Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Неда Неждана

 

САМОГУБСТВО  САМОТИ

 

 Трагіфарс

на 13 сходинок, одну паузу і одне падіння

 

 ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

ЛЮДИ:

ВІН – скоріше молодий, але не дуже.

ВОНА – приблизно така сама, як і Він.

КОТИ:

(без ознак котячого вигляду)

КІТ – чоловік у чорному.

КИЦЯ – жінка в білому.

ТІЛО – безмовне і таке інше “без” (актор не потрібен).

 

Примітка: коли діють Коти, то Люди завмирають у “стоп-кадрі”, а коли діють Люди, то Коти ховаються.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фрагментарно ставилася у виконанні творчої майстерні «Театр у кошику» Національного Центру Леся Курбаса (у Львові), у Кривому розі (актори театру «Академія Руху») та студентській роботі Київського Національного університету культури і мистецтв.

 

 

 

 

 

 

І ДІЯ

Сходинка 1

На сцені дах якогось будинку. Краще, щоб він був похилений вниз до глядачів. На краю даху, і, відповідно, сцени – низенький парканчик. Десь поблизу авансцени маленька будка, під дах якої можна ховатися. На ній телевізійна  антена. В глибині вихід.

Ніч. Мабуть, кінець травня, коли вдень тепло, а вночі ще холоднувато. Слабке світло зірок, місяця (повного), вікон і ліхтарів. На сцену знизу видряпуються Коти. У них гнучкі рухи і гордовита постава. Оглядають дах.

* * *

КІТ. Здається, нікого... Як тобі тут?

КИЦЯ. Нічого так...                                                                                                                                                 

КІТ. Супер-пупер?

КИЦЯ. Я б сказала “супер”, але не “пупер” - півпупера чи навіть чверть...

КІТ. То що, лишаємося тут чи підемо шукати деінде?

КИЦЯ. Ой, ні, я вже не можу шукати, скільки можна? Так і ніч мине. Ми святкувати вийшли чи по трубах лазити?

КІТ. Та я що, проти, мала? Сідай...

КИЦЯ (вмощується на краєчку). Поки місяць видно. Он бачиш, як хмариться... А то як зайде за хмару – то все свято коту під хвіст.

КІТ. Якому коту?

КИЦЯ. Все одно. Будь-якому. Все-таки, свято повного місяця без місяця...

КІТ. І чого переживати, мала? Місяць – він і за хмарою місяць. Головне знати, що він повний, що він є...

КИЦЯ. А мені цього мало. Мені треба бачити його, відчувати...

КІТ. Ну я знав, що ти чутлива, та ж не до такого ступеня...

КИЦЯ. Який є... Щось наш Рудик забарився...

КІТ. Він же ж обіцяв притягнути сметану – піжон нещасний...

КИЦЯ (ніжно). Нічого не піжон – відчайдуха він... Не те що деякі... І взагалі - яке свято посуху?

КІТ. Я хочу подивитися, як він прителіпається з пакетом в зубах по трубі...

КИЦЯ. А що тут такого? Я ж так малих, тягала і нічого... Слухай, а як він нас знайде?

КІТ. Слушні речі кажеш, мала, треба “мітити” територію...

КИЦЯ. Бр-р-р... Ти хоч відійди кудись на той край...

КІТ. Які ми ніжні, прямо йой...

Кіт відходить на інший край даху, відвертається, “мітить” територію. В цей час зі сторони виходу в глибині сцени виходить чоловік, стрункий, підтягнутий, одягнений у темне і довге, з  якоюсь торбою за плечима. Це ВІН. Він тягне якесь ТІЛО. Приносить його на авансцену і гепає на підлогу. Переводить подих. Не звертає увагу на Котів. Кsіт робить знак киці «тсс», ховаються. ицька біжить до Кота. Він оглядає сцену, дістає ліхтарика, підходить до будки, потім до краю даху, світить униз, присвистує. Зрештою ховає ліхтарика, бере Тіло за ноги і тягне за будочку.

КІТ. Ти будеш сміятися, але здається, він тут надовго.

КИЦЯ. Я не буду сміятися.

КІТ. То що робимо, линяємо?

КИЦЯ. Дзуськи. Він мене вже дістав. Нікуди я не піду. 

В цей час з виходу вглибині сцени з’являється жінка. Це ВОНА. Вродлива, одягнена в довгу гарну сукню, дуже сумна. Оглядається навколо. Він ховається за будочку від Неї, дістає якийсь пристрій  і прилаштовує  його на будку, потім дістає мобільника, набирає номер і щось шепоче в нього.

КІТ. Он ще якась краля пришкандибала. У них тут що, побачення?

КИЦЯ. Не схоже – він же від неї ховається...

КІТ. Слухай, може, і ми поки сховаємося?

КИЦЯ. Чого ти такий лякливий?

КІТ.  Я не лякливий, я обережний...

КИЦЯ. Я хочу подивитися, що буде далі...

КІТ. Воно тобі треба? Подивишся з того краю... Ходімо... Від гріха подалі...

Кіт відводить Кицю вбік, вони ховаються.

В цей час Він ховає телефон, спостерігає за нею. Вона йде по краю даху, дивлячись униз, виходить на авансцену і стає біля краю парканчику, за яким – провалля.

 

Сходинка 2

Вона дивиться вниз, ніби зачарована. Потім дістає якусь маленьку річ і кидає у “провалля”, рахує секунди, прислухається – чути стукіт через кілька секунд. 

Він зупиняється ззаду за кілька кроків від неї і спостерігає. Вона не помічає його (можливо, робить вигляд, що не помічає). Вона ставить одну ногу за парканчик. Він робить пару кроків до неї.

ВІН. Місяць схожий на спаплюжене сонце...

ВОНА (злякано повертається). Що?

ВІН (підходить). Кажу, сьогодні повний місяць... Схожий на сонце, тільки дуже змучене, хіба ні?

ВОНА (відступає на крок). Не знаю...

ВІН (ще робить крок до неї). А ви знаєте, що повний місяць кличе сновид? Ви, випадково, не сновида?

ВОНА. Випадково ні... (Відступає).

ВІН. Тоді все ясно...

ВОНА. Що вам ясно?

ВІН. Перепрошую, що втручаюся, але ви вибрали невдале місце.

ВОНА (повертає голову до нього). Що?

ВІН. Невдале місце. Погляньте: там смітники і всяке таке – не дуже привабливо...

Вона хутко відвертається і відходить на інший край. Він іде за нею.

ВІН. А це тим більше невдале. Там дитячий майданчик. Уявляєте, що вони побачать завтра зрання? Дитяча психіка така вразлива... Навіщо її травмувати? (Вона йде далі). Не робіть цього. Не треба...

ВОНА (не обертаючись). Звідки ви знаєте, що я збираюсь робити?

ВІН. Я бачу це по ваших очах...

ВОНА (не обертаючись). Неправда. Ви їх не бачите. Я стою спиною...

ВІН (підходить до неї). То й що з того? Я їх відчуваю... Великі очі, повні відчаю... Ви дивитеся в чорне провалля... Воно вас вабить... (Робить крок).

ВОНА (відступає). Не підходьте…

ВІН. Чому? Я можу стояти там, де мені заманеться… Тут... (Стає ближче). Чи тут. (Вона відсувається). Може, я теж хочу отак як ви, ступити крок із даху…

ВОНА (дивиться на нього). Ви - ні.

ВІН. Чому ні?

ВОНА. На вас це не схоже…

ВІН. Звідки ви знаєте, що на мене схоже?

ВОНА. Я чую ваш голос...

ВІН. Який же в мене голос?

ВОНА. Іронічний.

ВІН. Гадаєте, на вас це схоже? Анітрохи... Якби я зустрів вас десь на вулиці –  нізащо не повірив би… Хоча колись я й сам думав, що це найкращий вихід… Летиш, ніби птах, одна мить – і все…

ВОНА. І чого ж зупинились?

ВІН. У мене перший поверх – стрибаючи з вікна, можна скоріш здобути здоров’я, ніж утратити… У вас та ж проблема? Перший поверх?

ВОНА. Другий… Але не в тому річ...

ВІН. Я розумію, з даху – зручніше, особливо, якщо в довгій сукні...

ВОНА. До чого тут сукня?…

ВІН. Дійсно, головне, що з даху – це напевне... Дев’ятий поверх, все-таки… Але ви одного не врахували...

ВОНА. Що саме?

ВІН. Уявляєте, як ви будете виглядати після?

ВОНА. Мені все одно…

ВІН. Неправда. Вам не все одно. Ви вдягнули гарну вечірню сукню –  вам дуже личить, справді. І туфлі на підборах… Напевно, і білизну в тон... Так?

ВОНА. Це вже нахабство!

ВІН. Бачу по реакції, що з білизною все о’кей. А тепер уявіть собі картину. Ви внизу. Яким боком і в якому ракурсі ви приземлитесь – одному Богу відомо і те навряд. Сукня може задратись... Уявляєте? Така вражаюча картина! Голівуд просто відпочиває. І раптом невдало вибрана білизна псує всю естетику...

ВОНА. Знущаєтесь?

ВІН. Ви образились? Дарма. Я ж про вас піклуюсь.

ВОНА (зривається). Знаєте, я обійдусь без вашого піклування. У мене до вас маленьке прохання...

ВІН. Сподіваюся, не про гроші?

ВОНА. Ні. Можете відійти кудись отуди подалі?

ВІН. Даруйте, а чим я вам заважаю?

ВОНА. Я не можу нічого робити, коли хтось стоїть над душею... Дайте мені спокій!

ВІН. Вічний?

ВОНА. Бажано хоча б тимчасовий!

ВІН. Перепрошую, але в мене до вас теж одне  маленьке проханнячко…

ВОНА. До мене?! А після цього ви дасте мені спокій?

ВІН. Дам! І чого ви так нервуєте? У вас якісь неприємності?

ВОНА. Ні, у мене все в повному порядку!

ВІН. То ви щаслива людина.

ВОНА (люто). Так, я стрибаю з даху від безмежного щастя!

ВІН. А знаєте, злість вам навіть личить. Вам не казали, що ви дуже гарна?

ВОНА. Звісно казали, безліч разів. А ви гадали, що ви перший?

ВІН.  Ні, але напевно, останній...

ВОНА. То що з того?

ВІН. Чи не могли б ви показати вихід?

ВОНА (розгублено). Ви хочете піти?

ВІН. А хіба ви бажаєте іншого?

ВОНА (показуючи вниз). Вихід - ось перед вами…

ВІН. Красно дякую, тільки після вас...

ВОНА. Знаєте, зараз би я залюбки пропустила вас уперед! Можу навіть допомогти і помахати ручкою...

ВІН. Ні-ні, що ви, джентльмени завжди пропускають дам уперед...

ВОНА. Це ви джентльмен?! Та я такого хамства зроду не бачила!... 

ВІН (іронічно підкреслено ввічливо з поклонами і розшаркуванням). Послухайте, мила пані, чи не були б ви такі люб’язні, якщо ваша ласка, показати мені дорогу, котра веде з екстер’єра в інтер’єр, а саме до того місця, що в простих людей називається виходом? Так вас влаштовує?

ВОНА. І цією абракадаброю ви хочете довести своє джентльменство?

ВІН. Я? Боронь Боже. Я хочу, щоб ви показали мені сходи чи бодай драбинку, а потім стрибайте собі на здоров’я… Тобто, не зовсім на здоров’я…

ВОНА. Он же вихід. (Показує). Хіба ви не бачите?

ВІН. То проведіть мене будь ласка... Може, вам десь там у небесній канцелярії це зарахується…

ВОНА. Гаразд...

ВІН. Обережно!

ВОНА інстинктивно робить різкий рух ногою, перечіпляється через парканчик і падає на дах. З рук випадає сумочка, розкривається, звідти щось вивалюється.

 

Сходинка 3

ВІН підскакує і допомагає підвестись.

ВОНА. У-у-у...

ВІН. Що таке?

ВОНА. Нога...

ВІН. Треба розтерти... Де болить, тут?...

Починає розтирати, ВОНА ще скрикує.

ВОНА. Не чіпайте мою ногу!

ВІН. Вам полегшає...

ВОНА. Ні! Так ще гірше.

ВІН. Ну як хочете. Зрештою, чого жаліти ногу, як ви уже все одно одною ногою... самі знаєте, де... Не знаю, правда, правою чи лівою... Приказка про це мовчить. У вас, до речі, яка болить, ліва чи права?

ВОНА. Середня.

ВІН. Зрозуміло. Значить, ноги у вас середні, посередні такі ноги...

ВОНА (обурено). Чому це вони середні? Мало того, що ви покалічили мої ноги фізично, так ще й паплюжите морально... Це все через вас!

ВІН. Я ж кричав: “Обережно!”

ВОНА. От-от. Кричали. Від вашого крику в мене вуха позакладало, а ноги підкосилися...

ВІН. Угу, просто соловей-розбійник, а не людина... Ноги у неї підкосилися... Ви просто під них не дивилися – от і маєте те, що маєте.  А я у вас в ролі стрілочника...

ВОНА. Ви ь краще б допомогли...

ВІН. Я ж намагався...

ВОНА. Мені ногу лікувати треба, а не відривати... Ой, здається, кров...

ВІН. У вас є щось спиртне?

ВОНА. За кого ви мене маєте? Я не алкоголічка...

ВІН. Я мав на увазі дезодорант чи парфуми...

ВОНА. Є парфуми в сумочці... Стривайте, а де вона? Де ви поділи мою сумку?!

Озираються, Він помічає сумку.

ВІН. Та он вона валяється...

ВОНА. Чорт. І все порозсипалося... Це через вас!

ВІН. Давайте, я допоможу зібрати...

Починає збирати.

ВІН (іронічно). Якось я читав, що акуратна жінка – це та, яка може запросто висипати свою сумку на стіл.

ВОНА. Так, не треба мені нічого допомагати... Я сама... А то ви ще зберете кудись не туди...

ВІН. Прошу пані... (Піднімає і ховає ключ). До речі, ви не це шукали? (Показує їй флакон парфумів.)

ВОНА. Це...

ВІН. Показуйте, де ваша жахлива рана?

ВОНА (показує). Ось, а це сильно пече? (Він бризкає). Уау!

ВІН. Спокійно... (Починає дмухати на рану). Як мала дитина. Вам би ще в ляльки гратися, а не з даху стрибати...

ВОНА. Дякую, що нагадали. (Вона намагається підвестися, але тут же повертається на місце).Тепер я до вашого виходу все одно не доберуся, самі винуваті. Тож прощавайте...

ВІН. Чого це ви не доберетеся?

ВОНА. Як чого, а нога?

ВІН. Нічого, якось дошкандибаєте...

ВОНА. І не подумаю шкандибати! Навіть не мрійте. Я травмована. На руках же ви мене не понесете...

ВІН. Запросто... (Бере її на руки, Вона пручається).

ВОНА. Що ви робите?! А ну поставте на місце! Негайно!

ВІН. Її на руках носять, а вона ще обурюється... Куди йти?

ВОНА. Я ж уже показувала – он туди...

ВІН. (Іде з нею на руках до того виходу, через силу). А, до речі, скільки ви важите?

ВОНА. Це некоректне питання?

ВІН. Моя штанга важить п’ятдесят кіло, а ви?

ВОНА. Ваші порівняння недоречні.

ВІН. Ви важите більше?

ВОНА. Я вам не штанга!

ВІН. На жаль... Штангу легше нести... (Підходять до дверей, ставить її до стіни). З вашого дозволу я вас трохи притулю... (Вона похитнулась). Тільки не падайте... (Штовхає двері). Тут зачинено.

ВОНА. Чекайте... (Торсає двері – безрезультатно). Невже я замкнула?... Мабуть, автоматично...

ВІН. А ключ у вас є?

ВОНА. Є – я взяла у двірника... (Починає порпатися в сумці).

ВІН. Може, висипати все і передивитися?

ВОНА. Стривайте, а ви все зібрали тоді в сумку?

ВІН. А чого я? Ви ж мене посунули. (Передражнює). “Я сама, я сама...”

ВОНА. Я так і знала, що ви зробите це неретельно.

ВІН. Це я неретельно? По-моєму, це ви. До речі, ми ще можемо піти пошукати на тому місці, де упала сумочка. Тільки нести я вас уже більше не буду. Плентайтеся вже якось своїм ходом.

ВОНА. І піду. До речі, ви мене ледь не задушили своїми ручищами...

ВІН. А я так надривався. Звичайно, крім чорної невдячності від вас нічого не дочекаєшся.

ВОНА. Взаємно...

ВІН. Давайте краще шукати…

 

Вони шукають. На сцені знову з’являються коти. Він і Вона не звертають на них уваги і не чують їх.

* * *

КІТ.  Дивна парочка. Щось він їй явно прибріхує...

КИЦЯ. Звичайно... Ти зрозумів – вона хоче стрибати з даху, уявляєш?

КІТ. Тобі то що з того?

КИЦЯ. Вона ж не тямить, як це робиться! 

КІТ.  Я он теж із четвертого падав – і нічого, відлежався тиждень – і вперед...

КИЦЯ. Подумаєш, з четвертого! З четвертого кожен дурень стрибне... А от Рудик падав із шостого – і жодної подряпини...

КІТ. Важливо, не з чого впасти, а як долетіти...

КИЦЯ. Маєш рацію. А вони взагалі нічого не кумекають у падінні!

КІТ. Дикий народ... Мене більше цікавить, куди подівся Рудик із сметаною?

КИЦЯ. А раптом він десь зірвався?

КІТ. Та ну – він тут всі труби знає як облуплені. Лазив-перелазив.

КИЦЯ. Так то сам, а то з сметаною... Я вже хвилююсь... І ще цей перед очима тиняється туди-сюди, аж на нерви діє... От усе-таки цікаво, чого він від неї хоче?

КІТ. А що тут довго гадати? Чого нестарий чоловік може хотіти від симпатичної жінки?

КИЦЯ. Це ти все тільки про одне думаєш. Я певна: тут усе складніше... Та і він їй не подобається - лише дратує.

КІТ. Ставлю два риб’ячі хвостики проти одного, що він її укоськає... 

КИЦЯ. Ти програєш...

         Знову ховаються.

 

Сходинка 4

Вона іде до будки, тільки-но збирається присісти, коли помічає Тіло і скрикує.

ВІН. Що сталось?

ВОНА. Ходіть-но сюди...

ВІН (підходячи). Чого ви так кричали?

ВОНА. Що це таке?… (Злякано, тихо). Хто це?

ВІН. Так... Щось таке... Ноги... Руки... За зовнішніми ознаками це схоже на людину. І скоріше чоловік, ніж жінка, хоча - все може бути...

ВОНА. Воно живе?

ВІН. А чого ви мене питаєте? Помацайте йому пульс, то й будете знати...

ВОНА. Ой, ні. Я боюсь. Може, краще ви?.. Ви ж усе-таки чоловік, я сподіваюсь, хоробрий чоловік...

ВІН. Щойно я був нестерпним, а тепер уже хоробрий – яка стрімка переміна!

ВОНА. Ну вибачте, не ображайтеся...

ВІН. Гаразд, тоді відійдіть трохи далі, як ви така ляклива.

Вона відходить. Він оглядає тіло, не особливо ретельно. Повертається до неї.

ВІН. Знаєте, я зараз скажу щось не вельми приємне. Тільки ви не хвилюйтесь. (Тихо). Здається, це труп...

ВОНА. Мамо! (Відвертається. Підозріло).  Ви певні?

ВІН. Принаймні, жодних ознак життя він не подавав...

ВОНА. А як він тут опинився?

ВІН. А чого ви мене все питаєте? Я що, довідкове бюро по трупах?

ВОНА (відступає, тихо). Це ви його?... Убили?

ВІН (наступає). Я? Чого це раптом я?

ВОНА. А хто?

ВІН. Звідки я знаю? Я вам що, довідкове бюро по вбивцях?

ВОНА. Не підходьте…

ВІН. Помилуйте, невже я схожий на вбивцю? (Робить крок їй назустріч).

ВОНА. Стійте там...

ВІН. Ну стою…

ВОНА. А чим ви доведете, що не вбивця?

ВІН. А чого це я маю вам щось доводити? У нас же презумпція невинності… Тобто, як її там... І взагалі, вам яка різниця? Чого ви боїтеся? Ви ж однак за п’ять хвилин покійниця...

ВОНА. Ви що, хочете і мене?...

ВІН (наступає). Я – вас?! Ви ж самі хотіли кинутися з даху. Я й зауважив про п’ять хвилин.

ВОНА. І я не хочу збавити ці останні хвилини в компанії з трупом і вбивцею…

ВІН. Та ніякий я не вбивця, скільки можна повторювати?!

ВОНА. А як ви тут опинилися? Сам, уночі, на даху? Га?

ВІН. Я? Просто... ремонтую антени...

ВОНА. Вночі?

ВІН. А що? Уявляєте, люди тільки-но зібралися відпочити після трудового дня, а тут бац – телевізори не працюють. Катастрофа...

ВОНА. А ви не відпочиваєте після трудового дня?

ВІН. У мене нічна зміна. До речі, ніч - найкращий час для ремонту антен. Вдень сонце сліпить, мухи літають, ворони над вухом каркають...

ВОНА. А, так вам ворони заважають?

ВІН. Звичайно, вони порушують електромагнітне поле, створюють додатковий звуковий фон... 

ВОНА (насмішкувато). Зрозуміло. І ви ремонтуєте у повній темряві?

ВІН. Справжньому фахівцю необов’язково бачити очима. Антену треба відчувати як жінку - на дотик, на запах...

ВОНА. На смак...

ВІН. На смак... Ні, на смак не треба... І до того ж у мене є ліхтарик. І взагалі, що ви мені допит влаштовуєте? Якщо хтось із нас і схожий на вбивцю, то це ви.

ВОНА. Я? Чого це раптом я?

ВІН. А чому ви тоді надумали з даху стрибати? 

ВОНА. Ви все одно не зрозумієте…

ВІН. Та не такий вже я недоумкуватий… Може, я й здаюся таким у місячнім сяйві, але вдень я виглядаю розумнішим… Чесно… І як розумна людина, я користуюсь логікою: якщо на даху крім нас двох нікого немає, а я не вбивав, то, значить, це були ви. У вас була можливість, був час...

ВОНА. А мотив? Який мотив?

ВІН. Звідки я знаю. Ну, може, сходив хлопець раз наліво – а ви жінка імпульсивна...

ВОНА. Та я вперше його бачу!

ВІН. Ви ще скажіть що на даху опинились випадково..

ВОНА. Ні, на даху не випадково...

ВІН. А просто вбили випадково..

ВОНА. Скільки разів говорити - я його не вбивала!

ВІН. Але ж труп - ось він!... Ви зрозумійте, в якій жахливій ситуації я опинився! Стовбичу на даху один на один зі свіжим трупом... Тільки-но тут хтось з’явиться, перший підозрюваний в убивстві – я, бо ви вже давно будете відпочивати під будинком...  А раптом і вашу смерть теж на мене повісять? Ви свідок, і тому я вас прибрав... Чи навпаки – вас я скинув з даху, а він - свідок... Коротше кажучи, мені повний гаплик.  

ВОНА. Мені все одно. (ледь не плачучи). Дайте мені спокій…

ВІН. Не дочекаєтесь… Ви замкнули двері, а тепер у кущі? Ні… Тепер я вас точно не пущу.

ВОНА. І як же ви мене не пустите, цікаво знати?

ВІН. Як-як? Дуже просто… (Стає у бойову “стійку”). Ви, випадково, дзюдо чи самбо не займалися?

ВОНА. Ні...

ВІН. А я займався...

ВОНА. Ви що думаєте, що я з вами битися буду чи що?

ВІН. Я б цього не радив. І взагалі. Я з жінками не воюю, але...   

ВОНА. Звичайно, це так по-лицарськи, так по-чоловічому – напасти на слабку беззахисну жінку! Маніяк!

ВІН. Це я маніяк?! (Починає наступати на неї, вона відступає).

ВОНА. Тільки спробуйте мене зачепити, я закричу...

ВІН. Кричіть на здоров’я... Я вам покажу маніяка...

Він зупиняється перед нею. Пауза. Він різко цілує її в губи, вона відступає і дає йому ляпас.

 

Сходинка 5

ВІН (тре щоку). Нічого собі – слабка і беззахисна, ще й травмована...

ВОНА (винувато). Вибачте... Але ви самі нарвалися.

ВІН. Послухайте, якщо ви такі тверді у своєму рішенні, одна ніч нічого не міняє… Просто одна ніч...

Погляньте, як гарно - зорі, тиша… Просто складіть мені компанію лише на ніч…

ВОНА. І ви обіцяєте, що потім не будете заважати?

ВІН. Обіцяю. Я можу навіть підшукати вам місце для падіння.

ВОНА. Я не збираюся мерзнути тут цілу ніч!

ВІН. Я можу пожертвувати вам свого плаща, щоб ви не мерзли... (Знімає плащ).

ВОНА. Не треба…

ВІН (накидає їй на плечі). Треба, ще й як треба. Ви ж тремтите як лисий цуцик... Я не хочу, щоб ви до ранку геть задубли...  Хоча для вас це теж вихід із ситуації...

ВОНА. Яке до ранку? Ви що, так і будете стовбичити цілу ніч? Шукайте інший вихід. Може, тут є якась пожежна драбина...

ВІН. Гаразд. Якщо ви складете мені компанію. Прошу...

Вони ідуть по краю даху. Він дістає ліхтарика.

ВІН. Давайте ви будете світити, а я дивитися.

Вона світить, а він обстежує край.

ВІН. Ось бачите - тут теж стрибати незручно – гаражі. Можете впасти і пролежати бозна скільки...

ВОНА. Ви гадаєте, не буде видно?

ВІН. Краще не ризикувати. А тут точно не можна – заплутаєтесь у гілках.. Ви вибрали невдалий дах.

ВОНА. Я його не вибирала.

ВІН. І дарма…(Хапається за потилицю й інстинктивно дивиться вгору). Здається, крапля...

ВОНА. Я нічого не відчуваю... Ой...

ВІН. І на вас теж? До речі, у вас є парасолька?

ВОНА. Звичайно, парасолька найпотрібніша річ для самогубців...

ВІН. Шкода. І в мене теж немає. А дощик не слабенький...

Чути звуки вітру і дощу, спершу маленького.

ВОНА. Шукайте швидше вашу кляту драбину!

ВІН. Драбина від нас не втече. (Звук дощу дужчає).  Побігли туди.

Хапає її за руку і тягне до будки, вони ховаються під навісом.

ВІН. До речі, як вас звати?

ВОНА. Навіщо це вам?

ВІН. Я все розумію, порядні жінки з незнайомими не знайомляться, але якщо вже так склалося…

ВОНА. Та як хочете, так і звертайтеся…

ВІН. Добре, тоді я буду називати вас Вікою…

ВОНА. Ой, ні, тільки не Вікою!

ВІН. Чому?

ВОНА. Просто у мене погані асоціації...

ВІН. Добре, може тоді Пронею?

ВОНА. Ви що, знущаєтесь?

ВІН. Старовинні імена вам теж не подобаються… А як стосовно Ліліани?

ВОНА. Не треба…

ВІН. ОК, буду величати вас “пані Інкогніто”, а я буду для вас “пан Невідомий”. Годиться?

ВОНА. Мені все одно.

Пауза. Він вдивляється в небо... Вона охопила коліна руками.

ВІН. Може, ви все-таки спробуєте розповісти мені, що трапилось? Іноді людині треба просто поплакатися в камізельку, зовсім сторонню...

ВОНА (іронічно). І ви мужньо виставляєте себе в кандидати  на роль камізельки?

ВІН. А ви, зазвичай, проводите кастінг на цю роль?

ВОНА. Ні… Зазвичай мені не потрібні камізельки... Ви ж мені не розказуєте, що ви тут робите.

ВІН. Чому не розказую? Я ж уже казав - через антену.

ВОНА. Тоді вважайте, що і я через антену.

ВІН. Не зрозумів...

ВОНА. А що тут незрозумілого? У мене в домі не працює антена, а я без телевізора просто жити не можу. Такий теле-зомбі, теле-зомбічка.

ВІН. Ви що гадаєте, на тому світі краще працюють телевізори?

ВОНА. Не знаю, я там ще не була.

ВІН. Повний абсурд.

ВОНА. А ви гадаєте, ваша версія не абсурдна?

ВІН. Один – один?

ВОНА. Я з вами грати не збираюся.  

ВІН. Якщо ви не хочете говорити… Можете просто помовчати… Іноді цього теж хочеться… От дивна річ –  мовчати важче, ніж говорити. Рідко з ким так щастить... Хочете спробувати?

ВОНА. Ні... Я хочу, щоби скінчився нарешті цей клятий дощ...

Чути грім, блискавка.

ВІН. Обережно, пані. Раптом якийсь Зевс чи Перун візьме та пристукне нас своєю десницею...

ВОНА. Це буде чудово.

Замовкають. З-за куліс визирають коти.

* * *

КИЦЯ (вочевидь мерзне). Он тобі твої хмари! Бачив?

КІТ.  Вони такі ж мої, як і твої... Я їх не наганяв...

КИЦЯ. Ти казав, буцімто все одно – хмари не хмари... Терпіти не можу дощу...

КІТ. Ти з такими претензіями, нібито я його замовляв. Особисто.

КИЦЯ. А потім волочитися калюжами – уявляєш, якого я буду кольору? Бр-р-р...

КІТ. Може, приєднаємося до цих типів під будкою?

КИЦЯ. Я пас.

КІТ.  Там сухіше...

КИЦЯ. Це небезпечно.

КІТ (мрійливо). А раптом вони щось дадуть? Ковбаски чи сальця...

КИЦЯ. Угу, доженуть і ще дадуть. Вони ж обоє як на голках. Я аж звідси відчуваю дику нервову напругу. Шалений запах тривоги. А ти, хіба ні?

КІТ (вдихає повітря). Я відчуваю їхнє збудження...

КИЦЯ. Тим більше... Подумай сам, якби ти уламував котрусь фіфу, а до тебе б причепився якийсь тип, щоб ти зробив?...

КІТ.  Я б розідрав йому пику... (Пауза). А тривога іде від тебе, мала.

КИЦЯ. Можливо... Я хвилююсь за Рудика... Де він швендяє?

КІТ.  Може, загуляв...

КИЦЯ. Слухай, ти хоч іноді думаєш про щось інше?

КІТ.  Ревнуєш?

КИЦЯ. Та ну тебе . Я боюся,  що з ним щось сталося... Може, ти підеш подивитися?

КІТ.  Куди? Куди я піду? Ти знаєш напрямок?

КИЦЯ. Ні...

КІТ.  Ото ж бо. Навіщо робити зайві рухи?

КИЦЯ. Ти таке ледащо – ховайся! Давай хоч обійдемо навколо даху, подивимось.

КІТ.  А як же дощ?

КИЦЯ. Все одно вже мокрі як хлющ. Ходімо...

Киця іде вглиб, Кіт ліниво плентається позаду. Зникають.

 

Сходинка 6

ВОНА. Послухайте, якщо ні ви, ні я не вбивали, то хто вбивця? Де він?

ВІН. Звідки я знаю? Я що, сторож вашому вбивці?

ВОНА. Може, він десь тут ховається?

ВІН. Де тут ховатися?

ВОНА. Не знаю... Десь там... (Показує невиразно).

ВІН. А навіщо він вам треба?

ВОНА. Він може прибрати небажаних свідків. Тобто мене чи вас...

ВІН. То й що? Виконає за вас вашу роботу.

ВОНА. Все одно страшно...

ВІН. Добре, якщо ви будете сидіти тут, я обійду дах. Даєте слово?

ВОНА. Даю... (Він підводиться). (Іде). Почекайте!

ВІН. Що таке?

ВОНА. А якщо поки ви там, а він сюди?

ВІН (вертається). Гаразд, я дам вам свищика. (Дає). Якщо когось побачите, свистіть – і я прибіжу.

ВОНА. Добре.

Він іде, Вона сидить, спостерігаючи за ним, оглядається в різні боки. Раптом бере свищика і свистить, Він прибігає на її свист.

ВІН. Що таке?

ВОНА. Просто цей (показує на тіло), здається, поворухнувся.

ВІН(іде до тіла, оглядає). Мабуть, це вітер.

ВОНА. А ви? Як ваша розвідка?

ВІН. Там нікого немає. Так що можете розслабитися.

ВОНА. То що, продовжимо пошуки драбини?

ВІН. Знаєте, я згадав, що в будинках такої конструкції немає пожежних драбин.

ВОНА. Послухайте, я оце, чесно кажучи, не дуже розумію, а чим моя присутність вас рятує?

ВІН. Як чим? Ви – мій свідок...

ВОНА. Нічого подібного! Нас можуть прийняти за спільників. 

ВІН. То що ви пропонуєте?

ВОНА. Може, інсценізувати його самогубство? Скинути з даху?

ВІН. Угу, він лежить собі скинутий, а ми на даху стовбичимо тепленькі – так нас і пов’яжуть... (Пауза).

ВОНА. От якби у нас був пістолет, тоді б ми вклали йому в руку і вистрелили у скроню – слідчі побачать дірку в голові, і вже не будуть розбиратися, від чого він помер насправді...  Але пістолета у нас немає.

ВІН. Це у вас немає. (Дістає пістолет)..

ВОНА. Це справжній?

ВІН. Ні, іграшка... (Жартома націлює на неї). Піх-пах.

ВОНА. А навіщо вам пістолет?

ВІН. Для самооборони...

ВОНА. Він заряджений?

ВІН. Заряджений. А що?

ВОНА. А можна подивитися? Будь ласка...

ВІН. Ні, не можна. Я неврівноваженим жінкам зброю не даю...

ВОНА. А... це правда, не ви його убили? Ви не бійтеся, я вас не викажу...

ВІН. Ні.

ВОНА. А жаль... Просто для мене було б краще, якби ви справді його вбили...

ВІН. Чому це краще?...

ВОНА. Просто, це означало б, що ви маєте досвід в таких справах... Розумієте... Мені насправді важко на це зважитися... Якщо все-таки після смерті щось є...  А самогубство - гріх.

ВІН. Я все це розумію, але навіщо мені вбивати?

ВОНА. Так ви рятуєте мені душу, якщо вона є.

ВІН. Слухайте, якщо ви така сильно віруюча, то якого біса ви зібралися на себе руки накладати?

ВОНА. Та яка з мене віруюча? Я просто боягузка... Я б хотіла найняти кілера. Тільки ж де його візьмеш? Вони реклами в газетах чи Інтернеті не дають...

ВІН. То вам потрібен кілер?

ВОНА. Мені потрібна людина, яка добре володіє зброєю...

ВІН. До речі, ви знаєте, що робота кілера – дуже дорого коштує?

ВОНА. Звісно, знаю...

ВІН (іронічно). І чим же платити збираєтесь, пані, золотом чи діамантами?

ВОНА. На жаль.... Із золота – у мене лише маленький ланцюжок... Ось... (Показує на шиї). Але я можу розплатитися квартирою. У мене хороша однокімнатна... Вікна на сонячний бік. Велика кухня...

ВІН (саркастично). А коридор?

ВОНА. Коридор, правда, вузенький, але окремі туалет і ванна...

ВІН. Це вже щось... Але це треба заповіт оформлювати у нотаріуса...

ВОНА. А якщо я напишу від руки з підписом і датою? По-моєму, таке вважається дійсним. Остання воля...

ВІН. Справді спокусливо... Але тоді це треба робити не тут і не зараз. Варто все обміркувати, щоб відвести підозру... Потрібне якесь урвище чи каналізація, а, може, криниця...

ВОНА. То ви згодні?

ВІН. Я ще нічого не сказав... Іще одне. Я маю знати, що ви маєте вагому причину піти з життя. Якщо у вас справді безвихідь, то я зроблю добру справу. А інакше...

ВОНА. Гаразд, я спробую… Але якщо і ви розкажете правду, чому тут опинилися.

ВІН. Згода. Але ваш крок – перший.

ВОНА. Добре... (Пауза).

 

Сходинка 7

ВІН. Боже, ви вся тремтите…

ВОНА. Холодно…

ВІН. Давайте, я дам випити чогось гаряченького… (Дістає термос, наливає). Випийте… Для драйву...

ВОНА. Що це?

ВІН. Не ціаністий калій і не миш’як. (Блазнює). Чи для вас це погана новина? Ну вибачайте, пані, отрути не тримаємо... Чим багаті, тим і раді...

ВОНА (сідає поруч і бере в руки чашку). Так що це?

ВІН. Це вас зігріє.

ВОНА (робить ковток і тут же прибирає чашку, поперхнувшись). Ви що?! Це ж горілка!

ВІН. Це не горілка, а самограй.

ВОНА. Заберіть від мене цю гидоту...

ВІН. Нічого не гидота, цілком пристойний напій. От скажіть, хіба не зігріло?

ВОНА. Трохи... А навіщо ви тримаєте його у термосі? Для конспірації?

ВІН. Якої ще конспірації?

ВОНА. Ну, може, від жінки ховаєте?

ВІН (сміється). Ні, просто, щоб він був холодним, терпіти не можу теплого...

ВОНА. Ясно... (Сміється). Просто я ніколи не пила самогону з термосу...

ВІН. От бачите, скільки ви всього в житті ще не пробували, а збираєтеся... невідомо куди... Так чого ви туди збираєтесь?

ВОНА. Просто... Мені не хочеться жити. Взагалі. От ніякої радості від життя…

ВІН. Це все абстракція. Ви мені факти давайте: фах, робота, сімейний стан... Що у вас сталося? Всі родичі померли, дім обвалився чи дах поїхав? Роботи нема? Пухнете з голоду? Що?

ВОНА. Родичі живі, дім на місці, робота є... Але краще б її не було...

ВІН. Що, шеф садист?

ВОНА. Та ні... Просто, працюю я зовсім не за фахом.... Я історик... Начиталася в дитинстві історичних романів... Хотіла відкривати нові цивілізації... А коли я потрапила в археологічну експедицію... Всю романтику як вітром здуло... Це просто жах. Доводилося копати, мести, порпатися в бруді і зотлілих кістках... І ще плюс спека, пилюка, ніяких зручностей... Рутинна дурна робота... До того ж у місцях, де все цікаве викопали до тебе... Так що з археологією я розпрощалася...

ВІН. То ви така пані-білоручка? У історика ще багато можливостей...

ВОНА. Потім я пішла працювати в історичний музей, водила екскурсії.

ВІН (блазнюючи). Так це ж чудово! Така шляхетна місія! Просвітництво!  

ВОНА. Знущаєтесь? Щодня як папуга повторюєш один і той самий завчений текст, який все одно ніхто не пам’ятає і який нікому не потрібен. Мені стало здаватися, що й сама я почала перетворюватися на музейний експонат. А потім ця жалюгідна платня... Так остогиділи тотальні злидні і зашивання стрілок на панчохах… Це так принизливо.

ВІН. Прямо “руки затерпли, злипаються віченьки. Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верзти?” Не робіть з мухи гіпопотама... Ваші страждання просто кумедні...

ВОНА. Ви ж хотіли фактів!

ВІН. Панчохи... Мабуть, натягали на себе міні спідниці...

ВОНА. Я люблю довгі сукні!

ВІН. Мила пані, у довгих - стрілок не видно! А якщо і видно, то хіба що тим, хто валяється у калюжах чи ремонтує каналізаційні люки... Ви переживаєте з приводу їхньої думки про стан ваших панчіх?

ВОНА. Ви просто нестерпні.

ВІН. А ви непереконливі... І чим ви тепер займаєтесь?

ВОНА. Переселенням душ...

ВІН. Оце цікаво... Індуїзм?

ВОНА. Та ні, все простіше... Я займаюсь переселенням душ разом із тілами. Працюю в агентстві нерухомості... Знаєте, навіть учорашні друзі все частіше дзвонять тоді, коли потрібно щось продати чи купити... Я раніше не помічала, скільки людей незадоволені тим, де вони живуть. Багатьом, здається, поміняєш місце – і все зміниться... А міняти треба щось інше... Від себе не втечеш...

ВІН. Вам не подобається ваша робота?

ВОНА. Я її ненавиджу.

ВІН. Але крім роботи? Невже з вами нічого не відбувалося?

ВОНА. Відбувалося... Але нічого особливого...

ВІН. Все-таки спробуйте...  (танець)

ВОНА. Просто, я закохалася… Мені ніколи не було так добре… Навіть просто від його присутності, від звуку його голосу, від зітхання, від того, як він усміхається… Це була просто фантастика. Від одного дотику я летіла в якусь п’янку прірву... Все було для мене іншим – з присмаком його. Я стала помічати світ... Запахи, звуки, речі – все стало незвичайним, солодким, хмільним... А ще він писав музику. Гарну музику...  От послухайте: (наспівує мелодію) та-та-та-та-та-та-та-та...

ВІН. Знаєте, по-моєму, це Моцарт.

ВОНА. Може, це я щось наплутала... Зрештою, це неважливо... Одне слово, я любила.

ВІН. А він?

ВОНА. Казав, що любить... А я то вірила йому, то не вірила… (Пауза).

ВІН. З’явилася інша?

ВОНА. Звідки ви знаєте? (Той знизує плечима). Я розумію, це банально... Я її бачила... Якби хоч красуня, а то так - нічого особливого... До того ж лінива, бездарна і вульгарна міщанка... Почалися нескінченні обмани, образи, порожні обіцянки, мовчання без причин… Мені було боляче, безумно боляче – боляче без нього, і боляче від кожного дотику до нього. Я потрапила в пекло… Справжнє пекло, з якого немає виходу... Я сказала, що більше так не можу... І він пішов до неї... А сьогодні я побачила їх удвох на вулиці. Мені стало так гидко, як від чужої брудної ложки... Навіщо жити в пеклі?

ВІН. Прийде інше кохання...

ВОНА. Я більше не вірю в кохання. Воно померло... Моє життя стало порожнім і безколірним...  Мені боляче жити… Нестерпно... Чого ви посміхаєтесь? По-вашому, це смішно?

ВІН. Ні-ні... Я радію. Знаєте, я думав, що таких жінок уже просто не буває...

ВОНА. Яких таких? Наївних? Дурних? Ну так подивіться! Скоро не залишиться...

ВІН. Ні-ні. Просто безрозсудних... Сучасні жінки такі цинічні й меркантильні…. От навіть узяти кохання. Чоловік ставиться до цього просто – це добре саме по собі. А жінка підсвідомо чекає за це якоїсь платні – у вигляді подарунків, квітів, зрештою, одруження...

ВОНА. Просто жінка чекає від чоловіка уваги. Як знак того, що він її любить, а не використовує як шматок м’яса для миттєвого вдоволення голоду...

ВІН. По-моєму, якщо жінці не дали відчути, що її люблять в той момент, коли її таки люблять, то ніякі “знаки” потім уже не поможуть... А взагалі, ви для мене – відкриття. Я гадав, що такі жінки, котрі вмирають від кохання, просто вимерли, як мамонти.

ВОНА. Мамонти вимерли від холоду...

ВІН. Я ж і кажу. Від холоду. Це такі жінки, які не виносять душевного холоду. Вони накладали на себе руки, тому не залишали нащадків – от їх і не стало...

ВОНА. Так я по-вашому, щось на кшталт динозавра?

ВІН. Ви чудо... Але з моїм щастям, така жінка кохає іншого...

ВОНА. Уже не кохаю... То ви стріляти будете?

ВІН. Стріляти? Куди?

ВОНА. Як куди? Сюди (показує на серце).

ВІН. А-а... Я й забув...  Ні, ви мене не переконали.

ВОНА. Чому?

ВІН. Ви хочете зробити боляче йому своєю смертю... Але вам це не вдасться.

ВОНА. Чому?

ВІН. Тому що він вас не любить. І йому все одно – будете ви жити чи ні. От якби померла та, інша жінка, до якої він пішов... Тоді, можливо, його б і пройняло...

ВОНА. Мені сподобалась ваша ідея...

ВІН. Яка ідея? Ви що, хочете її того...

ВОНА. Не я, а ви. У вас є досвід і зброя... А я можу асистувати, стояти на шухері…

ВІН. Який шухер? Це ваша суперниця і ваші проблеми!

ВОНА. Ви про платню переживаєте? Не хвилюйтеся, у мене ще дача є, 20 кілометрів від міста, правда, зручності у дворі, але поруч ліс і озеро...

ВІН. Та не треба мені ваша заваляща дача. Заспокойтеся...

ВОНА. Вона не заваляща...

ВІН. Знаєте, у мене для вас краща пропозиція...

ВОНА. Вбити його? У мене більше нерухомості немає... Жодного квадратного метра... Хоча за нього я б дала хіба що собачу будку...

ВІН. Ні, зачекайте з вашими вбивствами і кубометрами... Просто терористка якась...  Сядьте... (Вона сідає поруч. Пауза). Може, перейдемо на ти?

ВОНА. А що, це така пропозиція, що можна тільки на ти?

ВІН. Це саме така. 

ВОНА. Можна і на ти.

 

Сходинка 8

ВІН. Тобі як, з передмовою чи зразу про суть?

ВОНА. Обійдусь без передмов.

ВІН. Добре. (Пауза). Давай покохаємось.

ВОНА. (Зітхає, пауза). Послухай, я що, справді так погано виглядаю?

ВІН. Погано? Чому погано? Навпаки...

ВОНА. Я виглядаю так, ніби мені можна так запросто сказати просто на вулиці...

ВІН. На даху. Ми на даху.

ВОНА. Тим більше...

ВІН. А, тобі не подобається місце? По-моєму, оригінально...

ВОНА. Ні, місце чудове... Просто так не можна. Ми навіть не знайомі...

ВІН. Я пробував познайомитися, ти сама не захотіла! Я можу представитися...

ВОНА. Не треба... Ти що, не розумієш, що це образливо?

ВІН. Що ж образливого в тому, що ти мені подобаєшся?

ВОНА. Просто, є такі наївні чоловіки, які вважають, що всі проблеми у жінок від того, що з ними не кохаються... Чи погано кохаються…

ВІН. Я цього не казав. Але щось у цьому є...

ВОНА. Якби все було так просто…

ВІН. А це просто... Відпусти себе... Спробуй...

ВОНА. Ти кажеш це так запросто, ніби пропонуєш покурити…

Знову вмощується поруч.

ВІН. Просто я не маю часу. А якщо ти вранці стрибнеш з даху?

ВОНА. Може й раніше...

ВІН. От бачиш? Ти сама не лишаєш мені виходу... Мені доводиться перестрибувати з першого етапу на третій, промайнувши другий.  Якби все було нормально, я б запросив тебе до якоїсь кав’ярні, говорив компліменти, дарував троянди…

ВОНА (іронічно). Джентльменський набір: квіти, шампанське, легка музика...

ВІН. Ти не любиш троянди...

ВОНА. Справді, не люблю...

ВІН. Дай-но я спробую вгадати, які ти любиш... Не гладіолуси, не гербери... Лілії – навряд… Мабуть, гіацинти?

ВОНА. Як ти вгадав? 

ВІН. Не знаю... Ти на них схожа, не на самі квіти, а на запах...

ВОНА. Ти вмієш говорити образно? Ніколи б не подумала...

ВІН. Просто ти ще мало мене знаєш... Я навіть вірші знаю. Хочеш, щось прочитаю?  

ВОНА. Я ненавиджу погані вірші. Повбивала б тих, хто їх пише... 

ВІН (іронічно). Ого! А тих, хто їх читає?

ВОНА. Ні...

ВІН. Уже легше... А раптом тобі сподобається?  

ВОНА. Сумніваюсь... Але ти можеш спробувати...

Він підводиться, ходить нервово. Нарешті зупиняється.

ВІН. А нічого не сталось.

Просто ночі прийдуть,

І бажань стане мало.

І загубиться путь

До високого неба

Серед білих рівнин,

Де і сонця не треба

Лишень місяць один. (Пауза).

ВОНА. Це твоє?

ВІН. Ні... Своє я б не ризикнув тобі читати... А що, ти хочеш убити автора?

ВОНА. Ні...

ВІН. Значить, сподобалось?

ВОНА. Не фонтан, але щось у цьому є...

ВІН. Уже тепліше... А хочеш музику?

ВОНА. Музику? Тут, на даху? Звідки?

ВІН. У мене є для цього чарівна паличка... Чекай... (Порпається у своїй сумці, дістає паличку, змахує). Крібле, крабле, бумц... (Звучить музика).

ВОНА (намагається подивитися, що там сховано). Шахрай ти! Плеєра приховав?

ВІН. А пані піде танцювати з шахраєм?

ВОНА. З тобою не хочу...

ВІН. Крім мене тут тільки цей тип (показує на тіло). І я по очах бачу, що ти хочеш зі мною, а не з ним...

ВОНА. Тут темно, і ти не можеш бачити...

ВІН. А очі в тебе блищать, як у кицьки... Ходімо...

ВОНА. Ти забув про мою травмовану ногу...

ВІН. Від брейк-дансу звільняєшся. Будемо танцювати дуже повільно і обережно. Я буду підтримувати тебе, де тільки можна. Я можу навіть пошкутильгати за компанію. Хочеш?

ВОНА. Ні. (Тягне її за руку, вони починають танцювати повільний танець.)

ВОНА. Так дивно...

ВІН. Це ж добре, коли дивно... Ти мені дуже подобаєшся, пані Інкогніто... Боюся, я починаю в тебе закохуватися...

ВОНА. І чому ж ти боїшся?

ВІН. Я не хочу тебе втрачати...

Деякий час вони танцюють. Музика уривається. Він кидається до сумки.

ВОНА (зупиняє його). Не треба більше. (Іде і сідає).

ВІН. Як хочеш... Слухай, дай мені свою руку...

ВОНА. Навіщо?

ВІН. Я можу поворожити...

ВОНА. А ти, правда, вмієш?

ВІН. Трішечки... (Розглядає її руку, водить по ній пальцями). Лінія життя у тебе дуже довга... Ледь на той бік не вилазить. А це лінія кохання... Бачиш, яка велика. А дітей - ціла купа... Оці всі рисочки – то дітки...

ВОНА. Брехун ти... (Відсмикує руку).

ВІН. Так брехун чи шахрай? Ти якось визначся.

ВОНА. І брехун і шахрай.

ВІН. Угу, іще хам... Щастить тобі на нові знайомства... Не забирай, будь ласка, руку... (Бере її руку й цілує, тихо). Ти можеш зупинити мене, коли захочеш... Чуєш? Не бійся... Все буде добре…

Він пестить її, потім підхоплює на руки і відносить углиб. З’являються Коти.

* * *

КІТ.  От бачиш, він таки укоськав її, а ти не вірила...

КИЦЯ. Не діставай.

КІТ.  Чого це? Ти програла! З тебе рибка.

КИЦЯ. Уже рибка? Щойно був тільки хвостик... І потім – я ні в що не грала.

КІТ.  Ти не сказала “ні”. І додала ще: “Ти програєш!”

КИЦЯ. Це ще непевно, що там у них... таки складеться... щось путнє... Вона думає про іншого... І взагалі уся на голках...

КІТ.  Як сумніваєшся – можемо піти і подивитися.

КИЦЯ. Брр... Який ти похабник... Я не піду.

КІТ.  Ти боїшся, що я виграв?

КИЦЯ. Ні, мені все одно, виграв ти чи ні. Я не піду. Це брудно – підглядати...

КІТ. Ой, які ми ніжні...

КИЦЯ. А навіть, якщо й так, хіба це доказ? Це просто відчай... Ілюзія несамоти...

КІТ.  Можливо.  Але все-таки...

КИЦЯ. Знаєш, мені шкода людей...

КІТ.  Чому?

КИЦЯ. Коли кохатись можна не отак от зрідка, як у нас, а щодня – це ж можна збожеволіти від бажання...

КІТ.  По-твоєму, кохання – це божевілля? 

КИЦЯ. Не знаю. Зараз я божеволію від чекання. Якщо Рудик не з’явиться ближчим часом, я сама стрибну з цього клятого даху!

КІТ (зітхає). Мене ти так ніколи не чекала...

КИЦЯ. Ніколи... Що правда, то правда…

Ідуть зі сцени.

Пауза

Тут, якщо дуже треба, може бути антракт. В кожному разі має бути якась пауза і затемнення. Краще, щоб те, відбулося між людьми – лишалося під питанням.

 

 

ІІ ДІЯ.

Сходинка 9

З-за будки загорнута в плащ трохи нерівною ходою на авансцену чимчикує Вона. За нею трохи на віддалі йде Він. Вона  зупиняється біля краю і починає досліджувати підлогу – нахиляється, щось розглядає, підводиться тощо.

ВІН. Що ти робиш?

ВОНА. Шукаю ключ... Де він міг подітися?

ВІН. Тобі присвітити ліхтариком?

ВОНА. Присвіти. (Він шукає і дістає ліхтарика). Ти так питаєш, ніби я шукаю його для себе...

ВІН. А що, невже для мене? (Направляє ліхтарика на неї). Ти хочеш спровадити мене звідси?

ВОНА (ховається від ліхтарика). А хіба ти не цього хотів?

ВІН. Ще зовсім недавно я хотів цього, а тепер... Я хочу щоб цей ключ був потрібен нам обом.

ВОНА (іронічно). Серйозно? Тоді шукай, чого стоїш?

Якийсь час повзають по даху. Потім Він сідає на край.

ВІН. Слухай, у тебе дивна реакція. Ти завжди після цього кидаєшся щось шукати?

ВОНА. Ні, таке зі мною вперше. І взагалі, я в шоку.

ВІН. Від мене?

ВОНА. Від себе. Незнайомий чоловік... Я ж нічого не знаю про тебе...

ВІН. І що ти хочеш про мене знати?

ВОНА. А коли ти останній раз був із жінкою?

ВІН. Ну і питаннячка у тебе...

ВОНА. Давно?

ВІН. Чому ти так вирішила?

ВОНА. Просто ти такий... Я не можу цього пояснити... Я так відчула...

ВІН. Тобі щось не сподобалось?

ВОНА. Ні. Навпаки...

ВІН. Тоді може обійдемося без питань?

ВОНА. Іще одне! Ти не одружений?

ВІН. Зараз ні. 

ВОНА. Ви розійшлися?

ВІН. Так.

ВОНА. Чому?

ВІН. Просто, люди живуть, змінюються...  Я був захоплений роботою, вона не бачила мене цілими днями, ми ставали чужими... А потім я забув про її день народження... Вона дуже образилась.

ВОНА. Я думаю...

ВІН. Я прийшов пізно ввечері, а на столі записка – вона зібрала речі й пішла...

ВОНА. І з того часу ти…

ВІН. Слухай, давай не будемо про це... Навіщо нам привиди минулого?

ВОНА. Просто для мене близькість – це відвертість. А ти весь якийсь закритий... Я не розумію тебе... Скажи, чому ти тут? Чому ти зупинив мене? Навіщо?

ВІН. Я ж уже казав тобі...

ВОНА. Я тобі не вірю...

ВІН. Ти навигадувала собі бозна-що...

ВОНА. У мене до тебе одне прохання... Дай мені будь ласка свого пістолета.

ВІН. Навіщо?

ВОНА. Просто подивитися...

ВІН. Без суїцидів?

ВОНА. Без. Обіцяю. Ти мені не довіряєш?

ВІН. Добре, тримай, тільки дуже обережно. Він заряджений.

Дістає пістолет, вона розглядає його.

В цей час знову виникають постаті Котів. Киця дивиться вниз.

* * *

КИЦЯ. Поглянь, отам от бачиш пляму? То часом не Рудик?

КІТ.  Поглянь-но краще – що вони роблять...

КИЦЯ. А що?

КІТ.  Тсс... (Відводить її вбік). У нього в руках пістолет...

КИЦЯ. Не у нього, а у неї...

КІТ.  Це ще гірше. Вона ж така неврівноважена... Отакі жінки скажені: спершу цей, а потім той...

КИЦЯ. А чоловіки підступні: заливають про кохання, а у самих в кишені пістолет напоготові...

КІТ.  Ти ж знаєш закон: якщо на сцені висить пістолет, то він обов’язково мусить вистрелити.

КИЦЯ. По-перше, не пістолет, а рушниця. А по-друге, поглянь – вона ж навіть стріляти не вміє.

КІТ.  Це ще гірше. А раптом зопалу натисне на гачок – і ненароком поцілить у нас... Треба робити ноги...

КИЦЯ. Не ноги, а лапи...

КІТ.  Що завгодно, тільки подалі від цих пришелепуватих типів...

КИЦЯ. Я нікуди не піду - я чекатиму на Рудика...

КІТ.  Ти подивися, як хижо блищать її очі – вона щось замислила...

КИЦЯ. Він нещирий. Я це відчуваю. А я не терплю брехунів. І вона теж...

КІТ.  Ну давай хоча б сховаємося за тою будкою. Ну ж бо, мала, хутчій. (Тягне Кицю вглиб).

КИЦЯ. Зараз же буде найцікавіше...

КІТ.  Найцікавіше лишитися цілою... (Тягне її силоміць).

 

Сходинка 10

ВОНА. Такий холодний... Я хотіла нагадати тобі про нашу угоду...

ВІН. Яку угоду?

ВІН. Ти обіцяв розповісти, що ти тут робиш... Таємниця за таємницю. Відвертість за відвертість.

Вона відступає на крок і націлює на нього пістолета ніби жартома.

ВІН. Це поганий жарт. Віддай.... (Робить  крок до неї).

ВОНА. Не підходь... Він заряджений...

ВІН. Ти ж не будеш стріляти в мене...

ВОНА. Тоді не руш. Будь ласка...

ВІН. Добре, я стою. Що далі? Ми так і простовбичимо всю ніч? Гарна мізансцена. Особливо на тлі трупа.

ВОНА. Не відволікайся. Чому ти тут?

ВІН. Гаразд... Я сновида, блукаю по ночах...

ВОНА. А чому ж ти тоді не в піжамі, а в плащі?

ВІН. А що тут такого?... Може я заснув у плащі... П’яний був... 

ВОНА. Брехня. З тебе такий же сновида як із слона балерина... І пити ти не вмієш.

ВІН. Ну гаразд... Я був у однієї жінки... Не буду називати її імені… А тут несподівано її чоловік, вона – в паніці. Не ховатися ж у шафу... То я виліз на дах...

ВОНА. Ти ж сам зізнався, що давно не був із жінкою...

ВІН. Та нічого й не було... От що прикро. Постраждав за нізащо...

ВОНА. А термос вона тобі в дорогу спорядила?

ВІН. А до чого тут термос?

ВОНА. От і я про це. Не вписується термос... І пістолет вона дала - від чоловіка відстрілюватися?

ВІН. Ні, пістолет у мене був...

ВОНА. А чого ж ти тоді зі зброєю і відступив?

ВІН. А звідки ти знаєш, що він був неозброєний?

ВОНА. А в нього був автомат Калашникова? (Він іде, сідає). Вибухівка? Хімічна зброя? Бактеріологічна?

Ніж?... Ножиці? (Пауза). Плоскогубці?

ВІН. Знущаєшся?

ВОНА. Намагаюсь обґрунтувати твою версію... Чого ж ти так злякався?

ВІН. Та я не злякався, просто не хотів ту жінку компрометувати...

ВОНА. То ти у нас такий шляхетний? За честь дами постраждав?

ВІН. А що, не можна?

ВОНА. Ти надивився дешевих мелодрамних комедій...

ВІН. Хіба комедія буває мелодрамною?

ВОНА. От і я про те саме...

ВІН. Чому ти мені не віриш?

ВОНА. Ти сам себе послухай. У твоєї байки така борода - аж по землі волочиться на півкілометра.

ВІН. Як тобі не подобається, то фантазуй сама собі версію.

ВОНА. Чесно кажучи, я думала, що ти злодій...

ВІН. Красно дякую. Але я недостойний такого високого звання...

ВОНА. Я тебе образила?

ВІН. А ти як думаєш?

ВОНА. Вибач...  А навіщо ти говориш казна-що?

ВІН. Я більше взагалі нічого не скажу.  Мені не подобається говорити під прицілом... 

ВОНА. Будеш мовчати як партизан? (Пауза). Гаразд. Тримай свого пістоля. (Віддає йому пістолет. Він не бере. Тепер розкажеш? (Пауза). Будь ласочка, розкажи...

ВІН (бере пістолет) Якщо я скажу тобі правду, боюся, ти не повіриш.

ВОНА. А ти все-таки спробуй.

ВІН. Гаразд. Я тут через НЛО.

ВОНА. Чергова байка?

ВІН. Я його бачив. На власні очі. Посеред білого дня.

ВОНА. Справжню тарілку?

ВІН. Ні, по формі це була не тарілка.

ВОНА. Чашка? Чи каструлька?

ВІН. Твоя іронія недоречна. Насправді це був циліндр із металевим блиском. Воно то зависало, то рухалося миттєво – в одному місці зникало і тут же з’являлося в іншому.

ВОНА. Але ж уже довели, що це якісь атмосферні явища?

ВІН. Хто довів? Є сотні свідчень, є фотографії і відео зйомки, є показники приладів. Але все це ігнорується... Це стало табу.

ВОНА. Чому?

ВІН. Оце вже інше питання – чому. Напевно, тому, що так комусь вигідно....

ВОНА. Слухай, а чому ці, з літаючої тарілки, не пробували вступати з нами в контакт?

ВІН. Пробували...

ВОНА. З тобою?

ВІН. Якщо ти маєш на увазі, чи не вилізав звідти гуманоїд і не вітався зі мною за ручку – то ні. Цього не було. Але все-таки контакт був... Тільки подумки... Ми, люди, вступаємо в цей, так би мовити, контакт щодня, але насправді що ми знаємо один про одного? Лише якісь примарні, викривлені відбитки. А що насправді, в думках? І тоді що вважати контактом?.. Коли я їх уперше побачив, у мене в голові з’явилися якісь сторонні думки. Раптові і чужі. Ніби нізвідки. Думки про те, що це якась паралельна цивілізація. І вони оволоділи не тільки простором, а й часом. Я збагнув, що наша найбільша біда в тому, що ми не розуміємо часу. Ми щось плануємо і живемо в ілюзії, що так і станеться. А стається інакше. Катастрофи, хвороби, війни і просто збіг обставин. Ми живемо, ніби сліпі кошенята у цілковитій темряві майбутнього. Логіка подій часто видається незбагненною. І це ламає нас, доводить до відчаю. У цій сліпоті ми ранимо одне одного і ранимося самі... І тільки потім, озираючись у минуле, починаєш розуміти долю…

ВОНА. Але ж є люди, які розгадують майбутнє.

ВІН. Іноді – так. Але це як блискавка і електрика у дротах. Розумієш різницю? Ми знаємо закони фізики, хімії, математики, але не знаємо законів власної долі.

ВОНА. І ти хочеш сказати, що розгадав це?

ВІН. Ні, я просто збагнув, що це варто розгадувати. Може, я вибраний, щоб принести людям нове знання, вивести із пустелі сліпоти і безсилля.  (вона аплодує). Ти мені не віриш? .

ВОНА. Вибач... Я помилилась – у тебе є фантазія. Ти гарно вигадуєш, але неправдоподібно...(Пауза).

ВІН. Я теж у тобі помилився. Я думав, ти інша... Ти можеш розуміти такі речі…

ВОНА. Для мене близькість – це відвертість.

ВІН. А для мене близькість - це довіра.

ВОНА. Я від тебе довіри не бачила. Тільки брехню.

ВІН. Твоя проблема в тому, що ти нікому не віриш…

Вона іде і сідає на край даху. Він лишається біля будки. На небосхилі збоку з’являється світла плямочка, так, що Вона її бачить, а Він – ні.

 

Сходинка 11

ВОНА. Слухай, а що це таке? (Показує на пляму). Отам, дивися...

ВІН. Я вже казав тобі: я не довідкове бюро.

ВОНА. Якийсь дивний циліндр... Це часом не твоє НЛО?

ВІН. Не діставай...

ВОНА. Я серйозно, ну поглянь...

ВІН. (оглядається, приголомшений, завмирає, біжить в напрямку до нього). Це воно… Чуєш? Це воно!

ВОНА. Ой… Супер!

НЛО висвічує яскравіше. Схвильований він біжить в напрямку до нього.

ВІН. Тепер віриш?

ВОНА. Слухай, це так дивно... Ой, дивися, воно рухається. Бачив?

ВІН. Бачив. І

ВОНА. Ур-ра-а-а!

Вона починає бігати по сцені, стрибати від радості. А Він лише пильно дивиться на нього.

ВОНА. (Зупиняється). Вони за тобою? (Пауза). Ти розмовляєш з ними подумки? (Пауза). Скажи їм, щоб вони забрали і мене, чуєш? Вони ж можуть?

ВІН. Я не знаю...

ВОНА. Слухай, а може вони нас не бачать. Тут же темно. Де твій ліхтарик?

Шукає ліхтарика, вмикає, починає стрибати і танцювати з ліхтариком.

ВОНА. Ну що ти стоїш? Подавай їм якісь знаки. Може, якась система сигналів... Я ж не знаю, як!

ВІН. І я не знаю.

ВОНА. Ну роби хоч що-небудь!

Він бере в руки ліхтарик і починає малювати якісь лінії світлом від ліхтарика. Він захоплено виписує ліхтариком кривулі. Це схоже на шаманський танець. На сцені з’являються Коти.

* * *

КИЦЯ (показуючи в небо). Ти бачиш, бачиш, он там у небі?

КІТ.  Та бачу... Ну НЛО...

КИЦЯ. Ти говориш про це так просто, як про риб’ячий хвостик.

КІТ. До речі, риб’ячому хвостику я б зрадів більше…

КИЦЯ. Господи, про що ти думаєш!

КІТ.  А про що я маю думати?

КИЦЯ. А раптом це НЛО забрало нашого Рудика?

КІТ. Прикро...

КИЦЯ. Це все, що ти можеш сказати?

КІТ.  Прикро, якщо і сметану забрали...

КИЦЯ. Ти просто нестерпний!

КІТ.  Ти сама казала – яке свято посуху?

КИЦЯ. Ти дістав своєю сметаною!

КІТ.  А ти дістала своїм Рудиком! Тобі ще до гуляння півмісяця, чого ти казишся?

КИЦЯ. Тобі цього не збагнути!

КІТ.  Все. З мене доста вашого свята! Я спускаюсь...

Розвертається і йде.

КИЦЯ. Зачекай! Я не хочу бути сама...

Киця біжить за ним. Тим часом Жінка  дістає пістолет з торби. Стріляє в повітря.

ВІН. Ти що? Що ти робиш?! Дай сюди!

ВОНА. (Відступає). Я ж у повітря! Щоб вони почули, що ми тут...

ВІН. (Відбирає пістолет). Ти хочеш, щоб вони вирішили, що ми агресивні маніяки?

ВОНА. Я ж просто для звука...

ВІН. Вони його все одно не почують.

ВОНА. Так і не побачать же... З такої відстані.

ВІН. Хтозна. Може у них є сильна оптика.

ВОНА. До речі... (Дістає підзорну трубу, тулить до очей).

ВІН (помічає трубу і раптово кричить). Поклади її! Швидко! (Він кидається до неї як тигр). Стій!...

ВОНА.Я тільки подивитися, чого ти?...

ВІН. Ти осліпнеш!

ВОНА. Що?... (Випускає трубу з рук, та котиться по землі, Він підхоплює її і ховає). Як це?...

ВІН. Люди, які дивилися на НЛО в підзорні труби втрачали зір. Ти могла осліпнути... Просто оптика фокусує світло...

ВОНА. Чому ти не попередив? Чому ти не попередив?

ВІН (обнімає її). Прости, я так злякався за тебе...

Пляма світла зникає.

ВОНА. Слухай, а де воно? (Оглядаються довкола).

ВІН. Воно може зникати і потім з’являтися в іншому місці. Це не зникнення, а просто велика швидкість.

ВОНА. Воно ж іще з’явиться?

ВІН. Можливо.

ВОНА. Давай оглянемо все довкола.

Вони блукають по даху. Він повертається назад, сідає, обхоплює голову руками. Вона підходить до нього.

ВОНА. Що з тобою?

ВІН. Вони більше не з’являться.

ВОНА. Чому?

ВІН. Я все зрозумів… Ніхто і не збирався нікого забирати. Вони просто використали мене як піддослідного кролика. Я їм не потрібен.Це кінець... А я надумав казна-що, уявляв себе вибраним, ледь не месією... Ідіот... Шматок ідіота...

ВОНА. Може, це я винна...

ВІН. Не картай себе. Просто, я помилився... Вони пролетіли... ( Іде до краю даху).

ВОНА. Що ти збираєшся робити? Агов...

ВІН. Гадаєш, суїцидальні настрої заразні? Передаються повітряно-крапельним шляхом? Чи ще якимось?

ВОНА. Я серйозно. Що ти задумав?

ВІН. Не бійся... Я не стрибну... Просто те, чим я жив останні два роки – обвалилося... І зараз – така порожнеча. Майже як тут, за краєм даху... Розумієш, я розробляв одну теорію швидкості. Ці НЛО рухаються точно по моїй теорії, розумієш?

ВОНА. Ти вчений?

ВІН. Можна сказати і так. Я пробивав цю теорію, писав статті, подавав на гранти, показував усі розрахунки, але в інституті, де я працював, її не сприйняли всерйоз. Для підтвердження теорії необхідна лабораторія, спеціальні прилади, дослідження. Одне слово –  кошти. .

ВОНА. Ти маєш розгадати цю таємницю. Тоді ти зможеш говорити з ними як рівний з рівними, розумієш?

ВІН. Нічого я вже не розгадаю...

ВОНА. Якщо хочеш, я можу допомагати тобі... Звичайно, якщо... Якщо я тобі потрібна...

ВІН. Ти мені дуже потрібна...

ВОНА. Знаєш, я вже не хочу стрибати. Я хочу розгадати цю таємницю... З тобою.

ВІН. А якщо ти в мені розчаруєшся?

ВОНА. Я в тебе вірю... Ти не маєш права здаватися... Чуєш?

ВІН. Знаєш, з тебе б гарна жінка декабриста вийшла... Ти хороша, дуже хороша, особливо коли не стрибаєш з даху... Просто мені зараз дуже погано... Пауза.

 

Сходинка 12

ВОНА. Знаєш, по-моєму, це манекен! Боже, які ми ідіоти... Прийняти манекен за людину! Слухай, але тепер ми вільні!

ВІН. Від чого?

ВОНА. Як від чого? Від трупа. Від небезпеки арешту. Тільки як ми все-таки виберемося з цього даху?

(Пауза. Вона  нервово ходить по даху). У мене ідея. Давай щось підпалимо. Тоді хтось викличе пожежників – і нас знімуть. О, можна підпалити цього манекена…

ВІН (розглядає манекена). Ні, мені шкода манекена. Така гарна робота.. Чекай...

В цей час з динаміків з боку будки чути пронизливий жіночий голос, котрий звучить наче в мікрофон.

 

Сходинка 13

ГОЛОС. Увага... Загасіть вогонь на майданчику. Негайно припиніть. Живий вогонь заборонено за правилами безпеки. Чому досі не вжито заходів?

ВОНА. Що це таке? (Підходить і штурхає дверцята в будці – замкнено). Звідки цей голос?

Пауза. Вона пильно дивиться на нього. Він уникає її погляду. Знову вривається голос з мікрофону разом із шумами телевізійної студії.

ГОЛОС: Шановні телеглядачі. Нагадуємо, що ви дивилися ріал-шоу “Останній герой суїциду”.

ВОНА. Ріал-шоу? Це що, нас знімали? Ти чуєш?! (Кидається до будки). Це все знімалося! Я зараз розтрощу їхні камери! І плівку порву! Я не пущу це в ефір!

ВІН. Перестань! Що ти робиш?..

ГОЛОС. Рятівник витримав двобій зі смертю і заслужено одержить нагороду. На нього чекає приз у десять тисяч. Привітайте переможця! (Оплески).

Вона пильно дивиться на Нього, Він уникає її погляду.

ВІН. От ідіоти! Боже, які ідіоти ці звукорежисери...  

ВОНА. Так ти все знав?... Ти знав про шоу? Ти...  Чому ти не сказав мені?

ВІН. Я не міг... Такі були умови гри...

ВОНА. Гри? По-твоєму, це гра? Ти просто грався?

ВІН. Не зовсім. На початку... А потім все стало серйозним...

ВОНА. Яка підлота... Ти просто сволота... Ти хоч розумієш, що вчинив страшну підлість?

ВІН. Я нічого поганого тобі не робив, навпаки...

ВОНА. Ти виставив мене на посміховисько - рятівник знайшовся... І скільки ж  тобі заплатять за це шоу?

ВІН. Ти ж чула. Навіщо питаєш?

ВОНА. Так, за 30 срібняків іуди нині не працюють. Ставки ростуть. Їх мали дати, щоб я не стрибнула?

ВІН. Так. Але щоб ти вирішила це сама.

ВОНА. Це жорстоко.

ВІН. Чому? Що поганого в тому, що ти знову захотіла жити?

ВОНА. Ти дав мені надію, а вона виявилася фальшивкою... Це страшно...

ВІН. Послухай мене, будь ласка... Я пішов на це заради майбутньої лабораторії. Мені дуже потрібні були ці гроші. Я хочу довести свою теорію...

ВОНА. Ти б краще в кілери пішов. Це все-таки чесніше…

ВІН. Коли я брався за це – я ж не знав тебе. Не знав, що ти така... незвичайна... І це просто подарунок долі, що я зустрів тебе, правда.

ВОНА. Залиш свій пафос для камери... Ти робив це заради грошей, і ти мені огидний. Навіть стояти поруч з тобою - огидно... Але у тебе нічого не вийде. Ти їх просто не отримаєш. Я все-таки стрибну з цього даху.

ВІН. Ти що, божевільна – стрибати з даху тільки для того, щоб я не одержав грошей?

ВОНА. Я просто хочу влаштувати суїцидальне шоу. Можеш свиснути своїм операторам – хай налаштовують камери. Їх чекає справжнє видовище.

ВІН. Хочеш, я просто відмовлюся від цих грошей...

ВОНА (задкує). Ти програв.  

ВІН. Ти мені дуже потрібна.

ВОНА. Я не вірю жодному твоєму слову.

ВІН. Ну і що мені зробити, щоб ти повірила?

ВОНА. Нічого. Пізно.

Він стає поміж нею і краєм даху.

ВІН. Тоді давай стрибнемо разом. Якщо я стрибну, то повіриш?

ВОНА. Якщо ми розіб’ємось, навіщо тобі моя віра?

ВІН. Я сподіваюсь, не розіб’ємось. Ми стрибнемо з парашутом.

ВОНА. Але я не вмію...

ВІН. Треба ж колись починати. Чекай, я дістану.

Заходився розпаковувати свою торбу, виймає парашут.

ВОНА. Але ж у тебе тільки один парашут.

ВІН. Нічого, він витримає двох. Не такі вже ми й важкі.

ВОНА. А якщо він не розкриється?

ВІН. Не бійся – все розкриється. Ти мені віриш?

ВОНА. Не знаю...

ВІН. Останній раз питаю. Віриш?

ВОНА. Я хочу тобі вірити... Тільки... якщо це стане самогубством?

ВІН. Це буде самогубством нашої самотності... Розумієш?

ВОНА. Розумію... Одягає спорядження на себе і на неї, стають на край даху. Але ти нічого не бійся. Все буде добре. Я рахую до трьох – і стрибаємо. Ясно?

ВОНА. Так.

ВІН. Один, два, три...

Падіння.

Затемнення. Голоси Котів.

КИЦЯ. Вони ж не вміють падати! На лапи треба, на подушечки...

КІТ.  Люди ніколи не вміють падати... Але вони вміють літати. Іноді.

КИЦЯ. Може, зараз і трапиться “іноді”?

КІТ.  Може...

Світло вмикається. Порожня сцена, на ній - самотній манекен. Знову затемнення.

         

        ЗАВІСА.

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now