Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

Неда Неждана

 

 

ЗАГУБЛЕНІ В ТУМАНІ

 

  

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Аліса (Пума) – молода жінка - воїн

Антоніна - старша жінка, мати

Анфіса – молода жінка, вагітна

Арсен (Чорний Лис) – молодий чоловік, син Антоніни.

 

СЦЕНА 1

Самотній будиночок посеред природи, якої – незрозуміло. За вікном – густий туман. Це  доволі скромна вітальня, з неї ведуть двоє дверей в різні боки. Ранній ранок, тьмяне світло. Раптом за вікном у небі щось спалахує, звук вибуху. З’являється молода жінка – Анфіса в накинутому халаті, кидається до вікна, вдивляється в туман. З іншого боку входить старша жінка Антоніна, поправляє одяг.

 

АНТОНІНА. Що там таке? Що сталося?

АНФІСА. Не знаю. Може, літак…

АНТОНІНА. Що літак? Де? (Вдивляється). Нічого не видно…  Ти щось бачила?

АНФІСА. Спалах – і все… Мабуть, він упав…

АНТОНІНА. Упав чи збили? І чий літак?

АНФІСА. Звідки я таке знаю?... Я бачу той же туман, що і ви…

 

Чути пронизливий звук сирени. Жінки здригаються. В кімнату влітає молодий чоловік Арсен, на ходу одягаючись і взуваючись, він шукає мобільний, знаходить, вимикає.

 

АРСЕН. Ало… Угу… Коли?... Вже?... Вже біжу…  (Стривожені погляди жінок, він виходить).

АНТОНІНА. Господи, нащо він цей жахливий звук у мобільний поставив! (Анфісі). Скажи йому, щоб він прибрав цей звук!

АНФІСА. Чому я? Ви й кажіть… Ви ж мама.

АНТОНІНА. Мене він не слухає…  Я ж мама…

АНФІСА (скептично). Думаєте, мене послухає?...

АНТОНІНА. Ой, чує моє серце, щось таки сталося… Мабуть, збили…

 

Влітає Арсен, щось шукаючи по дорозі.

 

АРСЕН. Ма, ти мою запальничку не бачила?

АНТОНІНА. Ні, ти стільки куриш, не кури так багато… І так все, як у диму.

АРСЕН. Я дуже поспішаю, ма!

АНТОНІНА. Що, вже біжиш? Що там сталось? Збили? А чий літак?

АРСЕН. Ну чий? Їхній, звісно, що їхній! У нас нема літаків! Нащо питати, сама знаєш…

АНТОНІНА. Я вже нічого не знаю. Цей туман… Все в тумані… Чужі, свої… Краще б чаю випив, аніж курить…

АРСЕН. Ніколи, ма… Викликають…

АНТОНІНА. А курить є час?

АРСЕН. Мам, ну не стій над душею…

 

Антоніна виходить, тяжко зітхаючи. Анфіса біля вікна, повертається до нього.

 

АНФІСА. Не йди туди… Я боюсь за тебе…

АРСЕН (роздратовано). Я не можу не йти. Ти знаєш, чому! Я все пояснив!

АНФІСА. Я прошу, не треба… А знаєш, що мені не можна відмовляти?!

АРСЕН (продовжує збиратися). А знаєш, що це вже шантаж? Все, це не обговорюється!

АНФІСА. Чому? Не залишай мене саму…

АРСЕН. Ти не сама, ти з мамою…

АНФІСА. Не залишай мене саму з мамою…

АРСЕН. Вона тобі щось казала?

АНФІСА. Вона так на мене дивиться, ніби я… Мені важко з нею…

АРСЕН. А мені важко з тобою. Не хочеш - не живи. Я тебе не примушував…

АНФІСА. Ти мене виганяєш? Куди я піду, у цей жахливий туман…

АРСЕН. Туман як туман, чим він жахливий?… І я не виганяю! Я даю свободу.

АНФІСА. Мені непотрібна свобода. Мені потрібен ти…

 

З’являється Антоніна з пакунком. Анфіса витирає сльози і виходить.

 

АНТОНІНА. Ось, я тут зібрала… Тільки не ходи голодний! 

АРСЕН. Дякую, мам…

АНТОНІНА. То що там сталося, куди ти йдеш?

АРСЕН. Там… Парашутист, мабуть, живий. Треба спробувати перехопить.

АНТОНІНА. Будь обережним у тумані, синочку, дуже прошу…

АРСЕН. Я завжди обережний, я чую туман, тому мене й викликають, ти ж знаєш…

АНТОНІНА. Знаю, але все одно бережись… А чого ця плаче? Знов погиркались?

АРСЕН. Та ні, просто переживає за мене, не ображай її, мам… Їй не солодко…

АНТОНІНА. А хто її ображає?! І кому зараз солодко?... (Пауза). Скажи, ти її хоч любиш?

АРСЕН. Мам, ще ти не починай!

АНТОНІНА. Ясно… З тією ти був зовсім не такий, ти аж світився… А це щось таке…

АРСЕН. Все, мам, проїхали. З Алісою вже ніколи нічого не буде. Вона поїхала.

АНТОНІНА. Ніколи не кажи ніколи, синку, у світі все буває… А дитина... точно твоя?

АРСЕН. Вона може бути моєю… Це точно.

АНТОНІНА. Ясно…

АРСЕН. А що я, по-твоєму, мав робити? Вильнути хвостом, як мій батя?

АНТОНІНА. Ти зробив чесно… Але ти її не любиш… І як ти будеш так жити?

АРСЕН. Мам, припини…  Зараз у мене в голові – парашутист і туман.

АНТОНІНА. Господи, коли вже скінчиться цей клятий туман?… 

АРСЕН. Туман як туман… Все, я йду. 

АНТОНІНА. Коли будеш?

АРСЕН. Сьогодні, а може, завтра. Як Бог дасть…

АНТОНІНА. Бережи себе! (Рвучко обнімає). Мені страшно…

АРСЕН (Обнімає і відсторонюється). І ви бережіться, мамо, нікого чужого не пускайте.  

 

Арсеній виходить з дому. Входить Анфіса з іншої кімнати.

 

АНФІСА. Чому саме його кличуть, от скажіть, чому?

АНТОНІНА. Він же місцевий, кожну стежку знає, і його земля водить, навіть у туман.

АНФІСА. То й що з того? Чому не може відмовиться? Хоч раз сказати «ні». Заради нас.

АНТОНІНА. Ти що, не розумієш? Він і робить заради нас. Його ж можуть убити. І нас.

АНФІСА. Та ну, таке скажете, за що?

АНТОНІНА. За «ні». Я не хотіла тебе лякать. Просто пояснила. Не рви йому серце.  

АНФІСА. Якщо в нього є серце…

АНТОНІНА. У нього є серце. Інакше  тебе б тут не було.

 

За вікном кроки, стукіт у двері. Анфіса тихенько підходить до вікна. Антоніна до дверей.

 

АНФІСА (пошепки). Не відмикайте! Там хтось чужий. Хай собі йде.

 

Знову стукіт, голосніше.

 

АНТОНІНА (теж пошепки). Ти щось бачиш?

АНФІСА. Дуже мутно. Але мені здається, в нього зброя.

 

Знову стукіт, настирливо.

 

АНТОНІНА. Він не відчепиться. (Голосно.) Хто там?

АЛІСА (з-за дверей). Арсеній тут живе?

АНТОНІНА. А ви хто?

АЛІСА (з-за дверей). Знайома. Відчиніть!

АНФІСА (тихо). Не відчиняйте! У нього точно зброя!

АНТОНІНА (хитає головою ні, тихо). Здається, я знаю, хто це… (Анфісі). Сховайся поки!

 

Анфіса виходить.

  

СЦЕНА 2.

Антоніна відмикає двері - нікого, тоді збоку влітає Аліса у камуфляжі з автоматом, обводить кімнату поглядом, стежачи дулом, підскакує до шафи, перевіряє – нікого, тоді шкутильгаючи, йде, стає спиною до стіни поруч із дверима, які ведуть до іншої кімнати.

 

АНТОНІНА. Під столом теж нікого немає.

АЛІСА. Перепрошую, але це стандартна перевірка.  Мені потрібен Арсен.

АНТОНІНА. Навіщо?

АЛІСА. Я скажу це йому.

АНТОНІНА. Його зараз немає.

АЛІСА. І коли він вернеться?

АНТОНІНА. Не знаю. Як Бог дасть. А хто ви така?

АЛІСА. Його… знайома. Ми дружили... малими. Я жила колись потойбіч озера у бабусі.

АНТОНІНА. Аліса?

АЛІСА. Ви мене пригадуєте?

АНТОНІНА. Ні, але я чула про вас.

АЛІСА. Ви мама Арсенія, так?

АНТОНІНА. Так, Антоніна Павлівна. Ви мене знаєте?

АЛІСА. Ні, чула. І ви схожі.

АНТОНІНА. Трохи є. Присядьте, у вас же нога болить, так? Що з ногою?

АЛІСА. Просто впала і вдарилась.  (Бере стілець, сідає, автомат не випускає.)

АНТОНІНА. З неба впали? (Пауза, вона мовчить.) Розкажіть, що вам треба? Може, я поможу чим…

АЛІСА. Ви ж... за наших?

АНТОНІНА (пауза). Так, ми… за своїх.

АЛІСА. Мені до своїх треба дійти. А годинник розбився з компасом. І ще цей туман…

АНТОНІНА. У нас постійно туман.

АЛІСА. І давно?

АНТОНІНА. Як усе це почалося, так і туман з’явився. Якась природна аномалія.

АЛІСА. Неприродна. У природі так не буває… Скажіть, а котра година?

АНТОНІНА. Не знаю, у нас зараз немає годинника.

АЛІСА. А якийсь транспорт тут зараз ходить?

АНТОНІНА. Ні. Тут небезпечна зона.

АЛІСА. А телефон у вас є? О, я бачу…

АНТОНІНА. Телефон є – зв’язку немає. Є тільки радіо, іноді вмикають.

АЛІСА. Радіо мені не поможе. А компас є?

АНТОНІНА. Ні, компас не поможе. Треба йти лісом, а там міни.

АЛІСА. А як же ви тут живете? Зв’язку немає, туман, міни…

АНТОНІНА. Так і живемо, що вдієш? Тут наш дім, наша земля…

АЛІСА. А як Арсен ходить, якщо там міни?

АНТОНІНА. Він знає, де - він завжди добре орієнтувався у просторі.

АЛІСА. То він зможе мене провести?

АНТОНІНА. Я не знаю. Давайте, я подивлюся вашу ногу… (Та показує.) Ого! Зараз принесу мазь.

 

СЦЕНА 3

Антоніна виходить в іншу кімнату, шукає мазь, до неї підскакує Анфіса, пошепки.

 

АНФІСА. Навіщо ви її пустили?!

АНТОНІНА. Так треба.

АНФІСА. Кому треба? Ви що, не зрозуміли? Вона з тих…

АНТОНІНА. Тсс… Я все зрозуміла, дай пройти, мені треба взяти ліки…

АНФІСА. Та про що ви думаєте? У неї автомат, а як дізнається, що ми не за тих, то постріляє…

АНТОНІНА. Тсс… кажу. Це ти подумай! Хто тут свої, хто чужі – подивимось. Це зараз так, а що буде завтра? Хтозна, хто виграє? Треба думати про тили! Розумієш?

АНФІСА. Зараз вона нам ворог.  Вона чужа…

АНТОНІНА. Це ти невідомо звідки взялася, а вона місцева. І з Арсеном дружила…

АНФІСА. Дружила?... Ясненько. То ви тепер усіх його полюбовниць підбирать будете?

АНТОНІНА. Одну ж підібрала… 

АНФІСА. Я ношу вашого внука, а ви… (Схлипує).

АНТОНІНА. Як ти хочеш його виносить і сама вижить, то думай хоч на три кроки вперед!

Пусти, я пройду. (Проходить повз.) І краще поки не показуйся їй на очі. Бережи нерви.

АНФІСА. Дарма ви це затіяли. Чує моє серце…

 

Анфіса виходить, Антоніна бере мазь і вертається до Аліси.

 

СЦЕНА 4

Антоніна вертається. Аліса реагує на відчинення дверей, хапаючись за автомат. Пауза.

 

АНТОНІНА. Я принесла мазь, давай свою ногу. (Аліса закатує штани, Антоніна змазує.)

АЛІСА. За вікном майже нічого не видно. Як ви живете в цьому тумані?

АНТОНІНА. Вже звикли. Розумієш, у туману є й свої позитиви.

АЛІСА. І що ж тут доброго? Не розумієш, ні що де відбувається, ні звідки небезпека…

АНТОНІНА. А може краще того й не знать? Не бачити, звідки. Тоді здається, її немає.

АЛІСА. Ні, так здається, що вона звідусіль. І головне – не знаєш, де ворог, а де друг.

АНТОНІНА. Цього часто не знаєш і без туману. А туман дає простір, дає волю не знати…

АЛІСА. Для мене або-або. І ніяк інакше.

АНТОНІНА. Просто ти не розумієш туману. Це особливий світ. Незбагненний для чужих.

АЛІСА. Я тут не чужа, але в цьому світі раніше не було туману – цей туман тут чужий.

АНТОНІНА. Може, скоро сама зрозумієш…

АЛІСА. Скоро? Я не можу довго чекати. Тут небезпечно. Хіба ви цього не розумієте?

АНТОНІНА. Я вже втомилась боятися. Немає сил. До всього звикаєш. А що зробиш?

АЛІСА. Багато хто виїхав. Чому ви лишилися?

АНТОНІНА. А чому я маю їхати? Хто мене де чекає? Кому я там треба? А тут мій дім, земля, тут усе моє життя промайнуло. Чому я маю лишати то все якимось…  гицелям? 

АЛІСА. А Арсен?

АНТОНІНА. А що Арсен? Він теж не хоче. Тут і його дім. Це ти завіялася десь по світах, а тепер приїхала нас учити, як тут жить? А що ти знаєш про «тут»?

АЛІСА. Я вернулася не вчить, а захищати.

АНТОНІНА. А хіба то жіноча справа – бігати з автоматом? Наша справа – давати життя.

АЛІСА. У мирний час. А зараз війна.

АНТОНІНА. Війна – то коли є лінія фронту, а тут – суцільний туман. Тут не можна воювать так, як раніше. Тепер усе складніше. Навіщо ти приїхала? Хто тебе сюди послав?

АЛІСА. Серце. Я не могла робити вигляд, ніби війни нема, коли вона є. І для мене все просто.  Захищати – достойно, зраджувати – ганьба. Винен той, хто нападає першим. Ми не нападали. Як вам то незрозуміло, я піду… (Встає, шкутильгає до дверей.)

АНТОНІНА. Куди ти підеш? Сиди вже. Арсен вернеться і покаже, куди йти. Бо я не знаю.

АЛІСА. У вас є де заховатися? Якщо прийдуть чужі…

АНТОНІНА. Підвал є…

АЛІСА. То перше будуть дивитися. А ще ідеї? (Та знизує плечима). Тоді я сама огляну…

 

Аліса йде до дверей в іншу кімнату, потім завмирає, дослухається, стає в сторону і рвучко відчиняє двері, наставляючи автомат – за дверима Анфіса, кричить із переляку.

 

АЛІСА. Мовчати! Тихо, сказала! (Поводить автоматом, Анфіса замовкає.)

АНТОНІНА (підскакує до них). О Господи, Анфісо, я ж просила не йти сюди!

АЛІСА. Хто це така?

АНТОНІНА. Це моя… племінниця. Анфіса.

АНФІСА (спантеличена). Що? Я… (Антоніна робить їй знак мовчати).

АНТОНІНА. А це Аліса – знайома Арсена. А ну прибери автомат. Нащо дівчину лякаєш?

АЛІСА. Вона підслуховувала. 

АНТОНІНА. То що, це хіба злочин? Цікаво стало, про що ми тут базікаєм.

АЛІСА. Чому ви не сказали, що в домі ще хтось є? Чому ховали?

АНТОНІНА. А ти й не питала. А її не кликала, аби не лякати. Прибери автомат, кажу!

АЛІСА (опускає автомат, Анфісі). І чого було галасувати?

АНФІСА. А чого автомат наставляєш? Поки тебе не було, у нас усе тихо було…

 

Ніби у відповідь на слова про тихо, чути близьке гудіння літака, стукіт. Всі завмирають.

 

АЛІСА. Що це було? 

АНТОНІНА. Це може бути хороша новина. Піду подивлюся. 

АЛІСА. Я з вами…

АНТОНІНА. Ні, не виходь. Краще йди до підвалу. Анфіса тебе проведе…

АНФІСА. Чого я? Можу, я піду подивлюся, а ви проведете?

АНТОНІНА. Ні, там може бути щось важке, а тобі не можна важкого. Проведи, кажу.

 

Антоніна виходить. Анфіса з незадоволеним виглядом дивиться на Алісу.

 

АНФІСА. Що, автомат так і будеш тягати?

АЛІСА. Звичайно, буду.

АНФІСА (піднімає руки). Дивись, я без зброї. Нападати не буду. Поклади автомат.

АЛІСА. Не буду.

АНФІСА. Тоді і я не буду. (Стала склавши руки.) Так і будемо стовбичить?

АЛІСА. Тоді сама знайду (Залишає автомат на ремені, рішуче прямує до дверей.)

АНФІСА (слідом). Е, куди? Щоб ти тут щось поцупила? Я з тобою…  (Іде навздогін.)  

 

СЦЕНА 5

Входить Антоніна з ящиком у руках.

 

АНТОНІНА. Дівчата, ходіть сюди, дивіться, які гостинці принесла…

 

Ставить коробку, намагається зняти упаковку. Вертається Аліса, слідом Анфіса.

 

АНФІСА. А вона хотіла сама тут нишпорить…

АЛІСА. Бо ти не хотіла показувать схованку.

АНТОНІНА. Тихо, брейк! Дивіться, що я принесла.

АЛІСА (підозріло). Звідки це?

АНТОНІНА. З туману. Я ж казала, що в туману є й хороше. От гостинці, подивимось…

 

Антоніна розгортає, Анфіса помагає. Аліса дивиться насторожено.

 

АЛІСА. То звідки це?

АНФІСА. З неба впало. Як ти. Ти ж із неба? (Пауза.) Тобі ж сказали – це з туману.

АЛІСА. Як можна відкривати невідомо що невідомо від кого? Стривайте!

АНФІСА. О, то ти така боягузка? Не бійся…

АЛІСА. Я боягузка?!  Це ти верещала, як різана… Просто треба бути обережними.

АНТОНІНА. Ми перший раз теж боялися. А тепер ні. Гуманітарна допомога.

АЛІСА. Від кого?

АНФІСА. Тобі не все одно? Головне – на шару.

АЛІСА. Мені зовсім не все одно.

 

Розгортають нарешті, там якісь коробки – чай, печиво…  

 

АНФІСА. О, це щось новеньке…

АНТОНІНА. Так, чай є, печиво. Анфісо – йди постав чайник. Я Алісі сама поясню.

 

Анфіса виходить, скептично дивлячись на Алісу.

 

АЛІСА. То звідки це – по правді?

АНТОНІНА. Це гуманітарна допомога –  просто людська, розумієш? Ми всі люди.

АЛІСА. На війні не буває просто людей, є чужі і свої.

АНТОНІНА. Але це не люди, а просто речі, продукти. А ти думаєш, як ми тут живемо?

АЛІСА. Як?

АНТОНІНА. Без магазинів? А? Отак і живемо. Виживаємо. Завдяки допомозі - від туману.

АЛІСА. Це маячня… Туман неживий. Цю коробку зібрали люди на чиїсь кошти. Чиї?

АНТОНІНА. Не знаю. І знати не хочу. Чиїсь добрі руки, які послали добро, щоб нас урятувати.  Нас рятують не автомати, а такі коробки. Розумієш?

АЛІСА. Ні. Автомати можуть повернути вас до нормального життя. Не подаяння.

АНТОНІНА. Ти просто ніколи не жила як ми, у тумані. Тоді б ти зрозуміла…

 

Вертається Анфіса.

 

АНФІСА. Я поставила. А ну, який тут чай? (Дивиться.) О, і зелений є. Ти любиш зелений?

АЛІСА. Терпіти не можу. Я люблю каву.

АНФІСА. Ну й дарма, там є ці - антиоксиданти.

АНТОНІНА. Є й чорний, будеш пити, Алісо?

 

Аліса підходить до коробки, дістає чай, дивиться написи на коробці, раптом вибухає.

 

АЛІСА. Ви бачили, де це зроблено? Бачили?! Це чай окупантів! (Бере печиво.) І це теж!

АНФІСА. То й що з того? Яка різниця? І чого так кричати?

АЛІСА. Яка різниця? Ви що справді не розумієте?!!

АНТОНІНА. Алісо, це тільки коробка, а чай насправді індійський чи цейлонський…

АЛІСА. Це не просто коробка! Це виробництво. Це від ворогів! Вони вас грабують, ґвалтують, катують, убивають, а ви берете ці жалюгідні подачки і називаєте їх добрими?!!

АНФІСА. Ніхто нас не убивав, перестань. І тебе, до речі, теж.

АЛІСА. Не тебе і не мене, але інших людей, таких, як ти. І тобі це все одно?

АНФІСА. Я не можу відповідати за всіх. Може, у них карма така, звідки я знаю?

АЛІСА. Яка карма, що ти несеш? Це кати і вбивці!

АНТОНІНА. Алісо, але ж це різні люди – ті, хто вбиває і ті, хто роблять чай…

АЛІСА. Ви справді не розумієте? Ви розумієте, що з кожної пачки чаю платять податки, а ці податки ідуть на кулі і танки, на зарплати катів і найманих вбивць. І все це з мовчазної згоди виробників чаю, великих гуманістів! Кожен пакетик може повернутися кулею, яка вб’є тебе, чи вас, чи Арсена, чи ненароджену дитину! Кожен! Це елементарно!

АНФІСА. Не смій казати так про мою дитину! Це ти з кулями, а люди послали нам чай.  Не хочеш - не пий, тільки не треба так кричати…

АЛІСА (готує автомат, націлює на коробку). Я не буду пити і ви не будете.

 

Вона стріляє в пачки чаю крізь подушку, як глушитель. Затемнення, коли світло з’являється, бачимо пір’я і розсипаний чай. Анфіса кричить, але Антоніна затуляє їй рота, а потім кидається на Алісу, та розвертається і наставляє автомата на них.

 

АНТОНІНА. Припини! Негайно!

АЛІСА. Я вже припинила. Просто побачила, що слова до вас не доходять, то, може, автомат звучить більш аргументовано.

АНФІСА. Ти психопатка.

АЛІСА. Я нормальна, це вам туман запудрив мізки, а я хотіла їх трохи прочистити.

АНТОНІНА. Якщо тобі подобається чистити, то не забудь оце прибрати. Віник на кухні.

Чаю у нас більше немає, тож можеш попити води. Більше пригощати нічим не буду...

 

Антоніна виходить в двері у напрямі до кухні.

 

АНФІСА. Ну що, задоволена? А про дитину ти подумала? Мені не можна голодувати.

АЛІСА. Їдь звідси, тут не місце для вагітних жінок. От усе, що я можу порадити.

АНФІСА. Мені таких порад не треба. А я б тобі порадила то все прибрати. Слуг немає. (Іронічно). Може, з автоматом буде незручно, ну ти вже якось пристосуйся.  

АЛІСА. А ти почисти свої мізки, бо там купа сміття зібралася. Задихнутися можна!

 

Аліса здуває чай зі столу і виходить з дому. Вертається Антоніна з віником.

 

АНТОНІНА. А де ця?

АНФІСА. Пішла. І слава Богу. Хай забирається геть.

АНТОНІНА. От дурна.

АНФІСА. А ви розумні, що її пустили?

АНТОНІНА. Та вона дурна, що пішла. Її ж шукають! А як схоплять – саму, поранену…

АНФІСА. Туди й дорога – бо сильно гонорова.

АНТОНІНА. І ти дурна. Не розумієш? Як її схоплять, зв’яжуть 2 і 2 і до нас прийдуть?

АНФІСА. Я ж і кажу – не треба було пускать…

АНТОНІНА. Та вона б автоматом двері вибила. Думай хоч на півкроку вперед. Треба її вернуть…

АНФІСА. Вам треба, то йдіть. А я не піду.

АНТОНІНА (дивиться у вікно). О, то вона недалеко відійшла, ще видно…

АНФІСА. А як побачать її з вами…

АНТОНІНА. Господи, що ж робити? (Спостерігає.) Що це вона робить?

АНФІСА (теж дивиться). Квіти збирає чи що? Може, в неї стріха поїхала від удару?…

АНТОНІНА. Вона ногу вдарила, а не голову.

АНФІСА. А може, і те й інше?

АНТОНІНА. Хтозна… Здається, вертається… А ну визирну…

 

 

СЦЕНА 6

Відходить від вікна, йде до дверей, привідкриває, робить знак Алісі, та входить.

 

АЛІСА (протягує оберемок трави). Ось вам чай, трав’яний. Будете?

АНТОНІНА. З чого?

АЛІСА. З трави. М’ята, ромашка.... заспокійливий.

АНТОНІНА (бере в неї). Оце правда, заспокоїтись нам усім не завадить. То я ставлю чайник, а ви, дівчата, тут поприбирайте.  (Виходить.)

АНФІСА. Я не буду… Ти розкидала, ти й прибирай.

 

Аліса бере віника і демонстративно розмахує, піднімаючи куряву. Анфіса починає чхати.

 

АНФІСА (забирає віника). Що ти робиш?! Пилюку розвела! Дай сюди, я покажу як…

 

Аліса віддає й іронічно спостерігає. Анфіса захопилась, потім оговталась, вертає віник.

 

АЛІСА (не бере). Ти вже чудово впоралася. Молодець.

АНФІСА. І що ти кому довела? Чай?! Пий сама таку бурду.

АЛІСА. То не бурда, навпаки, корисно. Особливо для тебе. Ти ж чекаєш дитину. А м’ята заспокоює, ти он яка нервова...

АНФІСА. Нервова? А під дулом автомата не занервуєш?

АЛІСА. Якби ти не підслуховувала, я б не наставляла.

АНФІСА. Та кому ти треба — підслуховувать. І так із тобою все ясно.

АЛІСА. І що ж тобі ясно?

АНФІСА. Чого ти прийшла, ясно. Тільки нічого тобі не світить.

АЛІСА. Ти про що? Про дорогу?

АНФІСА. Я про Арсена.

АЛІСА. А що з Арсеном? Що з ним трапилось?

АНФІСА. З ним — нічого. Сподіваюсь. Просто знаєш, чия в мене дитина?

АЛІСА. Яка мені різниця?

АНФІСА. А якщо це Арсена — теж немає різниці?

АЛІСА. Арсена? Ти ж... племінниця?

АНФІСА. Ні. Не племінниця.

АЛІСА. А чому вона тоді так сказала?

АНФІСА. У неї й питай.  

АЛІСА. Як у вас тут усе туманно...

АНФІСА. Хіба? По-моєму я тобі ясно пояснила — ти тут зайва.

АЛІСА. А це вже не тобі вирішувать... Ти ж тут.... типу племінниця.

АНФІСА. А ти взагалі тут ніхто. І на твоєму місці я б пішла по-англійськи. 

АЛІСА. А я б на твоєму місці взагалі б поїхала звідси. Подумай про дитину.

АНФІСА. От я і думаю. Дитині потрібен батько.

АЛІСА. Послухай, я просто спитаю дорогу. І все.

АНФІСА. Ти ж сама знаєш, що не просто, а там міни... (Тихо). А якщо вона (хитнула головою в бік кухні) тебе здасть?

АЛІСА. Навіщо?

АНФІСА. Заради Арсена.

АЛІСА. Я тобі не вірю.

АНФІСА. А їй повірила? Вона ж збрехала про мене. Чом думаєш, що інше не брехня?

АЛІСА. Ви вже показились від того туману. Тільки я вірю більше їй, а не тобі.

АНФІСА. Чому?

АЛІСА. Інтуїція.

АНФІСА. Значить, вона тебе підводить.

АЛІСА. Якби не вона, я б не вижила.

 

СЦЕНА 7

Чути гуркіт як від падіння, за вікном — спалахує червоний туман. Жінки підскакують до вікна. Влітає Антоніна з чайником і чашками, ставить хутко, біжить до вікна.

 

АНТОНІНА. Що там?

АНФІСА. Щось упало.

АЛІСА. Щось палає. Треба подивитися...

 

Всі три жінки прикипають до вікна. За ним – червоний дим-туман, а що горить неясно.

 

АЛІСА. Падлюки…

АНФІСА. Хто?

АЛІСА. Ті, що підбили…

АНТОНІНА. Звідки знаєш, що підбили? Може, просто аварія…

АЛІСА. Тут просто так нічого не буває…

АНТОНІНА. Тут туман, а в тумані все може бути неясно…

АЛІСА. Туман у вас у головах.

АНФІСА. А в тебе немає?

АЛІСА. У мене – ні. Все чітко й прозоро. Літак чи вертоліт – ось що треба взнати…

АНТОНІНА. Вертоліт – за тобою? (Аліса мовчить.) Не хочеш – не кажи. Я зрозуміла…

АЛІСА. Мені треба подивитися, може, ще можна врятувать… (Схоплюється йти.)

АНТОНІНА. Сиди! Як тебе хто побачить, і ми пропадемо! Я піду подивлюся. (Анфісі.) І ти сиди! Бо за малого відповідаєш.

АЛІСА. А ви, не ризикуєте?

АНТОНІНА. Я старша. Пожила трохи. Як ризикувати – то мені. Я у вогонь не полізу, лиш подивлюся зблизька.

 

Антоніна перехрестилась і вийшла. Аліса підходить до столу, розставляє чашки.

 

АЛІСА. Чай будеш?

АНФІСА. Оцю бурду? Не хочу.

АЛІСА. Ну й дарма… А пахне…

 

Наливає собі чай, гріє руки чашкою, вдихає аромат. Анфіса піддається спокусі ароматом, підходить до столу, намагається налити, але її руки тремтять, обпікається.

 

АНФІСА У-у… Що ти під руку дивишся! Оце через тебе обпеклася!

АЛІСА (знизує плечима). Я пропонувала налить… А це ти сама винна. Ліки є?

АНФІСА. Не знаю… (Дме на руку.)

АЛІСА. А зубна паста?

АНФІСА. Навіщо?

АЛІСА. Від опіків, особливо якщо м’ятна – швидко знімає біль… Де у вас тут?

АНФІСА. Маячня якась… Не треба! Я не збираюсь над собою експерименти ставить!

АЛІСА. Вільному воля.

АНФІСА. Воля! Задрали ви зі своєю волею! І чого ви сюди поперлися, а? Чого?

АЛІСА. Ми захищати свою землю. А наші вороги – окуповувати територію.

АНФІСА. Землю! А людей? Де ваш захист? Міни, автомати, гранати…

АЛІСА. Ми міни не ставили…

АНФІСА. Ну не міни, так щось інше. Он може ваші літак і підбили…   

АЛІСА. Наші не підбивають літаків, бо у наших ворогів їх немає. Що тут неясного?!

АНФІСА. Все неясне. Тут туман!

АЛІСА. Я його не наганяла.

АНФІСА. Але його не було, поки вас не було.

АЛІСА. Вас – це кого?

АНФІСА. Вас – людей з автоматами.

АЛІСА. Люди з автоматами з двох сторін – ті, хто нападає і хто захищається. Ти за кого?!

АНФІСА. Я ні за кого. Я хочу, щоб усі люди з автоматами звідси пішли. Якщо підуть одні, то підуть й інші. 

АЛІСА. Ти справді така наївна? Тоді чужі з автоматами лишаться назавжди. Ми не починали. Ми захищались. Наших танків немає на чужій землі. Ми захищаємо свою.

АНФІСА. Земля. Знову земля. А я кажу про людей. Як зупинити від убивства людей?

АЛІСА. Покарати тих, хто почав.

 

СЦЕНА 8

До кімнати вертається Антоніна з якимось речами в руках.

 

АЛІСА. Ну, що там?

АНТОНІНА. Все спокійно.

АЛІСА. Літак чи вертоліт?

АНТОНІНА. Думаю, літак. Бо велике. Та все одно в тумані.

АЛІСА. Літак… а мав бути вертоліт. Звідки цей літак, нічого не розумію…

АНТОНІНА. Мабуть, якийсь чужий літак. Зовсім чужий. Може, випадково… Через туман.

АНФІСА. То як же ви кажете, що все спокійно?!

АНТОНІНА. Небезпеки немає… Нікого живого немає… Вогонь згасає. Можна вийти…

АЛІСА. Виходить – куди? Помилуватись обгорілими трупами?

АНФІСА. Не треба! Припиніть! Я не хочу це слухати! Мені не можна це слухати…

АНТОНІНА. Все, вже мовчу! Тільки без паніки… Стривайте, я ж гостинців принесла. Алісо, (дістає годинник), дивись – годинник. Це тобі. Ти ж хотіла годинник, так?

АЛІСА. І звідки він?

АНТОНІНА. Туман. Не розумієш? Ось ти загадала, що треба – він тобі й подарував…

АЛІСА (іронічно). О, то вам подарував чарівний благословенний туман-людожер?…

АНТОНІНА. Тсс… Ти що! Не можна так про туман.

АЛІСА. О, то ви язичники? Вклоняєтесь духу туману? Я не вірю в це. Звідки годинник?

АНТОНІНА. Упав із неба. Як і ти.

АЛІСА. Що упало – то пропало? Можна красти?

АНТОНІНА. Так все одно ж пропаде, а так послужить добру. Хіба це не краще?

АЛІСА. Як брати пропаще, то і сам пропадеш… Я не візьму…

АНФІСА. Ах, які ми шляхетні! Які гордовиті! А ви? Навіщо принижуєтесь? Подарунки даруєте, а вона ще комизиться… А я у вас так – принеси-подай? Невідомо хто?

АНТОНІНА. До чого тут ти до годинника? Чого ти галасуєш? Людині для діла треба.

АНФІСА. Якого діла? Вбивати? А мені годинник треба, щоб жити. Просто жити і все! Тільки всім на це плювати – і на мене, і на дитину. І вам, і Арсену, і всім! Піду я від вас…

 

Анфіса виходить на вулицю, ляснувши дверима.

 

АНТОНІНА. Що за характер… То психи, то сльози… Анфісо, стривай! Ну куди ти?!

 

Антоніна теж прямує до дверей, Аліса теж збирається йти, але Антоніна зупиняє.

 

АНТОНІНА. Ти залишся, не треба зі мною, вона ж до тебе ревнує, розумієш?

АЛІСА. До мене? Чого це раптом?

АНТОНІНА. Не раптом, а роки. Думаєш, він тебе забув? Не забув… А ти забула?

АЛІСА (пауза). Якби забула, не прийшла б сюди сьогодні…

АНТОНІНА. Ясно. Не маєте ви спокою: ні ти, ні він. І він не забуває, віриш?

АЛІСА. Якби не забував, то звідки ж ця дитина?

АНТОНІНА. Ти поїхала, а чоловіку треба… Побігла я, бо ще як понароблює дурниць…

 

Антоніна хутко виходить. Аліса дивиться у вікно, відходить.

 

СЦЕНА 9

АЛІСА. Чи я забула? Хіба можна забути це відчуття музики, польоту, світла… Відчуття щастя. Та чи повториться це знову? Чи то була лише мить? Не знаю… Боюсь загадувать. Чи могла я все кинути і лишитись? Кинути мрії, сподівання, себе таку, яка я є? Ні, це була б зрада себе. Мені завжди було тут тісно й тоскно. Я задихалася від цього відчуття. Хотілось простору, польоту… А він, йому було тут… добре, мабуть. Щось міняти? Нащо? Коли і так… комфортно… І я подумала - як справді любить, то кине все і розшукає. Не поїхав. Отаке. І що тепер? Навіщо ти сюди прийшла? Жевріла надія на цю зустріч? Що світло, музика, політ – все оживе? Наївно… А навіть коли й так, то може це ще гірше? Хто він? Ворог? Можливо. Ймовірно. І що тоді ти робиш тут? Бо є надія, що це не так? Ідіотка. Треба діяти. Так, зберися. У тебе є місія. Звільнення з полону. Нічого важливішого немає. Нічого. Тільки це. І автомат – то не для мене – то для них. Так, автомат на місці. Зосередься, думай. Чекати чи піти самій? Де більший ризик? Там підірватися. Тут – що мене здадуть. Мама – то навряд. Не здадуть, а здасть. Він. Якщо він ворог… І тепер ще ця дитина і Анфіса. Оце йому була така потрібна, як вона?! Повний аут. Всюди клин. Як тривожно. (Дивиться у вікно, бачить силуети жінок.) Вертаються…. І що – підкинути монетку? (Шукає монетку.) Так, якщо орел – лишаюся. (Кидає.) Орел…

 

Вертаються Антоніна і Анфіса, в руках останньої – коробка.

 

АЛІСА (підозріло). Що це таке?

АНТОНІНА. Ось, знайшли годинника і для Анфіси.

АЛІСА. Годинника? А звідки знаєте, що то за годинник? Вона ж закрита наглухо…

АНФІСА. Так цокає – тік-так.

АЛІСА (жахливий здогад пронизує її). Стій!  Поклади на стіл, дуже повільно.

АНТОНІНА. Що сталось?

АЛІСА. Тихо! Якщо ще хочете пожити – тихо! Анфіса, тепер прибирай руки і повільно відходь. Далі, ще далі.

 

Анфіса ставить тремтячими руками і задкує.

 

АЛІСА (Антоніні). Ви теж відходьте.

АНТОНІНА (тихо, зблідла). Ти що, ти думаєш, це бомба?

АЛІСА. Я не знаю. Відійшли всі хутко. Далі-далі.

 

Аліса підходить повільно до коробки, дослухається. Потім обережно бере в руки.

 

АЛІСА. Відчиніть двері і відійдіть подалі.

 

Антоніна відчиняє, задкує, але стежить пильно за Алісою, хреститься. Аліса виходить.

На вулиці вона обережно несе її, оглядається, Антоніна і Анфіса за нею.

 

АЛІСА. Ви куди? Я сказала – відійти подалі! Хутко! І лягти  на землю!

 

Вона розмахується, кидає коробку, а сама відскакує і закриваючи голову, падає на землю.

Чути звук вибуху, бажано куряву, дим. Аліса підводиться, руки у кіптяві, мимоволі торкається обличчя, щоб протерти очі, лишаючи темні смуги. Поволі підводяться Антоніна, потім Анфіса, яку трусить, як у лихоманці. Антоніна підходить до Аліси, хоче витерти їй обличчя, Аліса стоїть, як відморожена, Антоніна рвучко обнімає її.

 

АНТОНІНА. Дякую… Господи, ти нас врятувала… Анфіса, іди до нас. Дівчатка, ми живі!

 

Анфіса повільно підходить до них, раптово вони обнімаються всі втрьох і завмирають.

 

СЦЕНА 10

В цей час з іншого боку біжить Арсен. Бачить трьох жінок, що обнялись, їхні плечі здригаються. Він завмирає, потім поволі йде до них, зупиняється на віддалі. Пауза.

 

АНТОНІНА (перша повертається, ніби відчула). Арсенчику, живий, слава Богу.

 

Вона кидається до нього, обнімає, до неї приєднується і Анфіса. Аліса бачить його і лишається стояти. Арсен обнімає жінок, а сам дивиться на Алісу.

 

АРСЕН. Що тут сталося?

АНФІСА. Бомба! То була бомба.

АНТОНІНА. Аліса нас порятувала. Подякуй, привітайся, що стоїш, як пень?

АРСЕН. Негадано-неждано... Здрастуй… Аліса чи… Пума…

 

Аліса здригається від останнього слова. Він звільняється від обіймів жінок і підходить до Аліси. Жінки тривожно спостерігають.

 

АНФІСА (кидається між ними). Будь обережним – у неї автомат!

АНТОНІНА. Ну чого ти лізеш? Вона тобі життя порятувала… І мені теж.

АРСЕН (переводить погляд з одної на іншу). То все правда? Це про тебе, Алісо?

АЛІСА. Так, а ти, кажуть, розміновуєш міни? Це правда?

АРСЕН. Брехня. Я просто їх обходжу.

АЛІСА. І як же це? Чи ти спершу ставиш, а тоді робиш зарубки, де саме?

АРСЕН. Ні. Я не ставив міни… Звідки ти з’явилася?

АНФІСА. Впала з неба.

АНТОНІНА (Анфісі). Чого ти ляпаєш язиком? Хочеш, аби почули? А ну, зайдіть усі в хату, (сину) поговоріть спокійно, аби ніхто не заважав… (Дивиться на Анфісу.) Ти чула?

АНФІСА. Я заважаю? Я б сказала, хто тут зайвий…

АРСЕН (нарешті вважає, що тут Анфіса, дивиться поперемінно на жінок, знімає наплічник). Мамо, тут харчі і чай – приготуйте щось…

АНТОНІНА. О, то чого ж ти мовчав, Анфісо, гайда на кухню, розбирати клунки. Чула?

 

Антоніна хапає наплічника і тягне Анфісу ледь не силою. Аліса і Арсен лишаються вдвох.

 

АРСЕН. (озирається). Ходімо краще в хату – так безпечніше.

АЛІСА. Безпечніше? Ти певен? І для кого?

АРСЕН. Для тебе. Для мене – ще не знаю. Якщо ти хочеш зразу вбити, то вбивай.

АЛІСА (пауза). Я не хочу.

АРСЕН. Тоді хоч поговоримо по-людськи. Сто років не бачились. Чи то як?

АЛІСА. Добре, ходімо.

 

 

СЦЕНА 11

В кімнаті стають один навпроти одного.

 

АРСЕН (впритул, тихо). Бити будеш?

АЛІСА. Зараз ні. А ти?

АРСЕН (зітхає). Звичайно, ні. Дякую за маму і за… Анфісу.

АЛІСА. То мій обов’язок – захищати.

АРСЕН. Так, ти – воїн… Навіть у страшному сні не уявляв такої зустрічі з тобою.

АЛІСА. Краще б я тебе більше не бачила. Ніколи.

АРСЕН. А я все одно радий, що бачу тебе. Живою.

АЛІСА. Справді? А мені здавалося, що ти волів би бачити не живою…

АРСЕН. Ні, ти знаєш, що ні.

АЛІСА. Я знаю? Мені здається, я тебе не знала. Такого.

АРСЕН. Якого?

АЛІСА. Зрадника.

АРСЕН. Я – зрадник? Ти про Анфісу? Ти ж сама звідси поїхала. Хіба не зрадила?

АЛІСА. Я поїхала, а не зрадила.

АРСЕН. Якби любила, то лишилась би зі мною.

АЛІСА. А я думала, що якби любив, то поїхав би за мною.

АРСЕН. А що мені там було робити? Тут моє все – робота, дім, мама… Що я там забув?

АЛІСА. А я поїхала, бо хотіла здійснити мрію. Моя стихія - небо. Мені затісно на землі.

АРСЕН. Значить, зі мною тобі було тісно?

АЛІСА. Не перекручуй. Мені тебе дуже бракувало. Особливо перший час. Але ж ти не поїхав за мною. Значить… не любив по-справжньому. Якби лишилась, зрадила б себе.

АРСЕН. Ти здійснила мрію. Молодець. І що, тепер ти щаслива?

АЛІСА. Не зовсім… Бо ти ж не поїхав за мною.

АРСЕН. Жінка йде за чоловіком, а не навпаки.

АЛІСА.  А як же пошук жінки за тридев’ять земель? А бій із драконом?

АРСЕН. Ти ще досі віриш у казки?

АЛІСА. Я вірю, що добро перемагає зло. Рано чи пізно. Інакше можна здуріти з відчаю.

АРСЕН. Я не герой із казки, Пумо. Я звичайний чоловік.

АЛІСА. Ти не звичайний чоловік. Ти зрадник.

АРСЕН. Я вже все пояснив. Для мене ти зрадила перша.

АЛІСА. Я не про це. Про більш глобальне. Ти ж із ними, скажи? З ними?

АРСЕН. З ким?

АЛІСА. З ворогами нашої землі?

АРСЕН. Який пафос! Знаєш, тут туман, і хто є хто, часто не видно…

АЛІСА. Тільки не треба мені про цей туман, я вже наслухалася. Доста! Не бреши мені. Ти ніколи не вмів мені брехати. Я ж відчуваю тебе. Дивно, але й досі відчуваю.

АРСЕН. І що ж ти відчула?

АЛІСА. Що ти з ними. Ти шукав мене, так?

АРСЕН. Шукав… Та я спершу не знав, що це ти.

АЛІСА. А як дізнався?

АРСЕН (дістає пристрій). Я знайшов оцю рацію в лісі. Вони викликали «Пуму». І щось у мені клацнуло. Пума – це ти, так?… Ти теж не вміла брехати.

АЛІСА (протягує руку за рацією, але він не дає). Так, я взяла псевдо, яке мені дав ти.

АРСЕН. Значить, берегла його у пам’яті?

АЛІСА. Як і все інше… (Дістає фігурку пуми). Я ношу її з собою, як талісман. А ти?

АРСЕН (дістає фігурку лиса). Чорний Лис. Ти дала мені поганяло Лис. Пам’ятаєш?

АЛІСА. Звісно. А чому Чорний?

АРСЕН. Бо можу перехитрити смерть, коли шукаю міни. Так кажуть.

АЛІСА. І це правда?

АРСЕН. Не знаю. Просто поки що мені щастило… Чому ти прийшла сюди, Пумо?

АЛІСА.  Я сподівалась, що ти поможеш мені дійти до своїх. Я не знала, що ти з ними. Що ти полюєш на мене і можеш убити…

АРСЕН. Я нікого не вбивав.  А ти – остання людина на землі, яку б хотів убити.     

АЛІСА. Тоді навіщо шукав? Взяти в полон?

АРСЕН (з підтекстом). У полон – можливо…

АЛІСА. У полон я не дамся. Живою.

АРСЕН. Я мав на увазі – полон моїх чар… (Іронічно). Але бачу, що вони не діють. Скажи,  що мені зробити, аби повернути твою прихильність?

АЛІСА. Віддай мені рацію і відпусти.    

АРСЕН. Гаразд, я віддам, але спершу – одне питання.

АЛІСА. Добре, якщо це не питання про військові таємниці…

АРСЕН. Ні, не це. Чому ти пішла на війну? Ти ж жінка…

АЛІСА. І що? Війна хіба приходить лише до чоловіків? Вона одна на всіх…

АРСЕН. Хіба на всіх?

АЛІСА. У тому то й річ. Коли я бачила, як хтось гине, страждає, а більшість робить вигляд, що нічого не відбувається, живуть як і раніше, просто хтось бідніше, а хтось – то навіть навпаки, ще й наживається на тій біді. Відчуття провини, розумієш? Тривоги і провини. А раз побачила одного солдатика на вулиці – зовсім молоденький - без руки, на підлозі, з шапкою. А поруч – такий чепурненький гарненький магазинчик з казковими вітринами, щойно збудований, а трохи далі – ресторан, звідки лунала кабацька музика і веселились в дупель п’яні, а далі – казино… А мені хотілося кинути бомбу у ці чистенькі чепурненькі вітрини і неонові вивіски… Хотілося завити – від відчаю, від цієї шаленої несправедливості… І думаю, а чим я краща? Мені було мерзотно від цього всього… І від себе теж. Отак я раз зібралась і пішла… Розумієш?

АРСЕН. Але ж ти могла піти у госпіталь, наприклад…

АЛІСА. Я не вмію лікувати, я вмію літати… Тож коли я потрапила сюди, я заспокоїлась, бо почала робити те, що потрібно, коли йде війна, те, що можу…

АРСЕН. Можеш убивати?

АЛІСА. Я нікого не вбивала. Я поїхала рятувати полонених.

АРСЕН (іронічно). То ти тепер героїня-рятівниця?

АЛІСА. Кожен сам вибирає собі роль. Дивно, а я думала, ти спитаєш, чи я любила тебе…

АРСЕН. Навіть якщо колись любила, то тепер ненавидиш. Я тобі ворог, так?

АЛІСА. Ворог. Але як ненавидіти тебе, я не знаю... Тепер моя черга питати.

АРСЕН. Чи я ще люблю тебе?

АЛІСА. Ні. Не це. Якби любив, не було б Анфіси і її дитини… Я не про це. Як ти міг зрадити? Як ти міг стати на сторону ворога? Тих, хто напав на нас, хто посилає нам смерть і краде у нас усе, що можна вкрасти. Хто перетворює нашу землю в чужу. Як?

АРСЕН. Зрада… А коли ти поїхала звідси, хіба ти не зрадила першою?

АЛІСА. Ні. Це інше. Я поїхала і можу повернутися. Це як можна поїхати від мами, а можна її вбити, або допомогти її вбивати. Це зовсім інше.  

АРСЕН. Я не вбивав маму.

АЛІСА. Я кажу про велику маму – країну. І великого батька – народ. Недаремно, яку мову не візьми, рідна земля називається іменем батька чи матері. Мені здається, що воювати проти свого народу за те, щоб убити свою країну – це найгірше, це в сто раз страшніше, ніж убити батьків. Це найгірший злочин…

АРСЕН. Патріотизм, бла-бла-бла… Це все політика. Я розумію, що таке захищати реальну маму. Живу, а не шматок землі. Так от, якби я не помагав, як ти кажеш, а пішов проти них, мою маму могли вбити. І мене. А тоді хто б захистив її? Чи Анфісу і дитину?

АЛІСА. Якби ти справді хотів їх захистити, то просто вивіз би звідси.

АРСЕН. Куди? Для нас своя земля – цей дім, озеро, де ловлю рибу, ліс, де збирав гриби, а не кольорова пляма на карті, яка чомусь називається моєю країною.  

АЛІСА. То що тобі важливіше – оцей шматок землі чи люди?

АРСЕН. А за що воюєш ти? За територію чи за людей?

АЛІСА. Територія? Ні, ти знаєш, я більше небо люблю, мандри. Я можу похоронити територію.  Якщо ця земля стане чужою, вона буде для мене мертвою, назавжди. Але хоронити землю не так страшно, як хоронити людей. І яких людей! Не тих, які йдуть грабувати і вбивати за бабло – а тих, чесних, хоробрих, світлих…. І якби тільки хоронити, а буває ще страшніше – це полон… Коли виколюють очі, відрубують руки, відбивають всі органи, а потім продають матерям за шалені гроші… Це не можна прощати! Ніколи!

АРСЕН. Я не робив цього, Алісо, я не калічив і не вбивав…

АЛІСА. Ти помагав їм ставити міни. А вони калічать і вбивають.

АРСЕН. Ні, я помагав на них не попадатись. Це правда. А ти прийшла з автоматом..

АЛІСА. Я не вбивала.

АРСЕН. Але ти теж прийшла вбивати і калічити. Все буває вперше, чи не так?

АЛІСА. Але винен той, хто нападає. Так завжди було і буде. Знаєш, навіщо мені автомат? Коли звільняєш полонених, перше, що треба зробити, - дати в руки автомат: після принижень, катувань, усього цього жаху – автомат дає силу. І  ще автомат – щоб не потрапити в полон самій. Бо це найгірше. Відкрию вогонь, відкриють по мені – і все…

АРСЕН (несміливо обнімає). Не треба, не роби цього… Ти ж Пума, ти живуча, як кішка…

АЛІСА. А ти Чорний Лис – перехитриш мою смерть?

АРСЕН. Я спробую.  Послухай, якщо ти взяла псевдо Пума, а я поганяло Лис, може, ще не все втрачено, може це ще живе між нами? Може, ми маємо шанс?

АЛІСА. Шанс на що?

АРСЕН. На те, щоб почати спочатку? Якщо я поїду з тобою?

АЛІСА. Воювати з драконом?

АРСЕН. Якщо ми поїдемо туди, де немає драконів?

АЛІСА. А як же твоя вагітна жінка?

АРСЕН. Якщо щиро, я навіть не певен, що це моя дитина…

АЛІСА. Але це може бути твоя дитина?

АРСЕН. Так, це може бути моя дитина.

АЛІСА. Ні, Арсене, у нас немає шансу почати щось добре з таким початком… Запізно…

АРСЕН. Запізно буває після смерті. А ми ще живі. Послухай, якщо ні ти, ні я не вбивали, може, у нас є шанс не бути ворогами? Скажи, якщо я піду з тобою, мене відпустять?

АЛІСА. Чесно - не знаю. Не певна…

АРСЕН. А що роблять із полоненими, я здогадуюсь… Око за око… Значить, без шансів?

АЛІСА. У нас є шанс не бути ворогами. Віддай мені рацію і відпусти.

АРСЕН. У мене кращий варіант – я віддам тобі рацію і проведу, як ти хотіла спочатку. Я бачив вертоліт у лісі, думаю, це за тобою…

АЛІСА. І ти мовчав?!! Добре, спробуємо… Але ти ризикуєш.

АРСЕН. Я знаю. Ти теж ризикувала заради моїх рідних.

 

Арсен дістає і протягує їй рацію, Аліса вмикає її, чути характерні шуми, вона відходить.

 

АЛІСА. Це Пума. Я живуча… Травма ноги... Білий дім біля озера. Координати?

 

Вона питає очима у Арсена, той показує цифри руками, вона вистукує їх як шифр.

 

СЦЕНА 12

Антоніна і Анфіса щось готують, у вагітної щось випадає з рук на підлогу зі стукотом.

 

АНФІСА. Ну що це за хрінь!

АНТОНІНА. Не нервуйся.

АНФІСА. Не нервуй?! Як? Навіщо ви їх лишили самих? Ви що, не розумієте?

АНТОНІНА. Нічого там не буде, заспокойся. Просто поговорять і все.

АНФІСА. Просто поговорять? А це ще гірше. Зі мною він майже не говорить!

АНТОНІНА. А це вже і твоя провина. А про що з тобою говорити – про футбол?

АНФІСА. Я терпіти не можу футбол! Не перекидайте з хворої голови на здорову. Навіщо ви це робите? А як вони там про щось змовляться? Ви що, хочете осиротити дитину? Щоб він поїхав і нас кинув? Так він же і вас тоді кине, не розумієте?

АНТОНІНА. Це ти нічого не розумієш. Болить йому те кохання, і досі болить, бо обірване на півслові. Хай поговорять, розставлять всі крапки над і та й розійдуться.  

АНФІСА. А якщо не розійдуться? А якщо навпаки?

АНТОНІНА. Їм однаково разом не бути. Вона в небі, а він на землі. Що то за сім’я? Так що не панікуй, і тобі ж спокійніше потім буде.

АНФІСА. А як вона його здасть?

АНТОНІНА. Не здасть, не такий у неї характер, та і любить його попри все.

АНФІСА. Ось бачите – самі кажете – любить.

АНТОНІНА. Через тебе стрибати не буде. Та й між ними тепер стіна – війна.

АНФІСА. Отож. А ми по різні сторони.

АНТОНІНА. Де тут яка сторона буде завтра – хтозна. І краще хай їй допоможе, тоді як ці прийдуть, у нас уже буде козир – ми помагали пораненій льотчиці. Розумієш?

АНФІСА. А як дізнаються не ці, а ті? Її ж, напевне, шукають…

 

Чути звук вертольота. Жінки завмирають.

 

АНТОНІНА. Про вовка промовка.

 

СЦЕНА 13

Арсен і Аліса чують звук вертольоту, вона визирає у вікно.

 

АЛІСА. Це напевне він. Ну що? З Богом…

 

Одягає наплічник, присідає на дорогу, готує автомат. Арсен також накидає щось на плечі. З’являються Антоніна і Анфіса.

 

АНТОНІНА. А ти куди зібрався?

АРСЕН. Провести Алісу. Це, напевне, за нею прилетіли.

АНТОНІНА. А поїсти? Ти ж нічого ще не їв…

АРСЕН. Ніколи зараз. (Обнімає її рвучко). Я люблю тебе, мамо…

АНФІСА. Не йди туди!

АРСЕН. Я ненадовго. А ти бережи себе і її. (торкається рукою живота Анфіси і йде).

 

Аліса і Арсен рвучко виходять із дому, йдуть у напрямі гудіння вертольоту. Раптово чути автоматні постріли з туману. Арсен кидається навперейми і закриває собою Алісу, кулі влучають у нього, він падає. Аліса встигає за цей час вихопити автомат і стріляє у бік пострілів, ворожий автомат замовкає. Вона нахиляється до пораненого Арсена, хутко виймає пакет і перев’язує рану. Туман починає розсіюватися, висвітлюючи шматки чогось потрощеного.

 

АРСЕН. Це не я їх навів, віриш?

АЛІСА. Вірю.

АРСЕН. Я перехитрив смерть, підставив замість тебе – себе.

АЛІСА. Здається, я вбила твого вбивцю. Вперше вбила.

АРСЕН. Якщо є автомат, він має вистрелити.

АЛІСА. Так казали про рушницю.

АРСЕН. Яка різниця? Головне, аби був постріл.

АЛІСА. Головне бути з одного боку барикади.

АРСЕН. То тепер ми вороги чи ні?

АЛІСА. Ні. Тільки я маю йти, але ти не вмирай, Чорний Лисе… Он до тебе підмога…

 

Звук вертольоту наближається, заглушаючи голоси. До Арсена і Аліси біжать жінки, щось викрикуючи, але що – не чути.

 

АРСЕН. Я спробую… А бачила ти, хто стріляв?

АЛІСА. Не знаю. Туман розсіюється, і скоро буде видно…

АРСЕН. То, мабуть, ти поцілила в туман…

АЛІСА. Тепер тут брудно й страшно…

АРСЕН. Але прозоро. Це добре, що ти поцілила. Вже всі втомились від туману…

 

Арсен непритомніє, незрозуміло, живий чи ні. З вертольоту (звідкись згори) падає драбинка з мотузок, що хитається. Аліса біжить до драбинки, хапається і лізе вгору, а Анфіса й Антоніна кидаються до Арсена, обнімають, плачуть. Гудіння сягає піку, туману немає – тільки потрощені шматки. Затемнення.  

 

ЗАВІСА

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now