. ( до себе) Яка ідилія…Хоч застрелься.( йде)

Виходить Дон Кіхот в оточені повій, напівоголений: Я люблю Україну!

 Славно у вас героїв вітають. А я з Санчо окрім духопеликів і тюремних харчів за все життя нічого й не мав.

Одна з дівчат: Зате на твою честь готель назвали. І я переконую тебе, що й не один у світі. У кожній країні є готель  чи шинок під назвою «Дон Кіхот». Я була у Німеччині, Польщі на заробітках, бачила і готелі, і ресторани, і бари під назвою « Дон Кіхот».

Друга дівчина: А я кіно дивилася про тебе і про Санчика.

Кіхот: Кіно?

Каміла: Гей, ви чьо? Кіно після революції придумали, а вони з сімнадцятого століття.

Друга дівчина: Так воно й було чорно – біле.

Перша дівчина: А нас у школі колись  у  театр на виставу « Дон Кіхот»  водили.

Кіхот: В українському театрі ставили « Дон Кіхота»! Вау! І режисер за це не був покараний святою інквізицією?

Каміла: Та не має у нас ніякої інквізиції. Ми – православні. У нас усе вирішує Верховна Рада.

Кіхот: Верховна Рада – це ваш король?

Дівчина: Верховна рада – це сама собі король.

Кіхот: А у нас країною править король Філіп.

Каміла: Не знаю як у вас у Гишпанії, у в нас королям на народ наплювати.

Кіхот:  Що ж, монархам і досі плювати на свій народ?

Каміла: Авжеж. Ходімо, дівчата, а то Жлоб знову мізки паритиме. ( дівчата йдуть)

Кіхот: (на самоті) Що ж це за країна така, де навіть повії у ліжку з коханцем про владу мову ведуть.

Виходить Санчо і Марго. Співають українську пісню

Марго: « Ой у вишневому садку там соловейко щебетав. До дому я просилася, а ти мене все не пускав»

Санчо: О, Марселло! Українська Марселло! Ти навіки полонила моє серце! Від нині я твій вірний раб. А з цією піснею ходитиму у бій на ворога.

Марго:  Не треба у бій. Тебе там можуть покалічити. Я не хочу, щоб ти загинув. Хто ж тоді прославлятиме моє ім’я у сімнадцятому столітті. ( збирається йти)

Санчо: Моя королева полишає мене?

Марго: Мій любий Санчику. Твоя Марселла – Марго йде до бібліотеки, щоб довідатися про свого лицаря якомога більше.

Санчо: Моя королева письменна?

Марго: Саншику, у двадцять першому столітті усі люди письменні. ( йде)

Кіхот і Санчо залишаються удвох.

Кіхот: Ти не можеш прославляти її ім’я, Санчо, бо не маєш лицарського звання.

Санчо: А я вас прохатиму. Ну що вам, язик обломиться.

Кіхот: Ти закоханий, мій любий Санчо.

Санчо: Як Орфей в Еврідику. Дивовижний час: усі спілкуються через скриню, яку називають дивним прізвиськом  комп’ютер, де  живе Інтернет і навіть  бібліотека з усіма її книжками. А щоб дістатися з одного кінця країни до іншої, не треба запрягати коней. Голосний віз без коней під назвою Джип домчить тебе хоч до Італії, хоч до Гишпанії.

Кіхот: Санчо, нам потрібно дістати такого коня.

Санчо: Навіщо?

Кіхот: Поїдемо короля Бізнесменів Офіс палити.

Санчо: Навіщо це?

Кіхот: Виконувати волю  дами княжого роду Ліди Радзивілл. Вона веліла спалити Бізнесменів Офіс .

Санчо: Та ви що з дуба рухнули?  Йти на чужого короля! І як ми поїдемо на тому коні без коня? Я з впертістю свого осла впоратися не можу, а тут…таке…. Та де ще шукати того короля? Він же, мабуть, у городі сидить. Ні, я в чужу політику не встрягатиму. Тут у їхнього короля знаєш яка охорона люта. Менти називаються. Круть - верть, у черепочку смерть; кирпата свашка нікого не минашка.

Кіхот: Краще кирпата свашка – ніж безчестя і ганьба за боягузтво. Мандрованому лицарю у жодному часі на страх начхати, якщо у ньому є скривджені, котрим потрібна його допомога. Я дав обіцянку Ліді Радзивілл обороняти її від усього злого і слова лицарського дотримаюся.

Санчо: Давно, я бачу, мій господар кров’ю не кашляв. Забули, як у корчмі доходили, чи як бальзамом отруїлися від ран лікуючись.

Кіхот: Дарма лякаєш мене, джуро, тими духопеликами. Коли вже вирішив, то йтиму до кінця. Ми вирушаємо негайно.

Санчо: Смію нагадати вам, шановний лицарю, що ми сюди прилетіли не честь чиюсь скривджену захищати, а дізнатися, як нас шанують у віках. Дізнались? А тепер гайда назад у сімнадцяте століття.

Кіхот: Підпалимо українського короля і повернемося до сімнадцятого століття. Санчо, невже якби твою Марго образив якийсь Мудило Хмуроокий – ти б не помстився за її кривду?

Санчо: Та як же ми знайдемо той Бізнесменів Офіс?

Кіхот: Питатимемо у подорожніх. Язик до Гишпанії приведе.

Санчо: Вмієте ви вмовляти. Та як же ми туди втрапимо?

Заходить прибиральниця: Добридень! На Ліду чекаєте? Мабуть, чаю попити вийшла. Зараз буде. А ви присядьте, а я тут приберуся. ( миє підлогу)

Кіхот: У ключниці запитаємо. Чи можу я запитати шановну сеньйору про де що?

Прибиральниця: Та питайте.

Кіхот: Чи не підкаже поважна пані як нам дістатися до вашого короля?

Прибиральниця: Вам на прийом до мера? Так то вам на третій тролейбус сісти треба і вийти на зупинці Міська Рада, а там у людей поспитаєте. Зупинка за рогом.

Кіхот: Ні, нам не короля Міську Раду, а короля Бізнесменів Офіс треба.

Прибиральниця: Так там вони усі бізнесмени, а вже такі королі, що всім королям королі.

Кіхот: Красно дякуємо, шановна сеньйоро!

Прибиральниця: Та нема за що.

Кіхот: Чув, Санчо? Ходімо шукати третій тролейбус.

Санчо: Та я ніяк не второпаю, що то за оказія така той  третій тролейбус.

Кіхот: У людей поспитаємо.( йдуть з готелю)

Санчо: Ой, хазяїне, чує моє серце недобре, та тільки не каже, як вашу упертість переконати, що не варто нам туди йти.

Кіхот: Санчо, запам’ятай, у будь – якому часі завжди є місце для подвигу!

Санчо: Спаси нас, Боже! ( виходять)

Залишається прибиральниця. Вона, щось наспівуючи, продовжує займатися своїми справами. Заходить Ліда: Здрастуйте, Зоя Василівно!

Прибиральниця: Здрастуй, дочко! Тебе тут двійко якихось чоловіків дожидалося. Мабуть, хотіли номер зняти. Дивні такі. Чудно так одягнуті. Ніби на маскарад вирядилися. Я сказала їм зачекати на тебе, а вони не дочекалися. Пішли. Поспішали так.

Ліда: Дивні?

Прибиральниця: Один такий довгий,  худий, як палиця, лисий, а інший круглий такий, смішний і маленький. Питалися як їм до нашого мера доїхати. Я їм показала дорогу. Вони туди й подалися.

Ліда: Що? Давно?

Прибиральниця: Та ні. Хвилин двадцять як.

Ліда: Господи! Що ж ви наробили?

Прибиральниця: А що я мала робити? Вони запитали – я сказала. Шо тут такого?

Ліда: Шо такого? Їх же посадять у дурку.

Прибиральниця: За що це?

Ліда: За те, що це Дон Кіхот і Санчо Панса. ( поспіхом одягається і вибігає з готелю)

Прибиральниця: Бідна дитина. Переробилася сердешна. Дони  Кіхоти мерещаться. Казала ж їй: більше відпочивати треба…( пішла)

 

 

Кінець першої дії.

 

 

Друга дія

 

Тюрма. Ліворуч, за столом сидить міліціонер. В центрі, за гратами, Санчо Панса і Дон Кіхот.

Поліціонер: Востаннє запитую: прізвище, ім’я, по батькові, домашня адреса.

Кіхот: Дон Кіхот з Ламанчі.  Гідальго з Гишпанії.

Поліціонер: Годі! Чи знову по нирках захотіли? Один дзвінок і зараз сюди повернуться мої пацани. Мало вам! Чи життя набридло?

Санчо: Не треба, пацанів, славний пане. Вже й так у роті слини немає, а з носа люрить кров. Скажи, поважний менте, чого ти хочеш від нас? Ми усе скажемо як треба.

Поліціонер: Шо? Ти кого ментом обізвав, козел!( підходить до клітки з дубинкою, погрожуючи обом) Я тобі покажу мента, собако! Усе життя на лікарства работать будеш.

Санчо: Ай! Не бийте нас, вельмишановний пане! Ми не тутешні, з вашими звичаями не знайомі. Чули дзвін, та не знали де він. Пробачте непутящих! Ми усе скажемо!

Міліціонер: Так би й одразу. А то Дон Кіхот, Санчо Панса. Під дурку хотіли закосити. Бачили ми тут таких Донкіхотів. Ще не таких обломували. ( сідає за стіл, бере ручку) З якою метою прийшли до Міської ради озброєні мечем і смолоскипом?

Санчо: Кажу ж вам, пане жандарме! Ми помилилися…

Кіхот: Йшли палити  Офіс Бізнесмена разом з його статками, щоб захистити честь славної дами Ліди Радзивілл.

Поліціонер: Якого бізнесмена? Ім’я, прізвище .

Кіхот: Мудило.

Поліціонер: Так! Знущаєтеся? У карцер захотіли!?

Санчо: Їй богу , пане, ми ніяк не второпаємо, що вельмишановний сеньйор від нас хоче? Мій господар правду каже. Одно тілько доповню, що адресою помилилися, не того короля підпалили. Ми проти короля Міської Ради нічого не маємо, ми Офіс Бізнесмена шукали. Ключниця супостатка невірну адресу вказала. Веліла на третій тролейбус сісти, він, мовляв, до короля довезе, хто ж знав, що у вас така сила – силенна королів:  Мер, Міська Рада, Бізнесмен – Офіс – Депутат. Голова обертом йде.

Поліціонер:  Та якщо ви кажете, що помилилися, то на того Муда…тьху, на того бізнесмена йшли…з якою метою? Хотіли підпал здійснити і не знали, що це галімий кримінал?

Санчо: Не знали, не знали. Кажу ж вам, не тутешні ми.

Поліціонер: Так звідки ж ви?

Кіхот: Та що тобі вуха позакладало? Кажу ж тобі з Гишпанії ми.

Поліціонер: Знову – здорово. Навіки тут зостатися хочете? Вам же стаття світить. Розбійний напад зі спробою вбивства. П’ятнашка не менше.

Санчо: Шо таке п’ятнашка?

Поліціонер: Дурника корчиш…Ніби не знаєш.

Співкамерник: Чого ти, начальнику. Бачиш, дійсно не розуміють, люди. Божевільня за ними плаче. ( до Кіхота і Санчо) П'ятнадцять років тюрми вам світить. Ясно?

Кіхот і Санчо: Ясно.

Санчо: П'ятнадцять років на чужині у двадцять першому столітті! Зжальтеся над нами, пане начальнику! Відпустіть. Нечистий поплутав. Нетутешні ми, звичаїв ваших не знаємо от і набідокурили. Посовітуйте, що робити нам? Як з халепи вийти?

Поліціонер: Оце вже мова. Гроші є?

Кіхот: У гідальго ніколи немає грошей.

Санчо: Є. Ось. Один таляр.

Поліціонер:  Насміхатися надумали над владою. Сядете навіки вічні амінь.

Санчо: Не треба на віки вічні…Скажіть, скільки пан хоче?

Поліціонер: Долари є?

Санчо, Кіхот: Долари?

Кіхот: Щось таке мовила про се сеньйора Ліда? Валюта? Гривня?

Санчо: А, валюта? Немає.

Співкамерник: Кранти вам, сеньйори…

Поліціонер: Як немає, то і мови немає. Піду  на обід. Втомився  я тут з вами. Здоров’я поправлю.

Санчо, Кіхот: Гей, куди ви, пане? А нам що ж?

Поліціонер: А ви сидіть, думайте де валютою розжитися.( пішов)

Співкамерник: Браво! А здорово ви під дурку косите. Так і треба. Головне  -так тримайте. Стійте на своєму і гніть свою лінію. Дон Кіхоти, мовляв, і все тут.

Кіхот: Поважний лицарю, не знаю вашого ймення.

Співкамерник: Прости, братан, я - Вася.

Кіхот: Славний лицарю, Вася, смію вам зауважити, що гідальго Дон Кіхот і його джура під дурку  косити жодного умислу не мали.

Співкамерник: Та годі тобі, братан. Мені можеш зізнатися. Я тебе не здам. За що замели?

Санчо: Ніхто нас не мів.

Співкамерник: Ви що, вперше у тюрязі?

Санчо: Тут? Вперше.

Співкамерник: Тоді понятно. Питаю, за що вас посадили сюди? Чого ви насправді приперлися до Міської Ради? Зрозумів. Ви з опозиції. Якщо так, то я вас цілком підтримую. Я ж на виборах за вас голосував.

Санчо: ( до Кіхота) Про що це він? Не второпаю я. ( до співкамерника, голосно ніби до глухого) Ми, пане, нетутешні. Трохи вам того…тями не ймемо.

Співкамерник: Поняв. Конспірація.

Кіхот: На сім світі ніхто не наражається на більші небезпеки, як шукачі пригод.

Санчо: Оце так. Хто вже вміє шукати пригод, то мій хазяїн Дон Кіхот.

Співкамерник: То я вам скажу - ви файну пригоду собі на п’яту точку нашукали. Вона  вам так не минеться. Ви  справді узяли з собою смолоскип і пішли палити Міську раду?

Кіхот: Справді. Тільки не короля Міську Раду, а  Бізнесменів Офіс.

Санчо: Дон Кіхот хотів вступитися за честь однієї скривдженої дами, готель якої хоче відібрати од неї якийсь супостат Мудило Бізнесменів Офіс.

Співкамерник: Белеберда якась. То ви якогось бізнесмена хотіли підпалити? У міськраді? О, то треба було гранату кинути й усе.  Щоб уже на верняк.

Санчо: Ні, ключниця супостатка невірний шлях нам вказала, от ми й заблукали. Нам до Бізнесменова Офіса треба було.

Співкамерник: А якого, якого бізнесмена офіс?

Санчо: Мудила якогось.

Співкамерник: Та всі вони ... Звати ж його як? Може, я його знаю. Птиця важна, якщо вже готель захотіла придбати. Файно кришується.

Кіхот: Кажемо ж тобі, так і звати як сказали.

Співкамерник: О, то ви й імені його не знаєте. А шо то за баба така, за яку ви так мазу тягнете. Мабуть, у неї файний задок, коли ви отак…

Кіхот: Стулися лицарю, говорячи таке про вельмишановну сеньйору, ти наражаєшся на небезпеку скуштувати мого меча…якого зараз при мені немає, бо той пан жандарм у мене його відібрав.

Санчо( до Васі): Мовчи, нещасний лицарю, бо мій господар за честь жіночу готовий враз кому завгодно в’язи скрутити.

Співкамерник: Та хто ви в біса такі?

Кіхот: Дон Кіхот з Ламанчі, званий іще Лицарем Сумного Образу.

Санчо: А я його зброєноша Санчо Панса.

Співкамерник: Не хочете казати – не кажіть. Навіщо казки вигадувати. Одно тільки жаль – п'ятнадцять років у тюрмі проведете.

Санчо: ( до Кіхота) Хазяїне, треба щось робити. Я не хочу у тюрму. Я до дому хочу, назад у сімнадцяте століття. Казав, не треба було нам лізти у майбутнє. Так ні – поперло вас у цю халепу. Тікати треба звідси поки не пізно.

Кіхот: Не можу я втікати.

Санчо: Це ж яка лиха біда примушує вас тут погибати?

Кіхот: Я обіцяв Ліді Радзивілл спалити Офіс Бізнесмена. Воля дами честивої – закон для мандрованого лицаря.

Санчо: Лиха моя доля  пропасти на чужині навіки у буцегарні за дурно. Ой  лишенько! От Карраско Соломон. Карраско Соломон! Він казав, що , щоб повернутися треба промовити…забув…

Заходить поліціонер: Ну що, дозріли, актори погорілого театру? Зізнаватися будемо? Чи поговоримо про премію?

Санчо: Про що?

Співкамерник: Та про гроші. Ментяра жити добре хоче.

Поліціонер: А ти помовч там, бо й зовсім звідси не вийдеш.

Кіхот: Бачиш, Санчо, і  тут жандарми як собаки.

Санчо: Тут усеньке те ж саме, що й у нас, тілько одягаються по – чудернацькому якось. Ніби у них кравці тканину покрали і собі криноліни пошили. Вози без коней їздять, а лихого хоч гать гати.

Кіхот: Aliquando bonus dormitan Homerus.

Санчо: Шо?

Кіхот: Буває, що й добрий Гомер дрімає.

Санчо: Дрімає? Та він уже хропе. Кінець пригодам нашим, Кіхоте. Усе! Тут і згинемо.

Кіхот: Лицарю краще згинути, ніж жити з соромом за марнослів’я. Так буде : повернемо Ліді Радзивілл справу її життя – готель, а тоді додому.

Санчо: Та як же додому, коли ми заклинання не знаємо.

Кіхот: Я знаю. Та не скажу.

Санчо: Буває, що й добрий Гомер дрімає…

Забігають Ліда і Марго.

Ліда: Слава Богу ви живі! Ми з Марго вже усі лікарні і  морги оббігали.

Марго: Сашику! Любий! Що вони з тобою зробили? Тебе били!?

Ліда: Та вони усі в синцях.  Яке ви мали право їх бити! За що? Та я на вас скаргу у прокуратуру накатаю за насилля над літніми людьми.

Санчо: Марселла! Моя Марселла мене знайшла!

Поліціонер: Так! Це шо за бардак на участку? Гражданки, ану покиньте помещеніє. Сюди постороннім нельзя!

Марго: Тебе били!  Ти що з ними зробив, душогубе!

Поліціонер: Так, оскарблєніє при ісполненії. А, давня знайома …Марго…Якими судьбами? Заскучала? Давненько у нас не була.

Марго: А такими судьбами, що прийшла за своїми друзями. За що їх затримано?

Поліціонер: За розбій.

Ліда: Який розбій?

Поліціонер: Міську раду хотіли підпалити.

Ліда: Навіщо?

Санчо: Не Міську раду, а Бізнесменів Офіс, що хотів відібрати у сеньйори Лідин готель « Дон Кіхот».

Поліціонер: Так от звідки цей маскарад. Так і запишу у протокол. « Двоє невідомих, ряжених у Дона Кіхота і Санчо Пансу  з сообщніками: повією Марго  і хазяйкою готелю « Дон Кіхот» Лідією Радзивілл, намагалися підпалити Міську раду, з метою  фізичного знищення недоторканої особи бізнесмена Пупкіна»

Марго: Гей! Які сообщникі? Ми нічого не робили.

Кіхот: Присягаюся, пане жандарме, ці дами не сообщніки, вони нічого не знали.

Міліціонер: А це немає жодного значення. Це -  стаття. Навмисне вбивство. П’ятнашка.

Санчо: Ще одна. П'ятнадцять і п'ятнадцять то скільки?

Співкамерник: Тридцять. Та що ви слухаєте його! Він же вам справу білими нитками шиє. Більше нашиє – більше отримає. Ментяра.

Поліціонер: А ти помовч. З тобою буде мова окрема.

Санчо: Тридцять – це ж усе моє життя.

Марго: Не бійся, Санчику. Ми щось вигадаємо.

Співкамерник: Та що там вигадувати. Нехай далі під дурників косять та й усе. Гарно ж виходить.

Марго: А й справді, нехай прикидаються. Божевільні – неосудні.

Ліда: Ти що? Їх же у дурку запроторять, а звідти ми їх вже не витягнемо.

Поліціонер: Так, дамочки, прошу звільнити помєщєніє. Побачення заборонені до вияснення обставин злочину в інтересах слідства. На вихід.

Ліда: Зачекайте. Ми маємо право на  побачення.

Поліціонер: Не маєте.

Ліда: А так? ( простягає купюру)

Поліціонер: А так маєте.

Санчо: Бачите, хазяїне. Казав вам: нічого було сюди летіти. І тут усе купується за гроші.

Кіхот: Stultorum enfinitus est numerous.

Санчо: Шо?

Кіхот: Дурнів на світі безліч. Ти забувся, любий Санчо, що не за дурнями ми сюди прибули, а переконатися, що кожен дурень у майбутньому читав славетну книжку про Дона Кіхота і джуру його Санчо Пансу.

Санчо: Коли так, то дурні, чи читали, чи ні, а нас таки знають. Тілько не пізнають.

Поліціонер вмощується дивитися телевізор. По телевізору починаються новини.

Ведуча: Сьогодні  двома невідомими, переодягненими у костюми Дон Кіхота і Санчо Панси, було скоєно напад на Міську раду. Невідомі прийшли до дверей міськради озброєні смолоскипом і мечем, вимагаючи помсти за образу що наніс « честивій сеньйорі Ліді Радзивілл», як висловилися заколотники, один з місцевих бізнесменів,  Григорій Пупкін. Журналістам « Надзвичайних новин» вдалося з’ясувати, що та сама Ліда Радзивілл є власницею відомого у місті готелю « Дон Кіхот», за який і точиться війна між відомим  бізнесменом і власницею. Нам не вдалося зустрітися з бізнес вумен, та світло на події  пролила одна з працівниць готелю. Скажіть, чи відомо вам про конфлікт між вашою хазяйкою і місцевим бізнесменом?

 Прибиральниця: Да, відомо. То вже усі в городі говорять.

Санчо: Дивіться! Та ключниця, що нам дорогу невірну вказала. Разом з тою пані в ящика залізли і звідти балакають.

Співкамерник: Ти що з гір спустився? Це телевізор.

Ліда: Тітка Зоя?

Продовження трансляції передачі.

Кореспондентка: А що говорять?

Прибиральниця: Та шо той бізнесмен  Пупкін хоче у Ліди готель відібрати. Спочатку пропонував їй гроші, а коли не захтіла вона, сказав, що й задурно одбере.

Кореспондентка: Ми завітали до офісу відомого бізнесмена і депутата Григорія Пупкіна, щоб отримати інформацію щодо даної ситуації, та він від жодних коментарів відмовився. Щодо заколотників, то нашому каналу стало відомо, що вони затримані і перебувають у камері попереднього утримання. Наразі триває слідство.

Кіхот: Дивні штуки показуються у тих скринях. Натиснув на ту…

Марго: Кнопку.

Кіхот: Кнопку, і ти у ній.

Ліда: Тітка Зоя усе розповіла. Що ж воно тепер буде?

Поліціонер: Що, що. Резонансна справа буде. Якщо вже й телебачення підключилося…Наробили ви дєлов.

Марго: Та яких дєлов! Вони не місцеві. Їх не можна судити. Вони інтуристи. Ось.

Поліціонер: Підключимо Інтерпол.

Ліда: Що?

Співкамерник: Ну що ви, діти малі, чи що? Він же ціну собі набиває.

Ліда: Слухай, скільки ти хочеш за їх звільнення?

Поліціонер: Ви мені не тикайте, дамочко.

Ліда: Пробачте, товаришу старший лейтенант. То скільки ви б хотіли?

Поліціонер: Що це ви мені при ісполнєнії хабара пропонуєте…

Ліда: Та ні. Що ви? Це невеличка подяка за неоціненну послугу.

Марго: Короче! Що ти з ним панькаєшся. Не хоче – не треба. Самі впораємося.

Поліціонер: Ой. І як же? Дозвольте запитати.

Марго: Можливо…візьмете іншою валютою…? Обслужу безкоштовно.

Санчо: Ні, моя Марселла жінка честива! Вона не може свою честь згубити, щоб тільки хіть чиюсь вдовільнити!

Кіхот: О велика принцизно і всеукраїнська сеньйоро, не роби сього із собою. Моя честь постраждає і я вважатиму себе хирним, ницим і негідним високого лицарського звання, коли перед моїми очима впаде ваша честь до моїх ніг!

Співкамерник: Ого! ( до Кіхота) Це що, твоя баба?

Санчо: Ні! Його баба Дульсінея із Тобоса. А Марго з України – це моя баба Марселла.

Марго: Чорт! Що ви наробили? Тепер я не можу вас урятувати.

Ліда: Може, все таки домовимося? ( до міліціонера, вкладаючи йому у кишеню купюру) Відпустіть їх. Ми зникнемо непомітно. Ніхто й не дізнається.

Поліціонер: Щоб я розмінювався на дрібниці! Я знаю хто мені дасть удвічі більше.

( набирає на комп’ютері) Григорій Пупкін. Ага. ( бере мобільний і набирає номер) Алло. Це уповноважений у справах старший лейтенант Бровко. А це пан Пупкін?  Приємно чути. Турбую вас з приводу замаху на ваше життя. ( виходить з кабінету)

Ліда: Нам кінець. Пупкін дасть йому втричі більше. Господи, ну навіщо ти розповіла їм про готель.

Марго: Я? А навіщо ти бовкнула йому про підпал пупкіного офісу.

Ліда: Та я ж пожартувала.

Марго: А у нього усе всерйоз.  Кіхот же в усе вірить. У те, що він лицар. А він липовий лицар. Не було їх у сімнадцятому столітті. Він казочок про них начитався. Хіба нормальна людина може воювати з млинами, чи, що й зовсім клініка, з бурдюками? Його усі диваком вважали, а щоб він більше у походи не ходив, від гріха подалі, книжки попалили, якими він до нестями зачитувався.

Ліда: Які книжки?

Марго: Про лицарські подвиги

Ліда: Та що ти вигадуєш?

Марго: Я не вигадую. Ось ( дістає книжку) почитай. Тут все чорним по білому написано.

Ліда: Ти прочитала роман Сервантеса!

Марго: А шо я неграмотна чи шо? Чи гірша за інших. Знаєш, ти краще при ньому взагалі нічого такого не кажи. Ну, типу, що нам так погано живеться, а то він ще на Верховну Раду з мечем кинеться. Тоді нам їх не відмазати.

Ліда: Господи! А що нам зараз з ними робити? Посадять же. І все через мене.

Поліціонер: І шо ми там шушукаємося?

Заходить Пупкін.

Марго: А ось і господар життя.

Пупкін: О, знайомі все обличчя. ( до Ліди) Як поживаєте, шановна? Як ваш бізнес? Процвітає? Поки…

Ліда: Вашими молитвами.

Поліціонер: Здоров’я бажаю, пане Пупкін. Проходьте, проходьте, пане Пупкін.

Пупкін: Здоров був, лейтенанте! Ну, що у тебе для мене є?

Поліціонер: Є. Є. Ось, полюбуйтеся. ( підводить до грат, за якими сидять Кіхот і Санчо). Заколотники ваші. Під дурку косять. Видають себе за Дон Кіхота і Санчо Пансу.

Пупкін: ( голосно регоче) Ось ці? Ой, я валяюсь! Клоуни. І ці невдахи хотіли мене налякати. Пошкодуйте мій живіт, бо він зараз лусне від сміху!

Поліціонер: А й справді, умора одна. Циркачі. Актори погорілого театру. На поважну людину зі смолоскипом. І меча приперли…умерти  -  не встати.( регоче)

Кіхот: Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втечете від кари!

Пупкін: Що? Що ти там собі гудеш під носа?

Поліціонер: Здається, погрожує. Гей, камікадзе, ти знаєш, що тобі за це буде! Стули писок.

Кіхот: Якби я був кавальєро, я скарав би тебе за твою глупоту і зухвальство, гультяю.

Поліціонер: Шо? Мене…при ісполнєнії! Ти знаєш, що тобі за це світить!

Ліда: Не чіпайте його! Я  цю кашу заварила, сама й сьорбатиму.

Пупкін: А от і Дульсінея Тобоська намалювалася.

Кіхот: Не смій, бусурмане, чіпати язиком своїм нечистим ім’я славної Дульсінеї!

Санчо: Помовчте, добродію. Бо ще одну п’ятнашку отримаємо.

Пупкін: Послухайте свого спільника, добродію. Хоча вам вже нічого не допоможе. Однаково сядете. Я вже постараюся. Будьте певні. Питання лише в ціні .  Правда, Бровко?

Поліціонер: Авжеж. До речі…на розмову. Приватно. ( веде Пупкіна у сторону)

Ліда: Тоді й мене садіть. Бо я теж їхня спільниця.

Марго: І мене.

Санчо: Ні, Марселло!

Марго: Садіть. Я теж їхня спільниця. ( до Ліди) А чого?

Ліда: А того, що це я розповіла їм про проблеми з готелем. А цей благородний лицар Сумного Образу, перейнявшись моєю проблемою, узявся мені допомагати. Як ніхто ніколи не допомагав. До сьогодні я стояла сама проти свавілля цього ( показує на Пупкіна) представника влади. Влади, яка б мала захищати мої інтереси, а не одбирати останнє, що залишилося у спадок від мого родинного бізнесу. Цей готель колись був напівзруйнованим маєтком моєї древньої родини . Саме у такому стані я отримала його від свого батька; останнього з роду Радзивілів. Коли будинок був руїною, то нікому не був потрібний. Влада закривала очі на його історичну цінність, посилаючись на вічну нестачу грошей. Тоді я узяла кредит під шалені відсотки, влізла в борги і відбудувала його. А тепер – віддай. Чому? Та й за які такі заслуги я маю вам його дарувати? Цей благородний гідальго вселив у мене надію, що є на світі небайдужі люди, які здатні допомогти. І тепер я стоятиму з ним до кінця. Нехай навіть мені доведеться померти за нього.

Марго: І я стоятиму.

Санчо: І я.

Співкамерник: І я.

Кіхот: О, коли б я мав можливість, прекрасні, високославні сеньйори, відплатити вам за ту велику ласку, що ви мені явили. Але злая доля,  не вгаваючи переслідує людей зацних і гідних, прикувала мене, збитого й знівеченого, до сього ложа, аби я не міг вашої волі вволити. Та я, як людина благородна, не можу допусти вашої смерти. І прошу, шановних сеньйор покинути нас з Санчо, щоб дати можливість самим нести отвіт за свої подвиги у цьому столітті.

Марго: Ні. Ми вас не покинемо. І вас відмажемо, і готель врятуємо.

Ліда: Як?

Пупкін: Яка пречудова вистава! Зараз розплачуся.( до Ліди) Де ти їх узяла? Щось я у нашому театрі таких акторів не пригадую.

Марго: Ой. Та коли ти там був востаннє?

Пупкін: Тоді, коли й ви.

Ліда: Та годі вам! (до Пупкіна). Прошу вас, будьте людиною хоч зараз. Ці люди  ні в чому не винні. Та вони взагалі не звідси. Вони з…з…ну не тутешні вони. Їх не можна судити за нашими законами.

Пупкін: А мені байдуже тутешні вони чи ні. Я сам собі закон. А щодо їхньої вини, тут ти помиляєшся. Тут, як то кажуть, усе ясно, як у божий день. Офіс мій йшли палити? ( до Кіхота і Санчо)

Кіхот: Так.

Пупкін: Йшли. Отже, пряма загроза моєму життю. Значить, з метою вбивства недоторканної особи. Та ще й хуліганський напад на Міську раду з метою підпалу. А вибите скло у дверях, спричинило величезні збитки державі.

Співкамерник: Тобі б у опери, а не у бізнесмени. Гарно вишиваєш білою гладдю.

Пупкін: А ти мовчи, бо й тебе впакую по саме хазяйство. Підеш як їхній спільник.

Співкамерник: А я вже й так їхній спільник.

Марго: І я.

Ліда: І я. І ми не зійдемо з цього місця, доти, доки ви не відпустите Дона Кіхота і Санчо Пансу.

Пупкін: ( голосно сміється) Дурдом за вами плаче. До речі, Бровко, пробий- но їх по базі. Хто вони й звідки.

Поліціонер:  Як я їх проб’ю, коли вони імен не називають. Пробивав по кличках, Дон Кіхот і Санчо Панса – немає таких.

Ліда: Ага. А я вам що казала.

Пупкін: Як не називають? То мені вас учити як зізнання вибивати?

Поліціонер: Вибивали вже.

Пупкін: І що?

Поліціонер: Як партизани у Велику Вітчизняну. Одне торочать: Дон Кіхот з Ламанчі і джура його Санчо Панса.

Пупкін: Джу…хто?

Поліціонер: Ра. Джура якийсь. Може, авторитет який мєсний.

Пупкін: Ні. На авторитета більше тягне той, худий.

Поліціонер: Той, що під Дон Кіхота косить? Грім його знає. А взагалі, божевільня за ними плаче.

Пупкін: Е ні. Ніяких відкосів. Вони мають сісти. Зрозумів?

Поліціонер: Так точно!

Пупкін: Працюй, Бровко. І пам’ятай, що працюєш не за спасибі.

Поліціонер: Поняв, не дурак.

Несподівано до дільниці забігає журналістка з оператором.

Журналістка: Ось вони. Жора, камеру вмикай. Цих ( на Кіхота і Санчо) візьми крупним планом. Ми ведемо наш репортаж з однієї  дільниці слідчого ізолятора нашого міста, де зараз під вартою перебувають арештанти – заколотники, котрі скоїли напад на Міську раду.

Пупкін: Цього ще бракувало. Забери їх звідси . Мені зайвий скандал не потрібний.

Поліціонер: Старший лейтенант Бровко. Зйомку заборонено. Вимкніть камеру.

Журналістка: Ви не маєте права виганяти журналістів. Ми четверта влада. Ви порушуєте закон.

Поліціонер намагається вивести дівчину за двері.

Кіхот: Поглянь, Санчо. Ще якась четверта влада.

Санчо показує два пальці. Дон Кіхот розгинає йому ще два.

Санчо ( дивлячись на пальці) Ого. Скільки ж у них тих влад…

Кіхот: Скільки б не було влад, Санчо, а народ, що у сімнадцятому, що у двадцять першому столітті,  однаково  залишається безвладним.

Журналістка опирається: Ви не маєте права зачіпати представника ЗМІ. Жора, знімай!

Пупкін, узрівши журналістку з камерою, намагається проскочити непомітним, та дівчина побачила його і заголосила: Пане Пупкін! Жоро, знімай Пупкіна крупним планом! Жора!

Бровко затуляє камеру руками: Припиніть зйомку! Зйомка на території дільниці заборонена!

Журналістка: Заберіть руки від нашої камери! Це власність компанії! Хто відшкодує нам збитки!

Санчо: Хазяїне, чому ця сеньйора так ґвалтує! Сталося у неї що, чи розум покинув її хирне тіло?

Кіхот: То, мабуть, Санчо, якась місцева фурія. Та чому тут фурії при владі, яку називають четвертою, то, Санчо, моїм давнім розумом не збагнути.

Санчо: А той мовчазний пан Жора чого за нею бігає з тою кумедною штукою в руках?

Кіхот: Гадаю, то якась місцева розвага. Так, пані Лідо?

Ліда: Ага, щось типу того. Тільки ця фурія отримує за цю розвагу гроші, а той чоловік з кумедною штукою на плечі, яка називається камерою, робить нею так, щоб та штука зберегла в собі її, мене і усіх нас.

Кіхот: Чудовисько, що здатне засмоктувати людей?

Санчо: ( хреститься) Свят, свят, свят.

Ліда: Запевняю вас,  жодної небезпеки від неї немає.

Марго: Ага. Окрім інформації. Бо якщо усе це потрапить до тієї штуки, що дивиться Бровко, деяким людям буде непереливки. Бо по ній нас можуть бачити усі.

Кіхот: Бачиш, Санчо, я можу запхати свою Дульсінею у цю скриню та носити її на плечах, а потім, коли захочу, випустити,  і тішитися її персами.

Санчо: Сумнюся, пане, що вона туди полізти схоче.

Кіхот: Не бачиш, Санчо, темна ти душа. Та штука нікого не питає, бере і засмоктує.( до них наближається оператор)

Санчо: Тоді втікаємо, бо вона вже нас смокче. Я вже відчуваю як вона затягує нас. Зійди, зійди бісівська штука! Геть!

Співкамерник: Не бійтеся, вона через грати не засмокче. А ти припини зйомку. Не бачиш, люди не у формі сьогодні.

Журналістка виривається з рук Бровка і кидається навперейми до Пупкіна: Пане Пупкін, як ви прокоментуєте ситуацію з підпалом Міської ради, як помсту скривджених громадян, чи як політичну провокацію з боку опозиційних партій?

Пупкін: Я не маю права коментувати ситуацію. Ведеться слідство.

Журналістка: Ходять чутки, що насправді це було посягання на ваш бізнес, і на ваше життя? Подейкують, ви замішані у скандалі з хазяйкою готелю « Дон Кіхот».

Пупкін: Переконую вас, що це усе просто чутки. Я нікому не робив нічого поганого, щоб хтось хотів моєї смерті. Упевнений, що це знову каламутять воду мої конкуренти.

Ліда: Брехня! Я хазяйка того готелю і я заявляю, що відомий бізнесмен і депутат місцевої ради Григорій Пупкін, погрожував відібрати у мене  готель під назвою « Дон Кіхот».

Журналістка кинулася до Ліди: Жоро, сюди! Знімай! Це пахне сенсацією. То ви та сама Ліда Радзивілл, і ви стверджуєте, що бізнесмен Пупкін відбирає у вас бізнес?

Поліціонер: ( до Пупкіна) Ми пропали.

Пупкін: Спокійно. Нічого не говори. Вони усе використають проти нас.

Ліда: Так. Але тепер він хоче запроторити до в’язниці людей, котрі зголосилися мені допомогти у моїй біді. Ось( підходить до клітки) Це…це…ті люди. Їх затримали біля стін Міської ради помилково. Точніше…це вони помилилися. Тітка Зоя, одна з працівниць мого готелю, вказала їм не ту адресу, а вони нетутешні. Розумієте? От вони помилково і напали на Міську раду. Це я  в усьому винна. Мені не треба було розповідати про свої проблеми людям які…які…прибули здалеку.

Кіхот: Санчо, тепер ти бачиш, ця жінка свята.

Журналістка: То, виходить, ви таки йшли на бізнесмена Пупкіна? Це неймовірно! Ці двоє літніх людей зголосилися допомогти  жінці, кинувшись практично голіруч на боротьбу з системою. У наш час це інакше як лицарським вчинком не назвеш. ( до Кіхота і Санчо)

Санчо: Так, сеньйора Фурія права. Мій хазяїн схиблений на лицарських подвигах. Його біда у грамоті. Він – бо у всьому вирішив наслідувати вчинки лицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах і пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи.

Журналістка: То пан…

Санчо: Санчо Панса.

Журналістка: Санчо Панса? Оригінально. То ви хочете сказати,що ваш товариш погодився допомогти громадянці Ліді Радзивілл, бо захоплений нею?

Санчо: Що ви? Мій хазяїн прославляє ім’я тільки однієї сеньйори. Дами його серця Дульсінеї Тобоської.

Журналістка: Ти це зняв, Жоро? Це просто палата номер шість. Тож шановний пане, поясніть нам і усім мешканцям міста, чому ви пішли на штурм Міської ради?

Санчо: Та не на Міську раду ми йшли.

Ліда: Вони помилилися.

Марго: Вам же сказали, не місцеві вони.

Кіхот: Раз якось я читав, що один гишпанський лицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба. І буде той дубець незгірший ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш  за щасливицю себе вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.

Журналістка: Тобто, ви хочете сказати, що на цьому не зупинитеся і продовжуватимете боротьбу проти свавілля  бізнесу при владі?

Пупкін: Здається, любі друзі, зараз тут прозвучала відкрита погроза моєму життю.( до Бровка) Прошу занести це до протоколу і залучити мої свідчення до справи.

Ліда: Не треба. Не треба ніякої справи. Вони не винні.

Марго: Так. Я свідок.

Співкамерник: І я.

Пупкін: ( до журналісти) Бачите, це банда. Усі вони винні у замаху на моє життя. Я людина закону і мушу свято дотримуватися його канонів. Катюзі по заслузі.

Ліда: Отже, катюзі по заслузі…Тоді…тоді…я оголошую голодування. Просто тут, у відділку. Я своїх спільників у біді не залишу. ( сідає під кліткою)

Марго: І я. ( теж сідає)

Співкамерник: І я.

Кіхот: Я теж.

Санчо:  Що вдома, що тут, однаково голодний. Я теж.

Пупкін: Що ж, бунт! Ну, ну…( йде)

Журналістка: Таке враження, що я сплю і бачу сон часів лицарів Круглого Столу. А я вже дама чийогось серця. Просто тут, біля цієї камери попереднього утримання. Це як дивний позитивний вірус. Так і хочеться  сказати: « Я теж». А мені лише залишається попрощатися з вами, шановні глядачі і пообіцяти, що повідомлятимемо вам про те, як розвиватимуться події надалі. Жоро, зняв? Я у шоці. Біжимо до студії. Перший сюжет у новини піде. Ось вам моя візитівка ( до Ліди) У разі чого – телефонуйте. Нам потрібні сенсації. Швидко, Жоро! ( побігли)

Поліціонер: І ви, будь ласка, залишіть приміщення. На вихід. ( до Ліди і Марго)

Марго: Ми ж сказали, що не зрушимо з місця.

Ліда: Ми голодуємо. ( підходить до столу, бере аркуш паперу і пише на ньому чорним маркером великими літерами « Я голодую» для себе і для Марго. Тоді бере скотч і ліпить собі папір з написом на лоба. Це саме робить і Марго.)

Поліціонер: Он як…Цей номер у вас не пройде. Ану забирайтеся геть! Мені не потрібні неприємності ( виштовхує жінок)

Марго: Не чіпай нас, ментяра смердючий! Пусти!

Кіхот: Залиш їх у спокої, харцизяко!

Санчо: Марселло! Моя кохана!

Кіхот: Присягаюся на Створителя всього сущого і на всі чотири Євангелії, де теє суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркіз Мантуанський, коли поклявся за смерть  свого небожа помститися, сиріч не їсти хліба за столом, не пригортатися до маложонки і ще чогось не робити, допоки на тому не помщуся, тобі клятий ментяро за те, що завдав цим благородним сеньйорам такої кривди.

Поліціонер: ( відпускаючи жінок) Я тобі зараз дам ментяру! ( йде до клітки, дістаючи дубинку. Ліда спритно витягує з – за пояса Бровка наручники, приковує себе і Марго до грат прямісінько перед його носом, прикриваючи полонених. Тоді швидко викидає ключа у клітку, де його  перехоплює співкамерник)

Поліціонер: Ану віддай!

Співкамерник: А ти зайди і візьми.

Усі троє: Дон Кіхот, Санчо і Вася підвелися, стаючи стіною пліч – о – пліч. Бровко злякався.

Поліціонер: А чорт з вами. Сидіть, ( до жінок) поки з голоду не здохнете. Набридне – покличете мене. Спати йду. Усе чергування мені зіпсували Донкіхоти чортові.( йде)

Співкамерник: Вітаю вас з першою перемогою.

Ліда: Сподіваюся і не з останньою.

Марго: А здорово ти це придумала з наручниками. У нещасного Бровка аж картуз на голові з переляку заворушився.( сміються )

Санчо: Ех, я б зараз з’їв печеню з квасолею і запив кухлем доброго вина.

Марго: Не можна, Саншику, ми оголосили голодування проти Пупкіна за вашу свободу.

Санчо: Це  що ж, якщо він не відпустить нас, то ми помремо від голоду?

Співкамерник: Виходить так.

Кіхот: Знай, Санчо: мандровані лицарі за честь собі покладають по місяцю нічого не заживати, або вже їдять, що Бог пошле. Воно було б не в дивовижу, якби ти прочитав стільки книжок, як я. Ані в жодній  книзі про те не пишеться, аби мандровані лицарі щось їли, хіба хто пишну учту на їхню честь уряджав, а то все абичим перебивались .А якщо голодування задля благого діла і честі ображеної пані, то я матиму за велику честь зробити це для вас, шановна донна Ліда.

Ліда: Що ви, поважний лицарю Сумного Образу. Це я маю за честь визволяти з халепи самого гідальго Дон Кіхота.

Санчо: Я ж вам вже казав, що я чоловік темний, неписьменний, у лицарській поведінці, небитий і несвідомий. Не лицар я. Та й не служив я ще скільки живу,  такому, як ваша милость хвабреному пану. Хочу їсти – їм , не хочу – не їм. У нашому столітті ви голодуванням подвигів не чинили. Ми просто голодували, бо нічого було їсти.

Марго: Саншику, у двадцять першому столітті люди  голодують тільки за справедливість.

Санчо: Шкода, що я так рано народився.

Марго: Навпаки. Це прекрасно. Подумай, народився ти у сімнадцятому столітті, а у двадцять першому про тебе знає увесь світ. А все тому, що у сімнадцятому столітті про тебе написали роман.

Санчо: Яка ти у мене розумна, Марселло. ( цілує її через решітку)

Співкамерник: Шо це за вистава?  По – людськи говорити можете, бо я вже сам сумніваюся, шо ви нормальні.

Ліда: ( до Кіхота і Санчо) Може, скажемо йому. Однаково він уже з нами.

Кіхот: Не повірить.

Санчо: То його справа: повірить – не повірить . Ми скажемо , а він нехай собі голову сушить.

Співкамерник: Та кажіть бо вже, шо ви мої кишки на вила намотуєте.

Кіхот: Ми прибули з минулого. З 1605 року. Нас доправив сюди гишпанський бакаляр Карраско Соломон, один поважний мешканець Ламанчі, звідки ми з Санчо родом. Ми прилетіли, щоб побачити, чи живе слава про подвиги мої лицарські, що були описані у книзі про нас з Санчо у віках. Чи ж книга прорветься у майбутнє, в історію.

Ліда: Так. А коли летіли, то втрапили до шафи у моєму готелі, де я їх і знайшла. Я навіть спочатку прийняла Кіхота за злодія і повірила у те, що вони справді з сімнадцятого століття лише тоді, коли з моєї шафи з’явився Санчо Панса. Дивно правда?( до Васі)

Марго: А я відразу повірила, коли побачила як він розправився з Жлобом, обізвавши його Пандафіландом. Так його ніхто б не наважився обізвати, тільки гості з минулого. Сміх та й годі. ( сміються всі крім Васі)

Співкамерник: Як не довіряєте мені, то так і скажіть. За шестьору мене маєте. Я не стукач, я від щирого серця голодувати за справедливість, як на Майдані, у Помаранчеву, а ви…

Усі: Ні, Васю. Не ображайся. Ми правду кажемо.

Ліда: І ми дуже вдячні тобі за підтримку. Я дуже вдячна тобі за підтримку. Це так благородно, не знаючи людину, погодитись голодувати через її проблеми. Повір нам.

Марго: Так. Повір нам. Ми правду кажемо.

Співкамерник: Не знаю…все це якось..

Гучний стукіт у двері і голоси за ними: Відчиніть! Негайно відчиніть! Ми будемо жалітися у Організацію Об’єднаних Націй! ( стукають)

Співкамерник: Шо це?

Марго: Не шо, а хто…Здається…це наші дівчата. Васю, відв’яжи мене.( Вася виймає ключі і звільняє Марго від грат, та підбігає до дверей і кричить через них) Дівчата, Карино, Аліно це ви?

Дівчата за дверима: Так, це ми.

Марго: Як ви нас знайшли?

Карина: Тітка Зоя сказала, що бачила вас у новинах, ніби ви оголосили голодовку Пупкіну. От ми й пришли до вас приєднатися. Ми теж оголошуємо голодовку на вашу підтримку.

Кіхот: Дивися, Санчо, тут усі жінки святі.

Санчо: Здається, жінкам у двадцять першому столітті лицарі не потрібні, вони самі кого завгодно захистити можуть.

Співкамерник: Оце ти точно сказав.

Дівчата за дверима: Відчиніть нам.

Марго: Ми не можемо. Нас замкнено зсередини.

На шум виходить заспаний Бровко: Та чого вам не йметься! Шо за шум?

Ліда: До нас прийшли.

Поліціонер: Хто?

Дівчата: Ми. Група підтримки з готелю « Дон Кіхот».

Поліціонер: А…старі знайомі. Ви помилилися адресою. Це не притон, а міліцейська дільниця.

Ліда: Відчиніть двері.

Поліціонер: Ага. Зараз, тільки шнурки поглажу…

Марго: Відчини, а то жалобу на тебе накатаю.

Поліціонер: Куди?

Марго: В Організацію Об’єднаних Націй.

Поліціонер голосно регоче: Туди? Катай, хоч вагон жалоб. Може, книгу скарг і пропозицій дати? Ой, комічка.( регоче)

Кіхот: Нечемний ментяро, негоже чоловікові при мундирі ображати високоповажних дам.

Поліціонер: Високоповажних? Це ти отих вуличних шльондр високоповажними дамами називаєш? Ану, кажіть своїй групі підтримки, щоб забиралися геть з моєї дільниці, бо зараз усіх на п'ятнадцять діб закрию.

Дівчата: Закривай, ментяро, ми тебе не боїмося. Ще не таких бачили. Ану пусти, бо зараз двері виб’ємо.

Поліціонер: Духу бракне.

Дівчата: Ану, дівчата…на один, два три…навалились…( гуркіт, тоді сильніший)

Поліціонер: Ану припиніть хуліганські дії, бо зараз викличу  озброєний наряд.

Дівчата: Викликай. Озброєний наряд –  наша робота. Ще разок, дівчата! Сильніше!

Марго: Молодці, дівчата! Ще! Ще трохи.

Санчо, Кіхот: Давай!

Кіхот: Махайте руками, махайте! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втече мантяра поганий від  кари.

Санчо: Хазяїне, здається, ви то кричали колись до вітряків, коли прийняли їх за велетнів.

Кіхот: То й що? Хороший текст. Чому б не використати, коли тут, друже Санчо, аж стільки реальних вітряків.

Санчо: Ну…тут. Принаймні один так точно. ( на Бровка)

Кіхот: І нам потрібно його здолати. Ет, як би мені мого меча повернути.

Санчо: Здолати, коли ми тут закриті? А благородні сеньйори ламають двері, щоб урятувати відважного лицаря і його джуру. Як тільки самолюбство ваше може пережити таку ганьбу.

Співкамерник: Та припиніть ви це самоїдство. Тут кожен рятується як може. Валіть їх, дівчата! Валіть!

Бровко тримає двері собою. Марго намагається його відтягти .

Поліціонер: Хочеш до них? Зараз підеш. ( у пориві боротьби, відчиняє двері,  намагаючись випхати Марго назовні, тим часом, дівчата проривають оборону і потрапляють всередину. Марго швидко знову приковує себе наручниками до клітки)

Дівчата: Ура! Наша взяла!

Поліціонер: Стояти! ( виймає табельну зброю) Стрілятиму! Руки вгору і до стінки спиною усім! Бігом! Бігом, я сказав!

Співкамерник: Ти не маєш права застосовувати зброю, вони нічого такого не зробили.

Поліціонер: Стули пельку! До стінки я сказав, бо приб’ю і скажу, що так і було. Ну!

Ліда: Робіть, що він каже.

Дівчата повільно стають до стіни.

Карина: Обшуковуватимете, пане начальнику? Глядіть, не перезбудіться.

Співкамерник: Та у нього патрони холості.( сміються)

Поліціонер: Звідки ти зна…Що? Мовчати!

( тримає дівчат під прицілом)

Кіхот: Мені б мого меча, я б не вагаючись ні хвилини відтяв би цьому супостату голову.

Співкамерник: Ти шо, старий! Не знаю як там у вас, у сімнадцятому столітті, а тут це стаття галіма. Щоправда, на зоні авторитетом будеш.

Кіхот: Ти бачив коли, чи читав, щоб мандрованого лицаря за смертовбивство до права тягли?

Санчо: За смертовбивство не знаю, знаю тілько, що Свята Германдада за тими сочить, що на битому шляху бійку заводить. А тут, Господь його зна які закони і хто їх пише. Завтра прийде король Пупкін, дасть цьому менту грошей і байдуже, лицар ти, чи хто інший.

Співкамерник: Молодець, Санчо, швидко  нашу систему второпав. Та годі вже лірикою займатися. Думати треба, як з цієї халепи вибиратися.

Кіхот: Меча мені треба повернути. Ментяра відібрав. Лицар без меча, як Земля без Сонця.

Санчо: Та як я вам візьму того меча? Замки не навчений я пальцем відмикати.

Співкамерник: Я навчений.

Ліда: Що? Ти можеш відімкнути цю камеру.

Співкамерник: Тихо. Можу. Тільки шпильки немає.

Марго: У мене є. Візьми, Санчику, у волоссі. ( Санчо шукає шпильку і дістає її з волосся)

Хтось з дівчат, повій: Слухай, старлею, ноги позатікали на підборах рачки стояти. Присісти дозволь. Ми ж голодувати прийшли, а не ноги мучити.

Поліціонер: Стійте ,стійте, вам не звикати.

Карина: А й справді, довго нас ще будеш на мушці тримати. Сам ще не втомився?

Поліціонер: Скільки треба – стільки й буду.

Співкамерник: Чорт, шуму багато. Почує Бровко – кінець нам.

Кіхот голосно починає читати сонет жінкам. Ліда, Марго і Санчо встають з підлоги, закриваючи Василя. Той намагається відчинити клітку.

 

Священна дружбо, на легкім крилі

Полинула ти в емпірей щасливий,

Де чути лиш блаженних світлі співи, -

Лиш образ твій зостався на землі.

Показуєш ти звідти, мов у млі,

Повитий у серпанок мир правдивий,

Де мріють часом благі пориви,

У вчинки  виливаючися злі.

 

Зійди з небес чи закажи віднині

Ходить омані у твоїм одінні

І сіяти незгоду між людьми,

Бо доведуть ті брехні та облуди,

Що світ увесь кипіть війною буде

І стане царством хаосу і тьми.

 

Дівчата: Вау! Браво!

Поліціонер: Ані руш! Руки вгору!

Тим часом Василь тихенько підкрадається до Бровка зі спини і вихоплює у нього з рук пістолет.

Співкамерник: Оп! Ось так, начальнику. Ніколи не повертайся до ворога спиною. І чого вас тільки у ваших академіях вчать…

Поліціонер: Попереджаю, я знаю карате, дзю до і ….і…

( всі підходять до Бровка, Ліда і  Марго знімають наручники, звільняються.

Ліда: В’яжіть його! ( усі накинулися на  Бровка, прив’язали його до стільця скотчем.)

А тепер зізнавайся, де меч.

Поліціонер: Ви за це заплатите.

Співкамерник: Здається, сеньйора вас попрохала про послугу, а для справжнього лицаря слово дами  - закон. Меч! ( погрожує пістолетом)

Поліціонер: У камері схову.

Ліда: Ключі!

Поліціонер: У шухляді.

Ліда: Санчо, візьми.

Санчо дістає ключі йде за мечем. Повернувшись, віддає його Кіхотові.

Кіхот: Мій меч, прославлений в боях і подвигах повернувся до свого господаря. ( прикладає до горла Бровка) Кажи свою останню молитву, продажний супостате! Я прощаю тобі мої і Санчові муки, та я не можу пробачити страждання цих високородних принциз. Тому…ти маєш померти.

Ліда: Шановний гідальго, не треба цього робити, бо це не вирішить наших проблем, а скоріше ускладнить. Тому ми усі просимо для цього загубленого барана пощади.

Усі дівчата: Так, просимо, Кіхоте.

Кіхот: Слово жінки – закон для благородного гідальго. Бог милосердний і ми маємо бути милосердними. Та спершу нехай заприсягнеться, що ніколи й нізащо в світі не візьме до рук меча, ні цього дивного арбалета( показує на пістолет, що тримає Василь), ні проти лицаря, ні проти простолюдця.

Співкамерник: ( погрожує пістолетом) Присягайся.

Поліціонер: Присягаюся.

Кіхот: І дай чесне лицарське слово, що будеш усюди прославляти ім’я славної Дульсінеї Тобоської

Бровко здивовано подивився на Василя. Той почухав собі потилицю пістолетом: Присягайся!

Поліціонер: Присягаюся.

Кіхот: Амінь.

Марго: Слухайте, ми скільки завгодно можемо тут розводити усілякі церемонії, та проблеми з Лідиним готелем це не вирішить.

Карина: Так, треба щось інше вигадати.

Співкамерник: Я знаю що. ( бере зі столу мобільний Бровка)

Поліціонер: Е, поклади на місце.

Василь набирає номер: Алло. Це старший лейтенант Бровко.

Бровко: Ти за це заплатиш, самозванцю!

Марго затуляє йому рота долонею.

Співкамерник: Для вас є хороші новини. Та ні, про такі речі по телефону не говорять. А ви приїздіть сюди, до мене на дільницю. Авжеж, зараз. Бо вранці може бути пізно. Йдеться про вашу репутацію.( кладе слухавку)

Поліціонер: Бандюга, ну ти в мене сядеш по повній.

Кіхот: Пан Бровко порушив клятву, яку дав щойно: не ображати ані лицаря, ані простолюдця.

Поліціонер: Та який він лицар. Звичайний крадій. Та ще й рецидивіст.

Співкамерник: Так, я крадій. Та я за це тюрмою плачу! А ти ?  Чим ти кращий за мене? Га? Хабарник, тупак і підлабузник. Ти ще гірший злочинець, бо крадеш у тих, кого маєш захищати. Одна тільки між нами різниця: мене по самісінькі помідори впакують за крадіжку сусідської курки, а тебе за смерть людини відмажуть.

Дівчата: А скільки ти з нас здер грошей. І за послуги не розраховуєшся ніколи. Жлоб.

Кіхот: Те, що сеньйор Василь не лицар, легко поправити. Він безумовно заслуговує на це поважне звання. Ставай на коліна. А ти, Лідо, ходи до мене. Бери меч і клади йому на плече. А тепер промовляй такі слова: « Пошли вам, Боже, щасливого лицарювання і дай вам, Господи, у всякому бою потуги і подуги.»

Ліда: Пошли вам, Боже, щасливого лицарювання і дай вам , Боже, у всякому бою потуги і подуги.

Кіхот: Був злочинцем – став лицарем. Так тому й бути. Цілуй руку  дамі.

Співкамерник цілує руку Ліді: Дякую вам, чарівна сеньйоро, за надану мені честь бути висвяченим у таке благородне звання.

Ліда: Не варто дякувати, адже ви його заслужили. За усе життя я не зустрічала чоловіка благороднішого і гідного носити це поважне звання. Я пишатимусь дружбою зі справжній лицарем, адже ви ним стали з благословення самого ідальго Дона Кіхота.

Кіхот:  Так тому й бути. А тепер ти маєш обрати собі даму серця,  і прославляти її славне ім’я. Не буває лицаря без дами серця.

Усі дівчата вийшли наперед.

Співкамерник: А що ж тут обирати. Ось вона( на Ліду) моя дама серця. Ліда Радзивілл. ЇЇ й прославлятиму.

Кіхот: Тож нехай буде так!

Чути гуркіт машини і звук сигналізації.

Санчо: Здається, король Пупкін на своєму возі без коня приїхав.

Співкамерник:(  щось шепоче їм на вухо)Дівчата, ховайтеся. А ми по місцях.

 ( усі сідають на місця, туди, де й були до звільнення: Санчо, Кіхот, Вася у клітці, Марго і Ліда з іншого боку грат роблять вигляд, що прикуті)

Заходить Пупкін, бачить прив’язаного до стільця Бровка з заліпленим ротом: Що за?

Дівчата, що поховалися за дверима, закрили їх за Пупкіним, з клітки вийшли Кіхот, демонструючи свій меч, Санчо і Вася з пістолетом. Пупкін кинувся у двері, та дівчата стіною закрили вихід.

Ліда: Я так і знала, що ти звичайний боягуз.

Пупкін: Ви не знаєте з ким жартуєте.

Ліда: Знаємо.

Марго: Добре знаємо.

Пупкін: Чого вам треба?

Співкамерник: Це вже інша розмова. Сідай за стіл, бери ручку, папір і пиши.

Пупкін: Що писати?

Співкамерник: «Я, Пупкін …ну, ім’я, по -  батькові, що проживаю за такою то адресою, зізнаюся, що незаконним шляхом намагався заволодіти майном громадянки Ліди Радзивілл, а саме,  готелем « Дон Кіхот». Дата і підпис.

Пупкін: Вам ніхто не повірить. І я це не підписуватиму.

Поліціонер щось мугикає і стрибає на стільці.

Марго: Дівчата, заберіть його звідси.

Дівчата сунуть Бровка з стільцем за лаштунки.

Карина виходить з юрби дівчат: Зате твоя дружина повірить, коли я зателефоную їй одного недільного ранку і повідомлю, що її чоловік регулярно щовівторка користується послугами однієї з повій по імені Карина. Може, вона й не повірить, та нервів потріпає тобі добренько. Підписуй! Чи, може, не пізнаєш? ( підходить до нього ближче)

Пупкін впізнає дівчину і мовчки підписує документ.

Співкамерник: Оце діло.( забирає папірець і передає його Ліді)

Кіхот: Браво! Це вчинок справжнього лицаря. Якби ти жив у славні  часи мандрованого лицарства, то став би, напевно, одним із славного ордену лицарів Круглого Столу.

Санчо: Дівчата, проведіть скинутого з престолу короля Пупкіна до виходу.

( дівчата відкривають двері. Пупкін виходить)

Карина: Утікати вам треба. Я його давно знаю. Той усіх купить.

Санчо: І то правда. Нагостювалися, пора й честь знати. Гайда додому. Кажіть заклинання, Кіхоте.

Кіхот: А я не знаю його.

Санчо: Як не знаєте, трясця вам у спину! Ви ж казали там, у готелі з вашим йменням, що знаєте.

Кіхот: Та то я так казав, щоб ти гарячки не поров і пішов зі мною на короля Бізнесменів Офіс. А  Карраско Соломон тобі нічого не казав?

Санчо: Чорти б вас забрали! Так,  Карраско Соломон. Заклинання.

Марго: Зачекай, Санчику, ти забув попрощатися зі своєю Марселлою.

Санчо: Не збираюся я з тобою прощатися, моя королево. Ти полетиш зі мною, ти - моя кохана.

Марго: Ні, Санчику.

Санчо: Чому? Моя принцизна не кохає мене?

Марго: Не тому.

Санчо: А чому ж?

Марго: Тому що ти жонатий, Санчо.

Санчо: Святі небеса! Як ти дізналася?

 Марго: Я прочитала це у книжці. Тереза Панса. Тут усе про неї написано. (дістає книгу і відкриває її) Ось, сторінка  337.

Санчо: Недобрий автор  усе пропечатав. Я не хтів. Прости мені. Я завжди пам’ятатиму про тебе і у своїх віках, як і обіцяв, прославлятиму ім’я своєї коханої Маргарити Сало з Маневич.

Марго: Дякую, Санчо! А я завжди пам’ятатиму про те, що ти там, у сімнадцятому столітті, згадуєш мене. Тільки не треба там за мене помирати. Ну, не треба тих ваших лицарських штучок типу, помру за даму серця…

Санчо: Не плач, моя квітонько, ти розриваєш мою душу.

Кіхот: ( бере книгу з рук Марго) Ти диви. Оце вона? Яка товста і горда книжка. Мігель де Сервантес ««Дон Кіхот». Два томи.

Санчо: Сервантес? Сервантес. Не Брехунеллі. Згадав! « Карраско Соломон почуй мої молитви в ім’я славного Дона Кіхота і автора його Мігеля де Сервантеса!»  Це треба повторити тричі і ми опинимося в шафі сімнадцятого століття. А ще подивитися у дзеркало. У когось є дзеркало?

Марго:  Є . Ось. (дістає з сумочки) Саншику, я хочу, щоб  у тебе залишилася пам'ять про мене і про нас. Ти не думай. Ви не думайте, ( до Кіхота)  у нас не всі люди такі як Пупкін. Насправді…

Кіхот:.stultorum enfinitus est numerus.

Ліда: Дурнів вистачає усюди. Насправді в нас багата земля, працьовиті люди, чудові краєвиди. А те, що багатії чубляться, а у бідних чуби тріщать, то так було завжди. Це просто треба пережити.

Дівчата: Ось. Це вам. На згадку про нас усіх. ( дарують вишиванки)

Санчо: Такої лепської сорочки у мене зроду – віку не було.

Кіхот: Таке шитво може сотворитися тільки руками дівиць благочесних. Кожен орнамент на ній, кожен стібок, то є пам'ять про  лепську хвилину проведену з вами. ( дивиться на жінок) Я люблю Україну!

Дівчата: І Україна тебе полюбила. Ти був ніжний з нами як ніхто інший.

Карина: Ми тебе пам’ятатимемо завжди. Не кожного дня випадає нагода провести ніч в обіймах справжнього мандрованого лицаря з сімнадцятого століття.

Кіхот: Мої ніжні німфи.

 

Читає сонет: Жінка зроблена зі скла,

А чи довго їй розбиться –

Вивіряти не годиться,

Бо спіткає доля зла.

 

Важить там не випада,

Де чекають певні втрати:

Легко скло те поламати,

А склеїти – шкода.

 

 Знає це весь рід людський,

Ну і я, звичайно, знаю:

Куди хоч ховай Данаю –

Знайде дощик золотий.

 

Ліда:  Наш любий Лицарю Сумного Образу . Невиправний романтик. Сьогодні нам так не вистачає вас. Знайте, ми усі знайомі з Дон Кіхотом і Санчо Пансою. Жаль, що вони так рідко знайомляться з нами.

Прощавайте, і згадуйте нас у вільний від подвигів час.

Кіхот: Прощавайте, славна донна Ліда.  І ви, високоповажні принцизни.

Дівчата обступили Кіхота і Санчо.

Співкамерник: Прощай, братан. Будеш у наших краях – заходь. І ти, Санчо.( тиснуть одне одному руки)

Кіхот: Що ж: довго проводити гірко сльози лити. Санчо, кажи заклинання.

Повторює тричі: « Карраско Соломон, почуй мої молитви, в ім’я  славного Дон Кіхота і автора його Мігеля де Сервантеса»

Зникає світло, гримить грім. Вмикається світло, сцена заповнена легким димом. З –за лаштунків вискакує на стільчику Бровко  з переляканими очима. Всі стоять злегка засмучені.

Марго відкриває книжку і читає: « Посилаючи недавнім часом Вашій вельможності мої комедії, оголошені друком до вистави на кону, я писав, здається, що Дон Кіхот припинає собі остроги, аби їхати Вашій Вельможності руки цілувати; нині ж повідомляю, що він уже прип’яв і рушив у дорогу…Вашої вельможності покірник Мігель де Сервантес де Сааведра.»

Співкамерник: То це правда…Вони справжні? А я думав це у вас така гра. Виходить, я тиснув руку самому …Дону Кіхоту…

Ліда: Так. Ти справжній лицар, Васю. І дама твого серця зробить усе, щоб тепер твоє життя стало гідним цього звання.

Ліда набирає номер на мобільному.

Ліда: Алло,  телебачення. Це Ліда Радзивілл, власниця готелю « Дон Кіхот». У мене для вас є сенсація. ( бере заяву Пупкіна) Приїздіть.

Кінець.

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now