Центр Леся Курбаса - 2017 - ГО Джойфест ©

  • Facebook Basic Black
  • Twitter Basic Black
  • Instagram Basic Black

   Я.Верещак

 

 ЗЕ ЧО РО    

(ЗЕЛЕНИЙ,  ЧОРНИЙ І РОЖЕВИЙ)                                    

Монокомедія

 

            Наталя готує пряжу: зелені, чорні і рожеві нитки.

            Наталя (поправляє blutuz гарнітуру на лівому вусі. Зосереджується, глибоко дихає, збирається сказати щось надто важливе, та, передумавши, голосно співає). Ой, під вишнею, під черешнею лежить Лізка із ногою поламатою… (Слухає, а відтак кричить). Лізка, ти тільки ногу поламала чи й вуха на фіг?.. Тю, на вас, тітко, це ж я, Наталя... Блін, ти почепила blutuz, що я подарувала?.. Значить, на ліве почепи, бо в мене на лівому, і я тебе нормально чую... Ну, привіт, вишнева парашутистко, ти стоїш чи сидиш? Що-о, досі лежиш? І не в облом тобі ця витяжка?.. Йоли-пали, подруга, я тащусь, яка ти вумна!.. Нормальна мова, чо ти, українська, в натурє... Ой, ой, мораль читає, а сама по старих вишнях лазить і ноги ламає...  Харе, нє виступай, а слухай сюди, як кажуть у вашому селі. Вже кілька місяців я приховую від тебе головну таємницю мого холостяцького, щоб не сказати, бурхливого життя, і нині терпець мені урвався!.. Як ти знаєш, спочатку мій батечко махнув за бугор шукати щастя, а потім, коли переїхав до Англії, забрав маму до себе, і я вже другий рік кайфую в своїй двокімнатній хрущовці… Ой, Лізко, якби тебе не потягнуло в сільську глухомань, то жили б ми разом і хлопцям голови крутили… Жарти жартами, а я не беру нікого на квартиру,  тому що, по-перше, люблю свободу, а по-друге, непогано заробляю… Стоп, стоп, не заговорюй мені зуби, бо забуду про головне. А головне, Лізко – це що? Це - потрясна в’язальна машина Silver Reed SK 840 – мрія всього мого життя!.. Що таке-е? Silver Reed SK 840 нічого тобі не говорить? Ой, село! (Читає з „Інструкції”). „Комп’ютерна в’язальна машина п’ятого класу, двофонтурне в’язання” – не говорить?.. Та не хвалилася, бо ще в’язати не навчилася... Ну, тіпа, пряжі, ниток, не було, і вчора тільки дістала три мотки – зелений, чорний і рожевий. І я тобі ще тому телефоную, щоб порадитися: яке мені краще плаття зв’язати – зелене, чорне чи рожеве? При чому тут юбка? Я про плаття кажу, з рукавами, з комірцем-стойкою... Тю, Лізка! Юбка – це коли до пояса. (Співає). „Вшила си юбку по саму дупку з розпором”... Ліз, це ж народна пісня, чо ти?.. Ну, чувиха, ти прям, як наш декан (смішно передразнює): «Або говоріть по-людськи, або замовкніть до Страшного суду!..» Харе! ЗЕ ЧО РО - зелене, чорне чи рожеве? Комбіноване? Зелена основа? Ой, Ліз, ну яка він основа – мій Зелений  Андрій Голопупенко? Приїжджаю до нього на дачу… Як це - хто? Я ж тобі сто разів казала… Ну, той самий студент-майбутній дипломат, якому я вже другий рік англійську підтягую, пам’ятаєш? Так от, приїжджаю два тижні тому... ой ні, пардоньте, десять днів тому... Ага, приїжджаю, а мій Зелений Андрійко весь в отпадє... Ну, погано йому, настрій ні к чорту. Кажу, чого ти, метр дев’яносто три, що сталося, тато з мамою цілувалися? А воно насупилося і мовчить. Я до нього по-англіцьки, я до нього по-нашому, нарешті, я до нього по-людськи: „Харе, чувак, чого соплі розвісив, блін?” Почув нарешті! Підходить, витирає сльози моїм ліфчиком... Ну, бо він коло басейну був, і я, поки бігла до нього, роздягнулася, щоб скупнутися, - спека ж, блін, скажена, - ага, витирає він сльози ліфчиком і мекає: „Я... я пропав, Наталі”. Ах, фамільярничаєш, – приколююся, - вчительку свою не поважаєш! – Певно, домашнє завдання не зробив?  „Та ні, - белькоче, - набагато гірше”. „Йоха-не-бабай, що може бути гірше?” Тут він протяжно застогнав і на повному серйозі каже: „Натка, я не знав, яка це страшна пастка - вірші  Тараса Шевченка напам'ять...” „Ха-ха, - сміюся, - якого ж дідька ти вчив їх напам’ять?” „Та коли бабуся втратила зір, я читав їй "Кобзар" і мимоволі завчив”. І ще більше треться об мій ліфчик... Та ні, Ліз, я відразу усікла, що він хитрує, – ах, я бідний нещасний, пожалійте мене... Ну, пожаліла, йоли-пали, дитя хоч і здорове, але без ласки... (Передражнює). „Що далі, що далі?”  Відчуваю, людина зараз дуба вріже. Важко дихає, і взагалі - вчепився за мене, як за стовп телеграфний. Ну й штовхнула його в басейн. А воно нічого не вміє, уявляєш? Ні під водою побалулуватися, ні на руки вчительку взяти, дубина стоєросова, метр дев’яносто три. І чого їх там вчать, у тих МǏМО?.. (Й надалі з наголосом на першому складі). МІМО? Ну, інститут міжнародних відносин, чи як його там... Та ні, Ліз, у нас до серйозного ще не дійшло... Тобто він давно вже на мене запав, а я сумніваюся... Ну, бо я ж НА РІК І ТРИ МІСЯЦІ старша за нього, то мушу бути розумнішою. А головне, він занадто прилизаний. (Передражнює). „Як це, як це?” Правильний весь, культурний, базлає тільки літературною мовою, і такий вже запеклий севастополець, що аж гидко! Блін, кажу йому, твої ж батьки з Києва, українці корінні. А він: «Ага, я в Севастополі народився, і пишаюся, і друзі мої там, і море, і Сапун-Гора, де ногу зламав, і Золота Балка, де поцілувався вперше…» Ну то й що, як дипломат? Він студент, Ліз, студент, а це значить – ех, йоли-пали, гуляй душа, поки... Ну, Ліз, не будь такою занудою... Що, „вірші Тараса Шевченка напам'ять?” От бач, як ти мені зуби заговорила, що я про головне забула. Кажу йому в басейні: „Давай, пацан, викладай, що там сталося з твоїм Шевченком?” І тут він, Лізка, він мені таке сказанув... „У мене, - каже, - прорізався жахливий талант: я почав писати вірші українською мовою!” „Як це? - жахнулась я. – А ну читай!” Він став на ноги й декламує:

На нашому болоті

  Спіймав лелека жабу  

  Й поніс її далеко,

  Далеко в  небеса.

  А я сиджу й ридаю:

  Чому не я та жаба,

  Чому я не літаю

              В лелечиних зубах?

            Ліз, ти знаєш, я колись теж грішила цим ділом, навіть кілька пісень для  нашої джаз-банди... Ну, правильно, зраділа я: ой, людоньки, мій Анрі – поет, ха-ха! „Чувак! – репетую, -  кльово! А ну ще давай”. Читає один віршик, другий – а я, Ліз, я плаваю навколо нього і відчуваю: піпець! Закохуюся, катастрофічно, Лізка, пропадаю!.. Та ні, не встигла я голову стиряти, бо мій коханий поет раптом скиглить: „Ой, Наталі, ти радієш, а в мене трагедія”. „Яка ще трагедія?” „Батько ж хотів мене в Москву, в посольство наше – класний старт як для кар’єри дипломата. А тепер – каюк. Можеш собі уявити українського поета в московському посольстві?” Боже, Лізко, що зі мною сталося!.. Вискочила з басейну, демонстративно скинула купальник: „Відвернись, - кричу, - мурло нещасне, відвернись!” – і вішаю купальник сушитися. А потім падаю в шизлонг, плачу від злості, він хоче підійти - „Назад! – кричу. – Геть звідси!” Бачу, задкує злякано. „Стій! – зриваюся на ноги. І в такому ото вигляді, Ліз, гола-голісінька, виступаю, як на мітингу: „Господь послав тобі рідкісний дар – поетичний талант, а ти, скотиняко, про кар’єру думаєш? І це зараз, коли народу нашому новий Шевченко на заріз потрібний. Згинь, щоб я тебе не бачила!..” Ліз, а хто його знає, може, з нього й вийшов би новий Шевченко... Та ні, не встигла я його добити, бо з гуркотом відчинилися ворота триметрової висоти – батечко його на „Мерсі”… Що? Хто його предок? О, велике цабе, еліта. Ходять слухи,  нібито розтринькати чорнобильські гроші на лікування дітей, і друзі-покровителі «страшно» його покарали – відправили на керівну роботу в Севастополь. Уявляєш? А коли все забулося, позаторік повернули до Києва, і зараз він у Кабміні не останній пурець – така дача, ти шо! Так от, приїхав батечко на «Мерсі», я ледве встигла натягнути купальника, а він зробив вигляд, що нічого не помітив. Пішов у дім, переодягнувся і з’явився: весь Чорний після Еміратів. Скочив у басейн, довго кайфував, а коли виліз, то став наді мною, - а я в шезлонгу, - і каже басом: „Якщо панна Наталія вже закінчили урок, то можу підвезти до міста”. „Ой, - кажу, - буду страшенно вдячна, бо я на четверту годину до майстра записалася, зачіску робити”. Зирк, а мій пУет закоханий, Голопупенко Зелений, сто дев’яносто три семе, стоїть, як у воду опущений. „Ага, - думаю, - ревнуєш? О, ти в мене ще поплачиш!” Одягнулася і поважно, як велика пані, запхалася в машину. Не попрощалася і про наступне заняття ні слова – хай знає, гад, як Божого дару лякатися... Ну, поїхали. А по дорозі Сергій Матвійович, мій Чорний благодійник, - сам, до речі, за кермом був, - раптом згадує, що не встиг перекусити і пропонує хвилин на двадцять заскочити в один ресторанчик, що по дорозі. Телефонує солідним басом, замовляє - коротко і чітко: „Вася, номер третій, по повній програмі”. Ох, Ліз, велике діло – начальственний бас! Зупиняємося в лісі, шикарний будинок, піднімаємося на другий поверх, але   заходимо не до ресторану, а в прикольний номер-люкс. Ох-хо-хо, Лізка, ти б тільки побачила! Три царські кімнати: в одній накритий стіл, – пляшки, холодні закуски, все, як має бути, - в другій – широченне ліжко, а в третій... Ліз, ти не повіриш, - в третій кімнаті потрясна сауна, щоб я пропала! Ну, думаю, все, накрилася моя зачіска, бо хто ж перед сауною може встояти, га? Але не канючу - мало які в нього державні плани, в мого Чорного пана Сергія. Хіба що зітхнула стиха, коли прочинила двері  сауни, а звідси таким пекельним духом шандарахнуло! А він, Сергій світ-Матвійович, мудра людина, по-батьківськи так: „Хочете в сауну, панно Наталю? Будь ласка, я зачекаю”... Та ні, Ліз, про це я навіть і не подумала... Ой, дурня яка!  Він добре знає, що ми з Андрієм... Та ну, він не такий багатир, щоб його боятися... Ні, ні, Ліз, перестань навіть заїкатися про це!.. Фу, Лізка, в тебе тільки одне на умі, чесне слово. Співчуваю, звичайно, село, хлопці повтікали до міста, але ж треба марку тримати, Ліз, ти вчителька, інтелігенція... Лизавето, побійся Бога, крім тілесних, є ще високі духовні речі, книжки улюблені, музика, поезія… Ну, він за стіл, перекусити, а я в сауну – шасть і тама! Ох, благодать яка неземна-а... І запахи балдьожні, запахи... А купальник-то мій синтетичний, Ліз, ще хвильку і розплавиться, бляха-муха! Ну, думаю, будь що буде - зняла його хутенько й на підлогу кинула. Потім, думаю, одягну, коли буду виходити. Коли це прочиняються двері, лунає голос його несмілий: „Извините, ради Бога!” – і летить прямо на мене махрове біле простирадло. Що то значить інтелегентна людина, Ліз! Після душової кабінки замоталася я в простирадло, виходжу – немає мого Чорного лицаря. А в бокалі шампанське піниться і канапки з ікоркою, і балички різні, і язичок заливний. Аж раптом виходить із сауни – замотаний у таке ж махрове простирадло, і скромно так, знічено: „Вибачайте, панно Наталіє, не втримався я. Будь ласка, відверніться, поки я одягнуся”. „Сергію Матвійовичу, - кажу з докором, - ну хто це після першого заходу одягається? Якби ви не були за кермом, то я б ще вас, може, той... шампанським спокусила, хи-хи”. „А ви спокушайте – посміхається, - а раптом я не встою?” І спокусила, Ліз, в натурє! І тост навіть дурнуватий зморозила: „Пропоную випити за чорних аборигенів у білих махрових простирадлах!” Ох, і реготали ж ми! І тут він ні з того, ні з сього - бабах на коліна переді мною. Невже, думаю, освідчуватися в коханні буде? А він: „Наталю, дівчинко свята, тільки ви можете мені допомогти. Я давно за вами слідкую – і тільки ви мене врятуєте. Благаю, вислухайте. Мене з роботи виженуть, якщо мій ненормальний батечко не покине свою прокляту дачу...”  Я знала, що його знаменитий предок змився в Чорнобильську зону, Андрій багато про нього розповідав, та й легенди різні ходять – такий, знаєш, чокнутий герой наших днів, на знак протесту проти бандитської влади і так далі...  Ну, роблю уважне лицьо -  слухаю вас. А він буквально зі сльозами на очах: „І як же ж я просив його поміняти це ідіотське прізвище - Голопупенко!.. Господи, що за покоління рабів затурканих – голодовки на майданах, з голими руками - на спецназ, а проти смертельної радіації знаєш що придумав? Соняхами Зону засівати! Та якби ж сам, а то ще бригаду таких же ідіотів організував – цілих п’ять чоловік! Світло їм відключили, газ відключили,  магазин за сорок кеме – нуль на масу!” Бере він мою руку,  Ліз, цілує і так  благально питає, ніби я Соломон якийсь премудрий:  „І що воно за людина така, Наталю? Всі навколо якось прилаштовуються до ринкових умов життя – хто в Парламент, хто в бізнес, хто в кілери, а тут на тобі: совість, честь, рідна мова, чужинські ідоли, „вино гніву Божого, вино нерозведене, приготовлене в чаші гніву Його”[1] Тьху!” І тут, Лізка, я, щоб пом’якшити ситуацію, - чуєш? – буркнула так собі, між іншим: „А може, в нього це, як його – пережитки совісті?» І тут він як завівся! „Совість?! – кричить. - Совість, коли всі навколо як показилися, і ні Бога, ні чорта, а лишень кулак і жратва загранична, і вбивають, і крадуть, і церкви мурують на кожному кроці – а який Бог, який Бог? Та якби Він був, то хіба допустив би до цього бардака?.. Совість! Такий дивовижний шанс подарувала нам доля. І чим же він закінчився, наш оранжевий Майдан? Смердючими, принизливими чварами, посміховиськом для всього світу! І ті, на кого всі молилися,  підло продали нас і привели до влади цих донецьких ...” Тут він злякано замовк, а потім знову став на коліна, уявляєш? „Наталю, - шепоче, - я знаю, тільки ти можеш врятувати мою сім’ю, Андрійка нашого. Поїдь до старого, поговори, переконай, що як на мене йому наплювати, то хай Андрійка хоч пожаліє, майбутнє його не перекреслює. Я, - каже, - дам тобі спецмашину і спецкостюм і грошей дам, скільки захочеш...” Почекай, пряжа заплуталась... Та я теж... А ти ні? В глухе село поперлася, дурепа! Та й хто у цій державі не заплутався? Он, священики й ті... Ну то що, Лізко, - ЗЕ ЧО РО - зелений, чорний чи рожевий?.. А-а, питаєш, чому він Рожевий, Матвій Петрович Голопупенко? Гм!.. Майка НА НЬОМУ РОЖЕВА БУЛА, навипуск. (Мовчить). Нормально, я тут... Мовчу, бо зараз, Ліз, буде така пекельна зона... І ні збрехати, ні скоротити щось... Бо я, Лизавето, не для тебе всю цю балаканину...  Пробач, хотіла сказати, не тільки для тебе... Чи я знаю? Ну, трохи для тих, кого вже не стало, а ще більше, може, для тих МУДРИХ ІНДИГО, які вже сьогодні голос подають... Так сі стало... Та не таксі стало, ти, село нещасне, а ТАК СІ СТАЛО, що я... такі нитки дістала – ЗЕ ЧО РО... Чекай, води ковтну. (П’є). Так от, Лізко, слухай і не падай... Ага, ти лежиш. Ну, все одно не падай, бо я зараз таке скажу... Щоб ти знала, я погодилась на цю смертельну поїздку не через те, що на колінах переді мною пан Сергій стояв, а тому що... Увага! Тому що голос почула... Ну, внутрішній, звичайно. І каже мені той голос буквально таке: „Наталю, твоє щастя там, у Чорнобильській зоні. Поїдеш – знайдеш, не поїдеш – навіки загубиш”. Ну, думаю, блін, нічого собі поворотик! Невже старий дивак Голопупенко - моє щастя?... Та ні, я давно йому симпатизувала, прикольний мужик! Професор ботаніки і чемпіон з парашутного спорту, уявляєш?.. Жінка покинула його чотирнадцять років тому, в день його п’ятдесятиріччя – шикарний подарунок, скажи? А тепер подумай: яка нормальна людина може поєднати дві такі протилежні речі – ботаніку і парашутний спорт, га?.. Правильно – тільки ненормальна людина! А я, Лізко, я все своє життя... Так, якщо хочеш, ненавиджу нормальних! Прилизаних, правильних, практичних – брр!.. Ах, тобі мало парашутного спорту? Будь ласка: він обожнює рибалку, але не любить їсти рибу; буваючи на природі, ніколи ще не вбив жодного комара - просто проганяє; переконаний, якщо чорнобильську Зону засіяти соняхами, то радіація зникне і земля очиститься. І нарешті, Ліз, - найголовніше: я знала, що він найбільше пишається не своїми вченими працями, не преміями і званнями, а козацьким прізвищем своїм - Голопупенко. (Мало не кричить). Але я не знала, Лізко, що Матвій Петрович Голопупенко понад усе любить співати! Коли мене привезли до нього в цю пекельну Зону – спецкостюм, спецмашина, спецінструкція, - і сказали: „Он-о він, у городі, йди, не бійся, не з’їсть тебе” – а навколо соняхи, і я в своїх спецокулярах, - навіть якби ми були знайомі, не впізнав би!.. Йду, ноги, як ватні, спотикаюся, падаю, встаю і – кам’янію -   він: у звичайних джинсах і рожевій футболці навипуск, і сині очі на засмаглому обличчі, як намальовані, -  а я стою перед ним у респіраторі на все обличчя і не те що заговорити – дихати боюся, так мене залякали спецінструктори. Дивиться він на мене своїми потрясними очицями, дивиться, та як гаркне зненацька: „Співай! Співай, страхопудище!” Що-о? Це я страхопудище? Я, солістка студентської джаз-банди? Ах, ти Робінзон радий-і-активний! Та як не зірву окуляри з респіратором, та як не рявкну на весь голос:

                                               Гей, була в мене коняка,

                                               Та коняка-розбишака,

                                               Була шабля ще й рушниця,

Ще й дівчина-чарівниця.

А він, Лізко! Весь перемінився, розквітнув балдьожною усмішкою, замахав руками, мовляв, не так голосно, і підхопив приємним баритоном:

                                                           Ту коняку турки вбили,

                                                           Ляхи шаблю пощербили,

                                                           І рушниця поламалась,

                                                           І дівчина відцуралась.

Отут вже й мені заціпило: з таким голосом – і в пекельну Зону? А він: ”Хто тобі сказав, що це моя улюблена пісня, Сергій?” „Який ще Сергій, – репетую, - це моя пісня улюблена!”. Як почув він мій голос мелодійний, як побачив погляд орлиний, то відразу ж до діла: „Вони, - каже, - привезли тебе, як приманку, ге ж? Щоб ти мене причарувала і таким підлим способом виманила звідси?” „Чого, - кажу, - „підлим”? Споконвіку наші вкраїнські дівчата визволяли з неволі козаків. Чим я гірша за Роксолану?” А він спохмурнів і каже: ”Знаєш, чому я тут?” „Через синочка свого, - відповідаю, - Сергія Матвійовича, начальника великого”. „Конкретно - чому?” „А чого тут балакати зайве, - кажу по-вашому, по-сільському, - Сергій Матвійович - нормальний чоловік, як усі, не любить ні собак, ні котів, соняхів ніколи не саджав, комарів убиває з великою насолодою, - і може, через те він так швидко вибився в люди? А як став начальником, відразу почав гребти все до себе, як ото змалку, бувало, що знайде, відразу до хати тягнете. Ви ж його тоді не відучили від цієї поганої звички? Не відучили. То нащо було ображатися, що він розкрадає НАРОДНІ ГРОШІ ЗІБРАНІ ДЛЯ ХВОРИХ І НЕМІЧНИХ? Знаю, знаю, вам не хотілось виносити сміття з хати. Просили сина спам’ятатися – не помогло, погрожували пресою і телебаченням – не помогло, мало не на колінах благали не ганьбити славний рід ваш козацький – не помогло. Тоді ви пішли до найвищого начальника і попросили... (Вибухнула). От навіщо ви це зробили? Хіба не розуміли, що найвище начальство так любить ботаніку і так вас поважає як всесвітньовідомого вченого, що не тільки не посадить вашого єдиного синочка до тюряги, а навпаки – ще на вищу посаду переведе?” Якийсь час він мовчав, а потім каже стиха: „Я про них таке знаю, що мовчати – смерть душі. А не мовчати – смерть тіла. Що б ти вибрала на моєму місці?” „Захопила б найпотрібніші речі, - кажу на повному серйозі, - купила мішок соняшникового насіння, сіла у свій „Lend rover” і поїхала мало не в епіцентр чорнобильської Зони - там у мене дача гарненька... Тобто „гарненькою” вона була ще до вибуху на Станції, багато років тому.  А в той день, любі мої діточки, - звертаюся до уявних школяриків, - коли сюди приїхав видатний учений Матвій Голопупенко, це був епіцентр невидимої і невблаганної смерті. Врятувало те, що Матвій Петрович виявився не один у цьому пеклі – ще п’ятеро самотніх дідусів приїхали сюди помирати. „Померти ми завжди встигнемо, колеги, - сказав їм дідусь Петрович. – А от засіяти навколишню територію соняхами і дочекатися першого врожаю – це, по-моєму, ідея, га?” „Ідея, - погодилися веселі дідусі, - Кльова ідея!” Ну, може, вони й не сказали цього модного слова „кльова”, згодна. Але соняхами, бачу, навколишню територію засіяли...” Ой, Ліз, поки я ото все тринділа, бідний Матвій Петрович спідтишка озирався, мабуть, чекав, коли синочок його з подарунками з’явиться. Не з’явився. Як і домовились, я сама мусила причарувати скандального втікача. Отож, поки він розглядався увсебіч, почала я мурликати механічно:

                                                           За буржацькими степами

                                                           Їдуть наші з бунчуками.

                                                           А я з плугом і з косою

                                                           Понад нивою...

„Хто ти така?” – перебиває він похмуро. „Артистка, - брешу, не моргнувши. – Виставу про вас готую. „Молитва Матвія Голопупенка” називатися буде. І сина вашого Сергія згадаю, начальника великого. А позаяк Бог любить трійцю, то ще й Андрійка, онука вашого коханого приплету”. І тут він, як почув про Андрійка, заметушився, побіг на веранду: „Йди сюди! – кричить. - Чого там стала? Вина хочеш? Натурального, від радіації допомагає”. „Давно пора допетрати! – й собі горлаю. – Ось тут у мене, в спецсумці, дещо є. Тараня, о, м’ясо вуджене, сир голландський, хліб білоруський”... Ах, яка це була розкішна учта в пекельній Зоні, Лізко-о! Хоч він мене переконував, що фон майже нормальний, не треба боятися, але я не вірила і пила молдавське ординарне кеберне, як справжня п’яничка. В якийсь момент штовхнула його ліктем і хитро промукотіла, чи правда, що Зона підвищує чоловічу потенцію. А він чомусь пошепки: „На всі сто! Хочеш перевірити?” „Хочу-у-у!”- заволала я, не довго думаючи. Ха-ха-ха, як же він злякався, бідолашний, почервонів навіть і якось так хрипко видушив із себе: „У тебе що, нікого нема?” „Більше того, - брешу далі, - я незаймана. Спеціально для вас берегла себе”. „Дурне теля, - сміється він і раптом хапає мене за руку і, понизивши голос, просить:   - Ти цю свою молитву не про мене складай, зі мною все ясно. Ти про онука, про Андрійка щось придумай”. „Гм, - кажу, - чому ж не про сина Сергія?” „Боюсь, його вже ніщо не врятує. Андрійко ж – третє покоління, може, встоїть перед спокусами міщанськими”. „Той, хто встоїть перед одними спокусами, стане жертвою інших”. „Все, що завгодно, - кричить він, - тільки не яничарство, тільки не скотське плазування перед чужинськими ідолами. Хай буде голим-босим, хай помирає з голоду, але не зречеться коріння нашого, мови рідної...” „Та де ви таке бачили, - й собі репетую п’яним голосом, - щоб синок великого начальника, та ще й у столиці,  та й по-вашому, тіпа, „по-сільському” балакав? Я ж його добре знаю, вашого Андрійка, другий рік уроки англійської йому даю. Анрі, пардоньтє, нє лох какой-то, прікаливаться на мові ст’юпід еберідзенел!” Ой, Ліз, краще б я язика собі відкусила! Оте моє „ст’юпід еберідзенел – дурний абориген” впало на мого почарківця лютим тягарем, придавило плечі, голову нагнуло мало не до колін. А коли заговорив, то в голосі його було таке нелюдське страждання, йоха-не-бабай!.. „Турки, - каже, -  забирали в неволю хлопчиків наших, п’яти-семирічних. І виховували з них добірні війська. Яничар. У боях, зачувши рідну мову, яничари скаженіли, і подолати їх було неможливо. Так і донині скаженіють... Горе це нікого більше не спіткало, тільки нас, українців. Віками переслідує, і кінця краю не видать”. Ой, Ліз, так же ж мені тих бідних хлопчиків-яничарів стало жалько, що я зарюмсала-заридала, а він ледь усміхнувся та й каже: „Як тебе величають, артистко?” „Наташа”, - відповідаю. „Мабуть, Наталю, подарую тобі одну делікатну річ. Маєш на чому писати?” „Та ось, - кажу, - диктофон, усе чисто записує”. „Ах, ти хитре створіння!” „Та я ж, - кричу, - для вистави, щоб не видумувати про вас різні дурниці. Але якщо ви проти...” „Для вистави, то для вистави... Може, хтось розумний почує і... – він довго мовчав, а потім заговорив з великими паузами, ретельно підбираючи слова. Слухай, Ліз, слухай - це голос його. (Вмикає диктофон).

Чоловічий голос (з динаміків). Справжній вчений, чим би він не займався, рано чи пізно приходить до Нього. Бо гармонія Його творіння дивовижна і ніяким людським зухвальствам непідвладна... Досі я подумки з Ним спілкувався. А для тебе, якби молився словами... та ще й у виставі... то приблизно... мабуть, так воно звучало б... (Іншим тоном). Така історія – часто думаю про неї… Люди покинули хутір – хто помер, хто поїхав до міста. Стару церковцю замкнули. І дерево неподалік засохло. Та одного зимового дня з сусіднього села прийшов священик, відкрив церкву і почав правити службу. Порожня церква, жодної людини, а він правив. Мало не щодня приходив. А на весні прилетіли лелеки і звили гніздо на сухому дереві. Тоді священик почав виходити під час служби на паперть і, співаючи, здіймав очі до лелечого гнізда… (Зміна тональності). Заклинаю тебе, немічне тіло моє, ніколи не пасувати перед хворобами, не піддаватися паніці ні в огні, ані в воді, не боятися ні голоду, ні холоду, ні злих язиків. Заклинаю тебе, душа моя, в часи великих перемін, коли здається, що жодних законів більше не існує, що немає на землі ні правди, ні  совісті, ні честі, а є лишень тупа сила кулака і влада грошей,  і  жратва закордонна, й машини, й дівки продажні - і все це заступило  небо, та  так міцно заступило, що багатьом здається - Бога немає і бути не може, інакше як би Він допустив до цього, - в часи такі спокійно робити своє: бути Бджолою і Квіткою, Лелекою і Соняхом, Хмаркою в небі і Піснею задушевною, Білим Лебедем і Щасливим дитячим сміхом!”

Наталя (плаче). Я не просила його покинути Зону, Ліз. Просто взяла диктофон, пообіцяла скоро вернутися і поїхала до того, кому ця молитва була найбільше потрібна – до Андрія. Ох, Ліз, бачила б ти його очі, коли він слухав голос дідуся!.. Дивлюсь на нього, затаївши подих, і раптом  з мене такі вумні слова поперли, що вухам своїм не повірила! „Отак-то, пане вкраїнський поете, настала твоя зоряна година. Бо тепер життя твого коханого дідуся залежить тільки від тебе. Перестанеш лякатися власної тіні, доведеш, що ти справжній козацький нащадок -   тоді він, може, покине свою пекельну дачу”. Залишила йому диктофон і тихенько змилася – хай думає „дипломат”. А назавтра викликає мене Андрій на побачення, каже, що ніч не спав і взагалі – ледве живий. Покинула я все і до нього. Те, що відбулося далі, що я побачила і почула... Ой, Ліз, краще я тобі зараз не буду про це... Ну, бо не хочу, не той настрій... Пізніше, Лизавето! От же ж характер в тебе, як вчепишся... Коротше: після цієї зустрічі з Андрієм подзвонила я до Сергія Матвійовича і сказала буквально п’ять слів: „Я готова знову їхати в Зону”. А ще через день його бунтівливий батечко повернувся до міста й організував вибух маленької бомбочки, а саме: допоміг надрукувати в солідній газеті скандальний вірш „Козацький отоман” молодого поета Андрія Голопупенка... Зараз, зараз, потерпи. Спочатку інформація для всіх зацікавлених осіб. Ось що сталося після вибуху нашої маленької бомбочки. Поетові Андрію Голопупенку дали академвідпустку у зв’язку з виїздом за кордон для знайомства з тещею. Твоя подруга Наталя Реп’ях готується поміняти прізвище. А професор Матвій Голопупенко... Ой, Ліз, погано йому... Ні, подруженько, чудес на світі не буває - нікому ще не вдалося перемогти цю заразу. Занадто довго він там був.  Мене потримали і відпустили, - не встигла нахапатися рентгенів-берів, - а його за десятьма замками тримають - тільки по телефону можна... Ні, Ліз, кажу ж тобі, чудес на світі не буває... Хоч ні, як розібратися, то сталося велике чудо: Андрій тепер зовсім інший, перестав боятися і навіть зовні змінився... Не надовго? А я навіщо? Я, може, для того й заміж за нього... Та ну, Ліз, яке там чудо – я така ж дурна, як і була. Просто я нарешті стала практичною бабою. Ну от сама подумай, Ліз. Вийду я заміж за мільйонера – і що? Жрачка, гульки, яхти, ресторани, тралі-валі. А помру, хто згадає? А тут – вірші, Лізка, як промінь сонця у нашому жлобському царстві, як спалах, що примушує задуматися над своїм дурним життям!.. Та, Ліза, та не можу я просто так декламувати його, як на концерті! Бо я, подруженько моя рідна, я… я була свідком народження цього віршика. Тихенько відкриваю хвіртку своїм ключем і завмираю. Стоїть мій Зелений Андрій на колінах, задер голову до неба, заплющив очі і раптом, уявляєш, раптом починає молитися - незнайомим чужим голосом: «Мені скоро двадцять три роки, Господи, і я вперше звертаюся до Тебе, бо досі не мав серйозних проблем, щоб виходити на прямий контакт.  А щодня молитися церковними молитвами я не привчений, бо мої предки в Твоє існування не вірять, і тато категорично забороняв покійній бабусі заражати мене релігійним дурманом. Колись прапрадід мій був хоробрим отоманом Голопупенком, полковником війська запорізького, прадід виступав за Центральну Раду, дідусь будував Чорнобильську атомну станцію, а тато з мамою записали мене росіянином. Я, звичайно, не проти, бо тато розумно пояснив мені, що чим більше нас, росіян, буде в місті, тим швидше Севастополь приймуть до складу  великої Росії, і тоді у нас буде своя атомна зброя, спортивний Президент і найбільший запас прісної води в Європі - озеро Байкал. Вода водою, а от Президент - це класний факт. Біда ж моя, Господи, ось у чому. Бабуся завжди розмовляла зі мною по-українському, хоч мама казала, що це дуже шкідливо - засмічувати рідну мову малокультурною сільською говіркою. Але тато не виключав можливості нашого обмеженого співробітництва з цим економічним і географічним непорозумінням, що зветься Малоросією, отже, казав він, потрібні будуть перекладачі. Особисто я через свою дитячу легковажність і гадки не мав, чим мені загрожують веселі українські казки чи знання напам'ять багатьох віршів і поем Тараса Шевченка (коли бабуся втратила зір, я читав їй "Кобзар" і мимоволі завчив). Та ось у дев’ятому класі прорізався в мене жахливий талант: я, корінний севастополець, почав писати вірші українською говіркою! Спочатку це була просто жартівлива записка, яку я написав своїй дівчині Зої Мазепі (потомственній росіянці, незважаючи на прізвище). Потім ми робили кавеен і в розділі "Домашнє завдання" треба було написати пародію укрмовою на вайлуватого селюка-українця. Зоя згадала про записку, всі стали мене просити і я швиденько написав класну гумореску на чотири куплети про дурнуватого дядька, який цілими днями дудлить брагу, занюхуючи своєю ріденькою козлиною борідкою, лузає насіння, матюгається і надкусює яблука прямо на  чужій яблуні, гілки якої звисають через тин. Дехто, правда, сказав, що я створив пародію на російського селянина, бо хохли, як правило, бороду не носять, замість насіння їдять сало, а браги категорично не п'ють - вигідніше гнати самогонку і продавати. Та я нічого не став міняти, і, видно, саме за це Ти покарав мене, Господи. Бо далі в моєму житті сталася жахлива катастрофа:  у випускному класі, а потім в університеті на лекціях, в їдальні, в спортзалі, а головне - уночі з мене поперли українські вірші. Ні вчитися, ні поїсти спокійно, ні поспати по-людськи! При чому кожний вірш переслідує мене доти, поки не запишу його. Спочатку я таївся, як міг, ховав листки з віршами, пробував спалювати, але вони знову і знову приходили до голови. І нарешті написався глузливий сонет про соловейка, який намагався причарувати зозулю своїм недолугим куканням, аж поки та не підклала в його гніздо своє яйце; пташеня-зозуленятко повикидало геть соловейкових діточок, а їхні довірливі батьки все носили й носили комах загарбнику-ненажері. Я поїхав на канікулах до своїх друзів у Севастополь, вони випадково побачила цей мій витвір - і все: відвернулися від мене найкращі друзі дитинства. А на прощання спитали: «Ця твоя зозуля-загарбник – це хто? Росія?..»         Господи, я й сам чудово розумію, що з такими віршами я не маю права називатися ні севастопольцем, ні росіянином! Може б, я сам якось і пережив цю біду, але ж у тата інфаркт, а мама плаче і проклинає бабусю, яка вже рік у Твоєму царстві, Господи (бо ще за життя стала святою людиною). І сусідка богомільна кинула мені у вічі: «Хто поклоняється звірові і образу його,  той питиме вино гніву Божого!»  А головний лікар Центральної поліклініки Мирослав Зозуляк (потомствений росіянин зі Львова) каже, якби я почав писати російські вірші, то для татуся це були б найкращі ліки. А я не можу! Не приходять до мене вірші рідною мовою. І позаяк усе на світі відбувається з Твоєї волі, Господи, то я на колінах благаю: пошли мені хоч кілька російських віршів! А як тато одужає... як тато одужає...» І тут, Лізка, мій Андрійко раптом завмирає, а потім починає протяжно стогнати: «Ні, ні, не український вірш, не цей!» Далі він падає, качається по землі й кричить, як недорізаний: «Не хочу я цього віршика, досить! Ні, ні, не треба! Я російського прошу, Господи! Ні, я не козацький отоман, не Голопупенко я, не хочу, не чую і ніколи більше... Я росіянин, Господи! Я... я...» Бідний мій Андрійко… Завмер на якусь мить і, лежачи на спині, простягає до неба руки, і сльози, рясні сльози вмивають його обличчя, а я, Лізка, я хочу сказати йому щось, заспокоїти, та не встигаю, бо з грудей його виривається  - ні, не голос! – клекіт орлиний:  

Я козацький отоман

Голопупенко,           

Я гуляю в таврійських степах.

                                                           Сто разів я помирав,

                                                           Сто разів я воскресав

                                                           І давно вже забув слово „страх”.

                                                           Ворогів я воював,

                                                           Рідну землю захищав,

                                                           І з неволі братів визволяв -

                                                           А тепер я  тремчу,

Перед дівчинкою

                                                           І не в змозі відвести очей:

                                                           Ніс кирпатий, сині очі,

                                                           І слова сумні, пророчі:

                                                           „Я тобі подарую дітей.

                                                           Вони виростуть великі

І розумні, і багаті –

І зречуться мене і тебе,

І забудуть, як їх звати,

Лишень  будуть проклинати

Рідне слово, жовтий сонях

І бездонне наше небо голубе”.

 (Помовчала). Хто ж нас так налякав, Лізко?.. Хто нас так затуркав, питаю, що ми самих себе зневажаємо і тіні власної боїмося?!..  (Помовчала). Ну що з того, що тяжка? Це ж не клоунський ковпак, а шапка Мономаха. Трошки він понесе, трошки я, що поробиш... Щасливо, парашутистко, вставай швидше на свої дурні ноги, та вишень хоч привези... (Знімає Наталя з вуха блютуз, вимикає мобільник і, постоявши в глибокій задумі, замислено пригадує). «...впав, упав Вавилон, місто велике, тому що він шаленим вином розпусти своєї напоїв усі народи... І хто поклоняється звірові і образу його і приймає начертання на чоло своє або на руку свою,  той питиме вино гніву Божого, вино нерозведене, приготовлене в чаші гніву Його, і буде мучений у вогні і сірці перед святими ангелами і перед Агнцем; і дим мучення їх здійматиметься повік, і не матимуть спокою ні вдень, ні вночі ті, що поклоняються звірові і образу його, і ті, що приймають начертання імені його».

 

                                                           Затемнення.

 

 

 

              

 

 

 

 

 

 

[1] „Одкровення Іоана Богослова”, 14-6

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now