Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Надія Симчич

 

ШЕДЕВР ДОЛІ

(фантазія на одну дію)

 

                                                        Дійові особи:

  1. Митець – невизначеного віку, байдуже – чоловік чи жінка

  2. Дівчина, 23 роки

  3. Бабуся, 70 років

  4. Офіціант, 24 роки

  5. Іноземець, 29 років

 

Сцена складається з трьох рівнів, різних за величиною та висотою. Перший рівень – власне сцена. Другий рівень, піднятий приблизно на півметра, розташовується трохи збоку – на ньому має вміститися стіл із двома стільцями, це – кафе. І, нарешті, найвищий, третій рівень – невеличка площадка, розрахована на одного актора. Найвищий рівень – це імпровізована майстерня МИТЦЯ. Там розташоване велике полотно, помережане якимось надзвичайно складним та детальним малюнком, схожим чи то на річку з багатьма притоками, чи на гігантське дерево з надзвичайною кількістю гілок та листя.

 

Дія відбувається в наші дні в столиці України.

 

 

І ДІЯ

 

Весна, вечір.

 

ЯВА 1

Митець, Дівчина, Офіціант, Бабуся, Іноземець

 

Біля мольберта працює МИТЕЦЬ. Він малює свою картину, не зважаючи на людей, що рухаються внизу.

ДІВЧИНА, ОФІЦІАНТ, БАБУСЯ, ІНОЗЕМЕЦЬ, зображаючи людей, у цей час ходять, жестикулюють, про щось розмовляють, сваряться, цілуються, обмінюються рукостисканнями – словом, роблять усе, що роблять люди у повсякденному житті.

Потім МИТЕЦЬ підходить до краю свого помосту, і, якусь мить спостерігаючи за ними, підносить пензля до губ – він виявляється сопілкою. МИТЕЦЬ починає грати якусь неймовірно прекрасну мелодію – романтичну, сумну і в той же час просту. Заворожені мелодією, люди починають рухатися в ритмі танцю – і так триває якийсь час.

 

МИТЕЦЬ. Цю мелодію я почув колись дуже давно – приблизно 150 років тому. І вона вразила мене. Ви кажете, люди так довго не живуть? А хто вам сказав, що я – людина? А може я – Чарівник? Та ні, жартую…  

Я – Митець. І саме для створення цього твору мені й знадобилися ці 150 років. Гадаю, всі погодяться, що закінчити твір – важливіше, ніж прожити зайві 150 років…

Отож, колись, 150 років тому, завдяки цій мелодії, і одній події, про яку розповім пізніше, я й розпочав роботу над своїм твором. Зараз такі твори називають «ін-сталя-ція». Так от, якщо мова про «ін-сталя-ції», то рівних мені – немає… Адже я – Митець. Художник. Поет. Музикант. Майстер просторових і часових варіацій. Служитель Мойр.  

Клото. Лахесіс. Антропос. Кому невідомі імена моїх володарок!

Вони сліпі.

Можливо, якоїсь миті ці поважні пані забажали поглянути на плоди своєї копіткої праці. І тоді з’явився я.

Митець.

І побачив.

Я побачив первісний Морок небуття і вічну Ніч. І посеред усього – золотосяйний гобелен життя, зітканий із пучків енергій, що йдуть з нізвідки і зникають в безкінечності… Вже довго, дуже довго я вимальовую, вирізьблюю, виспівую частинки цього вселенського гобелена. Щось має вразити мене, привернути увагу, і тоді я починаю роботу над своїм творінням, «інс-таля-цією». А вона може тривати століттями…

Отож – з чого я малюю свої картини? Так, з людських доль. А вони, як відомо, тривають і в просторі, і в часі…

Я – невидимий. Я можу ставати сонячним промінням, внутрішнім голосом, подувом вітру, випадковим перехожим, тайфуном і райдугою, будь-чим у цьому світі. Аби лиш домогтися довершеності свого твору.

Ким є поціновувачі моїх картин? О, мені достатньо, аби вони подобалися мені. Адже, я і є – очі отих мойр, що милуються своєю роботою…

А сьогодні я завершую роботу над картиною. Це буде крапка. Це буде початок і кінець. Або – кінець і початок. Це буде зустріч, яка стане логічним завершенням іншої зустрічі – тієї, яка дала поштовх до створення цієї картини… Цього твору… Творіння…

Ці кілька людей, що зустрілися ніби випадково – мій шедевр. Я працював над ним сто п’ятдесят років. Я пропоную його вашій увазі!

 

 

ЯВА 2

Дівчина, Офіціант

ДІВЧИНА (заходить, накульгуючи. До себе). Клятий каблук! Клятий, клятий каблук! Ну чому саме зараз?! (Розглядає черевичок – каблук на ньому ледве тримається) Треба було краще під ноги дивитися! На тротуарі – яма на ямі! Та ще й  темно… (витягає із сумочки папірчик, читає, оглядається) «Тупик Жовтня, 12» А де ж тут офіс? Тут якесь кафе! Може, я щось не так зрозуміла?

До столика на другому рівні підходить похмурий ОФІЦІАНТ, неспішно протирає його.

ДІВЧИНА (до ОФІЦІАНТА). Перепрошую, адреса вашого кафе «Тупик Жовтня, 12»?

ОФІЦІАНТ (похмуро). Так… (виходить)

ДІВЧИНА. А може Олег Євгенович сказав не «в офісі», а «біля офісу»? Або «біля кафе»?.. (Дивиться на годинник) Рівно сьома. Я не запізнилась. Значить, треба почекати… (Чекає) Можна було б зайти до кафе… Але в мене лише 10 гривень! Ну нічого, зараз прийде Олег Євгенович… Поверне мені триста гривень, ну і – сто за роботу. Чотириста! На тиждень має вистачити… (Злякано) Хоч би дощу не було! Хоч би каблук не відпав… Це ж треба – єдині пристойні туфлі! Клятий тротуар!

ОФІЦІАНТ (заходить, до ДІВЧИНИ). Ви щось хотіли?

ДІВЧИНА (не розуміє). Що?

ОФІЦІАНТ. Будете щось замовляти?

ДІВЧИНА (розгублено). Та ні… Я в кафе навіть не заходила… Я тут чекаю…

ОФІЦІАНТ. Якщо нічого не замовлятимете, то проходьте… Проходьте далі…

ДІВЧИНА. Що? Чому це? Я вам заважаю?!

ОФІЦІАНТ. Так!

ДІВЧИНА. Чим?! Я тут просто стою!

ОФІЦІАНТ. Ви затуляєте нашу вивіску! Перешкоджаєте входу клієнтів! Відійдіть! 

ДІВЧИНА. Яких клієнтів? Де ви їх бачите? Та тут же нікого нема! А може я – ваш потенційний клієнт?

ОФІЦІАНТ. Якщо ви – клієнт, то, прошу, заходьте до закладу! А якщо ні – стійте десь в іншому місці!

ДІВЧИНА (до себе). Це просто неймовірно! Який нахаба!

Відходить убік, витягає мобільний телефон, починає комусь телефонувати – але слухавку на тому кінці не піднімають.

 

ЯВА 3

Ті ж і Бабуся

БАБУСЯ (заходить із корзиною конвалій, розглядається, до ОФІЦІАНТА). Синок, синок!

ОФІЦІАНТ (суворо). Слухаю вас!

БАБУСЯ. Синок! (убік) Ой, який сердитий! Не пощастило! (до ОФІЦІАНТА) Синок, пусти бабу трохи букетиків продати…

ОФІЦІАНТ (здивовано). Яку бабу?

БАБУСЯ. От ти нездогадливий! Та мене ж! Ось у мене тут трохи конвалій…

ОФІЦІАНТ (дуже строго) Бабушка, ви що? Це – не дозволено!

БАБУСЯ. Та я швиденько, синок… Глянь, які пучечки! А пахнуть як, синок! Я швиденько!

ОФІЦІАНТ. У нашому кафе квіти продавати заборонено!

БАБУСЯ. Та може, хтось захоче своїй дамі купити…

ОФІЦІАНТ. Бабушка, ви хочете, щоб адміністратор побачив, і я з роботи полетів?  

БАБУСЯ. Синок! Я тобі букетика подарую…

ОФІЦІАНТ. Навіщо мені ваш букетик?!

БАБУСЯ (скрушно зітхає, витягає з кишені купюру і засовує в кишеню ОФІЦІАНТА). Синок, та пусти… Я швиденько! Адміністратор не побачить!

ОФІЦІАНТ (витягає з кишені купюру, скептично дивиться на неї, презирливо повертає БАБУСІ). Бабушка, не положено! Ідіть, ідіть собі! Щоб мене через ваші п’ять гривень з роботи вигнали?  

БАБУСЯ. Синок, та я швиденько…

ОФІЦІАНТ. Ні!

БАБУСЯ відходить убік.

ОФІЦІАНТ виходить.

Світло змінюється, БАБУСЯ і ДІВЧИНА, що в цей час лишаються на сцені, завмирають.

МИТЕЦЬ. Так, як із одного джерела витікає струмок, а потім пробиває собі кілька русел, так і людська кров. Якими незбагненними бувають її шляхи! І як вона, пам’ятаючи про спільне джерело, час від часу притягає людей один до одного, даруючи випадкові зустрічі… Та хіба люди можуть щомиті усвідомлювати, що насправді вони – струмки, що течуть з одного джерела – із минулого в майбутнє.

 

ЯВА 4

Дівчина, Бабуся  

БАБУСЯ (до ДІВЧИНИ) Дівчинко, не купиш у мене букетика?

ДІВЧИНА (поглядаючи на годинник) Ні…

БАБУСЯ (показує букетика ближче) Глянь, які я гарні пучечки пов’язала!

ДІВЧИНА. Я не люблю конвалій…

БАБУСЯ. Та чому ж? Понюхай, які пахучі!

ДІВЧИНА. Я не купую конвалій! Їх занесено до Червоної книги!

БАБУСЯ. Куди? Та ні! Вони в мене в садку ростуть – вже не знаю, як їх і здихатися! Чисто тобі бур’ян!

ДІВЧИНА. У вашому садку гарно, напевно…

БАБУСЯ. Та що мені з тої краси, як ліків ні за що купити! Купи, виручи мене! За 5 гривень віддам!

ДІВЧИНА (сумно). Якщо я куплю у вас букетик, то мені тиждень доведеться жити на 5 гривень…

БАБУСЯ (співчутливо). Нема грошей?

ДІВЧИНА. Та нічого, бабусю, нічого… (Крадькома витирає сльозу).

БАБУСЯ. Оце ж така біда, оті гроші… А мені сусід город зорав, то треба йому заплатити. Це ж і бензин, і робота… А тут ще й зуб розболівся – треба йти до лікаря, а в лікарню піди – то тільки дай! А хліба треба, а якогось прального порошку треба! А скільки ж тієї пенсії…

ДІВЧИНА (співчутливо). Вам ніхто не допомагає? А де ж ваш чоловік?

БАБУСЯ. Умер. Вже двадцять років тому, як умер. Царство йому небесне! (Хреститься).

ДІВЧИНА. А діти?  

БАБУСЯ. Був син. Умер. Збила машина три роки тому. Царство йому небесне! (Хреститься). Тепер сама. Як бадилина… Ні до кого й прихилитися…

ДІВЧИНА (сумно). А я минулого тижня віддала останні триста гривень за рекламу…

БАБУСЯ. За що?

ДІВЧИНА. Натрапила в газеті на оголошення… Там набирали людей розклеювати рекламу… Пішла туди… А там кажуть: «Давайте триста гривень як заклад за листівки з рекламою. Потім ми перевіримо вашу роботу, повернемо гроші і заплатимо за роботу сто гривень» Ну я й віддала останні гроші… Розклеїла рекламу, і цей чоловік, що мене наймав… Олег Євгенович… призначив мені тут зустріч, щоб віддати гроші. І вже запізнюється на півгодини…

БАБУСЯ. Ой, дитино, зараз скільки цих шахраїв розвелося! А тебе не надурили часом?!

ДІВЧИНА (зітхає). Оце ж і я думаю… Дзвоню йому, а телефон – поза зоною досяжності!

БАБУСЯ. Триста гривень! Які гроші!

ДІВЧИНА. Та ще й рекламу розклеювала…

БАБУСЯ. Йди в міліцію!

ДІВЧИНА. Та що ви, бабусю… В яку міліцію? Я й договір ніякий не підписувала… Прийшла в офіс по ту рекламу, а там людей повно, голову задурили… Віддала триста гривень, а мені ці папірчики з рекламою… (Втирає сльози).

БАБУСЯ. Шахраї прокляті! Не плач, дитино! На ось тобі букетика! (Дає ДІВЧИНІ букет).

ДІВЧИНА. Дякую, бабусю… (Нюхає квіти). Вони справді – такі пахучі! (Витягає з сумки цукерку). Ось, візьміть цукерку…

БАБУСЯ (бере). Дякую, дитино… А мати, батько твої – де?

ДІВЧИНА. Далеко. Я – з провінції… Тут навчаюсь…

БАБУСЯ. Студентка?

ДІВЧИНА. Так… Батьки мені гроші надсилають… Але хотілось самій якось заробити…

БАБУСЯ (оглядаючись на кафе). Такий уже цей офіціант строгий та сердитий… Дала йому 5 гривень, а він не взяв. Каже: «Не дозволено!»

ДІВЧИНА (зітхає). Мало дали… Аби гривень 50…

БАБУСЯ. 50?! Та мені хоч би за оцей кошик вторгувати 50! От хапуга! 50 гривень захотів!

ДІВЧИНА. А ви пройдіться вулицею, он будинки, люди живуть, може, хто купить!

БАБУСЯ. Так, робити нічого… Піду туди…  

ДІВЧИНА. Ідіть, ідіть, бабусю! Щасти вам!

БАБУСЯ йде.  

 

 

ЯВА 5

Дівчина, Іноземець, потім – Офіціант

Починає накрапати дощ.

ДІВЧИНА (до себе). Ще цього не вистачало! (Дивиться на годинник). Ну це ж треба! Вже пів на восьму! Може, десь у пробці застряг? (Витягає мобільний, починає набирати номер). Знов поза зоною…

Дощ ряснішає. ДІВЧИНА мерзлякувато поводить плечима, дістає парасольку починає її розкладати – парасолька чомусь не розкладається.

У цей час з’являється ІНОЗЕМЕЦЬ – він поспішає сховатися від дощу в кафе, біжить, і ненароком штовхає ДІВЧИНУ, що досі морочиться з парасолькою. Та не втримується на ногах і падає, доламуючи каблук та випускаючи з рук букетик конвалій.

ІНОЗЕМЕЦЬ (говорить з акцентом). О, вибачте, будь ласка, вибачте! (Допомагає їй підвестися). Я вас штовхнув! Я не хотів!

ДІВЧИНА. Та нічого… (Намагається стати на ноги).

ІНОЗЕМЕЦЬ. Ви впали! Я перепрошую!

ДІВЧИНА. Каблук зламався!

ІНОЗЕМЕЦЬ. О, у вас зламався каблук! Вибачте! Вибачте! Дощ! Ви – мокра! Треба сісти, треба вирішити! Ось кафе! Прошу, прошу… (Допомагає їй дійти до столика в кафе).

Сідають за столик.

Світло змінюється, ДІВЧИНА і ІНОЗЕМЕЦЬ завмирають.

МИТЕЦЬ. Жодна зустріч між людьми не є випадковою. Проте цього не дано осягнути смертним. Всі вигини і переплетіння нитей їхнього життя залишаються загадкою для них. Задачкою із найвищої математики –  навіть існування котрої лишається для них таємницею.

Я – невидимий. Я можу ставати чим завгодно в цьому світі. Сьогодні мені довелося стати ямкою на тротуарі, де зламала каблук ця дівчина, і ось цим дощем, що загнав цих двох до кафе, де саме тут працює цей офіціант, і за всяку ціну хоче продати свої конвалії саме ця бабуся… 

ІНОЗЕМЕЦЬ. Прошу черевичок!

ДІВЧИНА. Що?

ІНОЗЕМЕЦЬ. Я погляну!

ДІВЧИНА. Та не хвилюйтесь так!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Це неприємно! Вам треба йти! Ходити…

ДІВЧИНА. Та якось дійду додому… А там у мене є ще одні туфлі!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Так, так, треба дійти додому! Я думаю… 

ОФІЦІАНТ (підходить, запитує зверхньо). Будете щось замовляти?

ДІВЧИНА. Ні!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Так! (До ДІВЧИНИ). Щось вип’ємо? Заспокоїмось? Кава, сік? Чай?

ДІВЧИНА (знизує плечима). Може, сік…

ОФІЦІАНТ подає ІНОЗЕМЦЕВІ меню. Той якусь мить його вивчає.

ДІВЧИНА (до себе). От халепа! Зламала каблук, Олега Євгеновича нема! А раптом він не прийде?! Раптом він і справді – шахрай?!

ІНОЗЕМЕЦЬ (подає їй меню). Виберіть, прошу!

ДІВЧИНА. Сік? Ну, не знаю…

 ОФІЦІАНТ. У нас є яблучний, апельсиновий, персиковий, мультивітамін… Фреш…

ІНОЗЕМЕЦЬ. Прошу, прошу! Треба вирішити! Я думаю про ваш каблук!

ДІВЧИНА. Я буду вишневий! У вас є вишневий?

ОФІЦІАНТ (гордо). У нас є вишневий!

ІНОЗЕМЕЦЬ (до ОФІЦІАНТА, показує на пальцях). Два!

ОФІЦІАНТ. Вишневих?

ІНОЗЕМЕЦЬ. Так!

ОФІЦІАНТ (косо поглядаючи на ДІВЧИНУ). Повторюю замовлення: два вишневих соки. Більше нічого не бажаєте?

ІНОЗЕМЕЦЬ (до ДІВЧИНИ). Щось іще бажаєте? Виберіть!

ДІВЧИНА (злякано). Я? Ні! Тільки сік.

ІНОЗЕМЕЦЬ (до ОФІЦІАНТА, посміхаючись). Дякую!

ОФІЦІАНТ. Меню вам більше не потрібне? (Забирає меню, виходить).

ІНОЗЕМЕЦЬ (до ДІВЧИНИ). Вибачте мене… Я – невдаха… Я – невдало… Я – незграба…

ДІВЧИНА (сміється). Так, незграба!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Я придумав! Я куплю вам черевики! Туфлі!

ДІВЧИНА (сміється). Та ні, що ви! Якось і в цих дійду…

ІНОЗЕМЕЦЬ (поривається встати). Ні, ні, це неможливо! Я куплю вам черевики! Де це є? Де можна?

ДІВЧИНА (сміється). Та всі взуттєві магазини вже зачинено! Пізно! Ні! Дійду і в цих!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Жаль…

ДІВЧИНА. Що каблук зламався?

ІНОЗЕМЕЦЬ. Що магазини зачинено… Так, і про каблук теж… О! Я викличу вам таксі! (Телефонує кудись по мобільному, і щось тихо говорить).

ОФІЦІАНТ приносить замовлений сік, зверхньо поглядаючи на клієнтів, потім – виходить.

 

ЯВА 6

Ті ж, Бабуся

 Помітивши відсутність ОФІЦІАНТА, до кафе злодійкувато заходить БАБУСЯ.

БАБУСЯ (до ІНОЗЕМЦЯ). Синок, купи своїй дамі букетик…

ІНОЗЕМЕЦЬ. О, які гарні квіти!

БАБУСЯ. П’ять гривень букетик! Купи, синок!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Це – конвалії!

БАБУСЯ. Це конвалії, синок… У мене в садку виросли… Диви, який пучечок! П’ять гривень…

ІНОЗЕМЕЦЬ (до ДІВЧИНИ). Я куплю вам квіти!

ДІВЧИНА. Бабусю, це ж я! Але ж у мене… (Оглядається в пошуках подарованого букета). Де ж він?

ОФІЦІАНТ (раптово з’являючись, строго). Бабушка! Що ви тут робите?! Ви чіпляєтесь до клієнтів?!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Я купую квіти!

БАБУСЯ (похапцем). Ось, поглянь, який! Дивися, скільки тут квіток, який гарний пучечок…

ОФІЦІАНТ. У нас торгівля з рук заборонена!

ДІВЧИНА (до ОФІЦІАНТА). Людина хоче купити букет…

ІНОЗЕМЕЦЬ квапливо дає гроші, бере букет, БАБУСЯ злякано озираючись на ОФІЦІАНТА, виходить. ОФІЦІАНТ виходить слідом.

ІНОЗЕМЕЦЬ. Такий суворий… Грізний… Сердитий…

ДІВЧИНА. Сердитий! (Оглядаючись). А бабусі на ліки грошей не вистачає, на город. Ось і торгує квітами… (Поглядає на мобільний телефон).

ІНОЗЕМЕЦЬ. Ви когось чекаєте? Зустріч?

ДІВЧИНА. Так, чекаю… Одну людину…

ІНОЗЕМЕЦЬ. Дощ!

ДІВЧИНА. Так, дощ. На жаль…

ІНОЗЕМЕЦЬ. Дощ – красивий! Гарний… Романтичний! У вас – побачення?

ДІВЧИНА. Так… Ні! Це… Ділове побачення… Зустріч!

ІНОЗЕМЕЦЬ. О! Увечері!

ДІВЧИНА (сміється). Так, справді… Це трохи дивно. Бачте, я виконала одну роботу. А зараз має прийти чоловік… Роботодавець… І принести мені гроші. Але він чомусь запізнюється…

ІНОЗЕМЕЦЬ (сміється). Роботодавець? Принести гроші? В кафе? Часом я нічого не розумію тут! У вашій країні!

ДІВЧИНА. Так, це трохи дивно… Але мені чомусь не щастить із пошуками підробітку!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Песимізм.

ДІВЧИНА (сміється). Бачте, каблук, і той зламався! Я – невдаха!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Це я – невдаха! Незграба!

ДІВЧИНА. О, ні! Ви – іноземець! Ви звідки?

ІНОЗЕМЕЦЬ. Сполучені Штати.

ДІВЧИНА. О! Сполучені Штати… Як далеко… А я мрію побувати у Франції! В Парижі…

ІНОЗЕМЕЦЬ. Ви – романтична.

До кафе знову злодійкувато заходить БАБУСЯ.

БАБУСЯ (до ІНОЗЕМЦЯ). Синок, синок!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Що є?

БАБУСЯ. Я тобі здачу принесла!

ДІВЧИНА. Бабусю! Яку здачу?

БАБУСЯ. Та він же мені дав п’ятдесят гривень, а не п’ять! Оце бігала по ларьках міняла…

ДІВЧИНА (до ІНОЗЕМЦЯ). Бабуся принесла вам здачу з п’ятдесятки.

ІНОЗЕМЕЦЬ (здивовано). Здачу? Не треба здачу! На чай! На ліки!

БАБУСЯ. Е, ні! Ось, візьми, синок, тут – сорок п’ять гривень!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Не треба здачу!

БАБУСЯ (розгублено). Як це – не треба здачу? Та тут же сорок п’ять гривень! Е, ні, так діло не піде!

ОФІЦІАНТ (раптово з’являючись). Бабушка! Ви знов тут?! Хочете, щоб я міліцію викликав?!

ДІВЧИНА. Бабуся принесла здачу!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Не треба здачу!

ОФІЦІАНТ. Зараз викличу міліцію!

БАБУСЯ (до ІНОЗЕМЦЯ). То бери оці всі конвалії! Тут якраз десять букетиків!

ІНОЗЕМЕЦЬ (бере кошик). Не зрозумів…

ДІВЧИНА (сміється). Тепер – це все ваше!

ІНОЗЕМЕЦЬ (сміється). Мені не треба!

 

ЯВА 7

Ті ж, Митець

МИТЕЦЬ знову починає награвати свою мелодію на сопілці.

ДІВЧИНА, ІНОЗЕМЕЦЬ, БАБУСЯ, ОФІЦІАНТ припиняють свої розмови і завмирають, зачаровані мелодією.

 

ІІ ДІЯ

 

ЯВА 1

Митець, Дівчина, Офіціант, Бабуся, Іноземець

 

МИТЕЦЬ. Ну ось – дійових осіб представлено. Дівчина. Бабуся. Офіціант. Іноземець. Випадкові люди у випадкових обставинах. Щодня відбувається мільйони мільйонів таких зустрічей. Але між тим ця зустріч – завершення мого шедевру. Моєї часово-просторової ін-сталя-ції.

Отож – нехай вони пригадують… Нехай вдивляються в минуле і бачать те, що за інших обставин не побачать ніколи… Нехай вони зрозуміють дещо важливе… Нехай вони зрозуміють, що тут, в цьому світі, нема нічого випадкового, і люди, з якими ти зустрічаєшся хай на мить, не завжди випадкові. Адже вони завжди присутні в твоїх жилах, по яких тече твоя кров…

Мить, зупинися!

Від цієї миті ДІВЧИНА, ІНОЗЕМЕЦЬ, БАБУСЯ та ОФІЦІАНТ починають діяти і говорити в стані зміненої свідомості – ніби вглядаючись у минуле, про яке вони розповідають.

ДІВЧИНА. Одного разу, а мені було тоді років 13, ми з батьками їхали кудись в поїзді, здається, на море. Дорогою розпочалася справжня буря! Я стояла біля вікна і з жахом дивилася на чорне небо, де раз-у-раз спалахували блискавки. Вітер шаленів, гнучи дерева до землі, розгойдуючи ліхтарні стовпи – в одну мить він зірвав навіть шматочок даху із будинку, що стояв неподалік. Наш вагон погойдувало також, а дорослі ніби й не помічали цього, спокійно займаючись своїми справами! Я ж просто завмирала від жаху! До того ж поїзд стояв. Я думала тоді, що машиністи просто бояться в таку погоду починати рух, що в них є якась таємна інструкція про швидкість вітру, і тому подібне. Що якщо поїзд зараз рушить, то його просто знесе цим шаленим вітром… І я щосили чіплялася за поручень біля вікна, готуючись до незворотного падіння. А потім я повернула голову, і неподалік, за кілька купе, побачила хлопця приблизно такого самого віку, як сама. Він подивився на мене, і я зрозуміла, що він також страшенно наляканий! Потім він розвернувся і присоромлено втік… Сусідньою колією на великій швидкості пройшов поїзд; відразу ж рушив і наш. Тоді я зрозуміла, що поїзду байдуже до погоди за вікном – він просто чекав зустрічного…

ОФІЦІАНТ. Так, я це пам’ятаю… Той страшний буревій за вікном поїзда… Тим хлопцем був я.   

Одного разу, а було мені тоді 6 років, я стояв посеред величезного галасливого базарного натовпу, сам один, і розгублено роззирався навсібіч. Щойно було все добре, батьки були поруч, і раптом вони зникли! Де вони? Може, в тому ряду? А може в наступному? Я бігав поміж рядами, виглядаючи рідні обличчя, а сльози котилися по моїх щоках, а душу вже огортав невідомий до того розпач… І раптом хтось зупинив мене. «Хлопчику, ти загубився?» - почув я жіночий голос. Жінка взяла мене за руку і голосно почала питати, хто загубив дитину. За мить до мене вже бігла перелякана не менше за мене, мама…

ДІВЧИНА. Тією жінкою була моя мама…

У 80-х моя мама, навчаючись в інституті, на канікулах вирішила поїхати до столиці. Побачити місто, помилуватися пам’ятками архітектури, побувати в старовинних храмах… А ще – якщо пощастить, звісно, - дещо придбати… Здійснити, як зараз кажуть – «шопінг». Адже можливостей придбати якісні і модні речі тоді було небагато… Так вона потрапила до того взуттєвого магазину в центрі столиці. Там стояла величезна черга – значить, щось, як тоді казали – «викинули». Мама стала й собі. До магазину пускали по кілька чоловік – у продажу було імпортне взуття. Перед нею стояла якась жінка – поки стояли, а стояти довелося майже дві години – розговорилися. І до магазину зайшли разом, і купили собі по парі новеньких чобітків. А потім, задоволені, розійшлися, кожна по своїх справах.

БАБУСЯ. Тією жінкою в черзі була я. Я пам’ятаю ті чобітки австрійського виробництва… І дівчину, дівчину… Пригадую… Вона була милою, і якоюсь дуже знайомою – мені навіть жаль було з нею розлучатися... Але знайомства в чергах не прийнято було продовжувати…

Пригадується дрібничка. Одного разу, в 60-ті, я навчалася в технікумі. Поверталася увечері із занять голодна – гроші зі стипендії закінчилися, вдома також їсти було нічого. Глядь – а на дорозі лежать 50 карбованців – одним папірчиком. Я очам своїм не повірила. Підняла, і стою, оглядаюсь – чи ніхто, бува, за ними не шукає. Так годину стояла, чекала, виглядала… А потім взяла їх собі. Жила на них до наступної стипендії, а там батько із села картоплі привіз… Там ще й лишилося – я купила собі хустку… І весь час дякувала і молилася за того, хто ті гроші загубив…

ОФІЦІАНТ. Ці гроші загубив мій дід. Його проводжали на поїзд – то він був трохи п’яненьким, поліз по хустину і ненароком витрусив з кишені гроші. Він був офіцером-прикордонником – повертався з відпустки на службу, в Таджикистан, на кордон з Афганістаном. Приїхав, а через тиждень – сутичка з перестрілкою. Кількох солдатів поранило, один загинув – його ж врятувало диво. Або чиясь молитва…     

БАБУСЯ. Одного разу, в кінці 40-х, моя мати поралася біля хати по господарству. Був жовтень, бабине літо. Раптом біля хвіртки помітила худорлявого хлопчину, що стояв там, не наважуючись зайти. «Чого тобі?» - запитала мати. «Я – художник. Якщо у вас знайдеться шматок мішковини, чи картону, я намалюю вам картину». Тоді, після війни, селами ходило багато всілякого люду, але щоб художник… Мати знайшла шматок мішковини, на стіл поклала вишитий рушник, буханку хліба, глек з молоком, кілька яблук: «Намалюй мені, сину, ось це все. Аби завжди було в хаті». Хлопець намалював. Він зобразив те, що бачив на столі. А оскільки був жовтень, і все навколо було золотим, то й картина його була насиченою золотими фарбами. Мати заплатила йому за картину. Вона віддала йому і той хліб, і яблука, і те молоко. Ця картина досі висить в моїй хаті…

ДІВЧИНА. Цим хлопцем був мій дідусь. Він не був художником, але вмів трохи малювати. І тому ті картини, що він малював для селян, не були довершеними. Але вони врятували його від голоду 47 року.

МИТЕЦЬ. 40-і… Роки другої світової війни… Ніхто з людей не бачив, та й не міг побачити… А я – бачив. Я бачив, яка чорна вирва накрила тоді ці землі. Антропос… Сліпа мойра, в руках якої – ножиці… Не знати чому вона так завзято заходилася тоді різати ними…  На гобелені утворилася чорна діра. Клото і Лахесіс, напевно, відчували її своїми чутливими пальцями. Вони латали її як могли, та цю діру досі видно на цьому гобелені – надто багато надій, занапащених доль і мрій затягло в небуття… Тоді, в роки війни відбулося кілька зустрічей – дивовижних, як сам гобелен міфічних мойр. І знову ж таки – смертним не дано побачити цих дивовижних візерунків, що мережаться самими їхніми долями…

ДІВЧИНА. В один із днів війни моя прабабуся стояла біля воріт і дивилася на дивних солдатів Червоної армії, що йшли через село. Понурі і виснажені, одягнені хто в чому, зайшли вони до села, а глухий грім канонади наздоганяв їх скрізь – він лунав і ліворуч, і праворуч, і навіть попереду них. Надійшов наказ  короткого перепочинку – кілька солдатів сіло просто в дорожню пилюку, знеможено прихилившись до тину, а один, молоденький, попросив у прабабусі води. Вона витягла з криниці свіжої, налила йому в кухоль. «Звідки ви такі нещасні, синку?» - запитала співчутливо. «Штрафбат…» - відповів солдат і витягнув з-за пояса свою ложку. «Ось, візьміть на пам’ять, пані! Ця ложка – срібна, – сумно сказав він, простягаючи ложку прабабусі. – Сьогодні увечері йдемо в бій. Думаю, вона мені більше не знадобиться…»

Він був зі Львова. Його забрали до штрафбату, бо його батько був ворогом народу.

БАБУСЯ. Це було у війну. Мені було тоді три чи чотири роки. Одного разу, восени, мама одягла мені хромові чобітки, і пустила гуляти надвір. Я дуже пишалася своїми новенькими чобітками! Вони були такими красивими! Я вийшла на вулицю, і пішла, куди очі дивляться. Назустріч мені трапився німецький солдат. «Дивися, які гарні у мене чоботи!» - сказала я йому. І дарма, що говорила українською – він зрозумів мене! Зрозумів, і сльози виступили на його очах. Звісно, я цього не знала, але вдома в цього солдата залишився маленький син, і він дуже сумував за ним! Солдат витягнув зі свого речового мішка буханку хліба і простягнув мені. Вона була такою запашною! Ці пахощі я запам’ятала на все життя!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Це був мій прадід. Він загинув на Східному фронті у березні 1944. За час війни  він убив кількох солдатів Червоної армії. Серед них – і батька дівчинки, якій дав хліб.

ОФІЦІАНТ. А його самого убив мій прапрадід. В бою…

А перед тим, у 37 році він служив у військах НКВД і йому наказали застрелити одну жінку… Німецьку шпигунку… Він розстріляв її.

БАБУСЯ. У мене ніколи не було баби. Бо її вбили. Розстріляли. За те, що була німецькою шпигункою… Та ні, звісно ж, ніякою шпигункою вона не була. Вона була австрійкою. Але в ті роки це було тим самим. Кожен мав слідкувати за тим, що говорить. А моя баба хотіла говорити правду. «У колгоспі ми працюємо задурно…» - тільки й сказала вона.

Вони прийшли за нею, вони її катували, аби призналася. Вони вміли це робити. Але вона не визнала своєї вини. І її розстріляли. Я не знаю, де її могила.

ДІВЧИНА. 1933. Рік страшного голоду. У хату до прабаби прийшло двоє з канцелярії – один місцевий, а другий – приїжджий, і забрали все, що запаслося на зиму. Навіть з горняток повитрушували.  Прабаба тоді спухла з голоду, перехворіла на тиф…

ОФІЦІАНТ. Тим приїжджим був мій прадід. Тоді він лише починав працювати в органах НКВС. Я не знаю, але здається, він вірив, що робить добру справу, бореться з ворогами, які переховують від держави зібраний урожай. У тому селі, яке було для нього одним із багатьох… Де він забирав у людей все…

МИТЕЦЬ. Добре, досить спогадів… Тепер я хочу звернутися безпосередньо до вас. А чи не здається вам, шановні пані та панове, що у ваших розповідях забагато збігів? І що ці збіги дивовижним чином схожі, приміром, на ось цю ін-сталя-цію?

ДІВЧИНА (невпевнено). Тут намальоване дерево…

ОФІЦІАНТ. Якась павутина…

БАБУСЯ. Наче річка…

ІНОЗЕМЕЦЬ. Це абстракція!

МИТЕЦЬ (посміхається). О ні, тільки не абстракція! Це абсолютна реальність! Тут зображено ваш родовід!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Наш? Чекайте… Ви хочете сказати…

ОФІЦІАНТ. Ви хочете сказати, що всі ми тут…

МИТЕЦЬ. Якщо прослідкувати ваші життя вглиб родоводу по одній лінії, зрештою дійдемо до зустрічі, що трапилася приблизно 150 років тому в австрійському містечку поблизу Відня!    

ДІВЧИНА (невпевнено). Про це в сім’ї не прийнято було говорити. Але я це завжди знала. Знала, що в родині хтось був чи то зі Львова, чи з Німеччини… Чула якусь дивовижну історію про любов – чи то була просто казка? Чи мені наснилося?

БАБУСЯ. Мою прабабу розстріляли в 37-му як німецьку шпигунку. Причому тут Австрія?

ОФІЦІАНТ. Я нічого не знаю про це. Мій прадід був комуністом. Він не міг бути із Австрії!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Я – громадянин Сполучених Штатів. Я народився там. Але я знаю: відразу після війни мої дід і баба виїхали із Австрії. Виїхали до Штатів. Так, моя родина походить із Австрії!  

МИТЕЦЬ витягає сопілку, і змахує нею, неначе диригентською паличкою. Лунає музика, загальною темою якої є мелодія, яку МИТЕЦЬ грав спочатку. Якоїсь миті МИТЕЦЬ припиняє диригувати невидимим оркестром, підходить по черзі до дійових осіб, торкаючись до чола кожного.        

ДІВЧИНА (згадує). Анна, уроджена Веннінгер. Моя прапрабабуся.

БАБУСЯ (згадує). Моя прабабуся.

ОФІЦІАНТ (згадує). Карл Веннінгер. Мій прапрадід.

ІНОЗЕМЕЦЬ (згадує). Фердинанд Веннінгер. Мій прапрадід.

МИТЕЦЬ (спочатку промовляє, ніби лектор). Анна, Карл, Фердинанд… Троє з чотирьох дітей Хельги та Рудольфа Веннінгерів. У них був ще один син – Франц, та в нього не лишилося нащадків. (Вказує на якусь точку на своїй інсталяції) Бачте ось цю точку? Саме про неї, про справжній початок вашої сьогоднішньої зустрічі я й розповім вам сьогодні…

1870, Австро-Угорщина. 22 рік правління імператора Франца Йосифа І. Скориставшись послугами «Привілейованого товариства Галицьких залізниць імені Карла Людвіга» потягом із провінційного Лемберга до Кракова прибув підданий імперії Юліан Левицький. Маючи за плечима 20 літ та великий нахил до занять музикою, юнак вирушив у далеку дорогу, маючи на меті навчання у столиці імперії – Відні.

Однак проїзд на занадто дорогому потязі витрусив мало не всі заощадження майбутнього музики. Отож він, маючи в активі молодість і енергійність, вирішив подолати шлях, що залишився до Відня, пішки, дорогою заробляючи собі на прожиття грою на  сопілці. А що мав характер веселий та товариський, то дорога якось стелилася йому, поки за два місяці подорожі не привела до Гайнбурга – невеличкого містечка поміж високими горами над синім Дунаєм. Звідси до Відня було рукою подати, та юнак затримався в цьому містечку значно довше, ніж планував. А все тому, що звернув саме на ту стежку над тихим Дунаєм…

Втомився. Сів відпочити біля старого дуба, заграв на сопілці. І тут на стежині з’явилася вона, Хельга. Вони зустрілися так, наче знали один одного тисячу років. Так, наче розлучилися всього на мить.

Не знаю – може, й любов та талан до музики і подарували йому мойри, аби він вирушив у цю далеку путь? А метою була лише ця зустріч?       

Я – Митець. Для людей існують відтінки кольорів, лагідність сонця, швидкість вітру, шаленство зливи. А для мене існують відтінки кохання. Кохання цих двох спалахнуло в одну мить і запалало для мене як незвичайна чарівна зоря. Напевне, Лахесіс зв’язала чарівним вузликом ниті цих двох доль давно, ще до їхнього народження. І я зрозумів, що буду малювати їх.

…Ця любов довго не відпускала його з Гайнбургу. Вони не могли прожити один без одного й дня. Щойно випадала вільна хвилина, вони вже були разом.  Як часто, взявшись за руки, вони стояли на вершині гори, з якої було видно вогні Відня, і мріяли про майбутнє! Зрештою, її батько, власник невеличкої крамниці, проклинаючи все на світі, дав згоду на одруження своєї красуні Хельги з безрідним волоцюгою. А що було робити? Хельга вже чекала на дитину…

Та мойри не наплели молодятам довгого щастя. Народивши дівчинку, Хельга померла. Після її смерті убитий горем Юліан недовго лишався в Гайнбурзі. Покинувши дочку на діда з бабою, він все ж пішов до Відня. Та так і не повернувся звідти. «Бо волоцюга й заброда» - казали крамар та його жінка. А він просто хотів створити  музику. (МИТЕЦЬ підносить до губів сопілку, і грає вже знайому мелодію) Вона зазвучала в його душі після смерті коханої з новою силою, і він мусив увічнити її – як пам’ять про свою Хельгу... А після того і його самого спіткала смерть – і неважливо від чого, адже любов було прожито, мелодію створено…  

ДІВЧИНА. А ще – вони подарували світові нове життя! Дівчинку назвали Герта. Перлина. Вона й була перлинкою кохання. Дід і баба, викохавши сироту, будь-що намагалися убезпечити її від долі, яка спіткала її бідолашну матір.

МИТЕЦЬ. Та доля – велика пересмішниця! Ниті життя в руках сліпих мойр – все ж ниті, і мають десь свій початок…

Красуня Герта вдало вийшла заміж. Її чоловіком став високоповажний пан – інженер залізничного транспорту Рудольф Веннінгер. А жарт долі полягав у тому, що 1892 року пана інженера з молодою дружиною найвищим повелінням було направлено до королівства Галичини та Володимерії. Пан інженер мав здійснювати технічне управління «Привілейованим товариством Галицьких залізниць імені Карла Людвіга», яке щойно перейшло у державну власність. Звісно ж, ніхто не міг знати про те, що саме цією залізницею свого часу скористався батько молодої Герти, аби подолати частину свого шляху до омріяного Відня.

 

БАБУСЯ. Отож, молода родина Веннінгерів стали мешкати в столиці королівства – Лемберзі, що по-тутешньому називалася Львовом.

МИТЕЦЬ. Не втримаюсь, аби не розповісти про один факт. Молода пані Веннінгер полюбляла особисто здійснювати закупи на найближчому ринку, і найчастіше купувала городину в однієї літньої жінки, до якої чомусь відчувала щиру приязнь. Не знаючи рідні з боку свого зайди-батька, вона й не підозрювала, що ця селянка доводиться їй рідною бабусею.

ОФІЦІАНТ. Йшли роки. У молодого подружжя, один за одним, народилося троє синів і донька.

ІНОЗЕМЕЦЬ. У 1912 – а світ уже стояв на порозі першої світової війни – найстарший, Фердинанд поїхав навчатися до Відня, там одружився, і вже не став повертатися до Львова. Це був мій прапрадідусь.

МИТЕЦЬ. Середній син, Франц, у 1918 році служив в австрійській «Групі архікнязя Вільгельма», командиром якої був молодий ерцгерцог Вільгельм Габсбург. Після війни лишився жити у Львові, одружився. Але на початку 40-х, коли прийшли совіти, родину депортували в Сибір, а їхнього сина забрали на війну, у штрафбат. Юнак загинув під час одного з жорстоких боїв. Загинув від кулі, що випустив із автомата його двоюрідний брат, син його дядька Фердинанда...

ДІВЧИНА. Срібна ложка, яку він подарував моїй бабусі, своїй тітці, досі зберігається в родині…

ОФІЦІАНТ. І наймолодший син, Карл. Його доля склалася інакше. На фронтах Першої світової війни він захопився соціалістичними ідеями. Потім став переконаним комуністом. І, що найстрашніше – відрікся від свого роду. Порвав усі стосунки із батьками, а в усіх анкетах писав, що сирота. Змінив прізвище; ім’я Карл носив гордо, адже так звали його кумира Карла Маркса. Це був мій прапрадід.

МИТЕЦЬ. І донька, Анна… Це було 1915 року, весною. Тоді настало затишшя – після Галицької битви і нищівного програшу австро-угорських військ росіянам. У Львові квартирували російські війська.

Анна рвала вишні у саду. Поруч проходив вояк з російського батальйону, що лікувався у військовому госпіталі від легкого поранення. І погляди їхні зустрілися, і сонце засяяло яскравіше, і від того сонця, чи від тих вишень спалахнуло кохання. І вояк, демобілізувавшись після поранення, додому, на велику Україну, поїхав уже не сам, а з молодою дружиною.

БАБУСЯ. Так Анна потрапила в Україну. В багате село, в заможну родину.

МИТЕЦЬ. Але в лихий час. Бо сліпа Антропос вже запрацювала своїми ножицями над цими землями.

БАБУСЯ. У подружжя народилося дві доньки – тільки й щастя. Потім – революція, війна; від малярії помирає чоловік. Розкуркулення. Голод. Звинувачення в шпіонажі. Розстріл.

ДІВЧИНА. А доньки… Свого часу обоє вийшли заміж, одна – в далеке місто, інша лишилася в селі. Обоє пережили голодомор, війну. Одна з доньок Анни – моя бабуся.

БАБУСЯ. А друга – моя мати…

МИТЕЦЬ. Коло замкнулося. В один час і в одному місці зустрілися нащадки музиканта і його коханої, любов яких розквітла на берегах Дунаю майже сто п’ятдесят років тому. На коротку мить вони дізналися, ким є один для одного. На одну коротку мить… Бо що може їх пов’язати один із одним як лише крапля спільної крові, що тече їхніми жилами?

І хіба задумаються вони колись, що жодна людина, яка зустрічається на їхньому шляху, не буває випадковою? Та цього не дано осягнути смертним. Це важка ноша і для мойр – творців людських доль. Адже недаремне вони сліпі.

Мойри сліпі. Люди обмежені.

Лишаюсь я. Митець. Я змалював цю картину доль. Я не втримався, і показав картину тим, з чиїх доль я творив її. Хай на коротку мить вони помилуються нею. Хай оцінять шедевр сліпих мойр.

Зараз я клацну пальцями, і вони забудуть усе, про що дізналися.  

Хай далі йдуть життям, що освітлює лише вузький тунель їхніх власних доль.  Бо так легше жити.

МИТЕЦЬ клацає пальцями і виходить.

 

ЯВА 2

Дівчина, Іноземець, Бабуся, Офіціант

 

Далі ДІВЧИНА, ІНОЗЕМЕЦЬ, БАБУСЯ та ОФІЦІАНТ починають діяти і говорити так, наче щойно вони забули щось дуже важливе, і намагаються пригадати його.     

БАБУСЯ (тримає в руках гроші). Дуже добре… Дуже добре…

ОФІЦІАНТ (до БАБУСІ). Ви…

БАБУСЯ. Що?

ОФІЦІАНТ. Ви казали, у вашому садку ростуть конвалії?

БАБУСЯ. Ростуть.

ОФІЦІАНТ. Здається, клієнтам подобаються конвалії… Якщо ви привезете ще…

БАБУСЯ. Можна буде продати?

ОФІЦІАНТ. Так…

БАБУСЯ. Добре, привезу…

ОФІЦІАНТ і БАБУСЯ виходять, оглядаючись на ДІВЧИНУ та ІНОЗЕМЦЯ, що лишилися.

 

ЯВА 3

Іноземець, Дівчина

 

ІНОЗЕМЕЦЬ (стоїть із кошиком конвалій, до ДІВЧИНИ). Тут таксі… Так швидко приїхало… Не встигли…

ДІВЧИНА. Що?

ІНОЗЕМЕЦЬ. Попити соку… Поговорити…

ДІВЧИНА. Дякую за таксі, ммм…  

ІНОЗЕМЕЦЬ. Мене звати Руді… Рудольф Веннінгер!

ДІВЧИНА. Дуже приємно, Руді! Мене звати Ганна…

ІНОЗЕМЕЦЬ. Дуже приємно, Ганно… Дуже, дуже приємно… Ганно…

ДІВЧИНА. Дякую… Ще раз – за таксі. Не доведеться скакати додому на одній нозі…

ІНОЗЕМЕЦЬ (похоплюється, щось шукає в кишенях). Ганно, ось… Може знадобиться… Моя візитівка… Тут телефон…

ДІВЧИНА. О, візитівка! Дякую, Руді...

ІНОЗЕМЕЦЬ. Ви потелефонуєте мені?

ДІВЧИНА (посміхається). Звісно ж, зателефоную!

ІНОЗЕМЕЦЬ. Зателефонуйте зараз, як доїдете, Ганно! Відразу ж! Я буду тут стояти… Я буду тут чекати!   

ДІВЧИНА (накульгуючи, підходить до нього, бере його за руку). Добре, Руді… Я зателефоную… Зателефоную, щойно зайду в дім…

ІНОЗЕМЕЦЬ (притискає її руку до свого серця). Я тут стояти… Я буду чекати…

ДІВЧИНА виходить.

ІНОЗЕМЕЦЬ якусь мить дивиться їй вслід, потім всміхається, бере з корзини по букетику конвалій, розв’язує пучки і розкидає квіти навсібіч…

 

Завіса

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now