Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Ігор ЮЗЮК

“В І Й Н А”

 

ДРАМАТИЧНІ  КАРТИНИ НА  2 ДІЇ

(З ФІЛЬМОМ ТА МУЗИКОЮ В ЖАНРІ MUSIQUE CONCRETE)

 

Зона - це ... дуже складна система ... пасток, чи що, і всі вони смертельні.

 

               Брати Стругацькі. Сталкер

 

Дійові особи

 

Андрій, позивний «Піаніст»  – боєць-доброволець української армії, учасник АТО, 25 років;

Оксана – сестра Андрія, приватний підприємець, 29 років;

Баба Марія – їх бабуся, пенсіонерка, 74 роки;

Сатановський – біженець з Донбасу, підприємець, 32 роки;

 

Події відбуваються в одному із невеличких міст України, наприкінці літа 2015 року.

 

Примітка:  MUSIQUE CONCRETE - жанр академічної електронної музики, в основі якої лежить не мелодійна думка, а сукупність природних шумів і звуків, записаних заздалегідь, і в ряді випадків підданих різним перетворенням (обробка фільтрами, спотворення, зміна швидкості). 

 

Пролог. Симфонія Донбасу

 

 

Демонструються уривки із кінофільму «Ентузіазм. Симфонія Донбасу»  Дзиги Вертова (1930 р.) з музикою в жанрі musique concrete.

(Шукати за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=PXZI4_icmz8 )

СИМФОНІЯ ДОНБАСУ. ВІДКРИТИ

 

Частина 1. Allegro con brio. «Мы наш, мы новый мир построим…»

(відрізки в часовому вимірі: з 0.02 – 0.18 хв.; з 14.04 до 15.37 хв.)

Частина 2. Andante con moto. «Ми не раби – раби не ми»

(відрізок в часовому вимірі з 28.41 до 30.54 хв.)

Частина 3. Scherzo. «Духовні скрепи»

(відрізок в часовому вимірі з 6.18 до 7.50 хв.)

Частина 4. Allegretto. «Донбас іде в наступ»

(відрізок в часовому вимірі з 33.38 до 35.49 хв.)

 

Відеоряд може бути використаний режисером по ходу вистави на свій розсуд.

 

ДІЯ 1

 

Картина 1.

 

 

Світло. Вітальня в будинку Баби Марії. Звичайна вітальня, звичайної української родини: стіл, стільці, диван, телевізор – який без кінця щось розповідає, співає, рекламує…На стіні – ікона Ісуса Христа. І, здається, все... Ага, ні, в куті – піаніно. На дивані сидить Баба Марія, яка зосереджено в’яже панчохи. В телевізорі хтось белькоче. Хто і що белькоче – це неважливо. Основне, що він постійно працює. З’являється Оксана.

 

Оксана.

(Втомлено, незадоволено) Господи, що діється? На вулиці – спека неймовірна. Справжнісіньке пекло.

Баба Марія.

(Не відриваючись від роботи) Ага, пекло – воно і є пекло. Відпочинь. У нас тут прохолодно, затишно.

Оксана.

Пити хочу – вмираю!

Баба Марія.

Візьми із холодильника. Я недавно глечик з водою поставила: мала б вже охолонути.

 

 

Оксана залишає сцену. Щось у неї за кулісами грюкнуло.

 

Баба Марія.

(Сердито, стишуючи голос) Та не шуми там, недотепо! Андрій ще спить, розбудиш.

Оксана.

(З’являється на сцені, винувато) Ще спить? Нівроку… Вже й обід скоро.

Баба Марія.

(сумно) Е-е-е, яке там спить… Цілу ніч на кухні просидів. Чую: ляже, покрутиться, повертиться і знову на кухню. І смалить, все смалить – сигарету за сигаретою. Тільки під ранок ніби заснув.

Оксана.

А що ви хотіли – таке пережити: і війна, і полон, і голод, і холод, і поранення на додачу. Лікар попереджав, що з його психікою щось таке (Вертить долонею.) …– таке от! – може відбуватися. Тому і виписав. Каже, що йому дома буде краще.

Баба Марія.

(Раптово припинила в’язати. Зосереджено) Так що, твій лікар вважає, що він того… Ненормальний?

Оксана.

Чому ненормальний? Просто нерви розхитані. І взагалі, а в кого вони не розхитані? Гадаєте, у мене все в гаразді?

Баба Марія.

(Знову прийнялася за в’язку. Буденно) Ну, що у тебе не всі дома – це і так ясно.

Оксана.

(Ображено) Дякую!

Баба Марія.

Господи, навіщо він до того війська поперся? Нікуди більше його не відпущу. Кістьми ляжу, а не пущу.

Оксана.

А його ніхто і нікуди більше не візьме тепер. Інвалід, одним словом. Покористувалися і викинули.

Баба Марія.

(Плаче) Інвалід… Такий молодий, а вже… Боже, яку страшну біду ці діти вже бачили. А що їх ще чекає?.. І нічого тут не вдієш, нічим не поможеш.

Оксана.

(Строго) Не плачте, бабуле! Кому кажу? Лікар попереджав, що йому зараз поменше стресів. А ви тут мокрини влаштували.

Баба Марія.

Не буду, не буду… Що ж я, не розумію? При ньому і не плачу. Хоч плакати хочеться... Подивлюсь на нього і серце защемить: худе, зблідле, на милицях. За що ж напасть така, га? Кляте «Хуйло» – все життя нам скаламутив.

 Оксана.

(Здивовано) Бабуле, що це ви матом?..

Баба Марія.

А що? Його тепер так всі називають.

Оксана.

Від вас не чекала.

Баба Марія.

(Зітхнувши) Я і сама від себе багато чого не чекала.

Оксана.

Ех, бабуле, – війна війною… З війною розберемося. Як йому про (Акцентовано.) оту казати будемо?

Баба Марія.

Боже, всю ніч думала… І як же йому скажеш про таке?

Оксана.

І я про це… От сучка драна!

Баба Марія.

Він же її так любив.

Оксана.

Любив? Він її любить! Ось у чому проблема.

Баба Марія.

А нічого не питав за неї?

Оксана.

Ні. Забрала його з шпиталю, волонтери дали машину і ми поїхали. Всю дорогу мені рот не закривався. Про все розповідала, а про неї – ні слова.

Баба Марія.

А він?

Оксана.

Всю дорогу мовчав. Тільки усміхався, слухаючи мої байки. Так якось сумно-сумно усміхався.

 

 

З’являється Андрій. Він пересувається з допомогою милиць.

 

Баба Марія.

(Побачивши Андрія, радісно) Андрійку, проснувся? Розбудили тебе «балаболки»?

Андрій.

Та я і не спав.

Оксана.

Привіт, братику! Як ти?

Андрій.

Нормально.

Оксана.

Як нога? Болить?

Андрій.

Терпимо.

Оксана.

А мої дівки вже мене замучили: хочуть бачити героя. Просять, щоб привела тебе.

Баба Марія.

Твої дівки дурепи! У них одне на умі. (до Андрія) Ти їсти хочеш?

Андрій.

Ні.

Баба Марія.

Як же «ні»? Сніданок проспав, а вже обід скоро.

Андрій.

Дякую, я не голодний.

Баба Марія.

(Плаксиво) Андрійку, тобі їсти треба, треба сил набиратися. Ти ж… (Перехопила сердитий погляд Оксани і замовкла)

Оксана.

Захоче – поїсть! Він же дома.

Баба Марія.

(Ласкаво) А я вареників з сиром наробила. Таких, як ти любиш. Га?... З сметанкою?

Андрій.

Не хочу!

Баба Марія.

І борщик у мене… Ой, який борщик!

Андрій.

Що ви, бабуле, в’яжете?

Баба Марія.

Панчішки… Теплі... (Гордо.) Я вже дев’ять пар таких зв’язала. Віддаю волонтерам, а вони везуть вам, в АТО.

Андрій.

Теплі панчішки – це добре. Там хлопцям тепла бракує.

Оксана.

Ой, наша бабуля такою патріоткою стала, що сміху мало. Ти знаєш, що вона всі свої заощадження на АТО віддала?

Андрій.

Правда, бабуле?

Оксана.

Правда-правда… Все, що на смерть склала – все віддала.

Баба Марія.

Ну і віддала… Бо передумала вмирати. Ще поживу трішки. А гроші –  справа наживна.

Оксана.

(Роздратовано) Ага, наживна… Прямо грошей – кури не клюють. Куди не глянь, а кругом одні гроші валяються. Як на те пішло, можна було б і мені віддати. Я б з боргів трішки вилізла. А так… (Спересердя махнула рукою)

Баба Марія.

Я тебе боргів робити не просила.

Оксана.

А я що?.. Я що собі?.. Я собі!? (Побачивши, як сумно опустив голову Андрій, замовкла)

Андрій.

(Глухо.) Я тобі ще винен гроші за форму, за каску, за бронік… Скільки там тисяч?

Оксана.

(Винувато.) Ну навіщо ви все оце?... Навіщо починаєте?.. Я що, щось вимагаю від вас? (З сльозами на очах.) Андрію, не треба мене ображати.

Андрій.

Вибач.

Оксана.

Якось воно буде… Виживемо. (Бадьоро.) Я – баба-хлоп! І все у нас буде тіп-топ! Бабусю, ідіть накривати на стіл: від ваших розповідей про вареники та борщики апетит розігрався.

Баба Марія.

Ага, і то правда… Апетит, кажуть, приходить під час їди.

 

 

Баба Марія пильно дивиться на Оксану і подає тій якісь незрозумілі знаки.

 

Оксана.

(Розсміялася.) Та йдіть вже, бабцю, йдіть.

 

 

Баба Марія залишає сцену.

 

Оксана.

(Мнеться, несміливо.) Андрійку, у тебе які плани?

Андрій.

Ніяких. А що?

Оксана.

Нічого, нічого… Гадала, що може кудись хочеш піти.

Андрій.

Ні.

Оксана.

Андрію… (Схвильовано.) Хочу щось розповісти. Не знаю, з чого почати…

Андрій.

Ти про Варвару?

Оксана.

Так.

Андрій.

Я знаю.

Оксана.

(Здивовано.) Про що знаєш?

Андрій.

Про все знаю. Про те, що вона заміж вийшла, знаю.

Оксана.

Знаєш?! Хто тобі розповів?

Андрій.

Варвара і розповіла.

Оксана.

Коли?

Андрій.

Ще в шпиталі. Я їй зателефонував, а вона…

Оксана.

Звідки ти телефон дізнався? Вона ж номер змінила.

Андрій.

Дізнався… І давай не будемо про це, гаразд?

Оксана.

От змія! Ну і зміюка, скажи?

Андрій.

(Категорично.) Оксано, я не хочу про неї більше чути! І не треба її ображати. Що маємо – те маємо… А чого немає – того і не треба. Все! Крапка!

Оксана.

(Зрадівши.) Ну й добре. Ще собі тисячу таких Варвар знайдеш. От у мене дівки…

Андрій.

Все, припинимо цю розмову! Мене ці «манси» більше не цікавлять. Домовились? До речі, а де твоя половинка? Де Іван? Чому до нас не приходить?

Оксана.

Його ж немає. Він на заробітках. Я тобі розповідала. Забув?

Андрій.

На заробітках? Де?

Оксана.

В Росію поїхав. Десь під Мурманськом: там його дядько якийсь начальник лісовий.

Андрій.

(Сердито.) Як?.. Ну ви, блін, і даєте! Куди ж він поперся, на кого він там працює? Що ж ми за народ такий продажний?..

Оксана.

Не гарячкуй, Андрію. Ти про нас нічого не знаєш. Ти не знаєш, як ми жили ці останні півтора роки.

Андрій.

Ідіть ви всі … до дідька!

Оксана.

(Винувато.) Мене скоротили рік тому, бо нашу музичну школу закрили. А жити якось треба… Я взялася за бізнес. Набрала купу кредитів, накупила товару, маю кілька точок на базарі. Але… Торгівля не йде. Зовсім… В людей фактично нема грошей. На базарі продавців більше, ніж покупців. Все, що зароблю, йде на погашення кредитів та процентів. А у мене двоє дітей! І сама я ще молода! І що нам тепер накажеш робити?

Андрій.

Не знаю, що вам робити.

Оксана.

Не знаєш? І я не знаю.

Андрій.

Ну, раз така справа, то давай під москаля всі дружно ляжемо. А він нехай користає…

Оксана.

Ти на своїй війні геть-чисто здурів!

Андрій.

Ні, це не моя війна. Це наша війна! Наша! І зараз твій Іван допомагає їм  вбивати наших пацанів.

Оксана.

Господи, та що ти таке кажеш? Іван поїхав всього на кілька місяців і не на війну. Поїхав заробити трохи грошей. Бо ми тут ледь виживаємо. Розумієш мене?

Андрій.

Та розумію я все… Але не туди… Не з ними… Не для них! Смоли їм гарячої!

Оксана.

Врешті-решт, Андрію, там є влада, а є прості смертні… І їх вина, знаєш, не особливо…

Андрій.

(Різко, перебиває.) А хто, по-твоєму, винуватий? «Папік»? Один «папік»? Бо  найголовніший? А хто його зробив найголовнішим? Хто його задницю заніс в той найголовніший кабінет, га? Хто благословив на все оце свинство?... Оці твої прості смертні: і занесли, і благословили. І запам’ятай собі ще: кожен народ винен сам – і тільки сам! – у всіх своїх бідах і проблемах. Якщо вже «шизанувся» на «скрепах» і увірував у право вбивати іншого, за оці самі «скрепи», то готуй задницю для жорсткої відповіді.

Оксана.

Людей обдурюють, Андрію. Їм так кажуть…

Андрій.

І що з того, що кажуть? Завтра скажуть, що якщо два пальці в розетку, то зійде Божа благодать. І що, хтось повірить, хтось ризикне?... Два пальці – в розетку… Ні… (Сміється.) Дурних немає… Народ обдурити можна тільки у випадку, коли цей народ сам – сам! – прагне обдуритися.

Оксана.

По-твоєму, і ми винуваті?

Андрій.

А хто ж і ще?

Оксана.

Нормально! І в чому, цікаво?

Андрій.

Ну, хоча б в тому, що двадцять п’ять років, як гівно в ополонці... До жодного берега прибитись не можемо.

Оксана.

(Зітхає. Після довгої паузи.) Андрію, зіграй мені.

Андрій.

Не хочу.

Оксана.

Зіграй. Я скучила за твоєю музикою.

Андрій.

(Замислено.) Ти чула, коли-небудь, як свистить куля? (Показує біля скроні.) Отут, … отут…  як свистить? Фіть… Фіть… Гадаєш, що оте «фіть» без змісту, що то просто шум? Ні-і-і… То музика… Теж музика… Залежить, правда, від калібру, пори року, часу доби. Інколи «фіть» – «фа» в четвертій октаві… Це від «калаша». А снайперська, і ще вночі, – «до-дієз» в шостій… А вдень – «фа» п’ятої… Фіть… Фа… Фіть… Фа… Ну, а коли рикошет, то там ціла гама… Знала б ти, як я ненавиджу ці ноти.

Оксана.

Господи, братику, та не думай ти про це.

Андрій.

Музика… Музика… Знаєш, якось в полоні нас повели розбирати завали музичної школи. Артилерійський снаряд в неї влучив. В одному із класів я побачив фортепіано. Якимось чудом воно вижило в тому пеклі. Попросив дозволу пограти. Мені дозволили. Грав Бетховена, «Місячну»… Як грав – не знаю… Не пам’ятаю, думалося про щось своє. Коли закінчив, то побачив, що в клас набилася купа «сєпарів». Стоять і слухають. А один молодий чоловік – у них за командира був – слухає, а по щокам течуть сльози. Він плакав, розумієш? Від музики, від Бетховена плакав.

Оксана.

Він плакав від твоєї музики. Я знаю, яким ти можеш бути геніальним.

Андрій.

А через кілька годин, він – оцей самий меломан – на моїх очах, застрелив мого приятеля.

Оксана.

Господи милосердний!

Андрій.

Дізнався, що той був снайпером. А снайперів вони зразу… І я був снайпером… Але мене не того…  Залишив жити. Музика йому моя сподобалась.  От я кожного дня грав йому... Меломан хрінів. До речі, у нього і кличка така була – «Меломан».

Оксана.

Боже, які жахіття.

Андрій.

Музика… Ось, яка вона музика. Скажи, а кому вона потрібна, взагалі? Навіщо її, га? Він  її слухає, плаче, а через мить вбиває собі подібного? Як це?! (Пауза.) Ні! Людям начхати на мелодику, на гармонію. Їх заводить інша музика. Оте прокляте – «фіть»! Отам справжній кайф!

Оксана.

(З опаскою – так розмовляють з людиною, яку підозрюють в божевіллі.) А ти не згадуй! Не згадуй всього того…

Андрій.

(Жорстоко.) А може «Меломан» невинуватий? Може це Людвіг, який Бетховен, га? Можливо, його музика народжує бажання вбивати, притупляє совість, відкидає мораль? А ми про це нічого не знаємо. А ми – ні сном ні духом... А інакше, як це все пояснити? Як звести докупи «фіть» і Бетховена?

Оксана.

Андрійку, не хвилюйся. Тобі треба відпочити. Спокій, тиша і забудуться всі оті твої «фіть».

Андрій.

Не знаю чи забудуться, але до інструменту я більше … не підійду.

Оксана.

Чим же ти будеш займатися? Ти ж музикант.

Андрій.

У філармонії наш фортепіанний квартет, кажуть, скоротили.

Оксана.

Що значить, скоротили? Ти учасник АТО! Тебе мають поновити на роботі. Це не твої проблеми.

Андрій.

Музика – це була не робота. Як ти цього не розумієш? (Пауза.) Гадаю, що на фронт повернуся.

Оксана.

(Хвилюючись.) Здурів!

Андрій.

Підлатають, підшаманять – і знову до хлопців.

Оксана.

Андрію, але тобі вже не треба… Ти все віддав. Навіть здоров’я! Нехай тепер інші…

Андрій.

Причому тут інші? Це моє… Виявляється, що це моє… Оце «фіть»… (Гірко усміхнувся.) Воно мене теж заводить.

Оксана.

(Тихо.) Божевільний…

Андрій.

Я себе знайшов там. Дивно, правда? Але це так. Ну як я жив? Музика… Одна тільки музика. Гадав, що вона – це все. Нічого кращого, вищого просто не існує і існувати не може. Музика для мене була, як Бог. І я не грав – я молився. Гадав, що моя музика робить цей світ кращим, чистішим. Я помилявся. Чи є та музика, чи її немає – народу від того ні холодно ні жарко. Байдуже йому… І раптом, я почув іншу музику. Там… Музику, яка заставляє по-справжньому любити і ненавидіти. Справжні емоції, справжні почуття, розумієш? Та музика чіпає всіх – жодного байдужого. Без фраків, без пафосу, без аплодисментів… Конкретна, реальна, невигадана… Коли чуєш оте «фіть», відчуваєш справжній кайф… Це значить, що на цей раз, … вона … не твоя, … вона мимо тебе… Розумію, що можу видатись тобі … дивним, але…  Я вернуся туди. Там мої хлопці. Там я потрібніший. (Пауза. Сумно.)  Ну, що, змінився твій брат, сестричко?

Оксана.

Всі ми змінилися. Причесало нас життя, нічого не скажеш. Але воно триває. І треба якось жити далі.

 

 

З’являється Баба Марія.

 

Баба Марія.

Діти, йдіть на кухню: обід на столі.

 

Затемнення.

 

Картина 2.

 

 

На сцені Андрій. Він розмовляє по телефону.

 

Андрій.

Привіт, братику. «Піаніст» на дроті…

Як ви там?

Стріляють?

Знаю я твоє: жити можна… Як хлопці?

«Варяг», двохсотий?! От, суки! Як це сталося?

А хто ще?

Слава Богу… А як там «Терміт»?

Передавай йому вітання. Всім нашим – вітання!

А що у мене? Порядок... Клізми кладуть, сраку уколами дірявлять, пігулками годують – лікують, одним словом.

Сестричка молоденька: халатик, ніжки – все, як треба, все при ній. А я перед нею раком стою, уявляєш? (Сміється.) Мало би бути навпаки. Але що поробиш?

Ні, сам тут… Друзів немає. Всі там, серед вас. А ті хто не там… То так собі, знайомі.

Братику, ти пам’ятаєш нашу розмову під Іловайськом? Ти ще сказав, що якщо ЙОГО завалити, то все-все закінчиться. Пам’ятаєш?..

Ага, в серпні.

Я вирішив. Я зроблю це…

Це не по телефону.

Ти маєш мені допомогти. Мені потрібен «інструмент»… Мій, … розумієш мене? З всіма ділами…

Братику, я все вирішив! І не треба...

І що з того, що його охороняють?

Я його дістану!

Як-як?... Придумаю як…

Так, у мене такий план! Музика буде ще та! Глядачі будуть в захопленні!

Я через місяць - другий до вас навідаюсь. Там і побалакаємо.

Ти тільки «інструмент» приготуй!

Все, все…

Бувай, братчику.

 

Андрій виключає телефон і замислився. Потім підходить до піаніно. Різко вдаряє по клавіші «до» п’ятої октави. Піаніно видає різкий і тривожний звук. Андрій вперто, сердито і безперестанку б’є по клавіші… «До», «до», «до»…

Затемнення.

     

Картина 3.

 

 

На сцені: Оксана і Сатановський.

 

Сатановський.

То кажеш, що твого брата немає?

Оксана.

Кажу ж, в лікарні, на процедурах. А що?

Сатановський.

Не люблю зустрічатися з цими «атошниками».

Оксана.

Боїшся?

Сатановський.

Здраствуйте… Не боюся. Просто, не люблю.

Оксана.

Боїшся, боїшся. Дізнаються, що донецький, ще й пику начистять.

Сатановський.

І що з того, що донецький? Я не сепаратист. І навіть навпаки…

Оксана.

А їм по-барабану: сепаратист ти чи ні. Начистять і все. Щоб в тилу не ховався.

Сатановський.

Мадам, я вам вже казав, що за своєю природою – мирна людина. Мені здоров’я не дозволяє на всякі там фронти… Це, по-перше. А крім того, я за мир. Для мене без різниці хто… Основне, щоб мирно.

Оксана.

Щоб був мир – за нього воювати треба.

Сатановський.

Дурниці! Це парадокс якийсь: за мир – воювати. Не треба воювати – от і маєш мир. Це ж так просто. Без всяких там «піф-паф», без «градів», комендантського часу, блокпостів...

Оксана.

То якого дідька ти тоді втік зі свого Донецька?

Сатановський.

А що там Сатановському накажете робити? Люди подуріли! У Сатановського був бізнес… Бізнес – на радості людській. Він торгував феєрверками, салютами. Дні народження, хрестини, весілля, ювілеї… Одна перемога нашого «Шахтаря» в Лізі Європи, дала мені місячний оборот. За одну ніч: замиготів, заіскрився, загримів – весь мій товар! А які це фантастичні бабки, мадам. А тепер? Я щось не чув, щоб на похоронах запускали феєрверки? А ви чули?

Оксана.

Не чула, але гадаю… Ні, знаю точно, що на одних похоронах буде салютувати весь світ. Тільки б дочекатися, коли оте кремлівське чудище гикнеться.

Сатановський.

Всі під Богом ходимо. Всі… (Пауза. Звертає увагу на піаніно.) Мадам, ваш інструмент?

Оксана.

Брата.

Сатановський.

Він у тебе музикант?

Оксана.

Що ти! Він геній!

Сатановський.

Прямо…

Оксана.

Точно, кажу тобі. Закінчив консерваторію. На відмінно. Лауреат міжнародних конкурсів. І фантастично грає Бетховена.

Сатановський.

Боже мій, Бетховен мій любимий композитор. Божеволію від нього.

Оксана.

(Здивовано.) Офігєть! Сатановський, я гадала, що ти божеволієш тільки від мертвих американських президентів на зеленому папері, а тебе, виявляється, ще вставляє Бетховен.

Сатановський.

(Замріяно.) Мадам, що ви знаєте про Сатановського? Він любить музику. Вона для нього – це ковток чистого повітря в смердючій і запиленій реальності. Майже щотижня Сатановський ходив до філармонії. Годину – другу в товаристві Баха, Бетховена, Моцарта… Так-так… Це шановне панство додавало йому наснаги. А потім повертався до своїх баранів, в ту саму запилену реальність. Бо треба було жити.

Оксана.

Вбив… Наповал…

Сатановський.

І чув я якось Бетховена… Грав один піаніст. Молодий хлопець… Неймовірна була музика! Після такої повертатися в реальність – кара господня.

Оксана.

Я вже навіть і не знаю, як з тобою про справу розмовляти. Ти зараз у цьому світі, чи там: … в місці світлому, в місці тихому?

Сатановський.

Що ви, мадам? Давайте про справу.

Оксана.

Так це я тебе слухаю.

Сатановський.

А що тут ще казати? Ваші гроші і ваш товар. Моє перевезення і мої проблеми.

Оксана.

Які гроші? Який товар?

Сатановський.

Горілка, сигарети. Найкраще там йдуть… Гадаю, що це потягне на двадцять тон «зелених». Ну, і ще двадцять зверху.

Оксана.

Двадцять? Та ти збожеволів? Це ж які грошища?!

Сатановський.

Двадцять і двадцять – всього сорок. Сорок штук зеленими.

Оксана.

Побійся Бога! Двадцять тисяч за перевезення – чи не забагато?

Сатановський.

Мадам, а що ви хочете? Оренда авто – грошей коштує? Коштує. Водіям щось зверху треба накинути. По дорозі «даїшники» будуть пастися.  Далі, зона АТО… Блокпости: і ваші, і наші… «Зондер-команди» різні… І всі будуть жучити. Всім треба «башляти». Ну, і  нарешті, мої скромні заробітки. Я теж хочу їсти, мадам.

Оксана.

То якого дідька мені здався цей геморой?

Сатановський.

Мадам, не будь наївною! Ти сороківник витрачаєш, а через тиждень я тобі привожу вісімдесят… Плюс – мінус… Майже сто відсотків навару! Не бізнес, а казка! Подумай, де ти зможете так легко і так швидко заробити таку кучу баксиків? Га? І візьми до уваги, що всі проблеми з доставкою товару в зону, з його реалізацією, я беру на себе.

Оксана.

Ну, тут навіть і не мрій. Я тебе самого з товаром не відпущу. Поїдемо разом.

Сатановський.

Воно вам треба? А втім… Якщо мадам бажає скоштувати всіх радостей фронтового життя, поганяти адреналінчик, то ласкаво прошу.

Оксана.

Гарно співаєш.

Сатановський.

Мадам, справа стовідсоткова! Сатановський гарантує успіх. А це гарантії надійніші, ніж у швейцарському банку.

Оксана.

У мене зараз немає грошей.

Сатановський.

Якщо немає, то навіщо ми тут розмови ведемо? Тоді забудь про все.

Оксана.

Я сказала, що зараз немає. Але у мене є варіант. Мені дають гроші під заставу мого будинку.

Сатановський.

Цього?

Оксана.

Ні, це будинок бабці. Мого… У мене свій будиночок.

Сатановський.

В чому тоді справа?

Оксана.

Ризиковано. У випадку чого, де жити буду? Де дітей діну?

Сатановський.

Ну, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Але нічого такого «чого» –  не буде.

Оксана.

Страшно. І ще… Мій брат про це не повинен знати.

Сатановський.

Мадам, який брат? Причому тут чийсь брат? Ніхто і ні за яких обставин не повинен про це знати. Зрозуміло? Конспірація мусить бути чекістська! Це контрабас, як-не-як…

Оксана.

Що ще за контрабас?

Сатановський.

(Сміється.) Контрабанду так називають.

Оксана.

Так це ще й кримінал?

Сатановський.

Який кримінал? Немає жодного криміналу. Штраф… В гіршому випадку.

Оксана.

Не знаю, не знаю.

Сатановський.

Мадам, не тупіть! Зараз війна. Якщо вже така неприємність має місце, то справа честі, для кожного думаючого суб’єкта, отримати від цієї зарази максимальний зиск. І таки отримують! Війна нагороджує всіх мудрих і незаангажованих неймовірним шелестом купюр і дзвоном золотих монет. Вона для них, як манна небесна.

Оксана.

Сатановський – так ти поет! Красиво кажеш… Вірші не пробував писати?

Сатановський.

Ні, вірші – це не моє. Я, мадам, реаліст. І, як реаліст, кажу, що якщо війна триває понад два місяці, то з’являються люди, які прагнуть, щоб вона вже не закінчилась ніколи.

Оксана.

Тут з тобою навіть сперечатись не буду.

Сатановський.

А тому, Оксано, визначайся скоріше. Час – це гроші. І я його бездарно витрачати не збираюсь. У мене і без тебе клієнтів тьма. Якщо не ти – буде інший.

Оксана.

Я ж не сказала «ні»!

Сатановський.

Але й не сказала «так».

Оксана.

Думаю я ще… Гадаю…. От зараза!

 

 

Затемнення.

 

Картина 4.

 

 

На сцені – Андрій. З’являється Баба Марія. В руках у неї величезний та важкий поліетиленовий пакет. На пакеті зображення якогось чоловіка і напис: «Василь Кряк. Я знаю ваші проблеми». Баба Марія, побачивши Андрія, знітилась. Робить спробу сховати пакет за спину.

 

Баба Марія.

(Розгублено.) Андрійку, а ти дома? А я гадала, що у лікарні.

Андрій.

(Здивований поведінкою бабусі.) Був в лікарні… А що?

Баба Марія.

Та ні, нічого… Думала просто…

Андрій.

(Помічаючи пакет.) А що це у вас?

Баба Марія.

(Удавано здивовано оглядається) Де?

Андрій.

В руці?

Баба Марія.

А-а-а… Та то таке…

Андрій.

Ну що, що?

Баба Марія.

Та чого ти причепився?

Андрій.

Бабуле, що у тому пакеті?

Баба Марія.

У цьому?

Андрій.

Ага.

Баба Марія.

В магазин ходила.

Андрій.

А що це за пакет? (Читає.) «Василь Кряк. Я знаю ваші проблеми.»

Баба Марія.

Красивий пакетик, правда?

Андрій.

Бабо, та це ж Васька «Хряк»!

Баба Марія.

Який ще «Хряк»?

Андрій.

Наш, наш «Хряк»!

Баба Марія.

Наш?..

Андрій.

Бабо, не крутіть!

Баба Марія.

(Роздивляється пакет, ніби вперше його бачить) І справді, Васька… Дивись, яка мордяка. От я сліпа… Більше його не візьму.

Андрій.

(Підозріло.) Ану, покажіть, що там?

Баба Марія.

Ой, навіщо воно тобі. Це справи господарські.

Андрій.

(Забирає пакет і викладає його вміст на стіл.) Гречка… Рис… Цукерки… Вино… Бабо, а що, в магазині продають пакети з портретом Васьки?

Баба Марія.

Якого Васьки?

Андрій.

Бабо, не нервуйте мене! Розповідайте! Звідкіля це  у вас?

Баба Марія.

Е-е-е… Роздавали там…

Андрій.

Де, там?

Баба Марія.

Там… На вулиці.

Андрій.

Бабо, Васька «Хряк» іде на вибори?

Баба Марія.

Не знаю, куди він іде.

Андрій.

Не правда. Васька мріє про мерство. І то вже давно. Він іде на мера?

Баба Марія.

(Дещо сердито.) Кажуть, що йде.

Андрій.

Зрозуміло. А цими пакетами він вас купує.

Баба Марія.

Чому купує?

Андрій.

Бо продаєтеся.

Баба Марія.

Облиш! Продаєтеся…  Не продаюся! Взяла пакет, ще не значить, що продалася.

Андрій.

Ні, бабо, продалися!

Баба Марія.

А хоч і продаюся, тай що?

Андрій.

Бабо, Васька «Хряк» – бандит.

Баба Марія.

Всі вони бандити.

Андрій.

Він злодій!

Баба Марія.

Всі вони злодії! Але цей хоч щось народу дає.

Андрій.

Бабуле, прошу, поверніть пакет.

Баба Марія.

І не подумаю!

Андрій.

Тоді я сам віднесу. Кину їм в мордяку цю прокляту гречку.

Баба Марія.

(Сердито.) Ну, от що, і не придумуй! Гречкою він буде кидатися. Багато її у нас?  

Андрій.

Бабуле, невже я… Невже ми всі там заради того, щоб ви тут «Хрякам» владу давали?  

Баба Марія.

Андрійку, ти особливо не розпинайся. Ти ще молодий, наївний. А я довго живу – всякого надивилася. Жодна влада нас не любила і любити не буде. Всяких бачила: і бровастих, і лисих, і з шевелюрою… І від всіх одне і теж: зло і брехня. І чи то «Хряк», чи яка інша твар буде – різниця невелика. Буде зло і буде брехня.

Андрій.

Неправда! Бабуле, ти мене ріжеш без ножа! Навіщо смерть, навіщо каліцтво, навіщо горе – якщо різниця невелика? Навіщо все оце, якщо без різниці: чи «Хряк», чи не «Хряк»? Бабуле, мені вити хочеться від безсилля, коли все оце чую.

Баба Марія.

Ти, Андрійку, заспокойся, не хвилюйся – тобі шкідливо хвилюватися. У вас, може, ще й вийде все.  А я від життя вже нічого доброго не чекаю. І скільки мені того життя залишилося? Мені, щоб тільки війна закінчилась. Щоб вас не вбивали, щоб не калічили. (Байдуже махнула рукою.) А все інше… Так що ще трохи потерпи бабці, Андрійку.

 

 

Андрій сумно дивиться на бабусю. Та схопила пакет і прудко залишає сцену.

Затемнення.

 

Молитва 1

 

 

На сцені, під світлом прожектора, Оксана.

 

Оксана.

Божечку милосердний, допоможи мені! Молю тебе, дай мені виплутатись з цього всього. Благаю тебе, Всевишній, допоможи ці кляті кредити розрулити. Бо пропаду… Вб’ють падлюки, хату відберуть. Допоможи! От вчора зустріла знайомого. Нормальний бізнес замутив. У нього товариш у військоматі. Сержантом працює… І той сержант – головний перець… В плані – відмазатись від армії. Ні, звичайно, є і  полковники! Але у нас зараз боротьба, то вони напряму не беруть. Сержант у них для цього. А сержант має людей, які йому водять клієнтів і які збирають бабло. Господи, уявляєш, як чоловікові пощастило?! Моєму знайомому… Він серед цих обраних. Каже, що за день – два–три клієнта, які хочуть відмазатись від війська. Хто і скільки бере – не знає, але йому стольник, зеленими, від кожного… Господи, це двісті – триста баксів в день! Оце дохід! Мені би так десь прилаштуватися. Хоч на місяць! Господи, допоможи…

 

Затемнення.

 

ДІЯ 2

 

Картина 5.

 

 

На сцені Баба Марія, яка дивиться телевізор. З’являється Оксана.

 

Оксана.

Привіт… Що нового?

Баба Марія.

(Радісно.) Уявляєш, ціни на нафту знову впали.

Оксана.

(Здивовано.) А вам то що? Чи може нафтові акції маєте?

Баба Марія.

Ти нічого не розумієш… Впала нафта, значить, у них скоро закінчаться гроші. То, може, і війна закінчиться.

Оксана.

Ясно, але поки товстий схудне – худий здохне.

Баба Марія.

Я ж кажу, що ти нічого не розумієш. В політиці – нуль…

Оксана.

Та виключіть ви той ящик! Обридло… Куди не прийдеш, а кругом одні телевізори. І розповідають, розповідають, розповідають. А люди вуха розвісили і слухають, слухають, слухають. (Виключає телевізор.) Де Андрій, маю до вас прохання.

Баба Марія.

Дома… (Кличе.) Андрійку! Оксанка прийшла!

 

 

З’являється Андрій.

 

Андрій.

Привіт, сестричко. Як справи на бізнесовому фронті?

Баба Марія.

Прийшла щось просити – видно, не дуже…

Оксана.

От що, рідні мої, я їду у відрядження. Хочу, щоб ви за дітьми пригляділи.

Андрій.

І куди тебе несе?

Оксана.

Бізнес, братчику. Вовка ноги годують. Їду нові ринки освоювати.

Баба Марія.

Казала ж тобі, то не жіноча справа, оті бізнеси твої. (З докором.) Вчилася в музичному училищі, на скрипочці грала, а тепер бігає по базарах, як якась перекупка.

Оксана.

У нас країна рівних можливостей. У нас чоловіки мають право на панелі  задом вертіти, а жінки – палі забивати. Кому як вдається.

Андрій.

Чув, що ти з якимось донецьким справи маєш?

Оксана.

Маю.

Андрій.

Ризикована ти. Я б сто раз подумав.

Оксана.

Ой, я тебе прошу! Для тебе донецький, то вже неодмінно сепаратист. А він біженець. Він проти того безумства, яке у них там відбувається.

Андрій.

І що ж, йому орден за це дати? Я, наприклад, не знаю хто гірший: той, хто з «калашем» бігає, чи той, хто в стороні стоїть, курить і спостерігає – чия візьме. Бо з першими ми розберемося – ласти їм сплетемо, а ось, що робити з другими – невідомо. А те, що з цим болотом щось треба робити – це однозначно. Вони війну до себе, як магніт, притягають.

Оксана.

Не хвилюйся. З своїм донецьким я розберусь сама.

Андрій.

Їхав би Іван до дому і бізнесував би потроху.

Баба Марія.

Ага, приїде він тобі… Аякже, чекай… Доки мобілізація не закінчиться, він сюди ні ногою.

Андрій.

Яка мобілізація?

Баба Марія.

В АТО.

Оксана.

Ой, бабцю, ну що ви таке кажете?

Баба Марія.

Кажу, що є! Втік Іван від мобілізації в Росію.

Оксана.

Не кажіть дурниць!

Баба Марія.

Ага, ага… Одного вечора прибігла до нас Галина, тітка Іванова, що в жеку секретарем працює. І сказала, що йому є повістка. Завтра ранком, каже, з міліцією прийдуть вручати.

Оксана.

І що?

Баба Марія.

А нічого… Іван з переляку, як забігає по хаті: що робити, що робити… Аж срачку дістав, сердешний. Сидить в туалеті, дрище і кричить: «Думай, Оксано, що маємо робити!»

Оксана.

(Сердито.) Бабо, навіщо ви придумуєте?!

Баба Марія.

А що я сказала не так? Все так і було! А потім, згадали за якогось родича Іванового, в Мурманську. Зателефонували і за п’ятнадцять хвилин Іван був, як штик, готовий до бою. Рванув так, що аж земля під п’ятами горіла.

Андрій.

То виявляється, мій дорогий швагєр – чотирьохсотий?

Оксана.

Що ще за чотирьохсотий?

Андрій.

А ми так дезертирів називаємо.

Оксана.

(Нервово.) Гаразд, дідько вас забирай, втік! І що вам з того?

Андрій.

Прикро, він же не був боягузом. Я його мав за міцного хлопаку. Ми з ним на Майдані були, в самому пеклі.

Оксана.

Точно, був, в самому пеклі. І побачив, як хитрі дядьки, на вашій крові і вашому м’ясі, в рай в’їхали. Все, досить, дурних немає.

Андрій.

(Глухо.) Помудрішав, значить?

Оксана.

Помудрішав! Дурні на базі закінчились, не завезли!

Баба Марія.

(Сердито.) Оксано, бійся Бога! Що ти несеш? Як тобі не совісно? Кому ти цим дорікаєш? Йому?!

Андрій.

(Твердо.) Нічого, нічого, бабусю, у нас цікава розмова вимальовується. Ну, кажи, кажи…

Оксана.

Я все сказала. Даруй, якщо образила…

Андрій.

Бачиш, сестричко, я пішов на фронт не за дядьків хитрих. Чи ти гадаєш, що я такий наївний, що їх не знаю чи не бачу? Все знаю, все бачу! Але дай час. Розберемося з тими, а потім дійде черга і до наших хитрих… Ні, нових майданів влаштовувати не будемо! Покладемо всіх в братську і все… І весь майдан.

Баба Марія.

(Стурбовано.) Господи, Андрію, що ти таке кажеш? (Сердито.) Ану, припиніть! Ще поб’єтеся ні за що ні про що.

Андрій.

І щоб тоді всі хитрі не плакались!

Оксана.

(Оправдуючись.) Андрію, я ж не це мала на увазі. Що ти перекручуєш?  Я про те, що ця війна якась дивна.

Андрій.

Які ми – така й війна.

Оксана.

Не скажи. Ніби всі воюють, всі мають страждати… Але хтось черствим хлібом в окопах давиться, а комусь смажені рябчики, прямо в ліжечко. Хтось кров проливає, а деякі прибутки на цьому мають. От коли оті всі (Показує пальцем нагору.) знімуть свої костюмчики від Армані і одягнуть шинельки, а діти їхні, замість барів і екзотичних островів, полізуть в окопи – піде і мій Іван.

Андрій.

(Психовано.) Я тебе надзвичайно добре зрозумів. Коли б у бабки були б яйця, то бабка була б дідусем. Так?.. Але, ось, яка штука… Війна не любить нейтральних. Їх на війні не буває. Або ти з нами, або проти нас. Іншого –  не дано. Навіть, якщо тобі здається, що ти ні за кого – ти все одно в чиїхось окопах. От Іван, зараз, поліз в «рашистські» окопи. Він на тій стороні. Ну що ж, це його вибір.

Оксана.

(В сльозах.) Та нікуди він не поліз, Господи… Чому ти такий злий, Андрію?

Андрій.

А яким мені бути до ворога? Добреньким? Хрін на рило – тра-та-та! І затям, на всякий випадок, що я більше твого мужичка, в нашому домі, бачити не хочу! Прийде, ноги повисмикую! Я попередив!

 

Андрій нервово залишає сцену.

 

Оксана.

Бабо, от навіщо ви все оце почали? Хто вас за язика тягнув?

Баба Марія.

(Дещо винувато) Так хто ж знав, що він такий психований? Господи, що з дитини зробили. Був добрий, лагідний… А став, як сірник.

Оксана.

Ні, це не наш Андрій. Загубили ми нашого Андрія. А це вже щось інше… Це вже якась схема: з дротиками і залізячками. Такий правильний, що аж зуби ломить.

Баба Марія.

(Не слухає Оксани, розмірковує.) Господи, щоб не пошкодили йому сьогоднішні нерви. ( У розпачі.) Який же він став нервовий.

Оксана.

І це дяка за все те, що я для нього зробила. Отримала по повній, називається. Дурдом!

 

Оксана ображено залишає сцену.

 

Баба Марія.

(Думає про щось своє.) Ох, війно, війно… Паскудо ти клята… Ти, як та повінь на ріці: тебе не хочуть, не чекають, а ти раз і приперлася – нате мене... І греблі рвеш, і береги лупаєш, і топиш, і нищиш все. А вже якої піни піднімеш, якого бруду нанесеш… І нема на те ради. Бо то Бог тобою людину карає. За гріхи тяжкії – тяжко карає. Бо забули його, … переіначили, … спаскудили… От і карає.

 

Затемнення.

 

Молитва 2

 

 

Під світлом прожектора Сатановський.

 

Сатановський.

Господи, допоможи… Невже я не заслужив трішки щастя? Трішечки, зовсім капельку… Так сталося, що тікав з Донецька на автобусі. Крім мене, ще пасажири: чоловіки, жінки, діти. На блокпосту нас накрили вогнем «Граду». Ополченці вирішили трішки розважитись, буває... Перший ж вибух біля автобуса. Вікна повилітали, автобус загорівся. Я рвонув через вікно і побіг. Куди біг, скільки біг… Не пам’ятаю… Вернувся, а автобус вже догорає. І люди догорають. Господи, я ніколи не знав, що горіле людське м’ясо так жахливо смердить. Це не передати словами. Все згоріло. І мої речі, мої документи теж. І як мені зараз –  без документів?... Спробуй тепер доказати комусь, що ти не верблюд! Ходиш з кабінету в кабінет… Обридло вже…. Господи, допоможи мені відновити всі ксіви. А особливо – водійські права. Я ж без машини, як без рук! Допоможи, Господи.

 

Затемнення.

 

Картина 6.

 

 

На сцені – Андрій. З’являється Баба Марія.

 

Баба Марія.

(В сльозах.) Господи, Андрійку, ще одного везуть з АТО.

Андрій.

(Глухо.) Кого?

Баба Марія.

Славка Чупрея… Він старший тебе. Років десь під п’ятдесят. Ти знав його?

Андрій.

(Пожимає плечима.) Не пам’ятаю… Можливо...

Баба Марія.

Ти з його донькою мав до школи ходити?

Андрій.

Чупрей?.. І нас в класі такої не було.

Баба Марія.

А-а-а… Це вона з Оксанкою, напевно, вчилася. Боже, як шкода. Такий гарний був чоловік: високий, вродливий. І ґазда – на чудо. А як співав… Боже, як він співав. В нашому церковному хорі понад нього співака не було. І що?.. Нема більше.

Андрій.

Як це сталося?

Баба Марія.

Кажуть, що його снайпер вбив.

Андрій.

(Важко зітхає.) Ясно…

Баба Марія.

Господи, що ж це на світі робиться? Одна ненависть і зло кругом. Немов всі подуріли, немов показилися. Вчора передавали, що наші багато російських десантників перебили. А сьогодні, бачиш, вже ось це…

Андрій.

(Уїдливо.) І що з того, що вчора перебили? Їм руська баба завтра ще народить. Цього добра на наш вік вистачить.

Баба Марія.

Дурниці кажеш… Чи руська, чи українська, чи ще яка, а кожна матір мріє про щастя і добро для своєї дитини. Не вірю, що народжують дітей для війни. Не вірю! То все політика...

Андрій.

Даремно не вірите. Я їх падлючу натуру добре зрозумів. Вони без війни не можуть. У них найкращий порядок – де? В казармі! А найміцніша дисципліна? В шику! Їм гаплик без війни. А руська баба: плодовита і дурна. Її доля – народжувати м’ясо для війни. Це її повинність і священний обов’язок. Так – було, так – є, так – буде… А нам просто не пощастило, що ми їх сусіди. І вся вам, бабо, політика.

Баба Марія.

(Безнадійно махнула рукою, задумалася.) Ні, не вірю… Не хочу в таке вірити… (Пауза.) Боже, що ж це за мир такий? Га? Що ж це за перемир’я, коли людей б’ють і б’ють, калічать і калічать?

Андрій.

Немає, бабо, жодного миру. Це війна! А їхнє перемир’я, то таке, як мокре горить.

Баба Марія.

Ой, горить, горить… Це вже, до речі, з нашого міста третій. Який страшний цей рахунок.

Андрій.

(Про себе) А ти кажеш, брате «Громе», що мій план – «фігня» на паличці… (до Баби Марії.) Коли похорон?

Баба Марія.

Завтра, кажуть, мають привезти. А хоронити будуть післязавтра. Ти підеш?

Андрій.

Обов’язково.

Баба Марія.

А може тобі не треба? Розхвилюєшся, розпереживаєшся…

Андрій.

Про що ви, бабусю? Я вже майже здоровий. Нога зажила. Трішки болить, але то пусте.

Баба Марія.

З палицями ходиш.

Андрій.

Звичка. Гадаю, що через тиждень – другий викину їх.

Баба Марія.

(Важко зітхає.) Дай Бог.

 

 

Затемнення.

На екрані відеокадри зустрічі земляками тіла бійця, який загинув в зоні АТО. Звучить українська народна пісня «Пливе кача по Тисині» у виконанні вокальної формації «Піккардійська терція». (Люди на колінах зустрічають автомобіль, який везе тіло загиблого воїна… І квіти, квіти, квіти…)

На сцені: Андрій, Баба Марія, Оксана. Вони на колінах, сумні та збентежені.

Затемнення.

Примітка: Звісно, кожен режисер може вибрати свій відеоматеріал, в тому числі, на основі місцевих подій. На жаль, наше сьогодення дало багато таких сюжетів… В свою чергу, автор хоче порадити відеосюжет: https://www.youtube.com/watch?v=2C2iHzgSw4E (часовий відрізок з 1.39 хв. до 5.40 хв.)

Відкрити сюжет

 

 

На сцені з’являються Баба Марія і Андрій. Баба Марія заплакана, одягнена в траурний одяг.

 

Баба Марія.

Який страшний похорон. Такий молодий чоловік. Ще б жити йому і жити. А тут таке… Біда… Чорна… (Пауза.) А знаєш, людей сьогодні менше було чомусь. На перших похоронах – то було щось… А тепер, видно, почали звикати.

Андрій.

(Безсило, глухо.) Я піду, бабо, відпочину.

Баба Марія.

(Тривожно.) Як тобі, Андрійку? Ніжка не болить?

Андрій.

Ні. Просто втомився. Трішки. Відпочину і все буде добре.

Баба Марія.

Авжеж, відпочинь, хлопчику.

 

 

Андрій мовчки залишає сцену.

Затемнення.

 

Молитва 3

 

 

Під світлом прожектора Баба Марія. Вона стає на коліна. Молиться.

 

Баба Марія.

(Гаряче, шепоче.) Господи Боже сил, Боже спасіння нашого! Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас, бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого.

Господи Боже, хай зійде милість Твоя на моїх дітей: Андрійка і Оксанку. Сироти вони у мене. Охороняй їх, вбережи їх від усякого лукавого помислу, не дай над ними влади сатані, віджени від них ворога, відкрий їхні вуха й очі серця, даруй радість і смирення душам їхнім, і нехай буде Ім’я Твоє, Господи, благословенне навіки.

Амінь.

 

Затемнення.

 

Картина 7.

 

 

На сцені з’являється Оксана. Жінка втомлено падає на стілець і в розпачі охоплює голову руками. З’являється Андрій.

 

Андрій.

Привіт, сестричко.

 

Оксана байдуже кивнула.

 

Андрій.

З приїздом. Як з’їздила?

Оксана.

Погано… Все дуже погано. У мене, Андрію, проблеми.

Андрій.

(Знизує плечима.) Чимось можу допомогти?

Оксана.

(Раптово оживившись.) А знаєш, можливо, і можеш!

Андрій.

Давай свої проблеми.

Оксана.

Скажи, а в тебе є зв’язки серед начальників? Там, в АТО?

Андрій.

(Весело.) Звісно! Всі генерали у мене в дружбанах ходять. Постійно радяться, що і як мають робити.

Оксана.

(Роздратовано.) Жартуєш? А мені не до жартів!

Андрій.

А ти сама подумай, які у мене можуть бути зв’язки серед начальників? Я хто? Рядовий…Та що, врешті-решт, сталося?

Оксана.

У мене товар арештували.

Андрій.

Де?

Оксана.

Я везла товар в Донецьк.

Андрій.

Стривай, ти жартуєш?

Оксана.

Які тут жарти.

Андрій.

Оксано! Ти везла товар в Донецьк?

Оксана.

Звісно, не сама… З моїм донецьким поїхали.

Андрій.

Не можу повірити! І що за товар?

Оксана.

Горілка, сигарети. На двадцять тисяч доларів.

Андрій.

Ну, і що далі?

Оксана.

На останньому блокпості машину і товар арештували. Три доби провела в каталажці. Мене відпустили, але без товару.

Андрій.

А компаньйон твій?

Оксана.

Втік, зараза.

Андрій.

Не можу прийти до себе! Як тобі в голову могло таке прийти?

Оксана.

А що? Бізнес, як бізнес.

Андрій.

(Глухо.) Знаєш, мені хочеться тебе зараз вбити.

Оксана.

Вбивай. Бо як далі мені жити, не знаю. Так що вбивай!

Андрій.

Як ти могла?! Як ти могла?

Оксана.

Змогла. Бо хочу жити. Розумієш – жити! Мені вже обридло таке життя! Обридло це жебрацтво! Ця безпросвітність, ця убогість, ця приреченість…

Андрій.

Обридло їй… Весь чесний народ так живе!

Оксана.

Народ? Я тобі розповім, як живе народ. Я тобі за цей народ все розповім! Поїхали ми, значить… Як їхали до зони, то окрема історія. Кожен даїшник на дорозі вважав за потрібне поживитись. Але це пусте! Сто, двісті гривень… Дріб’язок. Приїхали ми на перший блокпост. Міліцейський… Компаньйон сказав, що це колишні «беркутівці». Офіцер, п’яний, як чіп, каже: «А-а-а, «майдануті» прискакали? Давайте, башляйте…». Звідки він взяв, що ми маємо хоч якесь відношення до Майдану? Не знаю. Заплатили… Далі був новий блокпост. Солдатик, молоденький такий, все винувато усміхався і повторював: «А що ми? Їм у Києві можна, а нам ні? Несправедливо…». І цьому дали… А потім був ще один пост… І знову: а що, їм там можна, а нам ні?.. І цим дали.  А ще, був якийсь загін на дорозі. І теж – дали. Потім майже цілий день стояли, чекали… Кажуть, що на блокпосту були «відморозки», які не беруть. Знаєш, скільки там машин зібралося? І всі чекають на «своїх», «пригодованих», які беруть. Рушили. Блокпост. Приїжджає якийсь великий начальник. «Замкомбата» – сказали бійці. Бачив би ти автомобіль того «замкомбата». Не автівка, а цілий танк. На цей раз, взяли по-дорослому. Я таких грошей за цілий рік не зароблю. Все, дорога вільна. Можемо їхати – на тій стороні «сєпари». І тут, раптом, новий загін. Їх чомусь називали «янотами». Стоп, машина! Куди, навіщо, як… Що тут скажеш? А знаєш, що цікаво, що той «замкомбата» зробив вигляд, що перший раз нас бачить. Сука! Ну і мене пов’язали.

Андрій.

(Глухо.) І навіщо ти мені про це розповідаєш?

Оксана.

Розповідаю про твій народ. А скільки п’яних я бачила? На всіх блокпостах. «Аватарами» - так, здається, їх там називають. Теж народ…

Андрій.

І що це доводить?

Оксана.

Нічого не доводить. Люди, як люди… Як всі: беруть, заробляють, п’ють, їдять.

Андрій.

І тепер ти нас всіх… Під один гребінець?

Оксана.

Ні, звичайно. Такі, як ти – служать. Вони в окопах, їх убивають, їх калічать. А є інші. Все, як у звичайному житті.

Андрій.

Ти розумієш, що ти мене зрадила? Мене, свого брата – зрадила. Ти, яка була мені за матір, – зрадила!

Оксана.

Не треба накручувати, Андрію. Нікого я не зраджувала. Це є життя. А в ньому буває різне: і біле, і чорне, і з відтінками.

Андрій.

Ні-і-і, жодних відтінків! Бач, взяли за моду – ховатися за відтінками. Є тільки правильне і неправильне, є «так» або «ні». А всього іншого не визнаю.

Оксана.

А хто тобі сказав, що ти один правильний? Що ти один знаєш «що» і «як»?

Андрій.

Знаю! Бо я за це знання своєю кров’ю заплатив.

Оксана.

Ти вже дістав своєю кров’ю! Я тебе туди не посилала!

Андрій.

Ти… Ти… Замовкни! Зчезни з очей моїх! Зчезни, паскудо!

Оксана.

(Плаче.) Дякую, братику… За все – дякую. Ти такий самий, як всі ті, з ким так завзято воюєш. Нікого не бачиш, нікого не чуєш, нікому і нічого не прощаєш… Ти робиш цю війну безконечною. Бог тобі суддя…

Андрій.

Боже, як же я втомився від вас… Маленьких, сірих, брехливих і жадібних. Послати би вас всіх… (Пауза. Тихо.) Іди з очей моїх, Оксано. Не доводи до гріха.

Оксана.

Ми тільки люди. Прості, звичайні люди. І хочемо жити. Таке просте бажання – жити…

 

Оксана швидко залишає сцену.

 

Андрій.

Господи! За що?... За що?!...

 

Затемнення.

 

Картина 8.

 

 

На сцені – Оксана. З’являється Сатановський. В руках у нього пляшка шампанського і коробка цукерок.

 

Сатановський.

(Весело.) Мадам, прийміть мої найщиріші вітання!

Оксана.

Ти?! Ти… Зараза така! Уб’ю, паскудо!

 

Кидається з кулаками на Сатановського.

 

Сатановський.

Мадам, мадам, давайте без рук!

Оксана.

Паскудо! Обдурив, розорив, пустив з голою задницею!

Сатановський.

Оксано, давай мирно.

Оксана.

Втік, заразо, залишив мене!

Сатановський.

Оксано, та не кричи. Оксано, послухай, врешті-решт, мене!

Оксана.

(Дещо заспокоївшись.) Кажи… Ну, кажи!

Сатановський.

Що ж за пекло таке? До речі, мадам, це вам…

 

Віддає Оксані шампанське і цукерки. Вона ставить все на стіл.

 

Оксана.

Як ти міг мене залишити саму?

Сатановський.

А хіба я тебе залишив саму?

Оксана.

Ні, ви подивіться на нього – він ще й знущається! Може, це тебе в каталажці троє діб маринували?

Сатановський.

Не мене.

Оксана.

А де ж ти був, дозволь поцікавитись?

Сатановський.

Я пішов.

Оксана.

Пішов? Це називається – пішов? Та ти побіг, як заєць!

Сатановський.

Правильно, я побіг… Але чому я побіг?

Оксана.

Бо ти мерзенна і боязлива паскуда!

Сатановський.

Ні! Я скрився, бо якби мене затримали, то хто б мав вирішувати твої проблеми?

Оксана.

Ага, проблеми вже, значить, тільки мої? Ловко!

Сатановський.

Наші проблеми. Не чіпайся до слів. Хто би мав вирішити наші проблеми, якби і мене закрили? Га?

Оксана.

Ну, і що ти навирішував?

Сатановський.

Сатановський все вирішив! Немає жодних проблем!

Оксана.

(Радісно.) Що? Як це зрозуміти?

Сатановський.

Мадам, я про все домовився. Треба п’ять штук зелені і все буде в ажурі: машину відпустять, товар віддадуть і жодних проблем.

Оксана.

П’ять штук? Зелених?

Сатановський.

Це і так по-божеськи. Прокурор хотів десять. Я вламав на п’ять.

Оксана.

(Твердо.) Ага, благодійник мій… Так слухай, благодійнику: жодних грошей я більше давати не буду. Ти отримав двадцять для вирішення всіх проблем – от і вирішуй!

Сатановський.

Мадам, ви все бачили. Тих грошей вже, майже, нема. А ще на тій стороні треба платити.

Оксана.

З своїх віддай.

Сатановський.

А за який … я тоді працюю?

Оксана.

А це ти називаєш роботою?

Сатановський.

Ну, мадам…

Оксана.

Все, розмову закінчено!

Сатановський.

Оксано, я розумію твої нерви, але… Давай так: чотири штуки – ти, одну – я.

Оксана.

А давай навпаки!

Сатановський.

Гаразд… Я дві…

Оксана.

(Наспівує, російською.) "Вот и верь после этого людям, отдалась я ему при луне. А он взял мои девичьи груди и узлом завязал на спине..." 

Сатановський.

Мадам, ви нестерпна особа! Гаразд, пополовині?

Оксана.

(Обмірковує.) Нехай буде так. Тільки у мене грошей немає.

Сатановський.

Що ж це за жахи такі?

Оксана.

Заплатиш, дорогий компаньйоне, своїми. А після реалізації товару, я тобі віддам твою долю.

Сатановський.

Ти ріжеш мене без ножа!

Оксана.

Ще не ріжу. Але якщо піде знову щось не так – заріжу!

Сатановський.

Оце я влип! Мадам, я з вами влип по саме «не балуй».

Оксана.

І якого … ти тут ще стоїш? Давай, дуй! Вирішуй! Поки ти тут сопляки на кулак намотуєш, там твої прокурори вип’ють всю мою горілку.

Сатановський.

(Важко зітхнув.) Важка ти людина, Оксано.

Оксана.

Досить базікати!

 

 

На сцені з’являється Андрій. Він уже без милиць. Проте помітно кульгає.

 

Андрій.

(Побачив Сатановського, вражено.) «Меломане»!!! Ти?!.. Тут!..

Сатановський.

(Від несподіванки, аж сів.) «Піаністе»?! Блін… Ти… Ти… Оце попав… Тепер попав…

Андрій.

«Меломане», сука… Як же мені щастить! Як щастить!

Сатановський.

(Цмокає від досади.) Ох, дурень, … дурень… Треба тебе було… А я, убогий, пожалів. Музикою зачарувався.

Андрій.

Треба було… Що ж ти сплохував? А я тебе у снах бачу, «Меломане». Бачу, як душу, як на шматки ріжу.

Сатановський.

Ну, сьогодні ти банкуєш.

Оксана.

(Нічого не може второпати.) Стійте! Стійте! Що тут відбувається?

Андрій.

(Люто.) Заразу ти в дім привела. «Сєпара» вонючого… «Меломан» - той самий! – пам’ятаєш?

Сатановський.

Так, мадам, у Сатановського був такий чорний період. Але він вчасно зрозумів, що той цирк не для нього. Він вирішив розпочати нове життя.

Андрій.

Ти, заразо, наших хлопців власноруч розстрілював!

Сатановський.

«Піаністе», то була служба! Чи ти не знаєш, що таке служба? Але, згадай, тобі я життя зберіг. Мадам, ваш брат залишився живим тільки завдяки мені. До речі, це його Бетховен найкращий. Найкращий з усіх, що я чув!

Андрій.

Я тебе буду убивати!

Оксана.

(В істериці.) Стій! Почекайте! Давайте миром! Мирно якось!.. Га, дружньо якось… Можна ж...

Андрій.

Що ти несеш?

Оксана.

Я знаю, що «херню» несу! Але у мене нема вибору! У мене нема вибору!!! Я від цього типа залежу на всі сто, Андрію!

Сатановський.

Дуже слушне зауваження, «Піаністе». Вона від мене залежить. Давайте, розійдемось миром? Оксано, Сатановський доведе справу до кінця. Обіцяю! Падла буду! І зникну з вашого життя – навіки вічні.

Андрій.

Зникнеш… Але не тільки з нашого...

 

 

Андрій загрозливо підходить до Сатановського. Той, раптово, дістає пістолет і направляє на Андрія.

 

Сатановський.

Стій, «Піаністе»! «Меломан» зброєю не жартує!

 

 

Андрій від несподіванки зупинився.

 

Андрій.

Ну, що ж, стріляй! Стріляй!

 

 

Андрій поволі насувається на Сатановського, який відступає спиною назад. Сатановський підходить до Оксани, яка стоїть біля столу, немов паралізована. Раптом Оксана хапає пляшку шампанського і б’є зі всієї сили Сатановського по голові. Той падає, як підкошений, але встигає вистрілити. Андрій теж падає на сцену.

 

Оксана.

(Кидається до Андрія.) Андрійку, Андрійчику! Що з тобою?!

Андрій.

(Важко.) Все нормально…

Оксана.

Він влучив? Він влучив? Ти поранений?

Андрій.

(Тихо.) Ні… Ні… (Криво усміхається.) Знову було тільки «фіть»… (Оксана плаче, допомагаючи Андрієві підвестися.) Дякую, сестричко… Дякую, рідна…

 

 

Андрій обнімає сестру. Брат і сестра стоять на сцені обнявшись, як найближчі, найдорожчі люди.

Затемнення.

 

Епілог. Молитва 4

 

 

На сцені Андрій. Він сідає за піаніно і грає «Місячну сонату» Людвіга Ван Бетховена.

Затемнення.

А музика все звучить, звучить, звучить...

 

Кінець

 

м. Коломия, 2016 р.

E-mail: yuzyuk_igor@ukr.net

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now