Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Тетяна Іващенко «Таїна буття». Київ, Національний драматичний театр ім. Івана Франка. 97-й сезон. До 160 років із дня народження і 100 років із дня смерті Івана Франка.

Камерна сцена. Прем’єра – 27 та 28 грудня 2016 року.

Режисер-постановник вистави  Андрій Май.

Грають:

Він- нар. артист України Шаварський Олег, Чернов Дмитро.

Вона- Зінєвіч Віра, нар. артистка України Яблонська Галина.

Жінка- Добриніна Анастасія, Чумаченко Анастасія.

Тетяна Іващенко

Т А Ї Н А  Б  У  Т  Т  Я

Драма

 

Київ

 

Контактний телефон:098-436-90-48

П’ЄСА НА ОДНУ ДІЮ

Іван Франко

Ольга ФРАНКО (Хоружинська) – дружина Франка

 

СПОМИН ПЕРШИЙ

Грозова ніч. Чітко висвітлюється жіноча постать. Це – Ольга Франко. У своєму будинку Ольга, після смерті Івана Франка, згадує своє подружнє життя. Протягом п’єси ми бачимо Ольгу і старшою жінкою й молодою… Лунають якісь чудернацькі звуки. До них долучаються голоси трембіти. На кону спалахує багаття. Вимальовується тінь. З’являється гуцул-ворожбит.

ВОРОЖБИТ. Гад! Гад! Земля горить, земля горить – тебе спалить! І я горю – тебе спалю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Так! Так! Я чую його голос! Я пам’ятаю ці закляття! Чую… І голоси трембіти, чую… Як тоді, у Нагуєвичах…

ВОРОЖБИТ. Господи! Творче неба й землі. Усіх тварей видимих і невидимих. Дай мені владу над вогнем!

ОЛЬГА ФРАНКО. Це його голос! Голос гуцула-ворожбита. Я й досі не забула! Я пам’ятаю усі тогочасні події нашого життя!

ВОРОЖБИТ. Заклинаю тебе, вогень! Баю тебе, Вогень! Віддай мені таїну свою.

ОЛЬГА ФРАНКО. Той вечір у Нагуєвичах був теплий, духмяний, які часто трапляються в серпні. Я почувалася щасливою! Вийшла із двору, наче сп’яніла від пахощів трав і якась сила нестримна потягла мене до багаття, що палахкотіло десь зразу за селом.

ВОРОЖБИТ. Вогонь горить – тебе спалить! І я горю – траву й землю спалю! 

Ольга бачить вогонь. Старший чоловік, убраний як гуцул, вигукує дивні закляття. Ольга підходить до багаття.

ВОРОЖБИТ. Палаєш ти, вогню, та затухаєш! Ось тобі, вогнику, їжа, сухі трави та гілочки. Візьми, вогень! А ти мені таїну свою на взаєм віддай. Не бійся, жінко, до мене підійди. Жмуток оцей кинь у вогень! Я  тобі долю твою розкажу. 

ОЛЬГА ФРАНКО. Не вірю я у ворожбу. Жоден долі своєї не знає. Людина сама долі своєї творець.

ВОРОЖБИТ. Та хіба я ворожу, моя пташко? Ятриться вогень, повзуть вужиком вогняні стрічки, а я за ними думкою лину. Вогень говорить до мене, шепоче свої таїни, а я людям сповіщаю. Заміжня ти, бачу! Чоловік твій не панського роду. Але, як пан виглядає. Слава на нього велика чекає… Як тієї води ніхто на свій звичай обернути не може, так із чоловіком твоїм інша жінка тебе не розлучить. Смерть його вас роз’єднає.

ОЛЬГА ФРАНКО. А любити мене чоловік мій буде?

ВОРОЖБИТ. Дивись, як дим угору біжить, рветься, наче стрічки веселки. Не тебе, пташко, чоловік твій любить. Серце йому не за тобою всихає.

ОЛЬГА ФРАНКО. Чого не мене любить?! Чи можу я долю свою змінити?

ВОРОЖБИТ. Трави чорніють. Вогень ліс палить, землю сушить! Та не сила тобі, жінко, проти долі стояти. Іншу любить чоловік твій. Ім’я її почуєш – здригнешся! Та мене, гуцула старого, згадаєш.

Вогонь на кону згасає. Музика змінюється.

ОЛЬГА ФРАНКО. Прийшов 1885 рік. Мені виповнилось 20 років. Я ще не спізналася із Франком. Щойно я приїхала до Києва із Харкова, де закінчила інститут шляхетних дівчат. Вирішила  продовжувати навчання на Вищих жіночих курсах. Розмістилася я у своєї старшої сестри – Антоніни Трегубової. Саме до її чоловіка, який працював у редакції «Киевская старина», приїхав зі Львова Іван Франко. Познайомилися ми на вечірці у Трегубових. Франко носив тоді світло-сірий сюртук, білу вишивану сорочку. Мав руде волосся, яке закручувалось йому на голові. Зовні він не справив на мене особливого враження. Тільки очі запам’яталися – яскраво-голубі, розумні та іронічні. Але коли він почав говорити про літературу, уразив мене глибиною знань, умінням закохати в себе співрозмовника. Його переповнювала якась незрозуміла для мене енергія! Я із цікавістю приглядалася до нього, дослухалася до його порад щодо французьких та німецьких перекладів. З часом вони стали мені при нагоді. Сама не знаю чого, але я стала уявляти, як іронічні франкові очі дивляться на мене з теплотою та ніжністю. Мені було цікаво побачити цього пана, завжди стриманого, поміркованого, у ролі пристрасного Тристана… Десь я читала, що чоловікам тільки здається ніби вони вибирають жінок. Жінка вибирає чоловіка! А чому б вам, пане Франко, не попросити о мою руку, так здається кажуть у вас у Галичині? А я подумаю, може й погоджусь… стати вашою дружиною. Ха-ха! Це вже жарт, звичайно. Франко навіть танцював зі мною на вечірці! Хоча взагалі танцювати Франко не умів. Може це що-небудь означає? Нехай позалицяється… Мої візії не зреалізувалися. Я так і не дочекалася з його боку особливих ознак пристрасті. Франко від’їхав до Львова несподівано, ми навіть не встигли попрощатись. Мені стало сумно. Я грала на фортепіано з великим замилуванням, серце моє сповнювалось неземною печаллю… (Ольга бездоганно грала на піаніно). Мрії не здійснились. Час минав. Я не отримувала листів від Франка, хоча чекала… Помалу заспокоїлась і навіть зацікавилась одним паном, який викладав у нас на курсах французьку… (Промовляє декілька фраз французькою).

І раптом – лист! Я отримала від Франка листа!

З’являється Іван Франко.

ІВАН ФРАНКО. «Ласкава пані! Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені потак довгім часі, як ми бачились, писати до Вас. Сам я дуже добре почуваю своє неловке положення, тим більше, що від самого повороту з Києва я збирався писати до Вас, збирався і не міг відважитись»! «А діло, про котре я хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою»? «Ставлю се питання як гіпотезу і прошу Вас обдумати його як гіпотезу. Звісно, відповідь на те питання залежати буде від двох чинників: серця і розуму».

ОЛЬГА ФРАНКО. Франко пропонує мені стати  його дружиною?! (Знов бере його листа).

ІВАН ФРАНКО.  «…і коли б справді серце Ваше було противне сьому ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите кінець усім моїм мріям і надіям… Отсе, мабуть і все, що я на перший раз мав сказати Вам, ласкава пані. Обдумайте і напішіть. Коли замисел мій справді безумний та непрактичний, то даруйте, що побезпокоїв Вас».

ОЛЬГА ФРАНКО. Невже мої мрії були передчуттям майбутніх подій? Але чому в такій сухій, академічній манері?! Чи так може писати закоханий?! Чого мене мучать сумніви? Франко зріла людина. Йому 30 років.  Хіба він може відчувати так само, як я? У сім’ї, як каже моя сестра Антоніна, багато залежить від жінки. Я молода, гарна, розумна... Мені стане сил завоювати любов чоловіка! Не аби якого чоловіка! Франко визнаний діяч, письменник, перекладач, знавець творчості Байрона і він… Поет! Моя родина відмовляла мене від цього шлюбу. Але я відповіла Франкові згодою. Я так вирішила… Ольга Франко, звучить не зле. Розпочалося наше листування.

ІВАН ФРАНКО. «Ласкава пані! Я бачу, що від мого предложенія ви не відмовляєтесь, а це для мене найважлевіше! Олю, пишіть частенько. Хочь і по-московські. Кожне ваше слово для мене дороге й миле. Нехай вас не конфузить, що ви не добре виражаєтесь по- українські.  Але ж я знаю, що вам ніде було вивчати мову. Так чогож тут встидатися! Нехай ті встидаються, які не дають українцям вчитися на їх рідній мові...».

ОЛЬГА ФРАНКО. (Відкладає листи один за другим). Ласкава пані. Ласкава пані! Про що він пише?! Та про що завгодно, лише не про почуття. Мене це дратує. Чим далі, тим гірше. Може мені не відповідати на його листи… деякий час?! Нехай його чоловіча уява  розбурхається. Нехай він відчує ревнощі, постраждає, як належить закоханому…

З’являється Іван Франко. Ольга бере лист.

ІВАН ФРАНКО. «Дорога Олечко! Ви кажете, що якось мало спосібні до переписки… Не говоріть серденько о малоспосібності. А так-такі прямо скажіть: «Не чулось живої потреби з Вами балакати». «…Не бійтесь, тим Ви не обидите мене, бо я ж знаю й сам, що жива потреба виростає тільки з живої любові. А живу любов не завсігди вдається розбудити самою фантазією. Стискаю сердечно Вашу руку. Ваш Іван Франко».

ОЛЬГА ФРАНКО. Це вже мені більше подобається. Руку сердечно стискає. «Ваш Іван Франко». А в минулому листі просто написав: «Іван Франко». Схоже… Франко страждає?!

ІВАН ФРАНКО. «Ой, ідуть дні та за днями, ночі за ночами. А я жду та й жду! Від Вас хоч словечка? Та й вже ждати покинув. Мусить бути, що я чимось образив Вас в своїм посліднім письмі? Радо б перепросив, якби знав за що? А, може бути, що Ви пожаліли тих листочків, що досі писали до мене? Нічого сього я не знаю. Але стільки перетерпів, дожидаючись від Вас письма, все нехай іде з тим часом»…

ОЛЬГА ФРАНКО. Своїм мовчанням здається я чогось досягла… Передчуваю, як невдовзі серце цього поважного письменника впаде мені до  ніг…

ІВАН ФРАНКО. «…Що таке з Вами діється? Чи Ви недужі, чи померли, чи так-таки не хочете нічого писати». «…Ну, скажіть, на що  се похожа така мовчанка? На просту рівнодушність до мене і до всього мого писання? Се очевидно, що так воно і мусить бути. Невже ви дитина, котрій кортить мати на собі білу сукню і зелений вінок!? Котрій зовсім рівнодушне те, кому при якій оказії подати свою руку і, що він опісля з тою рукою зробить».

ОЛЬГА ФРАНКО. (Відкладає лист). Може я зовсім безсердечна? Людина страждає, а я радію! Може я сама не люблю Франка? Але ж я погодилася стати його дружиною! Я не хочу завдавати прикрощів порядній людині, якою, безперечно, є Франко… Я поїду до Львова. Я ще раз зустрінусь із Франком і з’ясую для себе свої почуття. Франко говорить, що людині треба спізнати себе. Не хочу, щоб виглядало так, наче я досягла своєї мети – Франко закохався, а мені й байдуже!(Пауза). І ось ми їдемо із сестрою Антоніною до Львова. Франко був вражений і щасливий зустріччю зі мною. Це я прочитала по його очах. Ні, його очі вже не були мудро-іронічними. Його очі дивляться на мене з ніжністю. В них сяє… любов! Я слухаю красномовну його бесіду, мені здається, що немає у світі щасливішої за мене…! Франко знаний у Львові журналіст, письменник, фольклорист. Він співробітник майже всіх польських та німецьких часописів. І він – поет!!! Світ завжди ворожий до Поета. Я захищатиму його. Я стану на сторожі! Наше весілля призначено на травень.

Звучить музика. Іван Франко та Ольга йдуть назустріч одне одному.

ІВАН ФРАНКО. «…Як я Вас люблю, Олечко! Як гаряче бажаю я бачити Вас щасливою! Одного тільки боюсь – щоб не вбило мене це щастя».

ОЛЬГА ФРАНКО. І я люблю Вас, Іване.

ІВАН ФРАНКО. «Я обіцяю Вам, Олечко, що буду гарним чоловіком».

ОЛЬГА ФРАНКО. Я також обіцяю Вам, Іване, бути гарною дружиною. Ревнощі мені не притаманні за природою. З’ясовувати стосунки, влаштовувати істерики – це також не моє. Я демократична у шлюбі… Ми побралися з Франком 16 травня 1886 року в Києві, у Павлівській церкві.

СПОМИН ДРУГИЙ

Львів. Двокімнатна квартира, яку винаймає Франко.          Франко й Ольга входять із валізами. Ставлять їх на підлогу. Франко дістає пляшку шампанського. Ольга з валізки виймає два келихи. Сідають на валізи. Франко відкорковує шампанське.

ІВАН ФРАНКО. «Наше будуще життя, Олечко, я уявляю собі так! З нашої тихої скромної хати повинна виходити струя могутнього, реального і розумного народолюбства. Я бажав би бачити в тобі, Олю, товаришку і помічницю, в моїх працях літературних. І думаю, коли б нам удалося устроїти таку науково – літературну спілку, до якої я вважаю тебе спосібною! То життя наше уложиться, Олю, гарно і щасливо»!

ОЛЬГА ФРАНКО. Я з радістю стану  Вашою  помічницею й товаришкою. Іване, я розділяю ваші погляди! Жінкам треба надати можливість зреалізувати свої таланти, а не придушувати наші здібності!

Вони п’ють шампанське... Розпочинається подружнє життя. Франко сідає працювати. Ольга намагається прибирати у хаті.

ОЛЬГА ФРАНКО. По весіллю ми переїхали жити до Львова… Я дуже хвилювалася, гадала, що не здатна бути дружиною за демократичних умов. Коли немає ані куховарки, ані покоївки. Своїх острахів я не виказувала чоловікові. Згадувала свою улюблену Віру Павлівну, Чернишевського. Цей образ, завжди, додавав мені сили… Дому свого Франко не мав. Ми мешкали у двокімнатній квартирі за наймом неподалік від центру міста. Я призвичаювалася до хатнього господарства, із того в мене мало доброго виходило. Завжди по хаті розкидані якісь речі, я нічого не встигаю. Але… я навчилася варити борщ!(До Франка). Іваночку, я навчилася варити борщ!

ІВАН ФРАНКО. Угу, Олю.

ОЛЬГА ФРАНКО. Виявляється Франкові байдуже, що їсти! Обідає він зазвичай з книгою… Або з часописом. Майже безтямно підносить ложку до рота. А очей від сторінки не відриває. Минуло лише два місяці нашого подружнього життя. А мені здалося, що Іван про мене забув. На мене дивилися розумні, суворі очі, яким було байдуже – чи поруч я, чи відсутня? Навіть краще, якщо відсутня! І ці думки примушували мене страждати…(До Франка) Іваночку! (Пауза). Іваночку! Над чим ти працюєш?

ІВАН ФРАНКО.(Не піднімає голову). Що? А, продовжую переклад «Фауста» Гете.

ОЛЬГА ФРАНКО. Я хотіла в тебе запитати…

ІВАН ФРАНКО. Гете наскрізь Геніальний! Незбагненно як легко, просто, геніально і вивищено…  

 

ОЛЬГА ФРАНКО. А в чому сенс життя за Гете?

ІВАН ФРАНКО. В пошуку Істини! І в боротьбі звичайно! Перш за все в боротьбі із самим собою! Заглянь у себе. Ми всі потураємо своїм не найвищим бажанням. Мало спосібні діяти! Діяння-ось початок руху до Істини! Ми всі лінуємося! Ми не хочемо замислюватися, самостійно думати  та діяти.

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти не лінуєшся, Іваночку!

ІВАН ФРАНКО. Та де?!(Знову працює).

ОЛЬГА ФРАНКО. Іваночку, облиш працювати. (Забирає в нього книгу). У тебе є молода дружина.

ІВАН ФРАНКО. (Посміхається). Згоден, Олю! Мені самому від тієї праці очі рогом лізуть. Хвильку, зачекай!(Приносить невеличкі фігурки вертепних ляльок: чорта та хлопа). Це чорт-Мефістофель. А це хлоп-Фауст! Вчений, який, як ти знаєш, Олю, забажав пізнати всі потаємні істини Всесвіту.

ОЛЬГА ФРАНКО. (Відповідає Франкові його словами). Мефістофель спокушає Фауста, перешкоджає йому вирватися з буденного життя до світлого існування.…

ІВАН ФРАНКО. Мефістофель це наше друге я! Це ми самі перешкоджаємо собі, ми не працюємо над собою! Мефістофель штовхає нас уперед, не залишає наш Дух у спокої лінощів. Вічна боротьба Вищого Горнього з Пітьмою, ця боротьба відбувається в душі кожного з нас. Мефістофель потрібен нам, він рушійна сила!

ОЛЬГА ФРАНКО. Я страшенно ненавиджу себе, коли лінуюся. Я схильна лінуватися, я за собою це знаю. Навіщо рухатись уперед, думаю, якщо можна просто бути щасливою?! В такі хвилини я картаю себе. І згадую твої думки про Фауста.

ІВАН ФРАНКО. Фауст намагається прорватися з каламутної багнюки, в якій усі ми живемо, до Вищого існування. Довести, що Людина має гідність, має розум. Людина повинна замислитися над Світобудовою! Треба вчитися думати. Фауст закликає нас зрозуміти, нарешті, навіщо ми, люди живемо на Землі?! Людина здатна осягнути найвищу Істину.

ОЛЬГА ФРАНКО. Подаруй мені свого Фауста. (Сміється). Тобі шкода Фауста?

ІВАН ФРАНКО. Олю… Ходімо, Олю, на дзвіницю Корнякта, піднімемося. Яка височина! Коли я закінчив Дрогобицьку гімназію, до Львова приїхав в університет поступати. Ти сміятимешся. Я боявся височини! Вирішив позбутися свого ляку. Став студентом і, майже, щодня піднімався на дзвіницю. Силував себе дивитися униз. Щоб острах минув. І острах таки минув!

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти також, Іване, сміятимешся. Мене інколи тягне до храму…

ІВАН ФРАНКО. До церкви ходити - то вже смішно, Олю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Я люблю слухати церковний спів.

ІВАН ФРАНКО. Можливо тому, що я не люблю попів, та й саму церкву не визнаю, спів церковний серця мого не чіпає. Народні пісні слухаю залюбки.(Співає декілька рядків з народної пісні). Яка в тих піснях насолода!

ОЛЬГА ФРАНКО. А мене вражають ікони. Таємничі лики святих…

ІВАН ФРАНКО. Мене також виховували на Біблії, але погодься, Олю, Біблія, ікони, весь церковний інститут – то є засіб тримати людей у покорі. З рабства нас не випускати. Це мрія всіх правлячих кланів. Церква служить тим, хто називає себе - влада! Я ціную глибину мудрих біблійних притч. Але Христа не визнаю ані Вчителем, ані Богом! Людина створена для того, щоб силою свого Духу долю змінити. Щастя на Землі треба будувати, Олю! Людина сама творець своєї долі.

ОЛЬГА ФРАНКО. А ким людина створена, Іваночку?

ІВАН ФРАНКО. Всесвітом. Безмежжям.

ОЛЬГА ФРАНКО. А що є Всесвіт? Безмежжя?

ІВАН ФРАНКО. Вічна розумна матерія, без початку й кінця, що здатна самоорганізовуватися. Ось, із цією матерією ми ще, Олечко, з тобою повоюємо!

Вони виходять із дому. Накрапує дощик. Франко розкриває парасолю.

 Я одного прагну, Олю, служити людям, своїй Батьківщині. Більш за все боюся не встигнути всього написати, що задумав.

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти встигнеш, Іваночку! Ти напишеш!!!

ІВАН ФРАНКО. Прагну життя прожити – не так, як босими ногами по хвилі пройти, бо з того – сліду не буде.

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти напишеш багато, повір мені, я це бачу!

ІВАН ФРАНКО. Я інколи таку силу велику зсередини чую! Здається Землю перевернути можу!

ОЛЬГА ФРАНКО.(Весело). Ти перевернеш Землю! Ти надзвичайний у мене. Біжімо, Іваночку. Дожени мене, спробуй!

ІВАН ФРАНКО.(Піймав її. Обіймає). Олю! Головне для мене, Олечко, Україну нашу вільною побачити. Дихається як легко! Відчуваєш  смак повітря? (Посміхається). Після денної спекоти, дерева пахощами на нас дмухають!

ОЛЬГА ФРАНКО.(Сміється). Здається, дощик накрапує. Небо, прошу в тебе зливи! Ой, яка смішна калюжа, дивись! Я себе бачу наче в дзеркалі.

ІВАН ФРАНКО. Олю, Олю! Пам’ятаєш, тобі сподобалась моя повість «Маніпулянтка». Ходімо, зайдемо на пошту. Я покажу тобі жінку, з якої я писав свою «Маніпулянтку».

ОЛЬГА. Ми увійшли до приміщення пошти. Я побачила за віконечком гарненьку пані. Років на 5 старшу від себе. Вона видавала листи.

Музика.

ІВАН ФРАНКО. (Із захопленням). Целіна Журовська. Подивись, як погордо вона тримає голову! Її волосся надзвичайного кольору, якесь попелясте. Вона схожа на давньогрецьку поетку.

Франко напівголоса читає ліричний вірш.

ОЛЬГА ФРАНКО. Франко говорив, говорив, я вже не дослухалася. Я дивилася, як змінюються його очі. Він перетворювався на молодого безжурного юнака, якого по життю веде блискавка пристрасті. (Ольга говорить свій текст, а Франко продовжує читати вірш). Таким я бачила Франка лише раз у житті, коли ми не були ще одружені. У Львові. Ми зустрілися біля пам’ятника Міцкевичу та пішли до кав’ярні Кульчицького… Так само він тоді дивився на мене! Поет завжди зачарований своєю вигадкою. Шкода, що пристрасті його очам надає робота, а не я! Мені набридло роздивлятися личко цукерко-подібної пані, носик якої сягає вгору. Вона просякнута відчуттям особистої неперевершеності. (Пауза. До Франка). Скажу тобі відверто, Іване! Мене, не приваблюють гонорові жінки!

ІВАН ФРАНКО. А чоловіків, на жаль, зваблюють не ті жінки, яких вибирає розум.

ОЛЬГА ФРАНКО. Ми  не пішли до дзвіниці. Ми повернули додому.

Ольга та Іван Франко входять до кімнати. На підлозі розкидані книги. Ольга піднімає одну з книг. Франко сідає працювати.

ОЛЬГА ФРАНКО. Іваночку, тобі сподобався мій борщик?

ІВАН ФРАНКО. Усе, що ти готуєш мені смакує, Олю.

ОЛЬГА ФРАНКО. То не був борщ. Я насмажила хробаків і залила їх томатним соком. (Кидає капелюшок йому в обличчя).

ІВАН ФРАНКО.(Зловив капелюшок). Олю, ти так більше не жартуй.

ОЛЬГА ФРАНКО. Це  не жарт. Це тобі помста, Іваночку! Цілий вечір у мене на голові розквітав новий капелюшок, а ти й не помітив.

ІВАН ФРАНКО. Пробач, Олю! Ти дворянка, я мужицького роду. Ніколи не помічаю я шовкових суконь. Витончених парфумів. Ти, Олю, є мій товариш. Ми дивимось з тобою в один бік, однією мовою розмовляємо. Одну доктрину сповідуємо. Саме цим ти мене зваблюєш.

ОЛЬГА ФРАНКО. А кохання?!

ІВАН ФРАНКО. Та й кохання, зрозуміло, теж.(Забирає з її рук книгу і йде працювати в іншу кімнату. Ольга сідає до фортепіано. Звучить музика).

СПОМИН  ТРЕТІЙ

Та сама кімната. Минув майже рік.  У подружжя народився перший син Андрій. Ольга порається біля колиски дитини. День народження Андрія.

ОЛЬГА ФРАНКО. Я щаслива! Я народила Іванові сина Андрія. Франко виявився дбайливим та люблячим батьком. Для нашого сина він написав казочку «Лис Микита».

Входить Іван Франко веселий, із торбою, у якій подарунки. Ольга швидко несе на стіл пиріг. Дитина спить.

ІВАН ФРАНКО.( Жартівливо співає). Ой, у Львові сталась новина! Ольга Франкова сина народила-а!

ОЛЬГА ФРАНКО. Тихше! Тихше, Іваночку, Андрійко наш спить. Розбудиш дитя…

ІВАН ФРАНКО. Янголи співають, янголи співають, Ольгу мою любу із сином величають! Олю, я Андрію нашому подарунок приніс. Своїми руками зробив. Вирізав із дерева. (Дістає дерев’яного коника).

ОЛЬГА ФРАНКО. Гарний який! Мені подобається, дуже вдалий!(Цілує чоловіка). А Андрій наш папір їсть, уявляєш. Хапає і до рота! Іваночку, що це означає?

ІВАН ФРАНКО. Це добре, хто в дитинстві папір їсть, всякого писання відцурається. Мабуть, смачний пиріг вийшов, Олю? Йой, смакота!

ОЛЬГА ФРАНКО.(Горнеться до нього). Скажи мені, Іване, рідний: «Олю, я тебе люблю».

ІВАН ФРАНКО. Олю… Олю… я не люблю таких розмов.

ОЛЬГА ФРАНКО. (Посміхається). Не хочеш говорити, тому що не любиш.

ІВАН ФРАНКО. Послухай-но мене, Олю! Батько в мене помер. Потім мати… Я ще зовсім малим був. Виховував мене вітчим, Гринь Гаврилик. Ніжностей у нашій хаті не було. Мабуть, того я такий черствий. Не здатен до ніжностей. Я намагатимусь змінитися, щоб ти не відчувала себе обікраденою… Зароблю грошей, збудую для нас будинок, великий! Діточок ще народимо! Олю, усе в нас буде добре затишок та любов! От роман свій закінчу «Лель і Полель». Отримаю на конкурсі першу премію. Поверну борги, які стоять та гавкають. Олю, я ж забув! Маю й для тебе подарунок також. Я тобі, дорога моя, купив…

ОЛЬГА ФРАНКО. Нову сукню, в паризькому магазині!!!

ІВАН ФРАНКО. Друкарську машинку, жінко! Ти навчишся друкувати, не заперечуєш? Я хочу, аби ти допомагала мені в редакційній роботі у нашому часописі «Життя і слово».

ОЛЬГА ФРАНКО. Я з радістю допомагатиму тобі у всьому. А от зараз, Іване, прочитай мені останній свій вірш.

ІВАН ФРАНКО. Потім, Олю, потім.

ОЛЬГА ФРАНКО. Будь ласка, прочитай для мене вірш, зараз.

ІВАН ФРАНКО. Статтю терміново закінчити треба. Може ти скоректуєш?

ОЛЬГА ФРАНКО. Ні. Я хочу, щоб ти прочитав вірш.

ІВАН ФРАНКО. Не зараз, Олю. (Збирається йти працювати).

ОЛЬГА ФРАНКО. Я прошу тебе, зараз прочитай мені вірш.

Франко читає вірш  єдиний, який присвячений Ользі.

 «Спасибі тобі, моє сонечко, за промінчик твій щире словечко…»

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти – геніальний поет! Твоє знання німецької на- рівні рідної. Французька, італійська, грецька, польська, чеська – я нічого того урівень з тобою не знаю. Звичайно, ти мусиш зневажати мене.

ІВАН ФРАНКО. Олю, що ти говориш? Знаєш, як би тобі відповів мій улюблений Гете: «Кожна людина під сукнею гола»! Усі ми однакові і зневажати не варто нікого. А те, що ти посередньо знаєш мови – не біда. Читай в оригіналі Гете, Гейне, Золя. Саме так я вивчав мови. Розширюй для себе світ, не звужуй! Усім нам треба вчитися думати, треба працювати над собою, щоб стати європейсько-освіченими людьми. Нудний тобі чоловік попався – весь час повчає. А дім я все ж таки свій збудую… І грушу посаджу. Люблю груші. У серпні поїдемо з тобою в гори. Хочу довершити свою працю про вершинний світ Карпат.(Франко сідає друкувати).

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти й на цьому розумієшся? Як тобі все це вкладається в голові?! Я впевнена! На мого Франка чекає європейська слава! Знайомство з Франком породило в мені бажання вивчати рідну мову, якої я не знала, жиючи в Україні. Я читала його «Захара Беркута» і мені відкривався інший мовний простір. Космос української мови. (Відкриває повість «Захар Беркут» та читає).

-Як думаєш, боярине? – спитав нараз Бурунда Тугара Вовка. – Що буде з нами?

ІВАН ФРАНКО.(Франко відповідає дружині). Всі погинемо, - відповів Тугар Вовк спокійно.

ІВАН ФРАНКО. «І я так думаю, - подтвердив Бурунда. – І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти в ставок»!

ОЛЬГА ФРАНКО. «Боярин нічого не відповів на се. Нові події звернули всіх увагу на себе. Тухольці, очевидно, не хотіли дожидати, аж поки вода настільки прибуде, щоб спокійно витопити нужденні останки монголів»… (Книга несподівано випадає з її рук і на підлогу падають листи. Ольга читає один з них).

 «…Люба Ольдзю»! Він написав стільки листів до мене, коли нас розділяв Київ?! І не надіслав жодного з них?!

ІВАН ФРАНКО. «Вибачте, Олю, що користуюсь цією нагодою щоб написати Вам кілька слів, бо у мене немає ні іншої можливості, ні мужності сказати їх Вам відкрито! Клянуся, що де б я не був – У Львові, чи у Відні, Ви завше зостанетесь для мене провідною зорею моїх діянь, метою, до якої я прагну. Але іноді мою душу охоплює невимовна туга, якої ніяк не можу позбутися: я все ще сумніваюся у своєму щасті».

ОЛЬГА ФРАНКО. Виходить – Франко любить мене?!! Львів. Серпень 1875 року… (Ольга ошелешена). Це неможливо! Неймовірно, ми познайомилися із Франком за десять років після написання цього листа?! Ольга Рошкевич! (Бере фото). Вона теж, виявляється, Ольга… Ось, про кого казав гуцул-ворожбит?! «Ім’я її почуєш - здригнешся».

ІВАН ФРАНКО. Олю, може ми кави вип’ємо?

ОЛЬГА ФРАНКО. Ви любите мене, пане Франко?

ІВАН ФРАНКО. Угу.

ОЛЬГА ФРАНКО. Що, «угу», Іване?

ІВАН ФРАНКО. Олю, напиши мені на папері все, що ти жадаєш почути. Я підпишуся. Перечитуй і тішся… Не ображайся. Я доволі іронічний, стриманий у почуттях. Жінкам такі як я не подобаються, але я такий. Духовність для мене вища за любов. Служіння громаді – смисл мого життя. Що тепер робити?!

ОЛЬГА ФРАНКО. Якби любив – не питав би.

ІВАН ФРАНКО. Олю! Ти в чомусь мене підозрюєш? Ніколи я не брехав і брехати не буду. Я кажу правду завжди.  

ОЛЬГА ФРАНКО. Тоді назви ім’я жінки, яку ти кохав по справжньому?!

ІВАН ФРАНКО. Ти запитала – я відповідаю. Її ім’я – Ольга Рошкевич. Так, я кохав, палко, страждав. Але вона вийшла заміж. Це сталося десять років тому. Життя не повертає тих, кого ми втрачаємо. На жаль, я не здатен вже з такою пристрастю ставитися до жінки. Я писав тоді до Рошкевич: «Кохана Ольдзю! Згадка про тебе, моя сердечна, додає мені завжди сили. Ольдзю, твій чаруючий сміх, чи вчую я його ще коли? Сидячи в тюрмі, я не раз серед глухої нічної тиші чув твій сміх. Зовсім виразно». «…Я хотів би тільки одного – померти при тобі, стискаючи твої руки, глядячи на твоє лице. Більшого щастя не треба мені». (Пауза. Сміється). Маячня все! Все, що я писав тоді маячня, розумієш?

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти не любиш мене.

ІВАН ФРАНКО.  Кохання не бентежить мене з колишньою силою.

ОЛЬГА ФРАНКО. Не любиш мене!

ІВАН ФРАНКО. Я змінився! Постарів! Став іншим, Олю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Не вірю я тобі. Не вірю.

ІВАН ФРАНКО. Олю, ти чуєш мене?! Я став іншим, Олю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Усе, усе… Я сама винна, що затіяла цю розмову. Твоя правда, Іваночку! Не треба копирсатися в минулому.

Ольга підходить до Франка та обіймає його.

ІВАН ФРАНКО. Як я втомився, Олю, перевіряти в чужих статтях цитати. Майже всі автори вказують непевні дати. Пишуть аби як. Невже неможна навчитися відповідати за свою роботу? Щось мені зуб розболівся.

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти зовсім не слідкуєш за здоров’ям. До лікаря слід звернутися.

ІВАН ФРАНКО. Не піду! Лікарі тільки час крадуть. Кожну годину без праці я вважаю втраченою. Тільки праця мене зцілює. Збірку готую - «Зів’яле листя».

ОЛЬГА ФРАНКО. Тебе неможливо переконати. (Ольга цілує Франка).

ІВАН ФРАНКО. Щоб я без тебе робив. Я щасливий, Олю, що ти в мене є. Ти мій друг. Я знаю, що в усьому можу покластися на тебе, завжди.

ОЛЬГА ФРАНКО. (Біжить до піаніно). Я для тебе зіграю, Вагнера!

Звучить музика Вагнера–одного з найулюбленіших композиторів Івана Франка. Франко згадує 1884р. Бал в Коломиї, де відбулася його остання зустріч із Ольгою Рошкевич. З’являється Ольга Рошкевич. Бал. Грають вальс.

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Уявляю який знявся б тут галас, якби я зараз на цьому балу заграла б Вагнера, замість вальсу.

ІВАН ФРАНКО. Вагнер торкається серця, сповнює душу  незгасаючим  коханням. Я маю можливість говорити з тобою, бачити твої очі. Я щасливий…

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Я пам’ятаю твої слова:» Раз жити і раз любити -таке моє серце»!(Пауза). На нас усі дивляться. Публіка шокована. Мені байдуже! Я не зважую на умовності. Я щаслива з тобою.

ІВАН ФРАНКО. У галицькому суспільстві незабаром відбудуться революційні зрушення!

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Перш за все, треба змінити становище жінки…

ІВАН ФРАНКО. Кожна жінка отримає в суспільстві права нарівні з чоловіками.

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Мусить так бути. Ми – жінки, маємо отримати право займатися громадсько – політичною діяльністю, право голосу, ти згоден зі мною?
ІВАН ФРАНКО. Жінки мають отримати повні соціально-економічні та політичні права, право голосу на виборах. Жінка має усвідомити себе, як самостійну особу.

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Для публіки я заміжня жінка. Дружина священика Озаркевича. Я наважилася з’явитися публічно без чоловіка й танцюю з колишнім нареченим,(з іронією) який встид, ганьба! Ніхто з них не повірить, що мій шлюб - умовність. Чоловік навіть не має права навідатися до моєї кімнати. Усе поміж нами як ми й домовлялися перед весіллям. Я для нього лише сестра, не більше і я люблю його, наче рідного брата.

ІВАН ФРАНКО. Ми танцювали й говорили, й говорили з Ольдзьою безнастанно! І невимовна туга стискала мені серце. Я наче передчував, що ніколи більше не побачу її розумні, чудесні брунатні очі! Напевно, й моя перед нею є провина. В тому мій біль невимовний… Кожен з нас має свій острах, свідомий, якийсь звих! Я мав нещасливу впевненість, погані передчуття не залишали мене, я боявся, що на мене чекають стражденні злидні, аж до жебрацтва! Долю діда прошака-волоцюги мені написано згори прожити. Моторошно ставало, коли я уявляв: я знову у в’язниці, моя Ольдзя стоїть із нашими діточками при дорозі, з простягнутою рукою! Хіба я міг заподіяти їй таке нещастя?! Сумно й невимовно страшно мені жити! Відчуваю себе самотнім вигнанцем… Я мав упевненість, що Володимир Озаркевич, мій товариш, кохає Ольдзю! На вчинок я не наважився, не відмовив Ольдзю від шлюбу з Озаркевичем! (До Рошкевич). Ольдзю, попереду в нас висока мета, прагнення наші правдиві, людство рухається до пізнання Вищої Істини!

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. (Дарує Франкові невеличку ляльку – Фауста). Я замовила Фауста змайструвати, для тебе! На згадку! Ти є Фауст, Івасю!

ІВАН ФРАНКО. Ольдзя перша привітала мене з одруженням. Я завжди встидався емоцій… Я плакав над її листом. (Лунає музика. Затемнення).

СПОМИН ЧЕТВЕРТИЙ

ОЛЬГА ФРАНКО. А ще я пам’ятаю день... Йшов рясний дощ! Франко повернувся після засідання радикальної партії зовсім похмурий. Обідати відмовився і сів до столу плести рибальські сіті. Коли він перевтомлювався – руки його вимагали праці. Іван сідав плести рибальські сіті. Сіті плелись із неймовірною швидкістю… Гарні ти, Іванку, сіті плетеш!

ІВАН ФРАНКО. В усе, що я роблю – душу намагаюся вкладати. Коли землю в Нагуєвичах орю і коли сіті плету… (Ольга бере його сюртук, щоб покласти на місце. Залізла до кишені. Знайшла вірш).

ІВАН ФРАНКО.(Побачив). Олю, що ти робиш?

ОЛЬГА ФРАНКО. Скажи, мені Іване, що це за віршик я в тебе знайшла, в кишені? (Читає).

Не знаю, що мене до тебе тягне?

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице

Чогось мов щастя й волі серце прагне?

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених

Весни і цвітів, - молода любов

З обійм виходить громових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ.

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

ІВАН ФРАНКО.(Роздратовано). Тобі не подобається цей вірш? Кинь до скрині! Ось там, скільки таких лежить! Я переконався, якщо тобі не подобається, треба одразу викидати. Ти, як камертон!

ОЛЬГА ФРАНКО. Подобається. Дуже! Мені подобається. Треба збірку скласти. Як ти казав: «З вершин та низин». Чудова назва!

ІВАН ФРАНКО. Мене вже били сьогодні, Олю. На партійному засіданні! І свої і вороженьки били! Ти знаєш, як я ставлюся до Драгоманова! Він мій учитель, шана йому за це велика. Але я не можу погодитися із ним, що в разі революції в Росії Україна повинна увійти до її складу на правах федерації! Хоча я  розумію, що «національна справа відносно основи соціалізму, є справою другорядною», але, хай із часом, Україна обов’язково має стати незалежною! На цьому треба наголосити окремо! Чула б ти, Олю, що мені в лице кидали за незалежну Україну! Та я не відступлюся. Я бачу Україну єдиною, незалежною! І погляди свої зрадою не вважаю. Незалежність України болісна для мене проблема.

ОЛЬГА ФРАНКО.(З іронією). Ти так блискаєш очима, наче ти пророк! Ти відчуваєш у собі пророка, Іване?!

ІВАН ФРАНКО. Я відчуваю спрагу й голод! Тому, що не обідав сьогодні.

ОЛЬГА ФРАНКО. Зараз будемо обідати.

ІВАН ФРАНКО. Обідати я не буду. Потяг у мене до Перемишля. Треба збиратися.

ОЛЬГА ФРАНКО. Хіба вранці поїхати не можна?!

ІВАН ФРАНКО. Чого час гаяти? Ти ж знаєш, Олю! Я не звик змінювати свої плани…

ОЛЬГА ФРАНКО. Я знаю. Знаю, що ти мене… Знаю, що хата тобі наша немила! Тобі ані до чого діла немає! Я валюся з ніг. Усе на мені. Та, що тобі до мене?! Байдуже тобі все на цьому світі!

ІВАН ФРАНКО. Олю, я не переобтяжую тебе побутовою дріб’язковістю.

ОЛЬГА ФРАНКО.(Гнівається). Ти жалієш мене?! Може ти любиш мене?!

ІВАН ФРАНКО. Олю, я завжди все для себе роблю сам!

ОЛЬГА ФРАНКО. Тобі байдуже до мене!

ІВАН ФРАНКО. Я навіть сорочки собі перу сам…

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти нічого не можеш зробити для мене особисто! Для  своїх дітей! Що ти зробив для мене, чи придбав що, що заробив?!

ІВАН ФРАНКО. Олю, почуй мене!

ОЛЬГА ФРАНКО. Борги вічні ці остогиділи! Я тобі не потрібна. Ти взагалі нікого не любиш! Ти не здатен нікого любити, крім своїх папірців та книжок!

ІВАН ФРАНКО. Олю! Олю, будь ласка, не розпочинай!

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти неспроможний до сімейного життя! Ніхто тобі не потрібен! Ти, мене не любиш!

ІВАН ФРАНКО. Я люблю тебе! Олю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Любов? Краще вже перетворитися зовсім на стару бабу, щоб й не мріялося про любов!!!

Ольга вибігає із кімнати. Іван Франко сідає на валізу. Музика. Франко сидить у вагоні потягу до Перемишля. Сам до себе розмовляє, а можливо до когось, хто їде поручь, ніби сповідається невідомому попутникові.

ІВАН ФРАНКО. За декілька годин я дістануся до Перемишля... Мені завжди боліла, пекла жіноча недоля! І ось маю у власній хаті… Оля страждає! Але ж я люблю свою дружину, люблю! Як медитативне закляття, я повторюю. Я люблю свою дружину, люблю… як матір своїх дітей люблю! Як свого товариша! Як людину… Я люблю всіх людей! Але я повинен любити Олю не як усіх людей?! Вирізняти дружину серед інших жінок! Щось мені з тих думок нічого доброго не виходить. Я ганебно свобідна людина. (Гуркотять монотонно колеса потягу. Потроху душа Франка вивільняється від буденності. Легкою стає, неначе полине зараз до інших світів! Франко усвідомлює ясно, яке глибоке непорозуміння й таємна незгода пролягли між ним та дружиною). До Перемишля я їду в редакційних справах. Але є ще дещо. «От  цікава ж й незрозуміла штука ці женщини, бігме. Фатальною виявилася для мене одна обставина. За три роки до зустрічі з дружиною я захопився…» Целіною Журовською. І ось сьогодні, я маю переконатися, що Целіна не викликає в мені більше жодного емоційного поруху! Нарешті, я вивільнився від цієї чіпкої пристрасті. На початку ця історія мене тішила. Я захопився Целіною хоча розумів, що вона є жінка невеликого розуму. Але чогось почав писати до неї листи. Розмовляти як з далеким другом, сповідатися… Мене збуджували барви, що розквітали в душі при згадці про Целіну. Я часто навідувався на пошту, де вона працювала. Спостерігав за нею, неначе за небесною кометою... Я був упевнений, що Целіна є для мене невеличка забавка. Після Ольги Рошкевич я ніколи вже не зможу нікого покохати. Целіна повернула мені забуту радість. Бажання жити, юнацькі надії на щастя. Ця жінка окрім Міцкевича не читала жодного з поетів, але саме Вона надихає мене на вірші.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір? Яке страждання,

Яке не сповнене бажання.

На них, мов зарево червоне,

Займеться й знову тоне в тьмі?

Чого являєшся мені у сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні – пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

Целіна несподівано зникла зі Львова. Дехто казав – вийшла заміж. Ніхто не міг мені сказати, де мешкає жінка із загадковими зеленими очима Сфінкса? Від цих очей я здурів! Душа моя раптом опинилася у пустелі. Яскраві кольори моїх снів змінилися на чорні страхіття. Я просинався з тяжким відчуттям: життя моє скінчилося, навкруги порожнеча. Я глузував із себе. Закликав до розуму. Не міг збагнути себе. Це найстрашніше для мене. Не керувати собою. Жити далі так було неможливо!!! І я почав розшукувати Целіну. І разом зі мною Целіну розшукували мої зболені вірші. (Читає).

Що щастя? Се ж ілюзія,

Се привид, тінь, омана…

О ти, ілюзіє моя,

Зрадлива і кохана.

Криниця радощів, чуття

Ти чарочко хрустальна!

Омано дум, мого життя

Ти помилко фатальна!

Як хтів зловить тебе, ось – ось,

Та враз опали крила:

З тобою жить не довелось,

Без тебе жить – не сила.

Нехай ти тінь, мана, дім з карт

І мрія молодеча,

Без тебе жить – безглуздий жарт,

І світ весь – порожнеча.

Душа моя розчахнулася од віршів й думок. Шкода, що я не буддист. І мудрість сходу для мене не є втіха… Целіна стала для мене фатальною… Я знайшов її майже через рік. Мешкала Целіна в Перемишлі, неподалік Дрогобича. Заміжньою не була, працювала як і раніше, на пошті. Квартиру винаймала майже в центрі містечка. Я неначе оскаженів! Годинами я простоював під її вікнами, аби вона лише підняла фіранку і я міг уклонитися їй… В травні я наважився підійти до неї. Благав вислухати мене, говорив, як палко її кохаю. Моя любов викликала в неї роздратування. Мені було заборонено навіть стояти під вікнами. Целіна розбила останні мої надії, коли промовила…

ЦЕЛІНА. Мені неприємно, пане Франко, що Ви переслідуєте мене. Облиште мене в спокої! Ви не подобаєтеся мені! Я люблю брюнетів.

ІВАН ФРАНКО. Я повернувся до Львова з хворими нервами. Мої вірші народжувалися такими ж хворими і безнадійно зболеними.

Як почуєш вночі край свого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, не втишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

На вулиці майже у кожній жінці мені ввижалася Целіна. Я втомився від своїх візій. Я страхався, що назву дружину її ім’ям. Рік тривала ця маячня. І ось уже два місяці, як я відчуваю себе вивільненим від цього хворобливого кохання! Вирішив їхати до Перемишля. Хочу переконатися, що я є свобідна людина, не здатна до непоміркованих почуттів. Ніколи я не любив Целіну Журовську. Целіна буда лише прекрасною кометою, яка затуляла в моєму серці любов до Ольги Рошкевич! Целіна - є мара!

Я не тебе любив, о ні,

Моя хистка лілея,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок,

Мою бентежить Душу,

І не твій хід, що кождий крок

Відчути серцем мушу.

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там, у серденьку, на дні,

Відмалечку лелію.

Потяг прийшов до Перемишля за розкладом, і мій ранок, ранок свобідної людини, розпочався по-діловому активно. Перше, що я повинен зробити – піти до редакції… Півдня я присвятив справі, а потім пішов на її вулицю. Дослухаюсь до свого серця. Усе мовчить... Ось її дім, вікна. Знайомі рожеві фіранки… і все в моїй душі мовчить. Ні, я не хочу Вас бачити, пані Целіно! Зараз я зайду до крамниці, куплю льодяників дітям на гостинці і за годину – до Львова! Я швидко опинився в центрі містечка. Тільки-но завернув за ріг, щоб дістатися до великої крамниці, як побачив її… Целіну Журовську… Яка була на ній сукня, якого фасону капелюшок, я не можу сказати, але вона була напрочуд прекрасна! Кажуть не існує двох однакових миттєвостей у житті! Але я відчув те, що відчував уже не раз, коли після довгої розлуки, Целіна поставала переді мною… Мій погляд змусив її озирнутись. І мені здалося, що її очі, кольору молодої зелені, посміхнулися до мене! Целіна не стишила ходу. Бігти, бігти за нею! Серце калатає в голові, в руках, в горлі! А ноги не відриваються від землі! Усе, що боліло мені за ці роки, нестримним потоком відчаю вилилось на палаючий мізок! Бігти! Треба за нею бігти! Але я стояв… Дивився, як її поглинає вулиця. І несила мені була відірвати ноги від землі. Треба бачити її! Говорити!!! Крововилив кохання розіп’яв мене… (Лунає музика. Марення Франка). Я подумки повернув Целіну до себе назустріч. Ось Целіна легкою ходою наближається до мене. Я беру її за руку! І ми… йдемо знайомими вулицями Перемишля, ніжно торкаючись пальцями. В очах Целіни мерехтять вогники радощі. Целіна повертає до мене голівку й промовляє...

ЦЕЛІНА. Пане Франко, розкажіть мені, як Ви прожили цей рік? Які події сталися у Вашому житті? Для мене це вельми  важливо.

ІВАН ФРАНКО. Розумієте, пані Целіно, після другого курсу мене було заарештовано і я просидів дев’ять місяців у тюрмі. Після звільнення мені не дозволили закінчити університет. Одразу я написав повість «На дні». Целіна несподівано зупинилась.

ЦЕЛІНА. Я завжди хотіла прочитати Вашу повість. Будь ласка, подаруйте мені цю книжку! Але, що ж університет, ваша дисертація, пане Франко?

ІВАН ФРАНКО. Мені сповістили, що треба прослухати 8-й семестр перед тим, як захищати дисертацію. Але не дозволили прослухати семестр. Тоді я звернувся до Чернівецького університету, закінчив його й поїхав до Відня. Студіював у Віденському університеті. Я написав дисертацію «Варлаам і Іосаф. Старохристиянський духовний роман». Іспит із філософії я склав з відзнакою. Пані Целіно, для мене це було важливо! Мене сприймали, як представника української нації. Слухаючи мене, професори робили висновок про розумові здібності русинів. І наші здібності виявилися не гіршими, ніж у німців чи поляків. Я був щасливий! Дорога до викладання у Львівському університеті для мене відкрилася! Нарешті, я зможу викладати українською!!! В університеті звучатиме наша мова! Целіна дивиться на мене із захопленням! (У своїй уяві Франко бачить, як він підняв кохану на руки і вони знялися із Целіною, у повітря. Вони кружляють як двоє метеликів. Для закоханих не існує земного тяжіння. Лунає музика. Франко танцює з Целіною-мрією. Франко перечепився, ледь не впав… На нього з подивом позирала інша жінка, яка проходила вулицею).

ІВАН ФРАНКО. Целіно?! Целіно! Де ти, Целіно?! (Франко майже безтямно обвів вулицю очима. Не збагне – де він). На цій вулиці я пережив мрію, сон посеред білої днини. Целіна… погорда красуня. Фатум невблаганний! Фатум сміється з мене!

Затемнення. На сцену виходить Ольга Франко. Іван Франко повернувся з Перемишля додому.

ОЛЬГА ФРАНКО. До Львова Іван повернувся змученим... Мені боляче на нього дивитися, боляче отак жити… Я - дворянка давнього роду! Двоє моїх дідів були генералами! Я! Я… (Тихо плаче).

ІВАН ФРАНКО. Мій розум любить дружину! А над іншим хіба я володар? Повинен володарювати, тим людина і вирізняється від тварини. Ненавиджу рефлексію, погань цю декадентську в собі.

ОЛЬГА ФРАНКО.(Насправді щоденника Ольги Франко не існує). У своєму щоденнику я записала про приїзд Франка з Перемишля так: Я все ще маю надію, що Франко відчує до мене справжнє кохання. Але він приїхав похмурий і не виявив навіть крихти радості при зустрічі зі мною. Знову засів до коректорської роботи. Вічне його заробітчанство в польських та німецьких газетах. Багато часу поглинають у нього всілякі часописи. Знайомство з молодими авторами, безнастанне написання критичних статей. І праця над новою збіркою віршів. (Ольга торкається рукою кучерявого рудого волосся чоловіка, в якому почала пробиватися сивина. Провела рукою по скуленій спині. І такі жалі сповнили її серце)!

ІВАН ФРАНКО. Що ти там, Олю, шепочеш над моєю головою?

ОЛЬГА ФРАНКО. Я не розумію, як усе, що ти робиш, Іване, може робити одна людина?

ІВАН ФРАНКО. Коли Мікеланджело виповнилось 24 роки, він брав участь у спорудженні найвеличнішого собору Святого Петра у Римі. Він створив свою безсмертну «П’єту» – надгробний плач. Пам’ятаєш, Марія на руках тримає знятого з хреста сина? Ніхто не вірив, що це створив нікому невідомий скульптор. Тоді Мікеланджело вночі подався до храму і вирізьбив своє ім’я на «П’єті»! Йому виповнилося 24, а мені 34. Пора б вже чогось навчитись.

ОЛЬГА ФРАНКО. Поруч із Франком лежав вірш. (Читає).

Як згублену любов, не сповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвище, чим Душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,-

Отак красавице, і я тебе люблю!

Франко продовжував писати… Я розуміла – вірш той Франко присвятив не мені! Та й не тобі, Ольго Рошкевич! Я впевнена – це узагальнення.(Пауза). Мені байдуже! Навіть нехай і не любить мене Франко. Аби гроші у хаті нарешті з’явилися. Але й гроші обходили наш дім. Граф Бадені, намісник цісаря в Галичині відмовив доктору Івану Франко викладати у Львівському університеті. З причини неблагонадійності. Знову свої надії я понесла до цвинтаря, ховати… Франко став задумливим і ще більше похмурим. Нашим стосункам не судилося змінитися на краще. І я не знаю, чого я все частіше заглядала до шухляди! Я перечитувала ненависні мені листи Франка до Ольги Рошкевич. (Бере лист. Читає). «Кохана, дорога, Ольдзю»! (Далі Іван Франко читає лист до Рошкевич).

ІВАН ФРАНКО. «…І знов мені приходиться писати до тебе вечірньою порою, коли як сама знаєш, находить на мене якийсь сум, якась туга, - одним словом, погань, романтизм».

ОЛЬГА ФРАНКО. Ніколи Франко не говорив до мене так, як до тебе, моя ненависна супернице! Чим же ти заслужила його кохання? Я вдивляюсь майже кожного дня в твою знимку! Звичайні очі! Що особливого знайшов в тобі Франко?! Ти не любила його, Ольго Рошкевич!

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Правда не за тобою, я любила Франка! Коли мій батько, священик Рошкевич заборонив мені думати про шлюб із заарештованим студентом Іваном Франком, я вирішила йти до монастиря.

ОЛЬГА ФРАНКО. А вскочила в шлюб із священиком Озаркевичем! Натомість монастиря! Чого ти хочеш від мого Івана Франка?! Чого стоїш поміж нами, Ольго Рошкевич?! 

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Я люблю Франка! Хоч дружиною його стала ти, Ольго Хоружинська. Не можеш ти знати, які муки приніс мені шлюб з Озаркевичем… Він мій друг, а не чоловік! Як і колись, я кохаю Івана! Я перечитую його листи! Читаю його книги, в тому моє життя, моя втіха!

ОЛЬГА ФРАНКО. Замовкни! Я не вірю тобі! І муки твої – лукаві. (Кидає фото Рошкевич). Господи! Якщо ти чуєш мене? Забери з мого серця ненависть. Я не можу жити в цьому пеклі! Мій мозок судомить біль ревнощів!

ІВАН ФРАНКО. Олю! Послухай-но, будь ласка, я переклав із Гейне.(Ольга почула голос Франка з кімнати, швидко закрила шухляду та пішла до чоловіка).

ІВАН ФРАНКО. Гете, Гейне – два неперевершені поети-генії! Я перекладаю з Гейне і раптом – дивовижна річ! Мені перед очима постала картина. Село моє Нагуєвичі. Пам’ятаєш, ми приїхали влітку допомогти батьку Грину Гаврилику. Ти, Олю, я й діти. Я тяжко, із ранку до вечора трагаю в полі, а потім сідаю до своєї праці. Єдиний вечір випадав мені писати. В той день ми роботу закінчили раніше. Дітлахи наші щебетали, особливо Андрій умовляв, піти на прогулянку до джерел лісових, яких в Нагуєвичах багато. Ти також кинула хатню роботу і ми рушили. Діти наче пташки гомоніли, ми співали з тобою «Вечір на дворі» й шли веселі, здорові. Байдуже, що нестатки! В ту мить нам належав весь отой широкий світ! Величні смереки, сонечко, криштальні води джерел, які перемовляються з водою джерел сусідніх. Щось мені в грудях розширилось і я відчув, яка прекрасна наша Земля! Виявляється, Земля – жива істота! Наша планета - Земля обертається в космосі. Виходить, ми теж кружляємо в космосі, разом із Землею!? Ми нічого не знаємо ані про цей світ, ані про себе. Ані, про те для чого привів нас на Землю Господь?! Ми лише намагаємось зрозуміти! Я втратив час. Не написав ні оповідання, ні вірша, може вони б стали найкращими в моїй творчості? Але я не шкодую! Тоді я щось нове відкрив у собі. Я Землю нашу по-справжньому полюбив. Земля теж страждає, носячи нас на собі. Таких малих, нерозумних...

СПОМИН П’ЯТИЙ

ОЛЬГА ФРАНКО. Четверо наших дітей із Франком вимагали від мене енергії серця та постійного хатнього клопоту… Я втомилася від побуту, від нестатків, від своїх хворобливих ревнощів. Майже не відкривала я шухляду, не вдивлялась у очі Ольги Рошкевич. Але як і раніше ненавиділа її… В останні дні цього тижня Франко посилено плів рибальські сіті. Не розмовляв зі мною, наче защепнувся зсередини. Я не знаходила собі в хаті місця!(Пауза). Я дякуватиму тобі, Іване, якщо ти поясниш своє мовчання?!

ІВАН ФРАНКО. Облиш з’ясовувати стосунки, Олю. Не завдавай мені жалю.

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти завжди визнавав у мені друга. Це єдине, що тішить моє серце. Не забирай у мене й цього.

ІВАН ФРАНКО. Не час зараз, Олю, для лірики.

ОЛЬГА ФРАНКО. Хіба я зовсім дурна, щоб сподіватись на лірику із тобою? Мовчиш?! Той мовчи собі! Я й до того звикну, дай тільки час...

ІВАН ФРАНКО. Я на виборах не пройшов. Не пройшов через різні махінації суперників. Знаєш, хто суперниками виявились? Польські соціал-демократи. Вони в Дрогобичі зірвали проведення моїх виборчих зборів. Звинуватили мене в лицемірстві й зраді ідеалам соціалізму. А на додаток, ось. Ця катрага! (Дістає з торби ляльку, на шиї якої мотузка й напис «Іван Франко, повісься»). Як тільки діло торкнулося до розмежування практичних сфер між українським і польським соціалістичним рухом у Галичині. Поляки й чути не хочуть про українців! Нікого з українців не пропускають до Галицького сейму. То велике є для мене потрясіння, Олю! Всі ці роки я був наче уві сні! Поляків братами вважав! Вважав, що можна воювати у двох загонах: у польському та українському. Головне – перемога соціалізму! То є велика моя ілюзія...

ОЛЬГА ФРАНКО. Іваночку, що це практично для нас означає?

ІВАН ФРАНКО. «Так, як тепер річ стоїть, польські соціал-демократи є тяжчі вороги». Я висуваю гасло самостійності. Україна має бути незалежною! Ні про яку федерацію не треба й розмову вести.

ОЛЬГА ФРАНКО. Іванчику, може кави вип’єш?

ІВАН ФРАНКО. Потім. Гадаєш, Олю, мене підтримали мої товариші?! Люди, яких я поважаю й люблю, вони не розуміють мене! Я помічаю, що слово втрачає свою силу. Люди слів не розуміють, не чують. Живемо всі серед пустелі нерозуміння! Кожний чує лише себе! Про свої статки дбає! Я вирішив, Олю, я виходжу з радикальної партії. Я буду боротись за самостійну Україну, незалежну! «Я чую себе, насамперед русином, а потім соціалістом».

ОЛЬГА ФРАНКО.(Знімає з ляльки дошку з написом:» Іван Франко повісься». Притискає ляльку до себе). Господи, захисти мого Івана від усіх бід! Прости йому, Господи, якщо він завинив перед тобою! І мені прости!(Читає вірш).

У кожного в руках тяжкий, залізний молот,

І голос сильний нам із гори, як грім, гримить:

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу й голод,

Бо нам призначено скалу сесю розбить!

ІВАН ФРАНКО. Оля читала моїх «Каменярів», а до мене прийшло каяття. Якесь глибинне усвідомлення своєї провини перед нею. Я відчував себе негідником. Хіба хто є мені більш відданий за неї? Ніколи в світі не поїду я до Перемишля! Ніколи не шукатиму зустрічі із Целіною. Я зрікаюся егоїстичної любові. Я прагну аби моє серце належало лише тобі, Олю!

Затемнення. Музика.

ОЛЬГА ФРАНКО. Минуло ще десь півроку. Мені здавалося, що це – найкращі дні у нашому подружньому житті. Я відчула, що Франко любить мене. Я навіть пошила собі нову сукню… Якось, повертаючись з базару, я побачила Целіну Журовську. Це було на початку червня. Мене це здивувало. Увечері я сказала Іванові: «Сьогодні в центрі я бачила твою маніпулянтку».

ІВАН ФРАНКО. (Щось пише). Про кого ти говориш, Олю?! Я не розумію.

ОЛЬГА ФРАНКО. Целіна Журовська повернулась до Львова. Яка вона гарна! Вона йшла із комісаром поліції попід руку. І мені здалося, що це її чоловік. Вона страшенно щаслива!

ІВАН ФРАНКО. Ця звістка наче кривава заграва маркує мою душу. Серце квилить пораненим птахом. Чого я так улаштований?! Десь, в нижній свідомості моєї душі визріває крапля кохання. Я не помічаю її. Потім народжується ще одна крапля. Й ще, й ще! Краплі об’єднуються поза моїм усвідомленням. І ось вже збурений потік пристрасті вибиває мою поміркованість. За яку кару народжується в мені потреба любові?!(Пауза). Целіна дійсно повернулась до Львова і з нею повернулися дні, коли земля горить під моїми ногами. А з мук серця народжуються вірші.

Я хтів життю кінець зробить,

Марну лушпину геть розбить,

Хотів зусиллям власних рук

Здбути вихід зі страшних мук,

Хотів я вирваться з ярма

Твойого чару – та дарма!

Зусиллям всім наперекір

У мні трусливий, підлий звір

Бунтуєсь, плаче, мов дитя, -

Сліпая привичка миття,

Прив’язана до тих кутів,

Де я не жив, а животів,

До праці, що з’їдає дні,

А замість рож дає терни…

Згодом я довідався. Целіна Журовська взяла шлюб та стала Зігмунтовською. Восени Целіна повинна була виїхати із чоловіком на постійне проживання до Станіслава. Я надсилав їй листи! Благав про зустріч, останню зустріч перед довічною розлукою… Целіна вважала спізнюватись рисою нешляхетною. І на побачення, біля монастиря Бернардинів, з’явилася рівно о 16-й годині. Я вже очікував на неї.

ЦЕЛІНА. Що Ви маєте мені сказати, пане Франко? У мене обмаль часу, прошу зважити на це.

ІВАН ФРАНКО. Пані Целіно! Я хотів подарувати Вам збірку своїх поезій. Ці вірші народженням своїм завдячують Вам!

ЦЕЛІНА. Я вже не раз Вам доводила, пане Франко, що не маю ніякого бажання читати Ваші манускрипти. Сподіваюсь, ви ніде не згадуєте моє ім’я? Прошу мене не публічити! А з поетів, повторюю вам! Я визнаю лише Міцкевича.

ІВАН ФРАНКО. Я розумію, але може пані, дозволить мені прочитати одного вірша.  (Читає).

Jak pajak sam ze siebie srebrne nici snuje

I w misternej tkaninу uklada je splotу,

Tak serce me te powiesc usnulo z tesknotу,

Z teqo,co cierpie skrуcie, czуm zуjie, co czuje.

 

Ja nie chce bуc pajakiem, swуch marzen tkanina,

Nie chce lowic twусh uczuc i tweqo wejrzenia;

Rozlaczуl nas wal zуcia, niech wiec te marzeia

Zaklete w slowa zуja, z chcrуm sercem qina.

 

Tak muszla, qdу w jej wnetrze ostrу kamуk

Zanуka sie, w swe cialo wciska qrot raniacу,

Najlepsze swoje soki wkolo nieqo saczу,

Az zqinie, lecz z niej perla na twej szуi swieci1 .

 

 

1 Як павук сам себе снує срібні нитки

І в майстерне мереживо укладає їхнє сплетіння,

Так серце моє цей вірш виплело з журби,

З того, чим страджаю таємно, чим живу, що почуваю.

 

Я не хочу бути павуком, своїх мрій плетінням

Не хочу ловити твоїх почутів і твого погляду;

Нас розлучив вал життя, отже, нехай ці мрії,

Закляті в слова, живуть, з хворим серцем гинуть.

 

Так черепашка, коли в її нутрі гострий камінець

Закривають, в своє тільце втискає вістря, що ранить,

Найкращі свої соки навколо нього сочить,

Аж поки не загине, та з неї перла на твоїй шиї світять.

(Вірш можна читати українською або польською).

ЦЕЛІНА. Пшепрашам! Я не розумію, пане Франко, ви досконало володієте польською! Для чого ви пишете вірші хлопською мовою?!

ІВАН ФРАНКО. Пані Целіно! Українська мова є моя рідна мова. Зо для поляків свята польська! Для українців – українська мова!

ЦЕЛІНА.(Зневажливо). Про що ви?!

ІВАН ФРАНКО. Я завжди намагався постати врівень з найосвіченішими людьми Європи. Щоб довести світові – Україна існує! І своїми знаннями, талантом викликати повагу до українського народу!

ЦЕЛІНА. Я не розумію Вас.

ІВАН ФРАНКО. Якщо хоч одна людина з поваги до мене скаже слово українською мовою, я почуватимусь щасливим.

ЦЕЛІНА.(Дивиться з гори вниз). Смішний ви, пане Франко! Не шукайте більше зустрічі зі мною. Я забороняю вам! (Целіна йде).

ІВАН ФРАНКО. Чого моє серце вчепилось у цю жінку?! Вона не чує, не розуміє мене! Невже за цим стоїть потаємна любов українця до польської шляхтички?! Вікова таїна ворожнечі чи підсвідомої любові двох народів – польського та українського?!

Лунає музика.  Затемнення. Франко повертається додому.

ОЛЬГА ФРАНКО. Серце мені болить. Франко вигнаний з усіх польських газет. Він найстрашніший ворог для поляків. Друзі соціалісти-українці в’їлися в нього за ідею самостійної України. Франко знов старанно плете рибальські сіті. Нервує. Він не відступиться! Україна має бути незалежною! Я підтримую Франка. А в хаті знову немає грошей…

ІВАН ФРАНКО. Я впевнений, Олю, що більшість завжди помиляється в своїх поглядах. Якщо всі люди йдуть вулицею і повертають праворуч, я інстинктивно роблю навпаки. І так до всього, що вчинить більшість.

ОЛЬГА ФРАНКО. Іване, у нас знову великі борги. Не знаю, як жити далі? Несила це зносити…

ІВАН ФРАНКО. Усе владнається, Олю, ось побачиш!

ОЛЬГА ФРАНКО. Тяжко повірити.

ІВАН ФРАНКО. Мене запросив Грушевський редактором до «Науково-літературного вісника». Нарешті, я матиму роботу. Віддамо всі борги…

ОЛЬГА ФРАНКО. Яке щастя. У такі хвилини, я думаю: є над нами Бог!

ІВАН ФРАНКО. Днями позичу гроші, ти поїдеш із дітьми на село. Трохи відпочинете. Чого влітку в місті робити? Я ці місяці без вас плідно попрацюю. Багато творів закінчити потрібно. Олю! Як їхатимеш – візьмеш книжки, що я купив для сільської читальні. Подаруєш.(Франко сідає працювати).

ОЛЬГА ФРАНКО. Я вже зібралася їхати на село. Минали дні, а грошей Іван не віднайшов. Нерви мої не витримували. Мене дратували наші злидні, як ніколи.

ІВАН ФРАНКО. Уявляєш, Олю, я забув полити квітку у вазонку і квітка зів’яла.

ОЛЬГА ФРАНКО. Квіти твої, я принципово поливати не буду! В мене свого клопоту вистачає. Ось сусідка, знаєш, що мені вранці розповіла? Зустріла мене й каже до мене, а ви чули, пані Ольго, що люди кажуть… (Звучить музика).

ІВАН ФРАНКО.(Глядачам). Ольга доскіпливо переповідає свою розмову із сусідкою. Як сказала, що подумала, яке враження справила. Я розумію – треба слухати, інакше образиться. Розпочнеться сварка, як це останнім часом трапляється поміж нами. У тих чварах я звинувачую себе. (До Ольги роздратовано).  Олю! Ти вже наговорила мені вісім мішків гречаної вовни! Мені треба працювати.   

ОЛЬГА ФРАНКО. Працювати?! Ось і працюй! А я, до речі, така сама людина, як і ти. Прислуговуватися тобі не буду! Йди собі на кухню, вари собі, що хочеш! Дітям своїм вари! А я маю відпочити! На село поїду. Почитаю що-небудь із французької. Хоч я на твій погляд, за вдачею, проста сільська вчителька. А ти – геніальний поет! Фауст свого часу!

ІВАН ФРАНКО. Олю, мені прикро, що ти весь час на кухні. Я зварю куліш та компот. Ти відпочинь. Часто-густо я варю дітям куліш. Це єдине, чого я навчився ще в дитинстві. Кажуть, їм смакує. Ось і зараз я чаклую на кухні. Треба насипати в каструлю силу крупи. Я мию тарілки, що стоять брудною горою на столі. А мені наче у вухо хтось шепоче слова…

І він явивсь мені не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і перелині,

Що десь його я чув учора, або нині –

Чи жид, чи єзуїт

Я думаю, що ви, хто я  є, здогадались –

Невже ж я ближче вам здаюсь від пана Бога?

Чи легша вам здалась до сатани дорога,

А ні ж на небо там?

Спасибі вам за се довір’я!

Розумію! У вас бажання є,

Ви стратили надію, сказали: як біда,

То хоч до чорта, що там,

Що стільки літ його мішали ви з болотом.

Ось бачите, куди веде неосторожність,

Ускочили в таке, що хоч вдавайсь в побожність.

ОЛЬГА ФРАНКО. Грушевський нарешті дав Іванові наперед гроші. Франко розпочав працювати редактором в «Науково-літературному віснику». Я захворіла на нерви.

Ольга виходить із кімнати. Затемнення. Звучить Музика. Іван Франко залишився в будинку сам.

ІВАН ФРАНКО. На світанні я прокинувся з думкою, що свідомість створює матерію. Свідомість існувала до виникнення матерії!!! Свідомість наша безсмертна… До тіла свідомість не має відношення, саме тіло смертне. Сьогодні неділя. У хаті я один. Оля з дітьми, нарешті, поїхала на село. Як завжди, став до роботи о 5-й ранку. Я звик здавна вже спати по 4 – 5 годин на добу. Треба закінчити поему «Іван Вишенський», скоректувати деякі статті, дописати вірші. З’явилася нагода видати збірку «Мій Ізмарагд».

Поклін тобі, моя зів’яла квітко

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній сей поклін

Хоч у житті стрічав тебе я рідко,

Та в се ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він…

Я вдячний тобі, Целіно Журовська, за вірші, які ти привела до мене. Вдячний Богові, що не чую до тебе ненависті за свої страждання. З них народилося моє розуміння світу, моє вміння любити людей. Якби ж так сталося, як писав Іван Вишенський, що віра наша незглибима, урятує нас від страждання. І Бог почує нас і змінить життя на краще. Як би сам Іван Вишенський сказав про Ісуса? (Франко пише).

Іван Вишенський:

«О, розп’ятий, глянь на мене

О, не дай мені пропасти

У безодні мук розпуки,

У зневір’я глибині.

Дай мені братів любити

І для них Життя віддати!

Дай мені ще раз поглянуть

На свій любий рідний край»!

(Піднімає голову від рядків). Ніби щось в очі насипалось… Як пече! Що це? Куди зник світ? Не бачу… зовсім, геть! Туман якийсь! Темрява мені перед очі стала. Гей, хто є в хаті?! Хто-небудь, гей! До кого я гукаю? Я ж один…(Сміється). Злякався темряви в очах, наче дитина. Нічого, зараз минеться. Як змія очі кусає! Треба писати. Я повинен сьогодні дописати поему про філософа Івана Вишенського... Кажуть, коли людина темною стає, їй загострюється внутрішній зір.(Насувається тінь. Наче хтось до кімнати заходить). Ось бачу, монахська темна ряса. Бачу… ніби з туману виринає… високий скулений чоловік. То ти – Іване Вишенський?! Ти прийшов до мене, Філософе?! Своє життя ти закінчив у монахській келії, на Афонській горі. Заходь, пане філософе, поговоримо, сідай. Чого ти хочеш мене навчити, Іване Вишенський?

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Твоя голова, Іване Франко, заповнена самими запитаннями до Бога. А в мене до тебе запитання. Ти як усі великі поети є пророк свого народу. Як же ти схибив? У творчості своїй ти явив людину центром світобудови! І через людину ти вирішуєш боротьбу Добра зі Злом?! Але центр світобудови - є Бог! А не людина! Істина якої ти прагнеш, є-Творець!

ІВАН ФРАНКО. Я спробую відповісти тобі, філософе. Бог створив цей світ чи ні, але цей світ несправедливий. Це незаперечно! Який би лад не панував у суспільстві, людина має бути щасливою. Я борюся за щастя людини на землі!

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Любов до Бога – є вище призначення людини.  

ІВАН ФРАНКО. Навіщо ж Бог призначив нам страждати на землі?!

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Земні страждання удосконалюють нас, вивищують душу людську, відкривають шлях до Істини!

ІВАН ФРАНКО.  Людство осягне Істину! Тоді на Землі закінчяться війни! Нам відкриється таємниця наших страждань земних!

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Без страждання немає Бога.

ІВАН ФРАНКО. Може в словах твоїх й криється правда, пане філософе, та над тим мають думати вже прийдешні покоління. Я працюю на соціальну ідею, яка матеріалізується, щоб зрушити історичний пласт. Я так тобі скажу, Іване Вишенський! (Пауза). Я схилюся перед Господом лише тоді, коли Україну нашу незалежною побачу!

Якби само великеє страждання

Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-

Було б твоє велике панування,

Нікому б ти не мусила вступити.

СПОМИН ШОСТИЙ

Музика. Ніч, блискавки розтинають небо. Четверта ранку. На кону та сама декорація, що в Першому спомині. Ольга в цій сцені виглядає старшою жінкою.

ОЛЬГА ФРАНКО. Прийшов 1908 рік. Я продовжувала слабувати на нерви. Хвороба прогресувала. Я не змогла бути поруч із чоловіком, впродовж останніх років його життя. Лікарня змінювалася лікарнею, бували місяці, коли ми зовсім не бачились. Та й навіть, коли я була вдома, прірва між нами не зменшувалась. Хвороба поглинала всі мої думки… Як жив Франко ці останні роки? Франкові спаралізувало руки. Він остаточно втратив змогу писати, навіть гортати сторінки. Фізично Франко був безпорадний. Але духом не занепадав, тримався мужньо. І тільки говорив: «Добре, що мізок мій працює»… Вже маючи таку страшну недугу, Франко видав збірку віршів «Давнє і нове» (1911рік). А перед тим створив найкращу свою поему «Мойсей».(Чути, як вдарив грім). Яка нескінченна ця грозова ніч. Ранок наближається, а дощ не вщухає. Спомини гріють та гризуть мені серце. Три дні тому померла Ольга Рошкевич… Вчора я отримала листа від Ольжиної сестри Михайлини. (Ольга читає лист). «Сестра моя Ольга заповіла покласти собі під голову до труни листи Івана Франка, перев’язані стрічкою». Покласти листи у труну під голову? Як же ти любила його, Ольго Рошкевич! Любила… Не лукавим було твоє кохання… Хіба в тому була твоя, Ольго, провина? Чи Івана? Доля стала поміж вами! Прости мені, Ольго Рошкевич! Прости мені, сестро!

Лунають знову чудернацькі звуки. До них долучаються голоси трембіт. Чути голос гуцула-мольфара.

ГОЛОС ГУЦУЛА-ВОРОЖБИТА. Візьми, вогень, у мене траву суху, а мені скажи всю правду святу. Вогонь горить, тебе спалить! І я горю – тебе спалю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Не має більше ані обіди, ані ненависті у моїй душі. Прости й ти мені, Іване! Як же ти страждав. Усе життя страждав… Навіщо нам усім, жиючим на землі, Господом призначено страждати?! Мабуть, наші страждання на Землі і є найбільшою таїною буття?!?

Голосно лунають трембіти.

КІНЕЦЬ

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now